Свята
КЛЕЧАЛЬНА НЕДІЛЯ. ЗЕЛЕНІ СВЯТА
ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ДУХОВНОГО УЧИТЕЛЯ ЛЕВА СИЛЕНКА
«Є в нас віра, що верба втілює в собі велику силу життя. Вітер вербну гілочку відломив. Гілочка, гнана вітром, заплакала за життям, відламаним кінцем до сирої землі припала, і матінка-земля їй життя врятувала. Вербна гілка пустила корінь. З гілочки виросла велика верба — ми, люди природи, зачаровані великою спонукою життя! І святу таїну життя у вербі бачачи, ми перед Великоднем вітально, обов'язково радісно торкаємося самі до себе гілочками. І кажемо: "Не я б'ю, верба б'є, за тиждень Великдень, недалечко — червоне яєчко".
Що значить — не я турбую тебе, а — сила життя, що є в мені, виявляє торжество своє. І як не радіти — у яєчкові вже є червона цяточка — є кров, народжена червоним весняним сонцем, кров — життя. Життя незнищиме!» (Мага Віра 19-159)
І ось ця властивість верби прорости в найнесприятливіших обставинах зачаровує нас і змушує дивуватися «великою спонукою життя». І тому Учитель, даючи нам Святе Вчення РУНВіри, звертається до нас:
«Я почуттями душі своєї торкаюся до тих струн Душі Народу Українського, до яких чужовір'я не має доступу. Ніколи не вдасться учителям чужовір'я повністю заволодіти Душею Народу Українського. Вона, сама цього не відаючи, Дажбожими законами унапрямлюється. Вона зберігає в собі для себе (у найпотаємніших куточках своїх) недоторкану живу гілочку єства свого, її гілочка подібна на весняну гілочку верби.
Уткніть вербну гілочку в землю. Вона, жадібно напившись життєтворних соків, корінь пустить. Забуяє силою, красою своєю, продовжуючи життя роду свого.
Я, віру предків реформуючи, торкнувся до цієї таємничої гілочки, притаєної в Душі Народу мого, і збагатився вогнем осявань. І мислі мої окрилилися. І постало в мені хотіння перемогти раба в душі народу і струм збудження оновив кров мою — і стало рідно і тепло на душі.» (Мага Віра 34-30)
Верба в житті наших предків мала особливе значення. Ось, що пише Олександр Знойко про звичаєвість пращурів:
«Звертаємо увагу на звичай святити вербу, що входив до обов'язкових ритуалів астрального культу наших предків і був запозичений християнською церквою. Верба пов’язана була з космогонією й міфологією народу і символізувала першоджерело творення світу або Прадерево життя, тобто Чумацький Шлях на небі, або нашу Галактику. Як символ Чумацького Шляху верби садили понад шляхами. В пантеоні астральних богів наших предків Галактика — улюблена народом богиня Берегиня. Її вишивають на рушниках у вигляді дерева життя — якоїсь оригінальної форми таємничої квітки. Берегиня береже добробут і щастя родини. Вважалося, що з нашої Галактики починав утворюватися Всесвіт, що Галактика становить берег космічного океану. Її законам підлягає вся нежива и жива природа й, звісно, людина. Доторкнутися людини свяченою вербою — значить поєднати її з космічними силами Всесвіту, надати можливостей відродження й здоров’я. Збудувавши хату, на Україні обов’язково садили неподалік вербу. Крім неї, саджали й інші дерева, пов’язані з космічними міфами: липу — дерево Дани (Вода-мати) і калину, що символізувала свято Коляди. Калина це також символічна рослина Різдва світу на якомусь етапі. Тому вона — священна для українців. Головним астральним богам на Русі було присвячено улюблені дерева, птахів, тварин. Дуб — Перуну й Сонцю, ясен — Перуну, березу — Ладі, клен (український) — Полелю і т. ін.
Верба в міфах надсередземноморських народів про створення світу — це Прадерево життя. Пізніше у північних народів обрядову вербу на свято Різдва світу (Коляди) заступила, як відомо, ялина.
Обряд, коли людину хльоскають свяченою вербою примовляючи відомі ритуальні слова, був і в Римі. У римлян свячення верби й биття нею рідних і знайомих з примовлянням: «Не я б’ю, верба б є, якая — святая. Бувай здоров на весь рік»,—вже не був народним звичаєм. Лише під час великих урочистостей, на святах, куди запрошувалися іноземні гості, спеціальні жерці-феціали святили вербу (Vеrbеnа) й, торкаючись нею шанованих гостей, промовляли всім нам відомі ритуальні слова. Ми вже ‘згадували, що доторкання свяченою вербою — символом Галактики – до людини означало поєднання живого з безмежним Всесвітом. Людина набирала космічної величі шляхом підкорення живої матерії законам світотворчих космічних сил. Відбувався процес символічного оновлення й відродження. Це був акт близький до акту занурення прочан у священні води Бугу (на Україні) або Гангу (в Індії).
Згадані нами обряди й традиції, що мають кількатисячолітню історію, свідчать про безперервність культурно-історичною процесу на Подніпров’ї й безперервність історії народу за останні 6—7 тисяч років.
Дослідження антропонімів і гідронімів України потверджують цей висновок.» (О. Знойко «Міфи Київської землі та події стародавні»)
А ось ще уривок з книги «Мисленне дерево» Валерія Шевчука.
«Особливе значення має символіка верби: це образ зборищ, побачень. «Громада парубків стояла й радила раду під вербою». Під вербами в піснях водять танки, збираються вулиці, дівчата принаджують хлопців, жінки білять полотно. Під вербою стоять осідлані коні, тут чоловіки навіть сваряться з жінками.
Верби садили на середохрестях, верба мала відунську силу й приворотне значення; отже, у часи віч верба була одним з освячених дерев і ради віча збиралися під нею чи біля неї, очевидно, тому, що це було дерево згоди. Цікаво й те, що верба не тільки жіночий, а й чоловічий образ, адже це дерево згоди. Саме тому чоловік з жінкою і йдуть сваритися під вербу.»
Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. Її гріх було топтати ногами, тому всі дрібні частинки верби палили на вогні.
Після освячення вербу несли додому і відразу садили кілька гілочок на городі, біля криниці або десь на леваді чи в полі, якщо було близько, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток». Ту, що залишилася, ставили на покуті і тримали на різні випадки, як от: вперше навесні виганяли худобу на пасовисько, відваром чи настоянкою напували хвору людину чи тварину, робили компреси, натирання тощо.
Верба в звичаєвості наших предків, крім сакрального значення, має ще й господарче, побутове застосування. Це – різноманітні вироби з лози, починаючи з плоту і закінчуючи дитячими іграшками та прикрасами. Майстерність народних умільців вражає.
Шануймо природу, зокрема й вербу – Берегиню нашого роду!
Підготувала Влада Яткевич
«Дорогі побратими і посестри — вірні внуки Дажбожі! Кожний народ має своє сонце, сонце не позичене, не дане, не вижебране. Народ у сонці родиться. Він живе в ньому. Ним дихає, ним вічніє. І щовесни воскресає сонцем! Немає сонця — значить немає оновлення, помолодіння народу. Кожний народ має свою землю. І в ній свої коріння, зародки своєї непроявленої притаманности.
Воскресають зерна, які не дихаючи, лежали під снігом. Їх воскресило Сонце! Їх напоїла животворними соками мати-Земля. І вони щедрою мовою життя загомоніли. І по їхніх жилах потекла (до Сонця!) зелена пракров. Вони різноквіттям закрасувалися, принаджуючи тружениць-бджілок, хвилюючись у царстві пташиних співів. Купаючись у росі, у теплому золоті сонця.
"Бог життя воскрес!" — світ славив Тато Орь.» (Мага Віра, 43-1,2)
Зима – не рідна мати для людей. Вона приносить страждання, голод і холод, а іноді смерть. І тільки ті, хто витерпів це страждання холодів і морозів, удостоєні зустріти Великий день – Святе Воскресіння, Воскресіння Сонця, природи, землиці. В нагороду за їхнє зимове терпіння, за те, що не втратили віри у це Святе Воскресіння, Датель Буття дарує всім квіти весни. Сік, що тече в жилах рослин, – то кров сонця! Золотисті зерна жита-пшениці – тіло сонця! І орій-хлібороб радувався, бачачи, як оживає з Божої Любові все на довкіллі, як дарує Дажбог внукам своїм своє дихання, свою життєтворчу кров.
