Проза

 Володимир Мартинович

 

ДУХОВНІСТЬ РОДУ МОГО

 

Про те, наскільки українці недружні, складено вже не один анекдот. Кажуть, що навіть у пеклі, біля казана, в якому варяться українці (на відміну від представників інших народів), не виставлено ніякої охорони. Бо, мовляв, якщо хтось і спробує вилізти, то інші затягнуть його назад. У реальному  ж  житті  поділені  політичними  підбурювачами  на  східняків  і західняків, часто дивляться один на одного, як на справжніх ворогів. Додаймо сюди і те, що  відкрито  висловлюємо  зневагу  і  до  своєї  мови,  і  до  країни, і навіть самі  себе  називаємо  хохлами.  А  іще завзято   поборюємо  самі  себе   на  рівні  партій  та   релігійних  конфесій.  Одним  словом   прикро  за  народ.  Звинуватити  у  всьому  владу,  бо  вона  буцімто  не  дає  людям  добре  жити,  і  тому ми  такі   розсварені,  було б  несправедливо.  Адже,  якщо  до  Верховної  Ради  потрапили  непорядні  депутати, то  або  кращих  серед  нас  не  було,  або  ж  нам  не  вистачило  розуму  чи  принциповості  обрати  достойніших.  Активне  розкрадання  державної  власності  під  вивіскою  приватизації   продовжується  тому,  що  чиновникам    ніхто  в  цьому  і  не  перешкоджає. Так  і  хочеться  знову   покритикувати  безхребетний  народ,  проте,   сам  ловлю  себе  на  думці:  а  хіба  моя  родина  краща  ніж  нація  в  цілому? Чого  нарікати  на  інших,  коли  між  своїми  немає  злагоди? Так  зявилася  ідея  подивитися  на  суспільство  через   призму     своєї  родини,  бо   впевнений, що  приблизно  з  таких  і  складається  наша  держава. Доведеться, правда    обмежитися  тут   тільки  рідними  і  двоюрідними  братами  і  сестрами ( далі  просто  братами  і  сестрами ), оскільки, як  не  прикро,  декого  із  своїх  троюрідних,  собі  на  сором,   не  знаю  в  обличчя. 

Отже  маю  чотирнадцять  братів  і  сестер, середній  вік яких  становить  30  років.  З  них  неодружених  двоє, офіційно  розлучених  п’ятеро.  На  кожну  сім’ю  припадає  по  1,5  дитини, а  вищу  освіту  мають  четверо.  Це  якщо  говорити  про  свою  родину  сухою  мовою  статистики,  хоча  на  перший  план  хочу  поставити   родинний  світогляд  і  взаємостосунки. Проводячи  паралель  між відносинами  західних   і  східних   українців  та  нами,  цікавим  є  той  факт,  що  ми  ще  жодного  разу  не  збиралися  всі  разом  з нагоди  якоїсь  важливої  події,  і  навіть  окремо  з  усіма  родичами    по  батьковій  або   по  материній  лінії.  Зустрічаємося  з  ким   раз  на  рік,  з  ким  раз  на  три  роки,  як  правило  в  діда  з  бабою,  яких  провідуємо  не  часто,  або  ж  в  батьків,  від яких  відносно  недалеко проживає  частина  родини. Традиційно  накриваємо  стола,  розпитуємо  один  одного  про  новини.  Проте  розмова  виходить  досить  поверховою,  бо  ніхто  не  поспішає  відкривати  душу,  наперед  знаючи  несумісність  світоглядів:  хтось  шукає  щастя  в  чарці,  хтось  має  звичку скакати  в  гречку,  а  хтось  зневажає  і  перших,  і  других. (А  щоб  часом  не  подумали, що  намагаюся  очорнити   власну  рідню,  з  гордістю   зазначу,  що  ніхто  з  нас  п’яним   у  центрі  села  не  валявся,  наркотики  не  вживає  і  в  тюрмі  не  сидів). Існують,  правда,  так  звані  мікрогрупки  за  спільними  поглядами,  однак  в  широкому  колі  родинні  проблеми  не  обговорюються,  аби  часом кого  не  образити. Ніби все, як у всіх. І все-таки    зовнішнє    благополуччя  дало  раптово  глибоку  тріщину:  чоловік  однієї  сестри  пішов  до  іншої,  яка  вже  давненько  біля  нього  крутилася,  приїжджаючи  в  гості  зі  своїми  батьками.

Коли подібні вчинки здійснюються по відношенню до чужих людей, їхні наслідки залишаються нами мало поміченими, так як і небездоганна поведінка «позитивних» героїв численних телесеріалів, які, власне, і займаються пропагандою вільного кохання. А ось, коли «військові дії» переносяться на свою територію, тоді вже починається істеричне обурення. Хоча з точки зору монолітності нації і там, і там ефект той самий: сіється недовіра однієї частинки населення до іншої.

Тож, про яке  гуртування  проти  соціальної  несправедливості  на  всенародному  рівні  можна  говорити,  якщо  з  боку  рідних  тобі  по  крові  людей  можна  чекати  подібних  диверсій?  Ось  вам  і  внутрішньодержавні  чвари   в  мініатюрі,  спробуй  тепер  закликати  когось   до  єдності.  Хоча... схожі   випадки (бо  заповідь: “не  чини  перелюбу”  порушив,  на  жаль,  не  один) зовсім  не  заважають  моїм  рідним  вважатися  православними  християнами.  До  тих  християнських   конфесій,  де  вживання  алкоголю,  куріння,  розпуста  не  дозволяються  на  практиці,  вони   ставляться  певною  мірою  неприязно,  прозиваючи  їх  штундами. Сухий  закон  та  ще  й  обов’язкова  десятина  відлякують  свободолюбних  громадян  гірше  пекла,  не  дивлячись  на  те,  що  їхні  браття  во  Христі  сиплють  цитатами  з  Біблії.  Бути  православним  набагато  зручніше,  ніякої тобі  дисципліни  плюс  можливість  із  грішника  стати  святим.  Як, наприклад,  великий  Київський  князь  Володимир:  мав   гареми,  вбив  рідного  брата  і  став  не  просто  святим,  а  ще  й  рівноапостольним. Або  княгиня  Ольга,  яка  спалила   ціле  місто (Коростень). „Всі  ми  грішні,  Бог  всіх  простить”, – така  мораль  підходить  багатьом. 

В  наш  час, коли поняття духовності асоціюється насамперед з поняттям “віра” було б  доречно пошукати причину нашої ... суспільної поведінки і в релігії, як в одному з основних  світоглядів. Отож, що стосується християнських свят, то вони в родині відзначаються  надзвичайно одноманітно. Звичне застілля, звичні розмови і ні слова про зміст і значення  важливої  події.  Різниця  лише  в  тому, що на Різдво готується кутя, а на Пасху печуться  паски. А  от чому Пасха святкується то в квітні, то в травні, ніхто толком не знає і навіть не  цікавиться. Коли ж починаєш комусь пояснювати, що всі основні християнські свята поставлені  в  дні  свят  язичницьких,  щоб  стерти  їх благородний зміст  з  народної  пам’яті,  відповідають:  „Мені  все одно“.  А  якби  знали,  що  дата  відзначення  свята  Пасхи ( дохристиянська  назва  Великдень)  прив’язана   до  небесних  світил  ( святкується  в   першу  неділю  після  весняного  рівнодення і повного місяця),  а  не  повідомляється  по  секрету  отцям  церкви  вустами  Божими,  то,  може,  б  і  не  були  такими  байдужими  лицемірами,  яким  однаково, що і коли  святкувати.  Бо ж,  наскільки  відомо,  Ісус  Христос  воскресав  один  раз,  а  не  протягом  двох  місяців у  різні  дні.  З  Великоднем зрозуміло,  він  символізував  і  символізує  перемогу  дня  над  ніччю ( бо в цей  час  день  стає  більшим  за   ніч ) світла  над  темрявою,  добра  над  злом. А з  Пасхою:  Ісус  помер  за  гріхи  людські,  воскрес,  щоб  спасти  рабів  Божих  від  гріхопадіння,  а  тих  грішників   все одно   не  меншає. 

Що  змінилося  після  того,  як  “Христос  Воскрес”!? Як  пояснити,  чому  основні  претенденти  в  пекло  стали  власниками  земного  раю? Навіть  священики  і  ті,  забувши  біблійне “легше  верблюду пролізти  через  вушко  голки,  ніж  багатому  потрапити  в  царство  небесне”, роз’їжджають   на дорогих  іномарках. Правої  щоки, коли  вдарили  в   ліву,  ніхто  із  віруючих  чомусь  не  підставляє  і  своїх  ворогів  теж  ніхто  не  любить. Можливо  через  ці  явні   нестиковки  і  заплутались  мої  добрі  родичі  в  премудростях  християнської  віри.  Але, аби   не  обтяжувати  свій  мозок  зайвими  подробицями  і  не  кривити  душею,  мій  дід  на  Святого Миколая  цілком  офіційно  іде  в  гості  до  сусіда,  а  на  теплого  Олекси  виставляє  могорич  сам. П’ють,  звичайно,  за  своє  здоровя.  На  противагу  чоловікові  баба  ставиться  до  релігії   набагато серйозніше: доки могла щонеділі ходила до церкви, досі  щовечора  промовляє  молитву,  проте  прихильності  долі  так  і  не  вимолила. Вся  надія  тепер  на  рай  небесний.  Може,  з  цієї  причини  більшість і наслідує  мого  діда. 

