Переоцінка Духовної Вартости

Святе Вчення

Учитель Силенко

Священна Книга Обрядів

Навчання. Пісня. Молитви

                        ПЕРЕОЦІНКА ДУХОВНОЇ ВАРТОСТИ

ЗМІСТ

1. «І покарають тебе смертю» ...............................................   6

2. Удосконалювалася впродовж тисячоліть ........................   6

3. «Це була сонячна, жива, реальна релігія» .......................   7

4. Греки в Атенах не зневажали себе ...................................   8

5. Яка в 987 році була Святиня в Києграді? ........................   8

6. Горіли письмена, прапори, святилище .............................   9

7. Україна-Русь перед хрещенням ........................................   9

8. «От дєвяті до сорока ран» ................................................ 10

9. Римляни і перші християни ................................................ 10

10. «Іду на Ви!» .......................................................................  11

11. Коли і хто утвердив Віру в Саваота? .............................. 12

12. Христос й ідолопоклонство його предків ....................... 12

13. У РУНВірі абсолютний монотеїзм ................................... 12

14. «Йдуть із самої душі Народу» ......................................... 13

15. Був доконаний чин Сатани — хрЕщення ....................... 14

16. Князь Володимир і релігійні окупанти ............................. 15

17. Греки на Русі роблять бунт проти Русі ........................... 15

18. Візантія у Києві карає царя Із’яслава ............................. 16

19. Андрей Суздальський і патріарх Візантії ........................ 16

20. Що ж — яка релігія, такі й святі ....................................... 17

21. І починає слабнути Україна-Русь .................................... 17

22. У граді Кия «монаша пошесть» ....................................... 18

23. Чому впала державна Україна-Русь? ............................. 18

24. З чого постає «злочинне думання» ................................ 18

25. «Просіяша житіє Русі» ...................................................... 19

26. Ярлик хана Берке ............................................................. 19

27. Греко-православіє і Тризуб ............................................. 20

28. Як Візантія продала Римові Україну-Русь?.................... 20

29. Гетманові і старшинам відрубані руки ............................ 21

30. Гетман Хмельницький і архиєреї ..................................... 21

31. Ів. Вишенський про архиєреїв .......................................... 22

32. «Бідних живцем лупите» .................................................. 22

33. «... сим бердишом заграю по їх шиях» ............................ 23

34. Архиєреї і возз’єднання з царем Олексієм .................... 23

35. Москалі грабують Українські села .................................. 24

36. Гетман Ів. Мазепа і архиєреї ............................................ 24

37. У місті Лебедин 900 закатованих ................................... 25

38. «Слава Єгові!» .................................................................... 25 

39. Як архиєреї продали матір? «Синопсис» ................................. 26

40. Мертві дитячі голівки, монахи і цар Микола ............................. 27

41. «Трі сорока соболєй» ................................................................. 27

42. Православні брати ...................................................................... 27

43. Запоріжці і архиєрей Сокольський ............................................ 28

44. «Отим Киргизам, отже й там» .................................................... 29

45. Коли була зроблена національна помилка? ............................. 29

46. Чужу Матір славлять, а Рідну — зневажають ........................... 30

47. «Їх тим світлом осліпили» ........................................................... 31

48. «А що ж ми за люди?» ................................................................. 31

49. Хто прищеплював почуття меншевартости? ...........................  32

50. Придумані заслуги ......................................................................  32

51. Бережімо, як духовний скарб Людства .................................... 33

52. Придушували національну свідомість ...................................... 33

53. Українські письменники і рідна мова ........................................ 33

54. Піп прокляв рідного сина. За що? .............................................. 34

55. З жолудя не виросте сосна ........................................................ 34

56. «Бери мотику і саджай банани» ................................................ 34

57. «України треба відректися в ім’я Христа» ................................ 35

58. Христос і твоя родина, Вітчизна ................................................ 35

59. Українець Українцем може й не бути ........................................ 36

60. Хто глумиться над Христом? ..................................................... 36

61. Національний вияв і «насіння Авраамове» .............................. 37

62. Християни, як люди, не є кращі ................................................. 37

63. І. Франко, Л. Українка і «насіння Авраамове» ........................... 38

64. «Хочу любити Бога свого» ......................................................... 38

65. Інтелігенти, православіє і католицизм ...................................... 39

66. Йде слідами Христового духа ................................................... 39

67. «Збентеження серед наших вірних» ......................................... 40

68. Делегація в Москві. 100.000 руб. і УПА ..................................... 40

69. «Ніколи не погодиться» .............................................................. 41

70. Амвон виявився невистачаючим .............................................. 41

71. Гегемони Українського Життя .................................................... 42

72. Хто плекає національну свідомість? ......................................... 43

73. У парламентах країн Европи ...................................................... 43

74. Архиєреї, звертаюся до вас ....................................................... 44

75. Якщо за християнську, то яку? ................................................... 45

76. «Євангеліє» і паґанські ритуали ................................................ 45

77. Христос і другорядні християни ................................................. 46

78. Чому Українці релігійні по-чужому? ............................................. 46

79. «Голі, як мати народила» ............................................................ 46

80. Нещасні, Чуже називають Рідним .............................................. 47

81. Як наші Обряди славлять чужі Святощі? .................................. 47

82. Хто звик бути рабом? .................................................................. 48

83. Христос і національна Церква .................................................... 48

84. Хто «знесилює організм Українського Народу»? ...................... 49

85. Нова імперська релігія ................................................................. 49

86. «Котилися і наші козачі дурні голови» ........................................ 50

87. «... поки кров із них піде» ............................................................ 50

88. З кого брати приклад? ................................................................. 50

89. І хай святиться ім’я Твоє, Дажбог! ............................................. 51

90. Батько мав право помилитися ................................................... 51

91. Споруджую Святиню Матері України ......................................... 52

92. «Не пускайте його до хати» ........................................................ 52

93. «Стережіться фальшивих пророків» .......................................... 52

94. Називали Христа богохульником ................................................ 53

95. «Спасіння походить від Жидів» ................................................. 53

96. Чому стають сповідниками РУНВіри? ....................................... 53

97. Яка Україна потрібна для Людства? ......................................... 54

98. Чому в нас Церква Христова була мачухою? ........................... 55

99. «І цим ощасливитися» ................................................................. 55

100. «Є Бог! Я гордий РУНВірою» .................................................... 56

101. «Остерегти вірних нашої Церкви» ............................................ 56

102. «Тривога. Стали по стороні Лева Силенка» ............................ 57

103. «... засудити Лева Силенка» .................................................... 57

104. «Не переслідуйте нас» .............................................................. 58

105. Я проповідую Українську Віру в Бога ....................................... 58

106. «Люби Господа Бога свого» ...................................................... 59

107. Боже право і воля духовного «Я» ............................................. 60

108. Народи підуть Новою Дорогою ................................................. 60

109. Возрадуйтеся, з вами Бог! ........................................................ 60

110. З «Постанов» 1-го, 2-го, 3-го Соборів ОСІДУ РУНВіри .......... 61

У 1000-ліття хрещення України-Руси звернення до архиєреїв стада Українців Греко-православної і Греко-католицької Церков.

1

Укра­ї­на-­Русь, Ма­ти на­ша. Я до Вас зве­р­та­ю­ся, як брат до бра­тів. З свя­тою Но­вою Ві­с­тю, яка ося­я­на Го­с­по­д­нім бла­го­сло­вен­ням, зве­р­та­ю­ся.

1. ІС­ТО­РІЮ ПРО ХРЕ­ЩЕН­НЯ Укра­ї­ни-­Ру­си за­по­ча­т­ку­вав ки­їв­сь­кий мо­нах Не­стор-­лі­то­пи­сець. Він на­пи­сав, що князь Во­ло­ди­мир дав на­каз: «Ве­лю за­в­т­ра хре­с­ти­ти, а хто не при­бу­де на рі­ку — ба­га­тий чи убо­гий, ро­бі­т­ник чи чернь люд­сь­ка, бу­де мо­їм во­ро­гом». Ки­я­нам на­ка­за­но від Гре­ків Ві­ру при­йма­ти, а ті, що від­мо­в­ля­ти­муть­ся, «бу­дуть по­зба­в­ле­ні май­на і по­ка­ра­ні сме­р­тю».

Мо­нах і пись­мен­ник Іла­рі­он — при­ятель кня­зя Яро­сла­ва (си­на Во­ло­ди­ми­ро­во­го), ав­тор тво­ру «Сло­во «Про за­кон і бла­го­дать». Він, бу­ду­чи до­б­ре обі­зна­ним з кри­ва­вим хре­щен­ням, в 1037 ро­ці (22 ро­ки пі­с­ля сме­р­ти кня­зя Во­ло­ди­ми­ра) на­пи­сав, що Ки­я­ни бу­ли «за­с­т­ра­ше­ні, і не лю­бо­в’ю, но стра­хом по­ве­лі­в­шо­му кре­ща­ху­ся», хре­щен­ня бу­ло «с вла­с­тію спря­же­но».

2. О, БО­ЖЕ МІЙ! Який са­та­нин­сь­кий на­каз!? Ко­ли не ста­неш на ко­лі­на пе­ред чу­жо­зе­м­ним бо­же­с­т­вом, то за­бе­руть у те­бе ко­ро­ву, ко­ня, ві­в­цю. За­бе­руть хліб і ха­ти­ну. І по­ка­ра­ють те­бе, жі­н­ку і ді­тей тво­їх сме­р­тю.

На рі­д­ній Зе­м­лі від­рі­кай­ся рі­д­но­го, свя­то­го. Від­рі­кай­ся від Свя­ти­ні от­ців сво­їх. І «со стра­хом і тре­пе­том» ста­вай на ко­лі­на. По­кло­няй­ся чу­жо­зе­м­ним ідо­лам — іко­нам, при­ве­зе­ним з Гре­ції, на яких зо­бра­же­ні чу­жі бо­ги-­лю­ди.

Вір чу­жо­му бо­же­с­т­ву і будь йо­го ра­бом. У рі­д­но­го бо­же­с­т­ва на­ші рі­д­ні спра­ви. А в чу­жо­го — чу­жі. Бог — свя­та Си­ла. Бог пе­ре­ста­не лю­би­ти нас, ко­ли ми Ба­ть­ків­сь­ку Ві­ру зра­ди­мо. Ря­туй нас, Не­бо!

Ки­я­ни ка­за­ли: князь Во­ло­ди­мир убив сво­го те­с­тя Ро­г­во­ло­да і йо­го двох си­нів, і в Ки­є­ві убив сво­го рі­д­но­го бра­та Яро­по­л­ка. Те­пер, по­ро­ди­ча­в­шись з Гре­ка­ми (і їх­ні­ми ви­на­ми), він ду­хо­в­но від­чу­жи­в­ся від рі­д­них лю­дей, не­має у ньо­го ми­ло­се­р­дя. Він вчо­ра з Нов­го­ро­ду при­вів до Ки­є­ва Ва­ря­гів, а сьо­го­дні при­вів Гре­ків!

2

3. УКРА­Ї­Н­ЦІ-­РУ­СИ­ЧІ бу­ли сво­бо­до­лю­б­ни­ми і го­р­ди­ми лю­дь­ми, їх гли­бо­ко обу­рю­вав на­каз кня­зя. «Не ба­жа­ю­чих хре­с­ти­ти­ся бу­ло ду­же ба­га­то в Ки­є­ві, і вза­га­лі по всій Ру­сі. В са­мо­му Ки­є­ві по­лі­цій­ний на­гляд (...) був на­сті­ль­ки си­ль­ний і дій­с­ний, що не ба­жа­ю­чі хре­с­ти­ти­ся не мо­г­ли схо­ва­ти­ся і при­му­ше­ні бу­ли або по­не­во­лі хре­с­ти­ти­ся, або ря­ту­ва­ти­ся вте­чею, або (...) під­ля­га­ти сме­р­т­ній ка­рі». [проф. ду­хо­в­ної ака­де­мії Е. Го­лу­бин­сь­кий, «І­с­то­рія Рус­с­кой Це­р­к­ви», том 1, стор. 175, 1901 р.] Не мо­г­ли схо­ва­ти­ся. При­му­ше­ні бу­ли хре­с­ти­ти­ся. Ря­ту­ва­ли­ся вте­чею в ліс. Їх ло­ви­ли і ка­ра­ли сме­р­тю.

4. ЯЗИ­ЧЕ­СЬ­КА (ТОБ­ТО НА­ЦІ­О­НА­ЛЬ­НА Ві­ра Укра­ї­ни-­Ру­си ви­йш­ла з Ду­ші на­ро­ду. Ма­ла ро­зум, та­лант (да­ри Бо­жі) і вда­чу Укра­ї­н­ця-­Ру­си­ча. У ній ве­лич на­ці­о­на­ль­но­го ду­ха не­за­ле­ж­но­го. У ній про­яв­ле­на при­ро­д­ня во­ля са­мо­ви­зна­чен­ня.

Во­на на­гро­ма­джу­ва­ла­ся, роз­ко­рі­ню­ва­ла­ся і з во­лі Бо­жої вдо­с­ко­на­лю­ва­ла­ся впро­довж ти­ся­чо­літь. І в епо­ху бри­лі­я­н­т­ної Три­піль­сь­кої куль­ту­ри вже бу­ла Ві­рою роз­ви­не­но­ю. Про це сві­д­чать най­ста­ро­да­в­ні­ші кни­ги Сві­ту «Ве­ди».

У «Ве­дах» опи­са­ний спо­сіб жит­тя Три­пі­ль­ців. По­да­ні іме­на їх­ніх бо­гів (Сва­р­га, Див, Па­р’я­на (Пе­рун), Ви­ла­са (Ви­лас), Мо­ре­на, Мо­к­ша та ін­ші).

У пе­р­ші епо­хи іс­то­рії Люд­с­т­ва всі на­ро­ди ма­ли Ві­ри по­лі­те­ї­с­ти­ч­ні (мно­го­бо­ж­ні). І Ві­ра Три­пі­ль­ців бу­ла мно­го­бо­ж­на, так як і Ві­ра ста­ро­да­в­­­ніх Су­ме­рі­ян, Єги­п­тян, Пе­р­сів, Юде­їв, Гре­ків, Ри­м­лян.

5. У ЯЗИ­ЧЕ­СЬ­КІЙ ВІ­РІ УКРА­Ї­НИ-­РУ­СИ пло­ме­нів ви­со­кий рі­вень на­ці­о­­на­ль­ної сві­до­мо­с­ти. Зве­ли­чу­ва­ли­ся гі­д­ність, си­ла, кра­са й по­дви­ги бо­га­ти­рів (ге­ро­їв). У ній бу­ли ви­зна­че­ні су­с­пі­ль­ні й ро­дин­ні пра­ви­ла жит­тя.

Ві­р­ність му­жа же­ні і же­ни му­жо­ві вва­жа­ла­ся Свя­ті­с­тю. Же­на, ба­ча­чи, що її муж йде на сме­р­т­ний змаг з чу­жи­н­цем-­во­ро­гом, йшла ра­зом з ним.

Об­ря­до­ві свя­та: Ко­ля­да, Во­до­ос­вя­чен­ня (Во­до­ос­ві­т­лен­ня), Ще­д­рик, Об­рі­тен­сь­ка не­ді­ля, Стрі­тен­ня (зу­стріч Ве­с­ни), Ве­с­ня­н­ки, Клі­т­ча­ль­на не­ді­ля, Ку­па­ла, За­жи­н­ки, Об­жи­н­ки та ін­ші.

З

6. ВІ­Р­НІСТЬ, СПРА­ВЕ­Д­ЛИ­ВІСТЬ, Від­ва­га, Ба­дьо­рість, Пра­цьо­ви­тість, Ми­ло­се­р­дя, Охай­ність вва­жа­ли­ся най­кра­щи­ми яко­с­тя­ми люд­сь­кої осо­би­с­то­с­ти. Під­лі­т­ки 12-14 ро­ків (юн­ки і юна­ки) на свя­ті Ку­па­ла з ві­н­ка­ми і стрі­ла­ми пе­ре­хо­ди­ли че­рез Ма­га Вра­та (Мо­гу­т­ні во­ро­та пра­ви­ль­но­го жит­тя). Во­ни об­ря­до­во про­ща­ли­ся з ди­тин­с­т­вом і при­хо­ди­ли до юна­ц­т­ва.

Жит­тє­стве­р­джу­ю­чі до­сві­ди збе­рі­га­ли­ся, як цін­ність. По­ліп­шу­ва­ли­ся і пе­ре­да­ва­ли­ся від по­ко­лін­ня до по­ко­лін­ня. Зба­га­чу­ва­ли­ся но­ви­ми мо­ти­ва­ми об­ря­до­ві ве­сі­ль­ні пі­с­ні, об­ря­до­ве ві­тан­ня на­ро­дже­ної ди­ти­ни — її освя­чен­ня. Ві­ря­чи в без­сме­р­тя, во­ни спо­чи­ло­го про­во­джа­ли в но­вий світ жит­тя, да­ю­чи йо­му в до­ро­гу хліб, вар, га­р­не оді­ння.

Ві­ра Укра­ї­ни-­Ру­си — «це бу­ла си­ль­на, вну­т­рі­шньо мі­ц­но ви­кра­я­на ре­лі­гія, ви­со­ка, кра­си­ва і то­му яв­ля­ла­ся для хри­с­ти­ян­с­т­ва стра­ш­ним во­ро­гом», «Ре­лі­гія дре­в­ніх Ру­си­чів бу­ла ре­лі­гі­єю ра­до­с­ти, за­хо­п­лен­ня си­лою і кра­сою при­ро­ди», «Ру­си­чі жи­ли в при­ро­ді, вва­жа­ли се­бе її ча­с­ти­ною і, так би мо­ви­ти, роз­чи­ня­ли­ся в ній. Це бу­ла со­ня­ч­на, жи­ва, ре­а­ль­на ре­лі­гі­я». [Др. С. Лі­с­ній, «Русь, зві­д­ки ти?», Він­ні­пеґ, 64 р.]

7. КИ­Я­НИ КА­ЗА­ЛИ: На­ша ба­ть­ків­сь­ка Ві­ра для нас є тим, чим є Не­бо для Зе­м­лі; тим, чим є ко­рінь для де­ре­ва. Ми в ба­ть­ків­сь­кій Ві­рі. І ба­ть­ків­сь­ка Ві­ра в нас. Хто на­шу Ві­ру зне­ва­жає, той зне­ва­жає нас (на­шу ду­шу, наш ро­зум, наш спо­сіб жит­тя).

... Свя­то­щі гра­да Кия, вчо­ра на­тхнен­но сла­в­ле­ні в мо­ли­т­вах і пі­с­нях, сьо­го­дні князь (одя­г­ну­в­ши гре­ць­ку оде­жу і отри­ма­в­ши від Гре­ків гре­ць­ке ім’я Ва­си­лій) на­ка­зав па­ли­ти, на­ка­зав Рі­д­не зни­щи­ти. «Вче­ра чьстимь, а днесь по­ру­га­єм». «Гре­ки на­ле­з­ша на Русь і тво­ря­ща зла­я».

4

8. АР­ХИ­Є­РЕЇ-­ГРЕ­КИ ХО­ЧУТЬ, щоб ми зне­ва­жа­ли те, що для нас рі­д­не. І лю­би­ли те, що для нас чу­же. Хо­чуть, щоб ми бу­ли лю­дь­ми без гі­д­но­с­ти. Без іме­ни й ро­ду. Це до бо­лю при­гно­б­лює нас. Спу­с­то­шує ду­шу на­шу.

Гре­ки в Ате­нах не зне­ва­жа­ли се­бе. Не роз­би­ва­ли го­ло­ви ста­ту­ям сво­їх бо­гів. Не руй­ну­ва­ли ві­в­та­рів. Не па­ли­ли пись­ма, в яких Го­мер, Пла­тон, Ари­с­то­тель, Со­фокл, Ес­хіл. Ев­ри­під, Ари­с­то­фан сла­в­лять Гре­ці­ю. І Ві­ру в Зе­в­са, Апо­л­ло­на, Ар­те­мі­ду, Ате­ну. Гре­ки збе­ре­г­ли се­бе, свою са­мо­бу­т­ню куль­ту­ру.

5

9. ВОЄ­ВО­ДИ, ЯКІ ОЧО­ЛЮ­ВА­ЛИ вій­сь­ко­ву ча­с­ти­ну, скла­де­ну з на­й­­ма­них Ва­ря­гів, пи­ли ви­но, при­ве­зе­не з Гре­ці­ї. І, ста­в­ши від­ва­ж­ні­ши­ми, по­ча­ли ви­ко­ну­ва­ти на­каз Во­ло­ди­ми­ра. На бу­ди­н­ках, в яких лю­ди вже бу­ли хре­ще­ні, со­ки­рою ви­ру­бу­ва­ли «о­тес» (хрест). За ни­ми йшли ка­ра­те­лі: дім, на яко­му не бу­ло ви­ру­ба­но хре­с­та, під­па­лю­ва­ли, а лю­ди (ко­ли не всти­г­ли вте­к­ти) бу­ли по­сі­че­ні. «Сі­к­ти то­го, хто без хре­с­та на ши­ї». «Кто кре­с­та це­ло­вал, а от­с­ту­піть, не бу­дет жив». У Ки­є­ві утве­р­джу­ва­ло­ся но­ве по­нят­тя: «хрест спа­са­є», «хо­чеш уря­ту­ва­ти­ся від сме­р­ти, бу­ти спа­сен­ним, но­си на шиї хрест».

Во­гонь охо­п­лю­вав Свя­ти­ню гра­да Ки­я. «Свя­ти­ня бу­ла по­бу­до­ва­на з чер­во­но­го ко­ра­лу та з зе­ле­но­го сма­ра­г­ду. По­се­ре­ди­ні Свя­ти­ні був ве­ли­кий ку­пол (ба­ня). У Свя­ти­ні сто­яв об­раз Бо­га. Ру­ки, но­ги і го­ло­ва Йо­го бу­ли ство­ре­ні з до­ро­го­цін­но­го ка­ме­ня чо­ти­рьох ро­дів: із зе­ле­но­го хри­зо­ли­ту, чер­во­но­го яхо­н­ту, жо­в­то­го се­р­до­ли­ку та бі­ло­го кри­ш­та­лю. А го­ло­ва Йо­го бу­ла з чер­во­но­го зо­ло­та. Бі­ля об­ра­зу Бо­га сто­яв об­раз бі­ля­вої ді­в­чи­ни, що при­но­сить Йо­му же­р­т­ву — кві­ти. Ця Свя­ти­ня бу­ла при­свя­че­на яко­мусь му­д­ре­це­ві, що був у них за да­в­ньо­го ча­су».[Ал Ма­су­ді, «Зо­ло­ті Лу­ги», 956 рік, Араб­сь­кий пись­мен­ник].

6

10. ГО­РІ­ЛИ ПИСЬ­МЕ­НА. Го­рі­ли бе­ре­зо­ві до­ще­ч­ки, на яких ви­ка­р­бу­ва­ні зна­ки (пік­то­гра­фи): ста­рин­ні опи­си ве­ли­ких по­дій да­в­но ми­ну­лих вре­мен. Го­рі­ли пра­по­ри, свя­ти­ли­ща. Го­рі­ли ста­туї Пра­от­ців.

Роз­па­ч­ли­во ту­жи­ли ма­те­рі. Пла­ка­ли ді­ти. По­хи­ту­ю­чи го­ло­ва­ми, гли­бо­ко схли­пу­ва­ли ста­рі си­во­бо­ро­ді ді­ди. І ка­за­ли: Не­бо свя­теє, і на­що нам чу­жо­го Бо­га, ко­ли свій Бог — Лю­бов і Пе­ре­мо­га? Ва­лить­ся, па­дає міст між на­ми і на­шим сла­в­ним Ми­ну­лим, і по­стає прі­р­ва.

Бо­же, обо­ро­ни нас від Гре­ць­кої Ві­ри! Чу­жа Ві­ра від­ве­р­та­ти­ме від Рі­д­но­го. І ста­не зу­бо­жі­лою на­ша мисль. Збі­д­ніє ду­ша на­ша, і ми не бу­де­мо ми.

М. Гру­шев­сь­кий пи­ше, що «не всі лю­ди йшли так ра­ді­с­но й лег­ко до хре­с­та, як то пред­ста­в­ляє лі­то­пи­сець». [стор. 515]. Не тіль­ки Ки­їв, а й «Но­в­го­род охре­ще­но си­ло­міць», «Пу­тя­та (ти­ся­ць­кий Во­ло­ди­ми­ра) хре­с­тив ме­чем, а До­б­ри­ня — во­г­не­м». [стор. 516; 1954 р].

«О­х­ре­щен­ня Ру­сі, яке зро­бив князь Во­ло­ди­мир у 988 ро­ці, не бу­ло до­б­ро­ві­ль­ним». [ми­т­ро­по­лит Іла­рі­он (Огі­є­н­ко), «Д.В.У.Н.», 313 стор].

Воє­во­да До­б­ри­ня, пра­ва рука кня­зя Во­ло­ди­ми­ра, во­г­нем і ме­чем хре­с­тив, опі­с­ля чу­в­ся не­ща­с­ною лю­ди­но­ю. У йо­го ву­хах не за­ти­ха­ли ри­дан­ня за­кри­ва­в­ле­них ма­те­рів, сто­гін уми­ра­ю­чих ді­тей. І він, ма­ю­чи на шиї хрест, при­в’я­зав до шиї ве­ли­кий жо­р­но­вий ка­мінь і ско­чив в озе­ро Іль­мен: вто­пи­в­ся.

7

11. КРИ­В­ДА ЗРОБ­ЛЕ­НА ПРЕД­КАМ мо­їм, бо­лем ози­ва­єть­ся в ме­ні. У гли­би­ні ду­ші чую їх­ній плач. Ба­чу їх­ні за­пла­ка­ні очі. І пла­чу ра­зом з ни­ми.

О, сла­в­ний ба­ть­ку-­ца­ре Киє! Устань, по­ди­ви­ся: жо­р­с­то­ко скри­в­дже­ні твої лю­бі ді­ти — сла­в­ні Ки­я­ни! О, Зе­м­ле свя­тая, я був би не­гі­д­ни­ком, лю­ди­ною без со­ві­с­ти й че­с­ти, ко­ли б хва­лив кри­в­д­ни­ків-­спо­ві­д­ни­ків Гре­ко-­ор­то­до­к­сії і про­яв­ляв бай­ду­жість до за­му­че­них ма­те­рів і ді­тей!

12. КИЙ БУВ ВО­ЛО­ДА­РЕМ Укра­ї­ни-­Ру­си, яка в дре­в­ні ча­си (ще пе­ред вто­р­г­нен­ням ца­ря Да­рія) ма­ла на­зву Ски­тія (Са­кия). А по­тім Ан­ті­я. У са­н­с­к­ри­ті сло­во «ки­я» зна­чить «бу­ла­ва», «жезл» (си­м­вол вла­ди), а та­кож — «вождь», «син зе­м­лі»; «ку­я­та­ті» озна­чає «про­ві­д­ний та­то».

У ча­си ца­ря Оле­га Ві­що­го до­го­вір між Укра­ї­ною-­Рус­сю і Ві­за­н­ті­єю (Схі­д­ньою Рим­сь­кою Ім­пе­рі­єю) був під­пи­са­ний в двох мо­вах.

Во­л­х­ви, ку­п­ці і бо­я­ри, які го­р­ди­ли­ся улю­б­ле­ним ца­рем Свя­то­с­ла­вом, бу­ли гра­мо­т­ни­ми лю­дь­ми: умі­ли чи­та­ти і пи­са­ти. На за­хо­ді Ев­ро­пи в ті ча­си не всі ко­ро­лі, прин­ци і прин­це­си зна­ли абе­т­ку.

13. УКРА­Ї­НА-­РУСЬ ПЕ­РЕД при­хо­дом Гре­ків-­хре­с­ти­те­лів бу­ла ба­га­тою і ви­со­ко­ку­ль­ту­р­ною дер­жа­во­ю. Її На­род мав свою роз­ви­не­ну об­ря­д­ність (куль­ту­ру). Мав чі­т­ко ви­зна­че­ні за­ко­ни мо­ра­лі, уста­ле­ні ро­дин­ні і ро­до­ві зви­ча­ї.

Є те­пер ар­хе­о­ло­га­ми знай­де­ні зра­з­ки Три­піль­сь­ко­го кли­но­пи­с­но­го пись­ма, яке бу­ло на те­ри­то­рії Укра­ї­ни 6 ти­сяч літ то­му.

Є знай­де­на «Влес Кни­га» (пра­ви­ль­на на­зва «Ви­ла­са Кни­га», яка є на­шим своє­рі­д­ним пе­ред­хри­с­ти­ян­сь­ким лі­то­пи­сом. У Ки­є­ві та­ких книг бу­ло ба­га­то. Та всі во­ни ре­те­ль­но зі­бра­ні й спа­ле­ні ти­ми, які ни­щи­ли на Ру­сі куль­ту­р­ні ска­р­би Ру­сі. Під­по­ряд­ко­ву­ва­ли Русь до­г­мам, ка­но­нам і ри­ту­а­лам Гре­ко-­ор­то­до­к­сі­ї.

8

14. ПІ­С­ЛЯ ХРЕ­ЩЕН­НЯ «Хри­с­ти­ян­сь­ка ві­ра ви­ни­щу­ва­ла мі­с­це­ву Язи­че­сь­ку (що зна­чить на­ці­о­на­ль­ну, при­м. Л.С.) Свя­ти­ню. За­ли­ш­ки язи­че­с­т­ва, на­род­ні ві­ру­ван­ня під­ля­га­ли ду­хо­в­но­му су­до­ві». [Н. І. Ко­с­то­ма­ров, «Ви­б­ра­ні тво­ри», кн. 1, стор. 27, 1903 р].

І за «Це­р­ко­в­ним уста­вом» бу­ла ка­ра: «От де­вя­ті до со­ро­ка ран» то­му Укра­ї­н­це­ві-­Ру­си­че­ві, який від­мо­в­ля­єть­ся кла­с­ти до­зе­м­ні по­кло­ни іко­ні Ді­ви Ма­рії і на­вчає мо­лодь ко­ля­ду­ва­ти, ще­д­ру­ва­ти.

«Є­реї-­гре­ки за­во­ди­ли та­кі ві­за­н­тій­сь­кі прак­ти­ки, як від­ру­бу­ван­ня рук, ви­ко­лю­ван­ня очей та від­рі­зу­ван­ня вух. Та­ких кар Укра­ї­на не зна­ла — це вплив Ві­за­н­тій­сь­кої куль­ту­ри. Так са­мо не зна­ли на­ші пред­ки ка­ри сме­р­ти, і тіль­ки за­вдя­ки гре­ць­ким ду­хо­в­ни­кам про­бу­ва­ли її де­які кня­зі за­ве­с­ти за­мість про­гнан­ня. І не­те­р­пи­мість та ви­клю­ч­ність ре­лі­гій­на не бу­ла по ду­ші на­шим пред­кам» [Б. Ле­п­кий, «Н.І­.­У.Л.», кн. 1, стор. 85].

Гра­д­ни­ки на­зад скру­ти­ли ру­ки ве­ли­ко­му му­д­ре­це­ві — во­л­х­во­ві Ду­ди­ко­ві. Ре­пре­зе­н­тант хри­с­то­лю­б­ної ві­за­н­тій­сь­кої куль­ту­ри єпи­с­коп Лу­ка (Фе­дір)  «... ме­д­ля­но по­чав від­рі­за­ти ву­ха і но­са» [Н. І. Ко­с­то­ма­ров, «Кни­га Тре­тя», Пе­тер­бург, 1904 рік, стор. 371].

15. ГРЕ­КИ ЩЕ В ЕПО­ХУ ОЛЕ­К­СА­Н­Д­РА Ве­ли­ко­го (330 ро­ків до Хр.), вто­р­г­ну­в­шись у Пе­р­сію, па­ли­ли ру­ко­пи­си «А­ве­с­тів», свя­ті пись­ме­на Пе­р­сі­ї. Пра­г­ну­ли Пе­р­сів, які ві­ри­ли в Єди­но­го Бо­га (Агу­ра Ма­з­ду), си­лою ме­ча й во­г­ню на­ве­р­ну­ти на Гре­ць­ку Ві­ру в бо­гів Зе­в­са, Де­о­ні­сія, Апо­л­ло­на, Ар­те­мі­ду, щоб так по­не­во­ли­ти їх: у Пе­р­сії огре­чи­ти Пе­р­сів.

9

16. РИ­М­ЛЯ­НИ БУ­ЛИ ЖО­Р­С­ТО­КИ­МИ со­л­да­та­ми. Але до справ ре­лі­гій­них ста­ви­ли­ся то­ле­ра­н­т­но. Єги­пет­сь­ка, Сі­рій­сь­ка, Жи­дів­сь­ка та ін­ші гро­ма­ди на­ці­о­на­ль­них ре­лі­гій не бу­ли в Ри­мі пе­ре­слі­ду­ва­ні. Ри­м­ля­ни пе­ре­слі­ду­ва­ли хри­с­ти­ян не за їх­ню Ві­ру в Хри­с­та, а за те, що во­ни зне­ва­ж­ли­во ста­ви­ли­ся до ім­пе­ра­то­ра і рим­сь­ких за­ко­нів.

«Пе­ре­с­лі­ду­ван­ня хри­с­ти­ян рим­сь­ки­ми ке­са­ря­ми не ма­ли ні­ко­ли ці­лі ре­лі­гій­них пе­ре­слі­ду­вань; се бу­ли по­лі­тич­ні та ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­ні за­ко­ни, в яких ри­м­ля­нам хо­ди­ло (...) о при­знан­ня вла­с­ті ке­са­ря че­рез за­ку­рен­ня ка­ди­ла пе­ред йо­го ста­ту­є­ю. Хри­с­ти­ян­с­т­во пе­р­ше да­ло сві­то­ві зра­з­ки війн і рі­за­нин за те або ін­ше ро­зу­мін­ня Бо­га, трій­ці, пе­р­во­ро­д­но­го грі­ха і т.п.». [Ів. Фра­н­ко, 1907 р.]

Пе­р­ші хри­с­ти­я­ни вва­жа­ли, що «ка­ди­ло» це об­ря­д­ність бі­сов­сь­ка, па­ган­сь­ка. І від­мо­в­ля­ли­ся ка­дін­ням ви­яв­ля­ти по­ша­ну до ім­пе­ра­то­ра.

17. КО­ЛИ ІМ­ПЕ­РА­ТОР КОН­С­ТА­Н­ТИН про­го­ло­сив Ві­ру Хри­с­то­ву ім­пер­сь­кою ре­лі­гі­єю, хри­с­ти­я­ни (ар­хи­є­реї) ві­ді­йш­ли від ос­но­в­них за­сад на­у­ки Хри­с­то­во­ї. Пе­ре­слі­ду­ва­ли ін­ак­ше ві­ру­ю­чих: ни­щи­ли їх­ню лі­те­ра­ту­ру, зне­ва­жа­ли куль­ту­р­ні ва­р­то­с­ті.

У Рим­сь­кій ім­пе­рії Хри­с­то­ва Ві­ра бу­ла про­го­ло­ше­на ка­то­ли­ць­кою (тоб­то сві­то­вою) з тих при­чин, що Рим­сь­ка ім­пе­рія вва­жа­ла се­бе сві­то­вою (ка­то­ли­ць­кою).

У Ан­г­лії, Ес­па­нії, Ма­ке­до­нії, Гре­ції та ін­ших кра­ї­нах Ев­ро­пи, які бу­ли рим­сь­ки­ми об­ла­с­тя­ми (ді­є­це­зі­я­ми), ні­хто ні­ко­го ме­чем і во­г­нем на Ві­ру Хри­с­то­ву не на­ве­р­тав. Хри­с­то­ву Ві­ру за­про­ва­джу­ва­ли мі­сі­о­не­ри («че­рез по­пів­сь­ку про­по­відь»).

10

18. «ХРИ­С­ТО­ВУ ВІ­РУ ЗА­ВЕ­ДЕ­НО в нас не че­рез по­пів­сь­ку про­по­відь; во­на при­йн­я­ла­ся не з пе­ре­ко­нан­ня, а так ска­за­ти, «по ука­зу», з на­ка­зу вла­с­ті» [Ів. Фра­н­ко, 1898 р.] Та­рас Ше­в­че­н­ко вва­жає свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра лю­ди­ною жо­р­с­то­ко­ю. І не мо­ра­ль­но­ю. Він про це пи­ше в «Ко­б­за­ре­ві». З Ше­в­че­н­ком по­го­джу­єть­ся іс­то­рик М. Гру­шев­сь­кий.

Ті, які по­-свя­то­тат­сь­ко­му гла­го­лять, що Ки­я­ни з ра­ді­с­тю при­йма­ли Чу­жу Ві­ру, глу­м­лять­ся над гі­д­ні­с­тю Ки­ян. За­пля­м­лю­ють со­вість Укра­ї­ни-­Ру­си. Пар­тор­ги та­кож ора­тор­с­т­ву­ють, що Укра­ї­н­сь­кі се­ля­ни з ра­ді­с­тю від­рі­ка­ли­ся від сво­їх го­с­по­дарств. І з лю­бо­в’ю до Ста­лі­на йшли до ко­л­хо­зу, щоб ма­ти ща­с­ли­ве ко­л­хо­з­не жит­тя.

19. Я ОБО­Ж­НЮЮ РІ­Д­НИХ ЛЮ­ДЕЙ (ма­те­рів, ді­тей, юна­ків, юнок), які жит­тя від­да­ли за Ві­ру ба­ть­ка-­ца­ря Свя­то­с­ла­ва. У ба­ть­ка бу­ла ли­цар­сь­ка Ві­ра. Він то­ле­ра­н­т­но ста­ви­в­ся до всіх ре­лі­гій. Він ка­зав: «А ще хто хо­тя­ше во­лею кре­с­ти­ти­ся, не бра­ня­ху, но ру­га­ху­ся то­му». Він вва­жав на­си­ль­ни­ць­ке на­ве­р­нен­ня на якусь Ві­ру спра­вою га­не­б­но­ю. Він був ве­ли­ко­ду­ш­ним на­віть з во­ро­га­ми. Пе­ред ра­т­нім по­хо­дом спо­ві­щав: «І­ду на Ви!»,

Ки­я­ни бу­ли лю­дь­ми са­мо­бу­т­ньої мо­ра­лі. Ві­ри­ли, що обо­ро­ня­ти ві­ру Ру­сі (тоб­то спо­сіб жит­тя Ру­си­чів) зна­чить обо­ро­ня­ти Русь. Обо­ро­ня­ти світ сво­го «Я». Їм (юна­кам і юн­кам) ду­же хо­ті­ло­ся жи­ти. Та вро­дже­на лю­бов до Свя­то­щів Зе­м­лі Рі­д­ної у них бу­ла си­ль­ні­ша за смерть. І во­ни вме­р­ли за Лю­бов.

З їх­ньої лю­бо­ви на­ро­ди­в­ся Я. І то­му рі­д­не лю­б­лю так від­да­но і тре­пе­т­но, як во­ни лю­би­ли. Їх­ня кров пли­ве в мо­їй кро­ві. Їх­ня ду­ша жи­ве в мо­їй ду­ші. Во­ни моя Лю­бов. Во­ни мої Свя­ті.

11

20. Жи­ди, так як і ін­ші ста­ро­да­в­ні на­ро­ди, по­кло­ня­ли­ся ба­га­тьом бо­гам [Єре­мия, 10,5; 11,13; 2 кн. Ца­рів, 21,21]. Цар Йо­сія [2 кн. Ца­рів, 23,5] син Ам­мо­на, внук Мо­на­сія, в 631 ро­ці пе­ред Хри­с­том ого­ло­сив в Юдеї і ре­лі­гій­ну ре­фо­р­му — утве­р­див Ві­ру в Єди­но­го Го­с­по­да з ім’ям Са­ва­от (Єго­ва)*. Всі ін­ші бо­же­с­т­ва («ті ідо­ли, мов то­че­ний стовп») бу­ли по­від­ста­в­лю­ва­ні.

«Я­г­ве (Єго­ва) є на­ці­о­на­ль­ним Бо­гом, зв’я­за­ним з Йо­го На­ро­дом ча­с­ти­ною сво­го ха­ра­к­те­ру, сво­ї­ми зо­бо­в’я­зан­ня­ми і сто­їть Він в та­ко­му від­но­шен­ні до Із­ра­е­ля, як Ше­мош до Мо­а­бі­ї». [«Е­н­ци­к­ло­пе­дія Бри­та­ні­ка», кн. 13, стор. 106, 1973 р.]

12

21. АН­Г­ЛІЙ­ЦІВ, НІ­М­ЦІВ, Фра­н­цу­зів, Шве­дів, Ес­па­н­ців, Гре­ків їх­ні рі­д­­ні кня­зі (чи во­ж­ді) си­лою не при­му­шу­ва­ли зне­ва­жа­ти Рі­д­ні Свя­то­щі (ба­ть­ків­сь­кі зви­чаї, об­ря­ди, свя­ти­ли­ща бо­гів їх­ніх).

Не да­ва­ли на­ка­зу: при­ймай Ві­ру Хри­с­то­ву, а ні — бу­деш по­ка­ра­ний сме­р­тю. Їх­ня ду­ша не бу­ла зна­си­лу­ва­на. І ра­бін (тоб­то учи­тель) Ісус, яко­го Ви, ар­хи­є­реї ви­зна­є­те Бо­гом, не зне­ва­жав ідо­ло­по­клон­ної Ві­ри Ба­ть­ків сво­їх (Іса­а­ка, Іа­ко­ва, Ре­бе­ки, Ра­хе­лі). Не осу­джу­вав їх­ньо­го па­га­ні­з­му. Ра­хе­ля по­кра­ла бо­гів-­ідо­лів, вті­ка­ю­чи з Іа­ко­вом від ба­ть­ка Ла­ба­на. [І кн. Мой­сея, 31,30-35].

13

22. Я НЕ ПІД­НІ­МАЮ НА ГЛУМ Ві­ру Ба­ть­ків рі­д­них (Ві­ру Оря, Лель, Бо­жа, Кия, Ли­бі­ді, Свя­то­с­ла­ва). Я з Бо­жо­го бла­го­сло­вен­ня по­-но­во­му осми­с­лив її (ре­фо­р­му­вав). Об’­явив кон­це­п­цію Ві­ри в Єди­но­су­що­го і Все­пра­ве­д­но­го Го­с­по­да з ім’ям Да­ж­бог.

У РУ­Н­Ві­рі не­має ду­а­лі­з­му (двоє­бож­жя). І не­має три­ї­з­му (трой­ці). У РУ­Н­Ві­рі аб­со­лю­т­ний мо­но­те­їзм: крім Да­ж­бо­га, не­має бо­га (РУ­Н­Ві­ра — Рі­д­на Укра­ї­н­сь­ка На­ці­о­на­ль­на Ві­ра).

* «Бі­б­лій­ний сло­в­ник», В. Сміт, сто­рі­н­ки: 324, 778, Філя­де­ль­фія, 1948 р. «Бі­б­лій­ний сло­в­ник», Дж. Л. Мек-­Ке­н­зі, стор. 459, Мі­л­во­кі, 1965 р.

23. Я ВІ­РЮ: ДА­Ж­БОГ — СВІ­ДО­МІСТЬ Сві­ту. Лю­ди­на по­ста­ла з Сві­до­мо­с­ти Сві­ту. Свідомість Сві­ту — це Са­мо­во­ло­ді­ю­ча Все­ви­ш­ня Си­ла (тоб­то Сві­т­ло, Без­ме­ж­ність, Гра­ві­та­ція, Ві­ч­ність, Рух, Дія (Ене­р­гія не­сві­до­мо­го і сві­до­мо­го Бут­тя).

(Са­н­с­к­рит­сь­ке сло­во «сва­да­ма­я» зна­чить «са­мо­дан­ня», «са­мо­во­ло­дін­ня», «са­мо­в­т­ве­р­джен­ня». З ньо­го офо­р­ми­ло­ся на­ше сло­во «сві­до­мість»).

Зе­м­ля не мо­же жи­ти без Со­н­ця. Лю­ди­на (ди­ти­на Все­сві­ту) не мо­же жи­ти без Да­ж­бо­га. «Чи Да­ж­бог Отець?» Да­ж­бог — це Сві­т­ло, Пра­в­да, Лю­бов. Хі­ба Сві­т­ло, Пра­в­да, Лю­бов ма­ють стать? Да­ж­бог, як Та­то, діє в Сві­ті Чо­ло­ві­чо­му і Да­ж­бог, як Ма­ти, діє в Сві­ті Жі­но­чо­му усіх не­сві­до­мих і сві­до­мих бут­тів.

24. «ЛЕВ СИ­ЛЕ­Н­КО У «МА­ГА ВІ­РІ» по­дає ши­ро­кі, до­сі не­зна­ні ві­до­мо­с­ті про да­в­ню Ві­ру Укра­ї­ни-­Ру­си. І не во­ро­же ста­вить­ся до неї, ні­би в ній все бу­ло сві­т­ле й іде­а­ль­не. Спра­в­ді ж так не бу­ло», пи­ше Д.К.

У «Ма­га Ві­рі» пи­шу, що у Ві­рі Укра­ї­ни-­Ру­си обо­ж­ню­ва­ла­ся Ма­ти При­ро­да (по­ля, лі­си, рі­ки, го­ри, гаї). «На во­ду не мо­ж­на плю­ва­ти, бо во­на свя­та», «На во­гонь не мо­ж­на плю­ва­ти, бо сві­т­ло — Бо­жа бла­го­дать».

Оче­ви­д­но, бу­ли й не­до­ми­с­ли. Не­до­ста­т­ня умо­ти­во­ва­ність в ро­зу­мін­нях при­ро­д­них явищ. Жи­ли пе­ре­ко­нан­ня, що є лі­со­ви­ки, бі­си, до­мо­ви­ки, ру­са­л­ки.

А хі­ба в Юдо-­хри­с­ти­я­ні­з­мі все сві­т­ле, все іде­а­ль­не? Ви ві­ри­те, що жі­н­ка зроб­ле­на з чо­ло­ві­чо­го ре­б­ра? Ви ві­ри­те, що Бог Ісус мав пе­ре­го­во­ри з чо­р­та­ми (де­мо­на­ми)? І їм (чо­р­там) на їх­нє про­хан­ня Ісус до­зво­лив увійти в ста­до сви­ней? І сви­ні так бу­ли збе­н­те­же­ні, що ско­чи­ли з кру­чі в мо­ре і по­то­пи­ли­ся. [Ма­р­ко, 5,12-13].

14

25. ОБ­РЯ­ДИ ТІ, ЩО ДО­СІ ЗБЕ­РЕ­Г­ЛО­СЯ, стве­р­джу­ють, що Ві­ра на­ших Пред­ків бу­ла лю­дя­на. Жит­тє­ра­ді­с­на, ба­дьо­ра. Єд­на­ла ві­ру­ю­чих з кра­сою сте­пів, лі­сів, гір, рік. Та це не зна­чить, що в ній все бу­ло досконале (пер­фе­к­т­не).

У Ві­рі Укра­ї­ни-­Ру­си «є не­ви­че­р­п­не дже­ре­ло, з яко­го че­р­па­є­мо всі ті ду­хо­в­ні про­бле­ми, що під­но­сять ду­хо­в­ність укра­ї­н­сь­кої на­ції, те іс­то­т­не, що від­рі­з­няє укра­ї­н­сь­кий на­род від ін­ших як сло­в’ян­сь­ких, так і дру­гих на­ро­дів, те, що тво­рить укра­ї­н­сь­ку на­ці­о­на­ль­ну іс­то­рію, фі­ло­со­фію, ми­с­те­ц­т­во, що спри­чи­ню­єть­ся до пі­знан­ня йо­го на­ці­о­на­ль­но­го єс­т­ва.

Най­ха­ра­к­те­р­ні­шою ри­сою всіх цих ре­лі­гій­них пе­ре­жи­вань є те, що во­ни йдуть із са­мої ду­ші на­ро­ду й то­му за­хо­ву­ють у сво­їй ос­но­ві най­гли­б­ші пе­ре­жи­ван­ня йо­го рі­д­ної іс­то­рії, а це все вку­пі зма­льо­вує нам і роз­кри­ває всю сут­ність йо­го пра­в­ди­вої на­ці­о­на­ль­ної ду­ші. Ні в од­ній ді­ля­н­ці укра­ї­н­сь­кої куль­ту­ри ми не на­бли­зи­мось так без­по­се­ре­д­ньо до ду­ші укра­ї­н­сь­кої на­ції, не від­чу­є­мо так тре­м­тін­ня на­ці­о­на­ль­но­го ду­ха, як у цій пе­р­ві­с­ній ві­рі укра­ї­н­сь­ко­го на­ро­ду». [Ле­о­нід Бі­ле­ць­кий, «І­с­то­рія Укра­ї­н­сь­кої Лі­те­ра­ту­ри», т. 1, стор. 23, 24].

26. «ЦІ­ЛИЙ СВІТ ДО­ХРИ­С­ТИ­ЯН­СЬ­КОЇ ПО­ЕЗІЇ, де за­ба­ва, ми­с­те­ц­т­во, ві­ра і жит­тя зли­ва­ли­ся в од­ну ці­лість, де Да­ж­бо­жі вну­ки зі спі­ва­ми на устах іш­ли зу­стрі­ча­ти ве­с­ну, де мо­лодь зби­ра­лась між се­ла­ми на ве­сі­ль­ні іг­ри...», — все це «по­ле­ті­ло з про­кло­на­ми мо­на­ха-­ас­ке­та». [Б. Ле­п­кий, «Н.І­.­У.Л.», том 1, стор. 40, 41].

27. У ВІ­РІ УКРА­Ї­НИ-­РУ­СИ, у ві­рі «на­ших то­ді­ш­ніх дер­жа­в­них тво­р­ців» бу­ли «ви­ра­з­ні озна­ки мі­с­ти­ци­з­му ре­лі­гій­но­го; з бо­га­ми, які ви­ма­га­ли по­слу­ху, за­взя­т­тя, лю­бо­ви, по­свя­ти, ди­с­ци­п­лі­ни — од­не сло­во: гро­мад­сь­кої ор­га­ні­зо­ва­но­с­ти», пи­ше В. Ли­пин­сь­кий. [«Ре­лі­гія і Це­р­к­ва в Іс­то­рії Укра­ї­ни», стор. 30, 1956 р].

От­же, у Ві­рі Пред­ків на­ших бу­ла та Бо­жа му­д­рість, якої нам сьо­го­дні у ви­з­во­ль­ній вій­ні не ви­ста­чає: бу­ла ди­с­ци­п­лі­на і гро­мад­сь­ка ор­га­ні­зо­ва­ність.

15

28. АР­ХИ­Є­РЕЇ, Я НЕ ХО­ЧУ ВАС ЗА­СМУ­ТИ­ТИ, ска­за­в­ши, що Ісус сто­їть не по Ва­шій сто­ро­ні, а по мо­їй, хоч я й про­по­ві­дую Ві­ру в Да­ж­бо­га, а не в Са­ва­о­та (Го­с­по­да На­ро­ду Із­ра­ель­сь­ко­го).

На­си­ль­не на­ве­р­нен­ня лю­дей на Ві­ру Хри­с­то­ву є глу­мом над Бо­гом. Зну­щан­ня над ду­ше­ю. На­си­ль­с­т­во ні­ко­ли не бу­ло хва­ле­не по­ря­д­ни­ми Лю­дь­ми.

Про­по­ві­ду­ю­чи Ві­ру в Да­ж­бо­га, я ша­но­б­ли­во ста­в­лю­ся до всіх Ре­лі­гій і ре­лі­гій­них Учи­те­лів (За­ра­ту­с­т­ра, Буд­да, Мой­сей, Кон­фу­цій, Ша­н­ка­ра, Ісус, Мо­га­мет, На­на­ка).

Ві­ра в Да­ж­бо­га не при­зна­че­на на екс­порт. У ній не­має екс­па­н­си­в­ної жа­ги (во­на не втру­ча­єть­ся в ре­лі­гій­не жит­тя на­ро­дів). Я осу­джую на­си­ль­ни­ць­кий спо­сіб на­ве­р­нен­ня На­ро­ду на ту чи ін­шу Ві­ру, чи по­лі­тич­ну си­с­те­му.

29. ВІ­РА В БА­ГА­ТЬОХ БО­ГІВ чи Ві­ра в Єди­но­го Бо­га, яка На­ро­до­ві на­ки­да­єть­ся ме­чем і во­г­нем, є Ві­рою на­си­ль­ни­ць­ко­ю. І На­род, на та­ку Ві­ру на­ве­р­не­ний, ща­с­ли­вим ні­ко­ли не бу­де.

Чи бу­дуть ща­с­ли­ві ді­ти, рі­д­ну ма­тір яких на їх­ніх очах уби­то, а їх при­му­ше­но чу­жу ма­тір на­зи­ва­ти рі­д­ною?

І Ісус учить, що на­си­ль­с­т­во — це чин Са­та­ни. І то­му в Ки­є­ві в 988 ро­ці, з по­гля­ду й Ві­ри Хри­с­то­вої, був до­ко­на­ний чин Са­та­ни: хрЕ­щен­ня, а не хрИ­щен­ня.

Гре­ки (чи огре­че­ні Жи­ди) ім’я На­за­ря­ни­на, Яшуя, не пи­та­ю­чи На­за­ря­ни­на, пе­ре­ро­би­ли на Ісус, огре­чи­ли Ме­сі­ю. Во­ни зі сло­ва «хри­с­ма», що зна­чить «мазь», зро­би­ли сло­во «Хри­с­тос» (По­ма­за­ний).

16

30. ХТО, СЛУ­ХА­Ю­ЧИ ПРО­ПО­ВІ­Д­НИ­КА, до­б­ро­ві­ль­но при­ймає об­ряд ба­б­ти­зу­ван­ня (освя­чен­ня) — без­за­с­те­ре­ж­но ви­знає на­у­ку По­ма­за­н­ця (Хри­с­та), той стає по­ма­за­н­кі­в­цем (хри­с­ти­я­ни­ном). Там, де на­ве­р­нен­ня на Ві­ру Хри­с­то­ву здій­с­ню­єть­ся на­си­ль­с­т­вом. «во­г­нем і ме­чем», є хрЕ­щен­ня.

Три­дця­ти­лі­т­ній князь Во­ло­ди­мир був об­ма­ну­тий гре­ць­ки­ми ста­р­ши­ми же­р­ця­ми. І то­му йо­го не мо­ж­на осу­джу­ва­ти. (Гре­ць­ке сло­во «а­р­хи­є­рей» зна­чить «ста­р­ший жрець»). Во­ло­ди­мир не знав, що Укра­ї­на-­Русь, при­йн­я­в­ши Ві­ру Схі­д­ньої Рим­сь­кої Ім­пе­рії, утра­тить пра­во ма­ти свій спо­сіб ду­хо­в­но­го жит­тя. Бу­де, як но­ва же­р­т­ва (як од­на з ді­є­це­сій (об­ла­с­тей) Ві­за­н­тії під­по­ряд­ко­ва­на за­ко­нам і на­ка­зам Ві­за­н­тій­сь­ко­го па­т­рі­а­р­ха (Па­т­рі­арх — ста­в­ле­ник де­с­по­та (ім­пе­ра­то­ра) мі­літа­р­ної ор­ди на бе­ре­гах Бо­с­фо­ру).

31. ГРЕ­ЦЬ­КЕ СЛО­ВО «Е­ПІ­С­КО­ПОС» (епі­с­коп) зна­чить «на­г­ля­дач» (він ву­ха й очі па­т­рі­я­р­ха). В охре­ще­ну Укра­ї­ну-­Русь по­ча­ли (не пи­та­ю­чи до­зво­лу в Ки­їв­сь­ких кня­зів) при­бу­ва­ти, як до­до­му, на по­стій­не жит­тя ре­лі­гій­ні оку­па­н­ти (на­гля­да­чі Ві­за­н­тії). І до них (та­кий за­кон в Гре­ко-­ор­то­до­к­сії) під­сту­па­ли на спо­відь на­ші кня­зі, воє­во­ди, бо­я­ри, ку­п­ці.

Ві­за­н­тій­сь­кі на­гля­да­чі ви­пи­ту­ва­ли їх про про­ви­ни, пла­ни. Від­пу­с­ка­ли грі­хи.

Од ча­сів «со­т­во­рен­ня сві­ту» на Ру­си ще не бу­ло та­ко­го ри­ту­а­ль­но­го при­ни­жен­ня Ру­си­чів­сь­кої зна­ті (Ру­сич стає на ко­лі­на пе­ред за­йдою — Чу­жи­н­цем: мо­ли­то­в­но опо­ві­дає йо­му про те, що має на ду­ші).

17

32. 1000 ЛІТ ВІД ПО­КО­ЛІН­НЯ до по­ко­лін­ня, елі­та Укра­ї­ни-­Ру­си чи­тає в Не­сто­ро­вім лі­то­пи­сі сло­ва «хре­с­ти­ли во­г­нем і ме­чем». І це об­ра­жає гі­д­ність її ду­ші. При­гно­б­лює ми­с­лен­ня і по­чу­ван­ня. Зна­чить Укра­ї­н­ців-­Ру­си­чів не пи­та­ли: «Лю­ди, згі­д­ні ви чи ні?» Охре­с­ти­ли, як ско­ти­ну. Хі­ба ско­ти­ну пи­та­ють? За­пря­га­ють, по­ка­зу­ють їй ба­тіг, і во­на тя­г­не во­за.

33. У 1147 РО­ЦІ (159 РО­КІВ ПІ­С­ЛЯ ХРЕ­ЩЕН­НЯ) Ки­їв­сь­кий цар Із’я­с­лав Му­д­рий скли­кав Ки­їв­сь­кий Со­бор єпи­с­ко­пів. (Ча­ша те­р­пінь вже бу­ла пе­ре­по­в­не­на).

Щоб Укра­ї­на-­Русь зві­ль­ни­ла­ся з яр­ма Гре­ко-­ор­то­до­к­с­ної Ві­за­н­тії, ру­сич Клим Смо­ля­тич був про­го­ло­ше­ний Ми­т­ро­по­ли­том Ки­їв­сь­ким і всея Ру­си... не­за­ле­ж­ним від Ві­за­н­ті­ї. Та пра­г­нен­ня до не­за­ле­ж­но­с­ти по­те­р­пі­ло по­ра­з­ку. Чо­му?

Бо Ві­за­н­тія по­дба­ла, щоб «Є­пи­с­ко­пат на Ру­си скла­да­в­ся з Гре­ків» (В. Ли­пин­сь­кий). Гре­ки на Ру­си під­ня­ли бунт про­ти Ру­си. Во­ни ого­ло­си­ли, що Смо­ля­тич — «А­н­ти­х­рист, па­га­нин». «По­нє­же Смо­ля­тич не по­мі­на­є­ші па­т­рі­а­р­ха, он волк єси!» От­же ко­ли Ру­сич на рі­д­ній Зе­м­лі хо­че бу­ти ві­ль­ною лю­ди­ною, «он волк єси».

18

34. З ІС­ТО­РІЇ ЗНА­Є­МО: Ві­за­н­тія зав­жди во­ро­же ста­ви­ла­ся до Укра­ї­ни-­Ру­си (Ан­тії, Ски­тії). Хо­ті­ла ба­чи­ти її сла­бою і роз’­єд­на­но­ю. І пра­г­ну­ла во­ло­ді­ти Кри­мом, пів­ден­ни­ми зе­м­ля­ми Ру­си.

Ім­пе­ра­тор Ві­за­н­тії Ма­ну­їл Ко­мен і па­т­рі­арх Ні­ко­лай 4-ий (Му­за­лон) по­си­ла­ють та­є­м­них по­слів у се­ли­ще Ку­ч­ко­во (пе­р­ша на­зва Мо­с­к­ви) до кня­зя Юрія До­в­го­ру­ко­го, що був ві­до­мий жо­р­с­то­кі­с­тю, убив­с­т­ва­ми, гра­бу­н­ка­ми.

До­в­го­ру­кий в 1149 ро­ці (ви­ко­ну­ю­чи бла­го­сло­вен­ня Ві­за­н­тій­сь­ко­го па­т­рі­а­р­ха) вто­р­га­єть­ся у Ки­їв, щоб «по­ка­ра­ти ми­т­ро­по­ли­та Смо­ля­ти­ча і Із’я­с­ла­ва Му­д­ро­го за бунт про­ти Ві­за­н­ті­ї».

На­ші кня­зі, під’­юдже­ні май­с­т­ра­ми змов (гре­ка­ми-­єпи­с­­­ко­­па­ми), ве­дуть між со­бою до­в­гі й ви­сна­ж­ли­ві бра­то­вби­в­чі вій­ни.

19

35. ПА­Т­РІ­АРХ ЛУ­КА ХРИ­ЗО­ВЕРҐ, як тве­р­дить на ос­но­ві лі­то­пи­сів іс­то­рик Н.М. Ка­ра­м­зін, по­си­лає та­є­м­них по­слів (мо­на­хів) у Су­з­даль до кня­зя Ан­д­рея Су­з­даль­сь­ко­го зі свя­тим бла­го­сло­вен­ням і ме­чем. На ме­че­ві гре­ць­кою мо­вою ви­ка­р­бу­ва­ний на­пис: «Пре­с­вя­тая Бо­го­ро­ди­ця! По­мо­гі ра­бу тво­є­му Ан­д­ре­ю».

Ан­д­рій Су­з­даль­сь­кий (син кня­зя До­в­го­ру­ко­го) з мі­с­це­вих пле­мен (пе­ре­ва­ж­но Мо­р­д­ви­нів) офо­р­мив мно­го­людну ор­ду. Ви­ко­ну­ю­чи бла­го­сло­вен­ня Ві­за­н­тій­сь­ко­го па­т­рі­а­р­ха, в бе­ре­з­ні 1169 ро­ку вто­р­г­ну­в­ся в Ки­їв. Без­по­ща­д­но вби­вав Ки­ян. Не да­вав по­ща­ди й ді­тям їх­нім.

36. КИ­ЇВ ТЯ­Ж­КО РА­НЕ­НИЙ. Во­гонь. Ру­ї­ни. З на­гра­бо­ва­ни­ми ска­р­ба­ми (зо­ло­том, срі­б­лом, ді­а­ма­н­та­ми, до­ро­ги­ми тка­ни­на­ми) і з за­бра­ни­ми у Ки­їв­сь­ких це­р­к­вах ри­за­ми, іко­на­ми, ми­т­ра­ми, ча­ша­ми, хре­с­та­ми ор­да кня­зя Су­з­даль­сь­ко­го по­ве­р­та­єть­ся в Су­з­даль.

Від­те­пер по­стає но­ва по­лі­ти­ка Ві­за­н­тії: центром Гре­ко-­ор­то­до­к­сії на Ру­си бу­де не Ки­їв. а Су­з­да­ль­щи­на (коли­шня ко­ло­нія Укра­ї­ни-­Ру­си), яка, так як і Ві­за­н­тія, во­ро­же на­ста­в­ле­на до Укра­ї­ни-­Ру­си.

20

37. У СЕ­ЛИ­ЩІ БО­ГО­ЛЮ­БО­ВЕ (СУ­З­ДАЛЬ) сто­ять бо­ч­ки, на­ва­н­та­же­ні ска­р­ба­ми: пе­р­с­те­ні, сер­ги, до­ро­гі ка­мін­ня, ді­а­де­ми, гре­бі­н­ці, зо­ло­том ку­ті ме­чі, та­ре­лі — цін­но­с­ті за­бра­ні в уби­тих Ки­ян.