Свято Воскресіння називається Великим днем, тому що після дня весняного рівнодення, коли день і ніч мають по 12 годин, день починає збільшуватись. Наші предки були мудрими людьми – визначаючи дату Великодня, вони обов’язково враховували й фазу місяця. Повня – апогей природньої енергетики.
Торжествує Сонце, святкує щасливий орій-хлібороб, віддаючи глибокий поклін життєтворному світилу, що сходить – сходить у людські душі святий очисний вогонь.
Уранці на Великдень перед сходом сонця люди відчиняють усі віконниці, усувають все, що могло б не пропустити до хати чародійного проміння, яке приносить у дім щастя і добробут. Своїм невидимим чарівним співом тисячоліть життєдайне сонце поєднує душу людини з душами далеких пращурів та з майбутніми нащадками подальших поколінь.
В ніч перед приходом і зустріччю Великого дня на пагорбах розкладають та запалюють вогонь. Вогнища палали цілу Великодню ніч, єднаючи людські душі з великою душею зоряного неба предків. Для цих вогнів у селі "позичають" в господаря, щоб він не бачив, старі колеса, драбини з воза, діжки, ворота, старі двері... Але за цю "позичку" ніхто не сердився, бо це вважалося жертвою на святий очисний вогонь. Високо в небо здіймається полум'я вогню Великодньої ночі!
У перший день Великодня всі сідають за стіл ще досвіту, навіть немовлят і тих беруть на руки, щоб разом сидіти за свяченим. Перед тим, як сідати за стіл, вся родина вмивається крашанками. Мати наливає у велику череп'яну миску холодної води, кладе на дно три червоні крашанки. Після кожної особи воду міняють, але крашанки залишаються ті самі. Всім, хто вмивається крашанками, Дажбог дарує здоров'я, а дівчатам ще й рум'яна, щоб були, як крашанки, червоні та багаті. Дівчина на виданні вірить, що коли першою вмиється, то скоро по Великодню вийде заміж, буде здорова й щаслива.
Священною жертвою сонцю є випікання священного хліба – баби на Великдень. Такий сонячний коровай посипають пшоном, що символізує народження і повноту життя. У коровай встромлюють воскову свічку та гільце свяченої верби – символом священного Першодерева. Верба має в собі таку силу, що може розвинути заразом сімсот гілок.
Хліб-коровай – особлива священна жертва сонцю. А тому з освяченим хлібом ще досвіту господар обходить своє господарство: заходить до худоби – коней, корів, овець, потім у клуню та до бджіл. Господар дає шматочки свяченого хліба, вмочивши його в сіль, кожній тварині, щоб усі були такі веселі, як ця Божа днина.
Після чого господар входить у хату. Старійшина родини сідає на покуті, на святому місці, де перебувають у цей час душі-духи дідів-прадідів, решта по старшині сідає на застелених рушниками лавах. Після цього всі споживають крашанки, свячений коровай, сир, ковбаси, печене порося...
Споконвіків усе суще життя живе вічністю воскресіння Світла Дажбожого. У цім світлі душа орійця обезсмертнюється, бо душа його народжена і освячена його тайнами.
Окремо треба сказати про крашанку-писанку – найдавніший в світі витвір наших предків.
Птахи носять в собі яєчко – символ народження, воскресіння. Всі птахи починають нести яєчка й висиджувати пташенят лише з весною, а той жовток, який захований за "двома брамами", своїм кольором і формою так нагадує сонце, яке вони приносять з собою. Тому яйце і стало своєрідним амулетом, з допомогою якого людина привертала до себе добрі сили, а злі – відвертала. Наші предки вірили, що в писанці зосереджена чарівна магічна сила, яка наділена особливою святістю приносити добро, щастя, любов та достаток.
Процес виготовлення писанок досить складний. Писанки починали писати за три-чотири тижні до Великодня. Писали писанки в основному матері (дівчатка при матерях лише вчилися допомагати), у чітко визначений час, з певними молитвами-заклинаннями та зображенням чарівних знаків-малюнків відповідними кольорами.
Чарівна сила писанки була в тому, що вона писалась чистим бджолиним воском, розтопленим на живому вогні. Писали писанки, коли вже починали "діди снувати по кутках", тобто коли смеркне, при повній тиші, причім нікого чужого в хаті не повинно було бути. То була велика святість, навіть дітям не можна було підступитись до матері – просте яєчко на їхніх очах перетворювалось у чарівну писанку.
Червону фарбу добували із суміші: цибулиння, вільхової тирси, дубової кори та деяких квітів. Зелену добували з озимини, омели та барвінку. Бронзову – з гречки (полови), цибулиння, дубової та вільхової кори; фіолетову приготовляли з пролісків, рясту та інших рослин.
Червоного кольору крашанка присвячувалась сонцю й означала радість життя, для молодих любов та надію на одруження. Жовтий колір присвячувався місяцю і зіркам, а в господарстві означав урожай; блакитний колір призначався небу, повітрю, а значить здоров'ю; зелений – весні, воскресінню природи, що є ознакою багатства рослинного і тваринного світу; бронзовий означав плодючість та багаті дари Матері-Землі; чорна з білим – пошана душам померлим, подяка за опікунство від лихих сил.
Символіка зображень на писанках була надзвичайно різноманітною.
Найрозповсюдженішою писанкою завжди була писанка із зображенням Дерева Життя. Бо дерево – то диво з див, восени помирає, а навесні знову оживає.
Трикутник завжди символізує три чинники – воду, повітря і вогонь, а ще матір, батька і дитину. А ще трикутник – то заповіт батьків-предків, пересторога для нащадків.
Пташина писанка, на якій не обов'язково було малювати цілого птаха, а частіше малювалось очко, крильце, пір'ячко, гребінчик, головка, теж символізувала прихід весни та була оберегом від усього лихого.
Півень відвертав блискавку та грім. Тому писанку із зображенням півня клали під кут хати, аби охоронити її від блискавки.
Зображення колосся на писанці чаклувало високі врожаї. "Бджоли" – то умилостивлення душ предків. Кладучи таку писанку під перший вулик, пасічник покладав велику надію на роїння бджіл.
Писанкою "худібка" чаклували добрий стан та приплід худібки.
"Молодечі" знаменували кохання, одруження та здійснення мрій дівчини.
"Дитячі" були символом народження та продовження роду людського та світу тваринного.
Писанка "сонце" вважається чи не найстарішою й найголовнішою; бо присвячувалась Дажбогові. Символом сонця був кінь. Така писанка причаровує сонце для добра і життя на землі, возвеличує його в різноманітній символіці триног, рож, свастик, променів, восьмираменних зірок тощо.
Писанки "пояси", що мали навколо себе дев'ять кілець-смуг різного кольору і які здебільшого писали старенькі бабусі-знахарки, відмовляли "вроки", відганяли злі духи, Перелесника та родинну зраду чоловіка, а чи жінки; відганяли всі лихі хвороби-недуги, зокрема пропасницю, болі живота чи голови...
"Безконечник", або "кривулька" – цей орнамент на писанці символізував таємницю вічності людського життя: народження життя і смерті; вічність небесних тіл, зокрема сонця та місяця; безконечну зміну дня ніччю та безконечну зміну пір року, зими на літо тощо.
Писанка "ворота" – то є той чарівний кленово-калиново-вербовий міст, яким приходять від сонця з Вирію новонароджені душі та відходять у Вирій діди-батьки.
Ось тому на Великдень дарували писанки на знак побажання-заворожіння не всім з однаковими символами-знаками та з однаковим зафарбуванням. Дітям давали здебільшого писанки з яскравими фарбами; молоді — з символами сонця; господарям — сорок клинців; старцям — з чорним зафарбуванням та з поясами "небесних воріт". Такі ж писанки приносили й на могили батьків. На могили дітей писанки малювались переважно з білішим фоном.