Бути  нині  щирим  християнином  важко  ще й тому,  що  на  п’яти  наступає  інший  світогляд – демократичний, зі  своїми  богами  і  чортами. А ті чорти, понавідкривавши   аптек, спокусили  потенційних  прихожан   нести  свої  гроші  не  до  чудотворних  ікон,  а  до  власників  медичних  закладів.  Та  це ще  півбіди.  Найгірше те, що  з’явилася  альтернатива  вибору  між  необхідністю відчувати  себе  вічним  грішником,  який  „со  страхом  і  трепетом”  очікує  на  кару  Божу,  і  можливістю  мати   свято  щодня, поклоняючись    долару  та   західному  культу  задоволень. Є  різниця? Та ще й яка! Ти ж не  якийсь  там  раб  Божий,  а  вільний  громадянин,  якому  ніхто  не  забороняє  пити  досхочу   горілку,  міняти  дівчат,  як  шкарпетки,  і,  взагалі,  крутити  життям  на  свій  смак  і  розсуд.  Не  міг,  звісно,  новий  демократичний  світогляд  не  вплинути  на  свідомість,  а  відповідно  і  на  поведінку  моєї  родини.  Він   примножив  лави  не  тільки  розлучених  і  п’яниць, за  якими  ховаються  ріки  материнських  сліз,  біль  самотності  і  напівсирітства,  а й  поставив  під  загрозу  саму  перспективу  існування  роду.  Погодьтеся,  півтори  дитини  на  сімю  це  свідчення того,  що  ми,  як  рід,  починаємо   вимирати.  Для  порівняння,  на  сімї  наших  батьків  припадало  ще  по  2,5  дитини,  а в дідів  з  бабами – по  чотири. Коли  в  країні  зявляються  одинадцятирічні  породіллі,  а  по  телевізору  повідомляють  про поширення в Інтернеті дитячого порно, коли розпусниць називають коханками, а  гомосексуалізм  вважають  за  норму,  стає  боязко  за  своїх  дітей. Чи  витримають  вони  цей  масовий  психологічний  тиск,  чи  вистачить  у  них  імунітету  на  розрекламовану  отруту?  В  такій  ситуації  дуже хочеться втекти в інший світ, вільний від  бруду  і  фальші.  Але  розумієш,  що  боротися  за  місце  під  сонцем  можна  тільки  тут,  на  рідній  землі,  ревно  захищаючи  свої  духовні  цінності.

Порушуючи питання про духовність, не можу  погодитися з тим, що вона і віра Христова це  одне й те ж.  В порівнянні  зі  східною  в  західній  Україні, де кількість віруючих набагато  більша, аж ніяк не менше хабарництва у навчальних закладах, а карпатські ліси продаються з не  меншою  активністю,  ніж  кримське  узбережжя.   Не  дозволяти  жінці  виходити  на  вулицю  до  хрещення  дитини  це  одне,  а  розкрадати  колгоспне  чи  державне,  бачите,  зовсім  інше?

Та ні. Справжня духовність є тільки  там, де є мораль, а мораль є  там, де є чесність. Ось  тому формальна віра і не наповнила життя моєї родини повноцінним змістом. Побутові  проблеми, їжа,  робота, телевізор, пустопорожні  розмови  про  третіх  осіб – майже весь спектр сучасного    буття. Але ж  це  занадто  примітивно  для  нормальної  людини!  Куди  подівся  той  “дух, що  тіло  рве  до  бою”?  де  пісня  без  спиртного? де  свято  для  душі?  де  гармонія  родинних  стосунків?

Немає. Тому що духовність – це не штучна  побожність  і  не  яскрава  вишиванка, це  бажання  і  готовність  жити  за  певними  моральними  принципами,  користування  якими  корисне  як  для  суспільства в цілому, так і для кожного його члена зокрема.

На  протязі  своєї  багатотисячолітньої  історії  наш  народ  не  раз  зіштовхувався  з  проблемами  у  стосунках  дітей  з  батьками,  братів  з  сестрами, врешті  сусідів  з  сусідами.  І в  підсумку  винайшов  своєрідний  велосипед,  як  уникнути  конфлікту  поколінь  і  взагалі  будь-яких  конфліктів  всередині  громади,  як  досягти  злагоди  в  суспільстві.  Відмовитись  від  використання  цього  шедевру  людської  мислі  нам  “допомогли” частково пропагандисти  комуністичного  раю, згноївши  цвіт  української  нації  в  болотах  Сибіру і сталінсько–брежнєвських  концтаборах,  а частково  ми  винні  самі,  бездумно  промінявши  свої  духовні  цінності  на  матеріальні. Мої  добродушні  діди  з  бабами,  отримавши  можливість  уволю  наїстися  хліба,  заходилися  забезпечувати  добробут  собі  і  своїм  дітям. Тим  часом  потреби  духовні  відійшли  на  задній  план.  Ще  за  інерцією  вони  пішки  чи  на  конях,  обовязково  провідували  своїх  родичів  в  сусідніх  селах,  за  старою  звичкою  любили  співати  пісень,  дівчата  вишивали  нареченим  сорочки...  Поступово  все  це  загасло,  у  традиційної  народної  культури  зявилися   серйозні  конкуренти  у  вигляді  нових  суспільних  стандартів. У  них   на  озброєнні були всемогутні преса та телебачення, на тлі яких старі звичаї видавалися  відсталими.  Так  утвердився  культ  спочатку  соціалістичного,  а  нині  капіталістичного  матеріалізму. Колись  дружна  родина  перетворилася  в  переконаних  одноосібників  без  спільних  правил  життя,  без  взаємних  обовязків  і  без  дієвих  важелів  впливу  на  поведінку  молодого  покоління.  Родинні  трагедії  на  зразок  розлучення  чи  пияцтва    сприймаються  тепер,  як  вибрики  долі.  Дід  та  баба,  які  мали б виконувати  роль  старійшин  роду,  просто  безсилі,  що-небудь  змінити – нема  на  це  закону. От  і  виходить:  обурюються,  що  їхню  внучку  з  двома  дітьми  покинув  чоловік,  а  рідного  внука,  який  зробив  те ж  саме  стосовно  своєї  жінки і дитини,  напоумити  не  можуть. 

Невже  і  на  нас  чекає  така  ж  перспектива? Категорично з  цим  не погоджуючись,  наведу  кілька  прикладів  із  власного,  певною  мірою,  гіркого  досвіду  про те,  що  запровадити  нові       звичаї – правила  або  ж  відродити  старі  цілковито  в  наших  силах. Мої  батьки,  на  противагу  своїм, привчили нас (дітей) звертатися до себе  на “ти“. Ми з дружиною  теж  взяли  з  них  приклад  і... зіткнулися  з  проблемою. У  спілкуванні  братик  не  бачив  різниці  між  мамою  і  сестричкою,  а  сестричка  між  братиком  і  татом.  Так  ми  відчули,  що  нас  приймають  за  рівню. Тому, зазнавши відчутного дискомфорту  у  сімейних  стосунках,  а  також  ознайомившись  із  глибоким  змістом  народних  звичаїв,   нами  було  прийняте  рішення  перевчити  все–таки  дітей  звертатися до нас на “Ви“. Попередньо ми  їм,  звичайно, пояснили, що це  давня українська  традиція.  І  не  помилилися.  Вже  на  протязі  тижня  зявилася  доречна,  розумна  дистанція  між  батьками  і  дітьми, кардинально  змінивши  поведінку  останніх.  На жаль, не у всіх вистачає  мужності  не  мавпувати  безглузду  моду.  Бо  не  раз  доводилось  спостерігати,  як  близькі  родичі  безуспішно  намагались  перекричати своїх  любих  діток,  ховаючи  погляд  від  сторонніх  глядачів. 

Іншим  каменем  спотикання  у  вихованні  дітей  було  харчування.  Раді  внукам  бабусі  з  дідусями,  а  також  куми,  тьоті  і  дяді та й  ми самі не  скупилися  пригостити  маленьких  чимось  смачненьким. Різноманітні  чіпси, печиво, цукерки  без  міри і коли  захочуть. Як  наслідок, почали  звертатися в поліклініку через погані аналізи. Добра лікарка порадила нам відмовитися  від  “хімії“ і перейти  на здорову їжу.  Здоров’я  нормалізувалось  після  того,  як  ми запровадили  новий  закон: сідати  за  стіл  разом  з  усіма  і  їсти  те,  що  всі,  солодощі  тільки  з  дозволу  батьків  і обов’язково  ділитися  ними  порівну  не  тільки  між  собою,  а й  з  мамою і  татом. Так  у  дітей   з’явилася корисна звичка завжди  ділитися  і  дотримуватися  сімейної  дисципліни.  Завдяки  своїй  послідовності  ми  досягли  бажаного  результату  і  тепер  нам,  принаймні,  не  соромно  бувати  з  ними в  гостях,  а  головне,  діти  знають  порядок,  так  їм  необхідний.  Без  сумніву,  сучасним  батькам  нелегко  протистояти численним спокусам, спрямованим саме на  підростаюче  покоління  на  зразок  дитячої  косметики. Справа  навіть  не  в  тому,  що  для  молодого  організму,  скажімо,  третьокласниці  немає  жодної  фізіологічної  потреби  нею  користуватися.  Справа  в  тому,  що  недалекоглядні  мами  й  тати  прибираючи   свою  кровинку,  як  ляльку,  привчають  її  оцінювати  себе  лише  за  зовнішнім  виглядом,  забуваючи,   що  основне  в   людині  її  душа,  її  характер,  її  розуміння  добра  і  зла.  Ті  мої  родичі,  діти  яких  виростали  в розкошах  і  неробстві,  отримали  заслужену  “нагороду“  у  вигляді  постійних  чварів  у  сім’ях  своїх  нащадків.  Недаремно  у  народі  кажуть: “що  посієш,  те  й  пожнеш“.  Дуже  шкода,  коли  діти  не  відрізняють  свята  від  буднів,  почуття  голоду  від  ситості, скромності  від  нахабства.  Щоб  цього  не  відбувалося  і придумане  поняття  “мораль“,  зміст якого, на  мою  думку,  співпадає зі значенням  слів чесність,  справедливість  по  відношенню  як  до  себе,  так і  до  інших.  Пообіцяв – виконай,  будь  чесним  з  дітьми, жінкою, сусідами, і тоді зникне проблема недовіри, образи, суперечок. Ніщо  так  людей не  помирить,  як  справедливість  і  не  посварить, як  її  відсутність.  В  моралі  закладена  і  логіка, і  здоровий  глузд,  і  сенс  людського  буття.