Князь Ан­д­рей Су­з­даль­сь­кий озо­ло­тив се­бе. І мі­с­це­вих по­пів-­хри­с­то­лю­б­ців. А мо­р­д­ви­но­ві Ан­ба­лу, який був йо­го го­ло­вним во­єн­но­на­ча­ль­ни­ком, ма­ло зо­ло­та дав. І роз­гні­ва­ний Ан­бал вно­чі в під­ва­лі за­рі­зав кня­зя Ан­д­рея Су­з­даль­сь­ко­го.

38. АР­ХИ­Є­РЕЇ ГРЕ­КО-­ОР­ТО­ДО­К­СІЇ, не ду­же га­ю­чись, про­го­ло­си­ли кня­зя Су­з­даль­сь­ко­го свя­тим Ан­д­ре­єм. Ми­т­ро­по­лит Іла­рі­он (Огі­є­н­ко) у кни­зі «У­к­ра­їн­сь­ка Па­т­ро­ло­гі­я», ви­да­ній в 1965 ро­ці у Він­ні­пе­зі, пи­ше, що «князь Ан­д­рей Су­з­даль­сь­кий — укра­ї­н­сь­кий свя­тий, яс­на зо­ря на не­бі Укра­ї­ни».

У Ки­є­ві (у Во­ло­ди­ми­рів­сь­ко­му со­бо­рі ще з да­в­ніх ча­сів) ви­сить «свя­та іко­на Ан­д­рея (Су­з­даль­сь­ко­го)». І сьо­го­дні пра­во­сла­в­ні Ки­я­ни по­кло­ни скла­да­ють до цьо­го свя­то­го ка­та — кри­ва­во­го вби­в­ці. Огля­да­ю­чи жит­тє­пи­си свя­тих, ба­чиш, що це бу­ли жо­р­с­то­кі ду­ши­те­лі на­ро­ду Укра­ї­н­сь­ко­го. Що ж, яка ре­лі­гія — та­кі й свя­ті.

21

39. Укра­ї­на-­Русь в ча­си Оле­га Ві­що­го, Іго­ря, Оль­ги, Свя­то­с­ла­ва ма­ла мо­гу­т­нє вій­сь­ко. У во­ї­нів бу­ли ко­ль­чу­ги (па­н­це­ри), щи­ти, зброя, до­б­рі ко­ні. Во­ни ве­ли пе­ре­мо­ж­ні бої на гра­ни­цях пі­в­ні­ч­но­го Іра­ну, на Вол­зі, в Бол­га­рії, Ві­за­н­ті­ї.

При­йн­я­в­ши «ві­ру от Гре­ков», Укра­ї­на-­Русь по­сту­по­во по­ча­ла ча­х­ну­ти. Ар­хи­є­реї Гре­ко-­ор­то­до­к­сії, ви­ко­ну­ю­чи за­вдан­ня Ві­за­н­тій­сь­ко­го ім­пе­ра­то­ра, зде­мо­ра­лі­зу­ва­ли Укра­ї­н­ців-­Ру­си­чів.

У 1093 ро­ці по­мер цар Все­во­лод (син ца­ря Яро­сла­ва Му­д­ро­го). І ца­рем став Яро­полк Із’я­с­ла­вич. Йо­го вій­сь­ко має тіль­ки 800 во­я­ків. Та опа­но­ва­ний від­чай­ду­ш­ною від­ва­гою, він пі­шов про­ти мно­го­ти­ся­ч­ної По­ло­ве­ць­кої ор­ди. Роз­гро­м­ле­ний По­ло­в­ця­ми, він з дво­ма во­ї­на­ми по­ве­р­ну­в­ся до Ки­є­ва. Йо­го вій­сь­ко (800 во­ї­нів) за­си­па­не хма­рою по­ло­ве­ць­ких стріл, все по­ги­б­ло: на по­лі ле­жать ме­р­т­ві ті­ла Укра­ї­н­ців-­Ру­си­чів.

А 120 ро­ків то­му вій­сь­ко ца­ря Свя­то­с­ла­ва Хо­ро­б­ро­го, як тве­р­дять гре­ць­кі дже­ре­ла, скла­да­ло­ся з 60-ти ти­сяч до­б­ре озбро­є­них во­ї­нів. У Не­сто­ро­вім лі­то­пи­сі чи­та­є­мо, що Укра­ї­на-­Русь «зва­ла­ся Гре­ка­ми Ве­ли­ка Ски­ті­я». Цар Олег Ві­щий мав мо­гу­т­ню кін­но­ту і 2000 ко­ра­б­лів (ча­йок). Як­що ко­ж­ний ко­ра­бель мав 16 во­ї­нів, то 32 ти­ся­чі їх при­ча­ли­ло до Кон­с­та­н­ти­но­по­ля, не ра­ху­ю­чи тих во­ї­нів, що бу­ли на ко­нях. Що ж ста­ло­ся те­пер?

22

40. ГРЕ­КИ ПО­СТІЙ­НО ВТО­Р­ГА­ЛИ­СЯ на зе­м­лі Укра­і­ни-­Ру­си і свої вто­р­г­нен­ня вва­жа­ли «Бо­жою бла­го­дат­тю». Ко­ли Укра­ї­н­ці-­Ру­си­чі йшли, щоб по­мсти­ти­ся, во­ни ре­к­ли, що «ва­р­ва­ри тво­рять зло­». У Не­сто­ра-­лі­ю­пи­с­ця чи­та­є­мо, що ім­пе­ра­тор Ві­за­н­тії ка­зав се­с­т­рі Ан­ні (на­ре­че­ній кня­зя Во­ло­ди­ми­ра): «Скі­ль­ки то зла ство­ри­ла Русь Гре­кам».

Охре­с­ти­в­ши Укра­ї­ну-­Русь, ар­хи­є­реї Гре­ко-­ор­то­до­к­сії по­ста­в­лять її на ко­лі­на за ве­ли­кі зло­чи­ни-­грі­хи. Князь Во­ло­ди­мир пе­ре­ста­не ро­би­ти вій­сь­ко­ві по­хо­ди. Во­ї­ни (на­віть си­ни бо­яр­сь­кі) бу­дуть по­са­дже­ні на по­ку­ту в мо­на­с­ти­рях.

«З по­ча­т­ку XII ві­ку в Ки­є­ві є со­т­ні це­р­ков, а мо­на­хів на­бра­ло­ся вже з кі­н­цем XI ві­ку яких кі­ль­ка ти­сяч. Сам Пе­чер­сь­кий мо­на­с­тир чи­с­лив мо­на­хів, як пи­ше «Па­те­рик», 180 лю­ду».

41. У ГРА­ДІ КИЯ «МО­НА­ША ПО­ШЕСТЬ». Ти­ся­чі мо­на­хів: за­тво­р­ни­ки, по­ст­ни­ки, ско­п­ці, сто­в­п­ни­ки, юро­ди­ві, без­мо­в­ни­ки, схи­м­ни­ки. І між ни­ми чи­ма­ло бо­яр­сь­ких си­нів (Еф­рем, Ва­р­ла­ам та ін­ші). Князь ме­ту­шить­ся, де­кі­ль­ка мо­на­хів за­стре­лив. Він не мо­же офо­р­ми­ти вій­сь­ка, бо мо­лодь за­тро­є­на ві­рою, що «не меч обо­ро­нить Ки­їв, а Ді­ва Ма­рі­я». «Не про зе­м­не, а про не­бе­с­ну от­чи­з­ну Хри­с­то­ву дба­є­мо».

23

42. СУ­НЕТЬ­СЯ ОР­ДА ТА­ТАР­СЬ­КА. Хто бо­ро­ни­ти­ме Укра­ї­ну-­Русь? Не­має во­л­х­вів, які вмі­ли під­ня­ти вну­ків Да­ж­бо­жих в обо­ро­ні ба­ть­ків­сь­кої ві­ри, ре­чу­чи: «Не є Ру­сич той, хто бо­їть­ся вме­р­ти за Русь». На­род з не­на­ви­с­тю ди­вить­ся на Гре­ків-­єпи­с­ко­пів, які до кро­ви ка­ра­ють за при­хи­ль­ність до ко­ля­док, ще­д­рі­вок, пи­са­нок, ве­с­ня­нок.

В’я­че­слав Ли­пин­сь­кий пи­ше: «Про­ти Та­тар­сь­ко­го на­по­ру на­ші Ки­їв­сь­кі кня­зі не по­тра­фи­ли зор­га­ні­зу­ва­ти сво­го ро­ду хри­с­то­но­с­но­го по­хо­ду. Во­ни не змо­г­ли ви­ко­ри­с­та­ти для бо­ро­ть­би за дер­жа­ву всіх куль­ту­р­них, ду­хо­в­них і мо­ра­ль­них сил ці­ло­го гро­ма­дян­с­т­ва, ці­лої на­ці­ї. Не мо­г­ли під­ня­ти всю Русь во ім’я обо­ро­ни хри­с­ти­ян­с­т­ва, бо це хри­с­ти­ян­с­т­во бу­ло ме­ха­ні­ч­но на­ки­ну­те цим ма­сам дер­жа­вою так са­мо, як оце на­ки­да­лась їм но­ва дер­жа­в­на ор­га­ні­за­ція, що не­сли з со­бою (...) Та­та­ри. І то­му, не ма­ю­чи гли­бо­ких гро­мад­сь­ких, на­ці­о­на­ль­них, на мі­с­це­вій ре­лі­гії (на рі­д­ній Ві­рі, при­м. Л. С.) і куль­ту­рі опе­р­тих ко­рін­нів, так шви­д­ко упа­ла на­ша Ки­їв­сь­ка дер­жа­ва». [«Ре­лі­гія і Це­р­к­ва в іс­то­рії Укра­ї­ни», стор. 31, 56 р.]

24

43. УКРА­Ї­НА-­РУСЬ... УПА­ЛА. Ста­ла ра­би­не­ю. Пла­тить да­ни­ну ха­но­ві Та­та­ро-­Мо­н­голь­сь­кої ор­ди. Ки­їв­сь­кий ми­т­ро­по­лит Ки­ри­ло 3-ій в 1274 ро­ці в кни­ж­ці «Це­р­ко­в­ні На­ста­но­ви» в Укра­ї­ні-­Ру­си по­вто­р­но на­кла­дає про­клят­тя «на на­род­ні пі­с­ні, ще­д­рі­в­ки, ко­ля­д­ки, бо во­ни бі­сов­сь­кі, па­ган­сь­кі».

По се­лах жо­р­с­то­ко ка­ра­ють тих, які «де­р­жать єщо оби­чай тре­к­ля­тих язи­ч­ні­ков», 6-ий Указ. У язи­че­с­т­ві (в на­ці­о­на­ль­ній Ві­рі) є Укра­ї­н­сь­ка сві­до­мість, з якої по­стає «зло­чин­не ду­ман­ня» (лю­бов до Укра­ї­ни, її мо­ви, при­ро­ди).

Ар­хи­є­ре­ям по­трі­б­не ста­до за­ля­ка­не, по­слу­ш­не, раб­сь­ке, бо­я­з­ли­ве, щоб во­но бу­ло «при­да­лим тіль­ки на об­стри­жен­ня та до тя­г­ла». [Ів. Фра­н­ко, 1881 р.]

«Де­р­жан­ня ра­бів в очах Хри­с­та і йо­го апо­с­то­лів бу­ло ді­лом спра­ве­д­­ли­вим і на­ту­ра­ль­ним, бу­ло ін­сти­ту­ці­єю, без якої во­ни не уяв­ля­ли со­бі су­с­пі­ль­но­с­ти, про­ти якої не про­те­с­ту­ва­ли, хоч і сил­ку­ва­ли­ся зм’я­г­чи­ти її тя­жість. Для нас са­ме по­нят­тя раб­с­т­ва ви­да­єть­ся чи­мось оги­д­ним і со­ро­м­ним». [Ів. Фра­н­ко, 1904 р.]

25

44. У «ЦЕ­Р­КО­В­НИХ НА­СТА­НО­ВАХ» чи­та­є­мо: «Хто ко­ля­дує «у­ро­ди, Бо­же, жи­то, пше­ни­цю», хай бу­де про­кля­тий. Ко­ля­ду­ван­ня по­хо­дить від ско­ту, а не від лю­дей». «Хто під час при­ча­щан­ня ви­но з ро­та на до­лі­в­ку пу­с­тить — 40 днів по­сту на хлі­бі й во­ді».

«Пе­ред хре­щен­ням ди­ти­ни ма­ти не по­ви­нна їс­ти ві­сім днів ні м’я­са, ні ма­с­ла. І ні­хто не по­ви­нен їс­ти ра­зом з ті­єю жі­н­кою, яка на­ро­ди­ла ди­ти­ну, во­на не чи­с­та. Їй не мо­ж­на пе­к­ти про­ску­ру, ці­лу­ва­ти Єван­ге­лію, іко­ну чи хре­с­та».

«А хто не­при­хи­ль­но го­во­рить про «Є­ва­н­ге­лі­ю», то­му ана­те­ма». «А хто дво­ма па­ль­ця­ми не хре­с­тить­ся, хай бу­де про­кля­тий».

45. «ХТО 3 ЖІ­Н­КОЮ МАЄ СТА­ТЕ­ВЕ ЖИТ­ТЯ в п’ят­ни­цю, су­бо­ту чи не­ді­лю, в то­го на­ро­дить­ся роз­бій­ник, або роз­пу­с­ник, і та­кі ро­ди­те­лі по­ви­нні два ро­ки що­дня би­ти по 100 по­кло­нів пе­ред свя­ти­ми іко­на­ми».

«А хто у піст смі­єть­ся, грає на со­пі­л­ці, то­му 300 по­кло­нів від­би­ти пе­ред свя­ти­ми іко­на­ми». «А той, ко­му го­ло­ву стри­жуть, вво­дя­чи у стан мо­на­ха, по­ви­нен спі­ва­ти «па­ми­луй ме­не, Го­с­по­ди».

«Пра­во­с­ла­в­ні, гре­че­с­кою ві­рою про­сі­я­ша жи­тіє Ру­сі!» «Ра­дуй­ся, раб і слу­га Пре­чі­с­той Бо­жі­єй Ма­те­рі, ібо она во­з­лю­бі­ла тє­бя».

26

46. АР­ХИ­Є­РЕЇ СУ­ДЯТЬ І КА­РА­ЮТЬ пра­во­сла­в­них ра­бів. Ар­хи­є­реї — па­с­то­ри Хри­с­то­ві. У них клю­чі від раю й пе­к­ла. У них зе­м­ні роз­ко­ші (зло­то­т­кан­ний одяг і до­ро­гі ви­на). І в них хан­сь­кі яр­ли­ки (на­ка­зи). Во­ни роз­пу­с­ни­ки й му­чи­те­лі душ люд­сь­ких — і про їх­ні зло­чи­ни за­но­то­ва­но в лі­то­пи­сах.

«Пра­во­с­ла­в­ні хри­с­ти­я­ни, уся­ка вла­да Бо­гом да­на. Хто про­ти ха­на, той про­ти Го­с­по­да Хри­с­та, Бо­га на­шо­го». На­вчи­ли ві­ри­ти, що Бо­га Са­ва­о­та тре­ба бо­я­ти­ся. І по­ча­ли ві­р­них за­ля­ку­ва­ти Са­ва­о­том.

47. ДУ­МА­Ю­ЧІ ЛЮ­ДИ за­та­ю­ють в ду­ші не­на­висть до по­пів (хан­сь­ких ду­хо­в­них слу­ж­бо­в­ців). У хви­ли­ни збу­джен­ня, про­кли­на­ють їх і їх­нє ре­ме­с­ло. Хан Бе­р­ке при­слав ба­с­ка­ків. Ба­с­ка­ки ого­ло­си­ли хан­сь­кий яр­лик (на­каз): «Не бу­де по­ща­ди то­му, хто не­при­хи­ль­но ста­вить­ся до по­па». «Не­б­ла­го­на­дій­ні» бу­ли без­по­ща­д­но би­ті ба­то­га­ми.

48. ЩО­РО­КУ ЙДЕ 3 СЕ­ЛИЩ ТО­ВАР (ко­ні, ко­ро­ви, ві­в­ці, ко­зи і ко­ж­на де­ся­та ді­в­чи­на з се­ла) — да­ни­на для ха­на в Ор­ду, «Ке­са­ро­ві — ке­са­ро­ве». Юна­ки, які гна­ли «то­вар», зва­ли­ся «то­ва­ри­ша­ми» (та­тар­сь­ке «то­вар» зна­чить «скот»).

«Ой, на­сту­пи­ли та чо­р­нії хма­ри. Ді­во­нь­ки, як ма­кі­в­ки, бе­руть вас Та­та­ри». У яр­ли­ку ха­на Ме­н­гу Та­мі­ра чи­та­є­мо: «Ми жа­лу­є­мо по­пів, бо во­ни спра­ве­д­ли­вим се­р­цем мо­лять­ся за нас і на­ше во­їн­с­т­во».

У Та­тар сло­во «кре­с­тя­нін» озна­ча­ло «раб»: бо Та­та­ри Ві­ру Хри­с­то­ву вва­жа­ли раб­сь­ко­ю. Хлі­бо­ро­би бу­ли ра­ба­ми, і то­му й до­сі в Мо­с­ко­ви­тії звуть се­лян по­-та­тар­сь­ко­му «кре­с­тя­на­мі».

27

49. НА БРА­МАХ ВІ­ЗА­Н­ТІЇ, як зна­ме­но пе­ре­мо­ги, цар Олег Ві­щий був при­бив щит з Три­зу­бом (ге­р­бом Укра­ї­ни-­Ру­си). Гре­ки-­ар­хи­є­реї в Ки­є­ві ма­ли не­на­висть до Три­зу­ба. Три­зуб був не тіль­ки дер­жа­в­ним, а й ре­лі­гій­ним зна­ком язи­че­сь­кої Укра­ї­ни-­Ру­си.

Гре­ко-­пра­во­с­ла­віє зга­д­ки про Три­зуб ви­те­р­ло з па­м’я­ти На­ро­ду. Іко­на ар­хи­с­т­ра­ти­га Ми­ха­ї­ла (зна­ме­но Гре­ко-­ор­то­до­к­сії) ста­ла ге­р­бом Ки­є­ва і Ру­си. Це щоб уме­р­т­ви­ти в На­ро­ді по­чут­тя на­ці­о­на­ль­ної окре­мі­ш­но­с­ти. Щоб не бу­ло й ду­мок про дер­жа­в­не са­мо­ви­зна­чен­ня.

50. ГЕ­Т­МАН ХМЕ­ЛЬ­НИ­ЦЬ­КИЙ, ге­т­ман Ма­зе­па, ота­ма­ни Сі­чі За­по­рі­зь­кої, Ше­в­че­н­ко, Фра­н­ко, Ле­ся Укра­ї­н­ка не зна­ли, не зна­ли, що Три­зуб (Три Сут­но­с­ті Сві­ту — Дух, Ма­те­рія і Їх­ні За­ко­ни) — герб дер­жа­в­ної Укра­ї­ни-­Ру­си (герб Ан­тії-­Ски­тії).

Іс­то­рик М. Гру­шев­сь­кий, від­су­ну­в­ши іко­ну ар­хи­с­т­ра­ти­га Ми­ха­ї­ла, ска­зав: «О­бій­де­мо­ся без по­пів». І в бе­ре­з­ні 1918 ро­ку в Ки­є­ві був ух­ва­ле­ний За­кон, що Три­зуб є ге­р­бом дер­жа­в­ної Укра­ї­ни.

Щоб при­гно­би­ти дер­жа­в­ний герб, ар­хи­є­реї сьо­го­дні са­до­в­лять по­верх ньо­го хрест (знак ін­тер­на­ці­о­на­ль­ної ре­лі­гії).

28

51. ГРЕ­КИ НА ПРА­ВО­СЛА­В­НУ РУСЬ ди­ви­ли­ся, як на свою вла­с­ність (це­р­ко­в­ну ко­ло­нію), якою мо­ж­на роз­по­ря­джа­ти­ся так, як їм ко­ри­с­но. У 1347 ро­ці во­ни Га­ли­ць­ку Гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ну ми­т­ро­по­лію за гро­ші про­да­ли Мо­с­к­ві.

У 1439 ро­ці Грек Ізи­дор (Ки­їв­сь­кий ми­т­ро­по­лит; у Ки­є­ві ми­т­ро­по­ли­та­ми бу­ли Гре­ки) з на­ка­зу Ві­за­н­тії пе­ре­дає пра­во­сла­в­них Укра­ї­ни-­Ру­си в унію з Ри­мом. І за цей «пра­во­с­ла­в­ний то­вар» Ві­за­н­тія отри­мує з Ри­му 19.000 озбро­є­них фло­ри­нів. І дві га­ле­ри, по­рох, ме­чі. А Ізи­дор — ша­п­ку ка­р­ди­на­ла.

29tc "29"

52. У 1630 РО­ЦІ ТА­РАС ТРЯ­СИ­ЛО (ге­т­ман Сі­чі За­по­рі­зь­кої) під Пе­ре­яс­ла­вом ве­де за­пе­к­лі бої з Поль­сь­ки­ми на­ї­з­ни­ка­ми. У 1635 ро­ці Іван Су­ли­ма (ге­т­ман Сі­чі За­по­рі­зь­кої) узяв Поль­сь­ку фо­р­те­цю Ко­дак.

Ко­ли при­бу­ли ве­ли­кі з’єд­нан­ня Поль­сь­ко­го вій­сь­ка, пе­ред боєм по­ста­ла зра­да: бу­ли під­сту­пом схо­п­ле­ні ге­т­ман Су­ли­ма і йо­го п’ять ста­р­шин.

У Ва­р­ша­ві те­рор: ге­т­ма­но­ві Су­ли­мі і йо­го ста­р­ши­нам по­від­ру­бу­ва­ли ру­ки, но­ги. Че­т­ве­р­ту­ва­ли. Та пра­г­нен­ня За­по­рі­ж­ців бу­ти го­с­по­да­рем у сво­їй ха­ті ні­ко­ли і ні­ким не бу­ли пе­ре­мо­же­ні.

30

53. У 1648 РО­ЦІ СТЕ­ПО­ВИЙ ОРЕЛ УКРА­Ї­НИ-­РУ­СИ Бог­дан Хме­ль­ни­ць­кий (ге­т­ман Сі­чі За­по­рі­зь­кої) під­няв Укра­ї­н­ців-­Ру­си­чів, уяр­м­ле­них по­па­ми і поль­сь­ки­ми на­ї­з­ни­ка­ми, до бо­ро­ть­би за На­ці­о­на­ль­ну Во­лю.

І ні один ар­хи­є­рей в Укра­ї­ні-­Ру­си (ні пра­во­сла­в­ний, ні уні­ат­сь­кий єпи­с­коп) не став по сто­ро­ні На­ро­ду, ні один не під­три­мав ге­т­ма­на Бог­да­на. Ки­їв­сь­кий пра­во­сла­в­ний ми­т­ро­по­лит Си­ль­ве­с­тер Ко­сів (ста­в­ле­ник ко­ро­ля Поль­сь­ко­го) ого­ло­сив Ки­я­нам, що він бу­де «під ко­ро­лів­сь­кою ру­кою по­-пре­ж­нє­му». Як­що під час на­бли­жен­ня до се­ли­ща вій­сь­ко­вої ча­с­ти­ни ге­т­ма­на Хме­ль­ни­ць­ко­го піп йшов на­зу­стріч з під­ня­тим хре­с­том, то при­га­дай­мо: піп та­ким спо­со­бом стрі­чав і за­гін та­тар­сь­ко­го ба­с­ка­ка, який що­ро­ку при­бу­вав зби­ра­ти да­ни­ну.

54. ПІД РУ­КОЮ ПОЛЬ­СЬ­КО­ГО КО­РО­ЛЯ ар­хи­є­ре­ям пра­во­сла­в­ним і уні­ат­сь­ким жи­ло­ся роз­кі­ш­но. Во­ни бу­ли ра­бо­вла­с­ни­ка­ми. Ма­ли свою мі­с­це­ву озбро­є­ну по­лі­цію, яка ка­ра­ла не­по­кі­р­них хри­с­ти­ян.

Іван Фра­н­ко пи­ше, що мо­нах Ів. Ви­шен­сь­кий знав жит­тя в Укра­ї­ні «у всій рі­з­но­ро­д­но­с­ті йо­го явищ». Він жив в Ос­т­ро­зі, Су­до­вій Ви­ш­ні. Був у Льво­ві, Уне­ві, Жи­ди­чи­ні, Лу­ць­ку. Та ін­ших мі­с­тах і се­лах Укра­ї­ни. І жив у пе­че­рі на Афо­ні.

Він, як пра­в­ди­вий хри­с­ти­я­нин, жо­р­с­то­ко ка­р­тав тих, що прак­ти­ку­ють язи­че­с­т­во (ко­ля­ду­ють, ще­д­ру­ють, об­мі­ню­ють­ся пи­са­н­ка­ми, від­зна­ча­ють Ку­паль­сь­ке свя­то).

Він учив, що пра­во­сла­в­ний по­ви­нен в ім’я Хри­с­та уни­ка­ти ве­се­ло­щів, зе­м­них роз­ко­шів, не спі­ва­ти пі­сень про при­ро­ду й ті­ле­с­ну кра­су.

31

55. МО­НАХ ВИ­ШЕН­СЬ­КИЙ у сво­їх «По­с­лан­нях» пи­ше: «Не­хай бу­дуть про­кля­ті вла­ди­ки, ар­хі­ма­н­д­ри­ти та ігу­ме­ни, що по­спу­с­то­шу­ва­ли мо­на­с­ти­рі і фі­ль­ва­р­ки со­бі з місць свя­тих по­ро­би­ли і са­мі тіль­ки зі сво­ї­ми слу­га­ми та при­яте­ля­ми в них ті­ле­с­но мов ху­до­ба ви­па­са­ють­ся; на свя­тих мі­с­цях ле­жа­чи, гро­ші зби­ра­ють; із тих до­хо­дів, що на­да­ні на Хри­с­то­вих бо­го­мі­ль­ців, ді­в­кам сво­їм ві­нок го­ту­ють, си­нів зо­дя­га­ють, жі­нок при­стро­ю­ють, лі­бе­рії спра­в­ля­ють, при­яте­лів сво­їх зба­га­чу­ють, ка­ре­ти ла­ш­ту­ють, по­во­зо­ві ко­ні си­ті та од­ної ма­с­ті спря­га­ють, роз­ко­ші свої по­ган­сь­кі спра­в­ля­ють».

56. «БЕ­З­БО­Ж­НІ ВЛА­ДИ­КИ за­мість це­р­ко­в­них пра­вил (...), за­мість бо­го­сло­вія, вчать­ся об­ле­с­ли­во­с­ти, хи­т­ро­с­ті люд­сь­кої, бре­х­ні, ще­кар­с­т­ва і ви­кру­та­сів, чо­р­тів­сь­ко­го пу­с­то­ме­ль­с­т­ва та ли­зун­с­т­ва».

«Са­мі з гі­с­ть­ми сво­ї­ми пе­ре­си­чу­ють­ся, а си­ро­ти це­р­ко­в­ні го­ло­дні та пра­г­ну­чі, а бі­д­ні під­да­ні в сво­їй не­во­лі з рі­ч­но­го до­хо­ду ви­жи­ти не мо­жуть, з ді­ть­ми ті­с­нять­ся, стра­ви со­бі уні­ма­ють, бо­я­чи­ся, чи їм хлі­ба до бу­ду­чо­го вро­жаю до­тя­г­не».

32

57. «ВИ, ПА­НО­ВЕ БІ­С­КУ­ПИ, си­ди­те на мі­с­цях єпи­с­коп­сь­ких, але не си­ди­те на гі­д­но­с­ті й че­с­но­ті; па­ну­є­те над се­ла­ми, але над ва­ши­ми ду­ша­ми ди­я­вол па­нує; зо­ве­те се­бе свя­че­ни­ми, але єс­те про­кля­ті; йме­ну­є­те се­бе єпи­с­ко­па­ми, але єс­те му­чи­те­лі.

«Вла­ди­ки, де ви го­лих зо­дя­га­ли? Чи не ви са­мі ого­лю­є­те їх, з обо­ри ко­ні, ві­в­ці, во­ли у бі­д­них під­да­них во­ло­чи­те, да­т­ки гро­шо­ві, да­т­ки по­ту і пра­ці від них ви­тя­га­є­те, бі­д­них жи­в­цем лу­пи­те, ого­лю­є­те, му­чи­те, то­ми­те.

«На ро­бо­ту та в да­ле­кі до­ро­ги без ча­су, зи­мою і лі­том у не­по­гі­д­не вре­м’я го­ни­те, а са­мі, як бо­в­ва­ни на од­нім мі­с­ці про­си­джу­є­те, або ко­ли й при­тра­фить­ся то­го жи­во­го тру­па на ін­ше мі­с­це пе­ре­не­с­ти, то в ко­ли­с­ках пе­ре­но­си­те.

58. «А БІ­Д­НІ ПІД­ДА­НІ ДЕНЬ І НІЧ на вас пра­цю­ють і го­рю­ють. А ви, ви­сса­в­ши їх кров і си­ли, їх пра­цю й зу­сил­ля і зро­би­в­ши їх го­ли­ми в ко­мо­рі й обо­рі, сво­їх ши­бе­ни­ків при­бли­же­них фа­лю­н­ди­ша­ми, уто­р­фі­на­ми і ка­ра­зі­я­ми (в до­ро­гі убо­ри) зо­дя­га­є­те. А ті бі­до­ла­хи під­да­ні на­віть про­с­тої се­р­мя­ж­ки (оде­жи­ни) до­б­рої не ма­ють, аби по­кри­ти свою на­го­ту. Ви з їх по­ту на­пи­ха­є­те по­вні мі­ш­ки гро­шей, зо­ло­тих, та­ля­рів, пів­та­ля­рів, ор­тів, че­т­ве­р­та­ків і по­трій­ни­ків, зби­ва­є­те су­ми-­су­мен­ні, а ті бі­до­ла­хи не ма­ють на­віть ше­ля­га, за що со­лі ку­пи­ти».

33

59. ІВ. ФРА­Н­КО ПИ­ШЕ, що «Ви­шен­сь­кий пе­р­ший у на­шім краю (...) під­ніс го­лос в обо­ро­ні то­го бі­д­но­го ро­бо­чо­го лю­ду, по­ка­зу­ю­чи па­нам і вла­ди­кам, що той му­жик — їх брат, а не про­с­то ро­бо­ча ху­до­ба, що він ра­ду­єть­ся й те­р­пить, як чо­ло­вік і хо­че жи­ти, як чо­ло­вік» [Ів. Фра­н­ко «Ів. Ви­шен­сь­кий», 1892-1911 рр.]

На ге­т­ма­на Хме­ль­ни­ць­ко­го ар­хи­є­реї ди­ви­ли­ся як на збу­н­то­ва­но­го За­по­ро­ж­ця, який збу­н­ту­вав ро­бо­чу ху­до­бу-­хо­ло­пів, «чернь люд­сь­ку» про­ти ко­ро­ля (Хри­с­то­во­го по­ма­за­ни­ка).

60. НЕ ПО­ПИ В ЦЕ­Р­К­ВАХ ХРИ­С­ТО­ВИХ, а ко­б­за­рі, які ро­зі­йш­ли­ся по сте­пах, за­кли­ка­ли На­род ки­да­ти пра­цю в па­нів і ар­хи­є­ре­їв. І йти до ба­ть­ка Бог­да­на. Той, хто до­во­дить, що го­ло­вною при­чи­ною по­вс­тан­ня Хме­ль­ни­ць­ко­го бу­ла «о­бо­ро­на пра­во­сла­ві­я», кри­в­дить сві­т­лі пра­г­нен­ня На­ро­ду жи­ти ві­ль­но в сво­їй ха­ті.

Ге­т­ман Хме­ль­ни­ць­кий в ду­ші гли­бо­ко не­на­ви­дів єпи­с­ко­пів (зе­м­ля­ків сво­їх). Він на­ка­зав на зброї (на со­ки­рах — бо­йо­вих бе­р­ди­шах) ви­ка­р­бу­ва­ти та­кі сло­ва: «Я, Бог­дан Хме­ль­ни­ць­кий, (...) по­пам Су­по­с­та­там сим бе­р­ди­шом за­граю по їх тов­с­тих ши­ях» (зо­бра­жен­ня бе­р­ди­ша з цим на­пи­сом по­да­не у «Ве­ли­кій Іс­то­рії Укра­ї­ни» вид. Ів. Ти­к­то­ра).

34

61. МО­С­КО­ВИ­ТІЯ, ЯК ЖО­Р­С­ТО­КА по сво­їй при­ро­ді, мі­літа­р­на ор­да, бу­ла за­сно­ва­на Ів. Ка­ли­тою (зя­тем і ла­ки­зою ха­на Уз­бе­ка). «Мо­с­к­ва ос­но­ва­на на кро­ві» [Н.М. Ка­ра­м­зін, «І.Г.Р.», т. 2, стор. 142, 1892 р.] Жи­ве во­на з то­го, що гра­бує се­ли­ща ми­р­них су­сі­д­ніх пле­мен.

І не змі­ни­ла­ся во­на й за ца­ря Оле­к­сія, який по­пам, як «ду­хо­в­ній ка­с­ті», да­вав ве­ли­кі при­ві­ле­ї. По­пи бу­ли зе­м­ле­вла­с­ни­ка­ми: у них пра­цю­ва­ли ра­би («крє­с­тя­нє»). І вість про роз­кі­ш­не жит­тя по­пів у Мо­с­ко­ви­тії при­йш­ла до по­пів в Укра­ї­ну-­Русь.

62. АР­ХИ­Є­РЕЇ В УКРА­Ї­НІ-­РУ­СИ (їх­ні при­ві­леї ге­т­ман Бог­дан об­ме­жив) на­мо­в­ля­ли ко­са­ць­ких* ста­р­шин, щоб спі­ль­но ро­би­ти на­тиск на Хме­ль­ни­ць­ко­го у спра­ві «во­з’є­д­нан­ня Ма­ло­ро­сії з пра­во­сла­в­ним ца­рем Оле­к­сі­єм». Та­ке «во­з’є­д­нан­ня» за­без­пе­чить ар­хи­є­ре­ям в Укра­ї­ні ті при­ві­леї, які ма­ють по­пи Мо­с­ко­ви­ті­ї.

Ге­т­ман Хме­ль­ни­ць­кий в ду­ші за­та­ю­вав да­в­ню не­на­висть до Мо­с­ко­ви­тії і її та­та­ро-­мо­н­голь­сь­ко­го сти­лю жит­тя (Він в ми­ну­ло­му брав участь у вій­ні Поль­щі з Мо­с­к­во­ю. Мсти­в­ся за хи­жа­ць­кі Мо­с­к­вин­сь­кі на­па­ди на села Че­р­ні­гі­в­щи­ни. За ве­ли­кі по­дви­ги йо­му осо­би­с­то поль­сь­кий ко­ро­ле­вич Во­ло­ди­с­лав по­да­рив зо­ло­ту ша­б­лю сла­ви).

* Ети­мо­ло­гія сло­ва «ко­сак» (а не «ко­зак» від та­тар­сь­ко­го «ґа­заґ») по­да­на в «Ма­га Ві­рі».

35

63. ЗУ­БО­ЖІ­ЛИЙ (МУ­СУ­ЛЬ­МА­НА­МИ ПРИ­ГНО­Б­ЛЕ­НИЙ) Єру­са­лим­сь­кий па­т­рі­арх Па­ї­сій, ві­до­мий як «бро­дя­чий мо­нах», агент Мо­с­ко­ви­тії і Ві­за­н­тій­сь­ко­го па­т­рі­а­р­ха Пар­те­нія 2-го, не­спо­ді­ва­но по­яви­в­ся в Ки­є­ві.

24 гру­д­ня він зу­стрів ге­т­ма­на Хме­ль­ни­ць­ко­го бі­ля св. Со­фі­ї. Ви­ко­ну­ю­чи да­не йо­му до­ру­чен­ня, на­сти­р­ли­во на­мо­в­ляв ге­т­ма­на «во­з’є­д­на­ти­ся з пра­во­сла­в­ним ца­рем Оле­к­сі­єм».

(На ві­до­мій ко­льо­ро­вій ка­р­ти­ні «В’їзд Б. Хме­ль­ни­ць­ко­го в Ки­їв» ма­ляр пи­ш­но­тно (в бі­ло­му оді­нні з під­не­се­ною ру­кою) на­ма­лю­вав цьо­го Па­ї­сія, лю­ди­ну чу­жу і во­ро­же на­ста­в­ле­ну до дер­жа­в­них справ Укра­ї­н­сь­ко­го На­ро­ду).

64. ПІ­С­ЛЯ ПЕ­РЕ­ЯС­ЛАВ­СЬ­КОЇ Уго­ди 1654 ро­ку, Мо­с­к­ва, ма­ю­чи Укра­ї­ну як со­ю­з­ни­ка, від­ва­жи­ла­ся по­ча­ти вій­ну з Поль­ще­ю. Ге­т­ман Хме­ль­ни­ць­кий гли­бо­ко пе­ре­жи­ває, що на Ки­їв­щи­ні Мо­с­ка­лі гра­бу­ють на­се­лен­ня: по­во­дять­ся, як Та­тар­сь­ка ор­да. А ду­хо­вен­с­т­во Укра­ї­ни під­ла­щу­єть­ся до Мо­с­ков­сь­ко­го па­т­рі­а­р­ха, зве­ли­чує ца­ря Мо­с­ко­ви­ті­ї.

Між пол­ко­в­ни­ка­ми, що вже бу­ли під’­юдже­ні ар­хи­є­ре­я­ми, по­ста­ють роз­до­ри, не­зго­ди. У на­ро­ді ви­рує не­за­до­во­лен­ня на ге­т­ма­на і Мо­с­ка­лів. У час гли­бо­ко­го по­тря­сін­ня в ге­т­ма­на — не­р­во­вий па­ра­ліч: 27 ли­п­ня 1657 ро­ку пе­ре­ста­ло би­ти­ся ве­ли­ке се­р­це ве­ли­ко­го ге­т­ма­на.

36

65. ГЕ­Т­МАН МА­ЗЕ­ПА БУВ ПО­ЕТОМ, спі­вав і грав на ко­б­зі. Лю­бив ми­с­те­ц­т­во. Він во­ло­дів ба­га­ти­ми ма­є­т­ка­ми. «Чо­му крі­па­ків не об­ді­лив зе­м­лею?»

Ко­ли б по­чав об­ді­ля­ти рі­д­них лю­дей зе­м­лею чи їх­нім ді­тям да­ри­ти зо­ло­ті ко­пій­ки, він був би під­сту­п­но уби­тий аге­н­та­ми Мо­с­ко­ви­тії за те, що ро­бить «зе­ме­ль­ну ре­фо­р­му». Під­до­б­рю­єть­ся до На­ро­ду, щоб об’­єд­на­ти бі­ля се­бе. І ви­сту­пи­ти про­ти Мо­с­ко­ви­тії і її ра­бо­вла­с­ни­ць­кої си­с­те­ми, яка освя­че­на Це­р­к­вою Хри­с­то­во­ю.

Ге­т­ман Ма­зе­па, опла­ку­ю­чи тя­ж­ку до­лю Укра­ї­ни (ту «ча­є­ч­ку не­бо­гу, що ви­ве­ла чає­ня­ток при би­тій до­ро­зі»), не міг сво­їх ду­мок ви­яви­ти На­ро­до­ві і по­пам, які спі­ль­но з Ко­чу­бе­єм пи­са­ли на ньо­го до­но­си Пе­т­ру 1-му.

66. БУ­ДУ­ЧИ ВЖЕ ЛІ­Т­НЬОЮ ЛЮ­ДИ­НОЮ, Ма­зе­па не­зду­жав. Та, щоб зві­ль­ни­ти Ві­т­чи­з­ну з яр­ма Мо­с­ков­сь­ко­го, він у 1708 ро­ці став со­ю­з­ни­ком ко­ро­ля Ка­р­ла 12-го.

І ні один ар­хи­є­рей в Укра­ї­ні-­Ру­си не став по сто­ро­ні На­ро­ду. Во­ни (єпи­с­ко­пи і по­пи), ста­в­ля­чи свої осо­би­с­ті при­ві­леї ви­ще до­лі На­ро­ду, в Це­р­к­вах Хри­с­то­вих вда­ри­ли в дзво­ни, що ге­т­ман Ма­зе­па став ан­ти­хри­с­том.

37

67. БУ­ЛА ЗИ­МА. ШВЕД­СЬ­КІ СО­Л­ДА­ТИ в ар­мії на­вче­ні по­-ук­ра­їн­сь­ко­му ви­мо­в­ля­ти сло­ва: «Не бій­те­ся нас. Ми ва­ші, а ви на­ші». Швед, за­йшо­в­ши до ха­ти, клав на стіл гро­ші. І про­сив хлі­ба. Укра­ї­н­ці (пра­во­сла­в­ні хри­с­ти­я­ни), на­мо­в­ле­ні по­па­ми, на­ки­да­ли на шию пет­лю, а на го­ло­ву мі­шок. І від­во­ди­ли Шве­да у штаб до Мо­с­ка­лів. Осо­б­ли­во зво­ру­ш­ли­во пи­ше про це М. Ар­кас в «І­с­то­рії Укра­ї­ни-­Ру­си».

Не мо­с­к­вин­сь­кі, а на­ші (на­ши­ми ма­те­ря­ми ви­го­ду­ва­ні си­ни) ар­хи­є­реї, очо­ле­ні Ки­їв­сь­ким єпи­с­ко­пом-­ма­ло­ро­сом Фе­о­фа­ном Про­ко­по­ви­чем, у мі­с­ті Глу­хо­ві скли­ка­ли «по­мі­с­ний со­бор» (і до них при­бу­ли й де­кі­ль­ка по­пів з при­ко­р­дон­них се­лищ Мо­с­ко­ви­тії).

68. ЄПИ­С­КО­ПИ І ПО­ПИ, ся­ю­чи в по­зо­ло­че­них ри­зах, на со­бо­рі плю­ва­ли на пор­т­рет ге­т­ма­на Ма­зе­пи. Же­з­лом (отим, що має дві га­дю­чі го­ло­ви) штри­ка­ли в очі. Бі­ля чо­р­них сві­чок ви­гу­ку­ва­ли, що «а­н­ти­х­рист Ма­зе­па від­пра­в­ля­єть­ся в пе­к­ло, як во­рог Хри­с­та».

На пло­щах міст Укра­ї­ни-­Ру­си за­йди Мо­с­ка­лі при­лю­д­но ка­ту­ють Ма­зе­пи­н­ців, які пе­ре­хо­ву­ва­ли­ся в лі­сах, ярах, по­гре­бах, у са­ди­бах при­яте­лів, і бу­ли спій­ма­ні (По­пи за­кли­ка­ли пра­во­сла­в­них до­но­си­ти на тих, хто пе­ре­хо­вує Ма­зе­пи­н­ця).

У мі­с­ті Ле­бе­дин 900 Ма­зе­пи­н­ців на пло­щі Мо­с­ка­лі ко­ле­су­ва­ли: з жи­вих ки­ш­ки ви­тя­га­ли. І че­т­ве­р­ту­ва­ли: ру­ки і но­ги від­ру­бу­ва­ли. До­ве­р­шу­ва­ли «во­з’є­д­нан­ня бра­т­ніх на­ро­дів».

38

69. ЗА­КА­ТО­ВА­НИХ МА­ЗЕ­ПИ­Н­ЦІВ по­пи за­бо­ро­ни­ли хо­ва­ти на хри­с­ти­ян­сь­ко­му цви­н­та­рі. І то­му їх­ні ті­ла вки­да­ли в ями на схи­лі яру.

На «кла­до­ви­щі» за­ка­то­ва­них ма­зе­пи­н­ців бу­ло чу­ти ти­хі бо­лю­чі ри­дан­ня: тай­ком при­хо­ди­ли ді­ти опла­ка­ти за­му­че­но­го та­та. При­хо­ди­ла на­ре­че­на опла­ка­ти за­му­че­но­го на­ре­че­но­го. По­пи ого­ло­си­ли, щоб по­бо­ж­ні пра­во­сла­в­ні до­хлих псів, ко­ней, ко­тів за­ри­ва­ли там, де ле­жать ті­ла Ма­зе­пи­н­ців.

У це­р­к­ві ан­гель­сь­ки­ми го­ло­са­ми спі­ває хор. Лу­нає «А­ли­лу­я» (від «Га­ли­лу­ягв», що зна­чить «сла­ва Єго­ві»). Бі­ля по­зо­ло­че­них ікон го­рять сві­ч­ки. З ам­во­ну не­суть­ся хри­с­то­лю­б­ні сло­ва:

«Пра­во­с­ла­в­ні, на­ша мо­ли­т­ва і піст при­не­суть сла­ву во ви­ш­ніх Бо­го­ві. А свя­та спо­відь при­ве­р­не нам мир на зе­м­лі. А свя­те при­ча­с­тя за­пе­в­нить нам Бо­же бла­го­сло­вен­ня. Спа­си­тель з не­бе­с­них ви­сот при­йде до нас. Він хо­че спо­чи­ти в на­ших се­р­цях.

Пра­во­сла­в­ні хри­с­ти­я­ни! Це­р­к­ва на­ша пра­во­сла­в­на Хри­с­том лю­б­ле­на жи­ла і жи­ве ра­до­ща­ми і сму­т­ка­ми на­ро­ду, і бо­ліє бо­ля­ми і ра­діє ра­до­ща­ми На­ро­ду. Це­р­к­ва ні­ко­ли не бу­ла бай­ду­жою до всьо­го то­го, чим жив і що пе­ре­жи­вав, і до чо­го стре­мів наш пра­во­сла­в­ний на­род».

Ві­до­мо, що по­пи тай­ни, отри­ма­ні під час спо­ві­ді, до­но­си­ли аге­н­там «Тай­ної Ка­н­це­ля­рі­ї».

39

70. «ЗІ СЛІВ СИ­ЛЕ­Н­КО­ВИХ ВИ­ХО­ДИТЬ, що ар­хи­є­ре­їв до­б­ро­се­р­д­них не бу­ло», пи­ше П.М. Ні, між ни­ми бу­ли й ми­ло­се­р­д­ні. На­при­клад, у по­па, який що­ро­ку в Це­р­к­ві Хри­с­то­вій про­кли­нає ге­т­ма­на Ма­зе­пу, у Ве­ли­ко­дні свя­та в клу­ні го­ра­ми ле­жа­ли па­с­ки, кра­ша­н­ки, са­ло (да­ри люд­сь­кі).

І бу­ва­ло, що піп за­кли­че си­ріт, і об­да­ро­вує їх. Хто з ді­ток не че­м­ний, то­му мне ву­ха і гні­в­но ка­же: «Ма­зе­па ти» (Сло­во «ма­зе­па» в пра­во­сла­в­них по­ча­ло ма­ти зна­чен­ня чо­гось бри­д­ко­го, від­ра­з­ли­во­го, лай­ли­во­го).

А хі­ба це не ми­ло­се­р­дя? Пу­х­лі ма­те­рі в 33-му ро­ці за­ли­ша­ли (щоб ні­хто й не ба­чив) ді­тей бі­ля две­рей рай­ко­му пар­ті­ї. Бо­ль­ше­ви­ць­кі ко­мі­са­ри зво­зи­ли си­ріт до ди­тя­чо­го са­д­ка (па­т­ро­на­ту). І вчи­ли їх спі­ва­ти пі­с­ні: дя­ку­ва­ти ба­ть­ко­ві Ста­лі­но­ві за ща­с­ли­ве ди­тин­с­т­во.

71. У НЕ­ВО­ЛІ МО­С­КОВ­СЬ­КІЙ жи­ла на­ша Ві­т­чи­з­на. Її си­ни з за­ку­ти­ми ру­ка­ми йшли на да­ле­ку пів­ніч. Бу­ду­ва­ли но­ві Мо­с­ков­сь­кі «ґа­ра­да». І там в бо­ло­тах скла­да­ли свої мо­ло­ді го­ло­ви.

У За­хі­д­ній Ев­ро­пі вці­лі­лі вті­ка­чі-­Ма­зе­пи­н­ці ши­ри­ли по­гля­ди, що Мо­с­ко­ви­тія і Укра­ї­на-­Русь — це два не­од­на­ко­ві На­ро­ди. Та з ци­ми по­гля­да­ми єв­ро­пей­сь­кі по­лі­ти­ки не мо­г­ли без­за­с­те­ре­ж­но по­го­ди­ти­ся. Що ж ста­ло­ся?

Бо в 1674 ро­ці ар­хи­є­реї Ки­є­во-­Пе­чер­сь­кої ла­в­ри ви­да­ли лю­к­су­со­ву кни­гу «Си­но­п­сис» («Ки­їв­сь­кий си­но­п­сис-­ог­ляд») «О на­ча­ле Сло­в’я­но-­Ру­сь­ко­го На­ро­да» від пе­р­ших Ки­їв­сь­ких кня­зів і до Оле­к­сія, ца­ря Мо­с­ков­сь­ко­го».

У «Си­но­п­си­сі» вче­ні мо­на­хи та­кі, як наш зе­м­ляк ар­хи­ма­н­д­рит І. Гі­зель, на­пи­са­ли, що Ма­ло­ро­си і Ве­ли­ко­ро­си один На­род з од­ні­єю іс­то­рі­є­ю. І те­пер не Ки­їв, а Мо­с­к­ва є сто­ли­цею всея Ру­сі. І цар Оле­к­сій по­ве­р­нув со­бі Ки­їв, як за­кон­ну спо­кон­ві­ч­ну пра­ба­ть­ків­сь­ку ві­т­чи­з­ну.

72. І ЦЕЙ «СИ­НО­П­СИС», ЯК ПЕ­Р­ШИЙ ПІД­РУ­Ч­НИК з «І­с­то­рії Ру­сі», був пе­ре­кла­де­ний на гре­ць­ку, ла­тин­сь­ку та ін­ші мо­ви. І з Ки­є­ва по­сла­ний, як дар до всіх ко­ро­лів­сь­ких дво­рів, абатств, ам­ба­сад, ге­р­цогств, мі­ні­с­т­рів, уні­вер­си­тет­сь­ких бі­б­лі­о­те­к.

«Си­но­п­сис» був 30 ра­зів пе­ре­ви­да­ний. Впро­довж двох сто­літь по ньо­му За­хі­д­на Ев­ро­па ви­вча­ла іс­то­рію Ру­си. Сту­де­н­ти Ки­є­во-­Мо­ги­лян­сь­кої ака­де­мії ви­вча­ли іс­то­рію сво­єї Ві­т­чи­з­ни по «Си­но­п­си­су». І про­с­то ди­в­но стає: на­віть К. Маркс і Ф. Ен­гельс (тво­р­ці не­жит­тє­з­да­т­ньої до­к­т­ри­ни) ви­вча­ли іс­то­рію Ру­сі по «Си­но­п­си­су».

40

73. В УС­ПЕН­СЬ­КО­МУ СО­БО­РІ Ки­є­во-­Пе­чер­сь­кої ла­в­ри ви­сить пи­ш­­на іко­на. На ній зо­бра­же­ний в роз­кі­ш­них ри­зах хри­с­то­лю­бець ар­хи­ма­н­д­рит Іно­ке­н­тій Гі­зель — го­ло­вний ав­тор фа­ль­ши­во­го «Си­но­п­си­су». Улю­б­ле­нець пра­во­сла­в­них хри­с­ти­ян.

(Ві­до­мий піп Ага­пій Гон­ча­ре­н­ко був пе­ре­слі­ду­ва­ний по­па­ми і мо­с­ков­сь­ки­ми жа­н­да­р­ма­ми то­му, що він (пра­ців­ник ка­н­це­ля­рії Ки­їв­сь­ко­го ми­т­ро­по­ли­та Фі­ла­ре­та) «ба­га­то знав» про роз­пу­с­не жит­тя «со­б­ра­тів-­ви­да­в­ців «Си­но­п­си­су»).

У «Спо­ми­нах» він на­пи­сав, що жі­но­чий мо­на­с­тир (че­рез ву­ли­цю від Ки­є­во-­Пе­чер­сь­кої ла­в­ри) був за­чи­не­ний. У мо­на­с­ти­рі знай­де­но «не­з­чи­с­лен­ну лі­ч­бу ди­тя­чих го­лі­вок у під­ва­лах, що мо­на­хи з мо­на­ш­ка­ми ро­ж­да­ли бай­с­т­рю­ків ді­тей і тут вби­ва­ли їх» (стор. 5).

74. ПІП АГА­ПІЙ ПИ­ШЕ, що осо­би­с­то ба­чив в Ки­є­во-­Пе­чер­сь­кій ла­в­рі «за­чи­не­них жі­нок, що мо­на­хи де­р­жа­ли в сво­їх ке­лі­ях для по­хо­ті». Мо­на­хи вмі­ли гра­ти роль по­бо­ж­них хри­с­ти­ян. Умі­ли зби­ра­ти гро­ші «на Бо­же».

П’ять мі­ль­йо­нів зо­ло­тих ру­б­лів ці мо­на­хи по­да­ри­ли ца­ре­ві Ми­ко­ла­є­ві «на во­єн­ні спра­ви» «тю­р­ми На­ро­дів» («Мо­с­к­ва — тю­р­ма, ключ від якої збе­рі­га­єть­ся в ім­пе­ра­то­ра». [А. де Кю­с­тін, «Рос­сєя в 1839 ро­ці»]).

Пра­во­сла­в­ні Укра­ї­н­ці сла­в­лять по­бо­ж­ні ді­ла мо­на­хів Ки­є­во-­Пе­чер­сь­кої ла­в­ри. Гні­ва­ють­ся, що вче­ні (єв­ро­пей­ці), ви­вча­ю­чи іс­то­рію по «Си­но­п­си­су», вва­жа­ють, що Укра­ї­н­ці... «то­же рус­с­кі­є».

41

75. У 1686 РО­ЦІ ВІ­ЗА­Н­ТІЙ­СЬ­КИЙ ПА­Т­РІ­АРХ Де­о­ни­сій 4-ий огля­нув «Си­но­п­сис», при­сла­ний йо­му з Ки­є­ва. І про­дав пра­во­сла­в­них хри­с­ти­ян Укра­ї­ни-­Ру­си Мо­с­ков­сь­ко­му па­т­рі­а­р­хо­ві.

До­ку­мент про­да­жі зна­хо­дить­ся в Мо­с­к­ві (в му­зеї па­т­рі­а­р­ха). У до­ку­ме­н­ті чи­та­є­мо та­кі сло­ва: «Прі­ня­то от го­с­по­ді­на Ні­кі­ті­ча Алє­к­сє­є­ча три со­ро­ка со­бо­лей і дві­с­ті че­р­во­них (зо­ло­тих): по­да­тель же бла­гіх Го­с­подь да бу­дєт мздо­да­вєц Ва­ше­му дер­жа­в­ней­ше­му цар­с­т­ві­ю».

76. УКРА­Ї­НА-­РУСЬ «РО­З­ДІ­ЛЕ­НА». На пра­во­бе­реж­жі па­ну­ють Поль­сь­кі на­ї­з­ни­ки. Во­ни об­ві­ша­ні хре­с­та­ми. Во­ни, як пи­ше Т. Ше­в­че­н­ко, «не па­га­ни, а на­сто­я­щі хри­с­ти­я­ни». Хри­с­ти­я­ни в яр­ма за­пря­га­ють хри­с­ти­ян. І ни­ми орють ни­ву, на­зи­ва­ють їх «би­д­лом».

І ро­б­лять об­мін: один бе­ре па­ру ми­с­лив­сь­ких со­бак, а дру­гий йо­му за со­бак дає у вла­с­ність хри­с­ти­ян­сь­ку ро­ди­ну (та­то, ма­ти, ді­ти, ба­бу­ся).

42

77. «НІ! МИ ЛЮ­ДИ, НЕ СО­БА­КИ! Ка­ри Ля­хам, ка­ри!» — озва­в­ся за­по­ро­жець — на­род­ний ме­с­ник Ма­к­сим За­лі­з­няк. І з на­род­ни­ми ме­с­ни­ка­ми, які по­ки­да­ли плу­ги і ко­ню­ш­ні на по­пів­сь­ких і поль­сь­ких фі­ль­ва­р­ках, пі­шов до мо­на­с­ти­ря. На­ка­зав ар­хи­ма­н­д­ри­ту Ме­л­хи­се­де­ку «по­с­вя­ти­ти но­жі». ... По­ко­ти­ли­ся по се­ли­щах го­ло­ви Поль­сь­ких ра­бо­вла­с­ни­ків.

Ар­хи­ма­н­д­рит Ме­л­хи­се­дек по­спі­ш­но по­від­омив Ка­те­ри­ну 2-гу про по­вс­тан­ня ра­бів. Ка­те­ри­на 2-га стри­во­жи­ла­ся. Не хо­ті­ла, щоб «во­л­но­ва­ла­ся Ма­ло­ро­сі­я». Ар­хи­ма­н­д­рит Ме­л­хи­се­дек (по­ве­р­ну­в­шись з Пе­тер­бур­га), при­був до ге­т­ма­на Ма­к­си­ма За­лі­з­ня­ка. Ці­лу­ю­чи іко­ну Ді­ви Ма­рії, да­вав ду­хо­в­ну по­слу­гу. І за­пе­в­няв, що пра­во­сла­в­на ма­ти Ка­те­ри­на 2-га За­лі­з­ня­ко­ві і Гон­ті хо­че по­мо­г­ти. І то­му во­ни по­ви­нні пі­ти «на по­че­с­ний обід у штаб пол­ко­в­ни­ка Кре­че­т­ні­ко­ва».

78. ДО «ПО­ЧЕ­С­НО­ГО ОБІ­ДУ» мо­с­к­вин­сь­кі офі­це­ри (пра­во­сла­в­ні бра­ти) все на­пе­ред при­го­ту­ва­ли. Під­ста­ви­ли но­жі до го­р­ла ге­т­ма­на Ма­к­­си­ма За­лі­з­ня­ка і пол­ко­в­ни­ка Іва­на Гон­ти. По­в’я­за­ли їх. По­ча­ли ка­ту­ва­ти. 780 во­ї­нів Гон­то­вих, які ні­чо­го не пі­до­зрі­ва­ю­чи, вно­чі мі­ц­но спа­ли, бу­ли по­в’я­за­ні. Ар­хи­є­рей Ме­л­хи­се­дек зник (він не став в обо­ро­ні Гон­ти і За­лі­з­ня­ка).

У Пів­ні­ч­ній Аме­ри­ці по­ча­ли­ся яв­ні ви­сту­пи про­ти роз­по­ря­джень Ве­ли­ко­бри­та­ні­ї. У 1774 ро­ці про­лу­на­ли сло­ва Па­т­ри­ка Ге­н­рі «Во­ля, або смерть». Щоб Укра­ї­на-­Русь, на­тхнен­на Аме­ри­кан­сь­кою бо­ро­ть­бою за не­за­ле­ж­ність, не зві­ль­ни­ла­ся з Мо­с­ков­сь­ко­го яр­ма, Ка­те­ри­на 2-га ви­рі­ши­ла по­вні­с­тю роз­збро­ї­ти Укра­ї­н­ців-­Ру­си­чів.

43

79. 1775 РІК. НА ЗА­ПО­РІ­ЗЬ­КІЙ СІ­ЧІ сто­їть 20 га­р­мат. 10 ти­сяч озбро­є­них За­по­рі­ж­ців. 15 ти­сяч — в ре­зе­р­ві. За­по­рі­зь­ка Січ (то­ді єди­на в Ев­ро­пі ре­с­пу­б­лі­ка) хо­че по­ча­ти бій з Мо­с­ка­ля­ми-­клю­ч­ни­ка­ми Тю­р­ми На­ро­дів.

Мо­с­ка­лі, очо­ле­ні ге­не­ра­лом П. Те­ке­ле­єм, ви­ко­ну­ю­чи на­каз пра­во­сла­в­ної ма­те­рі Ка­те­ри­ни 2-ої, не­спо­ді­ва­но пі­ді­йш­ли до Сі­чі. «За­по­ро­жець зброї не скла­да­є. Жи­вим у по­лон не зда­є­ть­ся. «У­м­ре­мо до­стой­но: так, як уми­ра­ли на­ші ба­ть­ки».

Ар­хи­є­рей В. Со­коль­сь­кий — ду­хо­в­ний ба­ть­ко За­по­рі­зь­кої Сі­чі. Він в Це­р­к­ві св. По­кро­ви що­не­ді­лі сла­вить пра­во­сла­в­ну ма­тір Ка­те­ри­ну 2-гу. По­чав ці­лу­ва­ти іко­ну По­кро­ви. І ко­шо­во­му П. Ка­л­ни­шев­сь­ко­му й ста­р­ши­нам ре­к­ти: Го­с­подь Хри­с­тос по­ка­рає то­го, хто по­чне про­ли­ва­ти кров пра­во­сла­в­них. Не йдіть про­ти Бо­жої во­лі. Ду­май­те про спа­сін­ня ду­ші.

80. ЗА­ПО­РІ­Ж­ЦІ, СЛУ­ХА­Ю­ЧИ СО­ЛОД­КО­УС­ТО­ГО АР­ХИ­Є­РЕЯ, скла­ли збро­ю. Їх­ніх не­озбро­є­них ста­р­шин Мо­с­ка­лі за­ку­ва­ли в кай­да­ни. По­гна­ли на до­ві­ч­ну ка­то­р­гу.

Ка­те­ри­на 2-га об­да­ру­ва­ла сво­їх ге­не­ра­лів ро­дю­чи­ми зе­м­ля­ми За­по­рі­зь­кої ре­с­пу­б­лі­ки. Не за­бу­ла й про ар­хи­ма­н­д­ри­та Со­коль­сь­ко­го: по­да­ри­ла Пу­с­тин­но-­Ми­ко­ла­єв­сь­ко­му мо­на­с­ти­ре­ві 1620 де­ся­тин, де по­ча­ли пра­цю­ва­ти но­ві ра­би (по­ло­не­ні За­по­рі­ж­ці про­кли­на­ли раб­сь­ку до­лю і ар­хи­є­рея Со­коль­сь­ко­го). І при ко­ж­ній на­го­ді ті­ка­ли за Ду­най, де з до­зво­лу му­су­ль­ман­сь­кої Ту­ре­ч­чи­ни, по­ста­ла За­ду­най­сь­ка Січ, в якій не бу­ло крі­па­ц­т­ва.

На Лі­во­бе­ре­ж­ній Укра­ї­ні в цей час мо­на­с­ти­рям на­ле­жа­ли со­т­ні ти­сяч де­ся­тин ор­ної зе­м­лі, на яких пра­цю­ва­ло 160 ти­сяч ра­бів (пра­во­сла­в­них хри­с­ти­ян). Ар­хи­ма­н­д­ри­ти і мо­на­хи жо­р­с­то­ко екс­плу­а­ту­ва­ли бра­тів во Хри­с­ті.

44

81. РА­БИ БУ­ЛИ ЗО­БО­В’Я­ЗА­НІ що­не­ді­лі бу­ти в Це­р­к­ві. Спо­ві­да­ти­ся, при­ча­ща­ти­ся. І слу­ха­ти в про­по­ві­дях сла­в­лен­ня Хри­с­та. «Пра­во­с­ла­в­ні хри­с­ти­я­ни, ду­май­те про Хри­с­то­ве спа­сін­ня; бі­сів ви­га­няй­те мо­ли­т­вою і пос­та­ми. І Хри­с­тос нас всіх про­ве­де до до­му От­ця, у мо­ли­т­вах про­сі­мо Йсу­са Спа­са на­шо­го. Ісус во­ло­діє, пе­ре­ма­гає, спа­са­є. Бла­жен­ні ті, хто на Хри­с­та на­ді­є­ть­ся».