Писанки також клали покійникам у домовину, коли людина помирала під час Великодніх свят. Померлим дітям завжди кладуть писанку. Писанку під час великих свят кладуть у ясла до корів та коней, щоб телилися та добре давали молоко корови, а кобили жеребилися. З писанками та посвяченими галузками верби вперше виганяють худобу на пасовисько. Писанки розкидають по грядках, щоб була гарна городина, та кладуть у гніздо, а за хвилину виймають, коли мають саджати квочку.
Здебільшого для писанок відбирають яєчка від "первісток"— молодих курочок, що перший рік почали нестися. Коли в господині з якихось причин не було півня, то яєчка мусили міняти в сусідів. Вважалось, що незапліднені яєчка на писанку вживати не годиться, бо в господарстві тоді буде все неплідне.
У Великий день весни писанка привертала парубку кохання дівчини, а тому він ховав цю писанку, щоб ніхто не наврочив. Бездітні жінки, щоб діждатися дитини, три роки підряд мусять писати по дванадцять писанок, розмальованих квітами та роздавати їх дітям. Квіти, за предківськими віруваннями, — то обличчя ненароджених дітей. Узагалі в перший-другий день Великодня всі, від найменшого до найстаршого, мусять мати при собі писанку і без неї нікуди не виходять.
Здавна дітей вважали як посланців неба і Вирію, а тому їх саме найперших ще вдосвіта обдаровували в день Великодня. Здавна у ці дні збираються діти на свої дитячі великодні ігри. "Червоному яєчку" діти завжди особливо раді. Цокання, або товкання, тоді відбуваються в різних місцях. Побиту писанку чи крашанку отримує той, хто її "витовкав". Дорослі зрідка товкалися, деінде старі бабусі загадували: чия писанка чи крашанка розіб'ється раніше — та раніше помре.
Учитель Лев Силенко, реформуючи віру Предків наших, проголошує нове поняття Великодня Світла Дажбожого і вкладає новий зміст у це Свято Воскресіння.
«О, Земле Рідная, Твоє воскресіння осяяне Сонцем, твоє воскресіння вище всіх умираючих і воскресаючих богів! Твоє воскресіння – Свято Любови і Життєвої Вічности!
Я силами свідомости і підсвідомости проголошую, що Дажбожий внук воскрес! Воскресіння Дажбожого внука – складний духовний процес у світі Його свідомости. Духовне воскресіння Дажбожого внука – поняття нове. Воно вимагає від Українця Священної відваги, Духовного Самовідродження». (Мага Віра, 43-59,60)
«Ми, рідновіри, щасливо віруючі Українські Люди. У святій любові до Матері України-Руси ми знайшли правдиву віру в Єдиносущого Господа Дажбога. Ми у Великодні Світла Дажбожого бачимо Великдень Духовного оновлення України (Руси)! Слава Дажбогові!» (Мага Віра, 43-64)
Влада Яткевич
(використані матеріали книги Валерія Войтовича «Сокіл-Род»)
КЛЕЧАЛЬНА НЕДІЛЯ. ЗЕЛЕНІ СВЯТА
На сорок дев’ятий день після Великодня наші предки святкували Зелену, чи Клечальну, Неділю, тиждень перед якою мав таку ж назву.
«Зелене Свято – Клечальна Неділя. Увесь стольний град Кия, як у вінку – замаяні врата, двері, доми. У домах (на покуті) біля світильника зелене клечання – і все то в ім’я ладности між дітьми і родинами. В ім’я духовної родинної цілісності. «Діждалися, Уквітчали хату і любистком, і клечанням» (Тарас Шевченко).» (Мага Віра, 22 – 73).
Небагато збереглося відомостей про святкування Клечального тижня нашими Предками. Спробуємо відтворити деякі обрядові дійства під час Зелених Свят за книгою Олекси Воропая «Звичаї українського народу».
Власне Зелені Свята розпочиналися за три дні до Клечальної Неділі, з четверга, і продовжувалися ще три дні після Неділі. У Зелений четвер дівчата з самого ранку печуть пироги, готують різні солодощі, обов’язково смажать яєчню та йдуть на поля, в левади чи в ліс і там «завивають вінки – на всі святки». В’ють вінки з конвалії, незабудок, васильку, чебрецю, вплітають полин. Ці вінки дівчата залишають в лісі – русалкам, щоб ті наслали їм багатих женихів. Був ще такий ритуал: дівчата парами стають коло невисоких берізок, і завивають вінки з гілок, не відриваючи їх від дерева. Як вінок вже готовий, кожна пара кумується: одна одній через вінок подає жовту крашанку й цілуються.
А в Зелену Неділю знову йдуть до лісу вже розвивати свої вінки. Кожна пара оглядає свій вінок: чи ще свіжий, чи вже зів’яв? По цьому судять про своє щастя чи нещастя.
Напередодні Зеленої Неділі, в суботу ранком, до схід сонця, дівчата й молодиці йдуть на левади або в поля рвати запашне зілля: чебрець, полин, любисток, канупер, татарське зілля тощо. Зранку вся родина готується до свят: миють лавки, стіл, підлогу, підбілюють стіни, розвішують на них рушники, застеляють чистою скатертиною стіл. Господиня з доньками пече книші, пиріжки, варить сім традиційних страв: капусняк, печеню, холодець, запечену локшину з яйцями чи вареники, кашу з молоком чи гречану кашу з курячою юшкою, пиріжки з сиром і коливо – густо зварену кашу з пшениці чи іншу, яку подавали з медом та сушеними ягідьми першою до вечері.
Помившись та одягнувшись у чистий одяг, уся родина квітчає свої хати клечанням. Не квітчати хату вважалося за гріх, бо, за народними віруваннями, «душі померлої рідні приходять до хати й ховаються в клечанні».
Ось який вигляд мала українська оселя в дні Зелених Свят: «Там куди не подивишся – все і скрізь зеленіє. Біля порога хати зелені дерева; перед вікнами – зелень, тини також уквітчані зеленим гіллям. Увійдеш у білу чисту хату – і там запашна зелень. На покуті стоїть зелене кленове дерево... На столі хліб-сіль… на стінах і на стелі бузок і гвоздики. Долівка встелена травою, а серед трави є запашний чебрець і гіркий полин від чародійства. В полив’яних горнятах і глечиках, що стоять на вікнах і на столі, красуються півонії, лілеї, фіалки, пижма… Все це навіває на серце й почуття радості, і почуття благоговіння» (О. Терещенко).
В Клечальну Неділю, вранці, вся родина вбирається в святковий одяг і йде у Священний Гай (у Воропая О. описаний хід «до церкви»).
По обіді піднімається радісний шум і говір. В стороні стоїть висока тичка, яка знизу догори увита зеленим гіллям і квітами; біля тої тички насаджені в коло кленові, липові та березові деревця. Сюди сходяться веселі гурти молоді, лунають пісні й починаються хороводи. Веселощі продовжуються до темної ночі.
Клечальний тиждень мав ще назву русалчиного, а Зелений четвер звався Русалчин Великдень. Ранком, як тільки зійде сонце, дівчата йдуть в поле «на жита» й беруть із собою хліб із житнього борошна. В полі дівчата діляться хлібом порівну, а потім кожна на своїй межі кладе той хліб для мавок, – «щоб жито родило».
Саме на Зелені Свята починають квітувати жита, і люди боялися, щоб із цвітом чогось не сталося злого. Мертві ж предки – це охоронці інтересів свого роду, і ось до них у цей небезпечний час живі зверталися, їх поминали, приносили їм жертви. Русалки, мавки вважалися уособленням мертвих родичів у цей період.
Аналізуючи цей скорочений опис Зелених Свят, можемо з впевненістю сказати, що навіть не кожен досвідчений етнограф зможе повністю розкрити зміст того чи іншого обрядового дійства, а для широкого загалу, особливо молоді, все це ні про що не говорить.