Отже,  за  великим  рахунком,  мораль – це  правда.  Пантелеймон  Куліш   вустами  свого  літературного  героя  промовляє  золоті  слова: “ Уже ж, здається, Польща нас  добре  провчила, уже  пора  нам  знати,  що  нема  там   добра,  де  нема  правди” (“Чорна  рада”). Та  хіба  тільки  Польща?  Тоді  якої  ще  більшої  мудрості  нам  не  вистачає,  щоб  не  шукати  щастя  там, де  його  немає,  подібно до тисяч  українських  жінок, які  у  пошуках  легкого  життя  потрапили  в  огидне  сексуальне  рабство.  Навіть  ті  спритники,  що  в  погоні  за  незаконними  прибутками  навмисно  доводили  до  банкрутства  рідні підприємства  (щоб потім їх приватизувати),  пускаючи    по  світу  своїх  недавніх  колег,  нині  самі  ж  стають  жертвами  такого  самого  шахрайства, тільки з боку ще сильніших. Як одні павуки  пожирають інших, відбираючи  власність у  місцевих  князьків  на  користь  столичного чи й світового капіталу, частенько  повідомляється  в  пресі.  Відомо, що бажаючих боротися під  Крутами  було  лише  триста  чоловік,  решта  самозадоволено жила  за  принципом:  моя  хата  скраю. Проте  заможним   і  не  дуже  одноосібникам не довго довелося чекати розкуркулення,  репресій,  голодомору  і  тисяч  тонн  гарматного мяса  під  час  другої  світової.  Забувши  про  те,  що  пускати  вторжників  на  свою  землю  злочинно  і  аморально,  безмозкі  хитруни  позбавили  своїх  же  дітей  і  внуків  історичного  шансу  бути  незалежним  господарем  у  власній  хаті. 

Зявилася  нова  можливість  навести  лад  у  своїй  державі,  народ  знову  махнув  рукою  на  свій  обов’язок  відстоювати  законність  і  справедливість  на  рідній  землі,  і,  скориставшись  свободою,  кинувся  міняти електрочайники  на  злоті.  Тим  часом  у  владні  крісла  пробралися  професійні  дурисвіти, і щоб люди не нудьгували і не  второпали, що  відбувається,  пофарбувалися в різні політичні кольори. В решті-решт запеклі опоненти, на зло всім, побраталися, надовго залишивши в головах людей фальшиві стереотипи стосовно «москалів» та «бандерівців». Проте  фокусом  слід  вважати  не  біло-синьо-червоно-помаранчеву  коаліцію,  а  те,  як  під  завісою  взаємних  звинувачень  і  благих  намірів  ціни  різко  поповзли  вгору.  Це  вкотре  говорить  про  те,  що  ніхто  і  ніколи  не  подарує  нам  довгоочікуваного  добробуту поки  ми,  замість  нарікати  на  когось, самі  не  почнемо  викорінювати  зло, починаючи  зі своєї родини,  свого  села,  міста. А іще   твердо  пам’ятати  одну просту  істину – не може бути добра там, де нема правди.

Якби  ми  були  згуртованими  і  принциповими,  то  хіба  б  допустили  таку  величезну  соціальну  і  правову  несправедливість.  Два  популярних  світогляди  тримають  нас  у  полоні  своїх  стереотипів,  визначаючи  таким  чином  нашу  лінію  поведінки, – християнський  і  демократичний.  Перший,  проповідуючи  заповідь  “не протився злому“, забезпечує нашу  покірність перед беззаконням, другий, підштовхуючи нас  до  поклоніння  штучно  стимульованим  тілесним  задоволенням,  позбавляє  нас  внутрішньої  гармонії (часто  тверезого  мислення)  і  почуття  громадянського  обов’язку. І  перший,  і  другий  спонукають  нас  до  бездіяльності  і  безвідповідальності (бо  вся  надія  або  на  Спасителя,  або  ж  на  гроші). Якщо “на  все  воля  Божа “, то для  чого  тоді  Він  дав  нам  розум,  совість,  нарешті  руки ?  Не  можу  не  погодитись  з  думкою,  що  Бог дійсно  дав  людині  все,  що  необхідно  для  життя,  в  тому  числі  їжу,  повітря,  а  от  наша  доля  вже  залежить  від  нас  самих.  То  чи  не  пора вже нам  прислухатись  до  Тараса  Шевченка,  який  уже  давно  нас  закликає  у своєму  “ Кобзарі “ :

                     ...Молітесь богові  одному,

                        Молітесь  правді  на  землі 

                        А більше  на землі нікому

                        Не  поклонітесь. Все  брехня –

                        Попи  й  царі...

                                             ( Поема  “Неофіти" ) (виділення авт.)

і  зробити   своїм  Богом  саме  Правду. Скільки  можна  себе  обманювати:   щоб  мати  волю,  рідні  святощі  треба  обороняти,  а  не  стояти  на  колінах і покірно  чекати  манни  небесної.  Крім того, не Бог карає людину за „вільні і невільні” гріхи, а людина сама себе карає наслідками своїх безрозсудних вчинків. Високочолий Іван Франко  сказав  нам,  що хоча  правда  спочатку  всім  гірказате  потім  вона  стає  солодкою  спасителькою  людства.

Сучасний  український  пророк  Лев Силенко, давши  нам  рідне  розуміння  Бога,  промовляє:  “Я  вірю: Дажбог – Правда. Немає віри  вищої  за  Правду“. Читаючи  його   “Мага  Віру“, зробив  для  себе  ще  одне  важливе  відкриття  того,  що  “....віра – це Правила  Життя. Бути  віруючим – значить  виконувати  Правила  Життя (боронити  Україну-Русь, жити  для  добра людей, виласкавлювати  душу   любовю  до  родини і  її  одідичених  звичаїв  і  обрядів).”  А в такому  випадку слово  “мораль“ хіба  не  є  синонімом  слова “віра“.  Зовсім  не уявляю  одне  без  іншого. Бо що  таке   віра  без  моралі?  Лицемірство, чи не так?  Виходячи з  цього,  буде  справедливим розглядати  духовність  тільки  у  контексті  моральних  якостей  кожної  конкретної  людини,  яка  претендує  називатися  сповідником    будь-якої  релігії  чи  то  християнської,  чи  Рідної  Української  Національної  Віри ( РУНВіри). Хто  на  словах  вболіває  за  людей,  а  на  ділі  живе  в  розпусті і  розкошах, той займається  блюзнірством. Адже  Віра  в  Бога  придумана  не  для  того,  щоб  прикриватися  нею,  як  одягом,  а  для  того,  щоб,  прагнучи  Божої  досконалості, людина  покращувала  своє  єство. Для  одного  народу  правда    одна:  і  в політиці,  і  в  історії,  і  в  релігії зокрема.  Тож   ми  мусимо  її  спільно  шукати,  незважаючи  на  всілякі  труднощі.

Схоже невтомні   шахраї  навмисно  ділять  нас  на  десятки  партій,  конфесій,  сект,  тобто  на   масу  дрібних  ідеологій  і  світоглядів,  щоб  ми  ніколи  не  стали  дружним, згуртованим  народом. І правильно  говорять,  що  в  єдності  наша  сила, але тільки  не  уточнюють,  чи  можна  обєднати необ’єднуване. Здатні  гуртуватися,  як  правило,  ті,  хто має  спільність  поглядів  з  більшості  проблем,  а  особливо  стосовно  тих  же  моральних  цінностей.  Відповідно, важко  сперечатися  з  приказкою: “ Скажи  мені,  хто  твій  друг,  і  я  скажу,  хто  ти “. Тому  прикро,  коли  добродушні  незаздрісні  люди,  проявляючи  безхарактерність,  потрапляють  в  компанію  чужих  собі  по  духу  приятелів. Зло  завжди  любить  прикриватися  добром, підминати  його  під  себе. Тоді,  буває,  дивишся  ніби  людина  й  непогана,  а товаришує з  відвертими  негідниками  і  через  це  не  хочеться  з  нею  підтримувати  стосунки.  Бути  добреньким  набагато  легше,  ніж  бути  справедливим. До  того  ж  безрозбірлива  доброта  зовсім  не  безневинна. Навпаки,  хто  якимсь  чином,  нехай  через  свою  байдужість  чи  підлабузництво,  допомагає  злим,  той  тим  самим  шкодить  добрим. Навіть  в  тому  випадку,  коли  приймає  даремне  пиво з  рук  лицеміра,  вихваляючи  його  щедрість.  Здавалося  б,  немає  нічого  простішого: тримайтеся  добрі  люди  купи  і  тоді  погані  залишаться  в  безсилій  меншості.  Адже   коли  всі  перемішуються,  утворюється  та  сама  каламутна  вода,  в  якій,   як  відомо,  добре  обдурену  рибку  ловити.  Проте  ні,  не  вистачає  самоповаги,  принциповості,  мудрості, розуміння  того,  що  справжній  душевний  спокій – у  чистій  совісті,  багатство – у вірних  друзях,  а  щастя – в  добрих  справах.