82. ПІ­С­ЛЯ ПРО­ПО­ВІ­ДІ пра­во­сла­в­ні мо­ли­ли­ся за здо­ро­в’я ка­та-­ца­ря, Хри­с­то­во­го по­ма­за­н­ця. І ні­хто не мав пра­ва пе­ре­ста­ти бу­ти пра­во­сла­в­ним. Хто про­яв­ляв зне­ва­гу до пра­во­сла­вія, був за­ку­тий в кай­да­ни. І за­сла­ний на до­сме­р­т­ну ка­то­р­гу в Си­бір. «О­тим Ки­р­ги­зам, от­же й там, єй же Бо­гу, луч­че жи­ти, ніж нам на Укра­ї­ні. А мо­же, тим, що Ки­р­ги­зи ще не хри­с­ти­я­ни?» [Т. Ше­в­че­н­ко].

45

83. СПРА­В­ДІ, «ЧИ НЕ ПО­ПИ І БІ­С­КУ­ПИ на­вчи­ли наш На­род би­ти по­кло­ни пе­ред ко­ж­ним уря­дом, зда­ва­ти­ся на ла­с­ку зго­ри, жда­ти по­ми­лу­ван­ня там, де на­ле­жа­ло б упо­ми­на­ти­ся сво­го пра­ва? Чи не бі­с­ку­пи й по­пи за­всі­ди спи­ня­ли у нас по­чин яс­ні­шої, рі­шу­чої і щи­ро­на­ро­д­ної по­лі­ти­ки. Во­ни до­би­ва­ли­ся прав і ко­ри­с­тей для се­бе, а на­ро­до­ві товк­мачи­ли, що то бу­де ко­ристь для ці­ло­го за­га­лу» [Ів. Фра­н­ко, 1898 р.]

«Чо­му ін­шим Ві­ра Хри­с­то­ва не шко­ди­ла в дер­жа­в­но­му жит­ті? А для нас во­на бу­ла ру­їн­ни­ком сві­т­лих на­ці­о­на­ль­них по­чи­нань?» У ін­ших во­на бу­ла ін­стру­ме­н­том, же­р­т­вою яко­го бу­ли ми. Де­та­ль­на від­по­відь на це пи­тан­ня да­на в «Ма­га Ві­рі». І в Ка­те­хи­зи­сі РУ­Н­Ві­ри «На­в­чан­ня».

84. АР­ХИ­Є­РЕЇ (ТА­КИ НА­ШІ ПРА­ВО­СЛА­В­НІ і уні­ат­сь­кі по­пи) при до­по­мо­зі Ві­ри Хри­с­то­вої змо­с­ко­в­щу­ва­ли і спо­ль­щу­ва­ли Укра­ї­н­ців в Укра­ї­ні. І за це отри­му­ва­ли при­ві­леї, да­ри: ро­дю­чі зе­м­лі, па­со­ви­ща.

Укра­ї­н­сь­кі бі­с­ку­пи, по­пи і мо­на­с­ти­рі всі бу­ли спо­ль­ще­ні. «Це­р­ко­в­щи­на вби­ва­ла жи­вий дух се­ред не­чи­с­лен­ної ін­те­лі­ге­н­ції, што­в­ха­ю­чи її в бік поль­щи­з­ни. Це­р­ко­в­щи­на зві­ль­на вби­ває та­кож на­род­ні шко­ли, за­су­джує їх на без­ді­я­ль­ність і ме­р­т­ве­ч­чи­ну» [Ів. Фра­н­ко, 1888 р.]

85. «ЧО­МУ НАШ ДО­Б­РИЙ НА­РОД (і га­р­ний, і пра­цьо­ви­тий, і не­глу­пий) впро­довж ві­ків був та­кий без­по­ра­д­ний в бо­ро­ть­бі за на­ці­о­на­ль­ну не­за­ле­ж­ність? Що при­ду­ши­ло на­шу ду­шу? Де й ко­ли бу­ли зроб­ле­ні на­ці­о­на­ль­ні по­ми­л­ки?» — ста­в­лять пи­тан­ня ди­си­де­н­ти, пе­ре­бу­ва­ю­чи в конц­та­бо­рах.

По­ет-­ве­ли­ко­му­че­ник Ва­силь Стус дає від­по­відь: «Прий­нят­тя хри­с­ти­ян­с­т­ва з Ві­за­н­тії бу­ло по­ми­л­кою, шкі­д­ли­вою для Укра­ї­н­сь­ко­го На­ро­ду», «ве­ли­че­з­на бри­ла ду­хо­в­но­го хри­с­ти­ян­с­т­ва впа­ла на юну ду­шу», «Же­р­т­вою пра­во­сла­вія ми є най­бі­ль­шо­ю». [«Мо­ло­да Укра­ї­на», жо­в­тень, 85 р., То­рон­то.]

Ве­ли­че­з­на бри­ла (тя­ж­кий ка­мінь) ду­хо­в­но­го хри­с­ти­ян­с­т­ва впа­ла на ду­шу на­шу: пе­ре­слі­ду­єть­ся ві­ль­на ду­м­ка. Стри­му­єть­ся ду­хо­в­ний роз­ви­ток на­ро­ду.

46

86. ВІД ГА­ЛИ­ЦЬ­КИХ І НАД­ДНІ­П­РЯН­СЬ­КИХ ПО­ПІВ не від­ста­ва­ли й по­пи-­уні­а­ти на За­ка­р­пат­ті. Во­ни єпа­р­хію в Гай­ду­до­ро­зі, де всі бу­ли Ру­си­ни (Укра­ї­н­ці), ще в 1909 ро­ці зма­дя­ри­зу­ва­ли.

І ко­ли б не впа­ла Ав­с­т­ро-­Уго­р­щи­на, по­пи зма­дя­ри­зу­ва­ли б і Му­ка­чів­сь­ко-­Уж­го­род­сь­ку і Пря­шів­сь­ку єпа­р­хі­ю. «О­б­ла­го­ро­д­ню­ва­ли Укра­ї­н­ців» Ві­рою Хри­с­то­вою, і за це отри­му­ва­ли від Ма­дяр при­ві­ле­ї.

Ко­ли десь по­яв­ля­в­ся піп, по­ді­б­ний на Ма­р­кі­я­на Ша­ш­ке­ви­ча чи Ага­пія Гон­ча­ре­н­ка, то ар­хи­є­реї та­ко­му по­по­ві ство­рю­ва­ли не­сте­р­п­ні умо­ви­ни жит­тя. Гон­ча­ре­н­ко по­мер на ви­гнан­ні. Ша­ш­ке­вич — на Рі­д­ній зе­м­лі з ту­бе­р­ку­льо­зу. «По­пів­с­т­во по­па Ма­р­кі­я­на Ша­ш­ке­ви­ча вві­г­на­ло пе­ред­ча­с­но в мо­ги­лу» [Ів. Фра­н­ко, 1898 р.]

87. «ЛЕВ СИ­ЛЕ­Н­КО НЕ ХО­ЧЕ ПО­ГО­ДИ­ТИ­СЯ, що Укра­ї­н­ці бу­ли ди­ки­ми ва­р­ва­ра­ми. У 988 ро­ці Гре­ки Укра­ї­н­цям при­не­с­ли сві­т­ло Ві­ри Хри­с­то­во­ї. І зро­би­ли їх лю­дь­ми, вве­ли їх в ко­ло куль­ту­р­них На­ро­дів Ев­ро­пи», — пи­ше Г.Д.

Щоб опра­в­да­ти чу­жо­ві­р’я, ви чу­жу ма­тір, до якої мо­ли­те­ся, одя­га­є­те (на іко­нах) в ри­зи ца­ри­ці. Озо­ло­чу­є­те її. А рі­д­ну ма­тір на­вми­с­не при­ни­жу­є­те, на­зи­ва­є­те її те­м­ною, яка жи­ла «в не­трях по­ган­с­т­ва». А хто ж ви та­кі — чиї ж ви си­ни — ка­н­ди­да­ти на ло­но Ав­ра­мо­ве? Хі­ба ви по­то­м­­ки Іса­а­ка, Ре­бе­ки, Ра­хе­лі?

47

88. НІ. У 988 РО­ЦІ УКРА­Ї­Н­ЦІ не бу­ли ди­ки­ми ва­р­ва­ра­ми. Укра­ї­н­ці — по­то­м­ки Три­пі­ль­ців. Три­пі­ль­ці бу­ли пе­р­ши­ми в Ев­ро­пі тво­р­ця­ми Хлі­бо­роб­сь­кої куль­ту­ри і ци­ві­лі­за­ці­ї.

Жи­ву­чи на ба­га­тій зе­м­лі, во­ни вмі­ли Її від­ва­ж­но й ро­зу­м­но бо­ро­ни­ти. І ні Гре­ки, які по­стій­но вто­р­га­ли­ся на їх­ні Зе­м­лі, ні Іра­н­ці, очо­ле­ні Да­рі­єм, ні Рим­сь­кі ле­гі­о­ни не мо­г­ли їх на рі­д­ній Зе­м­лі по­ста­ви­ти на колі­на.

І Рим, бо­ю­чись їх­ніх ме­чів, по­ста­вив бі­ля їх­ніх гра­ниць обо­рон­ні спо­ру­ди. «Ми єс­тем Вну­ки Да­ж­бо­жі. Ми Ру­си­чі». «Той не Ру­сич, хто бо­їть­ся вме­р­ти за Русь».

89. ГРЕ­КИ, ПРИ­НІ­С­ШИ УКРА­Ї­Н­ЦЯМ-­РУ­СИ­ЧАМ сві­т­ло Ві­ри Хри­с­то­вої, їх тим сві­т­лом ослі­пи­ли. У Гре­ків бу­ла ме­та: на Ру­си зни­щи­ти Русь. Хі­ба не ослі­п­ли Аз­те­ки, Маї, Ін­ки від то­го «сві­т­ла Хри­с­то­во­го», яке їм при­не­с­ли іс­пан­сь­кі кон­кі­с­та­до­ри-­хри­с­то­лю­б­ці Ер­нан Ко­р­тез і Фран­ці­с­ко Пі­са­р­ро?

«А Ки­є­во-­Мо­ги­лян­сь­ка Ака­де­мія, яка ви­хо­ву­ва­ла в Укра­ї­н­ців лю­бов до рі­д­ної мо­ви і роз­ви­ва­ла на­ці­о­на­ль­ну сві­до­мість? Її очо­лю­ва­ли на­ші єпи­с­ко­пи», пи­ше М.Х.

У мі­с­тах і се­ли­щах сто­я­ли пи­ш­ні це­р­к­ви і ба­га­ті мо­на­с­ти­рі. У Це­р­к­ві пра­во­сла­в­ні чу­ли про­по­ві­ді про чу­да Ісу­са Хри­с­та, Ді­ви Ма­рі­ї. Про по­дви­ги Жи­дів­сь­ких ца­рів, про­ро­ків, по­дви­ж­ни­ків. Про Йо­р­дань, Єру­са­лим, Ви­ф­лі­єм, Си­най, Єги­пет­сь­ку не­во­лю.

48

90. УКРА­Ї­Н­ЦІ ПРА­ВО­СЛА­В­НІ по­бо­ж­но би­ли по­кло­ни пе­ред іко­но­ста­сом. Ста­ви­ли сві­ч­ки. Ін­ко­ли де­хто в ду­м­ці ста­вив пи­тан­ня: а що ж ми за лю­ди? «Бі­б­лі­я» пи­ше, що був хлі­бо­роб Яфет. Зна­чить всі ми ді­ти Яфе­то­ві?

Ні­хто не хо­тів в Це­р­к­ві ска­за­ти про їх­ніх ца­рів Бо­жа, Кия, Оле­га, Свя­то­с­ла­ва.

У 1632 ро­ці (от­же бі­ль­ше, як 600 літ пі­с­ля хре­щен­ня) бу­ла за­сно­ва­на пе­р­ша ви­ща шко­ла в Ки­є­ві (ко­ле­гія при Ки­є­во-­брат­сь­ко­му мо­на­с­ти­рі на По­до­лі), яка в 1701 ро­ці бу­ла на­зва­на Ки­є­во-­Мо­ги­лян­сь­кою ака­де­мі­є­ю.

Укра­ї­н­сь­кі юна­ки хо­ті­ли в ака­де­мії по­чу­ти про іс­то­рію сво­єї Ба­ть­кі­в­щи­ни (про Ки­їв­сь­ку Русь). Хо­ті­ли до­ві­да­ти­ся, хто во­ни є. Та та­кі, як проф. ар­хи­ма­н­д­рит Ін. Гі­зел (за «Си­но­п­си­сом») їм ка­за­ли, що «Ки­їв і Ма­ло­ро­сія – це за­кон­на ба­ть­ків­сь­ка спа­д­щи­на Мо­с­ков­сь­ко­го ца­ря».

Проф., єпи­с­коп (ла­ки­за ца­ря Пе­т­ра 1-го) Ф. Про­ко­по­вич, який ор­га­ні­зу­вав чин ана­те­ми на ге­т­ма­на Ма­зе­пу, на­пи­сав твір «Во­ло­ди­мир», в яко­му зве­ли­чує гре­ць­ких ар­хи­є­ре­їв. І на сміх ви­ста­в­ляє Укра­ї­н­ців, по­ка­зує їх (во­л­х­вів) лю­дь­ми глу­пи­ми. Сту­де­н­ти бу­ли зо­бо­в’я­за­ні лже­на­у­ку єпи­с­ко­па Ф. Про­ко­по­ви­ча за­сво­ю­ва­ти в Ки­є­во-­Мо­ги­лян­сь­кій ака­де­мі­ї.

49

91. В АКА­ДЕ­МІЇ ВИ­КЛА­ДА­ЛИ­СЯ бо­го­слов­с­т­во, пі­ї­ти­ка, ма­те­ма­ти­ка, фі­зи­ка, гео­гра­фія та ін­ші пред­ме­ти. І мо­ви — гре­ць­ка, ла­тин­сь­ка, поль­сь­ка, ні­ме­ць­ка, ге­б­рей­сь­ка та ін­ші.

Щоб раб об­ма­ну­тий, за­ля­ка­ний, не­пи­сь­мен­ний був сми­рен­ним, йо­му тре­ба «бла­го­чин­но» при­ще­п­лю­ва­ти по­чут­тя ме­н­шої ва­р­то­с­ти. До­во­ди­ти, що він є ра­бом то­му, що «та­ка во­ля Бо­жа».

І зві­с­но, в ра­ба й мо­ва раб­сь­ка. Мо­ва «ни­щих лю­дей» для бла­го­ро­д­них осо­ру­ж­на. І во­на (жи­ва на­род­на Укра­ї­н­сь­ка мо­ва) в Ки­є­во-­Мо­ги­лян­сь­кій ака­де­мії бу­ла за­бо­ро­не­на.

92. Я ТВЕ­Р­ДЖУ: ПРА­МО­ВА НА­РО­ДІВ Ін­до­-ев­ро­пей­сь­ких офо­р­ми­ла­ся на те­ри­то­рії Укра­ї­ни 15-12 ти­сяч літ то­му (в епо­ху Мі­зин­сь­кої куль­ту­ри). Зна­є­мо: Укра­ї­н­ці — по­то­м­ки Три­пі­ль­ців. Три­пі­ль­ці го­во­ри­ли мо­вою «Вед». В сьо­го­дні­ш­ній Укра­ї­н­сь­кій мо­ві ви­ра­з­но ви­д­но ко­рінь са­н­с­к­ри­ту. До­во­джу це на ос­но­ві «По­рі­в­ня­ль­но­го Са­н­с­к­рит­сь­ко-­Ан­г­лій­сь­ко-­Ук­ра­їнського сло­в­ни­ка», який я ви­го­то­вив. І, пе­ре­бу­ва­ю­чи в Ін­дії, уто­ч­нив в ін­сти­ту­ті Са­н­с­к­ри­ту, Ва­ра­на­сі і де­па­р­та­ме­н­ті Са­н­с­к­ри­ту, Ню-­Де­лі. Укра­ї­н­сь­ка мо­ва є най­ста­р­шою се­с­т­рою між се­с­т­ра­ми (мо­ва­ми На­ро­дів Ев­ро­пи, «се­н­тум» і «са­тем»).

50

93. ЛЮ­БОВ НА­РО­ДУ ДО МО­ВИ РІ­Д­НОЇ та­ка при­ро­д­ня, як лю­бов ди­ти­ни до ма­те­рі. «Ду­хо­вен­с­т­во хоч са­мо (...) їз­ди­ло в ка­ре­тах і спра­в­ля­ло зо­ло­ті та срі­б­ні за­ба­в­ки, ні­ко­ли не ся­г­ну­ло до ки­ше­ні, що­би де за­ло­жи­ти Укра­ї­н­сь­ку шко­лу. Про­ти­в­но, ко­ли Львів­сь­кі мі­ща­ни за же­б­ра­ні гро­ші за­ло­жи­ли Львів­сь­ку шко­лу і шпи­таль, то пра­во­сла­в­ний (у Льво­ві, при­м. Л.С.) єпи­с­коп Ге­де­он Ба­ла­бан (1565-1607) ви­сту­пив як най­за­в­зя­ті­ший во­рог спра­ви тої на­ці­о­на­ль­ної пра­ці, пе­ре­хо­п­лю­вав і бив сту­де­н­тів і вчи­те­лів» [Ів. Фра­н­ко, 1898 р.]

Ар­хи­є­рей Ге­де­он ба­чив в Укра­ї­н­сь­кій мо­ві па­ган­с­т­во. Тве­р­див, що для Ру­си­нів мо­жуть бу­ти «ті­ль­ки ду­хо­в­ні шко­ли з ви­кла­до­вою мо­вою гре­ць­кою і це­р­ко­в­но-­сло­в’ян­сь­ко­ю».

Ар­хи­є­реї Це­р­к­ви Хри­с­то­вої впро­довж ві­ків уме­р­т­в­ля­ли мо­ву На­ро­ду Укра­ї­н­сь­ко­го. А те­пер (як це не че­с­но) во­ни (ар­хи­є­реї) при­пи­су­ють Пра­во­сла­вію і Ка­то­ли­ц­т­ву рі­з­ні при­ду­ма­ні за­слу­ги в роз­ви­т­ку укра­ї­н­сь­кої мо­ви, куль­ту­ри, на­ці­о­на­ль­ної сві­до­мо­с­ти. Ро­б­лять це з ме­тою при­ще­пи­ти па­ра­фі­я­нам ду­м­ку, що то во­ни («пре­о­с­вя­щен­ні вла­ди­ки») най­ві­р­ні­ші си­ни Укра­ї­ни, «сі­я­те­лі Ві­ри Хри­с­то­во­ї».

51

94. У «БІ­Б­ЛІ­Ї» НЕ ОСПІ­ВА­НА ПРИ­РО­ДА. Ми­т­ро­по­лит Іл. Огі­є­н­ко вва­жає, що «мо­ва гре­ць­ка, най­ве­ли­ч­ні­ша мо­ва сві­ту, мо­ва бо­гів». На­ша Укра­ї­н­сь­ка мо­ва, «На­ша фра­зе­о­ло­гія, як я ви­ще не раз уже під­кре­с­лю­вав, ду­же ча­с­то уо­сі­б­ле­на, а це тхне по­ган­с­т­вом, на­при­клад, дощ іде, со­н­це за­хо­дить, ві­тер лю­ту­є», пи­ше ми­т­ро­по­лит Іл. Огі­є­н­ко [«До­х­ри­с­ти­ян­сь­кі ві­ру­ван­ня Укра­ї­н­сь­ко­го На­ро­ду», стор. 316.]

У на­род­них пі­с­нях («Не сві­ти ти, мі­ся­че­нь­ко», у тво­рах Ле­сі Укра­ї­н­­ки, Ю. Фе­дь­ко­ви­ча, в «Ко­б­за­рі» Т. Ше­в­че­н­ка («Ві­тер з га­єм роз­мо­в­ляє, ше­п­че з осо­ко­ю»), в «Сло­ві про по­хід Іго­ря», в усій Укра­ї­н­сь­кій лі­те­ра­ту­рі від­чу­т­но тхне «па­ґан­с­т­вом». Тоб­то, ба­га­тою пі­сен­ні­с­тю, об­ра­з­ні­с­тю (Сло­во «по­ган­с­т­во» в нас за­про­ва­ди­ли по­пи для очо­р­нен­ня на­шої са­мо­бу­т­ньої куль­ту­ри).

Уні­ка­ль­ни­ми осо­б­ли­во­с­тя­ми на­шої мо­ви (яка є мо­вою по­ети­ч­ної ду­ші) ми ма­є­мо пра­во го­р­ди­ти­ся і бе­ре­г­ти її, як ду­хо­в­ний скарб Люд­с­т­ва.

52

95. У 1784 РО­ЦІ АР­ХИ­Є­РЕЙ Са­му­їл Ми­с­лав­сь­кий (Ки­їв­сь­кий ми­т­ро­по­лит) за­бо­ро­нив в Укра­ї­ні в шко­лах ви­вча­ти Укра­ї­н­сь­ку мо­ву: во­на «тхне па­ґан­с­т­вом», «о­с­ко­р­б­ляє Го­с­по­да Ісу­са Хри­с­та».

І ді­тей в Укра­ї­ні на­вча­ли мо­вою Мо­с­ков­сь­кою, «по пра­ви­лам, на­пе­ча­та­ним в Мо­с­к­ве». Во­на ви­ро­с­ла на Пів­но­чі з язи­ка це­р­ко­в­но-­сло­в’ян­сь­ко­го», і є мо­вою «ґа­су­дар­с­т­вен­но­ю».

У 1837 ро­ці ви­йшов в Ма­дя­р­щи­ні пе­р­ший жу­р­нал-­аль­ма­нах мо­вою Укра­ї­н­сь­кою («Ру­са­л­ка Дні­с­т­ро­ва»). Гре­ко-­ка­то­ли­ць­кий ми­т­ро­по­лит у Льво­ві аре­ш­ту­вав «Ру­са­л­ку Дні­с­т­ро­ву». Що ж є? Хо­лоп­сь­кою мо­вою ви­да­ний жу­р­нал мо­же в хо­ло­пів роз­бу­ди­ти ві­ль­не ми­с­лен­ня. Мо­же оба­дьо­ри­ти їх­ні по­чут­тя. І сло­во «Ру­са­л­ка» «тхне па­ґан­с­т­вом».

96. «НАЙ­ЗА­В­ЗЯ­ТІ­ШИ­МИ про­ти­в­ни­ка­ми Ша­ш­ке­ви­че­вої тво­р­чо­с­ти бу­ло львів­сь­ке ка­то­ли­ць­ке ду­хо­вен­с­т­во в осо­бах ми­т­ро­по­ли­та Ми­хай­ла Ле­ви­ць­ко­го і про­фе­со­ра тео­ло­гії Ве­не­ди­к­та Ле­ви­ць­ко­го» [«Укр. Го­ло­с», 7 гру­д­ня, 1987 р., Він­ні­пег.]

Ка­то­ли­ць­ке ду­хо­вен­с­т­во в за­ро­д­ку при­ду­шу­ва­ло про­яви укра­ї­н­сь­ко­го жит­тя, щоб йо­му ні­хто не за­ва­жав па­ну­ва­ти над ми­с­ля­ми і по­чу­ван­ня­ми «ста­да Хри­с­то­во­го».

53

97. Є. ГРЕ­БІ­Н­КА, Ів. КО­Т­ЛЯ­РЕВ­СЬ­КИЙ, П. Ку­ліш, Т. Ше­в­че­н­ко, Г. Кві­т­ка-­Ос­но­в’я­не­н­ко, С. Гу­лак-­Ар­те­мов­сь­кий, С. Ру­дан­сь­кий, Л. Глі­бів, Л. Ма­р­то­вич, М. Ста­ри­ць­кий, В. Са­мій­ле­н­ко, О. Ко­би­лян­сь­ка, О. Сто­ро­же­н­ко, Ів. Ка­р­пе­н­ко-­Ка­рий, О. Ма­ко­вей, Ів. Фра­н­ко, Ле­ся Укра­ї­н­ка, С. Чер­ка­се­н­ко, О. Пчі­л­ка, М. Во­в­чок, Б. Грі­н­че­н­ко, Ів. Не­чуй-­Ле­ви­ць­кий, П. Ми­р­ний, П. Гра­бов­сь­кий, Ю. Фе­дь­ко­вич, М. Дра­го­ма­нів, М. Ша­ш­ке­вич, М. Гру­шев­сь­кий, М. Ар­кас, О. Олесь та ін­ші на­ші пись­мен­ни­ки ви­вчи­ли Укра­ї­н­сь­ку мо­ву не в шко­лі, а з уст На­ро­ду. З на­род­ної тво­р­чо­с­ти.

Чу­ю­чи в На­ро­ді по­ши­ре­ні пі­с­ні й при­слі­в’я («Ті­кай­те, ку­ри, піп іде», «Шко­да не ве­ли­ка, що по­мер вла­ди­ка», «Піп не по­мо­же, як жит­тя не го­же»), пись­мен­ни­ки зна­ли, що в лю­дей не­має лю­бо­ви до по­пів (ру­си­фі­ка­то­рів і по­ло­ні­за­то­рів). І ні­хто з пись­мен­ни­ків ні­чо­го при­хи­ль­но­го про по­пів і єпи­с­ко­пів не на­пи­сав.

54

98. 12 ТИ­СЯЧ ПАН-­ОТ­ЦІВ ПРА­ВО­СЛА­В­НИХ в Укра­ї­ні-­Ру­сі про­да­ли свої ду­ші Са­та­ні: отри­му­ва­ли що­ро­ку від Мо­с­ков­сь­ко­го ца­ря «зо­ло­тиє дє­нь­гі за об­ру­се­нія кра­я». Во­ни в шко­лах ді­тей Укра­ї­н­сь­ких ка­ра­ли, ко­ли во­ни між со­бою го­во­ри­ли Укра­ї­н­сь­кою мо­во­ю.

Піп Ва­силь Ру­дан­сь­кий про­кляв сво­го рі­д­но­го си­на Сте­па­на за те, що він пи­ше ли­с­ти, ві­р­ші й опо­ві­дан­ня мо­вою Укра­ї­н­сь­ко­ю. І цим сво­го ба­ть­ка-­по­па при­ни­жує пе­ред єпи­с­ко­пом.

Не по­пи і єпи­с­ко­пи, а пись­мен­ни­ки, як ду­хо­в­ні про­ві­д­ни­ки, обо­ро­ня­ли На­род і йо­го мо­ву. Бі­ль­шість з них си­ді­ла за ґра­та­ми. Стра­ж­да­ли в Си­бі­рі. Їм до­зе­м­ний по­клін від На­ро­ду.

55

99. РІЙ, ЯКИЙ НЕ ДБАЄ ПРО СВОЮ МА­Т­КУ, ги­не. На­род, який не дбає про жит­тя сво­їх ді­я­чів і пе­ре­бу­ває під по­кро­вом ду­хо­вен­с­т­ва ін­тер­на­ці­о­на­ль­ної ре­лі­гії, ві­ль­ним не бу­ва­є.

На­род­ні про­ві­д­ни­ки ви­хо­дять з гу­щі На­ро­ду. Во­ни та­кі му­д­рі і та­кі та­ла­но­ви­ті, як і їх­ній На­род. Так є: з жо­лу­дя не ви­ро­с­те со­с­на, з яй­ця ор­ли­ці не ви­лу­пить­ся ку­р­ча.

Є пра­в­да: чим бі­ль­ше в На­ро­ді осві­че­них лю­дей (пра­ви­ль­но осві­че­них), тим ви­щий йо­го куль­ту­р­ний рі­вень. І тим ус­пі­ш­ні­ші йо­го на­ці­о­на­ль­ні про­ві­д­ни­ки.

56

100. Є ТА­КІ ВІД­СТА­ЛІ ПЛЕ­МЕ­НА (на їх­ніх зе­м­лях в Центра­ль­ній Аме­ри­ці я пе­ре­бу­вав), які да­ють ве­ли­кі су­ми на Ка­то­ли­ць­ку Церкву. А на осві­ту ді­тей сво­їх їм шко­да гро­шей. «Тре­ба за­слу­жи­ти цар­с­т­во не­бе­с­не. Си­ну, бе­ри мо­ти­ку і са­джай ба­на­ни. То­бі шко­ла не по­трі­б­на».

Укра­ї­н­ці на пра­во­сла­в­ні і ка­то­ли­ць­кі це­р­к­ви «на емі­г­ра­ції ви­да­ли за 35 ро­ків 482 мі­ль­йо­ни до­ля­рів. А на уні­вер­си­тет­сь­ку на­у­ку — п’ять мі­ль­йо­нів до­ля­рів» [«Но­ві Дні», лю­тий, 86 р., То­рон­то.]

Як­що у Ві­ль­но­му сві­ті є 1200 пан­от­ців (обох це­р­ков) і ко­ли ко­ж­ний з них в се­ре­д­ньо­му отри­мує 10 ти­сяч до­ля­рів на рік, то Укра­ї­н­ці, в по­ті чо­ла пра­цю­ю­чи на хліб що­ден­ний, (за 35 ро­ків) да­ли пан-­от­цям 420 мі­ль­йо­нів до­ля­рів. От­же ра­зом — один мі­ль­ярд.

Зна­ю­чи це, Укра­ї­н­ці хо­чуть, щоб пан­от­ці ро­би­ли ко­ри­с­ну на­род­ну пра­цю. При­ще­п­лю­ва­ли ді­тям лю­бов до рі­д­ної мо­ви, до Ві­т­чи­з­ни і її кра­щих си­нів і до­чок.

57

101. МА­МА КА­ЖЕ: «ДО­НЮ, Я лю­б­лю, ко­ли ти го­во­риш вірш «У­к­ра­ї­н­ка я ма­ле­нь­ка». «Ді­ти, ви­ки­нь­те своє укра­ї­н­сь­ке се­р­це на смі­т­ник. Тут во­но вам не по­трі­б­не», по­вчає о. монс. Д. Ґре­сь­ко, зве­р­та­ю­чись до Укра­ї­н­сь­ко­го пла­с­ту в Клі­в­ле­н­ді, пи­ше бю­ле­тень «За Рі­д­ну Це­р­к­ву», ор­ган ко­мі­те­ту обо­ро­ни об­ря­дів і тра­ди­цій УКЦе­р­к­ви, сер­пень, 1966 р. От. Ґре­сь­ко то­му так ска­зав, що в ді­тях ка­то­ли­ць­ких він по­ба­чив про­яв на­ці­о­на­лі­з­му (при­ро­д­не по­чут­тя лю­бо­ви до Рі­д­но­го).

102. СУ­Мівці СЛА­В­ЛЯТЬ, як ві­р­них си­нів Укра­ї­ни, ле­ге­н­да­р­них во­ї­нів УПА. Пле­ка­ють культ дер­жа­в­но­го пра­по­ру си­ньо-­жо­в­то­го. У ча­со­пи­сі «Ві­ль­на Ду­м­ка» (за 3-тє сер­п­ня, 1975 р.) по­мі­ще­на «За­я­ва» упра­ви Куль­ту­р­но-­То­ва­ри­сь­ко­го клу­бу в Си­д­неї (Ав­с­т­ра­лія). Упра­ва пи­ше, що пан-­отець Ів. Ше­в­ців в Укр. Ка­тол. Це­р­к­ві 29 че­р­в­ня 75 р. ска­зав, що Укра­ї­н­ці по­ви­нні бу­ти хри­с­ти­я­на­ми, а не «си­ньо-­жо­в­ти­ми ба­ра­на­ми».

103. КА­Р­ДИ­НАЛ М. Ів. ЛЮ­БА­ЧІВ­СЬ­КИЙ на­вчає, що Укра­ї­н­цям «на­віть Укра­ї­ни тре­ба від­ре­к­ти­ся в ім’я Хри­с­та» [жу­р­нал «О­ко», тра­вень, 80 р., Мо­н­ре­аль; «Го­мін Укра­ї­ни», гру­день, 80 р., То­рон­то.]

З па­с­тир­сь­ких на­ук яс­но, що пан-­от­ці і ка­р­ди­нал є пра­в­ди­ви­ми хри­с­ти­я­на­ми. Учать лю­би­ти Ісу­са бі­ль­ше, ніж рі­д­ну ма­му. І в ім’я Ісу­са від­рі­ка­ти­ся від Укра­ї­ни. Це­р­к­ву пра­во­сла­в­ну чи ка­то­ли­ць­ку тре­ба лю­би­ти бі­ль­ше, ніж рі­д­ну Ві­т­чи­з­ну.

58

104. НА­ЦІ­О­НА­ЛІСТ (ТОБ­ТО ДО­СТОЙ­НИЙ ПА­Т­РІ­ОТ) лю­бить свою Ві­т­чи­з­ну бі­ль­ше, ніж Ві­т­чи­з­ну Бу­д­ди чи Ісу­са. Ан­г­лі­єць є перш за все Ан­г­лій­цем, а по­тім — хри­с­ти­я­ни­ном, бу­д­ди­с­том чи ате­ї­с­том. «Ні­ме­ч­чи­на по­над все» — ні­ме­ць­кий на­ці­о­на­ль­ний сла­вень пле­кає культ Ві­т­чи­з­ни.

«Кле­ри­ка­лизм не знає рі­д­но­го краю, а по­чут­тя на­род­но­с­ти вва­жає ви­т­во­ром зло­го ду­ха. Він ді­лить і роз­рі­з­няє лю­дей тіль­ки пі­с­ля ві­ро­і­с­по­ві­дан­ня» [Ів. Фра­н­ко, 1888 р.] І на кле­ри­ка­лизм на­рі­ка­ти не мо­ж­на: він є та­ким, яким йо­го зро­би­ла на­у­ка «Є­ва­н­ге­лій».

105. ІСУС НА­ВЧАЄ, що ті, які ві­рять Йо­му (тоб­то хри­с­ти­я­ни), по­ви­нні Йо­го лю­би­ти бі­ль­ше, ніж свою ро­ди­ну (ма­му, та­та, до­ню, си­на, бра­та, се­с­т­ру).

«Хто більш, як Ме­не, лю­бить ба­ть­ка чи ма­тір, той Ме­не не до­стой­ний. І хто більш, як Ме­не, лю­бить си­на чи до­ч­ку, той Ме­не не до­стой­ний» [Мат­тей, 10,37.]

Пра­в­ди­вим хри­с­ти­я­ни­ном є той, хто в ім’я Хри­с­та від­рі­к­ся від Ба­ть­кі­в­щи­ни і благ зе­м­них. «Не мий­ся, бо се власть ідоль­сь­ка», «га­р­на оде­жа, чи­с­то­та, ті­ле­с­на кра­со­та — се чо­р­тів­сь­ка спо­ку­са», і мо­на­хи жи­ли «не ми­ю­чись по три­дцять літ», «від­да­ні ли­ше од­ній ду­м­ці — ду­м­ці про спа­сін­ня ду­ші че­рез уме­р­т­він­ня сво­го ті­ла» [Ів. Фра­н­ко, 1907 р.]

59

106. І ТА­КИ­МИ БУ­ЛИ В НАС пе­р­ші де­мо­ра­лі­за­то­ри на­ці­о­на­ль­ної сві­до­мо­с­ти мо­на­хи (Фе­о­до­сій, Афа­на­сій і ба­га­то, ба­га­то ін­ших), які не ці­ка­ви­ли­ся до­лею рі­д­них ма­те­рів, ба­ть­ків, бра­тів. Не дба­ли про обо­ро­ну Укра­ї­ни-­Ру­си, якій за­гро­жу­ва­ли ва­р­вар­сь­кі ор­ди.

Хво­ра мо­на­ша іде­о­ло­гія ні­ве­чи­ла мо­лодь. Осла­б­лю­ва­ла вій­сь­ко­ву спро­мо­ж­ність Ві­т­чи­з­ни. Укра­ї­нець перш за все по­ви­нен бу­ти хри­с­ти­я­ни­ном, а Укра­ї­н­цем мо­же й не бу­ти. На­га­дує це на­у­ку ко­мі­са­ра: «До­б­рим бо­ль­ше­ви­ком-­ко­му­ні­с­том ти по­ви­нен бу­ти, а Укра­ї­н­цем – не обо­в’я­з­ко­во».

Та сьо­го­дні є в нас та­кі пан-­от­ці і єпи­с­ко­пи, які на свя­т­ко­вих обі­дах в про­мо­вах за­хо­п­лю­ють слу­ха­чів (ви­сло­в­лю­ють при­хи­ль­ність до на­ці­о­на­лі­з­му). Пра­в­да, їх­ні ко­ле­ги (ар­хи­є­реї) ди­в­лять­ся на них як на тих, які не до­б­ре орі­є­н­ту­ють­ся в «Є­ва­н­ге­лі­ях», або як на тих, що про­яв­ля­ють не­че­с­не ста­в­лен­ня до Ві­ри Хри­с­то­во­ї.

60

107. З ІС­ТО­РІЇ ЗНА­Є­МО: В дер­жа­вах Ев­ро­пи бу­ла во­ро­ж­не­ча між па­т­рі­о­та­ми і ар­хи­є­ре­я­ми. Во­ро­ж­не­ча кін­ча­ла­ся то від­ді­лен­ням це­р­к­ви від дер­жа­ви, то ув’я­з­нен­ням ар­хи­є­ре­їв або па­т­рі­о­тів (На­при­клад, Ко­с­тю­ш­ко і ксьо­н­дзи).

З по­гля­ду Ві­ри Хри­с­то­вої пра­в­ди­ви­ми хри­с­ти­я­на­ми-­па­с­ти­ра­ми є ті пан-­от­ці чи ар­хи­є­реї, які по­бо­рю­ють в На­ро­ді на­ці­о­на­ль­ну сві­до­мість. Па­т­рі­о­ти, які вва­жа­ють се­бе хри­с­ти­я­на­ми, і в цей же час про­бу­ють Ві­ру Хри­с­то­ву під­по­ряд­ку­ва­ти спра­вам На­ції, глу­м­лять­ся над Хри­с­том, над ос­но­ва­ми Йо­го на­у­ки.

Во­ни ста­ра­ють­ся Гре­ко-­ка­то­ли­ць­ку і Гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ну Це­р­к­ви пе­ре­тво­ри­ти у Свя­ти­ли­ще на­ці­о­на­ль­ної куль­ту­ри, окре­мі­ш­но­с­ти, ду­хо­во­с­ти, а це зна­чить — роз­хри­с­ти­я­ні­зу­ва­ти їх.

Ар­хи­є­реї і пан-­от­ці яв­но (і не­яв­но) ві­до­кре­м­лю­ють від це­р­к­ви Укра­ї­н­сь­кі на­ці­о­на­ль­ні свя­то­щі, як спра­ву не Хри­с­то­ву. Ка­жуть: «Ми не по­лі­ти­ки, ми ду­хо­в­ні осо­би. Ми по­над на­ці­о­на­ль­ною по­лі­ти­ко­ю. Але ми ці­ка­ви­мо­ся укра­ї­н­сь­ки­ми на­ці­о­на­ль­ни­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми. І осо­б­ли­во то­ді, ко­ли їх­ні чле­ни є ді­я­ль­ни­ми і же­р­т­вен­ни­ми в на­шій це­р­к­ві».

61

108. Я ОСУ­ДЖУЮ РА­СИЗМ. Осу­джую на­ці­о­на­лізм на­ро­ду гно­би­те­ля (ім­пе­рі­а­лі­с­та). І обо­ро­няю на­ці­о­на­лізм на­ро­ду гно­б­ле­но­го, як сві­т­лу си­лу на­ці­о­на­ль­но-­ви­з­во­ль­ної бо­ро­ть­би за свя­щен­не пра­во бу­ти не­за­ле­ж­ним го­с­по­да­рем на сво­їй Зе­м­лі.

Рим­сь­кий па­па ого­ло­сив, що вза­га­лі «на­ці­о­на­лізм — во­рог люд­сь­ко­го бра­тер­с­т­ва» [«Шлях Пе­ре­мо­ги», 1 сер­п­ня, 1965 р., Мюн­хен.] Чо­му?

Бо «Є­ва­н­ге­лі­я» на­вчає, що в пра­в­ди­вих хри­с­ти­ян на­ці­о­на­ль­них ви­явів не­ма­є. «Не­має Гре­ка, ні Жи­до­ви­на (...), чу­жо­зе­м­ця і Ски­та» (...), але все і в усьо­му Хри­с­тос» [Па­в­ло до Ко­ло­сян, 3,11.]

«Не­має Жи­до­ви­на, ні Гре­ка», «бо всі ви од­но в Хри­с­ті Йсу­сі», «А ко­ли ви Хри­с­то­ві, то ви на­сін­ня Ав­ра­а­мо­ве» [Па­в­ло до Га­лат, 3,28-29.]

109. СТА­В­ШИ «НА­СІН­НЯМ АВ­РА­А­МО­ВИМ», не тре­ба зу­кра­ї­ні­зо­ву­ва­ти Ісу­са. Не тре­ба Ісу­са ста­ви­ти на слу­ж­бу на­ці­о­на­ль­ній по­лі­ти­ці. Хри­с­ти­я­нин по­ви­нен спо­ві­ду­ва­ти Ві­ру Хри­с­то­ву та­кою, якою во­на є. Або пе­ре­ста­ти бу­ти хри­с­ти­я­ни­ном. Кра­ще че­с­но ві­ді­йти від пи­сань Мат­тея, Ма­р­ка, Лу­ки, Іва­на, Па­в­ла, Пе­т­ра, ніж не­че­с­но по­во­ди­ти­ся з їх­ньою на­у­ко­ю.

Пра­в­ди­вий хри­с­ти­я­нин не мо­же бу­ти на­ці­о­на­лі­с­том. Хри­с­то­ва Ві­ра ін­тер­на­ці­о­на­ль­на. Пра­в­ди­вий на­ці­о­на­ліст не мо­же бу­ти хри­с­ти­я­ни­ном: тоб­то на­ці­о­на­лі­с­том і ін­тер­на­ці­о­на­лі­с­том од­но­ча­с­но.

62

110. АР­ХИ­Є­РЕЇ, ВИ НА­ВЧА­Є­ТЕ УКРА­Ї­Н­ЦІВ, що в Сві­ті хри­с­ти­ян най­бі­ль­ше, що хри­с­ти­я­ни спра­ве­д­ли­ві, мо­ра­ль­ні, ми­ло­се­р­д­ні. От­же, бу­ти хри­с­ти­я­ни­ном зна­чить бу­ти кра­щою лю­ди­но­ю. Ро­зу­мію, чо­му ви це ро­би­те.

Та спра­в­ді, на сві­ті є тіль­ки 28 від­со­т­ків хри­с­ти­ян. 72 від­со­т­ки — ві­р­ні ін­ших ін­тер­на­ці­о­на­ль­них чи на­ці­о­на­ль­них ре­лі­гій. Жит­тя і мо­ра­ль­ні вза­є­ми­ни лю­дей в Ін­дії, Япо­нії, Ки­таї та ін­ших кра­ї­нах є до­ка­зом, що хри­с­ти­я­ни, як лю­ди, не є кра­щі за бу­д­ди­с­тів, ін­ду­сів, кон­фу­ці­о­ні­с­тів, япо­н­ців.

111. Я НЕ БУ­ДУ ТУТ ГО­ВО­РИ­ТИ про жа­х­ли­вий те­рор (ка­ту­ван­ня Гон­ти і За­лі­з­ня­ка), май­с­т­ра­ми яко­го бу­ли хри­с­ти­я­ни. Зга­даю тіль­ки один із ти­ся­ч­них по­дви­гів хри­с­ти­ян­сь­ко­го «ми­ло­се­р­дя» в Укра­ї­ні.

У 1637 ро­ці за­по­ро­жець Бог­дан Ки­зим зі сво­їм си­н­ком Бог­да­н­ком і з гру­пою се­лян-­крі­па­ків ішов, щоб з’єд­на­ти­ся з по­вс­та­н­ця­ми за­по­ро­ж­ця Па­в­ла Па­в­лю­ка.

Хри­с­ти­я­ни­но­ві М. По­то­ць­ко­му, поль­сь­ко­му на­ї­з­ни­ко­ві, вда­ло­ся схо­пи­ти до­ві­р­ли­во­го Ки­зи­ма. У Ки­є­ві бу­ли за­ко­па­ні дві па­лі (вго­рі за­го­с­т­ре­ні кі­л­ки). Ні, «не па­га­ни, а на­сто­я­щі хри­с­ти­я­ни» (По­то­ць­кий і йо­го ко­ле­ги) по­са­ди­ли (на­стро­ми­ли) на па­лі Бог­да­на Ки­зи­му. І по­руч йо­го си­н­ка Бог­да­н­ка.

Стра­ж­дан­ня та­та і си­на бу­ли бо­лю­чі­ші за ті, що на хре­с­ті. «На­ро­бив ти, Хри­с­те, ли­ха», «Лю­дей за­ку­ва­ли та й мо­р­ду­ють... Ой, ой, па­ни, па­ни-­хри­с­ти­я­ни» [Т. Ше­в­че­н­ко.] Оче­ви­д­но, між хри­с­ти­я­на­ми є ба­га­то й ми­ло­се­р­д­них лю­дей. У всіх ре­лі­гі­ях є лю­ди ми­ло­се­р­д­ні і є лю­ди жо­р­с­то­кі.

63

112. Ів. ФРА­Н­КО ВВА­ЖАВ, ЩО Ісус не Бог. І пі­с­ля ро­з­п’ят­тя не во­с­к­рес. «Хри­с­тос був не Бог, а та­кий же чо­ло­вік, як дру­гі, ко­т­рий упо­ми­на­в­ся за бі­д­ни­ми лю­дь­ми і за те був за­му­че­ний і, як умер, то так і ос­та­в­ся, і не во­с­к­рес бі­ль­ше» [Ів. Фра­н­ко, «Ку­ль­ту­ра», 1924 р.]

Ми­т­ро­по­лит С. Се­м­б­ра­то­вич в ли­с­ті за 1 гру­д­ня 1890 ро­ку до ре­да­к­ції жу­р­на­лу «Дзві­нок» на­пи­сав, що Ів. Фра­н­ка не мо­ж­на вва­жа­ти хри­с­ти­я­ни­ном.

Ле­ся Укра­ї­н­ка не вва­жа­ла се­бе хри­с­ти­янкою, тоб­то «на­сін­ням Ав­ра­а­мо­вим». Во­на бу­ла Укра­ї­н­кою ми­ло­се­р­д­ною (спра­ве­д­ли­во ста­ви­ла­ся до лю­дей). Про­яв­ля­ла по­ва­гу до всіх ре­лі­гій. Лю­би­ла свій На­род, свою Ві­т­чи­з­ну бі­ль­ше, ніж се­бе. І ша­но­б­ли­во ста­ви­ла­ся до куль­ту­ри ін­ших на­ро­дів.

113. ЛЕ­СЯ УКРА­Ї­Н­КА УСТА­МИ сво­єї улю­б­ле­ної ге­ро­ї­ні ска­за­ла: «Сво­єї кро­ви я не дам ні кра­п­лі за кров Хри­с­то­ву». Во­на так ска­за­ла не то­му, що не ви­зна­ва­ла Ісу­са Бо­гом, а то­му, що во­на свою кров до кра­п­лі від­да­ла за кра­щу до­лю рі­д­но­го На­ро­ду. Ми­ло­се­р­д­на Ле­ся цим зве­ли­чи­ла се­бе, свій На­род. І зве­ли­чи­ла всіх тих си­нів і до­чок ін­ших На­ро­дів, які свій На­род лю­б­лять по­над все.

64

114. І Є ТА­КІ ПАН-­ОТ­ЦІ, яким до­ро­га РУ­Н­Ві­ра. Їм хо­четь­ся, щоб в Укра­ї­н­ців бу­ла Укра­ї­н­сь­ка Ві­ра. Один з них ска­зав ру­н­ві­я­нам: «Я­к­би гро­ма­да Свя­ти­ні Ма­те­рі Укра­ї­ни ме­ні що­мі­ся­ця да­ва­ла ті гро­ші, що я ді­с­таю від па­ра­фії, я б став ру­н­ві­я­ни­ном. Про­по­ві­ду­вав би свя­те пись­мо «Ма­га Ві­ру». На­у­ка рі­д­но­го Про­ро­ка ме­ні рі­д­ні­ша за на­у­ку юдей­сь­ких про­ро­ків».

115. РУ­Н­ВІ­Я­Н­КА С.С. від­ві­ду­ва­ла сво­їх рі­д­них у Льво­ві. І їм опо­ві­ла про РУ­Н­Ві­ру, про «Ма­га Ві­ру» й бу­до­ву Свя­ти­ні Ма­те­рі Укра­ї­ни. Ста­р­ший чо­ло­вік ува­ж­но слу­хав, і на йо­го очах по­яви­ли­ся сльо­зи. Він ска­зав:

«Я став ате­ї­с­том то­му, що ме­ні вже на­бри­д­ли обо­пі­ль­ні очо­р­нен­ня між ка­то­ли­ка­ми і пра­во­сла­в­ни­ми. Во­ни оплю­га­в­лю­ють один од­но­го. Сва­ря­ть­ся. До очма­нін­ня до­во­дять один од­но­му — яка ві­ра кра­ща: пра­во­сла­в­на чи ка­то­ли­ць­ка? Тоб­то, яке раб­с­т­во ви­гі­д­ні­ше.

Це їх зму­чує, ви­сна­жує ене­р­гію їх­ньо­го ро­зу­му. Во­ни не зді­б­ні до са­мо­стій­ної ду­хо­в­ної тво­р­чо­с­ти. Во­ни в ту­пи­ці — їм не на­ле­жить май­бу­т­нє.

116. Я ВЖЕ СТА­Р­ША ЛЮ­ДИ­НА. На­ро­дже­ний в Пол­та­ві. У Льво­ві до­в­гі ро­ки Укра­ї­н­сь­ку мо­ву ви­кла­дав. І по­лю­бив я льві­в’ян, як мо­їх рі­д­них пол­та­в­ців. Уні­а­ти і пра­во­сла­в­ні не зна­ють, що ді­єть­ся в ду­ші «а­те­ї­с­та».

Ди­ти­на ма­му лю­бить: ру­ч­ки до неї про­стя­га­є. Отак і я ду­шею не­вин­ної ди­ти­ни хо­чу лю­би­ти Бо­га сво­го, свою рі­д­ну свя­ту Во­лю, Пра­в­ду. І їй до­ві­ри­ти та­ї­ни ду­ші мо­є­ї. Я не ві­рю у Ві­за­н­тій­сь­ко­го Са­ва­о­та. І Ше­в­че­н­ко ж пи­сав: «о­ду­рить ві­за­н­тій­сь­кий Са­ва­от».

І ось там в Аме­ри­ці, як те­пер чую, об’­яви­в­ся ві­с­ти­тель Ві­ри в Да­ж­бо­га, щоб зна­чить Укра­ї­н­ці ма­ли свою Ві­ру, а не з Чу­жи­ни при­йн­я­ту. До сліз це ме­не зво­ру­ши­ло. Пе­ре­дай­те йо­му по­клін. І ска­жіть, що йо­го жде Укра­ї­на».

65

117. УКРА­Ї­Н­ЦІ (ІН­ТЕ­ЛІ­ГЕ­Н­ТИ) є тіль­ки по на­зві «пра­во­с­ла­в­ні». В дій­с­но­с­ті во­ни ці­єї ре­лі­гії не прак­ти­ку­ють. Во­ни не спо­ві­да­ють­ся, не при­ча­ща­ють­ся, не ці­лу­ють ікон. Не ві­рять у во­с­к­ре­сін­ня ме­р­т­вих, в не­по­ро­ч­не за­чат­тя, у во­з­не­сін­ня на не­бо Ісу­са.

Не зва­жа­ю­чи на все це, во­ни во­ро­же на­ста­в­ле­ні до ка­то­ли­ци­з­му не з по­гля­ду ре­лі­гій­но­го, а на­ці­о­на­ль­но­го. Впро­довж ві­ків ка­то­ли­цизм був ін­стру­ме­н­том поль­сь­ких ко­ро­лів, які спо­ль­щу­ва­ли укра­ї­н­ців.

По­ді­б­не яви­ще (хоч в ме­н­шій мі­рі) є в укра­ї­н­ців (ін­те­лі­ге­н­тів), які, не бу­ду­чи прак­ти­ку­ю­чи­ми ка­то­ли­ка­ми, в ду­ші чу­ють не­при­хи­ль­ність до пра­во­сла­ві­я. Вто­то­ж­ню­ють йо­го з Мо­с­к­вою, яка про­сла­ви­ла­ся як дру­га Та­та­ро-­Мо­н­голь­сь­ка ор­да.

З цих при­чин ін­те­лі­ге­н­ція в Укра­ї­ні пе­ре­жи­ває ду­хо­в­ну кри­зу. Йде до ба­п­ти­ст­сь­кої се­к­ти. Шу­кає іс­ти­ни у фі­ло­со­фії Схо­ду. Та те­пер про­яв­ляє за­ці­ка­в­лен­ня РУ­Н­Ві­рою, як ті­єю спа­сен­ною си­лою, яка по­кла­де кі­нець мно­го­ві­ко­вій во­ро­ж­не­чі ре­лі­гій­ній. І зрід­нить і об’­єд­нає си­ли на­ро­ду.

66

118. АГЕ­Н­ЦІЯ АС­СО­ШІ­ЄЙ­ТЕТ ПРЕС по­від­оми­ла, що в Ри­мі 6-го ли­с­то­па­да 87 р. ка­р­ди­нал М. Ів. Лю­ба­чів­сь­кий ви­го­ло­сив про­мо­ву. Він, як «ду­хо­в­ний лі­дер Укра­ї­н­ців ка­то­ли­ків, ска­зав:

«Ми, ка­то­ли­ки, про­стя­га­є­мо на­шу ру­ку Мо­с­ков­сь­ко­му па­т­рі­а­р­хо­ві і ми про­си­мо про­с­ти­ти на­м. І ми вам про­ща­є­мо. Ми всі бра­ти во Хри­с­ті, і Ма­рія, на­ша ма­ти, по­мо­же нам по­до­ла­ти всі пе­ре­по­ни на до­ро­зі до об’­єд­нан­ня. Я маю на­дію, що ма­ти­му змо­гу від­пра­в­ля­ти лі­ту­р­гію по­дя­ки за Ти­ся­чо­літ­тя в мо­їй ка­те­д­рі в Укра­ї­ні» [«Ді­т­ройт Нюс», 7 ли­с­то­па­да, 87 р.]

119. «СВО­БО­ДА» (НЮ ДЖЕ­Р­СІ) ЗА 14 ли­с­то­па­да 87 р. у стат­ті «Па­т­рі­арх М. Лю­ба­чів­сь­кий про­стя­гає ру­ку при­ми­рен­ня» по­від­оми­ла, що «Ка­р­ди­нал Лю­ба­чів­сь­кий ска­зав: «Йду­чи слі­да­ми Хри­с­то­во­го Ду­ха, про­стя­га­є­мо на­шу ру­ку про­щен­ня, при­ми­рен­ня і лю­бо­ви до Ро­сій­сь­ко­го На­ро­ду і Мо­с­ков­сь­ко­го па­т­рі­а­р­ха».

Обу­ре­ний Укра­ї­не­ць-­ка­то­лик І.Г. на­пи­сав: «Ми, Укра­ї­н­ці, про­стя­га­є­мо ру­ку лю­бо­ви до Мо­с­к­ви, яка за­йш­ла до на­шої ха­ти, по­ві­си­ла та­та і ма­му, і му­чить бра­тів і се­с­тер в Си­бі­рі?

Чо­му ти, ка­р­ди­на­ле, в ім’я Ві­ри Хри­с­то­вої так жо­р­с­то­ко пе­ред сві­том глу­ми­ш­ся над ду­шею гно­б­ле­них Укра­ї­н­ців?»

67

120. СПРА­В­ДІ, ЧИ Є ТА­КА ГРУ­ПА Ро­сі­ян в СССР, яка за­яви­ла, що Ро­сі­я­ни по­ви­нні від­мо­ви­ти­ся від оку­па­ції Укра­ї­ни-­Ру­си? По­ки що не­має, не зва­жа­ю­чи на «гла­с­ность».

Ка­р­ди­нал Лю­ба­чів­сь­кий, про­стя­га­ю­чи Мо­с­ка­лям і Мо­с­ков­сь­ко­му па­т­рі­а­р­хо­ві ру­ку про­щен­ня, ми­ру й лю­бо­ви, цим бла­го­сло­в­ляє Мо­с­ков­сь­кий оку­па­цій­ний ре­жим в Укра­ї­ні. І за це хо­че отри­ма­ти пра­во ма­ти в Укра­ї­ні «лі­ту­р­гію по­дя­ки за Ти­ся­чо­літ­тя»?

В Укра­ї­ні Це­р­к­ва Хри­с­то­ва не сто­я­ла по сто­ро­ні На­ро­ду. Її ар­хи­є­реї слу­жи­ли ха­нам Та­та­ро-­Мо­н­голь­сь­кої ор­ди, слу­жи­ли ко­ро­лям Поль­сь­ким і ца­рям Мо­с­ков­сь­ким. «У­ся­ка бо вла­да від Бо­га».

121. КА­Р­ДИ­НАЛ ЛЮ­БА­ЧІВ­СЬ­КИЙ у спе­ці­а­ль­но­му «Зве­р­нен­ні» до Укра­ї­н­ців-­ка­то­ли­ків пи­ше, що йо­го сло­ва «ви­к­ли­ка­ли де­яке збе­н­те­жен­ня се­ред на­ших ві­р­них». І, щоб «у­с­по­ко­ї­ти за­три­во­же­них лю­дей», за­яв­ляє: «Не був я пе­р­ший з укра­ї­н­сь­ких вла­дик».

Ми­т­ро­по­лит Ан­д­рей Ше­п­ти­ць­кий «на­т­ру­ди­в­ся ба­га­то (...) для до­б­ра Ро­сій­сь­ко­го На­ро­ду», і «Па­т­рі­арх Йо­сиф (...) не­має гір­ко­с­ти до Ро­сі­ян» [«Сво­бо­да», 28 ли­с­то­па­да, 87 р.]

68

122. СПРА­В­ДІ, МО­НА­ХИ (Ва­си­лі­я­ни) Укра­ї­н­цям у Ві­ль­но­му сві­ті по­да­ва­ли та­кі ін­фо­р­ма­ції: «А­р­хи­є­пи­с­коп Львів­сь­кої ді­є­це­зії Й. Слі­пий є те­пер в до­мі для ста­рих лю­дей у Цен­т­ра­ль­но­му Си­бі­рі». [«Сві­т­ло», кві­тень, 58 р., То­рон­то.]

«Ми­т­ро­по­ли­то­ві Йо­си­по­ві пі­с­ля за­су­джен­ня про­по­ну­ва­ли ви­ї­ха­ти за ко­р­дон, але він від­мо­ви­в­ся». [«Сві­т­ло», че­р­вень, 60 р.]

Він, ми­т­ро­по­лит Йо­сип зро­бив спро­бу на­в’я­за­ти «спо­сіб жит­тя з ко­му­ні­с­ти­ч­ною вла­до­ю», «ви­с­лав був, як ві­до­мо, де­ле­га­цію кі­ль­кох свя­ще­ни­ків до Мо­с­к­ви, які пе­ре­да­ли в іме­ни Укра­ї­н­сь­кої Це­р­к­ви по­же­р­т­ву на ра­не­них вій­ни в су­мі 100.000 ру­б­лів». [«Сві­т­ло», лю­тий, 60 р.]

123. ВО­Ї­НИ УПА ВЕ­ЛИ СВЯ­ЩЕН­НУ БО­РО­ТЬ­БУ про­ти Мо­с­ков­сь­ко-­ста­лін­сь­кої де­с­по­ті­ї. У Ка­р­па­тах і на Во­ли­ні в за­сні­же­них кри­ї­в­ках ле­жа­ли ра­не­ні упі­в­ці. Не ма­ли гро­шей, щоб ді­с­та­ти би­н­ти і пе­ре­в’я­за­ти ра­ни. Ми­т­ро­по­лит Й. Слі­пий зі­брав гро­ші по се­лах в Га­ли­чи­ні у ві­ру­ю­чих ма­те­рів і ба­бусь, які йо­му да­ва­ли на Бо­же. І він ці гро­ші по­да­рив Мо­с­к­ві для «і­н­ва­лі­дов отє­чє­с­т­вєн­ной вой­ни».

Ар­хи­є­пи­с­коп Слі­пий — «най­ви­щий ду­хо­в­ний про­ві­д­ник», «Пе­р­во­є­рарх Укра­ї­ни», «най­к­ра­щий син Укра­ї­ни». [«По­с­туп» (ор­ган укр. ка­тол. ді­є­це­зії, 4 сер­п­ня, 68 р., Він­ні­пег).]

124. УКРА­Ї­Н­ЦІ — МИ­Т­РО­ПО­ЛИ­ТИ, єпи­с­ко­пи, ар­хи­ма­н­д­ри­ти — най­кра­щі си­ни Укра­ї­ни, за­слу­же­ні на­ці­о­на­ль­ні ді­я­чі, обо­ро­н­ці рі­д­ної мо­ви і куль­ту­ри, пе­р­ші бо­р­ці за Со­бо­р­ну Укра­ї­н­сь­ку Дер­жа­ву. Оче­ви­д­но, це не­пра­в­да. Але та­кі га­с­ла ко­ри­с­но ши­ри­ти осо­б­ли­во то­ді, ко­ли є гро­шо­ві збі­р­ки на роз­бу­до­ву ка­то­ли­ць­ких і пра­во­сла­в­них ін­сти­ту­цій.

69

125. МИ­Т­РО­ПО­ЛИТ МСТИС­ЛАВ (СКРИ­П­НИК) в ли­с­ті до ду­хо­вен­с­т­ва і ві­р­них УА­П­ Це­р­к­ви 20-го ли­с­то­па­да 87 ро­ку пи­ше, що:

«Не­о­б­хі­д­ні від­по­ві­д­ні об­ста­ви­ни й ат­мо­с­фе­ра» і «На­б­ли­зи­ти нас до та­ких об­ста­вин спро­мо­ж­на ви­клю­ч­но Мо­с­ков­сь­ка па­т­рі­а­р­хія про­го­ло­шен­ням по­в­но­го пра­ва укра­ї­н­сь­ко­го на­ро­ду на ав­то­ке­фа­ль­не іс­ну­ван­ня Укра­ї­н­сь­кої Це­р­к­ви». [«Укр. Ві­с­ті», 6 гру­д­ня, 87 р., Ді­т­ройт.]

Цим ли­с­том ми­т­ро­по­лит Мстис­лав про­го­ло­сив се­бе ра­бом. А Мо­с­ков­сь­ко­го па­т­рі­а­р­ха Пі­ме­на — па­ном. Же­б­рає в Мо­с­ка­ля прав для УА­П­ Це­р­к­ви в Укра­ї­ні, оку­по­ва­ній Мо­с­к­вою?

На­род, який має роз­ви­не­ну на­ці­о­на­ль­ну гі­д­ність, ні­ко­ли не по­го­дить­ся, щоб чу­жий ду­хо­в­ний лі­дер да­вав йо­му пра­во на не­за­ле­ж­не це­р­ко­в­не жит­тя. Та­ке пра­во має мо­ра­ль­ну си­лу тіль­ки то­ді, ко­ли во­но здо­бу­те не­за­ле­ж­но від чу­жих сил. На­при­клад, пра­во УА­П­ Це­р­к­ви, здо­буте в 1921 році.

       70

126. ПАН-­ОТ­ЦІ (ОБОХ ЦЕ­Р­КОВ) що­не­ді­лі, сто­я­чи на ам­во­ні, ви­го­ло­шу­ють про­по­ві­ді. Фо­р­му­ють ду­м­ку ві­ру­ю­чих. Впли­ва­ють на їх­ні по­чу­ван­ня. Та це­р­ко­в­ний ам­вон ви­яви­в­ся не­ви­ста­ча­ю­чим.