Духовний Учитель Лев Силенко, реформувавши багатобожну віру наших Предків, подає нам у Мага Вірі, у Священній Книзі Обрядів нове бачення стародавніх звичаїв та обрядів. Він, чудово розуміючи, що вже неможливо відтворити в повній мірі всі обрядові дії Пращурів («що згоріло, тяжко підпалити»), вкладає сучасний зміст у предківські свята.
І Клечальну Неділю Духовний Учитель нам радить відзначити так, як це можливо сьогодні, особливо у великих містах.
«У давні часи на цвинтарях, біля могил Предків Рідних, росли дуби та інші дерева. І гілочки з цих дерев потомки приносили до хати, і ними уквітчували стіни – ознаменовували цим присутність Духа Предків у домі Потомків. Коли тепер цього не можна зробити, то треба з могили спочилих дідів, батьків принести до хати квітку і тримати її біля образу тих, що на цвинтарі спочивають.» (Священна Книга Обрядів).
Влада Яткевич
(«Самобутня Україна» № 13)
«Михайло Грушевський в «Історії Української Літератури» (том 1, стор. 191) пише, що «Найбільш інтригувала дослідників загадкова й дуже неясна, в нинішніх остатках, містерія Купала і Морени: дві символічні фігури робляться парубками і дівчатами, й потім топляться, або іншим способом нищаться».
Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що був «божок Купайло, що вліті мав гучне свято» («Дохристиянські вірування Українського народу», стор. 112 ). Виходить, що гучне свято мали не українці-русичі, а «божок Купайло»?
С. Килимник в «Українському році в народніх звичаях в історичному насвітленні» (том 4, стор. 116) пише, що «Збереглася в Україні також нерозгадана містерія Купала й Морени». «Жартуючись та пісенно перекликуючись з дівчатами, хлопці роблять хлоп'ячу подобу з соломи і називають цю подобу Купалом. Це велика лялька, у ріст людини, зроблена вона з соломи, їй надягають штани, сорочку, бриля». «Дівчата роблять Морену. Це також постать у зріст людини, але вже жіночої статі». «Купальська тема ще належно не досліджена і ще далеко належно не з’ясовано багато моментів, чимало є такого, що нам цілком незрозуміле».
Яка жахлива доля народу — народ так безжалісно зхристиянізований, що вже цілком не розуміє сам себе, не знає значень своїх обрядів, свят, звичаїв (поконів). Народ не знає, хто він є, ким і чому закутий? Він обманутий. У нього відібрана метрика його народження — він не живе, а нидіє в чаді чужовір'я. І тому рідне свято для нього стало «загадковою і дуже неясною містерією», «темою, належно не дослідженою», «незрозумілою».
Купало — свято молодости, спорту, краси, любови, сподівань, родичання, свято вибуялої волі, молодечої вигадливости, народної бадьорости, духовної нескоримости. Молоді радіють славою батьків своїх, батьки радіють, бачучи парування-квітування синів і доньок своїх. Волхви (як завжди таємничі і щирі, як дитяча безпосередність) оповідають про цвіт ліщини, про два колоски на одному стеблі жита, про «цвіт папороті».
У Купальську ніч серця славляться любов'ю до життя. Людині хочеться любити людину. І волхви кажуть, що все, що живе, прагне любови, розмноження, прагне краси, ніжности і вічности.» (Мага Віра, 19)
Шукають вчені-лікарі панацею від усіх хвороб, а вона тут, на найвиднішому місці, свята водичка. Матінка-Природа все передбачила для своїх дітей. Тільки тепер наука починає розуміти, яка сила затаєна в такій звичній, буденній для нас субстанції – воді. Вона дійсно є святою, і це знали наші предки. Водою лікувалися, оберігалися від негативу, та й без води людина довго не проживе. Саме через це волхви формували у людей особливе ставлення до води: її шанували, поклонялися; заборонялося плювати на воду, в криниці, засмічувати водойми тощо.
На Купала саме очисна сила води використовується в обрядах. Це і купання, й обливання водою, це і вмивання купальською росою.
На Купала сила сонця і води розвивається до найбільшої міри, бо тоді всі небесні сили ніби купають землю, даруючи найбільшу родючу силу її плодів.
Купальські вогні – то велич і сила Сонця-творіння Дажбога, а тому повинні горіти цілу ніч. Вони мають велику життєдайну, оберігаючу, всеочищаючу силу, а вода на Купала – чародійна, лікувальна і цілюща. Всі мають обмитися купальською водою і перестрибнути через вогонь, щоб очистити тіло й душу в цю чарівну ніч. І таким чином забезпечити собі здоров’я на цілий рік. Купальською росою та ранішньою водою, яку дівчата приносять удосвіта, користуються для чарування. Щодня оріяночка купалася в заздалегідь заготовленому пахучому купальському зіллі. Завжди вона пам’ятала заповідь волхвів: душа жінки живе в любові, а тіло жінки живе в чистоті, нема чистоти – нема жіночого чару.
Купальські вогні розкладають тільки хлопці. Кожен має подарувати, „дати Купалові” будь-яку дерев’яну річ, що вийшла з ужитку (граблі чи ніжку від стільця). Чим вище буде полум’я горіти, тим багатшими будуть в полі хліба. Пускання палаючого колеса з гори символізує зменшення життєдайної сили сонця, день від Купала стає все меншим. Стрибати через вогонь має кожен хлопець, бо хто не стрибне, то кволітиме цілий рік. А коли вогонь трохи вщухне, то стрибають і дівчата. Потім стрибають дівчата й хлопці попарно. Кидають у вогонь траву чорнобильник, щоб бажання здійснилося. Пара, що тричі вдало перестрибне, побереться і буде щасливою.
Попіл з купальського багаття беруть для посипання подвір’я та городу, для здоров’я та родючості.
«Сини атіманів, купців, волхвів, визначних киян рядами стоять на Хрещатій долині біля Мага врат, усім їм по п'ятнадцять, їх переводитимуть зі стану дітей у стан косаків (у стан косацької раті).
Тати підходять до своїх синів — синам, які перед татами стоять на колінах, вручають мечі і щити. І ведуть тати синів своїх через Мага врата — по боках Мага врат горять смолоскипи, і стоїть у великих дзбанах вода. (Перемога належить тому косакові, який на полі брані не боїться ні вогню, ні води, ні врага). Безстрашні стають звитяжцями.
(Слово «врата» означає не тільки «ворота», «прохід», «двері», а й «закони родинного звичаю», «родинні порядки, присягу родині», «вірність родинним манерам». Слово «кулау» означало «родинне коло», «родинне вогнище», кулач, або, як тепер кажуть «калач», був хлібом родинного свята. Син вернувся з війни переможцем, родина в честь сина-переможця пече калач, запрошує весь рід до калача. У санскриті слово «кулая» значить «народжений в достойній родині»). Нові косаки, щити біля колін тримаючи, цілують матір-Землю. Вони клянуться, що ніколи зрадою, втечею, лінивством не зажурять рід свій і не оганьблять могил, в яких лежать кості Предків. Після клятви косаки біля Священного Вогню запалюють смолисті наконечники стріл. Вогненні стріли летять у небо: зорі небесні, ріки, вітри, поля, ліси, доли і подоли — усі скарби світу Дажбожого оповіщаються, що в ратні ряди України (Руси) нові косацькі сили вливаються.
По Дніпрі пливуть сотні кошиків-світильників — божественна Містерія Купальської ночі. По зорях небесних, які мерехтять на Дніпрі, пливуть до вираю вогні Купальської ночі.» (Мага Віра, 19)
ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ДУХОВНОГО УЧИТЕЛЯ І
РІДНОГО ПРОРОКА ЛЕВА СИЛЕНКА
МОЛИТВА
1. Дажбоже мій, життя Ти дав мені, і духовнотілесні сили скріплюєш мої, щоб я ніколи у Твоєму царстві не вмирав — єднався з Предками у Святині Вічности Дажбожої і здравствував у житті Потомків на славу і честь Вітчизни рідної, і сьогодні я життя своє присвячую для сьогодення народу мого, Дажбоже мій!
2. Дажбоже мій, коли закінчиться шлях мого життя земного, я стріну Матір Лель і Тата Оря у Духовному Царстві Предків Рідних і скажу Їм, що я життя віддав, щоб жило горде плем'я Твоє, Дажбоже мій!