Жінка   чи  чоловік  зраджують  не  просто  одне  одному,  а  й  своїм  дітям,  яким  подають,  до  речі,  не  найкращий  приклад. І яку життєву мудрість можуть такі батьки передати своїм нащадкам, якщо вони самі її не мають і, певно, й не хочуть мати. Одних  людей  переповнює  егоїзм,  і  їм  здається,  що  вони  заслуговують  на  кращу  половинку,  інші  під  впливом  телебачення  вважають,  що  міняти подружні  пари – це   сучасно  і  модно,  а  от  з  точки  зору  майбутнього  цієї  сім’ї  обидві  причини  виглядають  звичайною  дурістю  і  самогубством.  Які  ж бо іще живі істоти  дозволяють  собі  поводитися   так,  щоб  їхній  рід  зникав  чи  загнивав. А чи  не  доречно  б  було  в  подібних  ситуаціях від паршивих овець триматись на відстані?  Проте для, початку кожен з  нас має  остаточно  визначитись  у своїх  моральних  цінностях  і  вибрати  собі  відповідний  спосіб  життя.  А далі  свідомо  і  безкомпромісно  триматися  берегів  рідних  святощів  та  ідеалів. 

Як  спільні  орієнтири  можна  розглядати  і  наші  мудрі народні  звичаї  на  зразок  дошлюбної  незайманості і написані Левом Силенком Закони правильного життя,  які  допоможуть  нам  розібратися  в  причинах  своїх  життєвих  невдач  і  дадуть  мудрі   поради,  як  їх  уникнути.  Щодо  Мага  Віри, то не  прочитати  цю  книгу  означало б  відмовитися  від  безцінного  історичного  досвіду  та  творчого  надбання  багатьох  поколінь  предків  своїх  і  не  пізнати  самого  себе. Що  ж  стосується  родової  моралі,  то  в  питанні  подружньої  вірності українці  завжди  були  на  диво  принциповими. Покритку виганяли  з  дому самі  ж  батьки, щоб  своєю  присутністю  не  компрометувала  інших  членів  родини. У подружньому  житті діяло  правило: “Бачили  очі,  що  купували,  тепер  їжте,  хоч  повилазьте “. Скажете  не демократично?  Зате  сімї  були  міцні  і  діти  не  виростали  сиротами  чи  напівсиротами. Тодішня молодь,  на  відміну  від нинішнього  покоління, з дитинства привчалася бути серйозною і  відповідати  за  свої  вчинки.  Власне  в  статевому  вихованні  підлітків   є  два   різних  підходи:  або  іще  з  молодших  класів,  як  це  сьогодні  роблять  на  Заході  розповідати  дітям  про  сучасні  засоби  контрацепції і  приготуватись  до  того,  що  вони,  отримавши  наше  добро,  почнуть  з  ранньої  юності, якщо  не  раніше,  міняти  своїх  сексуальних  партнерів  частіше,  ніж  шкільні  зошити  з  відповідними  наслідками; або  ж  переконати  їх  на  готових  прикладах  із  близького оточення,  що  набагато  краще  стримати  свою  пристрасть  і  почати  подружнє  життя  з  чистого  аркуша  з  перевіреною  часом людиною. Дошлюбна  незайманість – це  не просто  якісь  фізичні  особливості – це  стан  душі,  це  самоопанування  і  розумова  зрілість.  А  іще  в  народі  кажуть, що  найбільше  дівчина  любить  того,  хто  її в  стан  жінки  перевів – серйозний  аргумент  для  хлопців  та  їхніх  батьків.  А  дівчатам  теж  корисно  знати,  що  звичка  міняти  дівчат  до  шлюбу  не  зникає і  після  весілля.

Життя, як відомо, не стоїть на місці. Тому з  тими  темпами, з якими спиваються наші   хлопці, нормальним дівчатам скоро не буде за кого вийти заміж. Така ж тенденція неухильної  деградації охопила і слабку  стать. Дівчина  з  цигаркою і  пляшкою  пива  стала  сьогодні  звичним  явищем. Сумно  також,  коли  твої  милі  сестри, зокрема ті, що на  власній шкурі  відчули  гнів  алкоголіка, завели  традицію під час застіль споживати вино, як істинно жіночий напій.  Відрізнятися від чоловіків тільки тим, що вживаєш слабший за міцністю напій,  ще  не  означає  проявляти  мудрість.  Алкоголіками  стають  не  ті,  що  п’ють,  а  ті,  які  щасливого  життя  без  алкоголю  не  уявляють,  ніби  без  цього  ритуалу  ми  втрачаємо  людську  подобу. До  того  ж  суть будь-якої традиції  зводиться  до  того,  аби  її  підхопили  прийдешні  покоління. 

З огляду  на  це ми,  дорослі,  маємо  запропонувати  молоді  здорову   альтернативу, їй як  повітря  потрібні  живі позитивні  приклади  для наслідування. Мусимо відволіктись  нарешті  від  своїх  побутових  і  просто  обивательських клопотів  і  створити  осередки  рідної духовності.  Якщо не наповнимо свідомість  своїх дітей  знаннями з історії, літератури,  культури  і  мистецтва, красою народних звичаїв, то вона сама швидко заповниться картинками з порносайтів  і  цинізмом невихованого  натовпу.  Щоб  нам  було  легше  в  колі  однодумців  утверджувати  свої  норми  родової  моралі  і  шанувати  свої  духовні  цінності,  засновником  РУНВіри   Левом  Силенком    започатковані Священні години самопізнання, відроджені величні та змістовні свята  українського народу, що базуються на дохристиянських обрядах. 

Під  лежачий  камінь  вода  не  тече. Схоже,  що  влада  ще  довго  буде  зайнята  політичними  торгами і проблемами роздержавлення, а для тих, кому вже сьогодні  сором  сидіти  в  присутності  дітей  біля  телевізора,  настав  час  подати  руку  рідним  по  духу  людям, відмежуватись  від  зла, очиститись  від  фальші. Справжня Духовність починається в родині. І тільки самодисципліна кожного з нас допоможе нам стати сильною нацією.

 2006 р.

У пошуках родової моралі

 

Краще засвітити свічку, аніж увесь час нарікати на темряву.

Конфуцій.

„...Українці (може, єдина нація в Європі), не мають національної дисципліни, утверджених основ родової моралі, відповідальности, гордости”.     (Лев Силенко, Мага Віра, стор. 857).

З усіх перелічених вище національних рис, на відсутність яких вказує Лев Силенко, хочу зосередити вашу увагу саме на основах родової моралі, які хтось має ще утвердити, оскільки такі поняття як національна дисципліна, відповідальність, гордість видаються більш-менш зрозумілими. До глибшого аналізу цієї проблеми підштовхнула мене випадково почута розмова в міжміській електричці між двома молодими циганками років по сімнадцять та простим сільським, але товариським дядьком. Почалася вона з запитань на зразок: а чи ходять цигани до церкви? чи мають паспорти? в скільки років виходять заміж?.. Але зупинюся тільки на тих запитаннях і відповідях, котрі стосуються  їхньої національної моралі.

Так от, на дядькове запитання, чи може циганка вийти заміж за українця, у відповідь прозвучало: „Ні, циганці негарно виходити заміж за українця, хоч циган може дозволити собі одружитися з українкою.” Що дядька дуже обурило, мовляв, українка може вийти за цигана, а циганці, бач, негарно... Ще більше дядька здивувало, коли він почув, що циганські дівчата обов’язково вступають в шлюб незайманими. А мене вразила та впевнена, що не викликає сумнівів, інтонація дядькових співрозмовниць, які, як щось таке, що дуже самозрозуміло, пояснили, що якщо з’ясується, що наречена – не дівчина, то батько її негайно вижене з дому, відбере всі цінності і про ніякий шлюб більше не йтиметься. І що таких випадків у циган взагалі не буває. А щоб дядько й зовсім не сумнівався, вони йому нагадали загальновідому простонародну приказку: „Якщо сука не схоче, то собака не скоче.” На що дядько, напевно, з заздрощів, кілька разів вигукнув: „От би в нас таке завести! От би в нас таке завести!” – і вже поспішав до виходу.

А мені тоді подумалось: „То хто ж тобі, дядьку, не дає права завести таке в себе вдома (сам казав, що дочок маєш)?” В мене й тоді не виникало сумнівів щодо правдивості почутого, а оце недавно мій знайомий, що переїхав у наші краї із Закарпаття після тамтешніх повеней, підтвердив, що цигани мають звичай після першої шлюбної ночі вивішувати простирадло... Після чого мені стало трохи ніяково, бо чомусь вважав, що колись це був суто наш, український, нині занедбаний, звичай, ...а тут виявляється, що ні?

І на завершення циганської теми хочу навести цитату з інтерв’ю художнього керівника Київського державного музично-драматичного циганського театру „Романс” Ігоря Крикунова „Українській газеті” за 20 березня 2003 р. Де йому серед інших незручних запитань закинули, що до циганів часто ставляться як до народу, для якого не характерне зокрема таке поняття як сором...

?  Щодо сорому, то варто піти на пляж, де неподалік живуть цигани. Хто коли-небудь бачив, щоб циганка в купальнику заходила у воду? Та вона під страхом смерті не зробить цього. Наші жінки по сьогоднішній день не дозволять собі пройти перед чоловіком! А не дай, Боже, зачепити чоловіка бодай краєчком свого одягу! Тому й сім’ї в циганів міцні, бо з покоління в покоління передається високе почуття цноти...”

Ось так. То чи є в когось сумніви, що це нація вічна. Чого не скажеш про нас, українців.

? А я в це не вірю!

? Тоді поїдь в наші села, переглянь результати останнього перепису і порівняй його з попередніми.