Оби­д­ві Це­р­к­ви ма­ють свою пре­су (ви­да­ють ча­со­пи­си, жу­р­на­ли, бю­ле­те­ні, кни­ж­ки). Не зва­жа­ю­чи на це, во­ни (ка­то­ли­ць­кі і пра­во­сла­в­ні ар­хи­є­реї) зма­га­ють­ся між со­бою за «па­ну­ван­ня» над пре­сою укра­ї­н­сь­ких на­ці­о­на­ль­них ор­га­ні­за­цій (по­лі­тич­них, куль­ту­р­них, на­у­ко­вих, ми­с­те­ць­ких, жі­но­чих, юна­ць­ких), ви­дан­ня яких жи­во­ті­ють. Вони не ма­ють тих фі­нан­со­вих при­хо­дів, які ма­ють Це­р­к­ви для сво­єї пре­си.

На­при­клад, Ми­т­ро­по­ли­ча Ка­н­це­ля­рія Укра­ї­н­сь­кої Пра­во­сла­в­ної Це­р­к­ви (Бавнд Брук) пи­ше, що пре­са грає ве­ли­ку роль. Зо­к­ре­ма та пре­са, «що її ви­да­ють асе­ку­ра­цій­ні со­ю­зи. Ре­да­к­цій­ний пе­р­со­нал у цій пре­сі скла­да­єть­ся май­же ви­клю­ч­но з ка­то­ли­ків, які ста­ран­но пи­ль­ну­ють да­ти чи­та­чам як­най­більш при­ваб­ли­ві ін­фо­р­ма­ції про Укра­ї­н­сь­ку Ка­то­ли­ць­ку Це­р­к­ву», і в цей же час во­ни «до­зу­ють кі­ль­кість ін­фо­р­ма­цій про Укра­ї­н­сь­ку Пра­во­сла­в­ну Це­р­к­ву, або й це­н­зу­ру­ють зміст тих ін­фо­р­ма­цій». [«Но­вий Шлях», 21 ли­с­то­па­да, 1987 р., То­рон­то.]

Як­би «ре­да­к­цій­ний пе­р­со­нал у цій пре­сі скла­да­в­ся май­же ви­клю­ч­но з пра­во­сла­в­них», то во­ни б «пи­ль­ну­ва­ли да­ти чи­та­чам як­най­більш при­ваб­ли­ві ін­фо­р­ма­ції про УА­П­Це­р­к­ву і «до­зу­ва­ли б кі­ль­кість ін­фо­р­ма­цій про УГК­Це­р­к­ву, або й це­н­зу­ру­ва­ли б зміст тих ін­фо­р­ма­цій».

71

127. АР­ХИ­Є­РЕЇ, ВИ БЕЗ­ПО­СЕ­РЕ­Д­НЬО чи по­се­ре­д­ньо до­мі­ну­є­те май­же над всі­ми Укра­ї­н­сь­ки­ми ча­со­пи­са­ми, жу­р­на­ла­ми, ви­да­в­ни­ц­т­ва­ми, шко­ла­ми, на­род­ни­ми до­ма­ми, оща­д­ни­ми ка­са­ми, куль­ту­р­ни­ми, на­у­ко­ви­ми і по­лі­тич­ни­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми. І в цьо­му не­ща­с­тя Укра­ї­н­сь­кої спі­ль­но­ти.

Ва­р­то зга­да­ти, для при­кла­ду: єпи­с­коп С.С. Ор­тин­сь­кий був по­ста­ра­в­ся, щоб сло­во «На­ро­д­ний» ви­ки­ну­ти і по­ста­ви­ти «Гре­ко-­Ка­то­ли­ць­кий». Та «пра­в­ні до­ра­д­ни­ки УН­Со­ю­зу стве­р­ди­ли, що змі­на в на­зві не бу­ла за­кон­на». До­ма­ган­ня єпи­с­ко­па бу­ло при­чи­ною роз­ко­лу УН­Со­ю­зу й по­стан­ня но­во­го со­ю­зу, який те­пер ві­до­мий як «Со­юз Укра­ї­н­ців Ка­то­ли­ків — «Про­ви­дін­ня». [Аль­ма­нах УН­Со­ю­зу, 1982 р.]

128. ЯК­ЩО АР­ХИ­Є­РЕЇ («НЕ ПО­ЛІ­ТИ­КИ», тоб­то лю­ди «по­над на­ці­о­на­ль­ною по­лі­ти­ко­ю») є ге­ге­мо­на­ми Укра­ї­н­сь­ко­го На­ці­о­на­ль­но­го Жит­тя, то це зна­чить, що Укра­ї­н­сь­кий Ви­з­во­ль­ний Рух — спра­ва не по­ва­ж­на. Не зді­б­на до дій між­на­ро­д­но­го зна­чен­ня.

Не зва­жа­ю­чи на те, що ви сво­єю на­у­кою опа­ну­ва­ли ду­шу й сві­до­мість Укра­ї­н­ців, ви їм не до­ві­ря­є­те. Це­р­к­ви, по­бу­до­ва­ні за гро­ші Лю­дей Укра­ї­н­сь­ких в уря­дах Ка­на­ди, Аме­ри­ки, Ав­с­т­ра­лії, ви офо­р­ми­ли, як ма­те­рі­а­ль­ну вла­с­ність Ва­ти­кан­сь­кої дер­жа­ви. І в цей же час ви ка­же­те, що «Це­р­к­ва — рі­д­на ма­ти на­ша». «Рі­д­на ма­ти на­ша» — вла­с­ність Ва­ти­ка­ну?

У Ан­г­лі­ка­нів, Ме­но­ні­тів, Єван­ге­лі­с­тів, Про­те­с­та­н­тів ко­ж­на Це­р­к­ва є вла­с­ні­с­тю гро­ма­ди.

72

129. МО­С­К­ВА (вчо­ра пра­во­сла­в­на, а сьо­го­дні со­вєт­сь­ка) так змо­с­­ко­в­щи­ла і так те­ро­ром зне­до­ли­ла Укра­ї­н­ців, що во­ни вже не во­ни. У ба­га­тьох з них ат­ро­фу­ва­ло­ся те люд­сь­ке бла­го­род­с­т­во, яке зветь­ся на­ці­о­на­ль­ною сві­до­мі­с­тю. Є тіль­ки ін­сти­н­к­ти: ро­с­те, лю­бить­ся, ба­вить­ся, ро­дить ді­тей, пра­цює, їсть, ста­ріє, вми­ра­є.

Як­що в Укра­ї­н­ців, що жи­вуть у Ві­ль­но­му сві­ті, роз­ви­не­на на­ці­о­на­ль­на сві­до­мість, то за­слу­га в цьо­му не ар­хи­є­ре­їв Гре­ко-­ка­то­ли­ць­кої чи Гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ної Це­р­ков.

130. ЇЇ (НА­ЦІ­О­НА­ЛЬ­НУ СВІ­ДО­МІСТЬ) ви­пле­ка­ли, ча­с­то ста­ю­чи в опо­зи­цію до ар­хи­є­ре­їв, Укра­ї­н­сь­ке На­ці­о­на­ль­не Об’­єд­нан­ня, Со­юз Укра­ї­н­сь­ких Са­мо­стій­ни­ків, Лі­га Ви­з­во­лен­ня Укра­ї­ни, уряд УНР а ви­гнан­ні, Со­юз Ге­т­ма­н­ців-­де­р­жа­в­ни­ків, Ор­га­ні­за­ція Дер­жа­в­но­го Від­ро­джен­ня Укра­ї­ни, Укра­ї­н­сь­ка Ре­во­лю­цій­но-­де­мо­к­ра­ти­ч­на Пар­тія, Спі­л­ка Ви­з­во­лен­ня Укра­ї­ни.

Об’­єд­нан­ня Укра­ї­н­сь­ких Жі­нок, Спі­л­ка Укра­ї­н­сь­кої Мо­ло­ді, Пласт, Об’­єд­нан­ня Де­мо­к­ра­ти­ч­ної Укра­ї­н­сь­кої Мо­ло­ді, Смо­ло­скип, То­ва­ри­с­т­во Укра­ї­н­сь­кої Сту­ді­ю­ю­чої Мо­ло­ді, Пись­мен­ни­ки, По­ети, Ком­по­зи­то­ри, Ар­ти­с­ти, Ма­ля­рі, На­род­ні До­ми, УН­Со­юз, УБСо­юз, НТШ, УВАН та ба­га­то ін­ших куль­ту­р­них і гро­мад­сь­ких уста­нов.

І всім їм на до­по­мо­гу при­йш­ло ОСІ­ДУ РУ­Н­Ві­ри (Об’­єд­нан­ня Си­нів і До­чок Укра­ї­ни Рі­д­ної Укра­ї­н­сь­кої На­ці­о­на­ль­ної Ві­ри). Ві­р­ні РУ­Н­Ві­ри бу­ду­ють Свя­ти­ню Ма­те­рі Укра­ї­ни. Во­ни є Укра­ї­н­ця­ми по по­хо­джен­ню і по ві­рі. Там, де пе­ре­чи­с­ле­ні ор­га­ні­за­ції не ма­ють до­сту­пу до Це­р­к­ви, у па­ра­фі­ян укра­ї­н­сь­кої сві­до­мо­с­ти не­ма­є.

73

131. У ПА­Р­ЛА­МЕ­Н­ТАХ КРА­ЇН ЕВ­РО­ПИ не си­дять у по­че­с­них ря­дах ка­р­ди­на­ли, ми­т­ро­по­ли­ти, єпи­с­ко­пи, ар­хи­ма­н­д­ри­ти. Це­р­к­ва ві­до­кре­м­ле­на від Дер­жа­ви.

Є тве­р­джен­ня, що СКВУ — мо­дель Укра­ї­н­сь­ко­го па­р­ла­ме­н­ту. Та ко­ли в Ню Йо­р­ку від­бу­ва­в­ся СКВУ, в Пре­зи­дії в пе­р­ших ря­дах си­ді­ли ми­т­ро­по­ли­ти, єпи­с­ко­пи, ар­хи­ма­н­д­ри­ти.

І Чу­жи­н­ці (до­стой­ні го­с­ті на СКВУ) не по­чу­ва­ли­ся зру­ч­но. Осо­б­ли­во ті, що бу­ли про­те­с­та­нт­сь­ко­го ві­ро­ви­знан­ня.

У них бу­ло вра­жен­ня, що во­ни по­па­ли не на СКВУ, а на со­бор ка­то­ли­ць­ких чи гре­ко-­пра­во­с­ла­в­них єпи­с­ко­пів. І пи­тан­ня: «У­к­ра­їн­сь­ка на­ці­о­на­ль­на по­лі­ти­ка (СКВУ) пі­ш­ла на услу­гу кле­ри­ка­лам?»

132. «ПО­ПИ Є ТА­КА ВЕР­С­Т­ВА, З ко­т­рою не­мо­ж­ли­во во­ди­ти при­язнь, як рі­в­ний з рі­в­ни­ми. У від­но­си­нах ко­ж­ної пар­тії не­по­пів­сь­кої до по­пів мо­ж­ли­ві тіль­ки дві до­ро­ги: або ста­ну­ти про­ти по­пів, або пі­ти їм на по­слу­гу. На­ро­до­вці бу­ли світ­сь­кою пар­ті­єю, лі­бе­ра­ль­но­ю. За­ду­ма­в­ши при­ве­р­ну­ти по­пів до на­ро­до­вс­т­ва, во­ни зро­би­ли­ся слу­га­ми по­пів­с­т­ва». [Ів. Фра­н­ко, 1898 р.]

Я вва­жаю, що не тре­ба ста­ва­ти про­ти по­пів і не тре­ба, щоб во­ни бу­ли ге­ге­мо­на­ми над усі­ми ді­ля­н­ка­ми Укра­ї­н­сь­ко­го на­ці­о­на­ль­но­го жит­тя. Бо це при­ни­жує їх і зне­до­лює Укра­ї­н­ців.

74

133. АР­ХИ­Є­РЕЇ, В ІМ’Я ГО­С­ПО­ДА БО­ГА все­пра­ве­д­но­го, в ім’я кра­щої до­лі Ма­те­рі Укра­ї­ни зве­р­та­ю­ся до вас. Не ста­рай­те­ся Укра­ї­н­сь­кі на­ці­о­на­ль­ні спра­ви під­по­ряд­ко­ву­ва­ти сво­їй ге­ге­мо­ні­ї.

Не огре­ко-­ка­то­ли­чуй­те і не огре­ко-­пра­во­с­ла­в­люй­те Укра­ї­н­сь­ку на­ці­о­на­ль­ну по­лі­ти­ку. Не вно­сь­те в її іде­о­ло­гію ча­ду ре­лі­гій­ної во­ро­ж­не­чі. Не зне­ці­нюй­те в сві­ті її ва­р­то­с­ти.

У Дер­жа­ві мо­же ві­ль­но іс­ну­ва­ти ва­ша Це­р­к­ва, але не мо­же Дер­жа­ва іс­ну­ва­ти у ва­шій Це­р­к­ві. Бу­дь­те ве­ли­ко­ду­ш­ни­ми. Не ство­рюй­те в Сві­ті ду­м­ку, що Укра­ї­н­сь­ка На­ці­о­на­ль­на по­лі­ти­ка діє з бла­го­сло­вен­ня ар­хи­є­ре­їв, які під­по­ряд­ко­ва­ні Ва­ти­ка­но­ві чи ка­но­нам Гре­ко-­ор­то­до­к­сі­ї.

134. НІ, НІ, Я НЕ ПРО­ТИ ГА­С­ЛА «Бог і Укра­ї­на». Я про­ти то­го, щоб ве­ли­ч­но­му га­с­ло­ві да­ва­ти ін­тер­пре­та­цію шкі­д­ли­ву на­ці­о­на­ль­ній спра­ві. Ка­роль Вой­ти­ло (па­па Іван Па­в­ло) влі­т­ку 86-го ро­ку ви­дав ен­ци­к­лі­ку «Сла­во­рум Апо­с­то­лі», в якій об’­явив, що «Ки­їв у пів­ден­ній Ро­сі­ї», і що ско­ро бу­де «Ти­ся­чо­літ­тя хре­щен­ня св. Во­ло­ди­ми­ра Ки­їв­сь­ко­го, свя­то­го па­т­ро­на рус­с­ких ка­то­ли­ків».

Рим­сь­кий па­па — не­по­ми­ль­ний, за­сту­п­ник Бо­га? Укра­ї­нець, ви­хо­ва­ний в Ка­то­ли­ць­кій Це­р­к­ві, на пе­р­ше мі­с­це ста­вить «за­с­ту­п­ни­ка Бо­га», а на дру­ге мі­с­це — Ма­тір Укра­ї­ну.

На­род, який ту чи ін­шу Ві­ру, при­йн­я­ту Чу­жи­ни, ста­вить ви­ще во­лі й со­ві­с­ти Ма­те­рі Ві­т­чи­з­ни, ві­ль­ним не бу­ва­є. Усе, що є ни­ж­че, не ва­р­те то­го, щоб за ньо­го вми­ра­ти: і та­кий На­род мо­же до­в­гі ві­ки бо­ро­ти­ся за во­лю, та бо­ро­ть­ба йо­го бу­де за­кін­че­на по­ра­з­ко­ю.

Бог (Са­ва­от - Го­с­подь На­ро­ду Із­ра­ель­сь­ко­го) і Укра­ї­на. «Свят, свят, свят Бог Са­ва­от». (Між ін­шим: ка­то­ли­ць­кі і ге­б­рей­сь­кі сло­в­ни­ки тве­р­дять, що сло­во «це­ба­от» (Са­ва­от) зна­чить «во­єн­но­на­ча­ль­ник». Бог Са­ва­от був од­ним з го­ло­вних бо­гів Юдеї).

Га­с­ло «Бог і Укра­ї­на» тіль­ки то­ді ма­ти­ме мо­ра­ль­ну си­лу, ко­ли Укра­ї­н­ці ма­ти­муть Укра­ї­н­сь­ке ро­зу­мін­ня Бо­га: ко­ли між Бо­гом і Укра­ї­н­ця­ми ні­який чу­жо­зе­м­ний ав­то­ри­тет не бу­де пред­ста­в­ни­ком.

75

135. І ГА­С­ЛО «ЗА ХРИ­С­ТИ­ЯН­СЬ­КУ УКРА­Ї­НУ» шкі­д­ли­ве для Укра­ї­ни. Шкі­д­ли­ве з ба­га­тьох при­чин. За­зна­чу дві. Пе­р­ша: як­що за хри­с­ти­ян­сь­ку, то за яку — пра­во­сла­в­ну, ка­то­ли­ць­ку чи про­те­с­та­нт­сь­ку?

В Укра­ї­н­ців, які є ка­то­ли­ка­ми і пра­во­сла­в­ни­ми, ят­рить­ся ста­ра бо­лю­ча ра­на. І на неї си­па­ли і си­п­лять сіль Чу­жі си­ли. І ті на­ші, що їм слу­жать.

«Скі­ль­ки то кро­ви і сліз про­лив наш на­род че­рез це­р­ко­в­но-­ві­ро­ви­з­на­не­вий роз­по­діл». [«Но­вий Шлях», 21 ли­с­то­па­да, 1987 р., То­рон­то.] Спра­в­ді, Гре­ко-­ка­то­ли­цизм і Гре­ко-­пра­во­с­ла­віє не ва­р­ті тих рік сліз і кро­ви, що за них про­лив Укра­ї­н­сь­кий На­род.

136. ПРО­ТЕ­С­ТА­Н­ТИ, які в Ев­ро­пі і в Аме­ри­ці ма­ють си­лу, охо­че під­три­ма­ли б тих Укра­ї­н­ців, які бо­рють­ся під кли­чем «за про­те­с­та­нт­сь­ку Укра­ї­ну — жи­т­ни­цю Ев­ро­пи».

Дру­га при­чи­на: Япо­н­ці, Ки­тай­ці, Ін­ду­си, Аме­ри­ка­н­ці, Ара­би, Ев­ро­пей­ці хо­чуть ба­чи­ти в Укра­ї­н­сь­кій по­лі­ти­ці дер­жа­в­ни­ць­ке га­с­ло: «За укра­ї­н­сь­ку Укра­ї­ну», в якій за­ко­ном охо­ро­не­на во­ля всіх ре­лі­гій­них пе­ре­ко­нань. Зра­з­ком є Ка­на­да, Ан­г­лія, Аме­ри­ка.

Щоб од­на ре­лі­гія не чу­ла­ся при­ві­ле­йо­ва­ною, а дру­га — скри­в­дже­ною, не­має га­сел «за му­су­ль­ман­сь­ку Аме­ри­ку», «за хри­с­ти­ян­сь­ку Аме­ри­ку», «за юдей­сь­ку Аме­ри­ку», «за бу­д­ди­ст­сь­ку Аме­ри­ку». Є аме­ри­кан­сь­ка Аме­ри­ка. І ве­ли­ч­на в сві­ті во­на тим, що в ній за­ко­ном за­бо­ро­не­на ра­со­ва чи ре­лі­гій­на дис­кри­мі­на­ці­я.

76

137. ГРЕ­ЦЬ­КІ АР­ХИ­Є­РЕЇ десь пів­то­ри ти­ся­чі літ то­му для бі­ль­шої дра­ма­ти­за­ції ри­ту­а­лів Гре­ко-­ор­то­до­к­сії одя­г­ну­ли по­зо­ло­че­ні ри­зи Зе­в­со­вих же­р­ців (єре­їв). Узя­ли з хра­мів Зе­в­са, Апо­л­ло­на, Ар­те­мі­ди кро­пи­ло й ка­ди­ло, об­ця­ць­ко­ва­ний кло­бук (ми­т­ру). І жезл во­ло­да­ря (ки­ра): па­ли­цю з дво­ма га­дю­чи­ми го­ло­ва­ми, яка по­ді­б­на до си­м­во­лу бо­га Ес­ку­ла­па.

Ні­чо­го спі­ль­но­го з «Є­ва­н­ге­лі­є­ю» (з Ві­рою Хри­с­то­вою) ці ри­ту­а­ль­ні зна­ря­д­дя не ма­ють. Т. Ше­в­че­н­ко пи­ше, що «бу­дем, бра­те, лю­ль­ки з ка­ди­ль­ниць за­ку­ря­ти», «кро­пи­лом (...) ха­ту за­мі­та­ти». Чи мо­ж­на ша­ну­ва­ти Про­ро­ка Ше­в­че­н­ка, не ма­ю­чи по­ша­ни до Йо­го на­у­ки?

138. ПА­С­ТО­РИ СТА­ДА ВІ­Р­НИХ Ві­ри Хри­с­то­вої в Ан­г­лії, Ні­ме­ч­чи­ні, Но­р­ве­гії, Шве­ції, Швей­ца­рії, Гол­лан­дії та ін­ших кра­їн Ев­ро­пи на­віть під час свят одя­г­не­ні скро­м­но. Вва­жа­ють се­бе мі­ні­с­т­ра­ми (тоб­то, слу­га­ми) На­ро­ду.

Ар­хи­є­реї, вже час, щоб і ви одя­га­ли­ся скро­м­ні­ше. Щоб і ви зві­ль­ни­ли се­бе від пе­ре­ста­рі­лих ри­ту­а­лів і та­ких ти­ту­лів, як кир (цар, го­с­подь), вла­ди­ка (во­ло­дар). Бу­дь­те не ца­ря­ми (ки­ра­ми) і не вла­ди­ка­ми, а мі­ні­с­т­ра­ми (слу­га­ми) На­ро­ду, який в по­ті чо­ла пра­цю­ю­чи, ді­лить­ся з ва­ми хлі­бо­м-­сіл­лю.

77

139. ЧАС ПРИ­ЗНА­ТИ­СЯ ПА­РА­ФІ­Я­НАМ (бра­там і се­с­т­рам), що ви ар­хи­є­реї дру­го­го со­р­ту, що ста­до Хри­с­то­ве, яке ви па­се­те, скла­де­не з хри­с­ти­ян дру­гої ка­те­го­рі­ї. Яви­ще це при­кре й бо­лю­че.

Між ін­шим, я зди­ву­ва­в­ся, про­чи­та­в­ши в ча­со­пи­сі «Пра­ця» [Укр. Ка­тол. Ти­ж­не­вик в Бра­зи­лії) за 13.11. 86 р.] в ре­да­к­цій­ній стат­ті, що «ка­то­ли­ки ла­тин­сь­ко­го об­ря­ду ча­с­то нас тра­к­ту­ють як не­до­лю­дей чи ка­то­ли­ків ни­ж­чої ка­те­го­рі­ї» і «не­ма жо­д­ної про­ти то­го апе­ля­ції, хі­ба до па­на Бо­га». Зди­ву­ва­в­ся, по­чу­в­ши від­ва­ж­ний бунт до­в­го­те­р­пе­ли­во­го ра­ба.

140. ГРЕ­КИ ПРО­ГО­ЛО­СИ­ЛИ ВА­СИ­ЛЯ (кня­зя Во­ло­ди­ми­ра) свя­тим на ос­но­ві Гре­ць­ких ка­но­нів. І то­му Во­ло­ди­мир є Гре­ць­ким свя­тим, а не Укра­ї­н­сь­ким. Укра­ї­н­ці не ма­ють Укра­ї­н­ців хри­с­ти­ян­сь­ких свя­тих, ка­но­ні­зо­ва­них Укра­ї­н­сь­кою Це­р­к­вою Хри­с­то­вою: бо ж та­кої Це­р­к­ви не бу­ло й не­ма­є.

Не­має Укра­ї­н­сь­кої хри­с­ти­ян­сь­кої тео­ло­гі­ї. Тоб­то, не­має Укра­ї­н­сь­кої ін­тер­пре­та­ції «Є­ва­н­ге­лій». Не­має укра­ї­н­ця­ми ство­ре­них хри­с­ти­ян­сь­ких ка­но­нів і ри­ту­а­лів. Укра­ї­н­ці ві­рять в Хри­с­та так, як їх на­вчи­ли па­ни хри­с­ти­я­ни (Гре­ки і Ла­ти­ни). А що ж є?

78

141. Є УКРА­Ї­Н­ЦІ, які на­ле­жать до Гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ної і Гре­ко-­ка­то­ли­ць­кої Це­р­ков, в яких лі­ту­р­гія (її фо­р­ма і зміст), до­г­ми, ка­но­ни, ри­ту­а­ли, ін­тер­пре­та­ція Ві­ри Хри­с­то­вої і це­р­ко­в­ні те­р­мі­ни (епі­т­ра­хиль, па­ра­с­тас, па­на­хи­да, ри­зи, па­на­гія, іко­но­стас, па­ра­фія, ана­те­ма, фе­лон, ан­ти­мінс, єв­ха­ри­с­тія) ство­ре­ні Гре­ка­ми і Ри­м­ля­на­ми.

От­же, Укра­ї­н­ці ре­лі­гій­ні по­-чу­жо­му. Їм бу­ло впро­довж Ти­ся­чо­літ­тя па­на­ми-­хри­с­ти­я­на­ми за­бо­ро­не­но тво­ри­ти Укра­ї­н­сь­кі хри­с­ти­ян­сь­кі до­г­ми, ка­но­ни, об­ря­ди. Во­ни до­сі за­ли­ши­ли­ся хри­с­ти­я­на­ми-­ра­ба­ми (ун­те­р­ме­н­ша­ми), яких за­ра­хо­ва­но до Ві­за­н­тій­сь­ко­го об­ря­ду («ба­і­зе­н­та­ін ра­іт»).

Ні Гре­ко-­пра­во­с­ла­в­на, ні Гре­ко-­ка­то­ли­ць­ка Ві­ра не є Укра­ї­н­сь­кою Ві­ро­ю. Між ін­шим, «Грік Ор­то­докс Це­р­к­ва» в пе­ре­кла­ді зна­чить «Гре­ць­ка Пра­в­ди­во-­ві­р­на Це­р­к­ва». Пра­в­ди­во ві­ри­ти і пра­в­ди­во сла­ви­ти — не те са­ме.

79

142. НІ­ХТО НЕ ОЦІ­НЮЄ ТА­ЛАНТ і си­лу На­ро­ду по то­му, як він в Це­р­к­ві обо­ж­нює чу­жі (гре­ць­кі чи рим­сь­кі) іко­ни свя­тих. Ко­ж­ний На­род ва­р­тий у Сві­ті сті­ль­ки, скі­ль­ки він при­ніс ко­ри­с­ти для Люд­с­т­ва: яки­ми сво­ї­ми (а не з чу­жи­ни по­зи­че­ни­ми) ва­р­то­с­тя­ми, ре­лі­гій­ни­ми чи куль­ту­р­ни­ми, зба­га­тив ду­хо­в­не жит­тя Люд­с­т­ва.

У кни­ж­ці «Ві­за­н­тія і Укра­ї­на» ми­т­ро­по­лит Іла­рі­он пи­ше, що «У­весь наш Укра­ї­н­сь­кий дух, як на­ро­ду, усю на­шу ду­хо­в­ну куль­ту­ру при­ще­пи­ла нам Ві­за­н­ті­я», «за­бе­ріть в Укра­ї­н­ців пра­во­сла­в­ний ві­за­н­ти­їзм, і во­ни ста­нуть го­ли­ми, як ма­ти на­ро­ди­ла», «Ві­за­н­тія да­ла нам ві­ру й куль­ту­ру».

143. ВІ­ЗА­Н­ТІЯ НЕ МА­ЛА УКРА­Ї­Н­СЬ­КО­ГО ДУ­ХА: во­на Укра­ї­ні не мо­г­ла да­ти то­го, чо­го во­на не ма­ла. її ар­хи­є­реї впро­довж ві­ків ни­щи­ли на Ру­сі ска­р­би куль­ту­ри Ру­сі. Він (Іла­рі­он) по­-раб­сь­ко­му при­йн­яв чу­жу куль­ту­ру. І до неї мо­ли­ть­ся. Він не має ду­хо­в­ної си­ли, щоб по­ба­чи­ти хи­б­ність сво­їх по­гля­дів.

Оче­ви­д­но, як­що вва­жа­ти Укра­ї­н­сь­ким ду­хом і Укра­ї­н­сь­кою куль­ту­рою це­р­ко­в­ну лі­ту­р­гію (слу­ж­бу), іко­но­ста­си і ри­ту­а­ли гре­ць­кі, то то­ді Укра­ї­н­ці вза­га­лі не ма­ють ні сво­го ду­ха, ні сво­єї куль­ту­ри, во­ни «го­лі, як ма­ти на­ро­ди­ла».

80

144. «МИ ГРЕ­ЦЬ­КЕ ПРА­ВО­СЛА­ВІЄ ПРИ­ЙН­Я­ЛИ, і во­но вже на­ше рі­д­не», пи­ше ме­ні К.П. Я від­по­ві­даю: на­ше є тіль­ки те, що на­ми ство­ре­не. Ма­ло­рос ка­же: «Та я Укра­ї­нець, але при­йн­яв мо­ву Ле­ні­на і Пу­ш­кі­на, і во­на для ме­не вже моя рі­д­на».

Зва­ти Гре­ць­ку Це­р­к­ву Хри­с­то­ву Укра­ї­н­сь­кою то­му, що в ній мо­лять­ся Укра­ї­н­ці — це те са­ме, що зва­ти ком­па­р­тію Укра­ї­ни Укра­ї­н­сь­кою то­му, що в ній є Укра­ї­н­ці.

Дух і за­ко­ни в цій ком­па­р­тії, ін­тер­пре­та­ція Ма­р­к­са мо­с­ков­сь­кі. Ко­ли Укра­ї­н­сь­кі ко­му­ні­с­ти (так зва­ні ука­пі­с­ти) про­бу­ва­ли Ма­р­к­са ін­тер­пре­ту­ва­ти по­-ук­ра­їн­сь­ко­му, Мо­с­к­ва їх зни­щи­ла.

І ви, ар­хи­є­реї, бу­де­те екс­ко­му­ні­ко­ва­ні, ко­ли від­ва­жи­те­ся ма­ти Укра­ї­н­сь­ку Це­р­к­ву Хри­с­то­ву не­за­ле­ж­ну від догм, ка­но­нів і ри­ту­а­лів Гре­ко-­ор­то­до­к­сії чи Ри­мо-­ка­то­ли­ци­з­му. Вас об­ви­ну­ва­тять у про­те­с­та­н­ти­з­мі.

81

145. СВЯ­ТУ ВЕ­ЧЕ­РЮ на честь 12-ох бра­тів (мі­ся­ців), Ді­ду­ха, що є си­м­во­лом Ду­ха Пред­ків рі­д­них, Ще­д­рий ве­чір, Ще­д­рі­в­ки, Ко­ля­д­ки, Ве­с­ня­н­ки, Пи­са­н­ки, Ку­па­ла ви, ар­хи­є­реї, впро­довж ві­ків жо­р­с­то­ко пе­ре­слі­ду­ва­ли. На­зи­ва­ли ви­явом «бі­сов­сь­ко­го ду­ха», «не­че­с­ти­вим язи­че­с­т­вом». Не мі­г­ши без­слі­д­но зни­щи­ти Укра­ї­н­сь­кі об­ря­ди язи­че­сь­кі, ви те­пер їх екс­плу­а­ту­є­те (хі­ба це спра­ве­д­ли­во?) для сла­в­лен­ня свя­то­щів Юдеї, Гре­ко-­ор­то­до­к­сії, Гре­ко-­ка­то­ли­ци­з­му.

І ка­же­те, що від цьо­го й Ві­ра од Гре­ків при­йн­я­та ста­ла рі­д­ною Укра­ї­н­сь­ко­ю. От­же, об­ря­д­ність на­ша, але їй да­на роль раб­сь­ка: у неї фо­р­ма Укра­ї­н­сь­ка, а зміст в неї — Чу­жий.

На­га­дує це свя­то бо­ль­ше­ви­ць­ке: ді­ти у ви­ши­тих со­ро­ч­ках об­ря­до­во уквіт­чу­ють пор­т­рет Ле­ні­на ру­ш­ни­ком, який має ча­рі­в­ні укра­ї­н­сь­кі взо­ри. І спі­ва­ють пі­с­ню: «Ле­нін — рі­д­ний ба­ть­ко наш».

82

146. ЙДЕ НА­СТИ­Р­ЛИ­ВА БО­РО­ТЬ­БА за во­ло­дін­ня ду­м­кою і по­чут­тям на­ро­ду. «Ми пе­ре­бу­ва­ли в те­м­них не­трях па­ган­с­т­ва, не зна­ли пра­в­ди, че­с­ти, со­ві­с­ти, куль­ту­ри, пись­ма, не ма­ли пра­в­ди­вої ві­ри в Бо­га. Та пі­с­ля хре­щен­ня ми ста­ли за­опі­ко­ва­ні Го­с­по­дом Хри­с­том, ми ста­ли спа­сен­ни­ми».

Або: «Ми жи­ли під гні­том бу­р­жу­а­з­них ви­слу­ж­ни­ків ота­ма­на С. Пет­лю­ри і ге­т­ма­на П. Ско­ро­пад­сь­ко­го. Не ма­ли ми прав люд­сь­ких, жи­ли в тьмі, на­ша ві­ль­на ду­м­ка пе­ре­слі­ду­ва­ла­ся. Та при­йш­ла до нас Че­р­во­на ар­мія, ба­ть­ком Ле­ні­ним по­сла­на. І ви­з­во­ли­ла Укра­ї­ну, при­не­с­ла на­ро­до­ві во­лю, на­род­ну де­мо­к­ра­тію, і по­ча­в­ся буй­ний роз­ви­ток куль­ту­ри. ми­с­те­ц­т­ва, осві­ти. І в се­р­цях на­ших жи­ве Ле­нін».

147. ТОЙ, ХТО ЧУ­ЖЕ НА­ЗИ­ВАЄ РІ­Д­НИМ сві­до­мо, або не­сві­до­мо, звик бу­ти ра­бом. Він не зді­б­ний зро­зу­мі­ти при­чи­ни сво­єї раб­сь­кої до­лі.

У Свя­ти­ні Ма­те­рі Укра­ї­ни на свя­щен­ній го­ди­ні я ска­зав: «Я­к­що твої об­ря­ди, твоя куль­ту­ра раб­сь­кі (сла­в­лять Чу­жі ре­лі­гій­ні чи по­лі­тич­ні іде­а­ли), і те­бе це не об­ра­жає, зна­чить ти утра­тив по­ша­ну до се­бе — охо­ло­пи­в­ся в не­во­лі. При­ми­ри­в­ся з ста­но­ви­щем зне­особ­ле­но­го «ща­с­ли­во­го» ра­ба».

Пра­в­да, є та­кі в нас ін­те­лі­ге­н­ти (ви­хо­ва­ні в чу­жих шко­лах), які му­д­ру­ють: Укра­ї­н­ці не зді­б­ні бу­ти тво­р­ця­ми сво­їх (са­мо­бу­т­ніх) ду­хо­в­них ва­р­то­с­тей. Не зді­б­ні ма­ти Не­за­ле­ж­ний Ду­хо­в­ний Шлях Жит­тя (свою Ві­ру в Бо­га). І то­му по­ви­нні се­бе під­по­ряд­ко­ву­ва­ти за­ко­нам і ри­ту­а­лам Гре­ко-­ор­то­до­к­сії і Гре­ко-­ка­то­ли­ци­з­му.

83

148. ІН­ШІ 3 ОБУ­РЕН­НЯМ ПИ­ШУТЬ: «О­ці Це­р­к­ви, що те­пер ма­є­мо (Ка­то­ли­ць­ка і Пра­во­сла­в­на) га­ль­му­ють на­шу на­ці­о­на­ль­ну спра­ву. Ми бу­де­мо си­ль­ни­ми то­ді, ко­ли ма­ти­ме­мо «вла­с­ну укра­ї­н­сь­ку на­ці­о­на­ль­но-­не­за­ле­ж­ну пра­во­сла­в­ну Це­р­к­ву», М. В-ний.

Я тве­р­джу: так до­в­го, як до­в­го в Це­р­к­ві є Гре­ць­кі тео­ло­гія, лі­ту­р­гія, до­г­ми, ка­но­ни, ри­ту­а­ли, скі­ль­ки б ви її не на­зи­ва­ли не­за­ле­ж­ною, на­ці­о­на­ль­ною, во­на та­кою не бу­де.

Ко­ли ви ство­ри­те Укра­ї­н­сь­ку Це­р­к­ву Хри­с­то­ву, від­ки­ну­в­ши все Гре­ць­ке, то й то­ді її не мо­ж­на на­зи­ва­ти ду­хо­в­но не­за­ле­ж­ною Це­р­к­во­ю. Бо ж в ній ко­с­мо­ло­гія, бо­го­ро­зу­мін­ня, за­по­ві­ді не Укра­ї­н­сь­кі, а Юдо-­хри­с­ти­ян­сь­кі.

Ісус ви­сту­пив про­ти Жи­дів­сь­кої На­ці­о­на­ль­ної Це­р­к­ви (Юда­ї­з­му) і за­сну­вав ін­тер­на­ці­о­на­ль­ну Це­р­к­ву. Ви хо­че­те тво­ри­ти та­ку Це­р­к­ву Хри­с­то­ву, яка за­пе­ре­чує ос­но­в­ні за­са­ди Йо­го Ві­ри (тоб­то, Це­р­к­ву на­ці­о­на­ль­ну)?

84

149. У ЧА­СО­ПИ­САХ ЧИ­ТА­Є­МО, що ко­ли вто­р­г­ну­ли­ся Та­та­ри, то лю­ди зі­бра­ли­ся в Це­р­к­ві бі­ля іко­ни Спа­си­те­ля. Мо­ли­ли­ся. Та Це­р­к­ва за­ва­ли­ла­ся од люд­сь­ко­го на­тов­пу. І лю­дей, і на­віть ар­хи­ма­н­д­ри­та і по­па при­ва­ли­ла. Му­че­ни­ць­кий шлях ма­ла на­ша пра­во­сла­в­на Це­р­к­ва, «рі­д­на ма­ти на­ша. А скі­ль­ки Мо­с­к­ва за­мо­р­ду­ва­ла ду­хо­в­ни­ків УА­П­Це­р­к­ви?

Уні­я­ти те­пер на­по­ле­г­ли­во го­ло­сять, що в 988 ро­ці всі хри­с­ти­я­ни в об­ла­с­тях Рим­сь­кої ім­пе­рії бу­ли ка­то­ли­ка­ми, і то­му Во­ло­ди­мир був ка­то­ли­ком. З цих при­чин тре­ба від­зна­ча­ти 1000-літ­тя ка­то­ли­ц­т­ва в Укра­ї­ні».

149. «МИ НЕ ХО­ЧЕ­МО В КИ­Є­ВІ ма­ти Ки­є­во-­Га­ли­ць­ко­го па­т­рі­а­р­ха, на­ста­в­ле­но­го па­пою Рим­сь­ким». «Пра­во­с­ла­в­на Це­р­к­ва — най­бі­ль­ший скарб укра­ї­н­сь­ко­го на­ро­ду», а от «У­нія ось вже чо­ти­ри­ста ро­ків зне­си­лює ор­га­нізм укра­ї­н­сь­ко­го на­ро­ду», го­ло­сить в «Рі­з­д­вя­но­му по­слан­ні» ми­т­ро­по­лит Мстис­лав (Бавнд Брук). [«Укр. Ві­с­ті», 27-го гру­д­ня, 87 ро­ку, Ді­т­ройт.]

В ім’я Пра­в­ди тре­ба ска­за­ти, що пра­во­сла­віє, пе­ре­бу­ва­ю­чи на слу­ж­бі во­ро­жих сил, вже май­же ти­ся­чу літ «зне­си­лює ор­га­нізм Укра­ї­н­сь­ко­го на­ро­ду».

85

151. ІН­ШІ ПИ­ШУТЬ: бу­ли укра­ї­н­сь­кі ко­му­ні­с­ти (ука­пі­с­та­ми на­зи­ва­ли­ся). Мо­с­к­ва всіх в конц­та­бо­рах за­му­чи­ла. Му­че­ни­ць­кий шлях ма­ли. Я ка­жу: ука­пі­с­ти не ус­ві­до­м­лю­ва­ли, що в Мо­с­к­ві тво­рить­ся но­ва ім­пер­сь­ка ре­лі­гія — ле­ні­нізм. Пра­во­сла­віє, як ін­стру­мент гно­б­лен­ня по­не­во­ле­них На­ро­дів, утра­ти­ло си­лу. У На­ро­ді жи­ла від­ра­за до по­пів (ру­си­фі­ка­то­рів, жа­н­да­рм­сь­ких при­яте­лів).

За­мість Ісу­са в Мо­с­к­ві став Ле­нін бо­же­с­т­вом. А ко­мі­са­ри (по­лі­тру­ки) — йо­го же­р­ця­ми. І той, хто від­ва­жу­єть­ся до цьо­го бо­же­с­т­ва про­яв­ля­ти не­при­хи­ль­ність, пе­ре­бу­ває за ґра­та­ми (в конц­та­бо­рі).

Ні­яка ім­пе­рія не мо­же іс­ну­ва­ти без бо­же­с­т­ва, пе­ред яким, як пе­ред си­м­во­лом ім­пер­сь­кої си­ли, єд­но­с­ти і ма­є­с­та­т­но­с­ти, ма­ють всі без ви­ня­т­ку, скло­ня­ти свої се­р­ця.

У «Ма­га Ві­рі» в опо­ві­ді «Як двоє­ві­р’я при­гно­б­лює ду­хо­в­ні си­ли на­ро­ду?», я пи­шу про ле­нін­сь­кі ри­ту­а­ли, про ім­пер­сь­кий культ Ле­ні­на.

86

152. АБО: МО­С­К­ВА ЛІ­К­ВІ­ДУ­ВА­ЛА Гре­ко-­ка­то­ли­ць­ку Це­р­к­ву. Ба­га­то пан-­от­ців му­чать­ся в конц­та­бо­рах Си­бі­ру. Про­те­с­туй­мо, ви­ма­гай­мо прав для на­шої Ка­то­ли­ць­кої Це­р­к­ви. Пра­во­сла­віє нам в Га­ли­чи­ні не по­трі­б­не.

«На­ша Це­р­к­ва є му­че­ни­ць­кою, ро­з­п’я­тою на хре­с­ті. Скі­ль­ки то за­ги­ну­ло нас за Ві­ру Хри­с­то­ву». О, це пра­в­да, «Ко­ти­ли­ся і на­ші ко­за­чі ду­р­ні го­ло­ви (...) за ві­ру Хри­с­то­ву». [Т. Ше­в­че­н­ко.]

(Не всі па­ра­фі­я­ни зна­ють, що гре­ць­ке сло­во «ки­рі­ос» зна­чить «май­с­тер», «пан», «во­ло­дар». Са­к­со­ни з «ки­рі­ос» зро­би­ли «кі­рі­ка», а по­тім — «кі­р­ха». Укра­ї­н­ці «к» ви­мо­ви­ли як «ц», і по­ста­ло сло­во «цьрки», а по­тім — «це­р­к­ва», що в пе­ре­кла­ді на на­шу мо­ву зна­чить «го­с­по­д­ня», «Пан­сь­кий дім», «кі­н­г­дом»).

87

153. «БУ­ДУЙ­МО НО­ВІ КА­ТО­ЛИ­ЦЬ­КІ ЦЕ­Р­К­ВИ, во­ни да­дуть нам Укра­ї­н­сь­ку сві­до­мість». Не об­ма­нюй­мо са­мі се­бе. Гре­ко-­Ка­то­ли­ць­ка і Гре­ко-­Пра­во­с­ла­в­на Це­р­к­ви не мо­жуть Укра­ї­н­цям да­ти то­го, чо­го в них не­ма­є.

Зна­є­мо: Укра­ї­н­ці ма­ли ба­га­ті хри­с­ти­ян­сь­кі Це­р­к­ви, і в них бі­д­ну, бі­д­ну на­ці­о­на­ль­ну сві­до­мість. «Бо ми ма­ло мо­ли­ли­ся. Ми ма­ло бла­га­ли спа­сін­ня пе­ред чу­до­тво­р­ни­ми іко­на­ми Ісу­са Хри­с­та, Ді­ви Ма­рії, св. Ва­р­ва­ри та ін­ши­ми яв­ле­ни­ми». Про­рок Т. Ше­в­че­н­ко пи­ше, що «бу­дем, бра­те, яв­ле­ни­ми піч то­пи­ти». («Я­в­ле­ни­ми» на­зи­ва­ють­ся «чу­до­т­во­р­ні іко­ни»),

Сто­я­ти на ко­лі­нах пе­ред яв­ле­ни­ми, і мо­ли­ти­ся, не тя­ж­ко. Вже со­т­ні літ сто­ї­мо на ко­лі­нах пе­ред по­зо­ло­че­ни­ми об­ра­за­ми свя­тих уго­д­ни­ків Юдеї, Ри­му, Гре­ці­ї. Ні­хто за та­ку на­шу ві­р­ність іко­нам нас не ша­ну­є. На­впа­ки: глу­м­лять­ся з на­шої раб­сь­кої ре­лі­гій­но­с­ти. І ка­жуть, щоб ми «хо­ди­ли до це­р­к­ви не тіль­ки в не­ді­лю, але ко­ж­но­го дня ти­ж­ня і щоб сто­я­ли тим на ко­лі­нах по­ки кров із них під­е». [«Укр. Ві­с­ті», 11.01/87 р., Ді­т­ройт.]

«І ми мо­ли­мо­ся до Ді­ви Ма­рії, яка по­ки шли свою си­лу й лю­бов до нас. Ту­р­ки на­сту­па­ли й стрі­ли пу­с­ка­ли. Та Ма­ти Бо­жа стрі­ли пе­ре­йма­ла і Ту­р­ків уби­ва­ла».

88

154. ЧИМ БІ­ЛЬ­ШЕ УКРА­Ї­Н­ЦІ ЖЕ­Р­Т­ВУ­ЮТЬ ЕНЕ­Р­ГІЇ ка­то­ли­ци­з­мо­ві і пра­во­сла­вію, тим да­ль­ше во­ни від­да­ля­ють се­бе від на­ці­о­на­ль­них справ. Є та­кі, які ка­жуть: «Я пра­цюю для ка­то­ли­ць­кої Це­р­к­ви». «Я пра­цюю для пра­во­сла­в­ної Це­р­к­ви». «На­ці­о­на­ль­ні спра­ви ме­не не ці­ка­в­лять, во­ни ж не Бо­жі. У них пар­тій­щи­на, світ­сь­кі сва­р­ки».

Ше­в­че­н­ко, Фра­н­ко, Ле­ся Укра­ї­н­ка не скла­да­ли по­кло­ни до ікон свя­тих Гре­ків, Юде­їв, Ла­ти­нів. Во­ни жи­ли для На­ро­ду, в ім’я На­ро­ду і з На­ро­до­м. Чи во­ни до­стой­ні, щоб з них бра­ти при­клад?

89

155. О, ВСЕ­ПРА­ВЕ­Д­НИЙ ЄДИ­НО­СУ­ЩИЙ ГО­С­ПО­ДИ, Ти є в Усьо­му і Все є в То­бі, і хай свя­тить­ся ім’я Твоє, Да­ж­бог! Да­ж­бог є Свя­тою Лю­бо­в’ю. Да­ж­бог є Свя­тою Пра­в­до­ю.

Усі На­ро­ди є ді­ть­ми Бо­жи­ми, хоч і ві­ру­ють в Ньо­го по­-рі­з­но­му і на­зи­ва­ють Йо­го по­-рі­з­но­му. В Ін­ду­сів — Бра­г­ма, у Пе­р­сів — Агу­ра Ма­з­да, в Жи­дів — Са­ва­от, в Ара­бів — Ал­лах, в Укра­ї­н­ців — Да­ж­бог. Спра­ве­д­ли­вий Бог ко­ж­но­му На­ро­до­ві дав ща­с­тя на­зи­ва­ти Йо­го по­-рі­д­но­му.

Бог ні­де не ска­зав, що Укра­ї­н­ці по­ви­нні бу­ти гі­р­ши­ми лю­дь­ми. Тоб­то, та­ки­ми лю­дь­ми, які жи­вуть по­-чу­жо­му (під­ле­г­лі чу­жим ро­зу­мін­ням Бо­га, чу­жим до­г­мам, ка­но­нам, чу­жим пра­ви­лам мо­ра­лі і су­с­пі­ль­них по­ряд­ків).

156. ВСЕ­ПРА­ВЕ­Д­НИЙ БОГ не ді­лить ді­тей на па­нів і ра­бів, на ви­б­ра­н­ців і не­ви­бра­н­ців. Го­с­подь ні­де не ска­зав, що сві­до­мість од­но­го На­ро­ду має па­ну­ва­ти над сві­до­мі­с­тю дру­го­го На­ро­ду. Що куль­ту­ра од­но­го На­ро­ду має па­ну­ва­ти над куль­ту­рою дру­го­го На­ро­ду. Що Ві­ра од­но­го На­ро­ду є кра­щою, а Ві­ра дру­го­го На­ро­ду є гі­р­шо­ю.

90

157. У СВЯ­ТИ­НІ МА­ТЕ­РІ УКРА­Ї­НИ я бра­там і се­с­т­рам ска­зав: «Бу­ло б спа­сен­но, ко­ли б Во­ло­ди­мир, бу­ду­чи три­дця­ти­лі­т­нім мо­на­р­хом, ре­фо­р­му­вав мно­го­бо­ж­ну Ві­ру ба­ть­ків сво­їх. І — на­ві­ки утве­р­див Ки­їв­сь­ке ро­зу­мін­ня Єди­но­го Бо­га.

Бу­ло б спа­сен­но, ко­ли б Во­ло­ди­мир у Свя­то­му Ба­ть­ків­сь­ко­му За­по­ві­ті на­пи­сав для по­то­м­ків, що жо­д­ний Чу­жий суд (світ­сь­кий чи ду­хо­в­ний) на Ру­сі-­Ук­ра­ї­ні не має пра­ва су­ди­ти Ру­си­ча (Укра­ї­н­ця).

Ба­ть­ко мав пра­во зро­би­ти по­ми­л­ку. Але син, по­ба­чи­в­ши ба­ть­ків­сь­ку по­ми­л­ку, не має пра­ва не ви­пра­ви­ти її».

158. ДА­Ж­БОГ ДАВ ЛЮ­ДИ­НІ ЖИТ­ТЯ. Лю­ди­на, отри­ма­в­ши жит­тя, зо­бо­в’я­за­на йо­го До­стой­ні­с­тю зве­ли­чу­ва­ти. Бла­го­ро­д­ний син сам є тво­р­цем сво­єї до­лі. Він ні­ко­ли не до­зво­лить, щоб йо­го до­лю чи до­лю йо­го На­ро­ду ви­рі­шу­ва­ли Чу­жі лю­ди (Чу­жі ре­лі­гій­ні, по­лі­тич­ні чи вій­сь­ко­ві ді­я­чі).

На­ро­ди (Япо­н­ці, Ін­ду­си, Жи­ди) об’­єд­ну­ють се­бе сво­ї­ми Рі­д­ни­ми На­ці­о­на­ль­ни­ми Ві­ра­ми. Їх­ня ду­хо­в­ність зба­га­чує Ду­хо­в­ну Ска­р­б­ни­цю Люд­с­т­ва.

Як­що б всі На­ро­ди бу­ли на­ве­р­не­ні на якусь од­ну Ві­ру, на­при­клад, Ри­мо-­ка­то­ли­ць­ку, по­ста­ла б ду­хо­в­на ста­г­на­ція Люд­с­т­ва. Не бу­ло, не­має і ні­ко­ли не бу­де та­ко­го ро­зу­мін­ня Бо­га, яке б ви­зна­ло все Люд­с­т­во. Рі­з­но­вид­дя Люд­с­т­ва, ра­со­ве і ду­хо­в­не, бла­го­сло­вен­не Бо­гом. І є ко­ри­с­не для ду­хо­в­но­го й ті­ле­с­но­го здо­ро­в’я на­ро­дів.

91

159. Я 3 ВО­ЛІ БО­ЖОЇ ЗВІ­С­ТИВ но­ве ро­зу­мін­ня Бо­га Єди­но­го і Все­пра­ве­д­но­го. Бог Все­пра­ве­д­ний дає ме­ні си­лу, ося­ює ду­шу мою пра­в­ди­вою Ві­ро­ю. І я з Ві­рою в Бо­га, з лю­бо­в’ю до мо­го мно­го­с­т­ра­ж­да­ль­но­го На­ро­ду спо­ру­джую Свя­ти­ню Ма­те­рі Укра­ї­ни — во­і­с­ти­ну свя­ту Це­р­к­ву.

І ра­діє ду­ша моя, бо я ба­чу: в гро­ма­ді ві­р­них Свя­ти­ні Ма­те­рі Укра­ї­ни є Укра­ї­н­ці з Ка­р­пат, Во­ли­ні, Гу­цу­лії, Ле­м­кі­в­щи­ни, Ку­ба­ні, Пол­та­в­щи­ни, Льві­в­щи­ни — зі всіх зе­мель со­бо­р­ної Ві­т­чи­з­ни.

Рі­д­на Ві­ра їх всіх зрід­нює, оно­в­ля­є. Між ни­ми зни­к­ла вчо­ра­ш­ня ре­лі­гій­на во­ро­ж­не­ча. Чу­же їх роз’­єд­ну­ва­ло, а Рі­д­не їх об’­єд­на­ло. Во­ни не спі­ва­ють «Бо­же, нам єд­ність по­дай». Бог в Укра­ї­н­ців єд­но­с­ти не за­би­рав. Єд­ність На­ро­ду са­ма по­стає з єд­но­с­ти ві­р­них.

92

160. «ЧУ­ЛИ ПРО СИ­ЛЕ­Н­КА? Він но­ву пра­в­ду про Бо­га про­по­ві­ду­є. Не пу­с­кай­те йо­го до ха­ти, осу­діть йо­го! Бо Ісус осте­рі­гав: «Я — до­ро­га і пра­в­­да, і жит­тя, ні­хто не при­хо­дить до Бо­га, тіль­ки че­рез ме­не». [Іван, 14,6.]

«Хто не уві­рує, бу­де осу­дже­ний». [Ма­р­ко, 16,16.] «Хто не зі мною, той про­ти ме­не». [Мат­тей, 12,30.] От­же, ко­ли ви ви­зна­є­те Си­ле­н­ко­ву Ві­ру в Да­ж­бо­га, зна­чить ви про­ти до­ро­ги, пра­в­ди, жит­тя. Ви про­ти Бо­га?» — ска­зав єван­ге­ліст ру­н­ві­я­ни­но­ві М.Л. (Ню Йорк).

І ру­н­ві­я­нин від­по­вів єван­ге­лі­с­то­ві пра­ви­ль­но, спо­кій­но й ро­зу­м­но. Для 72 від­со­т­ків Люд­с­т­ва, які не є хри­с­ти­я­на­ми, Ісус не є до­ро­га, пра­в­да, жит­тя. У Му­су­ль­ман, Жи­дів, Япо­н­ців, Ін­ду­сів та ін­ших є своя до­ро­га, є своя пра­в­да і свої ро­зу­мін­ня Бо­га, і во­ни лю­б­ле­ні Бо­гом.

93

161. «ЧУ­Є­ТЕ, МІЖ УКРА­Ї­Н­ЦЯ­МИ ПО­ЯВИ­В­СЯ Лев Си­ле­н­ко. І при­ніс їм Но­ву Вість. Не ви­зна­вай­те йо­го Про­ро­ком! Не ви­зна­вай­те йо­го Ві­ри в Да­ж­бо­га». «Сте­ре­жіть­ся фа­ль­ши­вих про­ро­ків, що при­хо­дять до вас». [Мат­тей, 7,15.]

«...По­с­та­нуть Хри­с­ти не­пра­в­ди­ві й не­пра­в­ди­ві про­ро­ки», «А ви сте­ре­жі­ть­ся». [Ма­р­ко, 13,22-23.] То оце Си­ле­н­ко лже­хри­с­тос, не­пра­в­ди­вий про­рок. Сте­ре­жіть­ся йо­го», ска­зав ба­п­тист, за­го­с­ти­в­ши з «Є­ва­н­ге­лі­є­ю» до Укра­ї­н­ця (спо­ві­д­ни­ка РУ­Н­Ві­ри) в От­та­ві в ли­с­то­па­ді 87 ро­ку.

162. Я, ЛЕВ СИ­ЛЕ­Н­КО, на­ро­ди­ла ме­не Укра­ї­н­сь­ка ма­ти у гли­ня­ній ха­ти­ні, кри­тій со­ло­мо­ю. І ви­ріс я на пра­во­му бе­ре­зі Дніп­ра.

Осі­не­ний Го­с­по­д­нім бла­го­сло­вен­ням, я не при­йшов до Жи­дів (уч­нів Ісу­со­вих — Мат­тея, Лу­ки, Ма­р­ка, Іо­а­на та їх­ніх зем­ля­ків). І не ка­жу Жи­дам, що я Ме­сія (Мо­ші­ягв - по­слан­ник Яг­ве, Син Бо­га На­ро­ду Із­ра­ель­сь­ко­го). І то­му «Є­ва­н­гель­сь­кі» сло­ва осто­ро­ги про ме­сій-­хри­с­тів і фа­ль­ши­вих про­ро­ків не від­но­сять­ся ні до ме­не, ні до Укра­ї­н­сь­ко­го На­ро­ду.

94

163. ТА КО­ЛИ Б Я В ІЗ­РА­Е­ЛІ хо­див між Жи­да­ми (десь бі­ля Сті­ни Пла­чу), і ка­зав їм, що я, Лев Си­ле­н­ко, Мо­ші­ягв, Син Бо­га Із­ра­ель­сь­ко­го, то я був би фа­ль­ши­вим про­ро­ком, лже­ме­сі­є­ю. Жи­дів­сь­кий ме­сія має бу­ти на­ро­дже­ний Жи­дів­сь­кою ма­ті­р’ю.

І ко­ли б Ісус при­був до Япо­н­ців і по­чав їм ка­за­ти, що не мі­ка­до (цар Япо­нії), а він, Ісус На­за­ря­нин, є си­ном Ама­те­ра­су — Япон­сь­ко­го бо­же­с­т­ва, Япо­н­ці на­зва­ли б Ісу­са фа­ль­ши­вим про­ро­ком.

Юдеї вва­жа­ли Ісу­са не­пра­в­ди­вим Про­ро­ком, не­пра­в­ди­вим Ме­сі­є­ю. Фа­ри­сеї ка­за­ли, що Ісус «п’я­ни­ця». [Мат­тей, 11,19.] Ті, що при­ве­ли Ісу­са до Пи­ла­та, ка­за­ли, що Ісус «зло­чи­нець» [Іван, 18,30.] Жи­ди гні­ва­ли­ся, ко­ли Він (Ісус) ка­зав, що Він і Бог — це те са­ме. [Ів., 10,30.] Ісус вва­жав се­бе Сві­т­лом сві­ту. [Ів., 8,12.] Жи­ди, чу­ю­чи ці сло­ва, на­зи­ва­ли Ісу­са бо­го­ху­ль­ни­ком, «бо­го­з­не­ва­ж­ни­ком», і то­му «по­ви­нен уме­р­ти». [Мат­тей, 26,65-66.]

95

164. ІСУС «З КО­ЛІ­НА ЮДИ­НО­ГО ВИ­ЙШОВ», Па­в­ло до Жи­дів, 7,14. Ісус ві­рив, що Жи­ди — Бо­гом ви­б­ра­ний На­род. Він ґо­ям ка­зав: «По­с­ла­но ме­не тіль­ки до за­гу­б­ле­них овець До­му Із­ра­ї­ла». [Мат­тей, 15,24.] Ми­ло­се­р­д­ний Ісус на­вчав ґо­їв ві­ри­ти, що «Спа­сін­ня по­хо­дить від Жи­дів». [Іван, 4, 22.]

Ісус сво­їй ба­ть­ків­сь­кій Ві­рі (Ві­рі Мой­се­є­вій) дав до­по­в­нен­ня. «Не ду­май­те ви, ні­би Я руй­ну­ва­ти За­кон чи Про­ро­ків при­йшов. Я не руй­ну­ва­ти при­йшов, а до­по­в­ни­ти». [Мат­тей, 5,17.]

165. ІСУС ДАВ ЖИ­ДІВ­СЬ­КІЙ ВІ­РІ но­ві по­нят­тя. «Не про­ти­в­те­ся зло­му. Ко­ли вда­рить те­бе хто у пра­ву що­ку твою, під­став йо­му й дру­гу». «Хто за­бе­ре со­ро­ч­ку твою, від­дай йо­му й сви­ти­ну». [Мат­тей, 5, 38-40.]

Ві­ра Хри­с­то­ва є ре­фо­р­мо­ва­ною Жи­дів­сь­кою Ві­рою і звуть її Юдо-­хри­с­ти­я­ні­з­мом. («Ста­н­дарт Жи­дів­сь­ка Ен­ци­к­ло­пе­ді­я» пи­ше: «Хри­с­ти­ян­сь­ка ре­лі­гія ви­ро­с­ла з Юда­ї­з­му. Ісус і всі йо­го по­слі­до­в­ни­ки бу­ли Жи­да­ми. І Жи­дом був Па­в­ло — бу­ді­в­ник ґой­сь­ко­го хри­с­ти­я­ні­з­му». [стор. 439, Ґа­р­ден Си­ті, Н.Й. 1959 р.].

96

166. ЖИ­ДІВ НА ЇХ­НІЙ РІ­Д­НІЙ ЗЕ­М­ЛІ жо­р­с­то­ко гно­би­ли на­ї­з­ни­ки Ри­м­ля­ни. Жи­ди вва­жа­ють, що Мой­се­є­ва ві­ра («о­ко за око, зуб за зу­б») від­по­ві­дає за­ко­нам Жит­тя. Лю­ди­на має пра­во бо­ро­ни­ти се­бе, ді­тей сво­їх, свою гі­д­ність.

Я вва­жаю Юда­їзм Рі­д­ною Жи­дів­сь­кою Ві­ро­ю. В Із­ра­е­лі те­пер діє по­лі­тич­на пар­тія з на­звою «Па­р­тія На­ці­о­на­ль­ної Ві­ри». Ін­дія має Ін­ду­сь­ку На­ці­о­на­ль­ну Ві­ру (Ін­ду­їзм). Япо­нія має Япон­сь­ку На­ці­о­на­ль­ну Ві­ру (Ші­н­­то). У Пе­р­сів — Пе­р­сі­ян­сь­ка На­ці­о­на­ль­на Ві­ра (на­у­ка За­ра­ту­с­т­ри).

167. Є НА­ЦІ­О­НА­ЛЬ­НІ ВІ­РИ В Ал­жи­рі, Пів­ден­ній Гві­ней­сь­кій Ре­с­пу­б­лі­ці, в Ко­лу­м­бії, Бо­лі­вії, Чи­лі, Ґва­те­ма­лі, Ні­ка­ра­ґ­ві. В Ні­ка­ра­ґ­ві спо­ві­д­ни­ки на­ці­о­на­ль­ної ре­лі­гії (Ра­ма, Мі­с­кі­то, Су­мо) ро­б­лять си­ль­ний опір ма­р­к­си­ст­сь­ко­му уря­до­ві, а ка­то­ли­ць­кі пан­от­ці (хоч і не всі) пі­ш­ли на спів­пра­цю з ма­р­к­си­с­та­ми.

Укра­ї­н­ці, які хо­чуть бу­ти Укра­ї­н­ця­ми по Ві­рі, ста­ють спо­ві­д­ни­ка­ми РУ­Н­Ві­ри. РУ­Н­Ві­ра за­без­пе­чує Укра­ї­н­цям пра­во ма­ти окре­мі­ш­не мі­с­це в іс­то­рії ду­хо­в­но­го жит­тя Люд­с­т­ва. У РУ­Н­Ві­рі ви­зна­че­ні но­ві об­ря­ди, но­ві ду­хо­в­ні ва­р­то­с­ті, но­ва куль­ту­ра са­мо­пі­знан­ня й са­мо­ус­ві­до­м­лен­ня.