І по-рідному стрінуть душу мою Предки мої, бо я не зраджував віри їхньої і не поклонявся чужим богам, я душу мою удосконалював вірою рідною і мудрістю рідною, Дажбоже мій!
Наші предки вірили, що так, як після ночі приходить день, після смерти починається життя; життя померлого починається в країні Вечірнього Сонця (у царстві Духа Предків).
Ми внуки Дажбожі і маємо "Мага Віру", де вмотивовано твердиться, що "Дажбог — Володар Світу Духовного і Тілесного, Існуючого і Неіснуючого, Мертвого і Живого". І той, хто має таке поняття Дажбога, той вірить у себе, той внук Дажбожий — внук Дажбожий не вмирає. Він, упокоївшись, перевтілюється в суцвітті і в багатонасінні грядущих поколінь; вважаю, що коли б такого перевтілення не було, то не було б процвітання людської духовости, не було б розвитку людського богатирського розуму, людина б не збагачувалася благотворними інстинктами, і тому була б рокована на безпорадне животіння. (Мага Віра, 41-33,34)
Живі закривають очі мертвим. Мертві відкривають очі живим, щоб живі думали: "Добру смерть мають ті люди, які не жили для себе. Вони, живучи, перевтілювалися в душу народу, збагачували її безсмертям, і тому, померши, завдали для смерти великої шкоди — від них смерть нічого не отримала. Вони, живучи, творили добро. Добро — Безсмертя. (Мага Віра 41-47)
Я — гість Дажбожий, посланий до мого народу Духом Предків, моє життя не моє — воно є власністю народу мого, мої мислі, мої натхнення, мої інтуїції синхронізовані з колом космічного Буття, від якого залежить і доля Земної плянети, і вібрація мислення її неспокійних Жителів.
І коли мій народ тепер, або в прийдешні століття відчує моє бачення глибинами душі своєї, Він не тільки духовно оновиться, а й спрямує мислення Людства на шлях творення Нової Цивілізації, нової ритміки Духовного Життя. Моє життя не моє — воно є власністю народу мого, воно дихає диханням РУНВіри (Рідної Української Національної Віри). (Мага Віра, 29-146)
В сиву давнину більшість народів у Світі жили в ГАРМОНІЇ з МАТІНКОЮ-ПРИРОДОЮ. Природа для них була РІДНИМ ДОМОМ, де ВСЕ є СВЯТЕ. Вони знали, що не можна кривдити ні тварини, ні рослини, ні річок, ні гір, ні довкілля…
НАШІ ПРЕДКИ ОБОЖНЮВАЛИ ПРИРОДУ. Знаючи, що все це частинка БОГА – ДАЖБОГА – ДАТЕЛЯ БУТТЯ (ЖИТТЯ). І Ми – РУСИЧІ є ОНУКАМИ ДАЖБОЖИМИ, тобто – ПОМІЧНИКАМИ БОГА на ЗЕМЛІ.
СВІТЛУ ВІРУ мали Наші Пращури. Вони жили і творили ДИВОВИЖНЕ СВІТОБАЧЕННЯ про Бога, про Сонце, про Землю, про Воду, про Місяць, про Життя Людське...
Великі Свята у них припадали на Зимове та Літнє Сонцестояння, на Весняне та Осіннє Рівнодення. В ці дні НАЙБІЛЬША СИЛА ДІЇ СОНЦЯ на ВСЕ, що є на ЗЕМЛІ. Чимало Свят припадало на Весну – коли ПРОБУДЖУВАЛАСЯ, ОЖИВАЛА Матінка-Природа. А також на Осінньо-Зимовий час – коли було вже зібрано ВРОЖАЙ, який дасть змогу пережити холодну і люту Зиму.
Окрім Калети, Святвечора та Різдва Світла Дажбожого взимку Наші Рідні Святкували – СВЯТО ВОДОСВЯТТЯ. Воно припадає на ту мить, коли Земля знаходиться НАЙБЛИЖЧЕ до Сонця. Цього року це 4 січня, відстань від Землі до Сонця 147 млн. км.. А найдальше від Сонця Земля буде 6 липня на відстані 152 млн. км.
В цю мить ВПЛИВ Нашого Світила на Землю та Воду є НАЙСПРИЯТЛИВІШИМ. І СОНЦЕ дає ВЕЛИКУ СИЛУ ЕНЕРГІЇ – НАШІЙ ЗЕМЛІ та ВОДІ.
Ось, що пише про ВОДОСВЯТТЯ Лев Силенко в Мага Вірі та Священній Книзі Обрядів РУНВіри:
– Дажбоже Наш! Силами могутніми і таємними Ти утвердив життя Роду Нашого на ЗЕМЛІ БАГАТІЙ! На ній ріки солодководі, на ній сонце лагідне, на ній поля квітучі, на ній гаї співучі. І щедро обдарував Ти онуків своїх і волею, і любов'ю, і вродою, і силою, щоб були ми самі собою, щоб самі були творцями Віри Своєї. І щоб жили ми Вічно у Вічності Роду Нашого, Дажбоже наш!
Побратими та посестри, світлі діти Дажбожі! Так є: ми діти Дажбожі, ми радощі і смутки Дажбожі, бо ми живемо в Дажбогові і Дажбог живе в нас!
І знаємо ми істину: життя постало там, де була вода. І ми живемо тому, що наше тіло в більшій мірі створене з води. Відомо: коли людина важить сто кілограмів, то вісімдесят з них – це вода. Меншає в тілі води, людина тяжко хворіє. Людина вмирає, коли в її тілі немає потрібного рівня води.
Та життя і здоров’я наше залежить від того, яку воду ми споживаємо. Якщо вода чиста, свіжа, багата на потрібні для нашого життя мінерали, то тіло наше багатіє здоров'ям.
Щасливе життя там, де є здоров’я. Здорові наші діти – здорове майбутнє народу. В наших степах у колодязях джерелить вода, яка впродовж багатьох тисячоліть будувала здоров’я перших поколінь племен білої раси.
Сотні мільйонів років наша Батьківщина була покрита мілким морем, дно якого мало чистий жовтий пісок. Впродовж мільйонів років вода поступово зникала. І в цей час родився наш Святий Дніпро і його солодководі джерельні притоки. І земля покрилася буйним рослинним світом. То Дажбог, готував для нас, для улюблених дітей своїх, колиску добротного життя під Сонцем лагідним, на Землі Життєдайній.
І наші Прабатьки тато Орь і мама Леля любили Дажбогом даровані землю, ріки, ставки, ліси, степи, гори. Вони обожнювали чарівний світ, що їх оточував. Бачили в ньому своє дихання і дихання Дажбоже. І на світ, в якому вони жили, дивилися, як на дім рідний.
І мали вони віру, що на воду не можна плювати, на воду не можна сміття викидати, бо то гріх. Святу Воду, яка дає життя, не можна забруднювати, зневажати, бо вона є даром Дажбожим. Такі світлі, розумні і доцільні в нас були поняття.
Та вторгнулися на нашу Землю іноземні пастирі, які зневажливо ставилися до рік, джерел, гаїв, лісів, степів. І вони посіяли зло в наших душах, кажучи: не думай про земне, не дбай про земне. Думай про царство небесне, про переселення на небо. І наші люди цим зайдам-пастирям повіривши, почали хворіти душею і тілом. Почала марніти сила синів і дочок України-Руси."
І щоб зупинити ці злочини проти Матінки-Природи, проти самих себе ми повинні усвідомити, що без ВІДРОДЖЕННЯ РІДНОЇ ВІРИ, Звичаїв, Традицій та РІДНОЇ ДУХОВНОСТІ годі й думати про збереження Роду Людського і всього живого на планеті Земля.(С.Щ.)
"Ми, Онуки Дажбожі – діти Матері-Природи, дбаючи про своє здоров’я і здоров’я дітей наших, клянемося берегти чистоту колодязів, криниць, рік, ставків з яких черпаємо воду для споживання нашого і нашої скотини та іншої животини." (Лев Силенко)
З СВЯТИМ ВОДОСВЯТТЯМ ВАС!!!