? Зате в нас демократія і свобода особистості!

? Толку з вашої свободи, якщо ви через якісь там п’ятдесят років вимрете, як динозаври.

Ось такий внутрішній діалог відбувається в мені зі своїм уявним опонентом, особливо, коли дізнаюся про чемпіонат України зі стриптизу або ж про те, що в Харкові одинадцятирічна дівчинка народила дитину. І то, виявляється, абсолютно здорову! Не без національної гордости розказали і про вагу, і про колір шкіри, і навіть про те, куди втік батько дитини. Та от тільки в тих сенсаційних повідомленнях не прозвучало й нотки засудження, а пропагандою хоч якогось позитивного образу там взагалі не пахло. Як сказала про телевізор моя баба, „сама реклама і проституція”.

А що сказали б про це Тарас Шевченко чи Леся Українка? Можемо собі хіба що припустити, перечитавши їхні твори. А от про народну мораль, яка панувала в нас за часів Шевченка, розповідає талановитий літератор-публіцист Василь Іванишин у праці „Непрочитаний Шевченко” (Дрогобич, 2001р.), де він подає аналіз живописного полотна Т. Шевченка „Катерина”. Отже, кілька цитат.

„Для мене нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим”. Але це – мати: джерело і символ життя, мірило добра і краси в українській кордоцентричній духовності. А от покритка уособлювала для людей щось зовсім інше: непослух, розпусту, відступництво, а в нашому випадку – ще й зраду, – з усіма для неї та її дитини страшними наслідками. І далеко не кожен міг у праведному гніві розгледіти в покритці матір, а в байстрюкові – дитя...” І трохи далі: „Вище ми говорили про те, що чекає Катерину. І каратиме її саме громада. Он і на картині селянин – частка і уособлення громади – саме дівчині, а не москалеві осудливо дивиться вслід. Бо за тодішньою мораллю в таких випадках гріх був спільним, але головна вина і відповідальність падали на дівчину. І кара буде жорстока. Її не тільки зганьблять перед усім селом: батьки неминуче виженуть її з дому, а громада – з села. (Гм, щось тут знову перегукується з циганами. Чи не так? – В. М.). І побреде Катерина слідом за москалями – шукати „у Москві свекрухи”. Бо вина покритки поширювалась, як кола по воді. Ще коли б зі своїм... А то ж чужинець, ворог!.. І батьки мусили прогнати таку дочку, бо інакше гнів громади впав би і на них (їм і так вимажуть  дьогтем ворота, повалять тин, витопчуть грядки, перекинуть воза...). Та й як не вигнати, особливо, якщо в хаті ще кілька дівчат? Хто ж пустить сина женитися в „таку” сім’ю?.. А є ж іще рід, на який теж впала ганьба. Зрештою, покритка робила лиху славу цілій громаді, і хлопці із сусідніх сіл уникали свататись у „такім” селі. То ж чим жорстокіша була кара, тим менш болісними для всіх були наслідки появи „паршивої вівці”, тим більшою була гарантія, що „такого” вже не трапиться.”

 

Ось таку мораль мали ми не так вже й давно, зовсім не порівняти із нашим сьогоденням. Так, ще залишилась в нашому народі підсвідома інертна туга за минулим. Та чи можуть оці спонтанні, невпевнені прояви морального протесту встояти перед добре організованою, настирливою і безкарною кампанією нав’язування свободи нижчих жадань, тобто бездуховності, яку так безсовісно проводять більшість наших (?) засобів масової інформації (ЗМІ) у своїх телепередачах та пресі. Щоправда, ті ж ЗМІ часом-таки сильно жахають своїх глядачів та читачів „рішучими” повідомленнями про те, що вже кожен сотий українець заражений вірусом СНІДу. От тільки не можу зрозуміти, чому вони головний порятунок вбачають у якісних презервативах, а зовсім не у відродженні – як там у Ігоря Крикунова? – „високого почуття цноти.” То, може-таки, варто повчитися у циган, щоб не нівечити свою свідомість такими поняттями як розпуста, проституція, подружня зрада, вуличні діти, СНІД, зниження народжуваності тощо і не зникнути в кінцевому рахунку зі своїх „найкращих в світі чорноземів”, звільнивши їх для націй більш організованих і морально стійких.

 

Але хто ж конкретно має відродити й утвердити оті основи родової моралі, про які пише Лев Силенко, і з чого почати? Впевнений, що ніхто цього не зробить, крім нас самих, тих, кому болять слова Ліни Костенко: „Зникає мій народ, як в розчині кристал!” А почати потрібно теж із себе, взявши собі за закон, за догму, за святість правило, перевірене віками, але спритно вилучене з української свідомости: „Українська дівчина береже свою дівочу незайманість до шлюбу. (У Мага Вірі на стор. 431 читаємо: „...на світі так є: діва любить того, хто її у стан жінки перевів.”). Втративши цноту, вона втрачає свою цінність як жінка, як мати, як донька. („Хіба то наречена, якщо з неї вже хтось інший обтрусив росу,” ? переконана моя баба.). Український юнак ніколи не візьме собі таку дівчину за жінку і не дозволить потім своєму синові з такою одружуватися. Він не домагатиметься дошлюбного статевого контакту зі своєю нареченою. Він цінує в собі те, чого вимагає від інших.”

 

І нехай кожен з нас на власному прикладі, на прикладі власних дітей утвердить це правило (яке, на мою думку, якраз і лежить в основі родової моралі) в своїй родині, громаді. Скажете, не сучасно чи, може, жорстоко? Я особисто іншого виходу не бачу, якщо не хочемо потонути в морі розпусти та морального хаосу і зникнути, „як в розчині кристал.”  

 

 

Він простить, а вона не прощає!

 

«Є таки Бог на світі. Думав, на чужому горі в рай заїде. Не вийшло. А скільки зла людям зробив! Як прийдеш просити про невиплачену зарплату, то він, хам, тебе зразу облає та ще й винним зробить. І в Криму дачу має, і дітям квартири в Києві купив, і машини у всіх. Аякже, начальник великий, увесь завод розікрав, а людям доброго слова не сказав. Зате має: син спився, дочка вже десятий раз виходить заміж, і сам з лікарні не вилазить...» – чуємо іноді щось схоже від своїх знайомих. Та дуже часто люди в справедливість не вірять. Натомість вони заздрять: «Бач, як їм легко живеться, тим, що при владі, все у них в руках – і люди, і гроші; а тут б'єшся як риба об лід і кінці з кінцями звести не можеш». Хіба що десь у підсвідомості жевріє надія: а може, мені хоч на тому світі доля усміхнеться. І лише добре обізнані люди (переважно сектанти) твердо знають, що й до чого. Не маючи краплі сумніву, що все робиться з волі Всевишнього. Бо якщо мерзота, яка замучила кілька десятків дітей і відпочиває безтурботно в камері з телевізором, то зовсім не тому, щоб її (мерзоту) згорьовані матері на шматки не розірвали. А тому, що таке випробування присуджене їй самим Господом. Що, в свою чергу, не дуже тішить постраждалих громадян, і вони мимо власної волі бажають своєму кривднику замість всесвітньої любові лише всесвітньої кари. «Хай мене Бог простить, — думає кожен сам про себе, — але поки житиму я цю паскуду готовий своїми руками задушити». Ага, спробуй його тепер переконати, що ворогів любити треба.

Ось така релігійна плутанина — усяк мудрує по-своєму. Демократія! Та й взагалі, дивна якась віра у наших людей виходить. Поки молоді та здорові – ніякого гріха не бояться, а як старі та немічні, то суцільні нарікання на гірку долю або, навпаки, нечувана досі набожність. Кому ж не приємно, що є на світі той, хто не просто забрав колись усі гріхи людства на себе, а хто і в наш час може простити кожного, варто лише покаятися. Велике це діло – бути прощеним, бо ж совість тепер тебе не мучить. Отже спи, козаче, спокійно. З іншого боку трохи воно ніби й не правильно: всі грішні і всім прощається? Тобто, як би не старався, а вирок один: рай або пекло. І ніякого тобі диференційованого підходу залежно від кількості і якості вчиненого. А багатьом таке не до вподоби. Бо ж, мовляв, і на тому світі доведеться з тими самими людьми вживатися. Та хіба нашому народу догодиш? Пожалів його Господь пославши на землю (якщо сказати сучасною мовою) найгуманнішого з рятівників людства. Здавалося б, чого тобі, людино, ще треба: молися, постися, заповіді виконуй і отримуй блаженство ще на землі. Та де там! Замість отримати зцілення від чудотворних ікон, люд біжить мерщій до аптек рятуватись. Аякже, бити поклони справа не легка, а там заплатив гроші – і зразу полегшення. Або. Як поховати, то зразу до священика, а як посповідатись чи гроші на храм дати, то «обійдуся без посередників». Прямо якесь роздвоєння особистості. Не можна нашим людям поблажок робити, а то вони нині до церкви ходять тільки по великих святах, та й то не дружно. «Для чого ж поспішати, якщо покаятися ніколи не пізно, а погрішити ще так хочеться?» –  міркує собі кожен. На старості інша справа –  відступати далі нікуди, тому й удають із себе віруючих.

Воно з одного боку не погано, що в епоху демократії в людей з'явилася свобода вибору власного життєвого шляху. Та мене бентежить інше. Церков набудовано багато, кількість прихожан невпинно росте, а люди навколо не кращають. Чинять зло і не бояться ні Бога, ні чорта. Всі чомусь занадто впевнені, що в милосердного рятівника просто робота така – грішників від пекла рятувати. Хто ж тоді б'є злодія по руках, якщо сказано, що в «чистилище» ми потрапляємо вже після смерті?