97

168. І НА­РО­ДИ, ЗНА­Ю­ЧИ, що Укра­ї­на має свою Ві­ру в Бо­га, свій Не­за­ле­ж­ний Шлях Жит­тя, ста­ви­ти­муть­ся до Неї з по­ша­ною й до­ві­р’ям. Бу­дуть пе­в­ні, що жо­д­на чу­жа ре­лі­гій­на си­ла не змо­же Укра­ї­ну ви­ко­ри­с­та­ти про­ти ін­шої Чу­жої ре­лі­гій­ної си­ли. Та­ка Укра­ї­на по­трі­б­на Люд­с­т­ву на гра­ні двох Сві­тів.

Чим ви­ща й бла­го­ро­д­ні­ша бу­де сві­до­мість Укра­ї­н­ців, тим бі­ль­ше РУ­Н­Ві­ра ма­ти­ме спо­ві­д­ни­ків. Як­що в Укра­ї­ні жи­ти­ме хоч де­сять мі­ль­йо­нів спо­ві­д­ни­ків РУ­Н­Ві­ри, Укра­ї­н­сь­ка на­ці­о­на­ль­на мо­раль бу­де ви­со­ка. Її дер­жа­в­на ос­но­ва ста­не не­по­хи­т­но­ю.

169. У СЕ­ЛАХ І МІ­С­ТАХ сто­я­ти­муть Це­р­к­ви — Свя­ти­ні РУ­Н­Ві­ри. У Це­р­к­вах ві­ру­ю­чі сла­ви­ти­муть Пра­в­ди­во­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га. І свя­ті мо­ли­т­ви їх­ні єд­на­ти­муть їх. І зве­ли­чу­ва­ти­муть Не­бо і Зе­м­лю Ві­т­чи­з­ни. Не­за­ле­ж­ність (на­ці­о­на­ль­на і ре­лі­гій­на са­мо­стій­ність) є Бо­жою бла­го­дат­тю. За­по­ру­кою ві­ль­но­го са­мо­бу­т­ньо­го роз­ви­т­ку то­го чи ін­шо­го На­ро­ду.

Не­за­ле­ж­ність — Во­ля; ві­ді­бра­ти в Лю­ди­ни Во­лю зна­чить ві­ді­бра­ти в неї пра­во бу­ти Лю­ди­но­ю. Б.С. пи­ше: «У­ми­ра­ли мої пра­ді­ди за пра­во­сла­ві­є. А де­які за ка­то­ли­цизм. І я про це до­в­го ду­мав. І ка­жу: в ме­не не­має хо­тін­ня вми­ра­ти за чу­жі ре­лі­гій­ні іс­ти­ни.

Я ви­знав ду­хо­в­ну на­у­ку Ле­ва Си­ле­н­ка, щоб моя ро­зу­мо­ва ене­р­гія бу­ла роз­крі­па­че­на. Ста­в­ши спо­ві­д­ни­ком РУ­Н­Ві­ри, я став тим, ким я маю бу­ти по при­ро­ді і по Бо­жо­му ве­лін­ню.

Я став сам со­бо­ю. Ко­ли ме­не спи­та­ли, чо­му я ви­знаю «Ма­га Ві­ру», то я від­по­вів: бо я не хо­чу бу­ти до­б­рим по­-чу­жо­му, ре­лі­гій­ним по­-чу­жо­му, осві­че­ним, ро­зу­м­ним і спра­ве­д­ли­вим по­-чу­жо­му».

Укра­ї­н­ці, ви­зна­в­ши РУ­Н­Ві­ру, ви­зна­ли са­мі се­бе Лю­дь­ми Ду­хо­в­ної Не­за­ле­ж­но­с­ти. І зна­ють: до­стой­ни­ми і си­ль­ни­ми бу­дуть тіль­ки то­ді, ко­ли бу­дуть са­мі со­бо­ю. Ко­ли їх­нім умом, їх­ньою ду­шею, їх­ні­ми си­на­ми й до­ч­ка­ми, і їх­ньою Зе­м­лею не бу­де роз­по­ря­джа­ти­ся жо­д­ний Чу­жи­нець.

98

170. «ЛЕВ СИ­ЛЕ­Н­КО ПИ­ШЕ, що на­ші єпи­с­ко­пи не бу­ли ба­ть­ка­ми На­ро­ду. Бо слу­жи­ли Чу­жій вла­ді (ха­нам, ко­ро­лям, ца­рям), які жо­р­с­то­ко екс­плу­а­ту­ва­ли Укра­ї­н­ців. А я ска­жу: слу­жи­ли, бо му­си­ли, ін­шо­го ви­хо­ду не ма­ли», пи­ше К.С.

Ні, мо­нах Ів. Ви­шен­сь­кий, піп М. Ша­ш­ке­вич, піп А. Гон­ча­ре­н­ко стве­р­ди­ли, що ар­хи­є­реї ві­ри Хри­с­то­вої ма­ли мо­ж­ли­вість бо­ро­ни­ти свій за­крі­па­че­ний На­род. Але во­ни ні­де не ви­сту­па­ли про­ти жо­р­с­то­ких ра­бо­вла­с­ни­ків. Бо й са­мі бу­ли ра­бо­вла­с­ни­ка­ми.

171. Є ПРА­В­ДА СВЯ­ТА, ЯК БОГ: в Укра­ї­ні-­Ру­сі Це­р­к­ва Хри­с­то­ва не сто­я­ла по сто­ро­ні На­ро­ду. Во­на бу­ла ма­чу­хою, а її ар­хи­є­реї (єпи­с­ко­пи й по­пи) обо­ро­н­ця­ми ці­єї Це­р­к­ви-­ма­чу­хи. І про це чі­т­ко пи­ше й ми­т­ро­по­лит Ва­силь Ли­п­ків­сь­кий.

У Ки­є­ві у св. Со­фії ми­т­ро­по­лит Ва­силь Ли­п­ків­сь­кий 12-14 жо­в­т­ня 1921 ро­ку, про­го­ло­шу­ю­чи по­стан­ня УА­П­Це­р­к­ви, об’­явив: «Те­пер вже ми ма­є­мо свою рі­д­ну ма­тір, свою це­р­к­ву свя­ту Укра­ї­н­сь­ку, яка зве­р­та­єть­ся до вас із сло­вом Хри­с­то­вим на­шою рі­д­ною мо­во­ю».

Оче­ви­д­но, ця «своя Це­р­к­ва» по­-ду­хо­ві Гре­ць­ка (по ри­ту­а­лах і ро­зу­мін­нях Ві­ри Хри­с­то­вої). От­же, «не сво­я». Та во­на вже ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­но не під­ле­г­ла ні Гре­кам, ні Мо­с­ка­лям. І ми­т­ро­по­лит на­звав її «сво­єю рі­д­ною ма­ті­р’ю». Пе­ред цим (від 988 ро­ку до 1921 ро­ку) во­на (Це­р­к­ва Хри­с­то­ва) в Укра­ї­ні-­Ру­сі бу­ла ма­чу­хою, яка до Укра­ї­н­ців го­во­ри­ла чу­жою мо­вою, гно­би­ла ду­шу й ро­зум На­ро­ду.

99

172. НЕ­МАЄ МО­РА­ЛЬ­НИХ ПІД­СТАВ 1000-літ­тя хре­щен­ня Укра­ї­ни-­Ру­си від­зна­ча­ти, як свя­то На­род­ної Во­лі, Ра­до­с­ти, Ща­с­тя. «Ле­ве Си­ле­н­ко, ва­ше не­ща­с­тя в то­му, що ви слі­по за­лю­б­ле­ний в рі­д­ний На­род. Ви Укра­ї­н­цям го­во­ри­те Пра­в­ду. Ви ду­ма­є­те, що во­на їм по­трі­б­на? Во­ни не зна­ють, що з Пра­в­дою ро­би­ти? Їм по­трі­б­на бре­х­ня, і ще раз бре­х­ня, але со­ло­д­ка, яка бе­ре їх за збай­ду­жі­лу ду­шу!

Укра­ї­н­цям го­во­ри­ли Пра­в­ду П. Ско­ро­пад­сь­кий і С. Пет­лю­ра, чи­с­ту Пра­в­ду. Але чи всі во­ни їм по­ві­ри­ли? Ві­до­мо, що в цей час лу­на­ли всю­ди об­лу­д­ні, але при­ваб­ли­ві га­с­ла Ле­ні­на: «Зе­м­ля — се­ля­нам. За­во­ди — ро­бі­т­ни­кам. Геть по­пів!» І ча­с­ти­на Укра­ї­н­ців пі­ш­ла з Ле­ні­ним, і по­ма­га­ли йо­му би­ти Пет­лю­ру і Ско­ро­пад­сь­ко­го, і цим са­мі ж со­бі за­тя­га­ли пет­лю на ши­ї. Які лю­ди, та­ка в них і до­ля», пи­ше М.П.

173. КО­ЛИ МІЙ НА­РОД ЗА­ВДА­ВА­ТИ­МЕ МЕ­НІ БО­ЛЮ, глу­ми­ти­меть­ся, я те­р­пі­ти­му. Він не ви­ну­ва­тий: йо­го з ко­ли­с­ки на­вче­но не ша­ну­ва­ти се­бе. Не ша­ну­ва­ти тих си­нів, які бо­рють­ся за йо­го кра­щу до­лю. Та він ско­ро про­бу­ди­ть­ся.

Я ві­рю, що мій На­род до­б­рий, і йо­го си­ни по­ви­нні йо­му го­во­ри­ти Пра­в­ду, і тіль­ки Пра­в­ду. Жит­тя, яке б во­но не бу­ло ми­ле й до­ро­ге, ва­р­то без ва­гань від­да­ти за най­бі­ль­ше в сві­ті ща­с­тя — за ща­с­тя ска­за­ти На­ро­до­ві Пра­в­ду. Ска­за­ти все те, що є на ду­ші, все те, що хви­лює се­р­це й три­во­жить ро­зум. Ска­за­ти, щоб бу­ти че­с­ним з со­бою, з На­ро­дом, з Бо­гом, і цим оща­с­ли­ви­ти­ся.

100

174. «ПРИЙ­Ш­ЛИ ПО­ГАН­СЬ­КІ «ДА­Ж­БО­ГИ» з не­на­ви­с­тю до Бо­га й Це­р­к­ви», — пи­ше ми­т­ро­по­лит у «Ве­ли­ко­д­ньо­му По­слан­ні»: ім’я ми­т­ро­по­ли­та не по­даю, щоб він не ду­мав, що я маю на ме­ті йо­го кри­в­ди­ти.

Д-р М.Ю. пи­ше: «Ко­ли я по­чув від пан-­от­ця про «по­ган­сь­ких да­ж­бо­гів» і про те, що Лев Си­ле­н­ко ро­бить ві­ру­ю­чих без­бо­ж­ни­ка­ми, я ді­с­тав «Ма­га Ві­ру». Про­чи­та­в­ши, ра­ді­с­но ска­зав дру­жи­ні: Є Бог! Си­ле­н­ко­ве ро­зу­мін­ня Бо­га зро­би­ло ме­не ві­ру­ю­чою лю­ди­ною, я го­р­дий РУ­Н­Ві­ро­ю. І ві­рю, що наш На­род не схо­че в Тре­тє ти­ся­чо­літ­тя їха­ти на пе­ре­ста­рі­ло­му во­зі пра­во­сла­ві­я.

У нас в ро­ди­ні є ре­лі­гій­на те­р­пимість. Ба­бу­ся ві­рить, що Го­с­подь Са­ва­от має до­в­гу бо­ро­ду, до­в­ге оді­ння, жи­ве в не­бі. Він з ре­б­ра зро­бив жі­н­ку, в на­ме­ті в Ав­ра­а­ма обі­дав, роз­мо­в­ляв (оче­ви­д­но по­-ге­б­рей­сь­ко­му) з Са­рою у спра­ві її ва­гі­т­но­с­ти. Ба­чу, та­ке ро­зу­мін­ня Бо­га ці­л­ком від­по­ві­дає то­му рі­в­не­ві ду­хо­во­с­ти, що ба­бу­ся ма­є. На­зи­ва­ла ме­не без­бо­ж­ни­ком. Те­пер знає, що я маю мо­ли­т­ви і ві­рю в Бо­га, тіль­ки в нас не од­на­ко­ве ро­зу­мін­ня Бо­га».

101

175. «О­Т­ЦІ ПЕ­Н­СИ­ЛЬ­ВАН­СЬ­КО-­ОГАЙ­СЬ­КО­ГО ДЕ­КА­НА­ТУ [«Про­то­кол» ч. 42, 1967 р., Клі­в­ленд, о. д-р В. Олій­ник] ба­чать в осо­бі Ле­ва Си­ле­н­ка-­Ор­ли­го­ри не­без­пе­ч­ну лю­ди­ну, він шу­кає по­клон­ни­ків в Да­ж­бо­га», «о­с­те­ре­г­ти ві­р­них на­шої це­р­к­ви не слу­ха­ти йо­го».

«Лев Си­ле­н­ко і йо­го по­слі­до­в­ни­ки (си­ле­н­ки­я­ни) тве­р­дять, що «Бі­б­лі­я» — твір на­пи­са­ний єв­рей­сь­ки­ми пись­мен­ни­ка­ми, які пи­са­ли про чу­жі для Укра­ї­ни ду­хо­в­ні спра­ви і об­ста­ви­ни. І з цих мі­р­ку­вань во­ни від­ки­да­ють і фі­ло­со­фію Ка­р­ла Ма­р­к­са.

176. ДО­Н­ЦОВ ПИ­САВ, ЩО ТРЕ­БА ЙТИ «з Хри­с­том про­ти ди­я­во­ла», а мо­де­р­ний іде­о­лог Си­ле­н­ко і Хри­с­та не зга­дує, бо тве­р­дить, що Ісус не мо­же бу­ти Бо­гом Укра­ї­ни». [«У­к­ра­їн­сь­ке сло­во», ор­ган ком­па­р­тії Ка­на­ди (20 жо­в­т­ня, 65 р., Він­ні­пеґ, Ма­ні­то­ба).]

«Лев Си­ле­н­ко — ди­я­вол кра­с­но­мов­с­т­ва». [«Лес Лет­т­рес Фра­н­сес», ч. 245, ко­му­ні­с­ти­ч­ний жу­р­нал, Па­риж.] «Лев Си­ле­н­ко бо­реть­ся про­ти со­вєт­сь­ко­го фа­ши­з­му». [«Ню Йорк Ге­ральд Три­бюн», ч. 20534.]

102

177. «У­П­РА­ВА УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬ­ТУ­Р­НО­ГО ЦЕНТРУ в Лос-­Ан­же­ло­сі від­пу­с­ти­ла за­лу д-ру Ле­во­ві Си­ле­н­ко­ві для до­по­ві­ді про ста­ро­да­в­ню Укра­ї­ну». У спе­ці­а­ль­но­му ли­с­ті до Упра­ви до­по­ві­дач дав за­пе­в­нен­ня, що він в до­по­ві­ді не бу­де зга­ду­ва­ти про ті чи ін­ші ре­лі­гій­ні спра­ви.

Не зва­жа­ю­чи на це, в Лос-­Ан­же­ло­сі ше­с­ти­член­ний «ко­н­ґ­лав» пан-­от­ців обох Це­р­ков у сво­їй Де­кла­ра­ції, яка ма­со­во всю­ди по­ши­рю­єть­ся, ого­ло­сив Укра­ї­н­цям:

«Ми при­му­ше­ні на­шим ста­но­ви­щем ду­хо­в­них про­ві­д­ни­ків ста­ти в обо­ро­ні Хри­с­та і в обо­ро­ні на­ших ві­р­них, яких Хри­с­тос від­дав нам під на­шу опі­ку. Упра­ва Укр. Куль­ту­р­но­го Центру в Лос-­Ан­же­ло­сі по­ви­нна ану­лю­ва­ти до­звіл на ви­ступ Ле­ва Си­ле­н­ка». (Під Де­кла­ра­ці­єю по­ста­в­ле­ні під­пи­си ші­с­тьох пан-­от­ців).

«Чо­му на­ша ін­те­лі­ге­н­ція від­ки­ну­ла За­яву трьох от­ців пра­во­сла­в­них (о. П. Ма­єв­сь­ко­го, о. Г. По­дгу­р­ця, о. С. Ґа­лі­ка-­Го­лу­тя­ка і трьох укр. ка­то­ли­ць­ких от­ців (о. кри­ло­ша­ни­на М. Ко­л­ту­ць­ко­го, о. А. По­ро­дь­ка, о. Я. Тро­с­тя­не­ць­ко­го) і при­йш­ла до за­ли Укр. Куль­ту­р­но­го Осе­ре­д­ку слу­ха­ти «о­т­к­ро­ве­ніє лже­про­ро­ка Ле­ва Си­ле­н­ка, ко­т­рий про­по­ві­ду­вав, три­ма­ю­чи в ру­ках ним на­пи­са­ну «Бі­б­лі­ю» – «Ма­га Ві­ру». Три­во­га є та, що бі­ль­шість чле­нів Упра­ви Укр. Куль­ту­р­но­го Осе­ре­д­ку в Лос-­Ан­же­ло­сі і ди­ре­к­ція ра­діо­про­г­ра­ми «Пі­с­ня Укра­ї­ни» офі­цій­но ста­ла по сто­ро­ні Ле­ва Си­ле­н­ка, ка­жу­чи, що в Аме­ри­ці є сво­бо­да сло­ва». [Митр. прот. С. Ґа­лік-­Го­лу­тяк, «Ка­над. Фа­р­мер», 6 кві­т­ня, 81 р. Він­ні­пеґ.]

103

178. ПАН-­ОТ­ЦІ У ЦЕ­Р­К­ВАХ бі­ля іко­но­ста­сів на­зи­ва­ють рі­д­них бра­тів «і­до­ла­ми-­да­ж­бо­га­ми», «па­га­на­ми», «ви­з­на­в­ця­ми Ві­ри лже­про­ро­ка Ле­ва Си­ле­н­ка», яких «тре­ба об­ми­на­ти».

«Бо Лев Си­ле­н­ко ста­вить свя­ти­ню, здій­с­нює об­ря­ди ві­н­чан­ня, освя­чує ді­тей, ро­бить по­хо­ро­ни, бо має сво­їх па­с­ти­рів. Гро­ма­ди РУ­Н­Ві­ри (ста­ни­ці) вже ма­ють свої цви­н­та­рі в Ав­с­т­ра­лії, Ка­на­ді, Аме­ри­ці, а це зна­чить спо­кій­но до цьо­го при­гля­да­ти­ся не мо­ж­на».

«На­ші по­ва­ж­ні іс­то­ри­ки, ар­хе­о­ло­ги, ет­но­гра­фи, фі­ло­ло­ги по­ви­нні ор­га­ні­зу­ва­ти на­у­ко­ву па­нель на ви­со­ко­му на­у­ко­во­му рі­в­ні, і на цій па­не­лі за­су­ди­ти Ле­ва Си­ле­н­ка (Ор­ли­го­ру) і йо­го іс­то­рі­о­соф­сь­кі мі­р­ку­ван­ня, і щой­но це мо­же спи­ни­ти рух си­ле­н­ки­ян­с­т­ва». [«Ба­ть­кі­в­щи­на», ча­со­пис ге­т­ма­н­ців-­де­р­жа­в­ни­ків, То­рон­то, Он­та­рі­о.]

179. У СВЯ­ТИ­НІ МА­ТЕ­РІ УКРА­Ї­НИ я сла­в­лю Єди­но­го Го­с­по­да. Про­по­ві­дую то­ле­ра­н­т­не ста­в­лен­ня до всіх ві­ро­і­с­по­ві­дань. На­вчаю ні­де не го­во­ри­ти, що од­на Ві­ра в Бо­га пра­в­ди­ва, а дру­га — не­пра­в­ди­ва.

Ві­ру­ю­чі, які ма­ють ма­лу ду­хо­в­ну куль­ту­ру, ні­ко­ли не бу­ли то­ле­ра­н­т­ни­ми. У «Ма­га Ві­рі» пи­шу, що тіль­ки там є лю­дя­ність, де є то­ле­ра­н­т­не ста­в­лен­ня Ві­ри до Ві­ри. Чим більш Ві­ра то­ле­ра­н­т­на, тим більш во­на бла­го­ро­д­на.

104

180. АР­ХИ­Є­РЕЇ, МОЄ ЗВЕ­Р­НЕН­НЯ ДО ВАС від­ве­р­те й без­по­се­ре­д­нє. І на­пи­са­не не з не­на­ви­с­ти до вас, а з тур­бо­ти про кра­щу до­лю На­ро­ду. З лю­бо­ви до Все­пра­ве­д­но­го Бо­га. Чу­же (свя­те во­но чи ні, ка­но­ні­ч­не чи ні) хай не бу­де в си­лі зро­би­ти нас во­ро­га­ми.

Ми, ру­н­ві­я­ни (ру­н­ві­с­ти) чу­жих вір не су­ди­мо. І ні­хто не має пра­ва бу­ти су­д­дею на­шої Ві­ри. Ми з по­ша­ною ста­ви­мо­ся до всіх вір, що сла­в­лять Бо­га, і Бог з на­ми. Хто зне­ва­жає на­шу Ві­ру, той зне­ва­жає Бо­га. За­зі­хає на во­лю жит­тя на­шо­го.

181. АР­ХИ­Є­РЕЇ, НЕ ЗВІТЬ ні ме­не, ні ві­р­них мо­їх «по­га­на­ми». Ми не ві­ри­мо в ба­га­тьох бо­гів. Ми не ве­р­та­є­мо­ся до по­лі­те­ї­з­му ста­ро­да­в­ньої Ві­ри Укра­ї­ни-­Ру­си. Не пе­ре­слі­дуй­те нас за на­шу свя­ту Ві­ру в пра­в­ди­во­го Бо­га.

Ви про­стя­га­є­те ру­ку про­щен­ня, ру­ку ми­ру й лю­бо­ви до Мо­с­ков­сь­ко­го На­ро­ду й Мо­с­ков­сь­ко­го па­т­рі­а­р­ха. Я про­шу вас: ко­ли не мо­же­те єди­но­кро­в­ним бра­там (спо­ві­д­ни­кам РУ­Н­Ві­ри) про­стя­г­ну­ти ру­ку ми­ру й лю­бо­ви, то хоч жо­р­с­то­ко не зне­ва­жай­те їх­ньої свя­тої Ві­ри.

105

182. ГО­С­ПОДЬ ВСЕ­ПРА­ВЕ­Д­НИЙ осі­нив ме­не ла­с­кою сво­єю, осві­тив ми­с­лен­ня мо­ї. І я в ду­ші чую свя­ту Бо­жу бла­го­дать, і їй під­вла­д­ний про­по­ві­дую Но­ву Вість — про­по­ві­дую свя­ту Укра­ї­н­сь­ку Ві­ру в Бо­га.

Я бра­там і се­с­т­рам ка­жу: Бог Єди­ний, а ре­лі­гій на пла­не­ті Зе­м­ля ба­га­то то­му, що є ба­га­то не­од­на­ко­вих ро­зу­мінь Єди­но­го Бо­га. Бог ні­яко­му На­ро­до­ві не за­бо­ро­нив ма­ти свій шлях Ві­ри — своє ро­зу­мін­ня Бо­га.

183. Є РО­ЗУ­МІН­НЯ БО­ГА РІ­Д­НЕ і є ро­зу­мін­ня Бо­га чу­же. У рі­д­но­му ро­зу­мін­ні Бо­га вті­ле­на Ду­хо­в­на Не­за­ле­ж­ність На­ро­ду. Утве­р­дже­ний рі­д­­ний спо­сіб жит­тя, рі­д­ні об­ря­ди, зви­чаї, за­ко­ни ві­ль­но­го роз­ви­т­ку ду­хо­в­ної куль­ту­ри.

І ця Свя­та Бо­жа Му­д­рість ста­ра, як Світ. На­ро­ди, які бу­ли не зді­б­ні її зро­зу­мі­ти, і в ім’я неї жи­ти, ще­з­ли з ли­ця Зе­м­лі. Або — на­ві­ки утра­ти­ли пра­во на Са­мо­ви­зна­чен­ня.

Й Ісус Хри­с­тос знав суть ці­єї Бо­жої Му­д­ро­с­ти. Бо Він у «Бі­б­лі­ї» чи­тав та­кі по­учен­ня: «Не­хай не бу­де в те­бе чу­жо­го Бо­га, і щоб ти не кла­ня­в­ся пе­ред чу­жо­зе­м­ним Бо­гом». [Пса­л­ми, 81,9.] Тоб­то, щоб ти не кла­ня­в­ся пе­ред чу­жою ду­хо­в­ні­с­тю, пе­ред чу­жим ро­зу­мін­ням Бо­га.

«Не­хай ін­ші на­ро­ди хо­дять ко­ж­ний в ім’я сво­го Бо­га, а ми хо­ди­ти­ме­мо в ім’я Го­с­по­да Бо­га на­шо­го». [Про­рок Мі­хей, 4,5.] Що й зна­чить — хай ін­ші на­ро­ди тво­рять своє не­за­ле­ж­не ду­хо­в­не жит­тя, а ми бу­де­мо тво­ри­ти сво­є.

106

184. У ВСІ ЧА­СИ ВСІ ПЛЕ­МЕ­НА в сло­во «Бог» вкла­да­ли свої по­нят­тя Лю­бо­ви, Кра­си, Мо­ра­лі, Спра­ве­д­ли­во­с­ти, Си­ли, Від­ва­ги. І, обо­ро­ня­ю­чи сво­го Бо­га, во­ни обо­ро­ня­ли все те, що для них най­с­вя­ті­ше. Во­ни обо­ро­ня­ли зміст сво­го жит­тя, при­та­ман­но­с­ті сво­єї са­мо­бу­т­но­с­ти.

Усю­ди Ма­ти є Ма­ти. На ве­ле­лю­д­но­му яр­ма­р­ку йде ди­ти­на й пла­че. За­гу­би­ла ма­му. Ди­ти­ну об­сту­пи­ли жі­н­ки. Од­на з них ка­же: «Не плач, лю­би ме­не, і я бу­ду тво­єю ма­мо­ю». Ди­ти­на ще з бі­ль­шою три­во­гою за­пла­ка­ла. І ска­за­ла: «Я лю­б­лю свою ма­му».

185. ЗІ СВО­ГО ПО­СТАЄ СВО­Є. З чу­жо­го по­стає чу­же. Лю­би­ти своє (ма­му, та­та, бра­та, се­с­т­ру, Ві­т­чи­з­ну) зна­чить пра­ви­ль­ною лю­бо­в’ю свою ду­шу оща­с­ли­в­лю­ва­ти. Зра­ди­ти своє й лю­би­ти чу­же, зна­чить зра­ди­ти зміст сво­го «Я», зне­ща­с­ли­ви­ти­ся.

З при­ро­д­ньо­го за­ко­ну лю­бо­ви до сво­го й по­стає при­ро­д­ня лю­бов до Бо­га сво­го. Тоб­то по­стає пра­г­нен­ня ма­ти своє ро­зу­мін­ня Бо­га.

«Ві­д­пу­с­ти лю­дей по­слу­жи­ти Го­с­по­де­ві, Бо­гу своє­му», «І­ді­те, по­слу­жі­те Го­с­по­до­ві, Бо­го­ві ва­шо­му», «Я Го­с­подь, Бог твій, що ви­вів те­бе з Єги­п­ту». [2 кн. Мой­сея, 10,7-8; 20,2.] І ти не по­ви­нен «слу­жи­ти ін­шим бо­гам, яких не знав ти, ні ба­ть­ки тво­ї. Бо­гам на­ро­дів, що на­вк­ру­ги вас». [5 кн. Мой­сея, гл. 13, 4-11.]

От­же, не за­гу­би­ся: не будь лю­ди­ною Чу­жої Ві­ри, чу­жих ри­ту­а­лів, чу­жих за­ко­нів і ма­нер. Ві­ра — ду­ша на­ро­ду. І ні в Азії, ні в Ев­ро­пі ні один ко­роль не по­си­лав по­слів шу­ка­ти на чу­жи­нах Ві­ри, щоб її на­ки­ну­ти рі­д­но­му на­ро­до­ві. Зро­бив це тіль­ки наш князь, і чу­жи­н­ці зро­би­ли йо­го свя­тим. Він став свя­тим, а йо­го на­род — ра­бом.

Й Ісус лю­бив сво­го Бо­га (Бо­га На­ро­ду Із­ра­ель­сь­ко­го, а не Бо­га На­ро­ду Єги­пет­сь­ко­го, Япон­сь­ко­го чи Ін­ду­сь­ко­го). Ісус по­сту­пав так, як вчать «Пса­ль­ми», Про­ро­ки Юдей­сь­кі.

І ко­ли учи­тель за­ко­ну Жи­дів­сь­ко­го за­пи­тав Ісу­са: «ко­т­ра за­по­відь ве­ли­ка в за­ко­ні», Ісус від­по­вів: «Лю­би Го­с­по­да Бо­га сво­го», «Це най­бі­ль­ша й най­пе­р­ша за­по­відь». [Мат­тей, 22,36-38.] От­же, не Чу­жо­го, а Сво­го.

107

186. РА­БІ­НИ (ВІ­Р­НІ СИ­НИ ЖИ­ДІВ­СЬ­КО­ГО НА­РО­ДУ) ні се­бе, ні ста­до своє не під­по­ряд­ко­ву­ють чу­жим ро­зу­мін­ням Бо­га, чу­жим ка­но­нам і ре­лі­гій­ним ав­то­ри­те­там. Во­ни від­да­ні Бо­гові Ав­ра­а­ма, Іса­ка, Іа­ко­ва. Во­ни на­вча­ють сво­їх бра­тів всю­ди і зав­жди бу­ти Жи­да­ми (ма­ти Жи­дів­сь­кий Шлях Жит­тя, Жи­дів­сь­ке ро­зу­мін­ня Бо­га).

І в Ін­дії бра­ми­ни на­вча­ють Ін­ду­сів ма­ти Ін­ду­сь­кий Шлях Жит­тя. І в Япо­нії ші­н­к­ва­ни (чи кван­ну­ші) на­вча­ють Япо­н­ців ма­ти Япон­сь­кий Шлях Жит­тя.

Все­пра­ве­д­ний Го­с­подь ще­д­ро­т­но об­да­ру­вав ко­ж­ний На­род Му­д­рі­с­тю — дав пра­во ко­ж­но­му На­ро­до­ві ма­ти своє ро­зу­мін­ня Бо­га. І хто не вміє цим свя­тим Бо­жим пра­вом ко­ри­с­ту­ва­ти­ся, утра­чає во­лю сво­го ду­хо­в­но­го «Я».

Ко­ли ми, Укра­ї­н­ці, не зро­би­мо пе­ре­оці­н­ки Ду­хо­в­ної Ва­р­то­с­ти, ко­ли ми не по­чнем бу­ду­ва­ти Укра­ї­н­сь­кий Шлях Жит­тя, ко­ли ми не зба­га­ти­мо ду­шу сво­їм ро­зу­мін­ням Бо­га, Май­бу­т­нє не на­ле­жа­ти­ме нам.

108

187. У «МА­ГА ВІ­РІ» І В КА­ТЕ­ХИ­ЗИ­СІ РУ­Н­ВІ­РИ «На­в­чан­ня» об’­яв­ле­не Укра­ї­н­сь­ке ро­зу­мін­ня Бо­га (укра­ї­н­сь­ке бо­го­сло­віє). Об’­яв­ле­ні бо­го­лю­б­ні Свя­ті За­по­ві­ді, Мо­ли­т­ви, Сім За­ко­нів Пра­ви­ль­но­го Жит­тя. Об’­яв­ле­не не­за­ле­ж­не тра­к­ту­ван­ня Іс­то­рії Укра­ї­ни-­Ру­си.

Я ві­рю, на­ро­ди Зе­м­ної пла­не­ти в не­да­ле­ко­му май­бу­т­ньо­му під­уть Но­вою до­ро­го­ю. Від­ро­джу­ва­ти­муть­ся і роз­ви­ва­ти­муть­ся ре­лі­гії На­ці­о­на­ль­но­го Ду­хо­в­но­го Жит­тя.

Щоб ді­ти Укра­ї­ни-­Ру­си мо­г­ли не­за­ле­ж­но са­мо­бу­т­ні­с­тю се­бе зба­га­чу­ва­ти, щоб мо­г­ли са­мі се­бе шля­хе­т­ни­ми ді­я­ми зве­ли­чу­ва­ти пе­ред На­ро­да­ми і бу­ти ві­ль­ни­ми го­с­по­да­ря­ми на рі­д­ній Зе­м­лі, Го­с­подь по­ка­зав їм Но­вий Ду­хо­в­ний Шлях Жит­тя. Оща­с­ли­в­лює їх пра­ви­ль­ним ро­зу­мін­ням сво­го при­зна­чен­ня в Сві­ті.

109

188. УКРА­Ї­Н­ЦІ, РІ­Д­НІ ЛЮ­ДИ МОЇ, впро­довж сто­літь кри­в­дже­ні, гна­ні, окра­де­ні, не­во­лею зне­до­ле­ні, во­з­ра­дуй­те­ся, з ва­ми Бог! Час ва­шої Ві­ри, Си­ли і Во­лі при­йшов, ідіть до ме­не, ідіть до Свя­ти­ні Ма­те­рі Укра­ї­ни, яка є во­і­с­ти­ну рі­д­ною свя­тою Це­р­к­во­ю.

Я мо­лю­ся. Да­ж­бог — Свя­тий Дух на­ро­ду мо­го. Да­ж­бог Ми­ло­се­р­д­ний і Жа­лі­с­ли­вий. І я Ві­рою в Да­ж­бо­га ба­га­тію ми­ло­се­р­дям і жа­лі­с­ли­ві­с­тю.

Да­ж­бог — Тво­рець не­жит­тя і жит­тя, і все не­жи­ве й жи­ве сла­вить тво­рін­ня Йо­го. Да­ж­бог Все­мо­гу­т­ній і Все­тво­р­чий. І я Ві­рою в Да­ж­бо­га мо­гу­т­нію і ду­хо­в­ни­ми ска­р­ба­ми зба­га­чую ду­шу мо­ю.

Да­ж­бог — Свя­тість свя­то­с­тей. І я Ві­рою в Да­ж­бо­га освя­чую ду­шу мо­ю. Да­ж­бог Ми­ро­лю­б­ний. І я Ві­рою в Да­ж­бо­га тво­рю мир в ду­ші мо­їй.

Я мо­лю­ся, щоб у Сві­ті був спра­ве­д­ли­вий Мир, щоб Во­ля і Ві­ра, як свя­ті да­ри Бо­жі, ні­ко­ли і ні­ким не пе­ре­слі­ду­ва­ли­ся. Щоб во­ни бу­ли не­до­то­р­ка­ним ду­хо­в­ним ба­гат­с­т­вом ко­ж­ної Лю­ди­ни пла­не­ти Зе­м­ля. Сла­ва Да­ж­бо­го­ві!  

МИ «не ви­зна­є­мо жо­д­них па­ган­сь­ких чи не­па­ган­сь­ких бо­гів, тоб­то МИ не є ви­зна­в­ця­ми мно­го­бож­жя (по­лі­те­ї­з­му).

«Ми на ос­но­ві ре­фо­р­мо­ва­ної Учи­те­лем Ле­вом Си­ле­н­ком до­хри­с­ти­ян­сь­кої Ві­ри Укра­ї­ни-­Ру­си є ви­зна­в­ця­ми Єди­но­го Бо­га (Да­те­ля Бут­тя) — Да­ж­бо­га на­шо­го», із «ЗА­КО­НІВ» 1-м Со­бо­ром Об’­єд­нан­ня Си­нів і До­чок Укра­ї­ни Рі­д­ної Укра­ї­н­сь­кої На­ці­о­на­ль­ної Ві­ри (ОСІ­ДУ РУ­Н­Ві­ри), утве­р­дже­них 5, 6 Сер­п­ня, 72 ро­ку, Чі­ка­ґо, Іл­лі­но­їс, Аме­ри­ка.

МИ втве­р­ди­ли «О­с­но­в­ний За­кон (Ста­тут) ОСІ­ДУ РУ­Н­Ві­ри», що МИ є ві­ру­ю­чи­ми «Ві­ри в Єди­но­го і Всю­ди­су­що­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га», «Ма­га Ві­ра» — на­сті­ль­на Кни­га в До­мі Укра­ї­н­ця Рі­д­ної Ві­ри, До­ро­го­вказ Укра­ї­н­сь­ко­го Сти­лю Жит­тя», Стат­тя 1, Роз­ді­ли 1, 2, «О­с­но­в­ний За­кон (Ста­тут) ОСІ­ДУ РУ­Н­Ві­ри» утве­р­дже­ний 2-м Со­бо­ром ОСІ­ДУ РУ­Н­Ві­ри 27-го Кві­т­ня 80-го ро­ку, Ге­мі­ль­тон, Он­та­ріо, Ка­на­да.

МИ у Свя­ти­ні Ма­те­рі-­Ук­ра­ї­ни для всьо­го Укра­ї­н­сь­ко­го На­ро­ду об’­яви­ли, що «МИ, ОСІ­ДУ РУ­Н­Ві­ри (Об’­єд­нан­ня Си­нів і До­чок Укра­ї­ни Рі­д­ної Укра­ї­н­сь­кої На­ці­о­на­ль­ної Ві­ри) є Свя­тою Це­р­к­вою («Со­са­є­ті оф Юк­ре­і­ні­ен Ней­тів Фийт (РУ­Н­Ві­ра»), Яку з во­лі Го­с­по­да Бо­га за­сну­вав Ду­хо­в­ний Учи­тель Лев Си­ле­н­ко, і Ві­р­ним ці­єї Свя­тої Це­р­к­ви дав За­по­ві­ді, За­ко­ни Пра­ви­ль­но­го Жит­тя, су­час­не ро­зу­мін­ня Го­с­по­да Да­ж­бо­га.

«РУ­Н­Ві­ра — Ві­ра мо­но­те­ї­с­ти­ч­на, і в Ній зве­ли­че­ний аб­со­лю­т­ний мо­но­те­їзм — Ві­ра в Єди­но­су­що­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га з ве­лін­ня Го­с­по­да об’­яв­ле­на рі­д­ним Про­ро­ком Ле­вом Си­ле­н­ком у свя­то­му пись­мі «МА­ГА ВІ­РА», з «ПО­С­ТА­НОВ», утве­р­дже­них 3-м Со­бо­ром ОСІ­ДУ РУ­Н­Ві­ри 16 Ли­п­ня, 83-го ро­ку у Свя­ти­ні Ма­те­рі-­Ук­ра­ї­ни, Орі­я­на, Спрінґ Ґлен, Ню Йорк, Н.Й., Аме­ри­ка.

МИ, Ві­ру­ю­чі в Єди­но­су­що­го і Пра­в­ди­во­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га жи­ве­мо в кра­ї­нах Ві­ль­но­го Сві­ту і МИ за­ін­ко­р­по­ро­ва­ні (пра­в­но й ор­га­ні­за­цій­но офо­р­м­ле­ні) в Уря­дах Аме­ри­ки і Ка­на­ди, і ма­є­мо ті Пра­ва, що ма­ють Ка­то­ли­ки, Про­те­с­та­н­ти, Жи­ди, Бу­д­ди­с­ти та спо­ві­д­ни­ки ін­ших Ре­лі­гій.

Свя­щен­на Ра­да Свя­ти­ні Ма­те­рі Укра­ї­ни

(ОСІ­ДУ РУ­Н­Ві­ри)

Святе Вчення

Притули цю Книгу до свого серця. Добре, що Вона потрапила до Тебе. У Ній — Новий Шлях Життя — свята Віра нової Людини. Розумом і серцем збагни Її Суть. Вона щодня помагатиме Тобі в житті Твоєму і оборонятиме від темних сил, які різними способами вторгаються у Твою свідомість, щоб панувати над Твоїм «Я».

Рідний Пророк Єдиносущим і Мило­сердним Господом благословенний подає руку Тобі — дає Відповіді на сотні Питань. Щоб Ти натхненний Святим Ученням мав добре ду­ховне й тілесне здоров'я. Щоб Ти успішно йшов по житейській дорозі на благо собі, родині й Вітчизні. Слава силенкиянам!

Видавничий Фонд ОСІДУ РУНВіри

Фундатор видання цієї Книги 

Проф. Боєслав Д. Воля

_______________________________________________________________________________

"Протилежності в розуміннях Бога зве­личують духовне життя Людства",

"Мага Віра"

РУНВіра

Український Шлях Життя

Філософія. Мораль. Обряди.

___________

"The Differences in the Conceptions of God enrich the Spiritual Life of Mankind",

Maha Vira

Holy Teaching 

Faith in Dazhboh

Prophet and Teacher 

Lev Sylenko

Questions and Answers

RUNVira

Ukrainian Way of Life

Philosophy. Ethics. Custom.

The Society of the Ukrainian Native 

Faith (RUNVira) Inc.

______________________________

UKRAINE

USA, CANADA, ENGLAND, AUSTRALIA, GERMANY

____________________________________________________________________________

Церква (Об'єднання) вірних Рідної Української Національної Віри (РУНВіри, Рідної Віри) заснована Духовним Учителем Левом Силенком.

Перші Громади РУНВіри зареєстровані: 3-го грудня 1966 року в Чікаго, Іллінойс; 4-го березня 1970 року в Аллентавні, Пенсильванія; 15-го жовтня 1971 року в Атлантик Ситі, Нью-Джерсі; 29-го травня 1973 року в Нью-Йорку; 4-го вересня 1973 року в Монреалі, Квебек; 10-го лютого 1975 року в Гемільтоні, Онтаріо; 24-го квітня 1979 року в Торонто, Онтаріо.

Громади і Представництва РУНВіри є в містах:

КАНАДА: Вінніпег, Оттава; Ніагара, Едмонтон, Калгарі, Ріджайна, Ванкувер. США: Спрінг Глен, Рочестер, Сіракузи, Буфало, Детройт, Чікаго, Денвер, Бріджпорт, Гартфорт, Трентон, Сан-Франціско, Гат Спрінг, Норт Порт, Міннеаполіс, Клівленд, Філадельфія, Сан Дієго, Лас Вегас, Фінікс. АВСТРАЛІЯ: Канберра, Сідней, Брісбен, Каррінгтон. АНГЛІЯ: Лондон, Болтон, Рочдел. НІМЕЧ­ЧИНА: Ессен, Штутгард. НОВА ЗЕЛАНДІЯ: Мастертон.

УКРАЇНА

Статут Громади вірних РУНВіри вперше був зареєстрований у Києві 17 вересня 1991 року (Свідоцтво №629) у Київській міській Раді народних депутатів. Громади вірних РУНВіри за цим статутом реєструються у різних районах м. Києва, і в містах: Дніпропетровську, Полтаві, Донецьку, Львові, Одесі, Харкові, Житомирі та інших.

28 травня 1992 року Рада у Справах Релігії при Кабінеті Міністрів України зареєструвала Рідну Віру (РУНВіру), як Церкву, на всю територію України. У Статуті Громад РУНВіри зазначено, що сповідники РУНВіри визнають монотеїстичне віровчення Духовного Учителя Лева Силенка. Сьогодні в містах України є 34 Громади вірних РУНВіри, і з них 19 Громад вірних РУНВіри вже зареєстровано ("Людина і Світ", №10, 1994).

Ми підем у світ Мага Віри,

Де слава Руси-України,

Де сонце правдивої Віри,

Духовне блаженство Людини.

Ми  любим народи. Дажбоже

Єдиний і Рідний, ділами 

Життя українське вельможне 

Нехай гомонить над Світами! 

Учителю, ждали ми, ждали 

Науки Твоєї приходу,

Поклони, щоб ми ие складали 

Месії чужого народу.

Ми підем у світ "Мага Віри" –

 У біблії рідній є рідні 

Закони правдивої Віри 

Святії, як Небо, Всесвітнії

                                  С. Бабич

"Тих, хто зацікавився Силенковою вірою в Дажбога, одсилаю до Його 1427-сторінкової «Мага Віри». Відкрийте для себе цей скарб", В. Боденчук, «Молодь України».

«Мага Віра» зі статусом Української Біблії, як Святе Письмо Українців, має бути настільною книгою – книгою життя, книгою духовності  кожного Українця", С. Плачинда, «С.Д.У.М».

ЗМІСТ

стор.

1. Сім Законів Правильного Життя 8

2. Заповіді 9

3. Молитви 10

4. Медитації 13

5. Повідомлення про РУНВіру в Україні ……... 14

6. Слово Священної Ради 15

7. Покажчик 17

8. Суть Перша 33

9. Суть Друга 40

10. Суть Третя 50

11. Суть Четверта 62

12. Суть П'ята 72

13. Суть Шоста 83

14. Суть Сьома 95

15. Суть Восьма 108

16. Суть Дев'ята 119

17. Суть Десята 129

18. Суть Одинадцята 155

19. Суть Дванадцята 172

20. Суть Тринадцята 190

21. Суть Чотирнадцята 221

22. Суть П'ятнадцята 239

23. Суть Шістнадцята 258

24. Суть Сімнадцята 274

25. Суть Вісімнадцята 285

26. Суть Дев'ятнадцята 297

27. Суть Двадцята 316

28. Суть Двадцять Перша 337

29. Суть Двадцять Друга 360

СІМ ЗАКОНІВ ПРАВИЛЬНОГО ЖИТТЯ

(Скорочена форма)

1. Правильне Мислення:

а) Воля

б) Мета

в) Відвага

2. Правильне Хотіння:

а) Любов

б) Справедливість

в) Послідовність

3. Правильне виконання:

а) Відповідальність

б) Точність

в) Дисципліна

4. Правильне ставлення до Себе й Оточення:

а) Повноцінне «Я»

б) Незалежне «Я»

в) Небайдуже «Я»

г) Узгоджене «Я»

5. Правильне Харчування:

а) Якісна Пожива

б) Національне Вариво

в) Обрядність

6. Правильна Любов:

а) Ненависть і ощадність

б) Співпереживання і Жертовність

в) Духовна Краса і Вірність

7. Правильна Віра:

а) Природне Народження

б) Блаженне Розуміння

в) Правильне Призначення

«Мага Віра»

ЗАПОВІДІ

1. Розумій і люби Бога по-рідному.

2. Не поклоняйся чужоземним поняттям Бога.

3. Самовдосконалюй розум, душу і тіло.

4. Вір у себе.

5. Люби родичів своїх.

6. Виховуй дітей своїх у дусі Рідної Віри.

7. Шануй духовність Предків своїх.

8. Шануй свята Рідної Віри.

9. Не самозабувайся на Чужині.

10. Не обмовляй.

11. Живи для добра Вітчизни.

12. Будь правдивим свідком.

13. Обороняй свої скарби і не привласнюй чужі.

14. Не люби ворогів народу твого. Не будь рабом.

15. Не лишай у біді приятеля твого.

16. Не зневірюйся.

17. Люби дітей свого і чужого народу.

«Мага Віра»

МОЛИТВИ

Дажбоже мій, Єдиний Ти, як Білий Світ Єдиний — життя Тобі присвячую своє, щоб багатів і здравствував мій Рід.

Єдиний Ти, як рідна мати єдина — люблю Тебе, щоб кращала й багатішала любов.

Єдиний Ти, як рідна Вітчизна єдина— освячуюсь Тобою, щоб всюди і завжди бути собою. Слава Тобі, Дажбоже мій!

______________ 

Велика віра моя в Єдиність Твою, Дажбоже мій, множить енергію душі моєї, множить енергію мислі моєї, множить енергію дії моєї. І гармонійно з диханням космосу єднає народ мій єдинодушшям. Єднає народ мій єдиномислям. Єднає народ мій єдиновір'ям, слався во віки і віки, Дажбоже мій!

________________

Дажбоже мій, я вірю, що життя — це праця, а праця — це любов, а любов — це вірність, а вірність — це відвага, а відвага— це слава, а слава — це безсмертя, а без­смертя — це життя готове померти, щоб жити; благослови закони віри моєї, Даж­боже мій!

_________________ 

Дажбоже мій, хто дрімає у неволі — той вода стояча, хто в неволі рве кайдани — той швидка ріка. Хто лякається катів — той щасливить їх. Хто в борні святій помер — той щасливо жив. Хто утратив земні скарби, а вірність Вітчизні, як душу свою береже, той нічого в житті не згубив. Він Безсмертям Твоїм багатіє, Дажбоже мій!

_______________

Дажбоже мій, я вірю, що любов живе в правді. Я вірю, що правда живе в світлі, що світло живе в волі, що воля живе в просторі, що простір живе в вічності. А вічність не має ні початку, ні кінця. У вічності таїни Твої, Дажбоже мій!

_________________

Дажбоже мій, багатий той, хто скупістю не збіднює себе; щасливий той, хто ближньому дарує щастя.

Славний той, хто сам себе своєю працею достойною прославляє. Достойний той, хто мучиться за правду і співчуття ні від кого не приймає.

Правдивий той, хто. праведну людину прославляє. Красивий той, хто красиву душу має. Відважний той, кого самітність не лякає.

Мудрий той, хто вміє мудрих шанувати. Учений той, хто сам уміє науку здобувати. Талановитий той, хто вміє свій талант народу рідному талановито дарувати. Благослови науку віри моєї, Дажбоже мій! 

__________________ 

Дажбоже мій, немає дерев без коріння, немає життя без крови. Немає Вітчизни без вірних синів, я мудрість цю святу бережу і з ім'ям Твоїм, мій Дажбоже, живу.

_________________

Дажбоже наш, ми в ім'я Твоє живемо і хліб Твій споживаємо. І з вірою в Тебе утверджуємо працею і борнею волю життя нашого Тобі, Єдиний і Всюдисущий Господи наш, на славу, собі на здоров'я і дітям нашим на життя достойне, Дажбоже наш! 

________________

Дажбоже, у хлібові живуть Твоє тепло і світло небес Твоїх, і дихання землі Твоєї. Святий хліб Твій споживаємо. І день наш сущий, проминутий і грядущий даруємо Вітчизні нашій, Дажбоже наш.

«Мага Віра»

ДИТИНА МОЛИТЬСЯ ПЕРЕД СНОМ

Дажбоже, Єдиний і Милосердний Господи! Вислухай молитву мою, і обдаруй мене спокійним сном. Лягаючи спати, я усміхнуся, щоб і вранці усміхнутися до рідних моїх. Слава Тобі, Дажбоже мій!

Із Світу Медитацій

Тому, хто своїм поводженням чи словом, нервує людину, наші Предки казали: «Не нервуй мене, я хочу довго жити». Вони знали: той, хто злостить людину, зазіхає на її здоров'я.

Коли хтось, маючи хворобливу або проста­кувату вдачу, гнівить вас, Ви спокійно в думці (все інше забувши), кажіть:

«Я людина розумна, бо не гніваюся. Я людина шляхетна, бо гнівом не виснажую душі своєї і не затьмарюю розуму свого.

Хто в душу мою кидає злобні слова, того я не чую. На гнів не відповідаю гнівом. Слава Дажбогові, Господові моєму. Дажбог — Любов, я в Любові, і Любов в мені».

(Важливе: чуючи образи, не спіши на них відповідати образами. Ще ніхто гнів не переміг гнівом. Людина — дитина Природи. Вона собі на здоров'я єднається з полем, озером, лісом, квітами).

«Мага Віра»

З Обряду Спілкування

Достойний не любить сварні. Не прискіпується до дрібнички. Він знає: там, де сварня, розум захмарений.

Коли хтось, маючи невиховані почування, образить його, він не мститься. Вибачає невихованій людині. Він має великий дар — тактовний розум.

Він знає: коли людина говорить правду, але сварливо, в'їдливо, їй не хочеться вірити, вона знецінює ту правду, яку боронить.

Сварливі люди ніколи не були добросовісними. Чим глупіша людина, тим сварливіша. Культура розуму — це щось більше ніж розум!

«Мага Віра»

Повідомлення про РУНВіру в Україні

«Засновник РУНВіри Лев Силенко — Великий релігійний Реформатор», Др. Юліян Мовчан. «Він Пророк. "Мага Віра" — українська Біблія», письменник Сергій Плачинда. «Вселенська миротворча місія може випасти на долю великого Українця», проф. Ст. Пінчук, «Великий Пророк Лев Силенко здійснив подвиг, що дорівнює подвигу богів», проф. Д. Федоренко, "І.П.Д. і С.У."

У давні часи, часи Реформаторів, живцем спалю­вали на вогні, розпинали на хресті, катували. Заратустра був шаманами оббріханий (названий крадієм речей, грошей). Ісус був названий безбожником, п'яницею, бунтарем. Усі релігійні Реформаторі зазнавали пере­слідувань.

Коли в містах України почали творитися громади РУНВіри, мафіозна групка почала з діяспори посилати в Україну на адреси письменників, редакцій, обмови на Учителя. Та всі ті наклепи Редакції відкинули, як пере- старілий большевицький метод боротьби з противником. Про Силенкове віровчення подані повідомлення в таких журналах і газетах:

«Людина і Світ» — липень 92 р., Київ. «Нова Гене­рація» — квітень 91 р.; листопад 91 р., Київ. «Наука і Суспільство» — ч. 2, 4 за 91 р., 10, 11, 12 за 91 р. і від числа 1-го до 12-го за 92 рік. «Київ» ч. 1 і ч. 9 за 91 р., ч. 3-4 за 92 р., ч. 4-5 за 93 р., ч. 2 за 94 р. «Жінка», ч. З за 93 р., ч. 6 за 94 р.

«Україна», ч. 18, вересень, 91 р., ч. 21, жовтень, 91 р., ч. 1 за 91 р., ч&ч. 17 і 27 за 92 р. «Бористен», ч. З і ч. 4 за 91 р. і ч. 1 і ч. 6 за 92 р. і липень 94 р.

«Культура і Життя» — 11 липня, 92 р., 25 липня, 92 р., 29 травня, 93 р., 26 лютого, 94 р. і 7 травня, 94 р. «Дзвін», ч. 7, 91 р. «Вітчизна» ч. 5-6, 93 р.

«Голос України», 16 січня, 91 р., 27 травня, 92 р., 24 жовтня, 92 р. «Зоря Полтавщини», 31 грудня, 91 р., 31 березня, р. «За Вільну Україну», 5 травня, 92 р. «Слобожани», Харків, ч. 2, 92 р., серпень, 92 р. «Край», Полтава, 29 травня, 92 р.

«Літературна Україна», 17 січня, 91 р., 8 жовтня, 92 р., 24 березня, 93 р., 24 червня, 93 р., ЗО липня, 92 р. «Дніпро», Київ, ч. 7-9, 93 р. «Нескорена Нація», ч. 10, червень, 92 р. «Вечірній Київ» — 27 травня, 94 р., 11 серпня, 94 р.

«Молодь України» — 2 липня і 12 лютого, 92 р., 11 листопада, 91 р., 29 квітня, 4 травня, 93 р., 5 березня, 11 березня, 4 серпня, 94 р. «Пост-Поступ», ч. 26, 94 р. «Українське Слово», Мурманськ, грудень, 90 р., ч. 2, червень, 91 р., ч. З, листопад, 91 р.

«Українська Культура», ч. 10, 91 р. «Гостинний Двір», Київ, ч. 10(34), 92 р. «Педагогічні Кадри», ч. 16-28, 92 р. Київ, «Андріївський Узвіз», 90 р., 92 р. «Вставай», ч. З, 90 р., Київський Держ. Пед. Інститут.

«Вечірній Київ», 27 травня, 94 р., 11 серпня, 94 р. «Сільський Майдан», березень, 93 р. «Історія Педагогічної Думки», проф. О. Любар, проф. Д. Федоренко, Київ, 93 р., Міністерство Освіти.

____________________

МИ «не визнаємо жодних паганських чи непаганських богів, тобто МИ не є визнавцями много- божжя (політеїзму)».

«Ми на основі реформованої Учителем Левом Силенком дохристиянської Віри України-Руси є визнавцями Єдиного Бога (Дателя Буття) — Дажбога нашого», із «ЗАКОНІВ» 1-м Собором Об'єднання Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри (ОСІДУ РУНВіри), утверджених 5, б серпня, 72 року, Чікаґо, Іллінойс, Америка.

МИ втвердили «Основний Закон (Статут) ОСІДУ РУНВіри», що МИ є віруючими «Віри в Єдиного і Всюдисущого Господа Дажбога, «Мага Віра» — настольна Книга в Домі Українця Рідної Віри, Дороговказ Українського Стилю Життя», Стаття 1, Розділи 1, 2, «Основний Закон (Статут) ОСІДУ РУНВіри» утверд­жений 2-м Собором ОСІДУ РУНВіри 27-го квітня, 1980-го року, Гемільтон, Онтаріо, Канада.

МИ у Святині Матері-України для всього Укра­їнського Народу об'явили, що «МИ, ОСІДУ РУНВіри (Об'єднання Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри) є Святою Церквою («Сосаєті оф Юкреініен Нейтів Фейт (РУНВіра)»), Яку з волі Господа Бога заснував Духовний Учитель Лев Силенко, і Вірним цієї Святої Церкви дав Заповіді, Закони Правильного Життя, сучасне розуміння Господа Дажбога».

«РУНВіра — Віра монотеїстична, і в Ній звеличений абсолютний монотеїзм — Віра в Єдиносущого Господа Дажбога з веління Господа об'явлена рідним Пророком Левом Силенком у святому письмі «МАГА ВІРА», з «ПОСТАНОВ», утверджених 3-м Собором ОСІДУ РУНВіри 16 липня, 1983-го року у Святині Матері- України, Оріяна, Спрінг Ґлен, Ню Йорк, Н.Й., Америка.

МИ, Віруючі в Єдиносущого і Правдивого Гос­пода Дажбога живемо в країнах Вільного Світу і МИ заінкорпоровані (правно й організаційно оформлені) в Урядах Америки і Канади, і маємо ті Права, що мають Католики, Протестанти, Жиди, Буддисти та сповідники інших релігій.

Від 1990 р. до половини 1994 р. з міст України Учитель отримав більше, ніж 12 тисяч листів. Даючи Відповіді на Запитання учителям, письменникам, сту­дентам, науковцям, робітникам, селянам, Він інколи робить повторення, чому?

Майже половина Запитань подібні змістом, хоч і мають свої притаманності. Для кращої аргументації, Учитель інколи повторює ту чи іншу цитату, ті чи інші думки.

У різних священних книгах Сходу і Заходу, і в тому числі і в «Євангеліях», є суперечні твердження. І таке можна помітити й у творах письменників, поетів. Це спричинене тим, що вони впродовж свого творчого життя переосмислювали свій світогляд.

У «Мага Вірі», в «Переоцінці Духовної Вартости», в «Святому Вченні» є строга послідовність. Немає понять, які б самі себе заперечували. Цілеспрямованість у мис­ленні і почуваннях збудована на Сімох Законах Пра­вильного Життя.

З вірою в Дажбога, Милосердного і Єдиносущого Господа нашого.