Святослав Щербина, Запоріжжя.
СІЮ ВІЮ ПОСІВАЮ – З НОВИМ РОКОМ ВАС ВІТАЮ…
21 березня ВЕСНЯНЕ РІВНОДЕННЯ – ПОЧАТОК НОВОГО РОКУ за ЗВИЧАЯМИ НАШИХ ПРЕДКІВ!!!
Більшість з нас звикли святкувати 1 січня Новий Рік, а 14 січня Старий Новий Рік, потім Китайський, Японський і тому подібне…
Хоча Ми – УКРАЇНЦІ, САМОБУТНЯ – САМОДОСТАТНЯ НАЦІЯ, з Своєю Батьківською Мовою, Своєю Древньою Минувшиною, Своєю Неповторною Культурою, Своєю Світлою Духовністю, а Новий рік святкуємо за ЧУЖИМИ ЗВИЧАЯМИ.
Наші Мудрі Предки ЗАВЖДИ ЖИЛИ в ГАРМОНІЇ з Матінкою-Природою й БАЧИЛИ (ВІДЧУВАЛИ) кожен ЇЇ ПОДИХ. Вони добре знали, що Весна до Нас (на Наші Землі) ПРИХОДЕ лише після Весняного Рівнодення. Коли Пробуджується від ТЕПЛА Матінка-Земля і на ній починають з’являтися перші весняні квіти та зеленіти травичка, коли на деревах з’являються бруньки, та перші листочки, коли з нірок після зимових холодів виходять звірі, коли з Вирію повертаються додому птахи, коли…
В цей час у Наших Пращурів РОЗПОЧИНАЛИСЯ польові роботи. Наша Матінка-Земля за зиму добре відпочила, набралася достатньої кількості вологи й знов готова до нових НАРОДЖЕНЬ – до Нового Врожаю.
В сиву давнину Наші Пращури перші в Світі обробили плугом Землю, приручили коня, винайшли колесо та чимало іншого (про це добре підтверджують археологічні дослідження в Україні).
Тож Вони БУЛИ – ПЕРШИМИ ХЛІБОРОБАМИ у Світі. Й свій Новий Рік Вони РОЗПОЧИНАЛИ з Весняного Рівнодення. В цей час Розпочиналося у Наших Рідних – НОВОЛІТУВАННЯ. Навіть і сьогодні це слово добре Збереглося в Українській Мові. Коли ми, один одному БАЖАЄМО – МНОГІЇ ЛІТА. Тобто Багато Років ЖИТТЯ. Чи в тому ж слові ЛІТОПИС у значені – Літ ОПИС. Тобто – ОПИС про ПРОЖИТІ ЛІТА, та інші слова.
Напередодні Нового Хліборобського Року, Наші Рідні Святкували Щедрий Вечір.
З приходом християнства на Русь церква та влада боролися мечем та вогнем з тими, хто тримався Батьківської Віри та з Древніми Святами Наших Пращурів. Бачачи, що Наш Народ й надалі СВЯТКУЄ ПРЕДКІВСЬКІ - ПРИРОДНІ СВЯТА та ШАНУЄ ДРЕВНІ ЗВИЧАЇ церква вирішила частину Українських Народних Свят взяти до свого християнського календаря. Таким чином церква та влада взяли їх під свій пильний контроль. І Наші Рідні Свята отримали чужинське (християнське-іудейське) забарвлення. Хоча в біблії Ви і не знайдете прикладів Славлення Природи та Нашого Роду.
Російська царська влада ПРОДОВЖИЛА ЗАПЕКЛУ БОРОТЬБУ з Святами Слов'ян, які є Нащадками Русичів, Скитів, Аріїв (Оріїв). Петро І в 1699 році видав Указ і вже з 1700 року в царстві Московському (Росії) Новий рік почали святкувати 1 січня. Цей календар москвини поширили і на Україну, за яким ми і по цей час живемо. Але розбіжності між юліанським та григоріянським календарями породили те, що в Україні зараз є Новий рік і Старий Новий рік з різницею у два тижня. Тож зараз "мудрі" українці святкують два Нових роки. І Щедрий Вечір відзначають 13 січня – на Старий Новий рік.
Якщо нас українців змусили (одурили) пастирі чужовір'я то в Наших Українських Щедрівках й НАДАЛІ СПІВАЄТЬСЯ:
ЩЕДРИК, ЩЕДРИК, ЩЕДРІВОЧКА
Українська народна пісня
Щедрик, щедрик, щедрівочка
Прилетіла ластівочка
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
— Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.
Виходить так, що Русь насильно хрестили, а нас вже привчили, але ж ластівочка "нехрещена" як прилітала так і буде прилітати - ЛЕГШЕ ВЕСНОЮ. Пташину та й ПРИРОДУ – НЕ ОДУРИШ.
14 січня чоловіки та парубки ходять по хатам, по оселям та засівають зерном на добро. Хоча скажіть мені, чи ДОБРИЙ ГОСПОДАР буде взимку в мерзлу землю, в кучугури снігу кидати зерно? Певно – Ні. Добрий Господар ДОРОЖИТЬ Кожною Зерниною, знаючи, що просто так нищити (марнувати) Зерно не можна – то ВЕЛИКИЙ ГРІХ. Хліб – це ЖИТТЯ. І що ПОСІЄШ те й ПОЖНЕШ – говорить Мудра Українська Приказка…
А зараз ще за звичай ходять чоловіки та хлопці й посівають не лише зерном, а ще й крупою. То взагалі безглуздя. Посівати на Добро крупою, не думаючи, що з крупи нічого не виросте. Таких посівальників женіть у три шиї. Вони Вам посівають, хоча і взимку, не на Добро, а на Зло. Коли посівають крупою, то це говорить: - щоб у Вас нічого не родило, ні в полі, ні в городі, ні в господі і щоб Ви не мали діточок. Ось так зараз засівають нам рідні чи сусіди - на "ДОБРО".
У Наших Предків ЗАСІВАЛИ Оселю Чоловіки в Українському вбрані та ЛИШЕ ДОБІРНИМ ЗЕРНОМ. Після ЗАСІВАННЯ Господарі ретельно збирали те зерно. А потім ним та Зерном з ДІДУХА - ОБРЯДОВО ЗАСІВАЛИ першу ниву на Своєму Полі…
Ходячи по Оселям – Посівальники Промовляли:
Сієм, сієм, посіваєм,
Щастя-долі вам бажаєм!
У щасливій вашій хаті,
Щоб ви всі були багаті,
Щоб лежали на столі
Паляниці немалі,
Щоб були у вас ковбаси,
Молоко і сало, й м'ясо,
І млинці, і пиріжки,
І пухнасті пампушки.
Щоб були ви в цій оселі
І щасливі, і веселі!
Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Горох, чечевиця,
І всяка пашниця,
Внизу корениста,
Зверху колосиста,
Щоб на майбутній рік
Було більше, ніж торік.
Щоб всього було доволі
І в коморі, і на полі.
Сію, сію, посіваю,
З Новим роком Вас вітаю!
Сію, сію, посіваю
З Новим роком всіх вітаю!
Щоб Вам весело жилося,
Щоб задумане збулося,
Щоб ніколи не хворіли,
Щоб нічого не боліло,
Щоб у праці все горіло
Та й в кишені шелестіло!
Щоб, як квіти, Ви цвіли
Та сто років прожили!
Сьогодні у Світі чимало народів ПОВЕРТАЮТЬСЯ до Своїх Предківських Свят та Традицій. І горді з того, що вони японці, китайці, індуси… А Ми – Українці, що взагалі не шануємо Своїх ПРАЩУРІВ? І що - нездатні ні нащо?... Якщо й надалі святкуємо не своє - а римське, візантійське, китайське, іудейське… Де ж тоді Ми? Де ж Повага до СВОГО – РІДНОГО? Народ який не цінує ПРЕДКІВСЬКІ НАДБАННЯ - приречений на вимирання.