Вважаю, такою силою є правда. Котра не чекає другого пришестя, бо з давніх-давен вона тут, на землі, поряд з нами. Вона буває розтягнута в часі, проте влучає без промаху. І коли ми кажемо, що «є таки Бог на світі», то маємо на увазі саме її. Так, Бог створив світ, людину, закони, за якими живе природа. Але навряд чи Він займається аналізом, оцінкою та підрахунками вчинків і помислів більше, ніж шестимільярдного населення Землі. Надто, коли в світі існує прямий взаємозв'язок між причинами і наслідками.

Звичайно, людині дуже хочеться вірити, що вона сама зліплена саме за Його подобою, а ще дуже хочеться знайти співчуття і виправдання своїй часто ганебній поведінці. От і хитрує, як би до Нього піддобритись: може молитвою, а може пожертву якусь скласти. І сама ж від Його імені себе потішає: Бог милостивий, він простить. Але найбільше людині подобається казочка про прощення гріхів. І не поспішайте з висновками. Бо якщо на світі так багато релігій, то як можна стверджувати, що «віру в Бога» придумав сам Бог. Невже Він суперечить сам собі аж надто по-різному себе називаючи і трактуючи? А якщо «віру в Бога» придумали все-таки люди, тоді логічно припустити, що вони могли трішечки перебільшити, прославляючи Його милосердя. Трапляється ж у людей така риса: надміру славословити в честь відомих політиків, зірок чи пива. То чому б не підсолодити і самому Всевишньому?

Втім, як не крути, а реальність – інша. Вирубала людина ліси в Карпатах та й бубонить собі під ніс: грішна я, помилуй мене, Господи, у мене ж на квартиру в місті не вистачає. А Він чомусь не став чекати судного дня та й позмивав будинки і мости вже найближчої весни. Вибачайте на слові. Не Він позмивав, вода позмивала, бо не змогла затриматись довше в горах. І це також буде не точно. Правда поселилась у голові кожного лісоруба. Вона вперто промовляла до його свідомості: «Не вирубуй ліс — він захищає тебе від водної стихії». Не послухав наївний. Ще б пак, у нього ж є для цього небесний заступник, перед яким він наперед не однією свічкою відкупився. А доляри ж зараз треба! От правда і відповіла – «не хочеш чути, маєш відчути».

Ну, скажете, це не типовий випадок. Тоді аналізуймо далі, аби переконатися, що саме правда судить кожен наш вчинок. Каже вона мовою сучасної науки і здорового глузду: «Оте, що виливаєте на поля, є отрутою, яка потрапляє у водойми, а потім і у ваш організм. Не нашкодьте самі собі». Правильно застерігає? Отож. А ми що робимо? Звичайно ж виливаємо, бо ж гроші треба, багато грошей. Щоб вистачило на лікування не тільки собі, а й дітям від хвороб... спричинених отруєними водою, їжею, повітрям. «У нас на те поважна причина!» – починаємо виправдовуватись. «Ви ж розумієте, це нині стиль життя такий, це не так, як раніше, та ми просто змушені рухатись у ногу з часом, тому ми...». Так майстерно брешемо самі собі, виправдовуючи свою безтолкову поведінку. А правда цьому не вірить, вона по лобі – трісь! –  «На тобі, друже, ще одну болячку, я ж тебе застерігала, що так буде». «Воно десь і так, – сперечається далі обиватель, – проте життя – річ набагато складніша... тут іще як у кого в житті складеться, як кому Бог дасть.» Ех, доля. Яка ж вона неймовірно подібна у доброго насіння, яке поклали у добру землю, полили, пропололи, від шкідників захистили! А якщо погане насіння та в забур'янену землю? То хіба в людей не так само? Ні! – вкотре заперечить упертий читач. Насінину може пташка з'їсти, а людину можна ще й зурочити, ого, та їй можна поробити таке, що буде і в сьомому коліні! Також байка. Як ненавидів народ Сталіна, а таки не зурочив його у 33-му, лише після війни сконав кат. І чим тоді займалися численні ворожки!? До речі. То чи є правда у значенні справедливість, закономірність у випадку з масовими голодоморами та репресіями? Так, правда у тому, що коли ще малосильні большевицькі банди сунули на Україну, наш хитруватий селянин аж ніяк не поспішав чинити їм опір. Самовпевнено киваючи на дурніших, які нібито даремно галасують про нікому не потрібний обов'язок захищати рідну землю від ворога. Знехтував він слова рідного пророка, що «в своїй хаті своя правда і сила, і воля» і впустив до неї озброєного чужинця. І не тому, що чужі пророки рекли йому: «підставляй щоку». Бо ніколи не повірю, що наш народ настільки смиренно-богобоязливий. Як за межу, то зубами буде гризти, а міліметром не поступиться. Просто сподівався, що кого-кого, а його хитроспеченого ніхто з власної землі не скине. Що ж, обхитрив сам себе і з часом розплатився долями дітей, внуків та правнуків. Якби шанував правду-мудрість про те, що ворога не любити, а знищувати треба, результат був би іншим. Ось у такому розумінні можна говорити і про сьоме коліно, коли за гріхи предків розплачуються нащадки. А зовсім не тому, що так зла бабця захотіла. Ні, щоб поробив хто хоча б половині кандидатів у президенти (менше б державних коштів пропало), а то обов'язково якійсь Марусі, якій і так усе життя з чоловіками не щастить. Та й тут іще треба розібратися, що то за одна. Бо якщо Маруся життєрадісна, моральна і принципово твереза, до того ж має лагідний характер, то її суджений сам по неї прибіжить. А якщо вона не вилазить з гороскопів, пліток, гадалок і п'янок, то «яке їхало, таке й здибало». А, може, бідолаха ніяк від телевізора відірватися не може, і через це в голові у неї сама каламуть і жодної іскорки бажання зробити добро своїм приятелям, громаді?

Дуже вже поширена в народі ілюзія: брати від життя все. Яка врешті-решт зводиться до одного: дати волю своїм нижчим жаданням і побудувати своє егоїстичне щастя за рахунок своїх ближніх. Не один (не одна) тішить себе сьогодні думкою: от і нагуляюсь поки молодий, життя все-таки один раз дається. І що мені законна жінка, діти, як я в іншу закохався? Любов – сила велика, непереборна! Та й подарував серцю волю... Минають роки, міняються коханки. Аж дивись — власна донька в гулянки вдарилась. Заміж не виходить, бо хлопцями перебирає. А вже захотілось і внуків мати... Але що ти їй скажеш, як і сам такий був. Добре, що хоч коли блудив, своєї хати не відцурався, то тепер «нелюба» жінка на старості догляне. А з колишніх коханок який толк: вони собі молодших шукають. А якщо зазирнути глибше, ще і в душі батьків, сестер, братів тієї (того), яка стала жертвою подружньої зради? Образа, біль, рана на все життя, особливо у покинутих дітей. Їм (дітям) тата треба, а не його жалісливі пояснення щодо запізнілого, зате справжнього, кохання. Може, вони йому колись і вибачать, але навряд чи його полюблять. А, може, візьмуть з нього приклад, виправдовуючи таким чином тепер уже свій безвідповідальний вчинок. І лише правда співчуття не знає. Хто її шанує, того вона нагороджує повноцінним родинним, точніше, людським щастям. А хто її нехтує, тому дістається щастя обскубане, доступне кожній тварині завдяки інстинкту розмноження. Доживе така істота до старості, а мудрості не матиме. Бо мудрість – це розум, проціджений через правду. А через те, що і в цьому випадку правда була проігнорована, власник бурхливої молодості ще десь на середині свого життєвого шляху пізнає, що це таке – бути нікому не потрібним. Позаду солодкий сон, а попереду гірка самотність, часто п'яна і брудна.

Буває, що правда карає і на тому світі. Це коли: гарні люди були колись дід з бабою і дітей та внуків залишили після себе чимало. А якби ожили знову, то жахнулися б – на що перетворились їхні нащадки від брехні та розкошів. Вони ж бо самі не доїдали, не досипали, про синочків дбали. А тим часом правда їм в очі кричала, що гроші – це ще не щастя, розуму й совісті більше дайте! Та ніколи було думати, читати, мудрих людей слухати, як тут саме на ноги спинатися почали, жадібність прокинулася. Тому вже ніби й спочивають, а все одно розплачуються та ще й правнуки разом із ними.

Це навіть злочинно поманювати наших людей прощенням гріхів, бо коли нас мучить за щось совість, то є іще шанс, що наступного разу вже не захочеться повторити попередню помилку. А коли совість не потрібна (однак усе спишеться), тоді й немає стимулу до самовдосконалення. Вбив людину, помолився, покаявся, може, й в монахи постригся і заспокоївся – Бог простить. А по чому це видно? Вбитий не воскрес, підпису гріховідпустителя ніхто не бачив, материнське сиве волосся також не почорніло... А раптом це така ж казка, як і про голого короля? Коли всі, за винятком однієї лише дитини, кричали: «О, яке гарне це нове вбрання короля!» А з'ясувалося, що всі брехали... Та хіба в житті такого не буває?

 – То й що з того? Правда – це ще не Бог, – скажете, – і поклонятися їй зовсім не обов'язково.

Ну, а якщо переставити слова місцями і запитати: «Бог – це Правда?»