Священна Рада Соборного Храму 

Святині Матері-України

            Предметний покажчик

А

Агресія: 17-162

Аллах: 17-167, 201

Аллилуя: 4 -37

Анакара: 12-114, 22-215

Анатема: 6-56, 22-214

Андрій (апостол): 15-145

Антихрист: 4 -31, 7-69, 17-166

Арійська релігія: 12-119

Арійці (християнська секта): 205

Аріус: 11-100

Атеїст: 2 - 18, 7-69, 13-128,129, 14-130, 202, 22-210

Б

Ба-Ба: 21-200

Біблія: 4 -30, 8-70

Біблія (національна історія, література): 8-70 

Біла раса: 21-205, 22-213 

Бог: 7-68, 14-130, 15-146,  22-210,218,221 

Бог (етимологія): 12-110, 17-167 

Бог (розуміння): 1 -1,2,8, 2 -17,19, 5 -42,49, 7-62,63, 9-88, 

15-143, 16-153, 18-176, 19-189, 20-198,199, 21-202, 22-215,221,222

Боги: 13-129 

Богородиця: 20-198 

Братання: 15-149, 20-190, 22-211 

Будда: 1 -5, 4 -39, 5 -40, 10-93, 15-142 

Буддистська релігія: 7-63 

Бунтарі: 22-222

              В

              Вагання: 2 - 11

              Ватикан: 21-206

              Веди: 2 - 16, 7-66, 10-93, 12-117, 18-171, 22-213,221

              Весна в Європі: 14-139

              Взаємопошана: 4 -32

              Видумки: 13-128

              Визволення: 21-203

              Вишита сорочка (Ісус): 17-168

              Візантія: 3-29, 10-94, 12-115, 15-145, 22-214,216

              Війна: 14-133, 20-193

              Віра: 1 - 9, 10, 4 -35, 5 -45, 6-59, 7-60,62, 9-87, 10-90, 

              14-130,131, 15-146, 16-152,156,157, 17-163, 19-189, 20-197, 21-209

              Вірність: 19-184

              Віруючий: 2 - 18, 4 -35, 11-105, 13-129, 16-152, 19-185

              Вітчизна: 6-53, 11-105, 13-127, 15-147, 16-151, 17-161, 19-184, 

              19-187, 22-220

              Вози: 12-117

              Володимир: 2 - 11, 3-29, 4 -34, 11-109, 12-114, 20-199, 22-214,215

              Волхви: 11-109, 20-199

              Воля: 7-69, 11-107, 15-144, 16-151, 17-161, 19-188

              Воля (етимологія): 13-126

              Г

              Гаммурабі: 4 -30 

              Генотеїзм: 18-173 

              Геродот: 2 -16, 5 -40, 21-205

              Гідність: 3-26, 15-141, 19-185, 22-222

              Гіттіти: 5 -40, 21-205

              Гнів: 6-50, 8-74

              Голод: 20-190

              Грек-ортодокс: 3-20, 12-114

              Греки: 13-120

              Гріх: 8-78

              Д

              Дажбог: 1 - 1, 2, 4, 5, 2 - 10, 11, 13, 14, 18, 3-23, 5 -43,48, 

              6-50, 6-52, 7-61,68, 8-74,75, 9-87, 10-93, 11-107, 13-127,129, 

              14-130, 15-142,143, 16-150,151, 18-170, 19-183, 19-185, 

              20-194,197,198,199, 21-201,202, 22-210,219,220,221,222

              Дажбог (етимологія): 12-111,13-120 

              Дарій: 5 -40

              Двоєвір’я: 13-122, 22-219 

              Деїзм: 18-171

              Держава: 9-88, 19-186,187,188, 22-216,219

              Дисципліна: 3-22

              Дитина: 8-78, 9-82,83, 11-104, 13-120, 16-154 

              Диявол: 18-175, 22-214 

              Дівчина: 11-104, 15-147 

              Дніпро: 12-117, 19-183, 20-196, 21-207 

              Добро: 15-140, 22-220 

              Довір’я: 19-188 

              Доньки: 8-79

              Достоїнство: 11-105, 22-222 

              Духовність: 1 - 9 

              Душа: 18-172

              Е

              Евхаристія: 16-155 

              Екологія: 13-125

              Еліта: 13-124, 18-174, 19-180 

              Емоції: 14-137 

              Ессени: 15-140, 20-195,21-209

              Є

              Європа: 16-156, 22-221 

              Єдність. 4 -34, 7-64, 22-219 

              Єретик: 17-160,166 

              Єрусалим: 5 -43, 6-53, 8-73

              Ж

              Жиди: 5 -46,49, 6-53, 7-66,68,69, 8-70,72, 10-96, 13-127, 15-144, 

              20-192, 21-205, 22-216,218 

              Життєрадість: 7-61 

              Життя: 10-99

              Жінка: 8-78,79, 9-81, 11-104 

              Жіночий гріх: 5 -44 

              Жорстокість: 1 - 6

              З

              Заповіді у Біблії: 7-66

              Заратустра: 1 -5, 8, 7-63,10-93,15-142,17-167

              Звички: 7-65, 8-76, 9-88, 10-95, 14-138, 16-151,152, 17-163, 

              19-186, 20-198, 22-219

              Здібність: 9-88

              Здоров’я: 16-154, 18-172, 21-204, 22-220

              Зло: 15-140

              Зміст: 4 -33,9-87

              Зрада: 20-199

              І

              Ідол: 13-121,20-194

              Ідолопоклонство: 1 -4, 13-121

              Ізраель: 21-205

              Ікони: 13-121, 16-152, 19-185

              Імена (чужі і рідні): 19-181, 19-182

              Індія: 22-213

              Індуси: 12-119, 197, 21-207

              Індуська релігія: 7-63, 19-180, 21-207

              Інквізитори: 17-169

              Інстинкт: 19-187,20-193

              Інтелігенція: 7-65, 10-90, 22-215

              Інтернаціональні релігії: 7-63

              Інтерпретація: 4 -31, 21-207

              Іслам: 7-63

              Ісус: 1 - 6, 7, 2 -17, 3-20, 4 -36, 5 -42, 6-52, 6-56, 8-73, 

              10-94, 11-100,106, 15-140,141,142, 16-155,156, 17-160,166, 18-175, 

              20-195, 21-209, 22-218,220

              К

              Казка: 13-120

              Київ: 3-29, 22-216

              Київ (етимологія): 12-112, 15-145, 22-214

              Китайська релігія: 7-63

              Кияни: 3-26, 4 -35, 5 -40, 10-93, 11-109, 12-114, 13-121, 14-137, 

              19-181, 20-194,196, 22-210,219

              Козак (косака): 5 -40

              Колесо: 16-156, 18-178

              Константин: 1 - 7, 2 -17, 10-94, 17-165

              Конфуцій: 17-167

              Космос: 16-150

              Краса: 15-147

              Крішна: 12-119

              Культ: 13-121,123

              Культ особи: 13-123

              Культура: 3-28, 4 -33, 7-61, 12-113, 14-138, 20-194,196

              Л

              Лель: 8-78, 15-147, 21-200 

              Лжепророк: 18-175 

              Лжехрист: 17-165, 18-175 

              Лінивість: 22-220

              Любов: 7-69, 9-89, 11-105, 17-160, 19-185, 22-220

              Любов (етимологія): 19-183

              Любов (християнська): 19-184

              Людина: 1 - 2, 3-26, 3-27, 4 -35, 6-50, 6-54, 6-58, 7-69, 8-72, 

              9-82,83,88, 10-95, 10-99, 11-103, 13-120,123,124,125, 

              14-130,132,133,137, 15-145, 15-146, 16-151,152,156,157, 17-161, 

              18-172, 19-183,184,185, 20-192,193,198, 21-202, 22-216,217,219 

              Людина (етимологія): 16-159

              М

              Мага Віра: 7-67,68, 19-186, 22-212,217,218

              Магомет: 1 - 5, 8-75, 17-167

              Мазепа: 4 -31

              Маковія: 10-90

              Марія: 5 -42, 8-73, 15-140, 20-198, 21-200

              Мати: 5 -44, 8-78,79, 11-104, 19-187, 21-200, 22-219

              Мати Лель: 8-72, 21-200

              Месія: 3-20, 15-144, 18-175

              Мета: 11-101

              Меч: 15-140

              Миколай: 11-100

              Милосердя: 14-132, 20-191, 22-220

              Мир: 14-133, 17-162

              Михаїл: 10-98

              Мізинь: 3-23,20-196

              Місіянізм: 22-211

              Містика: 15-142

              Мітологія: 10-93, 18-173, 21-201, 22-210,218

              Многобожжя: 1 - 3, 4, 5, 7, 19-180, 22-218

              Мова: 10-92, 15-142, 20-196, 21-208, 22-213

              Мойсей: 4 -30, 17-167, 20-192

              Молитва: 14-130

              Молодість: 20-191

              Молодь: 11-104

              Монгольські роди: 21-208

              Монополь: 22-218

              Монотеїзм: 2 -14, 8-75, 10-93, 11-108, 18-170, 19-180, 20-199, 

              22-210,218

              Мораль: 7-61,64,69, 9-88,89, 11-107, 14-132, 16-158, 19-184, 20-199

              Мораль (етимологія): 12-113

              Москва: 10-92, 11-102, 21-208, 22-211

              Муки: 10-99

Н

Навики: 14-134,138, 19-187, 20-192, 21-204, 22-215,222

Нарікання: 9-88

Народ: 9-88,89, 11-104, 13-126, 15-144,146,148, 16-151, 17-162, 

21-203,209, 22-215,216,221

Насильство: 14-132, 20-199

Націоналізм: 14-131,22-216

Національні релігії: 7-63, 11-103, 19-183

Нація: 22-214,215,216,222

Наука: 16-153

Незалежність (в Європі). 14-139

Ненависть: 9-89, 15-140

Несторіяни: 2 -17

Нещастя: 6-59

Нікея (собор) 2 -17

Німці: 12-119, 20-190

О

Обожнення: 14-137, 21-200 

Образи (ікони): 15-143, 18-170 

Обрізання: 10-91

Обряди: 1 - 4, 3-25, 5 -40, 8-72, 10-94 

Обряди (вінчання): 22-213 

Одіссея: 12-119 

Одяг: 17-168 

Ордени: 10-98

Орієнтація: 14-134

Оріяна: 12-117,118,119, 21-205, 22-220

Орь: 12-117

П

Павло: 4 -36 

Палестина: 21-205

Пан: 14-137, 18-171

Панславізм: 15-149

Пантеїзм: 18-171, 22-220

Патріотизм: 6-53, 13-127

Пацифізм: 15-140

Пекло: 3-23

Пелазги: 10-93, 21-205

Первородителі: 8-72, 21-200

Перешкоди: 9-88, 11-101

Писанки: 22-213

Пізнання: 6-58

Побожність: 14-132

Поганство: 8-75, 10-93, 11-108, 16-158, 19-180, 22-218

Погроза: 7-69

Покрова: 10-97

Політеїзм: 1 -3,5,6,7, 8-75, 11-100,109, 18-173, 20-199, 21-201, 22-210

Порнографія: 11-104

Порядки: 10-95, 19-187

Правда: 13-120, 21-203,206, 22-219

Правила: 22-219

Православний: 3-20, 4 -36, 5 -40, 10-93

Праця: 6-58, 9-83

Предки: 1 -1, 8-72,79, 10-99, 14-138, 16-156, 19-184, 20-199, 

21-207,209, 22-210

Природа: 7-61, 8-73, 9-88, 14-137, 16-154,159

Причащання: 13-121, 16-155

Провідник: 13-123,124, 15-144, 22-214,216

Прокляття: 6-56, 7-69

Пророк: 13-129, 15-149, 18-179

Псальми: 5 -49

Р

Раби: 3-22, 27, 4 -31, 9-88, 10-93, 11-100, 12-115,119, 13-126,127, 

14-138, 15-144, 16-152,158, 17-161, 18-176, 19-186,187, 

20-190,192, 21-209, 22-211,220 

Рабин(Ісус) 21-209, 22-218

Радість: 6-58, 14-137, 20-193

Радіація: 13-125

Рай: 3-23, 4 -31, 8-73, 9-88, 17-165, 19-188

Рамаяна: 12-119

Раса: 16-154,21-205

Ревнивий Бог: 18-179

Релігійна незгода: 17-162

Релігійне: 19-185

Релігія: 7-60,62,63, 13-127

Релігія рабовласницької імперії: 13-128, 14-131,132,137, 16-151

Реформатор: 1 - 5

Рим: 10-94, 16-156

Ритуал: 3-20

Рід: 21-204

Рідне: 3-26, 27, 8-77, 10-90,98, 12-114, 14-138, 16-152, 17-165, 

20-192, 21-200, 22-219,222

Родина: 8-76

Родинна духовність: 8-77, 9-82,83

Роздори: 14-139

Роз’єднання: 4 -34, 20-199

РУНВіра: 1 -1, 8, 2 -11, 12, 13, 3-21, 22, 25, 4 -32, 4 -39, 

5-41,49, 6-53, 7-63,68,69, 8-71,75, 9-87, 10-93,95,96, 14-137,138, 

15-142, 16-153,157, 18-170,172,176, 19-180, 20-192,195, 

21-201,207, 22-215,218,220,221,222 

Русь: 3-29,20-199, 22-214,216

С

Саваот: 1 - 1, 6, 5 -42,43, 7-68, 9-88, 10-91,93,96, 15-141,142, 

17-163, 22-218

Самоствердження: 14-138, 15-141, 19-187

Самолюбство: 11-103

Самопокращення: 3-21

Санскрит: 2 -16, 7-67, 8-75, 12-117,118, 22-213

Сатана: 18-175

Свари: 8-74, 10-90, 14-136

Свідомість: 1 - 2, 9-87, 13-124, 16-157, 17-165, 19-183, 22-221

Свята: 10-90,91

Святість: 14-132

Святослав: 5 -40,13-129,16-152, 20-199, 22-212,214

Секта: 10-90,91, 17-166, 20-195, 22-218

Секти: 19-185, 20-196, 21-205

Сем (семіти): 9-88, 18-173, 18-175, 20-196

Силенкияни: 17-166, 19-186, 22-218

Силенко: 1 - 1, 2 -13, 14, 3-24, 4 -38, 5 -40,48, 6-50, 6-54, 

8-75, 9-89, 10-91,93,96,99, 11-103,106,107, 12-118, 

13-126,127,128, 15-140,141,142,143,144,149, 16-150,151,152,156, 

17-165,166, 18-176, 19-183, 20-192,196, 21-203,205,206,207,209, 

22-210,212,215,218,220,221

Сім Законів Правильного Життя: 2 -15, 7-61

Скити (саки): 4 -39, 5 -40, 10-93,94,97, 12-114, 16-156,21-205

Сковорода: 15-142

Слава: 6-58, 15-148, 18-174,177

Слово: 6-57, 13-128, 21-203

Слово Боже: 18-179

Слов’яни: 11-102, 15-149

 Смерть: 10-99, 17-169

Сміх: 14-137,20-193

Совість: 6-53

Сон: 18-179

Союз двох братів: 20-190

Спадковість: 21-204

Спасіння: 15-144,21-203

Співрозуміння: 14-135

Спілкування: 8-73, 14-135

Спокуса: 8-73

Старість: 8-72, 20-191

Статеве життя: 11-104

Страждання: 6-56,9-83

Сумеріяни: 7-66, 12-112, 18-173, 20-196, 21-206

Суперечки: 14-134, 19-180

Т

Таціт: 12-118 

Теїзм: 18-171

Толерантність: 2 -10,19, 8-70, 14-135, 21-206, 22-221

Тотожність: 7-69

Точність: 10-95

Традиція: 199, 22-215

Тризуб (трисуття): 4 -39, 10-98, 13-123, 22-221

Трипільці: 6-58, 7-66, 8-75, 10-93, 12-111,117,118, 14-134,137, 

15-142, 16-155,156,159, 18-178, 21-200,203, 22-212,221

Трисуття: див. тризуб

Труднощі: 9-83,88

Турботи: 9-88

У

Україна: 3-23, 6-59, 9-88,39, 10-92, 11-103, 12-118, 

14-134,135,137, 17-160, 17-162, 18-178, 19-186,187,189, 20-190, 

21-208, 22-211,220,221 

Ур Намму: 4 -31 

Успіх: 11-101

 Ф

Форма: 4 -33

Франко: 2 -17, 4 -30, 7-66, 8-73

Х

Хвороби: 20-193, 21-204, 22-220

Хмельницький: 4 -31,5 -40, 22-211,216

Хрести: 12-116

Хреститель, Іван: 15-140, 21-205

Хрещення: 12-115,16-158, 20-196,199

Християни: 4 -34,36,38, 5 -42, 6-52, 8-73, 10-91,94,99, 12-115

Християнин: 17-160,165, 18-175, 19-185, 22-218,220

Християнська релігія: 7-63

Христос: 3-20,4 -31

Ц

Царгород: 12-114

Царство Духа Предків: 8-72,10-99

Цензура: 14-139

Церковні терміни: 4 -31

Цивілізація: 16-156, 20-193,196, 22-211

Цілісність: 19-185

Цнотливість: 11-104

Ч

Чеснота: 22-215 

Чингіз Хан: 11-102 

Чоловіки: 8-79, 9-80

Чуже: 3-26, 28, 4 -34, 7-61, 8-71, 9-88, 10-90, 11-100, 14-138, 

17-162,163, 20-192, 21-200, 22-215,218,219,220,222

Ш

Шевченко: 4 -34, 5 -40, 5 -43, 13-121 

Шінто: див. японська релігія 

Шовиністи: 10-92, 22-211 

Шукач Бога: 19-189

Щ

Щастя: 9-83,88, 11-101, 15-146, 16-151, 152, 19-184

Ю

Юдаїзм (реформа): 1 -6, 2 -19, 4 -36, 5 -42,45, 7-63,68, 8-70, 

10-90, 12-119, 13-120,129, 21-201

Юдейо-християнізм: 1 - 8, 5 -42, 22-216 

Юдея: 1 - 6, 12-114, 21-203 

Юнак: 11-104

Я

Ягве (Єгова): 13-127, 15-144

Яків (Ізраель): 15-143

Японець: 5 -45, 11-103, 14-135, 22-213

Японська релігія (шінто): 7-63

Ярославна: 8-73

Яфет: 20-196

 Суть перша

 Дажбоже, Єдиносущий Господи мій, Справедливість і Милосердя, натхненний Вірою в тебе, я прийшов до Людей моїх.

 1.

 3. Учителю Лев Силенко, Ви засновник РУНВіри, тобто концепції віри в єдиного Господа з ім'ям Дажбог. Вас Дажбог покликав до цієї духовної місії?

 В. Осі­ян­ний Свя­тим Ду­хом, я по­чув го­лос Пред­ків рі­д­них. Пред­ки в ім'я спа­сін­ня на­ща­д­ків по­кли­ка­ли ме­не зві­с­ти­ти РУ­Н­Ві­ру (Рі­д­ну Укра­ї­н­сь­ку На­ці­о­на­ль­ну Ві­ру) в Єди­но­го Го­с­по­да з ім'ям Да­ж­бог. Чо­му з ім'ям Да­ж­бог? У до­стой­но­го на­ро­ду ім'я Го­с­по­да рі­д­не.

 Хі­ба мо­жу я не ві­ри­ти Про­ро­ко­ві Та­ра­су Ше­в­че­н­ко­ві, який ме­ні, вра­з­ли­во­му на­ща­д­ко­ві, ска­зав, що "ві­за­н­тій­сь­кий Са­ва­от оду­рить". Чи мо­ж­на ві­ри­ти то­му хто оду­рить?

 За де­сять сто­літь ду­хо­в­ної не­во­лі мій На­род ви­стра­ж­дав пра­во ма­ти рі­д­не ро­зу­мін­ня Бо­га Ми­ло­се­р­д­но­го, Всю­ди­су­що­го і Все­пра­ве­д­но­го. 

 Тоб­то ма­ти рі­д­ну ві­ру в сво­їй ду­ші.

 2.

 З. Який зміст Ва­ми ого­ло­ше­ної кон­це­п­ції єди­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га, от­же, яке йо­го ро­зу­мін­ня в РУ­Н­Ві­рі?

 В. Я ві­рю: Да­ж­бог - Сві­до­мість Сві­ту, Лю­ди­на По­ста­ла з Сві­до­мо­с­ті Сві­ту. Сві­до­мість Сві­ту - це Са­мо­во­ло­ді­ю­ча Все­ви­ш­ня Си­ла.

 Да­ж­бог - Без­ме­ж­ність, Ві­ч­ність, Гра­ві­та­ція, са­мо­на­сна­жу­ю­ча Дія (не­зни­щи­ма Ене­р­гія не­сві­до­мо­го і сві­до­мо­го бут­тя). (На­ше сло­во "сві­до­мість" по­ста­ло з са­н­с­к­рит­сь­ко­го "сва­да­мая", що зна­чить "са­мо­во­ло­дін­ня", "са­мо­ст­ве­р­джен­ня", "са­мо­дан­ня").

 Я ві­рю, Да­ж­бог - це Дія, яка в Лю­ди­ні тво­рить хо­тін­ня жи­ти, хо­тін­ня ба­чи­ти се­бе в ді­ях сво­їх, хо­тін­ня пра­цю­ва­ти, учи­ти­ся, са­мо­вт­ве­р­джу­ва­ти­ся, і хо­тін­ня вме­р­ти в обо­ро­ні жит­тя, в обо­ро­ні пле­ме­ни сво­го.

 Да­ж­бог - Свя­та Пра­в­да, яка об­ла­го­ді­ює спра­ве­д­ли­вість. Да­ж­бог - Жи­т­гє­т­во­ря­ще Сві­т­ло, яке все осві­т­лю­є.

 Да­ж­бог - Свя­тий Дух, який все оду­хо­т­во­рю­є. Да­ж­бог - Во­ля, яка все об­ла­го­ро­джу­є. І з цьо­го по­стає ві­ра: жит­тя в Да­ж­бо­го­ві і Да­ж­бог в жит­ті. 

 Лю­ди­на у Сві­до­мо­с­ті Сві­ту і Сві­до­мість Сві­ту в лю­ди­ні. (Де­та­ль­ні­ше по­да­не ро­зу­мін­ня Да­ж­бо­га у "Ма­га Ві­рі", в кни­ж­ці "На­вчан­ня").

 3.

 3. Яке Ва­ше ста­в­лен­ня до мно­го­бо­ж­ної ві­ри пред­ків?

 В. У "Ма­га Ві­рі" ви­зна­че­не моє ша­но­б­ли­ве ста­в­лен­ня до ві­ри на­ших Пред­ків. Ні­хто не має пра­ва їх­ньо­го по­лі­те­ї­з­му (мно­го­бож­жя) зне­ва­жа­ти чи ви­кре­с­лю­ва­ти з іс­то­рі­ї.

 Ми зна­є­мо: пред­ки ора­ли ни­ву де­ре­в'я­ним плу­гом, є в нас по­ша­на до цьо­го хлі­бо­роб­сь­ко­го зна­ря­д­дя. Од­на­че, сьо­го­дні в нас ме­та­ле­вий плуг. Це ста­ре вті­ли­ло­ся в но­ве, ре­фо­р­му­ва­ло­ся, вдо­с­ко­на­ли­ло­ся.

 4.

 3. У РУ­Н­Ві­рі є ідо­ло­по­клон­с­т­во, іко­на Да­ж­бо­га?

 В. У РУ­Н­Ві­рі не­має ідо­ло­по­клон­с­т­ва, не­має іко­ни (зо­бра­жен­ня) Да­ж­бо­га. Хі­ба Свя­тий Дух, Во­ля, Пра­в­да, Лю­бов, Гра­ві­та­ція ма­ють об­раз, стать?

 Уто­ч­нюю: ідо­ло­по­клон­с­т­ва, мно­го­бож­жя Пред­ків на­ших ні­хто не чі­па­є. Але в РУ­Н­Ві­рі мно­го­бож­жя від­мі­не­не. Об­ря­ди ж пред­ків­сь­кі, ті, що жит­тям ви­ві­ре­ні, впро­ва­дже­ні в РУ­Н­Ві­ру, і во­ни ма­ють рі­д­ну фо­р­му і рі­д­ний зміст.

 5.

 3. Чу­є­мо, що де­які лю­би­те­лі на­шої мі­то­ло­гії, по­чу­в­ши, що Ви про­го­ло­си­ли ві­ру єди­но­го Да­ж­бо­га, осу­джу­ють Вас, як ре­лі­гій­но­го ре­фо­р­ма­то­ра.

 В. З іс­то­рії зна­є­мо про­го­ло­шен­ня тих чи тих ре­лі­гій­них ре­форм. На­при­клад, бра­г­ма­ни бу­ли роз­гні­ва­ні на Га­у­та­му Бу­д­ду. Ка­за­ли, що він чи­нить ре­фо­р­му ін­ду­сь­кої мно­го­бо­ж­ної ві­ри, і ши­рить на­у­ку шту­ч­ну, не­жит­тє­ву.

 Ша­ма­ни хо­ті­ли вби­ти Спі­та­му За­ра­ту­с­т­ру за те, що він про­по­ві­ду­вав ска­су­ван­ня по­лі­те­ї­з­му в пер­сь­кій на­род­ній ві­рі і утве­р­джу­вав ві­ру в єди­но­го Го­с­по­да з ім'ям Агу­ра Ма­з­да.

 Ко­роль Ви­шта­с­па уря­ту­вав За­ра­ту­с­т­рі жит­тя. Ша­ма­ни жо­р­с­то­ко пе­ре­слі­ду­ва­ли Ма­го­ме­та за те, що він ого­ло­сив ре­фо­р­му на­род­ної араб­сь­кої ві­ри: ска­су­вав ві­ру в 360-ох бо­гів, і ска­зав, що "Крім Ал­ла­ха, не­має бо­га".

6.

 3. А чо­му Ісус Хри­с­тос був осу­дже­ний? Хри­с­ти­я­ни ві­рять: у юде­їв не бу­ло по­лі­те­ї­з­му.

 В. І ста­ро­да­в­ні юдеї по­кло­ня­ли­ся ба­га­тьом бо­гам. У 631 ро­ці пе­ред Хри­с­том цар Юдеї Йо­сія, як тве­р­дять іс­то­ри­ки, "ре­фо­р­мою утве­р­див ві­ру в єди­но­го Го­с­по­да Са­ва­о­та".

 Про юдей­сь­ку ві­ру в ба­га­тьох бо­гів і про Йо­сі­є­ву ре­фо­р­му чи­та­є­мо в "Бі­б­лії", 1 кн. Мой­сея, 31,30-35. Про­рок Єре­мия, 11,13; 10,5. і 2 кн. Ца­рів, 21, 21; 23,5-16. Са­ва­от (Єго­ва) був од­ним з го­ло­вних бо­гів Юдеї, та пі­с­ля Йо­сі­є­вої ре­фо­р­ми "Го­с­подь Са­ва­от во­з­ніс­ся над всі­ма бо­га­ми, і не бу­ло йо­му рі­в­ні".

 "Ен­ци­к­ло­пе­дія Бри­та­ні­ка", кн. 13, стор. 106, 1973 рік, пи­ше, що "Са­ва­от (Єго­ва) є на­ці­о­на­ль­ним Бо­гом, зв'я­за­ним з йо­го на­ро­дом ча­с­ти­ною сво­го ха­ра­к­те­ру, сво­ї­ми зо­бо­в'я­зан­ня­ми і сто­їть Він в то­му від­но­шен­ні до Із­ра­е­ля, як Ше­мош до Мо­а­бії".

 Ар­хи­є­реї за­су­ди­ли Ісу­са Хри­с­та на най­су­во­рі­шу ка­ру за те, що він від­ва­жи­в­ся ого­ло­си­ти ре­фо­р­му Юдей­сь­кої (Го­с­по­дом Са­ва­о­том да­ної) ві­ри. У юда­ї­з­мі ви­зна­че­но: "зуб за зуб", "око за око". Ісус, ска­со­ву­ю­чи цей за­кон Мой­сея, ска­зав: ко­ли те­бе вда­рять у лі­ву що­ку, під­став пра­ву; ко­ли в те­бе за­бра­ли сви­ти­ну, ти від­дай і со­ро­чи­ну.

 Ісус про­по­ві­ду­вав, що він (Ісус) і Го­с­подь Са­ва­от є те са­ме, "од­не", "Єван­ге­ліє", Іван, 10,30. І це між юде­я­ми ви­кли­ка­ло обу­рен­ня, і оці­ню­ва­ло­ся як бо­го­з­не­ва­ж­ни­ц­т­во, і то­му Ісус "по­ви­нен уме­р­ти", Мат­тей, 26, 65-66. Не­зва­жа­ю­чи на це, Ісус ві­рив, що юдеї кра­щий, Бо­гом ви­б­ра­ний на­род, і го­ям ка­зав, що по­хо­дить "спа­сін­ня від юде­їв", Іван, 4,22.

 Юдеї бу­ли тя­ж­ко гно­б­ле­ні ри­м­ля­на­ми. Ве­ли бо­ро­ть­бу про­ти рим­сь­кої де­с­по­ті­ї. Та Ісус їм го­во­рив: "Мо­літь­ся за тих, що зо­би­жа­ють вас, і го­нять вас" Мат­тей, 5,44. "Уся­ка ду­ша вла­с­тям ви­щим не­хай ко­ри­ть­ся. Не­має бо вла­с­ті, ко­ли не від Бо­га. Які ж є вла­с­ті, від Бо­га во­ни на­ста­в­ле­ні", Па­в­ло до Ри­м­лян, 13,1.

 У "Єван­ге­лі­ях" чи­та­є­мо, що фа­ри­сеї ка­за­ли, що Ісус "п'я­ни­ця", Мат­тей, 11,19.

 Ін­ші сві­д­чи­ли Пи­ла­то­ві, що Ісус "ли­хо­дій", Іван, 18,30. Я вва­жаю: бу­ло б спра­ве­д­ли­ві­ше, ко­ли б Ісус, про­жи­в­ши жит­тя, по­мер від ста­ро­сти. Об­мо­ви і ка­ра сме­р­т­на (на хре­с­ті чи на ши­бе­ни­ці) ін­ак­ше ві­ру­ю­чих, є ви­явом жо­р­с­то­ко­с­ти.

 7.

 3. Є ду­м­ка, що там, де по­лі­те­їзм (мно­го­бож­жя), па­нує плю­ра­лізм, де­мо­к­ра­тія, а там, де мо­но­те­їзм (ві­ра в од­но­го Бо­га) - де­с­по­тизм са­мо­де­р­ж­ця.

 В. У Єги­п­ті бу­ло мно­го­бож­жя. І де­с­по­т-­фа­ра­он по­кло­ня­в­ся ба­га­тьом бо­гам, три­ма­ю­чи на­род у жа­х­ли­во­му раб­с­т­ві. І же­р­ці ре­к­ли, що фа­ра­о­на охо­ро­ня­ють бо­ги Єги­п­ту. Рим­сь­кі ім­пе­ра­то­ри спо­ві­ду­ва­ли рим­сь­ку на­род­ну мно­го­бо­ж­ну ві­ру, яка опра­в­ду­ва­ла їх­ній де­с­по­тизм і про­го­ло­шу­ва­ла їх бо­га­ми.

 Чи­н­гіз хан Те­му­джін ви­зна­вав мно­го­бо­ж­ну мо­н­голь­сь­ку ві­ру, і всю­ди ді­яв як ти­ран. Він сво­їх опо­зи­ці­о­не­рів (ку­ру­л­та­їв) жи­в­цем зва­рив у ко­т­лах так, як ім­пе­ра­тор-­хри­с­ти­я­нин Кон­с­тя­н­тин свою же­ну Фа­у­с­ту.

 Плю­ра­лізм, гу­ма­нізм не в то­му, яка ві­ра: по­лі­те­ї­с­ти­ч­на чи мо­но­те­ї­с­ти­ч­на, а в то­му, які у ві­рі втве­р­дже­ні ос­но­ви мо­ра­лі, на­род­ні пра­ва, за­ко­ни ста­в­лен­ня лю­ди­ни до лю­ди­ни.

 8.

 3. Бог один, а ре­лі­гій тіль­ки сві­то­вих кі­ль­ка: бу­д­дизм, хри­с­ти­ян­с­т­во, іс­лам? Чим це по­яс­ни­ти?

 В. Ре­лі­гій ба­га­то то­му, що є ба­га­то не­од­на­ко­вих ро­зу­мінь Бо­га. Є ре­лі­гії ін­тер­на­ці­о­на­ль­ні: бу­д­дизм, хри­с­ти­ян­с­т­во, іс­ла­мізм. І є на­ро­ди, які ма­ють на­ці­о­на­ль­ні ре­лі­гії (Япо­н­ці, Ін­ду­си, Юдеї, Ки­тай­ці та ін­ші). Во­ни сво­ї­ми на­ці­о­на­ль­ни­ми ві­ра­ми уста­но­в­лю­ють своє окре­мі­ш­не (не­за­ле­ж­не) мі­с­це в ду­хо­в­но­му жит­ті Люд­с­т­ва.

 Та всі ін­тер­на­ці­о­на­ль­ні ре­лі­гії ма­ють на­ці­о­на­ль­не ко­рін­ня. Без Ін­ду­сь­кої ві­ри не бу­ло б бу­д­ди­з­му, без Юдей­сь­кої ві­ри (юда­ї­з­му) не бу­ло б хри­с­ти­я­ні­з­му. І то­му в Аме­ри­ці уста­ле­ний те­р­мін: юде­йо-­хри­с­ти­я­нізм. За­ра­ту­с­т­ро­ва ві­ра на­ці­о­на­ль­на мо­но­те­ї­с­ти­ч­на, та без пе­р­сі­ян­сь­кої мно­го­бо­ж­ної ві­ри не бу­ло б за­ра­ту­с­т­рі­я­ні­з­му. І тут тре­ба за­зна­чи­ти: без мно­го­бо­ж­ної ві­ри на­ших пред­ків не бу­ло б мо­но­те­ї­с­ти­ч­ної РУ­Н­Ві­ри.

 Бог (не­за­ле­ж­но від то­го, як хто йо­го на­зи­ває і ро­зу­міє) Один. Він ко­ж­но­му На­ро­до­ві дав во­лю ро­зу­мі­ти Йо­го по­-сво­є­му. На­род, який має своє ро­зу­мін­ня Бо­га (свою на­ці­о­на­ль­ну ві­ру) ві­ль­но утве­р­джує свій шлях жит­тя, свої за­ко­ни мо­ра­лі, свої свя­то­щі, об­ря­ди, тра­ди­ці­ї.

 9.

 3. Де­хто вва­жає, що на­род пі­зна­єть­ся по то­му, яку він ві­ру ма­є. Бо ж ві­ра - це ду­хо­в­ність на­ро­ду.

 В. Пра­ви­ль­но. Та зна­є­мо: є ду­хо­в­ний шлях раб­сь­кий і є - ві­ль­ний. На­род, який має рі­д­ну ре­лі­гію, не під­по­ряд­ко­вує се­бе іно­зе­м­ним ре­лі­гій­ним ав­то­ри­те­там, до­г­мам, ка­но­нам.

 І по­сла­ний Го­с­по­дом я ка­жу: для ко­ж­но­го на­ро­ду йо­го рі­д­на на­ці­о­на­ль­на ві­ра є най­кра­щою ві­ро­ю. Ба­га­то га­р­них ма­те­рів на сві­ті, та рі­д­на ма­ти най­кра­ща, ша­нуй­мо її.

 Рі­д­на ре­лі­гія (ста­ра во­на чи но­ва, мно­го­бо­ж­на чи од­но­бо­ж­на, ви­со­ко­ро­з­ви­не­на чи від­ста­ла) має свої по­ча­т­ки в най­гли­б­ших ко­рін­нях на­ро­ду. Во­на вга­р­мо­но­ва­на з вда­чею на­ро­ду, з ри­т­мом при­ро­ди йо­го ві­т­чи­з­ни. 

 Во­на є ви­явом йо­го ду­ші, ро­зу­му, та­ла­н­ту. І так во­на спо­рі­д­не­на з на­ро­дом, як ди­тя з ма­ті­р'ю.

 У "Ма­га Ві­рі" пи­шу, що ду­хо­в­на ва­р­тість на­ро­ду не оці­ню­єть­ся ва­р­ті­с­тю ті­єї ре­лі­гії, яку він при­йн­яв з чу­жи­ни. Чим ва­р­ті­с­ні­ша в на­ро­ді йо­го рі­д­на ре­лі­гія (рі­д­на ду­хо­в­ність), тим ва­р­ті­с­ні­ший на­род.

 Суть друга 

Дажбоже, Єдиносущий Господи мій, Справедливість і Милосердя, натхненний Вірою в тебе, я прийшов до Людей моїх.

 10. 

 3. Як ста­вить­ся РУ­Н­Ві­ра до ін­ак­ше ві­ру­ю­чих?

 В. Ко­ж­на Ві­ра, яка сла­вить Бо­га і на­вчає лю­дей лю­би­ти лю­дей, пра­в­ди­ва. Хто ка­же, що тіль­ки йо­го ві­ра пра­в­ди­ва, спа­сен­на і Бо­гом об’­яв­ле­на, жо­р­с­то­кий. Він в ім’я Бо­га при­ни­жує ін­ші ві­ри. І цим по­ка­зує, що має ві­ру з ни­зь­кою ду­хо­в­ною куль­ту­ро­ю. Я вчу: чим бла­го­ро­д­ні­ша ві­ра, тим більш во­на то­ле­ра­н­т­на. Спо­ві­д­ни­ки РУ­Н­Ві­ри то­ле­ра­н­т­но ста­в­лять­ся до ін­ак­ше ві­ру­ю­чих, і цим зве­ли­чу­ють се­бе і ві­ру в ми­ло­се­р­д­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га.

 11. 

3. РУ­Н­Ві­ра (кон­к­ре­т­ні­ше - ідея по­стан­ня РУ­Н­Ві­ри) - це тво­р­чий на­мір об­да­ро­ва­ної лю­ди­ни, зда­т­ної по­ве­с­ти за со­бою гро­ма­ду, чи по­тре­ба ча­су?

 В. Ду­маю, по­го­ди­те­ся: но­ві ори­гі­на­ль­ні ду­м­ки ін­ко­ли за­го­щу­ють до лю­ди­ни, як не­спо­ді­ва­ні го­с­ті, як осі­ян­ня не за­ле­ж­но від по­треб ча­су, об­да­ро­ва­но­с­ті лю­ди­ни. Хо­чу зга­да­ти де­що з бу­д­нів мо­го ди­тин­с­т­ва. Ді­ти те­пер ма­ло спі­л­ку­ють­ся зі сво­ї­ми ді­да­ми, а я не міг дня про­жи­ти без ді­да Тро­хи­ма (ба­ть­ко мо­єї ма­те­рі). Він мав одяг бі­лий з до­ма­ш­ньо­го по­ло­т­на. Був си­вий, че­пур­ний, кра­си­вий. У рі­з­них кра­ї­нах по­бу­вав. Умів ча­рі­в­но гра­ти на со­пі­л­ці, та ще кра­ще опо­ві­да­ти про да­в­ні іс­то­рі­ї. І про це я пи­шу і в «Ма­га Ві­рі». «Ді­ду, а в нас був свій Бог? Бо ви ка­же­те, що всі ті бо­ги, що в це­р­к­ві, чу­жа­ки?». І дід від­по­ві­дав: «Та був, був... Да­ж­бо­гом зва­в­ся. Але не­тя­му­щі про­го­ло­си­ли рі­д­но­го Бо­га не­бо­гом, би­ли йо­го па­ти­ка­ми, і вто­пи­ли в Дніп­рі». «А Да­ж­бо­го­ві бо­лі­ло, ді­ду?». «За­с­по­кій­ся, не хму­р­ній. То бу­ло ко­лись. Те­пер на­ші лю­ди по­кло­ня­ють­ся Са­ва­о­то­ві. І піп їм ка­же, що Са­ва­от, Го­с­подь юдей­сь­кий. А я ка­жу: ко­ли він юдей­сь­кий, зна­чить не наш. Але ти про це ні­ко­му не ка­жи, бо не­тя­му­щі би­ти­муть». «За Да­ж­бо­га би­ти­муть?». І ріс я «за­гі­п­но­ти­зо­ва­ний мі­с­те­рі­є­ю» ді­до­вих опо­ві­дань. Ро­ки йшли. Му­ж­нів. І в ду­ші му­ж­ні­ло не­пе­ре­мо­ж­не хо­тін­ня ма­ти рі­д­но­го Бо­га. Де він, де йо­го шу­ка­ти? Ста­в­ши до­ро­с­лим, я ви­рі­шив по­ба­чи­ти світ, їз­див, як бі­д­ний ту­рист. Жив у Ін­дії, Па­кі­с­та­ні, Іра­ку, Іра­ні. Бу­вав у Гре­ції, Ту­ре­ч­чи­ні; Фран­ції, Ан­г­лії та ін­ших кра­ї­нах. Бу­вав у свя­ти­нях ін­ду­ї­з­му, бу­д­ди­з­му, іс­ла­му, юда­ї­з­му, маю со­т­ні фо­то­гра­фій з цих ма­н­д­рів. Свя­ти­ні За­ра­ту­с­т­ро­вої ві­ри огля­дав тіль­ки зо­в­ні: за­ра­ту­с­т­рі­я­ни чу­жих лю­дей до свя­тинь не пу­с­ка­ють. Та крізь від­хи­ле­ні две­рі я ба­чив: у них на ві­в­та­рі зав­жди го­рить «ві­ч­ний во­гонь». І мав я роз­мо­ви з бра­г­ма­на­ми, ра­бі­на­ми, ква­ну­ша­ми. Та чу­жі ре­лі­гії, чу­жі ро­зу­мін­ня Бо­га, чу­жі свя­ти­ні бу­ли для ме­не чу­жи­ми. І я не мо­жу зро­зу­мі­ти: як міг князь Во­ло­ди­мир по­лю­би­ти чу­же бі­ль­ше, ніж рі­д­не? Чу­же ви­вча­ю­чи, я пе­ре­ко­на­в­ся, що Бо­га і ві­ру в Бо­га тре­ба шу­ка­ти в сво­їй ду­ші. І зро­с­та­ло ве­ли­ке хо­тін­ня по­ка­за­ти рі­д­ним лю­дям рі­д­ну до­ро­гу до Бо­га. І не бо­я­тись то­го, що рі­д­ні лю­ди, по­кло­ня­ю­чись чу­жо­му бо­же­с­т­ву, осу­дять ме­не. Ре­лі­гій­ність ча­сів се­ре­д­ньо­віч­чя не для всіх ми­ну­ла. З ци­ми по­чут­тя­ми я вхо­див у гли­бо­кі роз­ду­ми. І ко­ро­т­кий час пе­ре­жи­вав ва­ган­ня: чи го­то­вий я жи­ти са­мі­т­нім, в бі­д­но­с­ті - «без ко­ла й дво­ра»? Чи го­то­вий ви­три­ма­ти по­гро­зи, при­ни­жен­ня, об­мо­ви? Чи го­то­вий роз­ді­ли­ти остан­ні го­ди­ни жит­тя Спа­р­та­ка, Іва­на Гу­са? «Так, го­то­вий», від­по­ві­дав я сам со­бі. На­сна­жи­в­ши се­бе та­кою го­то­в­ні­с­тю, я в ду­ші від­чу­вав ве­ли­ку си­лу во­лі і пе­ре­ва­гу над ти­ми, які є ра­ба­ми ма­те­рі­я­ль­них благ, стра­ху, лі­нив­с­т­ва, чу­жо­по­к­лон­с­т­ва. І про­до­в­жу­вав за­гли­б­лю­ва­ти­ся у світ «Вед», «А­вест», «Бі­б­лі­ї», «Ко­ра­ну», у світ іс­то­рії люд­с­т­ва, ін­ду­сь­кої фі­ло­со­фії, до якої (та­ка моя ду­м­ка) не мо­же до­рі­в­ня­ти­ся фі­ло­со­фія гре­ць­ка. Я хо­тів пі­зна­ти світ, не щоб се­бе йо­му під­по­ряд­ку­ва­ти, а щоб ви­зна­чи­ти своє мі­с­це в ньо­му. І все мною до­слі­дже­не, пе­ре­ду­ма­не, пе­ре­ві­ре­не, я опи­сав у «Ма­га Ві­рі», об’­яви­в­ши Ві­ру в єди­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га.

 12. 

3. Са­ме по­нят­тя Рі­д­на Укра­ї­н­сь­ка На­ці­о­на­ль­на Ві­ра ви­да­єть­ся де­що ускла­д­не­ним, Рі­д­на і на­ці­о­на­ль­на - хі­ба не та­в­то­ло­гія?

 В. Та­в­то­ло­гія, але тут во­на по­трі­б­на. Улі­т­ку 1964 ро­ку я по­чав ви­да­ва­ти жу­р­нал «Рі­д­на Ві­ра», зна­ю­чи, що та­кої на­зви в укра­ї­н­ців до­сі не бу­ло. І пі­ш­ли пе­р­ші чи­с­ла у світ ши­ро­кий. І бу­ли до­б­рі від­гу­ки. Один з чи­та­чів на­пи­сав: «Про­чи­тав і став рі­д­но­ві­ром». І на­зви «рі­д­на ві­ра», «рі­д­но­вір» шви­д­ко ши­ри­ли­ся в ді­я­с­по­рі. Та до ме­не при­йш­ли ві­с­т­ки, що свя­ще­ни­ки у це­р­к­вах за­го­во­ри­ли но­вою мо­вою: «На­ша рі­д­на ві­ра гре­ко-­ка­то­ли­ць­ка», «на­ша гре­ко-­пра­во­с­ла­в­на рі­д­на ві­ра». І я ска­зав: як­що гре­ко-­ка­то­ли­ць­ка, то не рі­д­на. Як­що гре­ць­ка пра­во­сла­в­на, то не рі­д­на. На мої до­во­ди свя­ще­ни­ки не зве­р­та­ли ува­ги. І я про­го­ло­сив - Рі­д­на Укра­ї­н­сь­ка На­ці­о­на­ль­на Ві­ра.

 13. 

З. Як зре­а­гу­ва­ли га­зе­ти в ді­а­с­по­рі, по­чу­в­ши про РУ­Н­Ві­ру? 

В. Во­ни спо­ча­т­ку бу­ли де­зи­н­фо­р­мо­ва­ні і по­да­ва­ли хи­б­ні ві­с­т­ки, що «пи­сь­мен­ник Лев Си­ле­н­ко за­кли­кає укра­ї­н­ців по­кло­ня­ти­ся ба­га­тьом бо­гам (Пе­ру­но­ві, Да­ж­бо­го­ві, Стри­бо­го­ві, Хо­р­со­ві, та ін­шим)», що «Лев Си­ле­н­ко - лю­ди­на ви­со­ко­об­да­ро­ва­на, але сво­їм пра­г­нен­ням по­ве­р­та­ти­ся до ві­ри в ба­га­тьох бо­гів, зма­р­но­вує своє жит­тя і мно­го­бож­жям при­ни­жує укра­ї­н­ців. У Єв­ро­пі не­має та­ко­го фе­но­ме­на як Си­ле­н­ко­ва РУ­Н­Ві­ра». При до­по­мо­зі ві­р­них по­бра­ти­мів я по­чав ви­да­ва­ти га­зе­ту «Са­мо­бу­т­ня Укра­ї­на». І в ко­ж­но­му чи­с­лі до­во­ди­ти, що «спо­ві­д­ни­ки РУ­Н­Ві­ри не ве­р­та­ють­ся до мно­го­бож­жя, а ві­ру­ють в єди­но­го і все­пра­ве­д­но­го Го­с­по­да, і хай свя­тить­ся ім’я йо­го Да­ж­бог!». Офо­р­ми­ли­ся Гро­ма­ди РУ­Н­Ві­ри в США, Ка­на­ді, Ан­г­лії, Ав­с­т­ра­лії, і бу­ли во­ни в уря­дах цих кра­їн за­ре­є­с­т­ро­ва­ні: у ре­єст­ра­цій­них до­ку­ме­н­тах за­зна­ча­єть­ся, що «Гро­ма­да ви­знає РУ­Н­Ві­ру - на­у­ку Учи­те­ля Ле­ва Си­ле­н­ка». Усе ле­га­лі­зу­ва­ло­ся. І га­зе­ти (осо­б­ли­во де­мо­к­ра­ти­ч­но­го на­пря­м­ку) по­ча­ли РУ­Н­Ві­ру бра­ти під за­хист. Мо­в­ляв, «спо­ві­д­ни­ки РУ­Н­Ві­ри до­б­рі укра­ї­н­ці, ві­ру­ють в єди­но­го Да­ж­бо­га. Ми ж жи­ве­мо в США, де сво­бо­да ві­ро­ви­я­в­лен­ня».

 14. 

3. Але ві­до­мо, що є та­кі, які хо­чуть про­по­ві­ду­ва­ти мно­го­бо­ж­ну ві­ру на­ших пред­ків.

 В. Я з ни­ми зу­стрі­ча­в­ся, і ка­зав: що зго­рі­ло, тя­ж­ко під­па­ли­ти. Та і час не той, і по­тре­ба ду­ші не та. Сьо­го­дні по­трі­б­на укра­ї­н­сь­ка кон­це­п­ція Єди­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га, кон­це­п­ція но­ва, са­мо­бу­т­ня, не за­по­зи­че­на з хра­мів чу­жих ре­лі­гій. По­трі­б­ні но­ві За­по­ві­ді, За­ко­ни Пра­ви­ль­но­го Жит­тя, Ро­дин­ні Пра­ви­ла.

 15. 

3. Мо­же­те ко­ро­т­ко ска­за­ти, що сто­їть в ос­но­ві Ва­ми об’­яв­ле­них За­ко­нах Пра­ви­ль­но­го Жит­тя?

 В. Ві­р­ні РУ­Н­Ві­ри по­кра­щу­ють своє єс­т­во, вті­лю­ю­чи в що­ден­ня Сім За­ко­нів Пра­ви­ль­но­го Жит­тя:

 1. Пра­ви­ль­не ми­с­лен­ня: Во­ля, Ме­та, Від­ва­га. 2. Пра­ви­ль­не хо­тін­ня: Лю­бов, Спра­ве­д­ли­вість, По­слі­до­в­ність. 3. Пра­ви­ль­не ви­ко­нан­ня: Від­по­ві­да­ль­ність, То­ч­ність, Ди­с­ци­п­лі­на. 4. Пра­ви­ль­не ста­в­лен­ня до се­бе: По­в­но­цін­не «Я», Не­за­ле­ж­не «Я», Уз­го­дже­не «Я». 5. Пра­ви­ль­не ха­р­чу­ван­ня: Які­с­на по­жи­ва, на­ці­о­на­ль­не ва­ри­во, Об­ря­д­ність. 6. Пра­ви­ль­на Лю­бов: Спів­пе­ре­жи­ван­ня і Же­р­т­вен­ність, Не­на­висть і Оща­д­ність, Ду­ше­в­на кра­са і Ві­р­ність. 7. Пра­ви­ль­на Ві­ра: При­ро­д­не її на­ро­джен­ня, Бла­жен­не ро­зу­мін­ня, Пра­ви­ль­не при­зна­чен­ня. У «Ма­га Ві­рі» я по­даю де­та­ль­ні по­яс­нен­ня Сі­мох За­ко­нів Пра­ви­ль­но­го Жит­тя.

 16. 

3. Кни­га Ва­шо­го пи­сан­ня має на­зву «Ма­га Ві­ра», чо­му «Ма­га»?

В. Сту­ді­ю­ю­чи ін­ду­сь­ку фі­ло­со­фію, я по­ба­чив, що всі її те­р­мі­ни са­н­с­к­рит­сь­кі. У «І­с­то­рії Ін­ді­ї» на­пи­са­но, що 5 ти­сяч літ то­му до Ін­дії при­бу­ли пле­ме­на, які вже ма­ли ус­ні «Ве­ди», і го­во­ри­ли во­ни са­н­с­к­ри­том. При­бу­ли во­ни з ті­єї зе­м­лі, яка сьо­го­дні має на­зву «У­к­ра­ї­на». За­гли­б­лю­ю­чись у са­н­с­к­рит, я від­чув ча­рі­в­ну спо­рі­д­не­ність між укра­ї­н­сь­кою мо­вою і мо­вою «Вед». Між ін­шим, ска­жу: сьо­го­дні у на­ших се­лах є сло­ва по­в’я­за­ні з ста­те­вим жит­тям і ту­а­ле­том. Та на­ші сло­в­ни­ки їх не по­да­ють, бо во­ни є со­ро­мі­ць­кі. А у «Ве­дах», у са­н­с­к­ри­ті во­ни є, і ні­хто їх со­ро­мі­ць­ки­ми не ви­знає, їх­ні ви­мо­ви і зна­чен­ня за­ли­ши­ли­ся без змін упро­довж п’я­ти ти­сяч літ. Са­н­с­к­рит зро­бив на ме­не по­тря­са­ю­че вра­жен­ня, і про це я ска­зав у сі­ч­ні 1975 ро­ку в Де­лі-­уні­ве­р­си­те­ті на Все­ін­дій­сь­ко­му Са­н­с­к­рит­сь­ко­му Сим­по­зі­у­мі. Ста­ло ме­ні ра­ді­с­но на ду­ші: те­пер я знаю, хто бу­ли Три­пі­ль­ці-­Ски­ти-­Ан­ти, ось їх­ні мо­в­ні пе­р­ли­ни. І те­пер я знаю, хто я є, зві­д­ки я і ку­ди маю іти. Ге­ро­дот іме­на скит­сь­ких ца­рів і бо­гів не ві­р­но пе­ре­дав. На­при­клад, скит­сь­ка бо­ги­ня ро­дин­но­го те­п­ла не зветь­ся Та­бі­ті, як на­пи­сав Ге­ро­дот, а Та­пі­ті, є во­на у «Ве­дах», її ім’я по­хо­дить з са­н­с­к­рит­сь­ко­го сло­ва «та­па», що зна­чить «те­п­ло». Ви­ба­ч­те, що від­хи­ли­в­ся від пи­тан­ня. У са­н­с­к­ри­ті сло­во «ма­га» зна­чить мо­гу­т­ня, і йо­го ко­рінь жи­ве у сло­вах «му­ж­ність», «муж», «пе­ре­мо­га». Во­но ду­же по­ши­ре­не у «Ри­к­ве­дах», «У­па­нішадах», «Ма­га­б­га­ра­ті», зна­є­те: ти­тул «Ма­га­т­ма» (Га­н­ді) зна­чить «Мо­гу­т­ня ду­ша», ве­ли­ка, ма­га­ра­джа (мо­гу­т­ній ра­д­ник, во­ло­дар).

 17. 

3. Ким, на Ва­шу ду­м­ку, був Ісус Хри­с­тос?

В. Він був ра­би­ном. І про це пи­ше «Є­ва­н­ге­лі­я», Іван, 1,49; 6,25; 11,8;20,16. Він «з ко­лі­на Юди­но­го ви­йшов», Па­в­ло до Жи­дів, 7,14, Єва­и­ге­ли­с­ти Мат­тей, Ма­р­ко, Лу­ка, Іван не ви­зна­ва­ли Ісу­са Бо­гом. Ісус був у 325 ро­ці в мі­с­те­ч­ку Ні­кея на со­бо­рі, де був при­су­т­ній ім­пе­ра­тор Кон­с­та­н­тин, єпи­с­ко­па­ми про­го­ло­ше­ний Бо­гом. Про­го­ло­шен­ня Ісу­са Бо­гом ма­ло по­лі­тич­ний мо­тив: ім­пе­ра­тор Кон­с­та­н­тин хо­тів бу­ти по­ма­за­ний на ім­пе­ра­тор­сь­кий пре­стол не По­ма­за­ни­ком (Хри­с­то­сом), а Бо­гом. Ар­хи­є­рей Арій був на со­бо­рі про­ти то­го, щоб Хри­с­тос був Бо­гом, і це спри­чи­ни­ло су­пе­ре­ч­ки до­в­гі і тя­ж­кі. По­ста­ло хри­с­ти­ян­с­т­во з арі­я­сь­ким тра­к­ту­ван­ням Хри­с­та Ісу­са. Я вва­жаю, що Ісус - осо­ба іс­то­ри­ч­на, а Хри­с­тос - осо­ба мі­ти­ч­на. І я згі­д­ний з Іва­ном Фра­н­ком, який вва­жає, що «Хри­с­тос був не Бог, а та­кий же чо­ло­вік, як і дру­гі, упо­ми­на­в­ся за бі­д­ни­ми лю­дь­ми, і за те був за­му­че­ний, і, як умер, то так і ос­та­в­ся, і не во­с­к­рес бі­ль­ше», 1881 р., жу­р­нал «Ку­ль­ту­ра», 1924. Ми­т­ро­по­лит С. Се­м­б­ра­то­вич 1 гру­д­ня 1890 р. в ли­с­ті до ре­да­к­ції жу­р­на­лу «Дзві­нок» на­пи­сав, що Ів. Фра­н­ка не мо­ж­на вва­жа­ти хри­с­ти­я­ни­ном. Що ж: не­сто­рі­я­ни (Си­рія, Па­ле­с­ти­на) вва­жа­ють се­бе спра­в­ж­ні­ми хри­с­ти­я­на­ми, але во­ни не ві­рять, що Ісус Хри­с­тос є Бо­гом.

 18. 

3. Ате­їст - лю­ди­на не­ві­ру­ю­ча, ка­же що й без ві­ри мо­ж­на жи­ти.

В. Ні, ате­їст - лю­ди­на ві­ру­ю­ча, він ві­рить в ате­їзм, і ви­знає тво­р­ців ідеї ате­ї­з­му. Він ві­рить, що ві­ри з тим чи ін­шим ро­зу­мін­ням Бо­га не по­трі­б­но. Ві­рить то­му, що має ві­ру. Я ві­рю: Да­ж­бог - це Лю­бов. Лю­ди­на мо­же лю­би­ти, не ма­ю­чи ві­ри в Лю­бов. Ві­рю, що лю­би­ти, ма­ю­чи ві­ру в Лю­бов, при­єм­ні­ше, і осо­б­ли­во для ду­ші, яка має бу­ти на­тхнен­на. Ду­ша роз­мо­в­ляє з ду­шею при до­по­мо­зі ві­ри. Ві­ру­ю­чий ча­с­то ві­рить у не­ймо­ві­р­не, а не­ві­ру­ю­чий ча­с­то не ві­рить у ймо­ві­р­не.

19. 

3. Ви вва­жа­є­те юда­їзм ві­рою то­ле­ра­н­т­ною?

В. Є під­ста­ви так тве­р­ди­ти. Юдеї не по­си­ла­ють про­по­ві­д­ни­ків до го­їв, щоб їх на­ве­р­ну­ти на юда­їзм. І ба­чу, що то­ле­ра­н­т­ність юда­ї­з­му до ін­ак­ше ві­ру­ю­чих від­чу­т­на і в «Бі­б­лі­ї». На­при­клад, «Не­хай ін­ші на­ро­ди хо­дять, ко­ж­ний в ім’я сво­го Бо­га, а ми хо­ди­ти­ме­мо в ім’я Го­с­по­да Бо­га на­шо­го», «Бі­б­лі­я», Мі­хей, 4,5. З цьо­го стає яс­но, що юдеї ві­ри­ли, що є Бог «наш» і є Бог «не наш». Зро­зу­мі­ло, що тут іде мо­ва про рі­д­не ро­зу­мін­ня Бо­га і про чу­же. І про­ро­ки Із­ра­ель­сь­кі на­вча­ли із­ра­е­ль­тян на­тхнен­но: «Не­хай не бу­де в те­бе чу­жою Бо­га, і щоб ти не кла­ня­в­ся пе­ред чу­жо­зе­м­ним Бо­гом», Псаль­ми, 81,9. І на­вчан­ня це жит­тям опра­в­да­не, у ньо­му фі­ло­со­фія на­ці­о­на­ль­ної окре­мі­ш­но­с­ти, ду­хо­в­ної не­за­ле­ж­но­с­ти. І си­ла ор­то­до­к­са­ль­них юде­їв у то­му, що во­ни від­да­но вті­лю­ють у жит­тя те, у що во­ни ві­рять. На­при­клад, ри­м­ля­ни у ча­си ім­пе­ра­то­ра Ка­лі­гу­ли, во­ло­ді­ю­чи Єру­са­ли­мом, на­ма­га­ли­ся в си­на­го­зі за­про­ва­ди­ти по­кло­нін­ня рим­сь­ким на­ці­о­на­ль­ним бо­же­с­т­вам. Та юдеї, ві­р­ні ба­ть­ків­сь­ко­му Бо­го­ві Єго­ві (Са­ва­о­то­ві), від­мо­ви­ли­ся по­кло­ня­ти­ся чу­жим свя­то­щам. Тоб­то, від­мо­ви­ли­ся у сво­їй ха­ті ви­зна­ва­ти чу­же ро­зу­мін­ня Бо­га, чу­жу ду­хо­в­ну куль­ту­ру, чу­жий спо­сіб жит­тя. Від­мо­ви­ли­ся бу­ти ла­ти­ні­зо­ва­ни­ми ра­ба­ми.

 Суть тре­тя 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

 20. 

3. Якої Ви ду­м­ки про ри­ту­а­ли ка­то­ли­ць­кі і гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ні?

 В. Те­ма ши­ро­ка. Ска­жу де­що, по­чну з то­го, що те­р­мін «грек-­ор­то­докс» при­ду­мав ді­я­кон Ана­с­та­сій в 4-то­му сто­літ­ті, і він озна­чає «гре­ць­ке пра­ви­ль­не ві­ру­ван­ня». От­же, гре­ки вва­жа­ють се­бе пра­ви­ль­но ві­ру­ю­чи­ми лю­дь­ми. Чу­жи­нець ні­би не має зді­б­но­с­тей бу­ти пра­ви­ль­но ві­ру­ю­чим. Він мо­же за­до­во­ль­ни­тись тим, що пра­ви­ль­но сла­вить (пра­во­сла­в­ний). Пра­ви­ль­но ві­ри­ти і пра­ви­ль­но сла­ви­ти це не те са­ме. Гре­ки і ри­м­ля­ни зав­жди між со­бою во­ро­гу­ва­ли. І, ста­в­ши хри­с­ти­я­на­ми, гре­ки по­ча­ли огре­чу­ва­ти, а ри­м­ля­ни ори­м­щу­ва­ти Бо­га Ісу­са, На­за­рея з ро­ду ца­ря Да­ви­да. На іко­нах Ісу­са одя­г­не­но в ри­зи гре­ць­ко­го ари­с­то­к­ра­та. «Є­ва­н­ге­лі­ї» пи­шуть, що Хри­с­тос мав бра­тів по ті­ло­ві (по ма­те­рі Ма­рії), які йо­го зва­ли ім’ям Яшу­я. Юдей­сь­ке ім’я Яшуя (Яг­ве­шуа) зна­чить «Я­г­ве є спа­сін­ня». Гре­ки ім’я Яшуя пе­ре­іна­к­ши­ли на Ісус (тоб­то при­сто­су­ва­ли до ме­т­ри­ки гре­ць­кої мо­ви). Да­в­ні юдеї (та й те­пе­рі­ш­ні) ві­ри­ли, що до них при­йде Мо­ші­ягв (тоб­то по­ма­за­ник Єго­ви). Гре­ки «мо­ші­ягв» пе­ре­іна­к­ши­ли на «ме­сі­я». Огре­че­ні юдеї, які пи­са­ли «Є­ва­н­ге­лі­ї», впро­ва­ди­ли ти­тул «Хри­с­тос». У Ате­нах на ба­за­рі мо­ж­на й те­пер по­ба­чи­ти гле­чи­ки з на­пи­сом «хри­з­ма», що зна­чить «мазь». З сло­ва «хри­з­ма» й був зроб­ле­ний ти­тул «Хри­с­тос». Хто ві­рить в Хри­с­та (По­ма­за­ни­ка), той хри­с­ти­я­нин (по­ма­за­н­кі­вець). У «Ма­га Ві­рі» опо­ві­даю, що ті ри­ту­а­ли, які ма­ли гре­ки у хра­мах Зе­в­са, Де­о­ні­сія, жи­вуть у хра­мі Хри­с­то­вім (на­при­клад, ка­ди­ло, кро­пи­ло). Ри­м­ля­ни у ка­то­ли­ць­кій ві­рі ма­ють об­ря­ди взя­ті з хра­мів Юпі­те­ра, Ма­р­са. У «Є­ва­н­ге­лі­ях» не­має жо­д­них зга­док про ті ри­ту­а­ли, які має ри­мо-­ка­то­ли­цизм чи гре­ко-­ор­то­до­к­сі­я. Сьо­го­дні в га­зе­тах в Укра­ї­ні ча­с­то зга­ду­єть­ся гре­ць­ке сло­во «па­на­хи­да» у хи­б­но­му зна­чен­ні. Гре­ки ма­ли ри­ту­ал: усю ніч си­ді­ли бі­ля по­кій­ни­ка, і це бу­ла «па­на­хи­да», що зна­чить «все­ні­ч­на». У лі­т­ні мі­ся­ці у Гре­ції бу­ває ве­ли­ка спе­ка, і, щоб роз­рі­ди­ти тру­п­ний за­пах, єреї ка­ди­ли, ужи­ва­ю­чи ла­дан. Ма­буть, Та­рас Ше­в­че­н­ко знав про це, на­пи­са­в­ши, що бу­дем «лю­ль­ки з ка­дил за­ку­ря­ти». У «Ма­га Ві­рі» пи­шу, ко­ли і які об­ря­ди по­яв­ля­ли­ся в ка­то­ли­ц­т­ві і гре­ко-­ор­то­до­к­сії, і чо­му? Уже бі­ль­ше ніж 1000 літ то­чить­ся бо­ро­ть­ба між гре­ка­ми і ри­м­ля­на­ми за те, які ри­ту­а­ли пра­ви­ль­ні­ші - гре­ць­кі, чи рим­сь­кі. У цій бо­ро­ть­бі укра­ї­н­ці пе­ре­бу­ва­ють на двох во­ро­гу­ю­чих фро­н­тах. Ми­мо во­лі зга­ду­ють­ся сло­ва Ці­це­ро­на: «О, тем­по­ра, о, мо­рес!».

 21. 

3. На Укра­ї­ні, остан­нім ча­сом, ак­ти­ві­зу­ють­ся рі­з­ні кон­фе­сі­ї. І те­пер ши­рить­ся РУ­Н­Ві­ра. Які РУ­Н­Ві­ра дає по­ра­ди лю­дям, щоб по­кра­щи­лась їх­ня до­ля?

В. Я ка­жу: укра­ї­н­ці, до­в­гі сто­літ­тя жи­ву­чи в не­во­лі, збі­д­ни­ли свій, ко­лись до­б­ро­т­ний ха­ра­к­тер. «Чо­му зве­р­та­ю­ся тіль­ки до укра­ї­н­ців?». В Укра­ї­ні жи­вуть і ві­ру­ю­чі єв­реї, але ни­ми опі­ку­ють­ся ра­би­ни, і я їм не­по­трі­б­ний. Бла­го­ро­д­на і ус­пі­ш­на та лю­ди­на, яка вміє сві­до­мо і пе­ре­мо­ж­ньо са­ма в со­бі по­не­во­лю­ва­ти ни­ж­чі жа­дан­ня: об­мов­с­т­во, об’­їдан­ня, пи­я­ти­ка, за­зд­рість, не­то­ч­ність, об­ман­с­т­во, зра­д­ли­вість, не­ор­га­ні­зо­ва­ність, дра­ті­в­ли­вість, зло­дій­ку­ва­тість, бруд, уле­с­ли­вість, ли­це­мі­р­ність, лі­нив­с­т­во, бай­ду­жість, не­те­р­пи­мість, слі­пе са­мо­люб­с­т­во, за­бо­бон­ність, жо­р­с­то­кість, слу­жін­ня чу­жим па­нам, сва­віл­ля, на­рі­кан­ня на до­лю. Хто не зді­б­ний сам в со­бі по­не­во­ли­ти ни­ж­чі жа­дан­ня, той не зді­б­ний бу­ти лю­ди­ною ві­ль­ною, шля­хе­т­ною, ус­пі­ш­но­ю. О, ко­ли на­род скла­да­єть­ся з та­ких збі­д­ні­лих си­нів і до­чок, бі­д­ний він, не бу­де він ус­пі­ш­ним ко­ва­лем сво­єї до­лі, не бу­де він го­с­по­да­рем у сво­їй ха­ті. Я ка­жу: щоб роз­ви­ток укра­ї­н­сь­кої ци­ві­лі­за­ції був кві­ту­чий, ми ма­є­мо ста­ти на­ро­дом з роз­ви­не­ною уявою, ви­на­хі­д­ли­ві­с­тю, на­по­ле­г­ли­ві­с­тю, з стре­м­лін­ням сві­до­мо і під­сві­до­ме по­кра­щу­ва­ти своє єс­т­во і ото­чен­ня. Ми ма­є­мо са­мі се­бе зба­га­чу­ва­ти на­ви­ка­ми, які ма­ють ви­щі жа­дан­ня: ві­р­ність, то­ч­ність, ці­ле­с­п­ря­мо­ва­ність, ор­га­ні­зо­ва­ність, від­ва­ж­ність, пра­цьо­ви­тість, оща­д­ність, та­к­то­в­ність, аку­ра­т­ність, по­мі­р­ко­ва­ність, на­по­ле­г­ли­вість, ми­ло­се­р­д­ність до збі­д­ні­ло­го бра­та, спів­чу­т­ли­вість. І жи­ти му­д­рі­с­тю: всі за од­но­го і один за всіх, щоб бу­ла на­ці­о­на­ль­на си­ла, гі­д­ність. Ко­ли на­род скла­да­ти­меть­ся з та­ких зді­б­них си­нів і до­чок, ве­ли­кий він, він є ко­валь сво­єї до­лі, го­с­по­дар у сво­їй ха­ті. І до­б­ра сла­ва про ньо­го лу­на­ти­ме у сві­тах. Та­кі РУ­Н­Ві­ра дає по­ра­ди лю­дям в Укра­ї­ні.