Наші Предки ПЕРЕДАЛИ Нам – Українцям Свої СВІТЛІ ЗВИЧАЇ та ТРАДИЦІЇ, тож ПОВЕРТАЙМОСЯ до Них, ПОВЕРТАЙМОСЯ Самі до Себе, до СВОГО УКРАЇНСЬКОГО "Я"…
В НЬОМУ – СВОЯ СИЛА і ПРАВДА, і ВОЛЯ та БЕЗСМЕРТЯ РОДУ НАШОГО – УКРАЇНСЬКОГО!!!
Шановні Друзі, Вітаю Вас, Ваші Родини та Всю Україну з Прадавнім ПРЕДКІВСЬКИМ (Українським) Новим Роком!!!
Бажаю Вам, Вашим Родинам та Всій Україні - МІЦНОГО КОЗАЦЬКОГО ЗДОРОВ'Я, ЩАСТЯ, ДОВГОЛІТТЯ, СВІТЛОЇ ПЕРЕМОГИ та ВСІЛЯКИХ ГАРАЗДІВ!!!
Святослав Щербина, Запоріжжя.
Побратими і Посестри! П’ять мілїярдів років готувалася Природа до створення людського Мозку на нашій воістину прекрасній Земній Плянетї, Я вірю, що в людському Мозкові відзеркалені всї коди епох, які переживали Земля і Сонце, вся наша Ґалактика і її улюблена дитина, ім’я якій, ЛЮДИНА. Людина об’єднана з людиною видимими і невидимими силами, які творять сутність Земної Плянети, цї сили наукою ще мало досьлїджені. Людина втїлює в собі всї початки свого Роду. Вона хоче пізнати історію сьвіту, щоб пізнати себе. Людина хоче сказати спасибі тим Предкам, які її народили, які передали їй свій образ, свої життєві навики, свої почування і створили для неї ориґінальний спосіб мислення. Тварини таких хотїнь не мають.
Побратими і Посестри, Ваша хата має Света Кута. Санскритські (стародавньо-українські) слова «света кута» означають «світлий кут». Світлий Кут – СЬВЯТИЙ. На трикутному (по-санскритському, «трі-кута») жертовнику Духа Предків – вічний вогник. Вогник живиться воском – віск символїзує людську трудолюбність. Біля вогника: знак Дателя Буття (Дажбога) – золоте Трисуття в обрамленнї променистого Сонця: духовий дороговказ Дажбожих внуків, і тут же – дубова мінїятюра (п‘ять сантиметрів квадратових) скринька, а в нїй - Ма За. Гіттітсько-критське (стародавньо-українське) слово «маза» (читай гіттітські клинописи), означає «Мати Земля». Біля Ма За стоїть у такому ж мініятурному дзбанкові «вар Дунну Ора». Санскритське слово «вар» означає «вода», а слова «дунну Ор» означають «ріка Оря», (Днїпро), і хоч всї цї мої твердження нові, і досї про їх нїчого не чула українська «духовна елїта», вони точні, науково обґрунтовані. Так, це – Света Кута Оріянської родини.
Нище жертовника Духа Предків, що ми його звемо «Света Кута», стоїть трикутний столик. І тому, що нинї Сьвятий Вечір, на ньому СЬВЯТА ВЕЧЕРЯ. У бідній хатї орача і в злотом кутій палатї володаря, - один ОБРЯД: на трикутному столику лежить духмяне сїно. Сїно закрите білоснїжним рушником: на рушнику ґеометричні взори вогнистого кольору – вогнисті лїнїї обрамлені чорними лїнїями, вогонь життя перемагає тьму смерти. 12 тисяч лїт тому наші безпосереднї Предки усьвідомили, започатковуючи форми і методи людського мислення, що на каменї, на кістцї мамонта можна зобразити предвісницю Весни, небесну блискавицю, яка напоює землю сонячними соками життя. Вони, малюючи блискавицю, уживали вохру, щоб передати колїр вогню. Вони були кмітливими творцями первоцьвіту людського ума. Вони блискавицю зображали у формі трьох лїнїй, які нагадують три споріднені куренї життя.
На рушнику стоїть глек з узваром. Глек оздоблений орнаментами найстародавнїшої на Земній Плянетї культури, яка має дві епохи самовизначення і яка створена в Оріянї (Українї), і тому археологами умовно названа Мизинсько-Трипільською. Латинське слово «культура» означає «обряд». Життєстверджуючий обряд Рідної Віри – окрилена і великодушна воля народу. Біля глека стоїть «трипільська миска по вінця наповнена пшеничною кашею». Від слова «ка-ша» походять слова «кіш», «кіш пшеницї», «Запорізький Кіш», (об’єднання, постій). Родинне вогнище творилося навколо вогню (огнї, агнї), на якому варилася каша. Творцї Родинного Вогнища звалися вогнищанами. Не можна казати: «будемо їсти кутю», бо це означає «їсти куток». Злії чужовіри, щоб нас на нашій рідній землї канонїчно варварами звати, понївечили сутність наших рідних обрядових термінів.
Біля каші і вузвару лежить круглий калач сонцеподібний. Він круглий (від сансктитського слова «кала» походить «кала-ч») тому, що має нагадувати сонце і «кала» (родинне коло). Калач має мати 12 ріжків, символїзуючи 12 місяцїв – 12 страв. Страви – сьвященні згустки соняшної енерґії, і найґенїяльнїші астрономи, біологи і ґеоботанїки не мають даних, щоб цї мої твердження спростувати. Страви пісні тому, що жадна істота, яка має гарячу кров, не скривджена в години величної Оріянської Сьвятої Вечері.
Тато промовляє молитву до Дажбога (Дателя Буття). Пісьля молитви він бере ложку каші і споживає її, вся родина йде сьлїдом за татом, який є учителем Родинного Вогнища. Осторонь (на столї) стоїть миска з кашею і вузваром, лежать дві дерев’яні ложки і горить сьвічка. Це символїчна їжа для Мами Лелї [Дажбожої Дочки, Родоначальницї Народу нашого, Покровительки Дїтей і Материнства] і для Тата Оря [Родоначальника Народу нашого, Дажбожого Сина, Праволодаря Ратних Подвигів].
Сьвята Вечеря – врочиста, відсутня лихословість. Всї одягнені так, щоб їхнїй одяг, Света Кута, Сьвята Вечеря, їхнї почування і роздуми – творили Одну Духову Єдність, одну історичну і кольорово-мелодїйну непереривність і найпотаємнїшу спорідненість з Предками. Величаво, коли Українська Родина має українське одїння оздоблене орнаментною з часів Мизинсько-Трипільської Культури, адже цї орнаменти не є лише виразом оздоби, дарма, що вони мають нинї таку роль на наших вишитих сорочках, вони є Сьвятинею Ума і Духа наших Родоначальників. Сьвята Вечеря продовжується 3-4 родини. Всї розмови мають тему спогадів про наших Предків-Основоположників культури Індо-Европейської Раси. Нїхто не сьміє принижувати їхню Епоху, щоб возвеличити свою сучасність. Дочка, яка принижує маму, щоб славити себе, нїкчемна.
Сьвятий Вечір – суто родинне сьвято, і чужинець (виходець з чужого народу) в такі години не бажаний тому, що він не може орґанїчно відчути таємничости і інтимної сьвятости Роду нашого; знїяковінням він притемнить врочистість сьвяткову. Та коли чужинець кровно споріднений і духом толерантний – він вітаний. На Сьвяту Вечерю мають прийти родичі до дїтей, або дїти до родичів, забувши незгоди свої, сварки і клопоти, бо сьвятий Вечір від усїх вимагає самозречення во ім’я Любови. На Сьвятій Вечері всї мають забути час, в якому вони живуть, і зір свій відхилити від оточення нинїшнього стилю життя, і всї свої мислї, почування і щедроти перенести у невидиму Сьвятиню Духа Предків і в нїй уявно побачити своїх пращурів, відчути їхню боротьбу за життя і їхнї уболївання за долю грядущих потомків своїх. На Сьвятій Вечері може юнак признатися юнцї, що він її любить. Нїхто під час Сьвятої Вечері (нї всесильний слабому, нї слабий всесильному) не може голосити наказу, хіба що висловлювати уклїнне прохання.