                        Так, Бог – це Правда, –  погодитесь, напевно. Тоді, де ж різниця, з якого боку те чи інше слово, якщо між ними стоїть тире чи знак рівності? Отак, шановні, ми з вами і мислимо. Там, де нас влаштовує, чинимо по-божому, а де ні – по-своєму. Сподіваємось, що від такої кмітливості ще, зрештою, виграємо. Аж ні. Правда, як один із проявів Бога, опиняється завжди зверху. Найпростіший приклад. З одного боку, звичайнісінька цигарка – джерело отрути і сумнівного задоволення. З іншого – людина з претензіями називатися розумною. Цигарка й каже: «Я наркотик, в моєму тілі понад сто отруйних речовин. І рекламують мене навіть не за смак, а за здатність заробляти мільярди через наднизьку собівартість листя, яке навіть шкідники їсти не хочуть. Увесь мій фокус – у гарній упаковці і бажанні дурнів виглядати вельможно. То ж якщо ти до мене звикнеш, дорого розплатишся здоров'ям і своїм, і своїх дітей. Ти про це знаєш?». «Знаю.» – спокійно відповідає той, хто бажає бути щасливим, та не бажає мислити і відповідати за свої вчинки. Тоді на, отримуй! Ось до чого тут кашель, що не дає в ночі спати, і сморід із рота в подарунок для жінки. А потім такий скаже: «Зате я в Бога вірую, ось і медальйончик золотий на шиї.» Вірити і шанувати – це, на жаль, не одне і те ж. Курець справді вірить, що цигарка шкідлива, і ця віра не коштує йому жодних зусиль. Однак він не шанує правду про наслідки куріння, бо вона, бачте, вимагає сили волі. Малесенька така невідповідність. Бо вірити в Бога – це шанувати Його закони і Його творіння (землю, воду, повітря, рослинний і тваринний світ). І вірити в Правду – це фактично те ж саме.

Чваниться людина: «Я – найрозумніша серед усіх істот, моє життя належить тільки мені, тому живу, як хочу – для себе і лише для себе. П'ю, гуляю і все стягую, стягую до хати. Все життя на щось та розживаюсь. І про дітей не забуваю, вони у мене всім забезпечені, усіх повивчав». Не переймайся, дорогенький, – рахунок прийде трішки пізніше. Коли ти підеш на пенсію і твої матеріальні можливості зменшаться. І цілими тижнями жодна жива душа не загляне в твої хороми. Ти вже став глухуватий, сліпуватий і занадто надокучливий, бо торочиш одне й те ж. А ще у твоїх дітей – свої діти, робота, проблеми. Та й забирає тебе до себе нехай той, кому більше давав... От і сидить дід чи баба у своїй «камері-одиночці». Гроші є, їжа є, тепло є, а радості нема. І відсидить у тій камері стільки, скільки заслужив: термін давності тут не діє. Не заглянуть ні сусіди (бо ти їх замолоду не помічав), ні друзі (бо ти їх за життя не придбав), ні внуки, для яких ти зараз відсталий селюк. Не навчив ти їх жити громадським життям, не прищепив їм любові до справедливості, бо й сам нею нехтував. Зате навчив лицемірити, щоб просунулися на посаді чи в комерції, проігнорувавши правду про те, що хто бреше чужому, той збреше і своєму. Тому й слухай тепер, що у них то часу нема, то клопоту вистачає. Ось тобі, друже, і свобода, коли кожен сам собі начальник і суддя.

Але ж у природі так не передбачено, бо кожна жива істота, безумовно, дотримується своїх родових законів. А якщо ні, то просто гине. І брешуть люди, що достатньо посадити дерево, побудувати дім, народити дитину. Правильно її (дитину) виховати – ось у чому досягнення. А коли вже й онуки житимуть за твоїми правилами життя, та ще й займатимуть Спільну позицію щодо державного курсу (продажу землі, вступу до НАТО, рідної віри тощо), лише тоді можна заспокоїтись. Тоді ти життя прожив не марно. Прожив, реально подбавши про майбутнє своїх нащадків, про живучість свого роду.

А писав же колись Тарас Шевченко: «Молітесь богові одному, молітесь правді на землі, а більше на землі нікому не поклонітесь. Все брехня – попи й царі...». І Іван Франко писав: «...хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства». І Пантелеймон Куліш писав: «...Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди».

А ви, «незалежні» українці, вибирайте: покладатись у всьому на вищі сили чи міркою усіх своїх вчинків зробити все-таки Правду, і саме її визнати своїм Богом. Та ще й дітей до такого поклоніння привчити, бажано змалечку. Воно, звичайно, добре, коли людина має когось, хто виручить її з біди. Та водночас існує мудре народне прислів'я: «Богу молись, а до берега гребись». Тому, щиро шануючи всіх рятівників земних і небесних (а їх за історію людства було не мало), усе ж найбільше шаную Правду. Бо свято вірю, що саме вона врятує український та й будь-які інші народи від самозагнивання, самообкрадання...

Ех, якби ж ті люди, що не чинять зла, та об'єднатися змогли навколо Правди. Оце була б сила! А так сидять усі по норах і чекають манни небесної. Тим часом зло не дрімає, воно наполегливо відбирає у нас (буквально) землю під ногами. Тішитесь, що бомби не падають, – а даремно: від алкоголю українців гине більше, ніж від куль під час війни. Чи, може, радієте, що стіл від наїдків гнеться? А скільки в них генетично модифікованої отрути, ви не рахували? Бо рано чи пізно вона дасть про себе знати, зокрема у здатності взагалі народжувати дітей. Тільки не кажіть, що вас це не стосується. Ще й дуже стосується, навіть якщо ви істинно віруєте, що на все воля Божа.

А врешті, знаходьте для себе безліч відмовок, самозакохані ви обивателі, і будуйте свої хати обов'язково скраю; і гріхи свої вимолюйте як мінімум тричі на день, щоб задобрити Господа. Ось тільки Правда і на тому світі вас дістане. 



На конкурс «Мій Шевченко»

 

Сергій Мартинюк (Світогор Лелеко)

 

Ми не раби його – ми люде!

 

Єсьми внуки  Дажбожі,

і не сміємо нехаяти

слави нашої і завітів.

«Велесова книга»

 

Як назвати наше не бачення творчості Тараса Григоровича Шевченка? Недочутий,  недочитаний, незрозумілий, недомисленний? Ні, це все не так.  Ми просто боїмося, нас  просто тримає ота рабська християнська покора, забомбованість чужої віри, страх тваринний перед чужими правдами, стояння на колінах перед чужинським Богом, страх перед попом з кадилом. Оце все християнсько-православна мішура заважає нам в голос сказати що вся творчість Великого Шевченка спрямована на відродження рідного світогляду, рідної віри Великих предків. Нам треба вилікувати нашу національну амнезію, перестати бути духовно кастрованим народом.

         Якась дивина! Кожна нація, отримавши незалежність, щоб її зміцнити, негайно створює державницьку ідеологію. Для чого? Щоб згуртувати, консолідувати націю. Українці через 22 роки Незалежності цього навіть не починали. В сьогоденні у нас є територія, заселена українцями і немає нації. Є українець, який боронить свою хату (якщо боронить?!), і немає українця, що боронить Україну. Забули  стародавнє гасло «Не є той українцем, який боїться померти за Україну».

         Тарас Григорович Шевченко ніде не сказав доброго слова про єреїв (попів, ксьондзів). Та у хвилини самосвященнодійства він каже: «Заворожи мене волхве, друже сивоусий!». Він ділиться з волхвом найпотаємнішими святощами душі. Він знає, що волхв уособлює духовну незалежність України, її святую волю, її святую правду. Він питає у волхва (священодійця віри України-Руси): «Скажи, що робити: чи молитись, чи журитись?» Я знаю відповідь: битися і перемагати. Треба вилікувати розум. Ставайте новими людьми. Голосно заявіть: «Я – українець, і маю розум Переможця» Я маю нове поняття моралі, культури і нової віри. Цього вчить Тарас Шевченко у «Кобзарі»:

Церков – домовина

Розвалиться…  Із-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

                            1845 р.

 

Нащо вже лихо за Уралом

Отим киргизам, отже й там,

Єй же богу лучше жити

Ніж нам на Україні.

А може, тим, що киргизи

Ще не християни?..

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив

Людей Божих?! Котилися

І наші козачі

Дурні голови за правду,

За віру Христову,

Упивались і чужої

І своєї крові!..

А получчали?.. Ба де то!

Ще гіршими стали,

Без ножа і автодафе

Людей задкували

Та й мордують… Ой, ой пани,

Пани християни!..

 

Вам не соромно, українці? Це написано в 1860 році для нас, а ми не хочемо це чути. Знаєте, що дивно – православні греки і по-сьогодні пишаються своєю стародавньою язичницькою вірою. А язичницькі храми в Греції охороняються державою і законом. Греція до греків мала назву Пелазгієя, а народ пелазгів жив на наших українських землях. Інша назва «лелеки, лелеги». Дід Олександра Македонського мав ім’я Аргай. Таким ім’ям пелазги (лелеки, лелеги) називали свого бога Перуна. Так чия культура у греків? Наша, рідна проукраїнська. Інша,  одна із найрозвиненіших країна світу – Японія не розлучалася зі свою язичницькою вірою, на догоду іншим і тільки виграє від цього.

         Легко тримати в неволі «народ побожний», але національно несвідомий, окрадений, обдурений. І як пише Тарас Шевченко «розп’ятієм добитий». І про цю рабську побожність знали вороги наші – Орда, Візантія, Рим, Московитія. На жаль,  українці, як завжди, все своє рідне-ріднесеньке належно шанувати не вміємо – власну історію не знаємо і свою культуру не шануємо. А про рідну віру знаємо, тільки, що буцім-то це була поганська віра. А чому поганська? Невідомо. Ні, відомо: так піп сказав. Нам відрізано пам’ять? Нам наказано (попами, комісарами) як тим зомбі, - пам’ятати тільки ті події світової, а не своєї, історії, що відбувалися останні 2013 років. Але ж ми, як народ, існуємо на багато раніше до народження Ісуса Христа, що було до Р.Х. – нам заборонили думати. Українці, вам не соромно? Читайте Тараса Шевченка і думайте: хто такі українці? І яка їх місія?