22. 

3. З Ва­ших тве­р­джень ви­хо­дить, що РУ­Н­Ві­ра є щось бі­ль­ше, ніж ві­ра. У ній є за­ко­ни, як тре­ба жи­ти, щоб бу­ти кра­щою лю­ди­но­ю. Чи з цьо­го не по­ста­не ду­м­ка, що за­сно­в­ник РУ­Н­Ві­ри і ор­га­ні­за­тор гро­мад РУ­Н­Ві­ри ді­лить лю­дей на кра­щих і гі­р­ших? 

В. Пи­тан­ня пра­ви­ль­не. Укра­ї­н­ці вра­з­ли­во ре­а­гу­ють, ко­ли йде мо­ва про лю­дей кра­щих і гі­р­ших. І РУ­Н­Ві­ра про­ти будь-­яко­го раб­с­т­ва - ду­хо­в­но­го чи ті­ле­с­но­го, і це чі­т­ко ви­зна­че­но в «Ма­га Ві­рі». У да­в­ніх ре­лі­гі­ях (і в то­му чи­с­лі і в «Є­ва­н­ге­лі­ях») ра­бо­вла­с­ни­ць­ка си­с­те­ма не тіль­ки опра­в­ду­єть­ся, а й освя­чу­є­ть­ся. Іван Фра­н­ко пи­ше, що «Де­р­жан­ня ра­бів в очах Хри­с­та і йо­го апо­с­то­лів бу­ло ді­лом спра­ве­д­ли­вим і на­ту­ра­ль­ним», ЛНВі­с­ник, 1904р., т. 28. Латин­сь­ке сло­во «ди­с­ци­п­лі­на» зна­чить «на­в­чан­ня», «ви­хо­ван­ня». Не ро­б­ля­чи по­ді­лу на кра­щих і гі­р­ших, я ка­жу: са­мо­ди­с­ци­п­лі­но­ва­ні (ви­хо­ва­ні) лю­ди є кра­щи­ми у зна­чен­ні - ус­пі­ш­ні­ши­ми, їм ле­г­ше жи­ти на сві­ті. І на­род чим більш ди­с­ци­п­лі­но­ва­ний, ор­га­ні­зо­ва­ний, тим він більш мо­гу­т­ній і ща­с­ли­вий, і при­кла­дом цьо­го є япо­н­ці. Ми, укра­ї­н­ці, сті­ль­ки у сві­ті ва­р­ті, скі­ль­ки ва­р­та на­ша пра­ця, до­ве­р­ше­на для по­кра­щен­ня ду­ші і ті­ла Укра­ї­ни-­Ру­си. Ми по­ви­нні сві­до­мо са­мі се­бе вдо­с­ко­на­лю­ва­ти, по­ча­в­ши з ві­ри, що між сло­вом і ді­лом не по­ви­нно бу­ти роз­хо­джень. Щоб ні­хто не ка­зав: хо­х­ли сло­ва ви­го­ло­шу­ють ве­ли­кі, а ді­ла здій­с­ню­ють ма­лі. На­при­клад, у нас ба­га­то го­во­рень про лю­бов до укра­ї­н­сь­кої мо­ви, і це в чу­жи­н­ців ство­рює ду­м­ку, ні­би укра­ї­н­ці ве­ли­кі на­ці­о­на­лі­с­ти. Але так не є. Чу­жи­н­ці не до­га­ду­ють­ся, що укра­ї­н­ці мо­ву рі­д­ну лю­б­лять, як спів со­ло­в’я, дзю­р­кіт ве­с­ня­но­го стру­м­ка. Та­ка лю­бов на­га­дує сад, який буй­но цві­те, а пло­дів не да­є. За­мість со­ло­д­ких пі­сень про мо­ву тре­ба про­яв­ля­ти на­по­ле­г­ли­вість, по­слі­до­в­ність, ді­ло­ви­тість, щоб во­на (мо­ва ма­те­рин­сь­ка) бу­ла вті­ле­на у всі сфе­ри що­ден­ня. Щоб во­на па­ну­ва­ла в ро­ди­ні, на за­во­ді, в шко­лі, в ба­н­ку, на ву­ли­ці. Щоб во­на бу­ла не­об­хід­ним і зру­ч­ним зна­ря­д­дям спі­л­ку­ван­ня лю­дей Укра­ї­ни.

23. 

3. Якої Ви ду­м­ки про рай на не­бі і пе­к­ло під зе­м­лею?

В. В ін­тер­на­ці­о­на­ль­них і на­ці­о­на­ль­них ре­лі­гі­ях є рі­з­ні ви­зна­чен­ня, що та­ке рай і пе­к­ло. У «Бі­б­лі­ї» на­пи­са­но, що рай був на зе­м­лі і то­ч­но по­да­на йо­го те­ри­то­рія: до­ли­на рік Ти­г­ру і Єв­ф­ра­ту, там, де те­пер Ірак. «Но­вий За­по­віт» рай пе­ре­ніс на не­бо. Апо­с­тол Па­в­ло пи­ше, що він ба­чив, як две­рі на не­бі від­чи­ня­ли­ся, і пра­ве­д­ни­ки за­хо­ди­ли в рай. Я ві­рю, що пе­р­во­рай на зе­м­лі був на те­ри­то­рії, яка те­пер має на­зву Укра­ї­на. І маю на це та­кі до­ка­зи. Іс­то­ри­ки, ар­хе­о­ло­ги Ан­г­лії, Ін­дії, Аме­ри­ки, Фран­ції (і їх­ні тве­р­джен­ня я по­даю в «Ма­га Ві­рі») ви­зна­чи­ли, що «зе­м­ля, яка сьо­го­дні зветь­ся Укра­ї­ною, є Ко­ли­с­кою Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­ких на­ро­дів, в якій офо­р­ми­в­ся фі­зи­ч­ний тип бі­лої лю­ди­ни». І тут (над бе­ре­га­ми Дніп­ра і йо­го при­ток) по­ста­ла їх мо­ва. Про Мі­зин­сь­ку куль­ту­ру, яка 11 ти­сяч літ то­му бу­ла в апо­геї роз­ви­т­ку, знає весь на­у­ко­вий світ, во­на знай­де­на на бе­ре­гах рі­ки Де­с­ни, її ча­рі­в­ні взо­ри (ме­а­н­д­ри) ві­до­мі в Єв­ро­пі і Азі­ї. І я по­ста­вив пе­ред со­бою пи­тан­ня: чо­му те­ри­то­рія Укра­ї­ни бу­ла ра­єм? Щоб знай­ти від­по­відь, я пі­шов у світ гео­ло­гі­ї. І до­ві­да­в­ся про час на­ро­джен­ня Дніп­ра. Ві­до­мо: зе­м­ля на­шої Ба­ть­кі­в­щи­ни пі­с­ля фо­р­му­ван­ня ма­те­ри­ків бу­ла по­кри­та мо­ре­м. Іш­ли со­т­ні, со­т­ні мі­ль­йо­нів літ... Во­да зни­ка­ла. І Укра­ї­на, ма­ю­чи та­кий клі­мат, як сьо­го­дні в Аф­ри­ці, по­кри­лась буй­ним ро­с­лин­ним і тва­рин­ним сві­том. То Да­тель Бут­тя (Да­ж­бог) під­го­то­в­ляв ко­ли­с­ку, щоб у ній ви­ко­ли­ха­в­ся тип лю­ди­ни Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­ко­ї. І в «Ма­га Ві­рі» опо­ві­даю про це. Опо­відь про те, що рай на не­бі, а пе­к­ло під зе­м­лею, не по­кра­щує лю­ди­ну. Та і хри­с­ти­я­ни вже зна­ють, що, ви­со­че­нь­ко під­ня­в­шись на не­бо, мо­ж­на вме­р­т­ви­ти се­бе: там не­має чим ди­ха­ти і мо­роз та­кий, як на ве­р­ши­нах Па­мі­ру. Я ка­жу: у ду­ші до­б­ро­дія Рай. У ду­ші зло­дія Пе­к­ло. Щоб ви­й­ти з пе­к­ла, тре­ба са­мо­об­ла­го­ро­д­ни­ти­ся. Лю­ди­на, жи­ву­чи в бі­ді чи роз­ко­шах, має Рай у ду­ші, ко­ли во­на че­с­на, ми­ло­се­р­д­на, до­б­ро­дій­на. Є пе­к­ло в ду­ші ті­єї лю­ди­ни (бі­д­ної чи ба­га­тої), яка зне­до­лює се­бе зло­чи­на­ми, жа­д­ні­с­тю, за­бо­бон­ні­с­тю, зра­да­ми, тоб­то ни­ж­чи­ми жа­дан­ня­ми.

24. 

3. На­пи­са­на Ва­ми кни­га «Ма­га Ві­ра» має 1427 сто­рі­нок. Го­ло­вний храм ві­р­них РУ­Н­Ві­ри, Со­бор Свя­ти­ні Ма­те­рі Укра­ї­ни сто­їть на Орі­я­ні не­по­да­лік Нью-­Йо­р­ка. І ви­дан­ня кни­ги, і бу­до­ва ви­ма­га­ють ве­ли­ких ко­ш­тів. Хто все це фі­нан­су­вав?

В. Є гро­ма­ди ві­р­них РУ­Н­Ві­ри в США, Ан­г­лії, Ка­на­ді, Ав­с­т­ра­лії та ін­ших кра­ї­нах, і во­ни скла­да­ють по­же­р­т­ви. І ча­с­то ве­ли­кі: на­при­клад, укра­ї­не­ць-­пе­н­сі­о­нер (був офі­це­ром в аме­ри­кан­сь­кій ар­мії) на­пи­сав, що «ви­з­нає РУ­Н­Ві­ру - на­у­ку рі­д­но­го Про­ро­ка Ле­ва Си­ле­н­ка як си­лу спа­сін­ня На­ро­ду». І при­слав по­же­р­т­ву: 32 ти­ся­чі аме­ри­кан­сь­ких до­ла­рів. Бу­до­ва Свя­ти­ні Ма­те­рі Укра­ї­ни на 80 від­со­т­ків за­кін­че­на.

25. 

3. У РУ­Н­Ві­рі є свої свя­ті за­по­ві­ді, Свя­та, об­ря­ди освя­чен­ня ди­ти­ни, ві­н­чан­ня, по­хо­ван­ня? Чи ду­хо­в­ні опі­ку­ни гро­мад отри­му­ють пла­т­ню?

В. Так, у РУ­Н­Ві­рі є все те, про що ви пи­та­ли. Ду­хо­в­ні опі­ку­ни пра­цю­ють на хліб що­ден­ний на рі­з­них пра­цях, як і всі ін­ші ро­бі­т­ни­ки. У не­ді­лю здій­с­ню­ють свя­щен­ні го­ди­ни. За здій­с­нен­ня об­ря­дів Освя­чен­ня ди­ти­ни, Ві­н­чан­ня, По­хо­ван­ня гро­шей не бе­руть. Але, їду­чи в до­ро­гу, зві­ль­ня­ють­ся з пра­ці, во­ни зна­ють, їм усе опла­тить той, хто їх ви­кли­ка­є.

26. 

3. Ви зу­стрі­ча­ли­ся з лю­дь­ми рі­з­них рас і на­ці­о­на­ль­но­с­тей. Які лю­ди в чу­жих кра­ях Вам по­до­ба­ють­ся?

В. Лю­б­лю лю­ди­ну (не­за­ле­ж­но від то­го, якої во­на ра­си) ту, яка має шля­хе­т­не по­чут­тя на­ці­о­на­ль­ної гі­д­но­с­ті, яка зна­хо­дить в іс­то­рії, в куль­ту­рі сво­єї ві­т­чи­з­ни щось сві­т­ле, ве­ли­ч­не і цим ті­шить своє я». На лю­дей, які об­тя­же­ні по­чут­тям ме­н­шої ва­р­то­с­ті, ди­в­лю­ся як на не­ща­с­них. На­при­клад, мій зе­м­ляк, за­хо­п­ле­ний іно­зе­м­ною ци­ві­лі­за­ці­єю і куль­ту­рою, ска­зав ме­ні: «Маю си­н­ка, він не ці­ка­вить­ся укра­ї­но­знав­с­т­вом. І спра­в­ді: все укра­ї­н­сь­ке бі­д­не, при­ни­же­не, від­ста­ле, - та­ка на­ша до­ля». І я йо­му від­по­вів: «Зе­м­ля­че, Ви мо­ло­дий, осві­че­ний, а та­кий за­бо­бон­ний, та­ке без­по­ра­д­не Ва­ше ми­с­лен­ня. Як­що рі­д­не є бі­д­не, зро­би йо­го ба­га­тим, як­що во­но при­ни­же­не, об­ки­да­не бо­ло­том, не цу­рай­ся йо­го, об­мий і зве­лич. Ні­ко­ли і ні­де не втра­чай са­мо­по­ша­ни. Не втра­чай ві­ри в се­бе, бе­ре­жи гі­д­ність, не будь при­йма­ком у до­мі чу­жої куль­ту­ри». Ті, які в 988 ро­ці при­бу­в­ши з Чу­жої зе­м­лі, хри­с­ти­ли Укра­ї­ну-­Русь, ка­за­ли, що Ки­їв­сь­ка ві­ра бри­д­ка, по­ган­сь­ка, ва­р­вар­сь­ка. А от та, яку во­ни при­не­с­ли, най­кра­ща. Спра­в­ді, цим бу­ла єре­я­ми про­яв­ле­на зне­ва­га до ки­ян і їх­ніх ді­дів, пред­ків. Бо ко­ли ві­ра ки­їв­сь­ка бри­д­ка, зна­чить ки­я­ни - бри­д­кі лю­ди, бо ж во­ни є тво­р­ця­ми бри­д­ко­го. І той ки­я­нин, який по­ві­рив у це, від­чув зне­ва­гу до всьо­го рі­д­но­го, і став «со стра­хом і тре­пе­том» по­кло­ня­ти­ся свя­то­щам при­ве­зе­ним з чу­жих зе­мель, став ду­хо­в­ним ра­бом, о, яке це ве­ли­ке люд­сь­ке го­ре!

 27. 

3. Укра­ї­нець став ра­бом, а хі­ба в цьо­му йо­го ви­на?

В. Упро­довж ві­ків не­во­лі офо­р­ми­в­ся раб - гну­ч­ко­ши­є­н­ко, і він не ви­ну­ва­тий, що він та­кий і гні­ва­ти­ся на ньо­го не тре­ба. Хі­ба орел ви­ну­ва­тий, що ви­лу­пи­в­ся з яй­ця в клі­т­ці і ви­ріс у клі­т­ці, і лі­та­ти не­спро­мо­ж­ний? У мо­є­му се­р­ці біль, і ду­ша моя ча­с­то за­ли­ва­єть­ся сльо­за­ми, бо ж отой раб є мо­їм кре­в­ним бра­том, і йо­го го­ре в то­му, що він не знає, що є ра­бом. І я йо­му ка­жу: бра­те, ко­ли ти сам у со­бі пе­ре­мо­жеш ра­ба, сам се­бе пі­зна­єш, ор­га­ні­зу­єш, те­бе ні­хто не пе­ре­мо­же! Пе­ре­мо­г­ти в со­бі раб­сь­ке «я» і роз­ви­ну­ти в со­бі яко­с­ті ві­ль­ної лю­ди­ни, о, яка це мо­гу­т­ня Пе­ре­мо­га! Але ві­ль­на лю­ди­на - це не ві­ль­ний бу­н­тар, са­мо­люб-­сва­ві­ль­ник, який своє збу­н­то­ва­не «я» ста­вить по­над усе. Ві­ль­на лю­ди­на та, яка зба­га­че­на ви­щи­ми жа­дан­ня­ми, про які я вже го­во­рив. З ві­ль­ної ду­хо­в­но­с­ті ро­дить­ся ві­ль­на лю­ди­на.

 28. 

3. У сві­ті по­ши­ре­не за­по­зи­чен­ня куль­ту­ри, ві­ро­вчен­ня. Що Ви про це ска­же­те?

В. Є два спо­со­би за­по­зи­чен­ня. Пе­р­ший: на­род за­по­зи­чує чу­жу («ви­щу») куль­ту­ру, щоб їй слу­жи­ти, щоб її зве­ли­чу­ва­ти, утра­ти­в­ши свої цін­но­с­ті (мо­ву, зви­чаї, по­чут­тя окре­мі­ш­но­с­ти, на­ці­о­на­ль­ної гі­д­но­с­ти). Усім, хто ді­лить куль­ту­ру на ни­ж­чу і ви­щу, ка­жу: мі­ри­ло, при до­по­мо­зі яко­го ви­мі­рю­єть­ся ви­со­та куль­ту­ри, умо­в­не, і ча­с­то су­б’єк­ти­в­не. Я вва­жаю, що є куль­ту­ра ві­ль­на (рі­д­на по фо­р­мі і по змі­с­ту) і є куль­ту­ра раб­сь­ка (по фо­р­мі - рі­д­на, а по змі­с­ту - чу­жа). Дру­гий спо­сіб: на­род за­по­зи­чив чу­жу куль­ту­ру, щоб во­на йо­му слу­жи­ла і бу­ла ви­гі­д­ним до­да­т­ком до йо­го куль­ту­ри. Та ве­ли­ч­ність на­ро­ду не в то­му, яку чу­жу куль­ту­ру (чи ві­ро­вчен­ня) він за­по­зи­чив і як за­по­зи­чив, а в то­му, який є рі­вень йо­го ори­гі­на­ль­ної (ним ство­ре­ної) куль­ту­ри. Адже ко­ж­ний на­род у сві­ті ша­ну­єть­ся, за ті ва­р­то­с­ті, які він вклав у ду­хо­в­ну ска­р­б­ни­цю люд­с­т­ва. Рі­з­но­вид­дя куль­тур і ві­ро­вчень є ко­ри­с­не для ду­хо­в­но­го і ті­ле­с­но­го здо­ро­в’я На­ро­дів.

 29. 

3. Ві­за­н­тій­сь­ка ім­пе­рія так чи ін­ак, охре­с­ти­в­ши Ки­їв­сь­ку Русь, вва­жа­ла її сво­єю, при­си­ла­ла до Ки­є­ва ми­т­ро­по­ли­тів-­гре­ків, не пи­та­ю­чи ки­їв­сь­ко­го кня­зя.

В. Ва­ше пи­тан­ня під­тве­р­джує іс­то­рія гре­ко-­ор­то­до­к­сії і Ки­їв­сь­кої Ру­сі. Ки­їв не пі­до­зрю­вав, що Ві­за­н­тія пла­ну­ва­ла при до­по­мо­зі ар­хи­є­ре­їв пе­ре­тво­ри­ти Ки­їв­сь­ку Русь в по­кі­р­ну єпа­р­хію Ві­за­н­тії (очо­ле­ну гре­ком-­ми­т­ро­по­ли­том, ста­в­ле­ником ім­пер­сь­ко­го Кон­с­та­н­ти­но­по­ля). І огре­чи­ти її, на Ки­їв­сь­кій Ру­сі зни­щи­ти Ки­їв­сь­ку Русь. Па­т­рі­арх Лу­ка Хри­зо­верг з Кон­с­та­н­ти­но­по­ля по­слав по­слів (мо­на­хів) до кня­зя Ан­д­рея Су­з­даль­сь­ко­го з бла­го­сло­вен­ням і ме­чем, на яко­му був на­пис: «Пре­с­вя­тая Бо­го­ро­ди­ца, по­мо­ги ра­бу тво­є­му Ан­д­ре­ю». З бла­го­сло­вен­ня Ві­за­н­тії ор­да кня­зя Су­з­даль­сь­ко­го 8 бе­ре­з­ня 1169 ро­ку спа­ли­ла Ки­їв за те, що він, Ки­їв, не пи­та­ю­чи Ві­за­н­тії, про­го­ло­сив ру­си­ча Кли­ма Смо­ля­ти­ча Ки­їв­сь­ким ми­т­ро­по­ли­том. Іш­ла куль­ту­ра з Ві­за­н­тії з ме­тою по­не­во­ли­ти ки­ян, яким бу­ло за­бо­ро­не­но ма­ти ки­їв­сь­ку ін­тер­пре­та­цію ві­ри Хри­с­то­во­ї. Свя­тий Во­ло­ди­мир (ві­р­ні­ше, Ва­си­лій) не є ки­їв­сь­ким свя­тим, а гре­ць­ким: він був ка­но­ні­зо­ва­ний гре­ць­кою ор­то­до­к­сі­є­ю. Укра­ї­н­сь­кої це­р­к­ви Хри­с­то­вої в Укра­ї­ні не­має, з цих при­чин не­має ні од­но­го свя­то­го ка­но­ні­зо­ва­но­го укра­ї­н­сь­кою гре­ко-­ка­то­ли­ць­кою чи гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ною це­р­к­во­ю. Пра­г­нен­ня Ві­за­н­тії пе­ре­тво­ри­ти Ки­їв­сь­ку Русь у свою по­кі­р­ну ва­са­лію не здій­с­ни­ло­ся з двох при­чин: по­хід ха­на Ба­тия на Ки­їв і по­хід сул­та­на Ма­го­ме­та 2-го на Кон­с­та­н­ти­но­поль.

Суть че­т­ве­р­та 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

30. 

3. Пе­в­но ж, Ви ма­є­те свою ду­м­ку про те, ким і ко­ли бу­ла на­пи­са­на “Бі­б­лі­я” (П’я­ти­кни­ж­жя Мой­сея)?

В. До­слі­д­ни­ки «Бі­б­лі­ї» (ан­г­лій­ці, ні­м­ці, фра­н­цу­зи) стве­р­ди­ли, і про це я де­та­ль­но пи­шу в «Ма­га Ві­рі», що «П’я­ти­к­ни­ж­жя Мой­се­я» (То­ру) 2500-2450 ро­ків то­му на­пи­са­ли два ра­би­ни (про­рок Ези­кі­ел і про­рок Ез­д­ра). Оче­ви­д­но, во­ни ко­ри­с­ту­ва­ли­ся ле­ге­н­да­ми Су­ме­рій­сь­ки­ми про сві­то­вий по­топ, За­по­ві­дя­ми су­ме­рій­сь­ко­го за­ко­но­да­в­ця Ур На­м­му, які бу­ли ви­ко­ри­с­та­ні ца­рем Га­м­му­ра­бі, і зго­дом об’­яви­ли­ся у «Бо­жих За­по­ві­дях Мой­се­я». Між ін­шим, фі­ло­соф Ба­рух Спі­но­за тве­р­дить, чи­та­ю­чи «Бі­б­лі­ю», що Мой­сей не пи­сав «П’я­ти­к­ни­ж­жя Мой­се­я»: не міг же він на­пи­са­ти ре­по­р­таж про свій по­хо­рон, який з де­та­ль­ні­с­тю опи­са­ний у 5-ій кни­зі Мой­се­я. Іван Фра­н­ко у кни­зі «Со­т­во­рен­ня Сві­ту» (на ос­но­ві ба­га­тю­щих дже­рел) до­вів, що «Бі­б­лі­я» не є ори­гі­на­ль­ним тво­ром.

31. 

3. Що ска­же­те тим, які ду­ма­ють: од­но­му на­ро­до­ві ві­ра Хри­с­то­ва до­по­ма­гає, а дру­го­му - ні. Те­пер ши­рить­ся по­нят­тя, що гре­ко-­ка­то­ли­ць­ка і УАПЦ є на­ці­о­на­ль­ни­ми це­р­к­ва­ми. І яка Ва­ша ду­м­ка про це?

В. Май­мо від­ва­гу зна­ти, що є па­ни-­хри­с­ти­я­ни і є ра­би-­хри­с­ти­я­ни. Па­ни-­хри­с­ти­я­ни впро­довж ти­ся­чо­літ­тя ра­бам-­хри­с­ти­я­нам за­бо­ро­ня­ли тво­ри­ти свої хри­с­ти­ян­сь­кі до­г­ми, ка­но­ни, ри­ту­а­ли, і своє ро­зу­мін­ня на­у­ки Хри­с­то­во­ї. У нас ін­тер­пре­та­ція ві­ри Хри­с­то­вої не на­ша. І це­р­ко­в­ні те­р­мі­ни (епі­т­ра­хиль, па­ра­с­тас, па­на­хи­да, па­на­гія, іко­но­стас, па­ра­фія, ана­те­ма, єв­ха­ри­с­тія) ство­ре­ні гре­ка­ми. Укра­ї­н­ці бу­ли не тво­р­ця­ми, а сприй­ма­ча­ми то­го ду­хо­в­но­го ха­р­чу, який тво­ри­ли па­ни-­хри­с­ти­я­ни. І ска­жі­мо на­ро­до­ві пра­в­ду: Хри­с­то­ва це­р­к­ва в Укра­ї­ні не слу­жи­ла Укра­ї­ні, бо її лі­де­ри (ар­хи­є­реї) бу­ли під­ле­г­лі Ві­за­н­тії, а по­тім - ха­нам Та­та­ро-­Мо­н­голь­сь­кої ор­ди, ко­ро­лям поль­сь­ким, мо­на­р­хам мо­с­ков­сь­ким. У ча­си по­вс­тан­ня, очо­ле­но­го Бог­да­ном Хме­ль­ни­ць­ким, ні один укра­ї­не­ць-­єпи­с­коп не став на сто­ро­ні Хме­ль­ни­ць­ко­го, бо... ге­т­ман не був ко­ро­но­ва­ний на пре­сто­л. І ні один єпи­с­коп не під­три­мав ге­т­ма­на Іва­на Ма­зе­пу, на­впа­ки - усі в це­р­к­вах йо­го про­кли­на­ли як ан­ти­хри­с­та, який став по сто­ро­ні про­те­с­та­н­та Ка­р­ла 12-го. У «Є­ва­н­ге­лі­ях» хри­с­ти­я­нам за­бо­ро­не­но за­йма­ти­ся на­ці­о­на­ль­ни­ми спра­ва­ми. У це­р­к­ві Хри­с­то­вій «не­має юдея, ні гре­ка», «у­сі бо ви од­но в Хри­с­ті Ісу­сі», «ко­ли ж ви Хри­с­то­ві, то ви на­сін­ня Ав­ра­а­мо­ве» Па­в­ло до Га­лат, 3,28-29, «Не­має гре­ка, єв­рея, чу­жо­зе­м­ця і ски­та, а все й у всьо­му Хри­с­тос», Па­в­ло до Ко­ло­сян, 3,11. Хто впро­ва­джує у це­р­к­ву Хри­с­то­ву на­ці­о­на­ль­ні спра­ви, той за­йма­єть­ся язи­че­с­т­вом (па­га­ні­з­мом).

32. 

3. Яке ста­в­лен­ня чу­жи­н­ців до РУ­Н­Ві­ри?

В. Чу­жи­н­цям я ка­жу: Бог ні­де не ска­зав, що укра­ї­н­ці не ма­ють пра­ва ма­ти укра­ї­н­сь­ке ро­зу­мін­ня Все­ви­ш­ньо­го. Вза­є­мо­по­ша­на між чу­жи­н­ця­ми є тіль­ки там, де спі­л­ку­ють­ся не­за­ле­ж­ні з не­за­ле­ж­ни­ми. Чу­жи­н­ці, зна­ю­чи, що ві­р­ні РУ­Н­Ві­ри не під­ле­г­лі жо­д­ним іно­зе­м­ним ре­лі­гій­ним ав­то­ри­те­там, ста­в­лять­ся до них ша­но­б­ли­во. І з до­ві­р’ям. І я ба­чу: ма­ю­чи РУ­Н­Ві­ру, ми ма­є­мо пра­во на Сві­то­во­му Ре­лі­гій­но­му Кон­гре­сі си­ді­ти як рі­в­ні з рі­в­ни­ми, як не­за­ле­ж­ні з не­за­ле­ж­ни­ми. У ре­лі­гій­но­му рі­в­но­прав­с­т­ві ре­пре­зе­н­ту­єть­ся ве­лич люд­сь­ко­го «Я».

33. 

3. Від­чу­ва­єть­ся, що у Вас є пра­г­нен­ня, щоб на­ші ко­ля­д­ки, ще­д­рі­в­ки, ве­с­ня­н­ки бу­ли пе­ре­осми­с­ле­ні. Що це зна­чить?

В. У на­ших ба­га­тьох ко­ля­д­ках, ще­д­рі­в­ках, га­гі­л­ках є тіль­ки фо­р­ма рі­д­на, а зміст - чу­жий. У них сла­вить­ся Ви­ф­ли­єм, Єру­са­лим, Йо­р­дань, зве­ли­чу­єть­ся куль­ту­ра іно­зе­м­на. Ді­в­ча­та, узя­в­шись за ру­ки, ви­во­дять га­гі­л­ку, спі­ва­ю­чи: «Ї­де, їде Зе­ль­ман, їде, їде Зе­ль­ма­но­ва». Вва­жаю, що на­ші ко­ля­д­ки, ще­д­рі­в­ки по­ви­нні ма­ти наш зміст. І так во­но й бу­ло 1000 літ то­му. У ко­ля­д­ках, ще­д­рі­в­ках сла­ви­ла­ся при­ро­да Ві­т­чи­з­ни, во­ї­ни-­бо­га­ти­рі, до­стой­ні хлі­бо­ро­би і їх­ні ді­ти.

34. 

3. Про­чи­тав в «Го­ло­сі Укра­ї­ни», а по­тім в «У­к­ра­ї­ні» і «Мо­ло­ді Укра­ї­ни» про Рі­д­ну Укра­ї­н­сь­ку На­ці­о­на­ль­ну Ві­ру (РУ­Н­Ві­ру). А у «Ве­чі­р­ньо­му Ки­є­ві» на­пи­са­но, що Ви фу­н­да­тор РУ­Н­Ві­ри. Лю­ди­на фе­но­ме­на­ль­на. А от свої зді­б­но­с­ті ма­р­ну­є­те, бо ви­ко­ри­с­то­ву­є­те їх для роз’­єд­нан­ня хри­с­ти­ян, про­по­ві­ду­ю­чи ві­ру в Єди­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га, сха­ме­ніть­ся!

В. О Го­с­по­ди! З 325 ро­ку по­чи­на­ю­чи, хри­с­ти­я­ни жи­вуть в роз’­єд­нан­ні. У су­пе­ре­ч­ках. І роз’­єд­нан­ня, як ві­до­мо, бу­ли кри­ва­ві: при­га­дай­мо на весь світ ві­до­му Ва­р­фо­ло­мі­їв­сь­ку ніч. У Па­ри­жі бу­ло вби­то за од­ну до­бу три­дцять ти­сяч ін­ак­ше­ві­ру­ю­чих. І ро­би­ли це роз’­єд­на­ні хри­с­ти­я­ни з лю­бо­ві до Хри­с­та. Та та­ка жо­р­с­то­кість між ін­ак­ше­ві­ру­ю­чи­ми, ві­ри­мо, ми­ну­ла, хоч у па­м’я­ті люд­с­т­ва во­на за­ли­ши­ла­ся на до­в­гі ві­ки. Сьо­го­дні в США за­ре­є­с­т­ро­ва­но 285 хри­с­ти­ян­сь­ких сект. Зго­ди між ни­ми не­ма­є. Ко­ж­на має ін­ак­шу ін­тер­пре­та­цію на­у­ки Хри­с­то­во­ї. Є в Т. Ше­в­че­н­ка по­-бо­же­с­т­вен­но­му сві­т­ло­щи­рі сло­ва: «На­ро­бив ти, Хри­с­те, ли­ха». Упро­довж ві­ків наш на­род роз’­єд­на­ний - во­ює сам з со­бо­ю. Ви­тра­чає ба­га­то ду­хо­в­ної ене­р­гії, ча­су, гро­шей. Од­ні до­во­дять, що Рим пра­ви­ль­но ві­рує в Хри­с­та, а дру­гі ка­жуть - гре­ки. Укра­ї­н­ці (ка­то­ли­ки і пра­во­сла­в­ні) ні­ко­ли не по­ми­ря­ть­ся. Є ве­ли­кі пе­ре­шко­ди. Ар­хи­є­реї гре­ко-­ка­то­ли­ць­кі у це­р­к­вах ка­жуть, що в 988 ро­ці князь Во­ло­ди­мир за­про­ва­див на Ки­їв­сь­кій Ру­сі ка­то­ли­ць­ку ві­ру, бо в той час ім­пер­сь­ка ре­лі­гія Ри­му ще не бу­ла роз’­єд­на­на. Ар­хи­є­реї гре­ць­ко­го пра­во­сла­вія ці ка­то­ли­ць­кі тве­р­джен­ня за­пе­ре­чу­ють, вва­жа­ють їх без­під­с­та­в­ни­ми, об­ра­з­ли­ви­ми. Я ка­жу: чу­жа ду­хо­в­ність роз’­єд­нує наш На­род і зне­до­лю­є. У ній не­має ду­ші на­шо­го єс­т­ва. У ній чу­же ро­зу­мін­ня Бо­га. Єд­ність в на­ро­ді по­ста­не до­стой­на і свя­та то­ді, ко­ли йо­го єд­на­ти­муть Рі­д­ні Ду­хо­в­ні Си­ли, не під­ле­г­лі чу­жим кон­це­п­ці­ям Бо­га, чу­жим ре­лі­гій­ним ав­то­ри­те­там, до­г­мам, ка­но­нам, ри­ту­а­лам. 

35. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, я десь чи­та­ла, що ре­лі­гія - це од­не, а «вє­ра» - дру­ге.

В. Ла­тин­сь­ке сло­во «ре­лі­га­ре» зна­чить «зв’я­зок». Оче­ви­д­но, в ро­зу­мін­ні «зв’я­зок з бо­же­с­т­вом». «Я­ка твоя ре­лі­гія?» - це за­пи­тан­ня у ста­рих ри­м­лян від­по­ві­дає змі­с­ту: з яким бо­же­с­т­вом по­в’я­за­ний. Май­же на всіх те­ри­то­рі­ях ко­ли­ш­ньої Рим­сь­кої ім­пе­рії по­ши­ре­не сло­во «ре­лі­гі­я». Але гре­ки збе­ре­г­ли свою на­зву «трі­с­кі­я» в зна­чен­ні «ві­ра». А ір­ля­н­д­ці - «і­рес». Сло­во «вє­ра» не да­в­нє. У на­ших пред­ків (три­пі­ль­ців-­ски­тів), як це ба­чи­мо в са­н­с­к­ри­ті і в мо­ві ски­та Бу­д­ди, бу­ло по­ши­ре­не сло­во «ві­ра» у зна­чен­ні «ві­д­ва­га, по­двиг, му­ж­ність, на­тхнен­ня». У са­н­с­к­ри­ті сло­во «дга­р­ма» ба­га­то­зна­ч­не: «пра­ви­ла, за­кон, зви­чай, об­ря­д­ність, пра­ви­ль­ність». І во­но сьо­го­дні в Ін­дії то­то­ж­не з - сло­вом «ре­лі­гі­я». У на­ших пред­ків бу­ла зо­се­ре­дже­на ува­га на вдо­с­ко­на­лен­ня люд­сь­ко­го єс­т­ва. На пра­ви­ль­не ста­в­лен­ня лю­ди­ни до лю­ди­ни і до ро­ду, пле­ме­ни. На сві­до­ме ошля­хе­т­нен­ня тих сил, які скла­да­ють суть єс­т­ва (Нав, Яв, Прав). І чим в лю­ди­ни бу­ла бла­го­ро­д­ні­ша по­ве­ді­н­ка, тим во­на вва­жа­ла­ся більш ві­ру­ю­чо­ю. Ки­я­ни ві­ри­ли, що Го­с­подь є в їх­ній ду­ші, і то­му в Ки­є­ві до 988 ро­ку не бу­ло за­ко­ну про по­ка­ран­ня сме­р­тю. Сло­ва «ре­лі­гі­я», «ві­ра», «трі­с­кі­я», «дга­р­ма» ма­ють од­на­ко­ве зна­чен­ня.

36. 

3. Я хри­с­ти­я­н­ка і до тих лю­дей, які мі­ня­ють свої пе­ре­ко­нан­ня, до­ві­р’я не ма­ю. Не­на­ви­джу їх! І ось Ле­о­нід Кра­в­чук був ко­му­ні­с­том, а став па­т­рі­о­том Укра­ї­ни, я йо­му не ві­рю! І це від­но­сить­ся й до Вас, па­не Учи­те­лю. Ва­ші ба­ть­ки му­си­ли бу­ти пра­во­сла­в­ни­ми. А Ви об’­яви­ли ві­ру в Го­с­по­да Да­ж­бо­га.

В. Ісус Наза­рей, Ваш Бог, був ви­хо­ва­ний в си­на­го­зі в ду­сі ор­то­до­к­са­ль­но­го юда­ї­з­му. І, як пи­шуть «Є­ва­н­ге­лі­ї», був ра­би­ном. І він змі­нив свої пе­ре­ко­нан­ня. Об’­явив ре­фо­р­му ві­ри Мой­се­є­вої, яка бу­ла юде­ям да­на їх­нім Го­с­по­дом Са­ва­о­том (Єго­вою). От­же, ві­ді­йшов від ор­то­до­к­са­ль­но­го юда­ї­з­му. І за це був на ос­но­ві «То­ри» по­ка­ра­ний про­ві­д­ни­ми ра­би­на­ми (сан-­не­д­рі­о­ном). І сьо­го­дні Вам ко­ж­ний ра­бин ска­же, що Ісус Хри­с­тос - є про­рок-­бу­н­тар. Апо­с­тол Па­в­ло не­на­ви­дів Ісу­са Хри­с­та. І, бу­ду­чи ор­то­до­к­са­ль­ним юда­ї­с­том, жо­р­с­то­ко роз­пра­в­ля­в­ся з хри­с­ти­я­на­ми (зна­є­мо, що пе­р­ши­ми хри­с­ти­я­на­ми бу­ли аси­мі­льо­ва­ні, огре­че­ні юдеї). І во­ни при­йма­ли гре­ць­кі іме­на. Па­в­ло аре­ш­то­ву­вав хри­с­ти­ян і «від­да­вав до в’я­з­ни­ці чо­ло­ві­ків і жі­нок», «Ді­ян­ня Апо­с­то­лів», 22,4. І він осо­би­с­то брав участь у вбив­с­т­ві хри­с­ти­я­ни­на, про­по­ві­д­ни­ка свя­то­го Сте­фа­на, вбив­с­т­во по­хва­ляв і сте­ріг «о­де­жу вби­в­ців», « Ді­ян­ня Апо­с­то­лів», 22,20. Та по­тім змі­нив свої пе­ре­ко­нан­ня і став, як пи­ше «Ста­н­дарт Жи­дів­сь­ка Ен­ци­к­ло­пе­ді­я», стор. 439, 1959 р., США, «а­р­хі­те­к­то­ром гой­сь­ко­го хри­с­ти­я­ні­з­му». З Укра­ї­ни (і це зна­є­мо з іс­то­рії) ви­во­зи­ли в Си­бір за­ку­то­го в кай­да­ни то­го укра­ї­н­ця, який бі­ля це­р­к­ви за­явив, що не хо­че бу­ти пра­во­сла­в­ним. Не хо­че бу­ти пра­во­сла­в­ним - зна­чить, не ви­знає ка­та-­ца­ря Мо­с­к­вин­сь­ко­го по­ма­за­ни­ком Хри­с­то­вим, стає ца­ре­бо­р­цем. Укра­ї­нець, який ві­ді­йшов від бі­лої чи че­р­во­ної іде­о­ло­гії Мо­с­к­вин­сь­кої ім­пе­рії (жо­р­с­то­кої тю­р­ми на­ро­дів), бла­го­ро­д­на лю­ди­на. Та­рас Ше­в­че­н­ко зве­ли­чив му­че­ни­ка че­ха Іва­на Гу­са, який був жи­в­цем спа­ле­ний за те, що змі­нив пе­ре­ко­нан­ня. Я вва­жаю, що лю­ди­ні Го­с­по­дом да­не пра­во ро­би­ти пе­ре­оці­н­ку ду­хо­в­ної ва­р­то­с­ти. Є хри­с­ти­я­ни осві­че­ні, а є те­м­ні, за­бо­бон­ні. І хоч ві­ру ма­ють ве­ли­ку і ба­га­то го­во­рять про хри­с­ти­ян­сь­ке ми­ло­се­р­дя, та ми­с­лен­ня в них зу­бо­жі­ле і ми­ло­се­р­дя їх­нє жо­р­с­то­ке. Во­ни на­га­ду­ють ту ба­бу­сю, яка з лю­бо­ві до Хри­с­та, як зна­є­мо з іс­то­рії, під­кла­да­ла дро­ва до во­г­ню, в яко­му го­рів Іван Гус.

37. 

3. У це­р­ко­в­но­му хо­рі спі­ваю «Ал­ли­лу­я». За­пи­ту­ва­ла дя­ка і пан-­от­ця, що це сло­во озна­чає? І не ді­с­та­ла від­по­ві­ді. Лю­ди по­ра­ди­ли зве­р­ну­ти­ся до Вас, Учи­те­лю Си­ле­н­ко. 

В. Ар­хи­є­реї .(гре­ки) з юдей­сь­ко­го сло­ва «Гал­ле­лу Яг­ве» (Єго­ва) офо­р­ми­ли сло­во «Ал­ли­лу­я», що зна­чить «Зве­ли­ча­є­мо Єго­ву» (Бо­га на­ро­ду юдей­сь­ко­го). Або -»Хва­ла Єго­ві». Не всі зна­ють, що й ім’я Ісус офо­р­м­ле­не з іме­ни Яг­ве­шуа (Джа­шуа), що зна­чить «Я­г­ве-­спа­сін­ня». У «Бі­б­лі­ї» є ба­га­то імен, по­в’я­за­них з ім’ям Яг­ве. На­при­клад, «Йо­агв», ви­мо­в­ле­не гре­ка­ми, як «І­о­ан», озна­чає «Я­г­во­ва ми­лість». А «Мат­те­ягв» (Мат­тей) - «да­ний Яг­во­ю», і так да­лі.

38. 

3. Увесь світ ви­знає ві­ру Хри­с­то­ву. А Ви, па­не Си­ле­н­ко, бу­н­ту­є­те­ся. Хо­че­те, щоб укра­ї­н­ці так, як япо­н­ці, ки­тай­ці, жи­ди, ін­ду­си, ма­ли свою рі­д­ну ві­ру. Щоб ві­ри­ли в єди­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га. Ми, укра­ї­н­ці, му­си­мо єд­на­ти­ся з ін­тер­на­ці­о­на­ль­ною бі­ль­ші­с­тю, а не жи­ти в ра­м­ках сво­го су­с­пі­ль­с­т­ва, бу­ти ме­н­ші­с­тю. 

В. У «Ма­га Ві­рі» пи­шу, що перш за все ми по­ви­нні бу­ти ми, а не на­се­лен­ня без по­чут­тів на­ці­о­на­ль­ної гі­д­но­с­ті. Яка ве­ли­ка на­ція за­хо­че єд­на­ти­ся із зде­на­ці­о­на­лі­зо­ва­ною ма­сою, як рі­в­на з рі­в­ною? На сві­ті 28 від­со­т­ків хри­с­ти­ян, от­же, во­ни - ме­н­шість. Усі ін­ші лю­ди пла­не­ти Зе­м­ля спо­ві­ду­ють рі­з­ні ре­лі­гі­ї. Є бу­д­ди­с­ти, кон­фу­ці­о­не­ри, ін­ду­си, жи­ди, му­су­ль­ма­ни, япо­н­ці та ін­ші. І в Укра­ї­ні-­Ру­сі, крім хри­с­ти­ян, є жи­ди, му­су­ль­ма­ни, бу­д­ди­с­ти. Все­пра­ве­д­ний Го­с­подь ні­де не ска­зав, що укра­ї­н­ці по­ви­нні бу­ти гі­р­ши­ми лю­дь­ми. Що во­ни не зді­б­ні ма­ти свою Ві­ру. А ко­ли б Він у якійсь чу­жій ре­лі­гії та­ке ска­зав, я би був обу­ре­ний. Жи­дів ме­н­ше, ніж хри­с­ти­ян, але во­ни не хо­чуть бу­ти хри­с­ти­я­на­ми, хоч для них Ісус рі­д­ні­ший, ніж для нас. Во­ни хо­чуть ма­ти свою До­ро­гу Жит­тя, і хоч во­на не зав­жди бу­ває лег­кою, во­ни її не зра­джу­ють, щоб ма­ти своє не­за­ле­ж­не «Я». Ор­лів ме­н­ше, як го­ро­бців, але орел не хо­че бу­ти го­ро­бцем. Най­кра­ще се­бе по­чу­ває той, хто є сам со­бо­ю.

39. 

3. Я чи­та­ла, що 30 ро­ків то­му Ви утве­р­ди­ли три­зуб в об­ра­м­лен­ні со­ня­ч­но­го про­мін­ня зна­ме­ном Да­ж­бо­жим, ем­б­ле­мою РУ­Н­Ві­ри. Які Ва­ші ро­зу­мін­ня цьо­го си­м­во­лу? 

В. Іс­то­рик Н. М. Ка­ра­м­зін, огля­да­ю­чи ар­хе­о­ло­гі­ч­ні зна­хі­д­ки, че­рез по­ми­л­ку (а мо­же не­знан­ня) на­звав герб кня­зів Укра­ї­ни-­Ру­си три­зу­бом. Що це за ем­б­ле­ма? Зві­д­ки во­на і яка її суть? У «Ма­га Ві­рі» даю ши­ро­кі по­яс­нен­ня, а тут - ко­ро­т­ко. Перш за все, ця ем­б­ле­ма не має ні­чо­го спі­ль­но­го з зу­ба­ми. Во­на та­ка ста­ра, як іс­то­рія куль­ту­ри і ци­ві­лі­за­ції люд­с­т­ва (пе­ла­з­ги-­гіт­ті­ти-­ски­ти-­ки­я­ни). І це стве­р­джу­ють чи­с­лен­ні ар­хе­о­ло­гі­ч­ні зна­хі­д­ки. І, між ін­шим, ця ем­б­ле­ма є свя­ті­с­тю Скит­сь­ко­го ро­ду Га­у­та­ми Бу­д­ди (Бу­ди­те­ля). У са­н­с­к­ри­ті во­на зветь­ся «Три­су­та», я її на­звав - Три­сут­тя. Ме­не не тіль­ки за­ча­ро­вує, а й дає ме­ні свя­ту на­тхнен­ну си­лу фі­ло­соф­сь­ка роз­су­д­ли­вість пред­ків на­ших. «Ви­ла­са Кни­га» (да­в­ній лі­то­пис Укра­ї­ни-­Ру­си) пи­ше: «Пе­р­ше Три­гла­ву по­кло­ня­ти­ся ма­є­мо і йо­му ве­ли­ку сла­ву спі­ва­є­мо», 1, 11-а («Три­г­лав - Три сут­но­с­ті бут­тя»). Ски­ти (укра­ї­н­ці-­ру­си­чі) ві­ри­ли, що ос­но­ву люд­сь­ко­го єс­т­ва тво­рять три су­ті (три гла­ви): Нав (ду­хо­в­не бут­тя), Яв (яв­не, ма­те­рі­а­ль­не бут­тя) і Прав (пра­ви­ла ду­хо­в­но­го і ма­те­рі­я­ль­но­го бут­тя). І «Ви­ла­са Кни­га» по­яс­нює, що бут­тя (су­ті) пе­ре­бу­ва­ють «в єс­т­ві лю­ди­ни, і во­ни пе­ре­бо­рю­ють си­ли те­м­ря­ви і ве­дуть до до­б­ра», 15-а. І во­ни озна­ме­но­ва­ні ем­б­ле­мою: ми її зве­мо Три­сут­тя (три­зуб). У цій ем­б­ле­мі вті­ле­но за­по­віт Пред­ків на­ших, який має не­ме­р­к­ну­чий зміст: ро­зу­м­ни­ми пра­ви­ла­ми (за­ко­на­ми) са­мо­вдо­с­ко­на­люй ду­хо­в­ну і ті­ле­с­ну си­лу, то «пе­ре­бо­реш си­ли те­м­ря­ви і оща­с­ли­ви­ш­ся до­б­ром». Бу­до­ва та­кої дер­жа­ви, як Укра­ї­на-­Русь, по­тре­бує, щоб її ар­хі­те­к­то­ри бу­ли до­б­ри­ми зна­в­ця­ми іс­то­рії люд­с­т­ва.

Суть п’я­та 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

40. 

3. Ко­за­ки вми­ра­ли за пра­во­сла­віє, за ві­ру Хри­с­то­ву. Де Ви чу­ли, щоб ко­зак був ка­то­ли­ком-­юні­я­том? Де чу­ли, щоб ко­зак ві­рив у Да­ж­бо­га? Па­не Си­ле­н­ко, жде­мо від­по­ві­ді.

В. Ми не сьо­го­дні­ш­ні. Роз­го­р­ні­мо кни­гу да­в­ньої іс­то­рі­ї. Скит (де­хто пи­ше «скиф») Га­у­та­ма Буд­да, як тве­р­дять усі йо­го біо­гра­фи, мав на по­го­ле­ній го­ло­ві ко­су (чуб). Він був «ко­са­ка». Скит­сь­ке пле­м’я 2500 ро­ків то­му при­бу­ло до Ін­дії і на до­ли­нах (40 миль на пів­день від Гі­ма­ла­їв), за­сну­ва­ло дер­жа­ву Са­кі­я. її ца­рем був Су­д­го­дан (су­джен­ням да­ний) ба­ть­ко Бу­д­ди. Усі про­ві­д­ні ски­ти і їх­ні рі­д­ні по­пе­ре­дни­ки (гіт­ті­ти) ма­ли ко­су на по­го­ле­ній го­ло­ві, бу­ли «ко­са­ка­ми». Да­ні, під­тве­р­дже­ні іс­то­ри­ка­ми, по­даю в «Ма­га Ві­рі». У Іра­ні (епо­хи ца­ря-­Да­рія) ски­тів зва­ли са­ка­ми. Чо­му? У них бу­ла зброя, яку во­ни на­зи­ва­ли «са­кі­ра», і про це пи­ше Ге­ро­дот. Ски­ти (са­ки) «са­кі­ро­ю» сі­к­ли во­ро­гів (бу­ли сі­чо­ви­ка­ми). Ли­цар-­цар Свя­то­с­лав, як йо­му спо­в­ни­ло­ся 15 ро­ків, був у Ки­є­ві на Хре­ща­тій до­ли­ні об­ря­до­во ви­свя­че­ний на ко­са­ка (волхв йо­му по­го­лив го­ло­ву, за­ли­ши­в­ши озна­ку шля­хе­т­но­с­ті, ко­су (чуб). Об­ряд освя­чен­ня на ко­са­ка я опи­сую в «Ма­га Ві­рі». Свя­то­с­лав ві­рив у Да­ж­бо­га. Мо­н­го­ли то­го во­ї­на, який не ви­ко­ну­вав на­ка­зи ку­ру­л­тая і жив як бу­н­тар, зва­ли «ґа­заґ». І ча­с­то озбро­є­ні «ґа­за­ґи» жи­ли ва­та­га­ми, пар­ти­за­ни­ли. От­же, мо­н­голь­сь­ке сло­во «ґа­заґ» і са­н­с­к­рит­сь­ке «ко­сак» не од­но­зна­ч­ні, хоч фо­не­ти­ч­но тро­хи по­ді­б­ні. У «Ма­га Ві­рі» пи­шу, що пе­р­ші за­го­ни ки­їв­сь­ких ко­са­ків по­яви­ли­ся пі­с­ля 1245 ро­ку. Ві­ль­но­ду­м­ні ки­я­ни не хо­ті­ли ко­ри­ти­ся на­ка­зам Ор­ди, яка бра­ла їх із сіл і гна­ла на раб­сь­кі (ор­дин­сь­кі) ро­бо­ти. Бу­ло б ве­ли­ч­ні­ше, ко­ли б за­по­ро­ж­сь­кі ко­са­ки (ко­за­ки) уми­ра­ли не за пра­во­сла­віє, а за утве­р­джен­ня сво­єї дер­жа­ви зі всі­ма її за­ко­на­ми і по­ряд­ка­ми (ко­р­до­на­ми, по­стій­ним вій­сь­ком і ко­ро­но­ва­ним мо­на­р­хом (ге­ть­ма­ном). У ча­си Бог­да­на Хме­ль­ни­ць­ко­го в Єв­ро­пі ре­с­пу­б­лі­кан­сь­ке пра­в­лін­ня дер­жа­вою ще не бу­ло ви­зна­не. Но­ве ко­са­ц­т­во в Укра­ї­ні-­Ру­сі ста­не ли­цар­сь­ким то­ді, ко­ли бу­де на­тхнен­не на­ці­о­на­ль­ною сві­до­мі­с­тю і ве­лич­чю ко­са­ка - ца­ря Свя­то­с­ла­ва Хо­ро­б­ро­го. А роз­сва­ре­ні це­р­ко­в­ні спра­ви (ка­то­ли­ць­кі і пра­во­сла­в­ні) за­ли­шить це­р­к­ві і їх не бу­де впро­ва­джу­ва­ти на За­по­рі­ж­жі. Щоб не по­вто­ри­лось те (не дай, Го­с­по­ди!), про що пи­ше Та­рас Ше­в­че­н­ко: «Ко­ти­ли­ся і на­ші ко­за­чі ду­р­ні го­ло­ви (...) за ві­ру Хри­с­то­ву». Ко­сак-­за­по­ро­жець ста­вить спра­ви Укра­ї­н­сь­кої дер­жа­ви по­над Усе. Для ньо­го Ма­ти-­Ук­ра­ї­на і слу­жін­ня їй так, як Ан­г­лія для ан­г­лій­ця, є йо­го ві­рою і мо­ли­т­во­ю.

41. 

3. Чи ко­ж­ний гро­ма­дя­нин Укра­ї­ни мо­же на­ле­жа­ти до гро­ма­ди РУ­Н­Ві­ри?

В. Ка­то­лик не може на­ле­жа­ти до гро­ма­ди бу­д­ди­с­тів і - на­впа­ки. У США, Ка­на­ді та ін­ших кра­ї­нах в уря­дах за­ре­є­с­т­ро­ва­ні гро­ма­ди РУ­Н­Ві­ри як це­р­к­ва. У Ки­є­ві гро­ма­да ві­р­них РУ­Н­Ві­ри у ве­ре­с­ні 1991 ро­ку у Ки­їв­сь­кій мі­сь­кій Ра­ді на­род­них де­пу­та­тів за­ре­є­с­т­ру­ва­ла свій ста­тут як ре­лі­гій­на гро­ма­да, а та­кож у Пол­та­ві та ін­ших мі­с­тах. І хто ви­знає цей ста­тут, мо­же на­ле­жа­ти до гро­ма­ди РУ­Н­Ві­ри.

42. 

3. Учи­те­лю Лев Си­ле­н­ко, хо­чу зна­ти: на якій під­ста­ві в США, Ка­на­ді по­ши­ре­ний те­р­мін юде­йо-­хри­с­ти­я­ні­з­мі Бо з цьо­го ви­хо­дить, що я юде­йо-­хри­с­ти­я­н­ка. При чім тут «ю­де­йо»?

В. Сло­во «хри­с­ти­я­н­ка» в пе­ре­кла­ді на на­шу мо­ву зна­чить «по­ма­за­н­кі­в­ка» (ви­знає на­у­ку По­ма­за­н­ця). По­ма­за­н­ців у рі­з­них ре­лі­гі­ях ба­га­то. Огля­не­мо сто­рі­н­ки іс­то­рі­ї. І ста­не яс­но: «Хри­с­ти­ян­сь­ка ре­лі­гія ви­ро­с­ла з юда­ї­з­му. Ісус і всі йо­го по­слі­до­в­ни­ки бу­ли жи­да­ми», «Ста­н­дарт Жи­дів­сь­ка Ен­ци­к­ло­пе­ді­я», стор. 439. І та­кі тве­р­джен­ня про­чи­та­є­те в бі­б­лі­о­те­ках Азії і Єв­ро­пи. Хри­с­ти­я­нин ві­рить, що йо­го ро­до­на­ча­ль­ни­ка­ми є Ав­ра­ам, Іса­ак, Іа­ков, Са­ра, Ра­хе­ля. Ко­ли він од­ру­жу­єть­ся, то в це­р­к­ві піп йо­му ка­же, щоб він був, як Іса­ак, Іа­ков, а йо­го на­ре­че­на, щоб бу­ла, як Са­ра і Ра­хе­ля. По­ме­р­ши, хри­с­ти­я­нин на сла­ву Го­с­по­да Са­ва­о­та від­пра­в­ля­єть­ся на ло­но Ав­ра­а­ма. І за­по­ві­ді, як мо­ра­ль­на ос­но­ва в хри­с­ти­я­ни­на, юдей­сь­кі, да­ні Мой­се­е­ві Го­с­по­дом юдей­сь­ким. Мой­сей же не був хри­с­ти­я­ни­ном. Сла­в­ний жи­дів­сь­кий вче­ний, фі­ло­соф і по­ет, Ір­вінг Дей­тон у жу­р­на­лі «Ке­не­ді­ен» («Вин­ні­пег Три­бюн», бе­ре­зень, 1976 р.) пи­ше у ві­р­ші «Мій брат Ісус», що «хри­с­ти­я­ни ви­б­ра­ли со­бі од­но­го з жи­дів, ви­б­ра­ли мо­го бра­та Джа-­шую і на­зва­ли йо­го Ісу­сом, і б’ють до ньо­го по­кло­ни, як до Бо­га». Хри­с­ти­я­ни по­ви­нні з осо­б­ли­вою по­ша­ною ста­ви­ти­ся до жи­дів­сь­ко­го на­ро­ду, адже він їм дав Бо­га Ісу­са, Ді­ву Ма­рію (ви­хо­ва­ну в си­на­го­зі), за­по­ві­ді, кон­це­п­цію Бо­га, ко­с­мо­ло­гію (опо­ві­дан­ня про ство­рен­ня сві­ту) і мо­ра­ль­ні за­ко­ни жит­тя.

43. 

3. Ди­ву­ю­ся. У РУ­Н­Ві­рі, яку Ви об’­яви­ли як Бо­жу бла­го­дать, Го­с­подь має ім’я Да­ж­бог. На якій ос­но­ві? А чо­му не Ал­лах, Са­ва­от-­Єго­ва? Хі­ба ім’я Бо­га має зна­чен­ня? Го­ло­вне, аби лю­ди­на бу­ла ві­ру­ю­ча. Чи у Ва­шій це­р­к­ві є іко­на Да­ж­бо­га і свя­тих?

В. Да­ж­бог - Свя­тий Дух. Хі­ба Дух, Сві­т­ло, Пра­в­да ма­ють об­раз, стать? Ві­р­ні РУ­Н­Ві­ри іко­нам (об­ра­зам) не по­кло­ня­ю­ть­ся. А що­до зна­чен­ня іме­ни Бо­га, то уявіть та­ке. Ви при­їха­ли в Аф­ри­ку. Опи­ни­ли­ся в Уга­н­ді. Йде­те ву­ли­цею Ка­м­па­ли. З ці­ка­во­с­ти за­хо­ди­те до не­гри­тян­сь­кої це­р­к­ви. І ба­чи­те: на по­зо­ло­че­них іко­нах об­лич­чя Та­ра­са Ше­в­че­н­ка (Він у ша­п­ці, з ву­са­ми, є сяй­во на­вко­ло йо­го го­ло­ви). І тут же - Іван Фра­н­ко і Ле­ся Укра­ї­н­ка. Бі­ля цих свя­тих ікон го­рять сві­ч­ки. І ві­ру­ю­чі не­гри сла­в­лять Да­ж­бо­га - Го­с­по­да Укра­ї­ни-­Ру­си. І Ви ні­би... оте­те­рі­ли. Якесь ди­в­не (але при­єм­не) по­чут­тя за­па­ну­ва­ло у ва­шо­му єс­т­ві. І об­лич­чя свя­тих, й ім’я Да­ж­бог та­кі для Вас до бо­лю бли­зь­кі, рі­д­ні. Ви зви­к­ли в Укра­ї­ні в це­р­к­ві чу­ти пі­с­ню «Сві­ти­ся, но­вий Єру­са­ли­ме! Свят, свят Бог Са­ва­от-­Го­с­подь на­ро­ду із­ра­ель­сь­ко­го». І ба­чи­ти іко­ни апо­с­то­лів (юде­їв) Па­в­ла, Пе­т­ра, єван­ге­лі­с­тів Мат­тея, Лу­ку. Ви з ци­ми по­нят­тя­ми зжи­ли­ся і по­ві­ри­ли, що все це єди­но­бо­же­с­т­вен­не. І так му­сить бу­ти і ни­ні, і прі­с­но. І на ва­ше про­хан­ня не­гри з бла­го­він­ням опо­ві­ли, що в їх­ньо­му мі­с­ті пів­сто­літ­тя то­му по­бу­вав бла­го­ві­с­ник з свя­тої зе­м­лі Укра­ї­ни. І опо­вів їм, що укра­ї­н­сь­кий на­род, як ми­ро­лю­б­ний і Бо­гом ви­б­ра­ний, має най­ба­га­т­шу в сві­ті зе­м­лю, за­знав ве­ли­кі го­нін­ня й му­ки. Да­ж­бог, Го­с­подь Укра­ї­ни, ми­ло­се­р­д­ний і все­пра­ве­д­ний і ні­ко­го не ка­рає пе­к­лом. А йо­го апо­с­то­ли Та­рас, Іван, Ле­ся про­по­ві­ду­ва­ли мир на зе­м­лі і за це бу­ли ди­я­во­лом пе­ре­слі­ду­ва­ні, те­р­пі­ли тю­ре­м­ні му­ки. І уга­н­д­цям ві­ра в Да­ж­бо­га спо­до­ба­ла­ся. І во­ни, щоб був мир на зе­м­лі, у сво­їй це­р­к­ві на­тхнен­но сла­в­лять Да­ж­бо­га. З ці­єї ка­з­ки Ви зро­зу­мі­ли, що з ім’ям Го­с­по­да по­в’я­за­на іс­то­рія на­ро­ду, йо­го вда­ча, куль­ту­ра, мо­раль, мо­ва і кон­це­п­ція Го­с­по­да.

44. 