Сьвята Вечеря – сьвято Душі Предків наших. Ми, Побратими і Посестри Рідної Віри осьвячені і скріплені Душею Предків наших. Ми самі себе облагороджуємо обрядами тих, які нас народили, які радїли нашим народженням, виколихали нас і нам у спадщину передали свої життєві таланти, навики, почування. І нам до болю потрібне наше Минуле, бо ми хочемо, щоб нам належало Майбутнє. І хай не буде на Сьвятій Вечері місця для поклонїння чужій релїґії, для плазування перед чужоземними пророками, богами в синами Божими, бо таке поклонїння чужому принижує вроджену гідність Мами Лелї і Тата Оря. Мама Лель і Тато Орь, керуючись Законами Вільного Життя, нїколи не мавпували чужих релїґій і не рачкували перед їхнїми преподобниками. Вони нам передали велику людську Гідність, щоб ми були Гідними Внуками Дажбога. Не має гідности та людина (мудра вона чи тупоумна), яка чужі сьвятощі шанує більше, як рідні.
Щиро кажу Вам – наука Рідної Української Національної Віри, це не плїд безтолкового містицизму, нї, вона, наука ця, мною заснована на життям утверджених основах. І на Сьвятій Вечері тих Українцїв, які визнають Рідну Віру (РУНВІЗМ), присутні їхнї сьвітлочолі Родоначальники. На Сьвятій Вечері тих Українцїв, які не визнають Рідної Віри, а визнають віру визначену жидами в «Біблїї» чи москвинами в «Ленїнїзмі», присутнї жиди, греки, римляни, москвини. Так, як двічі не можна жити одного і того ж дня, так не можна одним і тим же словом любити, чуже і рідне. В Українцїв-чужовірів на Сьвятій Вечері почесні місця Мами Лелї і Тата Оря, зайняті чужинцями. Там, де рідна Мама-Прародителька скривджена, народ духово хворий, і дїти там соромляться свого походження і стають вони жертвою чужих релїґій.
І почуття жури за Вітчизну родиться не випадково – людина не є випадковою і самородженою клїтиною космосу. Я – Українець, я – клїтина роджена з тканини орґанїзму моєї Вітчизни. Біологічна і духова субстанція моєї Вітчизни, яку я ознаменовую словом «Дажбог», живе в кожній зокрема клїтинї мого орґанїзму, і це творить тайну моєї Рідної Віри. І ті вчені, які недовчилися, або перевчилися, гірко помиляються, якщо вони тепер чи в майбутньому почнуть заперечувати мої сьвященні твердження, популяризуючи безґрунтні теорії нїґілїстів і духових калїк.
Я вірю, що Мама Лель і Тато Орь не відокремлювали самі себе від неба, землї, джерельних криниць, річок, степу, квітів, трав, пташиного сьпіву, вітрів, хмар, соняшного проміння, місяця. Вони вважали самі себе спорідненою частиною всього того, що їх оточує, вони вели розмову з оточенням, вони не по книжному, а глибоко щедротно обожнювали сьвіт, в якому вони жили, і їхнє обожнення добрих сил породило нинї Рідну Віру. Вони обожнювали сили природи, які є джерелом щастя, духового і матеріяльного добробуту людини, і це їх робило володарями тваринного і рослинного сьвіту.
Я вірю, що Мама Лель і Тато Орь були ґармонїйно вписані у чарівний сьвіт природи України (Оріяни), в якій вони родилися і жили. Вони були вкомпоновані в акорд магнетного і ґравітаційного поля Оріяни (України), вони невидимими нитками були сполучені з космічним фоном Оріяни (України). І вони так, як птахи, які роблять перелїт, орієнтуючись по зорях, вони так, як ті птахи, які під впливом дїї маґнетичного поля знаходять свої гнїзда, дарма, що ви їх в мішку відвезете і десять миль від гнїзда випустите в дрімучому лїсї, були під опікою природи.
Я вірю, що коли б взяти краплю крови із серця Мами Лелї і Тата Оря у краплю крови з мого серця, то можна б (при допомозї сучасних аналїзів) ствердити, що цї краплї творять краплю крови одного орґанїзму, чому? Тому, що мої Родоначальники і я – пили воду із Днїпра, з наших степових джерельних криниць. І Днїпрянський хімічний склад води властивий лише Днїпрові, який родиться з клекотливих джерел нашої землї, яка тримає їх у своїх вічномолодих артеріях, і спрямовує їх із свого земного серця до Днїпра. Хімічний склад води, наприклад, Евфрату чи Амазонки, зовсїм інший: маю на увазї властивостї хімічного складу води.
І коли взяти клїтину із тканини орґанїзму Мами Лелї і Тата Оря, і взяти клїтину з тканини мого орґанїзму – вони творять одну виразну особливість споріднености. Чому? Бо в цих клїтинах відображені, як у криницї зорі небесні, особливостї білків, особливостї вітамінного сьвіту, особливостї складного ферментування всього того плоду, що так буйно проізростає на землї України (Оріяни). Білки живлять Японську кмітливу расу, але особливостї білків вирощених на Японській землї інакші тому, що хімічний склад землї має там свої відмінностї, там інше ґравітаційне поле, відміннїші дїї космосу, інше маґнетичне розташування, інша композиція оком і вухами невловлюваних хвиль життя, і науковому сьвітові тяжко це спростувати.
Я вірю (і моя віра мудрістю Предків моїх унапрямлена), що в клїтинах орґанїзму Мами Лелї і Тата Оря, і в клїтинах мого орґанїзму (і в орґанїзмі всього мого улюбленого народу) втїлені українське лагідне сонце, проміння зірок, пахощі духмяних степів, море золотом насичених нив, весняні громи і блискавицї, дощі і снїговії, озон рідного неба, - і все це разом взяте – творить один код вічного нашого фізичного і духового Українського «Я». І це така строга і така сьвята наукова правда, що перед нею блїднуть вчення Буди, Ісуса, Конфуція, Маркса, Ленїна!
Я вірю, що жура за Вітчизною народжується тому, що людина (клїтина орґанїзму народу свого) тужить за цїлістю своєю, хоче духового і фізичного єднання із силою, яка її народила, і ця туга єдности стає тяжкою хоробою орґанїзму, який ведучи бій за життя, аклїматизується, або … гине. І ми, Побратими і Посестри, живучи на чужинах чи на Рідній Землї, хочемо, щоб все рідне було з нами – ми прагнемо до цїлости, а не до розпорошености. Пучка Рідної Землї, яку я Вам нинї передаю на Стіл, де стоїть Сьвята Вечеря, нас радує тому, що в тій Землї шумлять рідні трави, колосяться золоті ниви, роблячи нашу землю золотою, в тій землї згустки добротної крови Родоначальників наших, в тій землї притаєні їхнї вболївання і радощі, в тій землї наше коріння життя і в тій землї лежать ферменти, які мають дати соки життя для грядущих наших поколїнь, і в тій землї лежить менї небом дарований озон Рідної Віри!
Я вірю, що народи Земної Плянети прийдуть до переконання, що їм треба мати свої Рідні Віри, та Долею Історії судилося, щоб Українцї в дїлянцї шукань нових форм духового самовдосконалення, були першими людьми. І в цьому немає нїчого необґрунтованого: на їхнїй землї проізросли перші пагіння історії Індо-Европейської Раси, і вони (через силу спадковости) найбільш збагачені благородними навиками Людини Земної Плянети. Їхнїй прапор чистий, як небо і багатий, як земля, він не заплямований сльозами і кров’ю покорених народів. Народи, дайте йому дорогу!
О, Сьвятий Вечере, об’єднай мій народ в одну Родину, дай йому силу розвивати Уяву, щоб він став творцем нових форм Бачення Сьвіту, і нових Методів Мислення, щоб він став архітектом Передпроґрам Грядущих Епох. Я жду нових злетів духового ґенїя людства!
Лев Силенко «МАҐА ВІРА».
Передрук з місячника ОСІДУ «САМОБУТНЯ УКРАЇНА», Ч. 36, грудень, 10.969 Р.Д.
Підготував Мирослав Скочилїс