         Саме тому у Тараса Шевченка є крик душі – вислів: «Німії підлії раби заснули мов свиня в калюжі в своїй неволі». Та пророк Шевченко вірить, що «раби» пробудяться, «і встане Україна, світ Правди засвітить». Українці, як можна шанувати Пророка Шевченка, не маючи пошани до його науки? Пора перестати бути довготерплячими рабами, ставати вільними людьми серед вільних.

         Червень 1768 року. Архімандрит Малхиседек цілуючи хреста умовив гетьмана Залізняка і полководця Гонту, що до москалів можна безпечно іти «на почесний обід», чарку підняти за «возз’єднання двох братніх народів». Що було далі, як пройшло возз’єднання знаємо з історії. Поставили у різних містах України 14 шибениць і на кожній повісили шматок тіла Гонти, а голову встромили на палю біля Могильова. Хочу спитати українці: хіба возз’єднання двох братніх народів означає, що москаль має давати накази українцеві, чи має гнати, вивозити в Сибір на каторжні роботи?

Червень 1775 року Архимандрит В.Сокальський (ще один «братуха во хресті» очолює духовне життя Запорізької Січі. Він цілував образ Покрови і намовляв козаків не проливати крови християнської та з надією на Бога покоритися його волі. Кошовому П.Калнишевському  погрожував: «Господь Бог Христос покарає його, коли він почне  проливати «православну християнську кров». Де опинилися православні раби запорізької Січі разом зі своїм кошовим? Москалі погнали їх на катування, знищення, кріпацькі роботи, назвавши мазепинцями. Зате монахи Пустинно-Миколаївського монастиря після допомоги в руйнації Запорозької Січі, отримали дар від Катерини ІІ: 1620 десятин землі, відібраної у запорожців. Монахи експлуатували кріпаків (колишніх запорожців), які працювали на монастирських землях і казали їм не думати про вольності «і о козачестве молчать». Чи в сьогоденні не українці здають в цей і інші монастирі пожертви? Вам не соромно годувати цих зрадників і окупантів, які знущались, гнобили, зраджували ваших прадідів?

На фоні цього я бачу постать сина землі нашої Тараса Шевченка. Він бачачи знущання, бачачи ями, начинені тілами братів своїх, говорить до православного Саваота: «А ти, всевидяще око! Чи ти  дивилося звисока, як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих, як мордували, розтинали і вішали. А ти не знало?..» В цьому велич Великого Тараса. А ми читали? А ми знали?

Від червня 1775 року до листопада 2013 року нічого не змінилося. Не підписання угоди про асоціацію з ЄС – це пряме втручання москвинських попів. В.Янукович постійно з ними спілкується і має з добрий десяток особистих причащальників. Це вони в старій манері розповідали байки «про возз’єднання двох братніх народів», «Господь Бог Христос покарає.., прокляне… і т.і.» Пару «братів во хресті» своїми солодкими речами поставили на коліна українців, навчаючи їх «бити поклони перед кожним урядом». Чи не ганьба таким лідерам нації? Українці благаю Вас, спасайте себе без допомоги спасителя, визволяйте себе без допомоги визволителя, звільняйтесь від гріхів без допомоги гріховідпустителя.  Відродіться духовно. Знову дослухаємось до Т.Шевченка: «Не вам, не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду святую стать і за свободу. Розпинать, а не любить ви вчили брата! О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш?» влучні слова як до сьогодення – листопада 2013 року.

В 1903 році в Галичині греко-католицькі попи звернулися до австрійської поліції, щоб вона заборонила читати «Кобзар» Тараса Шевченка, бо «діяльність душпасторів утруднюється». В 1912 році піп Й.Кобилецький писав, що Тарас Шевченко «не є гідним пошани з боку греко-католиків».

Я думаю, що Тарасові Шевченку не підходять титули, не важливо, стародавні або сучасні. Прізвище Шевченко стоїть вище встановлених титулів. Шевченко – духовна містерія народу.

Моя ти люба! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В святій неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не клянись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його – ми люде!

                                               1860 р.

«О, святая! Святая вітчизно моя! Чим поможу тобі ридая? І ти закована і я». У цих словах, Шевченкових, «Як волхв, віщун молодий…» пломеніє святая душа Шевченкова. В цьому і є його геніальність і неповторність. Він бачив, що з вигнанням рідних Богів, примусовому кривавому навертанню на християнство, нашому народові було завдано неймовірного «удару нижче поясу», а відтак – українці – стали духовно травмованими, кастрованим народом. На жаль,  і в сьогоденні у свідомості українців дуже глибоко вживлено комплекс меншовартості на духовному рівні, комплекс неповноцінності та неповаги до самих себе. Рідна віра в серці, а чужа в церкві.

Маленький приклад. Я передивився більше сорока відривних і настільних календарів на 2014 рік виробництва друкарень Харкова і Києва. Тільки в одному «Український народний календар» тираж 7000 примірників є згадка в двох маленьких рядках з маленьким портретом Т.Г.Шевченка: «200 років від дня народження Т.Г.Шевченка (1814-1861) українського поета, художника, мислителя». Це мова оригіналу. Вам не соромно? Творчість Великого Тараса потрібна в першу чергу нам – українцям. Терпіння та байдужість – це норма християнських рабів.

Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

За що ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій теплій хаті

Оковано, омурано

(Премудрого одурено),

Багрянцями закрито

І розп’ятієм добито?

Не добито! Стрепенися!

Та над нами просвітися,

Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти

Явленими – піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

1860 р.

         Як для сьогодення написано. Пора прийти до свого рідного національного богорозуміння. Бо тільки ріднеє є рідним. Браття «во христі» як знаємо з історії, в ім’я Христа один одному знімали з плеч голови. Я пишаюсь тим, що Тарас Шевченко не ждав сприятливих умов, щоб написати «Кобзар» і не просив у людей поради, як написати «Кобзар». Він несприятливі умови перетворив у сприятливі. Він – ШЕВЧЕНКО. Вважаю, що ці два слова Шевченко і ПРОРОК тотожні. Пророк – вогонь одержимості, не боїться ні погроз, ні смерті. Для мене це означає, що Пророк Шевченко хоч і пішов у інший вимір, але ідеї його живі і він продовжує впливати на свій народ. А для Вас?

                                                                                              17.12.2013 р.

 

Р.S. Шановні краяни! Людина, яка не хоче чути, думати, бачити, вчитися – ніколи не почує, не буде мислити, не побаче, не навчиться. Я не хочу, щоб ми були чужими самі до себе. Рабське ставлення до себе треба змінювати. В сьогоденні я веду війну за відродження давньої духовної Віри, Сили, Слави Оріяни – Антії – Руси-України. А Ви?..

         Знаєте, в злочинному світі є термін «терпіла». У нас більшість українців є такими «терпілами», їх принижують, вимащують в болоті, а вони терплять і покірно зносять образи. Вони задають питання: «Навіщо воно тобі треба?», при цьому активно виступають проти мене. Знаєте чому? Бо я заважаю їм бути покірними, застійними «терпілами», заставляю думати і бути вільними людьми. Я закликаю не до «хохляцької» покори, а вимагаю Гідності. Маєш українське серце, гідність, дух, силу, розум – приєднуйся. Разом ми сила!

Як приклад, існує повір’я, що 2000 років тому наші предки були прокляті волхвами за те, що зрадили своїх Богів і відступили від рідної віри та прийняли чужу віру - християнство. Вважаю, що це повір’я було накинуто нам окупантами від християнства: «Мовляв дивіться ваші волхви вас і прокляли, тому є єдиний шлях – іти до нас, молитися, причащатися, спокутувати гріхи і цілувати хреста».

 Я з друзями вирішили це відкинути «ніхто нікого не проклинав і незважаючи на тисячолітню темряву рідний віровсесвіт живий». Саме тому: 15  грудня 11013 року Дажбожого релігійна громада «Світогор Лелеко» Рідної Української Національної віри (РУНВіри) провели молитовне Благословення і освячення місцевості міста Балта. Всі обрядові дії – молитовне Благословення і освящення місцевості Балтського краю були зроблені за обрядами наших прадавніх волхвів.

         Брати і сестри, знаємо і бачимо наш край стає депресивним, вимирає,  руйнується. Виробництва та підприємств  немає, роботи немає, освіта і навчання не шануються, люди роз’їжджаються по світу в пошуках кращої долі. Так жити далі не можна. Цій руїни треба покласти край. Це можемо зробити тільки ми самі. У вірних РУНВіри є діюча мораль: хто має печаль на душі, тому треба показати нашу любов. Хто впав, тому треба допомогти піднятися. Хто потрапив у біду, тому треба допомогти з біди вийти. Такі закони маючи, ми творимо єдність, в родині сповідників РУНВіри. Творимо покращення нашого душевного і тілесного здоров’я. Будемо мати сильний Дух будемо мати сили відновити добробут рідного краю.

До 24 грудня, до Різдва Світла Дажбога, релігійна громада «Світогор Лелеко» сповідників РУНВіри планує з обрядовими діями об’їхати всі землі рідного краю, починаючи від річки Буг (Богу – первісна назва) до міста Кілія.

         Брати і сестри, сини і доньки Матері України – Руси! Довгі віки ми томились в тяжкій неволі Гнобили нас архієреї Чужовір’я. Прививали нам рабське іноземне розуміння Бога, Життя і Світу. Вчили любити чуже і зневажати рідне.

Настав час  повернути Віру, Силу і Славу на терени Оріяни – Скитії – Антії – Руси – України.

         З Дажбогом ідучи!