3. Я, як хри­с­ти­я­н­ка, вва­жаю се­бе грі­ш­ни­це­ю. Гріх, який Єва вчи­ни­ла з Ада­мом, пе­ре­йшов на всіх жі­нок. І про це всі чу­ють у це­р­к­ві. Го­с­подь за не­по­слу­шен­с­т­во ви­гнав Єву з раю і по­ка­рав її, ска­за­в­ши: «За твої грі­хи бу­деш у бо­лях ро­ди­ти». І це пра­в­да! Я ж у бо­лях ро­ди­ла ді­тей. Чи й у РУ­Н­Ві­рі Євин гріх пе­ре­хо­дить на ко­ж­ну укра­ї­н­ку?

В. Усе ро­дить­ся в бо­лях. Ві­в­ця, ко­ро­ва, ко­за ро­дять сво­їх ді­ток у бо­лях. Ду­ма­є­те, що їх­ній біль спри­чи­не­ний тим, що й на них Го­с­подь Са­ва­от по­ши­рив Євин пе­р­во­ро­д­ний гріх? Я вва­жаю, що бі­б­лій­на опо­відь про Ада­ма, Єву і га­ди­ну, що жи­ли в раю (на Ме­со­по­там­сь­кій до­ли­ні), на­ле­жить до юдей­сь­кої мі­то­ло­гії, яка, на мою ду­м­ку, не є ори­гі­на­ль­но­ю. За­ча­тіє ди­ти­ни, яке бла­го­сло­ви­ла Лю­бов, і на­ро­джен­ня ди­ти­ни не є зло­чи­ном (грі­хом). Зі зла по­хо­дить зло. А ма­ти ж під час на­ро­джен­ня здій­с­нює свя­ту дію: ро­дить ди­тя (ан­ге­ла-­по­с­ла­ни­ка Бо­жо­го). Та до­ля цьо­го ан­ге­ла ча­с­то за­ле­жить від то­го, хто і на які шля­хи спря­мує йо­го ми­с­лен­ня і як бу­дуть ви­хо­ву­ва­ти­ся йо­го емо­ці­ї.

45. 

3. До­ка­жіть, чим Си­ле­н­ко­ва ві­ра кра­ща за ві­ру Мой­сея, Хри­с­та чи Мо­га­ме­та? Я зав­жди пра­г­ну­ла до кра­що­го.

В. У «Ма­га Ві­рі» пи­шу: не­має ві­ри кра­щої чи гі­р­шо­ї. У ко­ж­ній ві­рі (на­ці­о­на­ль­ній чи ін­тер­на­ці­о­на­ль­ній) про­по­ві­ду­єть­ся лю­бов до Бо­га і по­ша­на до лю­ди­ни. І ні­хто не має пра­ва ті­єї чи ті­єї ві­ри при­ни­жу­ва­ти. Ні­яка ві­ра не впа­ла з не­ба. У ві­рі (по­ча­т­ко­вій чи ви­со­ко­ро­з­ви­не­ній) за­ко­до­ва­на вда­ча й іс­то­рія ду­хо­в­но­го роз­ви­т­ку на­ро­ду. І в цьо­му ми пе­ре­ко­ну­є­мо­ся, чи­та­ю­чи «Ве­ди», «А­ве­с­ти», «Три­пі­та­ки», «Бі­б­лі­ю» чи «Ко­ран». І Про­рок, який про­го­ло­шує за­по­ві­ді чи кон­це­п­цію Го­с­по­да, вті­лює в со­бі при­та­ман­но­с­ті ген сво­го на­ро­ду. І то­му япо­нець ка­же, що юдей­сь­ка ві­ра йо­му чу­жа. Він спо­ві­дує япон­сь­ку ві­ру (ші­н­то), в якій про­яв­ле­ні свя­то­щі, куль­ту­ра, мо­ра­ль­ні пра­ви­ла, об­ря­д­ність, сві­то­ро­зу­мін­ня і сві­то­від­чут­тя япон­сь­ко­го на­ро­ду. І він у сво­їй ві­рі чу­єть­ся сам со­бою, йо­му зру­ч­но і при­єм­но. От­же, так я вже го­во­рив, є ві­ра рі­д­на і є ві­ра чу­жа. Є ма­ти рі­д­на і є ма­ти чу­жа. Спи­тай­те са­ма се­бе: яка для вас ма­ти кра­ща? Ра­би­ни на­вча­ють сво­їх ду­хо­в­них ді­тей, що жид, в яко­го з ди­тя­чих літ був за­бра­ний юда­їзм і бу­ла йо­му при­ще­п­ле­на чу­жа ду­хо­в­ність, пе­ре­став бу­ти жи­дом. Та за­гу­б­ле­ний син ча­с­то по­ве­р­та­єть­ся до сво­го ро­ду, пи­тає: хто я, з яко­го ко­ре­ня по­хо­джу? 

46. 

3. Те­пер на­ші га­зе­ти од­ні пи­шуть «жид», а дру­гі - «є­в­рей». Чи «жид» об­ра­з­ли­ва на­зва?

В. Та­кої ре­лі­гії, як єв­ре­їзм, не­має, є юда­їзм. Сло­во «є­в­рей» ха­на­ан­сь­ке. Ко­ли Ха­на­а­ни на дру­го­му бе­ре­зі рі­ки по­ба­чи­ли (а це мо­г­ло бу­ти 3150 ро­ків то­му) при­бу­лих іно­зе­м­ців, во­ни їх на­зва­ли «ібр», що зна­чить «зай­ш­лі», «ті, що по ін­шій сто­ро­ні рі­ки». Ара­мей­ці ви­мо­ви­ли «ібр», як «е­б­ре­ї». І звід­си - «гі­б­ре­ї», «є­в­ре­ї». Юдеї - са­мо­на­зва на­ро­ду. Є тве­р­джен­ня, що пле­м’я ма­ло то­тем з ім’ям Єд, що зна­чить «лев». З «Єд» і по­ста­ли сло­ва «ю­да», «ю­де­я», «ю­де­єць». Ла­ти­ни ка­за­ли «ю­да­у­ес», а гре­ки - «і­о­у­да­і­ос». Ан­г­лій­ці ви­мо­ви­ли, як «джю», а Укра­ї­н­ці й По­ля­ки, як «жид». Жид - на­зва пра­ви­ль­на, до­стой­на, і її вжи­ва­ли Т. Ше­в­че­н­ко, Ів. Фра­н­ко і весь наш на­род.

47. 

3. Мій зна­йо­мий у Ки­є­ві на чо­р­но­му ри­н­ку ку­пив «Ма­га Ві­ру», бо утра­тив на­дію отри­ма­ти з Аме­ри­ки. Чи бу­де мо­ж­ли­вість ви­да­ти «Ма­га Ві­ру» в Укра­ї­ні, щоб за­до­во­ль­ни­ти по­тре­бу чи­та­чів?

В. Сьо­го­дні в Укра­ї­ні ви­да­в­ни­чі спра­ви пе­ре­жи­ва­ють кри­зу. Та ко­ли до нас зве­р­неть­ся ви­да­в­ни­ц­т­во, го­то­ве під­пи­са­ти умо­ву ви­дан­ня, ми до­по­мо­же­мо, при­сла­в­ши ва­лю­ту на ку­пі­в­лю па­пе­ру. За остан­ні два ро­ки з Укра­ї­ни я ді­с­тав сім ти­сяч ли­с­тів із за­пи­тан­ням: ко­ли і як мо­ж­на ку­пи­ти «Ма­га Ві­ру»? При­кро, що за­до­ві­ль­ної від­по­ві­ді ще не мо­же­мо да­ти.

48. 

3. Бо­га чи Про­ро­ка Ісу­са по­слав Са­ва­от-­Єго­ва, і то­му йо­го на­у­ка Бо­жа. Ма­го­мет по­сла­ний Ал­ла­хом. І про це він ска­зав ара­бам: «Крім Ал­ла­ха, не­ма Бо­га, а я йо­го Про­рок». Чим Ви, Лев Си­ле­н­ко, до­ка­же­те укра­ї­н­цям, що Ви по­сла­ний Го­с­по­дом Да­ж­бо­гом?

В. Як­що лю­ди­ну по­сла­ло До­б­ро, во­на чи­нить до­б­ро. Зі Сві­т­ла по­хо­дить сві­т­ло. Як­би я не був по­сла­ний Го­с­по­дом Да­ж­бо­гом, я б не про­по­ві­ду­вав Ві­ри в єди­но­су­що­го, ми­ло­се­р­д­но­го і все­пра­ве­д­но­го Да­ж­бо­га і не мав би на­тхнен­ня на­пи­са­ти «Ма­га Ві­ру». Да­ж­бог - Пра­в­да, Свя­тий Дух Укра­ї­ни-­Ру­си, Моя ві­ра бла­го­сло­вен­на Да­ж­бо­гом і є спа­сін­ням для мо­го на­ро­ду, який я лю­б­лю бі­ль­ше, ніж са­мо­го се­бе. Ко­ли мій на­род іще не ви­знає мо­єї ві­ри, то це не йо­го про­ви­на, а тих ан­ти­ук­ра­їн­сь­ких сил, які осла­би­ли в йо­го ду­ші свя­те хо­тін­ня - хо­тін­ня втве­р­джувати не­за­ле­ж­ну ду­хо­в­ність.

49. 

3. РУ­Н­Ві­ра, як це­р­к­ва, Укра­ї­н­сь­ка ві­ра в Бо­га і фі­ло­со­фія укра­ї­н­сь­кої пра­в­ди, мо­ра­лі, куль­ту­ри, що й ка­за­ти, спра­ва свя­та! Але на­ші лю­ди до всьо­го збай­ду­жі­ли. Та їх і об­ви­ну­ва­чу­ва­ти не мо­ж­на. 70 ро­ків з них лі­пи­ли ра­дян­сь­ку лю­ди­ну: жи­ви по­-ра­дян­сь­ко­му. У нас на­ці­о­на­ль­на куль­ту­ра тіль­ки по фо­р­мі, а от по ду­ху, змі­с­ту со­ці­а­лі­с­ти­ч­на. І при­га­дую я, як пі­о­не­р­ка де­кла­му­ва­ла вірш -»Моя ба­ть­кі­в­щи­на - це пар­тії го­ло­с. Моя ба­ть­кі­в­щи­на- це Ле­ні­на клич». Але за­мість «це» в ду­м­ці ма­ла «не». Бо ж ви­хо­ди­ло так: вір у пар­тію і Ле­ні­на не ду­ма­ю­чи, і ця ві­ра те­бе спа­са­ти­ме. А ко­ли по­чнеш ду­ма­ти і ска­жеш, що в те­бе бу­ла ба­ть­кі­в­щи­на ще пе­ред Ле­ні­ним, ста­неш грі­ш­ни­ком, опи­ни­ш­ся в конц­та­бо­рі. Ім­пе­рія Ле­ні­на і її конц­та­бо­ри лі­к­ві­до­ва­ні. І те­пер лю­дям ка­жуть: жи­ви по­-хри­с­ти­ян­сь­ко­му, у нас хри­с­ти­ян­сь­ка куль­ту­ра, чи­тай ді­тям «Бі­б­лі­ю», ці­луй іко­ну Ар­хи­с­т­ра­ти­га. Але він ди­ти­ні чу­жий, не зро­зу­мі­лий. Огля­ну­ся: там ка­то­ли­ки, там пра­во­сла­в­ні, там сві­д­ки Єго­ви чи ба­п­ти­с­ти. І між ни­ми не­зго­да, сва­р­ня, і всі во­ни хри­с­ти­я­ни. І то­му де­хто ка­же, що «це пе­ре­хід з яр­ма в яр­мо». Учи­те­лю, по про­фе­сії я лі­кар. Ви, як ду­хо­в­на осо­ба, ска­жіть ким ми по­ви­нні бу­ти?

В. Від­по­відь на Ва­ше за­пи­тан­ня є в «Ма­га Ві­рі», в ка­те­хи­зи­сі РУ­Н­Ві­ри «На­в­чан­ня». Лю­ди­на ро­дить­ся два ра­зи. Пе­р­ше на­ро­джен­ня ті­ле­с­не, а дру­ге - ду­хо­в­не. Ми бу­де­мо до­стой­ни­ми, ус­пі­ш­ни­ми і ща­с­ли­ви­ми лю­дь­ми, ко­ли ро­ди­ти­ме­мо се­бе не тіль­ки ті­ле­с­но, а й ду­хо­в­но. Ро­бі­мо так, щоб ду­хо­в­но нас не ро­ди­ли ні­які чу­жі си­ли. З чу­жо­го по­хо­дить чу­же. Ким укра­ї­нець по­ви­нен бу­ти? Укра­ї­нець по­ви­нен бу­ти укра­ї­н­цем. Так, як жид по­ви­нен бу­ти жи­дом, а япо­нець - япо­н­цем. Ко­ли ми бу­де­мо за ві­рою укра­ї­н­ця­ми, у нас бу­де укра­ї­н­сь­кий шлях жит­тя. Са­мо­на­ро­дить­ся в ду­ші на­шій не­за­ле­ж­ність на­ці­о­на­ль­но­го «Я». Своя Ві­ра, своя Во­ля і Пра­в­да в сво­їй ха­ті бу­де то­ді, ко­ли нас оду­хо­т­во­рю­ва­ти­ме укра­ї­н­сь­ке ро­зу­мін­ня Бо­га. Щоб жид був жи­дом, йо­му ра­бин у си­на­го­зі чи­тає «Бі­б­лі­ю»: «Не­хай не бу­де в те­бе чу­жо­го Бо­га, і щоб ти не кла­ня­в­ся пе­ред чу­жо­зе­м­ним Бо­гом», «Пса­ль­ми», 81,9, Тоб­то, щоб ти не кла­ня­в­ся пе­ред чу­жою ду­хо­в­ні­с­тю, пе­ред чу­жим ро­зу­мін­ням Бо­га. 

Суть шо­с­та 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

50. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, моя при­яте­ль­ка-­ха­р­кі­в’я­н­ка ді­с­та­ла від Вас ли­с­та. Пи­ше, що Ва­ше сло­во спа­с­ло її, на ду­ші ста­ло ве­се­лі­ше, здо­ро­в’я по­кра­ща­ло. Я пра­цюю мед­се­с­т­ро­ю. По­во­джен­ня лю­дей, кри­ки, об­ра­з­ли­ві сло­ва не­р­ву­ють ме­не, і я вто­м­лю­ю­ся. Те­пер на­віть дрі­б­ни­ці ду­шу за­по­ло­ню­ють гні­вом. Спа­сіть!

В. На­ші пред­ки три­пі­ль­ці (і це стве­р­джу­ють «Ве­ди») умі­ли тій лю­ди­ні, яка сво­їм по­во­джен­ням чи сло­вом не­р­вує бли­ж­чо­го, спо­кій­но ка­за­ти: «Не не­р­вуй ме­не, я хо­чу до­в­го жи­ти». От­же, у най­да­в­ні­ші ча­си вже бу­ло ві­до­мо, що той, хто зло­стить лю­ди­ну, за­зі­хає на її здо­ро­в’я. Як­що по­ві­ри­те мо­їй на­у­ці, во­на по­мо­же Вам. Ко­ли хтось не­оба­ч­ним сло­вом гні­вить Вас, спо­кій­но в ду­м­ці (все ін­ше за­бу­в­ши) ка­жіть: «Я ро­зу­м­на, бо не гні­ва­юсь. Я бла­го­ро­д­на лю­ди­на, бо гні­вом не ви­сна­жую ду­ші сво­єї і не за­тьма­рюю ро­зу­му мо­го. Хто в ду­шу мою ки­дає злоб­ні сло­ва, то­го не чу­ю. Я на гнів не від­по­ві­даю гні­вом. Сла­ва Да­ж­бо­го­ві! Да­ж­бог - Лю­бов, я в Лю­бо­ві і Лю­бов у ме­ні». (Ва­ж­ли­ве: чу­ю­чи об­ра­зи, не спі­шіть на них від­по­ві­да­ти об­ра­за­ми. Ще ні­хто гнів не пе­ре­міг гні­вом. Лю­ди­на - ди­ти­на При­ро­ди. Єд­най­те­ся з по­лем, озе­ром, лі­сом, кві­та­ми).

51. 

3. Учи­те­лю, про­чи­тав Ва­ше ін­тер­в’ю в «У­к­ра­ї­ні», а мої дру­зі - в «Мо­ло­ді Укра­ї­ни». До­б­ре, що Ви є! Ми їз­ди­ли в Ха­р­ків на пар­тій­ні збо­ри. І чу­ли: ду­май­мо про на­ці­о­на­ль­ні спра­ви, зро­бі­мо на­шу зе­м­лю кві­ту­чою, а рі­ки - чи­с­ти­ми. А ко­ли стрі­ну­ли­ся з ба­тю­ш­кою, він ска­зав: не ду­май­те про зе­м­не, від ньо­го грі­хи по­хо­дять, ду­май­те про цар­с­т­віє не­бе­с­не. От­же, дві рі­з­ні на­у­ки.

В. Хто не ду­має, той не жи­ве. Хто хо­че, щоб за ньо­го ін­ші ду­ма­ли, бо він лі­ну­єть­ся або бо­їть­ся, стає ра­бом лю­ди­ни ду­ма­ю­чо­ї. Жи­веш на Зе­м­лі, ду­май про зе­м­не, зе­м­ля - твій дім. А ко­ли під­еш на Не­бо, бу­деш ду­ма­ти про не­бе­с­не. Ще ні­хто з по­ме­р­лих не по­ве­р­ну­в­ся з Не­ба на зе­м­лю і не роз­ка­зав, як там є. То­му що ви об’­єд­на­ли­ся в гро­ма­ду РУ­Н­Ві­ри, до вас при­йде «Ма­га Ві­ра», кни­га об­ря­дів, «Ка­те­хи­зис РУ­Н­Ві­ри» та ін­ше. І - моє бла­го­сло­вен­ня.

52. 

3. Сла­ва Ісу­су Хри­с­ту! До­ро­гий Учи­те­лю Си­ле­н­ко, Ви про­по­ві­ду­є­те ві­ру в єди­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га. Я ду­ма­ла, Ви по­га­нин, язи­ч­ник. Та пан-­отець ме­ні ска­за­ли, що по­га­ни ві­рять у ба­га­тьох бо­гів, а в РУ­Н­Ві­рі на­у­ка про єди­но­го Бо­га. Та я жи­ву з Хри­с­том і без Да­ж­бо­га мо­жу обі­йти­ся. Ви по­бо­рю­є­те хри­с­ти­ян­сь­ку Ві­ру?

В. Пра­ви­ль­не знан­ня ні­ко­му не шко­дить. От­же, юдей­сь­ке ім’я Джа­го­шуа озна­чає: «Той, ко­му по­ма­гає Яг­ве (Єго­ва)». Це ім’я і сьо­го­дні ду­же по­ши­ре­не в Із­ра­е­лі. І во­но ви­мо­в­ля­єть­ся, як «Джа­шу­я». Гре­ки ім’я Джа­шуя ви­мо­ви­ли, як Ісус. От­же, сло­ва: «сла­ва Хри­с­ту Ісу­су» озна­ча­ють: «По­ма­зан­ни­ко­ві Єго­ви, яко­му Єго­ва по­ма­гає, сла­ва!» (Єго­ва-­Са­ва­от - Бог на­ро­ду Юдей­сь­ко­го). Да­ж­бог - Да­тель Бут­тя. Да­ж­бог - Сві­т­ло жит­те­т­во­ря­ще. Там, де не­має Сві­т­ла, не­має жит­тя. І хоч Ви й не ві­ри­те в Да­ж­бо­га, він, як ми­ло­се­р­д­ний Го­с­подь, опі­ку­єть­ся Ва­ми. Я ві­рую в Да­ж­бо­га і то­му не по­бо­рюю ні хри­с­ти­ян­сь­кої, ні бу­д­ди­ст­сь­кої, ні жи­дів­сь­кої чи ін­шої ві­ри. Хри­с­ти­я­нізм в Укра­ї­ні є і бу­де, бо є і бу­дуть та­кі лю­ди, ро­зум і ду­шу яких він по­вні­с­тю за­до­ві­ль­ня­є. Сла­ва Да­ж­бо­гу!

53. 

3. Чи бу­дуть Ва­ші про­по­ві­д­ни­ки на­ве­р­та­ти ру­му­нів, гре­ків на РУ­Н­Ві­ру? І дру­ге: де ж со­вість? На­ці­о­на­ль­ні по­чу­ван­ня, па­т­рі­о­тизм хі­ба мо­жуть бу­ти спра­вою ре­лі­гій­ною!?

В. Со­вість - по­чут­тя від­по­ві­да­ль­но­с­ти лю­ди­ни чи на­ро­ду за свої вчи­н­ки пе­ред ін­шою лю­ди­ною чи на­ро­до­м. Лю­ди без со­ві­с­ти зна­чить без ві­ри в до­б­ро, пра­в­ду, честь. Не мо­ж­на тво­ри­ти до­б­ра, не ві­ря­чи в до­б­ро. РУ­Н­Ві­ра - на­ці­о­на­ль­на ре­лі­гі­я. У ній ви­зна­че­ні прин­ци­пи со­ві­с­ті ві­ру­ю­чо­го в Да­ж­бо­га. З іс­то­рії зна­є­мо: на­ці­о­на­ль­ні ре­лі­гії не при­зна­че­ні на екс­порт. У них не­має ду­хо­в­но­го ім­пе­рі­а­лі­з­му і во­ро­жо­го ста­в­лен­ня до ін­ак­ше ві­ру­ю­чих. Де Ви чу­ли, щоб япо­н­ці на­ве­р­та­ли ін­ду­сів на япон­сь­ку ві­ру, на япон­сь­кі по­нят­тя со­ві­с­ти, куль­ту­ри? Але ар­хи­є­реї (тоб­то ста­р­ші же­р­ці) ін­тер­на­ці­о­на­ль­них ре­лі­гій ба­чать в усіх на­ці­о­на­ль­них ре­лі­гі­ях ате­їзм, по­ган­с­т­во, па­т­рі­о­тизм, ку­мир­с­т­во і осу­джу­ють їх. Я ві­рю, що па­т­рі­о­тизм (ві­р­ність на­ро­ду, ві­т­чи­з­ні) по­чут­тя сві­т­ле, бла­го­ро­д­не і Го­с­по­дом бла­го­сло­вен­не так, як лю­бов ма­те­рі до ди­ти­ни. У ін­ду­ї­з­мі, в япон­сь­кій ре­лі­гії чи юда­ї­з­мі (в рі­д­ній жи­дів­сь­кій на­ці­о­на­ль­ній ре­лі­гії) па­т­рі­о­ти­ч­ні по­чу­ван­ня є по­нят­тя­ми ре­лі­гій­ни­ми. Лю­ди­на, яка не має лю­бо­ви до Ві­т­чи­з­ни, пі­до­зрі­ла. О, як на­тхнен­но ор­то­до­к­са­ль­ний жид мо­лить­ся в си­на­го­зі, свя­ту ві­р­ність Ві­т­чи­з­ні ви­сло­в­лю­ю­чи! «Ко­ли за­бу­ду те­бе, Єру­са­ли­ме, не­хай пра­ву ру­ку мою від­ні­ме в ме­не! Не­хай язик мій при­ли­п­не до го­р­та­ні мо­єї, ко­ли не зга­даю те­бе, як не по­ста­в­лю Єру­са­ли­ма по­над усі ра­до­щі мо­ї», «Бі­б­лія, Псаль­ми», 137,5,6. Я з по­ша­ною ста­в­лю­ся до па­т­рі­о­тів (усіх на­цій і рас), які ві­р­но слу­жать сві­т­лим іде­а­лам сво­єї Ві­т­чи­з­ни.

54. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, я чу­ла про Ва­шу РУ­Н­Ві­ру. По­мо­жіть, у на­шій ха­ті пе­к­ло. Чо­ло­вік став ба­п­ти­с­том, ка­же, що при­йн­яв Хри­с­та. А до­нь­ка пі­ш­ла до сві­д­ків Єго­ви. А се­с­т­ра од­ру­же­на з пра­во­сла­в­ним. Ко­ли при­йде свя­то, хоч із ха­ти ті­кай. Піп при­хо­див з ка­ди­лом і кро­пи­лом, а чо­ло­вік йо­му ска­зав, що ка­ди­ло і кро­пи­ло - то по­ган­с­т­во, ку­мир. Хо­ди­ла до це­р­к­ви, і там ка­то­ли­ки і пра­во­сла­в­ні ма­ха­ють ку­ла­ка­ми са­мі на се­бе. Од­ні ка­жуть: Ри­мо­ві це­р­к­ви не да­мо! А ін­ші: Мо­с­к­ві - не да­мо! Я б хо­ті­ла десь ви­ї­ха­ти, як­би в Аме­ри­ці ма­ла якусь пра­цю на фе­р­мі.

В. Я про­по­ві­дую свя­ту Ві­ру в Го­с­по­да Да­ж­бо­га, щоб в укра­ї­н­сь­кій ро­ди­ні бу­ло до­б­ре ду­хо­в­не здо­ро­в’я. Ко­ж­на лю­ди­на має пра­во ві­ри­ти так, як хо­че, і в те, що хо­че. Я не втру­ча­ю­ся в ро­дин­ні ре­лі­гій­ні не­зго­ди. Я при­ніс не меч, а мир. І до­б­ре знаю: чим ви­ща в ро­ди­ні на­ці­о­на­ль­на со­вість, гі­д­ність, тим тя­ж­че ду­ше­х­ва­там її роз’­єд­на­ти, роз­сва­ри­ти і роз­по­ря­джа­ти­ся її ду­шею, ро­зу­мом, грі­ш­ми. І до­б­рим при­кла­дом є шве­ди, ан­г­лій­ці, ні­м­ці, жи­ди, япо­н­ці. Спа­си­бі Вам за щи­ру, май­же ди­тя­чу без­по­се­ре­д­ність.

55. 

3. Є в нас те­пер «се­к­та» Йо­гів. Ска­жіть, що озна­ча­ють сло­ва «Га­ре Крі­ш­на»? Є та­кі, які ра­дять за­ли­ши­ти ро­ди­ну, не ду­ма­ти про на­ці­о­на­ль­ні, дер­жа­в­ні спра­ви. Обі­ця­ють оща­с­ли­ви­ти, по­єд­на­ти з бо­же­с­т­вом, утекти від сві­ту. Бо Ско­во­ро­да ска­зав: «Світ ме­не ло­вив, але не спій­мав». Учи­те­лю, хо­чу по­чу­ти Ва­шу ду­м­ку.

В. По­нят­тя «Світ ме­не ло­вив, але не спій­мав» ме­ні не по­до­ба­є­ть­ся. Ко­ли те­бе ло­вив світ до­б­рий, то від ньо­го ті­ка­ти не тре­ба. Будь з ним і ро­би, щоб він був ще до­б­рі­шим. А ко­ли те­бе ло­вить злий світ, то чо­му ті­ка­єш? По­чни бій зі злом і в цій бо­ро­ть­бі змі­ц­ні­єш ду­шею і ті­лом. Ті, які ка­жуть «Пе­ре­дай нам свою ду­шу, ві­ді­йди від су­с­пі­ль­но­го жит­тя, об­ми­най люд­сь­кі вза­є­мо­від­но­шен­ня», і обі­ця­ють по­єд­на­ти те­бе з бо­же­с­т­вом і го­то­ві то­бі да­ти ім’я бо­же­с­т­ва, хо­чуть, щоб ти пе­ре­став бу­ти сам со­бо­ю. Ска­жи їм: «Ко­ли вам від­дам свою ду­шу, то що бу­ду ва­р­тий без ду­ші?» Стан збай­ду­жін­ня, який ча­с­то ме­жує з очма­нін­ням, во­ни ого­ло­шу­ють люд­сь­ким ща­с­тям. Сло­ва «Га­рі Крі­ш­на» в то­ч­но­му пе­ре­кла­ді озна­ча­ють «Га­р­ний Те­м­ний». Це од­на з гі­н­ду­сь­ких сект.

56. 

3. Ісус Хри­с­тос при­ніс лю­дям мир, зго­ду, лю­бов. Та лю­ди не чи­та­ють «Бі­б­лі­ї», не зна­ють на­у­ки Хри­с­то­во­ї. Вій­ни ро­б­лять. А хто меч ві­зь­ме, від ме­ча за­ги­не. Тре­ба лю­би­ти лю­дей, а не про­кли­на­ти їх. Я єван­ге­лі­с­т­ка. А в пра­во­сла­в­них є ана­те­ма. І Ви, бра­те Си­ле­н­ко, му­си­те по­лю­би­ти Хри­с­та.

В. Ба­чу, мої сло­ва бу­дуть Вам не зро­зу­мі­ли­ми. І то­му про­чи­таю Вам з «Є­ва­н­ге­лій» бла­гу вість Хри­с­то­ву. «Не ду­май­те, що я при­йшов по­сла­ти мир на зе­м­лю. Не мир я при­ніс, а меч. При­йшов я по­ста­ви­ти си­на про­ти ба­ть­ка йо­го, і до­ч­ку про­ти ма­те­рі її, і не­ві­с­т­ку про­ти све­к­ру­хи її». «Хто лю­бить ба­ть­ка або ма­тір бі­ль­ше, ніж ме­не, не до­стой­ний ме­не. Хто лю­бить си­на або до­ч­ку бі­ль­ше, ніж ме­не, не до­стой­ний ме­не». «Хто не зі мною, той про­ти ме­не», «Є­ва­н­ге­лі­є», Мат­тей, 10,34,35,37 і 12,30. І «Хто не лю­бить Ісу­са Хри­с­та, не­хай бу­де про­кля­тий», апо­с­тол Па­в­ло, 1-ше П. до Ко­ри­н­тян, 16,22. От­же, лю­би, бо про­кле­ну. Про­клят­тя - стра­ш­на ка­ра. Та я її не бо­ю­ся, я ві­рю: ні­хто ні­ко­го не має пра­ва при­му­шу­ва­ти лю­би­ти. Лю­бов з при­му­су - це стра­ж­дан­ня. «Кто не с на­мі, тот про­тів нас» - іде­о­ло­гія не­на­ви­с­ти. Бу­д­ди­с­ти не є з Хри­с­том, але во­ни не про­ти Хри­с­та. Ві­р­ні РУ­Н­Ві­ри не є з Хри­с­том, але во­ни не про­ти Хри­с­та.

57. 

3. Те­пер у нас ду­хо­в­не від­ро­джен­ня, і то­му ду­же по­ши­ре­ні сло­ва «спра­ве­д­ли­вість», «ві­ра го­ри во­ру­шить», «пра­в­да пе­ре­ма­га­є», «хри­с­ти­ян­сь­ка мо­раль», «бу­дь­мо куль­ту­р­ни­ми». А жит­тя те­че сво­єю рі­ко­ю. І ні­би й Хри­с­тос не ро­бить лю­дей кра­щи­ми. Що ж є?

В. Бу­дь­мо вду­м­ли­ви­ми лю­дь­ми. Ні­ко­ли й ні­де не за­бу­вай­мо, що го­ло­вне в жит­ті не сло­ва «пра­в­да», «ві­ра», «спра­ве­д­ли­вість», «Бог», «мо­раль», «ку­ль­ту­ра», «бра­тер­с­т­во», а те, які вкла­деш по­нят­тя у ці при­на­д­ні сло­ва. І ко­ли лю­ди Укра­ї­ни ці­єї Му­д­ро­с­ти не зро­зу­мі­ють, бу­дуть зав­жди об­ду­ре­ні, ні­ко­ли не роз­по­ря­джа­ти­муть­ся са­мі со­бою і не бу­дуть ус­пі­ш­ни­ми ко­ва­ля­ми сво­єї до­стой­ної до­лі.

58. 

3. Учи­те­лю, ме­ні 28 ро­ків, од­ру­же­ний, у ме­не дво­йко ді­тей. З мі­с­та пе­ре­їхав у се­ло, щоб ді­ти ма­ли сві­же мо­ло­ко. Я маю свою ку­з­ню і двох юна­ків-­уч­нів. Ска­жіть, що по­трі­б­но, щоб я мав сла­ву до­б­ро­го ко­ва­ля?

В. По­трі­б­ні Лю­бов і Ві­ра. Як­що не ма­єш лю­бо­ви до ко­валь­сь­кої пра­ці, як­що не ма­єш ві­ри у свої спро­мо­ж­но­с­ті, не ко­ва­люй. Бо ко­ва­ля з те­бе не бу­де. Пра­ця без лю­бо­ви - стра­ж­дан­ня. Ко­валь­сь­ка пра­ця тя­ж­ка, та ко­ли ко­валь лю­бить її, во­на стає при­єм­но­ю. Щоб пра­ця бу­ла ус­пі­ш­ною, її тре­ба зна­ти. Є два спо­со­би пі­знан­ня: спо­гля­дан­ня і мі­р­ку­ван­ня. І дру­гий - ви­про­бу­ван­ня і ви­ко­нан­ня. Ро­биш ко­че­р­гу, вкла­дай у пра­цю всі свої знан­ня і зді­б­но­с­ті. Ко­ли зроб­ле­на ко­че­р­га то­бі не спо­до­ба­лась, не пе­ре­ко­нуй ін­ших, що во­на до­б­ра. Не лі­нуй­ся її пе­ре­ро­би­ти. Твій твір по­ви­нен ра­ду­ва­ти те­бе до­ве­р­шен­ні­с­тю. І з ці­єї тво­р­чої ра­до­с­ти бу­де в те­бе ро­ди­ти­ся ві­ра в се­бе. З ві­ри в се­бе по­ста­ва­ти­ме опра­в­да­на впе­в­не­ність. По­ста­ва­ти­ме від­да­ність і по­чут­тя гі­д­но­с­ті, без яких не мо­ж­на ус­пі­ш­но йти до ме­ти. Да­вай лю­дям пра­цю тіль­ки ту, яку ти зро­бив з най­бі­ль­шим умін­ням. Ста­ра­ю­чись усе ро­би­ти як­най­кра­ще, ти сам се­бе вдо­с­ко­на­лю­єш, зба­га­чу­є­ш­ся до­сві­дом, знан­ням, до­б­рим на­ви­ком. І за­оща­джу­єш час і ене­р­гі­ю. Ні­ко­му не ка­жи, що твій ви­ріб най­кра­щий, бо ста­неш пі­до­зрі­лим. Без тво­єї при­су­т­но­с­ті лю­ди твій ви­ріб огля­да­ють, ви­про­бо­ву­ють і сла­в­лять, ко­ли він ва­р­тий сла­ви. Ва­р­ті­с­на пра­ця ро­бить лю­ди­ну ва­р­ті­с­но­ю. І уч­ні твої по­ви­нні зна­ти: удар мо­ло­т­ком має бу­ти пра­ви­ль­ний. Під­ні­має мо­лот - вди­хає по­ві­т­ря, б’є мо­ло­том - ви­ди­ха­є. Як­що ро­би­ти­ме на­впа­ки, си­ла по­ки­не йо­го. На­ші сла­в­ні пред­ки (три­пі­ль­ці - ски­ти) бу­ли пе­р­ши­ми в Єв­ро­пі ко­ва­ля­ми. От­же, твоя про­фе­сія да­в­ня і бла­го­ро­д­на. Ра­джу огля­ну­ти му­зеї, огля­ну­ти три­пі­ль­с­ко-­скит­сь­кі ви­ро­би, їм 5, 3 ти­ся­чі ро­ків. Ра­дість при­хо­дить від ра­до­с­ти. Ко­ва­ле­ві по­трі­б­на ра­дість, і то­му се­ля­нам і уч­ням ні­ко­ли не го­во­ри при­крих слів. Не псуй їм на­строю не­оба­ч­ним сло­во­м. Зі­псу­тий на­стрій по­ве­р­та­єть­ся до ті­єї лю­ди­ни, яка йо­го ви­кли­ка­ла в ін­шій. Учень, який лю­бить сво­го учи­те­ля, кра­ще за­сво­ює йо­го на­у­ку. Пі­знай ува­ж­но Сім За­ко­нів Пра­ви­ль­но­го жит­тя, які об’­яв­ле­ні в «Ма­га Ві­рі». Вір мо­їй на­у­ці, і ця ві­ра по­мо­же то­бі вті­лю­ва­ти її в жит­тя на ща­с­тя со­бі і бли­ж­нім.

59. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, моя про­фе­сія - лі­кар. Пра­цюю в лі­ка­р­ні. На­ле­жу до «Сла­ву­ти­ча». «Ма­га Ві­ра» ме­ні пе­ре­да­на з Ки­є­ва. Вра­жен­ня ве­ли­ке: у Ва­ших ге­нах вті­ли­ла­ся (шля­хом ін­ка­р­на­ції) ду­хо­в­на по­ту­ж­ність на­ро­ду. Хо­чу по­чу­ти Ва­шу ду­м­ку. Усі лю­ди бу­в­шої ім­пе­рії чо­гось ждуть. Той - но­вої ху­н­ти, а той жде спа­сін­ня з Аме­ри­ки. Лю­ди пе­ре­ко­на­ні, що уряд Укра­ї­ни по­ви­нен за­без­пе­чи­ти на­род жит­тє­ви­ми по­тре­ба­ми. Ска­жіть: якою за­в­т­ра бу­де Укра­ї­на?

В. З при­єм­ні­с­тю ска­жу: ли­с­ти до ме­не при­хо­дять не тіль­ки з міст Укра­ї­ни, а й з Му­р­ман­сь­ка, Но­ріль­сь­ка, Ка­зах­ста­ну, Ана­ди­ра, де офо­р­м­лю­ють­ся гро­ма­ди РУ­Н­Ві­ри, з Кам­ча­т­ки та ін­ших об­ла­с­тей. На всіх про­с­то­рах ко­ли­ш­ньої тю­рь­ми на­ро­дів жи­вуть мої рі­д­ні лю­ди! О, лю­ди мої! Мно­го­ві­ко­ве раб­с­т­во за­вда­ло шко­ду су­ті «Я» ва­шо­го. Осла­би­ло си­лу во­лі, ві­ру в се­бе. Стри­ма­ло пра­г­нен­ня ма­ти по­слі­до­в­ність, на­по­ле­г­ли­вість у ді­ях. Осла­би­ло по­чут­тя зрід­не­но­с­ті. Та сьо­го­дні про­лу­нав мо­гу­т­ній дзвін во­лі. Упа­ли му­ри тю­ре­м­ні. І на ру­ї­нах ім­пе­рії ми ме­ту­ши­мо­ся без ко­ла і дво­ра. На­га­ду­є­мо обез­до­ле­них ра­бів ва­ві­лон­сь­ких чи рим­сь­ких. З чо­го по­ча­ти са­мо­по­ря­ту­нок? З ві­ри. Усі ми по­ви­нні без­за­с­те­ре­ж­но по­ві­ри­ти, що Укра­ї­на (на­ша рі­д­на ха­та) бу­де та­кою, якою ми її зро­би­мо. Бу­де во­на не­за­ле­ж­на, як у нас бу­де не­за­ле­ж­не ми­с­лен­ня. Бу­де во­на ба­га­та, кві­ту­ча. Ро­зу­м­на і на­тхнен­на. Її рі­ки, як у да­в­ні ча­си, те­к­ти­муть ме­дом і мо­ло­ком, бо та­ка їх­ня при­ро­да, її сте­пи па­х­ну­ти­муть ду­х­мя­ним зо­ло­то­-ко­лос­сям. Скі­ль­ки ко­ло­с­ків, сті­ль­ки впро­довж ти­ся­чо­літь упа­ло си­нів і до­ньок в ра­т­них бо­ях з на­ї­з­ни­ка­ми, щоб ми, їх­ні по­то­м­ки, ма­ли пра­во бу­ти вла­с­ни­ка­ми зе­м­лі Укра­ї­ни-­Ру­си. Бу­де во­на не­за­ле­ж­на, її ро­зум і та­лант ві­ль­но роз­ви­ва­ти­муть­ся со­бі на Ща­с­тя і на сла­ву люд­с­т­ва. І бла­га вість про Укра­ї­ну дер­жа­в­ну лу­на­ти­ме у сві­тах, як про Го­с­по­дом лю­б­ле­ну зе­м­лю ми­ру, кра­си і до­б­ра. І сло­ва «гро­ма­дя­нин Укра­ї­ни» усі­ма мо­ва­ми ви­мо­в­ля­ти­муть­ся з по­ша­но­ю. Або - бу­де Укра­ї­на раб­сь­ка, під­ле­г­ла тим чи тим мі­літа­р­ним чи ре­лі­гій­ним на­ї­з­ни­кам, які ли­це­мі­р­но ки­да­ти­муть кли­чі «рі­в­ність», «спа­сін­ня», «брат­с­т­во», «спі­ль­на обо­ро­на», «вза­є­мо­до­по­мо­га». Бу­де во­на оду­ре­на (її си­нів ни­щи­ти­муть або ку­п­ля­ти­муть во­ро­ги). І бу­де во­на обі­кра­де­на: ска­р­ба­ми її зе­м­лі і тру­дом її рук роз­по­ря­джа­ти­муть­ся чу­жі лю­ди. Ті­ло і ду­ша її ми­ло­ви­д­них ді­тей бу­дуть зна­си­лу­ва­ні іно­зе­м­ни­ми ду­шо­ло­ва­ми. Ма­ла ре­лі­гій­на куль­ту­ра - стра­ш­не не­ща­с­тя на­ро­ду. Один ві­ру­ю­чий пра­г­ну­ти­ме, щоб іко­ни, до яких він б’є по­кло­ни, бу­ли у всіх ха­тах, ка­н­це­ля­рі­ях, уста­но­вах, а дру­гий йо­му від­по­ві­да­ти­ме: «Мо­єю іко­ною є зо­ло­тий герб Укра­ї­ни». І та­ко­го об­ви­ну­ва­тять в ате­ї­з­мі, по­ган­с­т­ві. І бу­де гнів. І те­м­ні ді­я­ти­муть за ка­но­ном се­ре­д­ньо­віч­чя: «У­би­ти ті­ло грі­ш­ни­ка, щоб спа­с­ти йо­го ду­шу». І Укра­ї­на в’я­ну­ти­ме, як де­ре­во з пе­ре­рі­за­ним ко­рін­ням. І сло­ва «гро­ма­дя­нин Укра­ї­ни» на чу­жих зе­м­лях ви­мо­в­ля­ти­муть­ся з глу­м­ли­вою усмі­ш­ко­ю. Упро­довж ві­ків ми бу­ли руй­ні­в­ни­ка­ми. Ми руй­ну­ва­ли ті ім­пер­сь­кі си­ли, які нас у на­шій ха­ті гно­би­ли і на­зи­ва­ли би­д­лом, ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ли на­ших ді­тей як де­ше­ве м’я­со на пла­ц­да­р­мах сві­то­вих во­єн. Сьо­го­дні при­йшов час, щоб ми бу­ли ар­хі­те­к­то­ра­ми Дер­жа­в­ної Бу­ді­в­лі. Не жді­мо з чу­жин спа­сен­них про­грам, іде­о­ло­гій. І не жді­мо ні від ко­го по­ря­ту­н­ку! Ря­туй­мо са­мі се­бе, нас же 50 мі­ль­йо­нів! Ми ба­га­ти­рі - жи­ве­мо на пре­ба­га­тій зе­м­лі. Усі (до­ро­с­лі і ді­ти) ви­ру­шай­мо до пра­ці тя­ж­кої в по­ле, на за­во­ди і фа­б­ри­ки. Те­пер усе, що вро­дить на­ша зе­м­ля, і все, що ство­рять на­ші ру­ки, на­ле­жить нам! Укра­ї­на - це Ми. На­ше Ми­ну­ле, Су­час­не і Май­бу­т­нє.

Суть сьо­ма 

Да­ж­бо­же,  Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

60. 

3. Ни­ні Укра­ї­на пе­ре­жи­ває, мо­ж­на ска­за­ти, ре­лі­гій­ний ре­не­санс. Ді­с­та­ли пра­во на іс­ну­ван­ня Укра­ї­н­сь­ка ав­то­ке­фа­ль­на пра­во­сла­в­на це­р­к­ва і Укра­ї­н­сь­ка гре­ко-­ка­то­ли­ць­ка це­р­к­ва. У мі­с­тах Укра­ї­ни ви­ни­к­ли гро­ма­да РУ­Н­Ві­ри (Рі­д­ної Укра­ї­н­сь­кої На­ці­о­на­ль­ної Ві­ри), яку Ви об’­яви­ли десь 30 ро­ків то­му в США, Ка­на­ді. Як Ви оці­ню­є­те та­кі змі­ни в ду­хо­в­но­му жит­ті Укра­ї­ни?

В. З іс­то­рії люд­с­т­ва зна­є­мо: є ре­лі­гія, яка На­род три­має в раб­с­т­ві, стає зна­ря­д­дям по­не­во­лен­ня в ру­ках іно­зе­м­них вто­р­ж­ни­ків. Є ре­лі­гія, яка ви­з­во­ляє На­род з раб­с­т­ва. От­же, спра­ва не у те­р­мі­нах «ре­лі­гі­я», «ду­хо­в­не жит­тя», а в то­му, яка в них вкла­де­на суть. І чи суть ця рі­д­на чи при­не­се­на з Чу­жи­ни? Ві­ра - сві­то­гляд лю­ди­ни: по ві­рі пі­зна­єть­ся ду­хо­в­ний рі­вень лю­ди­ни, спо­сіб її ми­с­лен­ня, куль­ту­ру її по­чу­вань, шлях її жит­тя. Змі­ни в ду­хо­в­но­му жит­ті Укра­ї­ни-­Ру­си, як­що во­ни йти­муть по Шля­ху Ду­хо­в­ної Не­за­ле­ж­но­с­ті На­ро­ду, тре­ба ві­та­ти, як свя­ту Го­с­по­д­ню бла­го­дать.

61. 

3. Укра­ї­н­ці де­да­лі ча­с­ті­ше від­чу­ва­ють, як до­ві­ду­є­мо­ся з ре­да­к­цій­ної по­шти, що їм бра­кує ду­хо­в­ної ене­р­гії, до­по­мо­ги яко­їсь мо­гу­т­ньої й до­б­рої си­ли... Що Ви ду­ма­є­те з цьо­го при­во­ду?

В. На по­ді­б­не за­пи­тан­ня я вже дав по­ді­б­ну від­по­відь. Го­с­подь Да­ж­бог (Да­те­ля Бут­тя) Єди­но­су­ший і Все­пра­ве­д­ний дав нам, ді­тям сво­їм, усе, що на сві­ті най­кра­ще. Зе­м­лю ба­га­ту, ро­дю­чу, со­лод­ко­во­ді дже­ре­ль­ні рі­ки, ла­гі­д­не під­сон­ня. І об­да­рив нас га­р­ною вро­дою, та­ла­н­та­ми, пра­цьо­ви­ті­с­тю. І - ду­хо­в­но-­ті­ле­с­ною ене­р­гі­є­ю. Усе від на­шо­го ми­ло­се­р­д­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га отри­ма­не, ми по­ви­нні ви­со­ко ці­ну­ва­ти і обе­рі­га­ти. За­бру­д­ни­мо Не­бо, за­тру­ї­мо Чо­р­но­зем, пе­ре­тво­ри­мо Рі­ки в ме­р­т­ве бо­ло­то, то ті­ло на­ше утра­тить жит­тє­ра­дість. З Єс­т­ва ви­па­ру­єть­ся ду­хо­в­на ене­р­гія, осла­б­не наш іму­ні­тет і за­не­ду­жа­ють ге­ни на­ші. І ді­ти на­ми ро­дже­ні бу­дуть кво­лі, хи­рі­ти­муть, як кві­ти без во­ди. Го­с­подь спа­сає тих, які хо­чуть са­мі се­бе спа­са­ти. «Хо­че­мо, але не зна­є­мо з чо­го по­ча­ти?». По­чні­мо се­бе ря­ту­ва­ти, ря­ту­ю­чи При­ро­ду, яка ото­чує нас. У РУ­Н­Ві­рі утве­р­дже­ний культ При­ро­ди. Є обо­ж­нен­ня рік, кри­ниць, сте­пів, га­їв. По­ве­р­ні­мо При­ро­ді її не­по­ро­ч­ність (при­ро­д­ність). Спа­са­ю­чи здо­ро­в’я При­ро­ди, ми спа­се­мо на­ше Май­бу­т­нє. У «Ма­га Ві­рі» об’­яв­ле­ні Сім За­ко­нів Пра­ви­ль­но­го Жит­тя, їх впро­ва­джу­ю­чи в що­ден­ня, ми оздо­ро­ви­мо, по­кра­щи­мо суть на­шо­го Єс­т­ва. У жо­д­них чу­жих сил не же­б­рай­мо ні ві­ри в Бо­га, ні спа­сін­ня, ні за­ко­нів мо­ра­лі і куль­ту­ри - не бу­дь­мо ві­ру­ю­чи­ми по­-чу­жо­му, не бу­дь­мо мо­ра­ль­ни­ми і куль­ту­р­ни­ми по­-чу­жо­му. До­стой­ний на­род сам тво­рець сво­єї зви­ча­є­во­с­ти (мо­ра­лі), сво­єї куль­ту­ри (об­ря­д­но­с­ти). У «Ма­га Ві­рі» опо­ві­даю про ті дже­ре­ла, які Укра­ї­н­цям да­ють ду­хо­в­ну ене­р­гі­ю. Єд­на­ють їх з Мо­гу­т­ньою і До­б­рою Си­ло­ю.

62. 

3. Ме­ні не раз до­во­ди­лось чу­ти від іно­зе­м­ців, які бу­ва­ють в Укра­ї­ні, та­ке мі­р­ку­ван­ня: ком­па­р­тій­но-­то­та­лі­та­р­на си­с­те­ма про­тя­гом ба­га­тьох де­ся­ти­літь не­ща­д­но бо­ро­ла­ся з ти­ми, хто не по­ді­ляв ате­ї­с­ти­ч­ні по­гля­ди. Але все ви­яви­ло­ся ма­р­ним - мі­ль­йо­ни лю­дей збе­ре­г­ли у сво­їх ду­шах ві­ру в Го­с­по­да. Чо­му так?

В. Ар­хі­те­к­ти ком­па­р­тій­но-­то­та­лі­та­р­ної си­с­те­ми зна­ли, що люд­сь­кій пси­хі­ці вла­с­ти­ве бла­го­го­він­ня пе­ред Ви­щою Си­лою, яку лю­ди­ні хо­четь­ся обо­ж­ню­ва­ти. Ба­чи­ти в ній лю­бов, кра­су, му­д­рість, сві­т­ло. І во­ни під га­с­лом бо­ро­ть­би з ре­лі­гі­єю, утве­р­джу­ва­ли но­ву ре­лі­гі­ю. На мі­с­це Ісу­са На­за­рея по­ста­ви­ли Ле­ні­на, про­го­ло­си­в­ши йо­го Не­по­ми­ль­ним. Не­по­ми­ль­ність зна­чить Аб­со­лют. У де­яких ре­лі­гі­ях ви­зна­че­но, що Бог - це Аб­со­лют. Ле­ні­на, як бо­ль­ше­ви­ць­ке бо­же­с­т­во, зо­бра­жа­ли так, як у Єги­п­ті фа­ра­о­на - си­на Бо­га Ра. Ста­туя Ле­ні­на ма­ла гі­га­нт­сь­кий роз­мір, щоб так при­го­ло­м­ши­ти зви­чай­ну лю­ди­ну. По­ка­за­ти її мі­зе­р­ність в по­рі­в­нян­ні з Не­по­ми­ль­ним. І хай ме­ні бу­де ві­ль­но ви­сло­ви­ти не­зви­ч­ну ду­м­ку: бі­ль­шо­ви­ки бу­ли ві­ру­ю­чи­ми лю­дь­ми - во­ни ві­ри­ли в яс­но­ви­д­ця Ле­ні­на. «Ре­лі­гія - це опі­ум», і во­ни по­бо­рю­ю­чи опі­ум їм не ви­гі­д­ний, утве­р­джу­ва­ли опі­ум їм по­трі­б­ний для скрі­п­лен­ня сво­єї то­та­лі­та­р­ної вла­ди. Обо­ж­нен­ня Ле­ні­на за­по­ча­т­ку­вав учень ду­хо­в­ної се­мі­на­рії Джу­га­ш­ві­лі - Ста­лін. Він об’­явив, що «Ле­нін - яс­но­ви­дець», «ли­це Ле­ні­на осві­ти­лось якимсь не­зви­ч­ним сві­т­ло­м», «Пра­в­да», ч. 34, 12 лю­то­го, 1924 р. Ста­лін ужи­вав те­р­мі­ни ар­хи­є­рей­сь­кі. «Пра­во­с­ла­в­них за­па­лює дух Ан­д­рея Пе­р­во­з­ва­но­го». Ста­лін ре­чав: «Дух ве­ли­ко­го Ле­ні­на за­па­лює нас», «Пра­в­да», ч. 310, 8 ли­с­то­па­да, 1941 р. По­ети, пись­мен­ни­ки, ар­ти­с­ти, ма­ля­рі обо­ж­ню­ва­ли іко­ну Ле­ні­на. «Сві­т­ло да­ру­вав лю­дям Ле­нін», жу­р­нал «У­к­ра­ї­на», тра­вень, 1970 р., Ки­їв. «Сві­тить Ле­нін, сві­тить со­н­це та й по всьо­му сві­ті», «те­бе, со­н­це, лю­бим ми, те­бе рі­д­ний Ле­нін». Ні­яка лю­ди­на не ма­ла пра­ва го­во­ри­ти, що Ле­нін по­ми­ля­є­ть­ся. Бо­ль­ше­ви­ць­ке бо­же­с­т­во по­ста­в­ле­не ви­ще Бо­га. «Най­ви­щу вла­ду ле­нін­сь­ку не мо­же Бог су­ди­ти», Ф. Дзе­р­жин­сь­кий. І бо­же­с­т­во Ле­нін дає на­ка­зи: «Тих, хто чи­нить опір, роз­стрі­ля­ти», «2 мі­ль­йо­ни ку­р­ку­ль­ні», «не­ща­д­на вій­на про­ти ку­р­ку­лів! Смерть їм!», Ле­нін, «Ви­б­ра­ні тво­ри», том 2, стор. 248, 322., Ки­їв, 1947 р. «Свя­ти­ня со­вєт­сь­ко­го на­ро­ду і всіх тру­дя­щих сві­ту, Ма­в­зо­лей Ле­ні­на», М. П. Під­го­р­ний, 1961 р. , 22-й з’їзд КПСС. У «Ма­га Ві­рі» пи­шу: ко­ж­на ім­пе­рія укріп­лю­єть­ся куль­том бо­же­с­т­ва; ко­ли йо­го не­має, тре­ба ство­ри­ти, або - ого­ло­си­ти па­дін­ня ім­пе­рі­ї. Усе, як ба­чи­мо, за­ле­жить від ре­лі­гій­них по­нять, кон­це­п­ції Го­с­по­да.

63. 

3. Чим, на Ва­шу ду­м­ку, від­рі­з­ня­єть­ся ре­лі­гія від ре­лі­гії?

В. Со­н­це - жит­тє­дай­на си­ла, од­не. Та лю­ди, які жи­вуть на рі­з­них ма­те­ри­ках, йо­го від­чу­ва­ють по­-рі­з­но­му. Ре­лі­гій­ні по­нят­тя й об­ря­ди у жи­те­лів Но­вої Гві­неї і Грен­ля­н­дії не од­на­ко­ві. Бог один. Ре­лі­гій ба­га­то то­му, що є ба­га­то не­од­на­ко­вих кон­це­п­цій Бо­га. Сут­ність ті­єї чи ін­шої ре­лі­гії на­ро­ди­ла­ся зі сві­до­мо­с­ти, з роз­ду­мів і хви­лю­вань. У ній вті­ле­ні ха­ра­к­тер На­ро­ду, рі­вень йо­го куль­ту­ри і ду­хо­в­но­го та­ла­н­ту. Рі­з­ні ра­си, на­ції і то­му й шля­хи ві­ри рі­з­ні і рі­з­ні ро­зу­мін­ня Бо­га. На­при­клад, «І­с­лам - ре­лі­гія пер­фе­к­т­ної по­кі­р­но­с­ти Ал­ла­хо­ві», «За­ра­ту­с­т­рі­я­нізм - ре­лі­гія ети­ч­но­го кон­ф­лі­к­ту, зма­ган­ня двох сил - Сві­т­ла і Тьми», «Ки­тай­сь­ка ре­лі­гія - ре­лі­гія ко­с­мі­ч­ної га­р­мо­ній­но­с­ти», «І­н­ду­сь­ка ре­лі­гія - ре­лі­гія спо­кій­ної єд­но­с­ти і об’­єд­на­но­го ми­ру». «Бу­д­ди­ст­сь­ка ре­лі­гія - ре­лі­гія ска­су­ван­ня сві­то­во­го стра­ж­дан­ня». «Ю­дей­сь­ка ре­лі­гія - ре­лі­гія по­кі­р­но­с­ти за­ко­но­ві, ба­ть­ків­сь­ко­му Бо­го­ві, пред­ків­сь­ким об­ря­дам». «Ші­н­то - рі­д­на Япон­сь­ка на­ці­о­на­ль­на ре­лі­гія-­ре­лі­гія ві­р­но­с­ти дер­жа­ві і ро­дин­но­му об’­єд­нан­ню». «По­ма­за­н­ків­сь­ка (тоб­то юде­йо-­хри­с­ти­ян­сь­ка) ре­лі­гія - ре­лі­гія ба­ть­ків­с­т­ва Бо­жо­го, сми­рен­но­с­ти і не про­ти­в­лен­ня злу». «РУ­Н­Ві­ра - ре­лі­гія ві­р­но­с­ти Ба­ть­кі­в­щи­ні. Культ Пред­ків і вдо­с­ко­на­лен­ня Єс­т­ва». Я вже го­во­рив: Бу­д­дизм, Юде­йо-­хри­с­ти­я­нізм, Му­су­ль­ма­нізм - ре­лі­гії ін­тер­на­ці­о­на­ль­ні, та ко­ж­на з них ви­йш­ла з на­ці­о­на­ль­но­го ко­ре­ня. Ін­ду­їзм, Кон­фу­ці­о­нізм (Ки­тай), Юда­їзм, Ші­н­то, РУ­Н­Ві­ра - рі­д­ні на­ці­о­на­ль­ні ре­лі­гі­ї. Ін­тер­на­ці­о­на­ль­ні ре­лі­гії аг­ре­си­в­ні. Зна­є­мо про жо­р­с­то­кі вій­ни, які ве­ли­ся між му­су­ль­ма­на­ми і хри­с­ти­я­на­ми за во­ло­дін­ня над но­ви­ми ду­ша­ми. На­ці­о­на­ль­ні ре­лі­гії не при­зна­че­ні на екс­порт, во­ни не по­си­ла­ють про­по­ві­д­ни­ків, щоб чу­жим лю­дям на­ки­да­ти свої ро­зу­мін­ня Бо­га, мо­ра­лі, куль­ту­ри.

64. 

3. У це­р­к­вах па­ра­фі­я­ни спі­ва­ють пі­с­ню «Бо­же, нам єд­ність по­дай». Зво­ру­ш­ли­ва пі­с­ня. Яка Ва­ша ду­м­ка?

В. Я вва­жаю, що ме­ло­дій­на пі­с­ня «Бо­же, нам єд­ність по­дай», зде­мо­ра­лі­зо­вує ду­хо­в­ні си­ли На­ро­ду. У ка­то­ли­ць­кій це­р­к­ві її спі­ва­ють, ду­ма­ю­чи про єд­ність На­ро­ду під­ле­г­ло­го Ва­ти­ка­но­ві. У гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ній це­р­к­ві її спі­ва­ють, ду­ма­ю­чи про єд­ність На­ро­ду під­ле­г­ло­го до­г­мам, ка­но­нам, ри­ту­а­лам гре­ко-­ор­то­до­к­сі­ї. От­же, в сло­вах «є­д­ність по­дай» за­кла­де­ний дух роз’­єд­нан­ня На­ро­ду. Бог не роз’­єд­ну­вав Укра­ї­н­ців. А ко­ли во­ни са­мі се­бе роз’­єд­на­ли, під­по­ряд­ку­ва­в­шись чу­жим ре­лі­гій­ним ав­то­ри­те­там, то же­б­ран­ня єд­но­с­ти в Бо­га не мо­ра­ль­не. Єд­но­с­ти ні­хто ні­ко­му не да­є. Її не мо­ж­на ні ви­же­б­ра­ти, ні ви­мо­ли­ти, ні ку­пи­ти. Єд­ність по­стає са­ма по со­бі, як ви­яв ви­со­ких мо­ра­ль­них і куль­ту­р­них ос­нов На­ро­ду. На­род без єд­но­с­ти зна­чить На­род без на­ці­о­на­ль­ної мо­ра­лі (уста­ле­ної зви­ча­є­во­с­ти). Хто На­род в ім’я іно­зе­м­них ре­лі­гій чи іде­о­ло­гій роз’­єд­нує, роз­сва­рює, той йо­го зде­мо­ра­лі­зо­вує, осла­б­лює в ньо­му вро­дже­не свя­щен­не по­чут­тя зрід­не­но­с­ти і на­ці­о­на­ль­ної гі­д­но­с­ти. У «Ма­га Ві­рі» пи­шу, що з Рі­д­но­го по­стає Рі­д­не, а з Чу­жо­го - Чу­же. Рі­д­не єд­нає На­род бі­ля Рі­д­но­го.

65. 

3. Що ду­ма­є­те про укра­ї­н­сь­ку ін­те­лі­ге­н­цію, як про­ві­д­ну си­лу На­ро­ду?

В. Укра­ї­н­сь­ка ін­те­лі­ге­н­ція най­більш не­ща­с­на і най­більш ве­ли­ч­на в Сві­ті. Не­ща­с­на во­на то­му, що не ви­хо­ву­ва­ла­ся у ві­ль­них укра­ї­н­сь­ких на­ці­о­на­ль­них шко­лах. Чу­жі шко­ли її на­вча­ли по­-чу­жо­му ди­ви­ти­ся на рі­д­ний На­род і йо­го іс­то­рі­ю. Во­на жи­ла і вми­ра­ла, не зна­ю­чи пра­в­ди про свій ко­рінь, про іс­то­рію роз­ви­т­ку сво­го Єс­т­ва. У ній є раб­сь­кі зви­ч­ки, раб­сь­ке ста­в­лен­ня до се­бе і до іно­зе­м­них мо­ра­ль­них і куль­ту­р­них ва­р­то­с­тей. Ко­ли ін­те­лі­гент сам у со­бі пе­ре­мо­же ра­ба, який був упро­довж ві­ків ви­пле­ка­ний оку­па­н­та­ми Укра­ї­ни, і сам се­бе ор­га­ні­зує, са­мо­ди­с­ци­п­лі­нує, він ста­не пе­ре­мо­ж­цем, іс­тин­ним про­ві­д­ни­ком На­ро­ду. Ве­ли­ч­на укра­ї­н­сь­ка ін­те­лі­ге­н­ція то­му, що во­на (пра­в­да, не вся, а тіль­ки її ча­с­ти­на) є са­мо­ро­д­ком (ді­я­ма­н­том). Ні чу­жі шко­ли, ре­лі­гії, ні чу­же ото­чен­ня не бу­ли в си­лі вби­ти в її ду­ші бла­го­ро­д­не го­рін­ня (си­нів­сь­ку лю­бов до Ві­т­чи­з­ни, до уяр­м­ле­но­го На­ро­ду). І от та­кі, як Та­рас Ше­в­че­н­ко, Іван Фра­н­ко, Ле­ся Укра­ї­н­ка, Бо­рис Грі­н­че­н­ко, Па­в­ло Гра­бов­сь­кий та ін­ші, є на­ши­ми на­ці­о­на­ль­ни­ми ді­я­ма­н­та­ми. Не у шко­лах во­ни ви­вча­ли свою рі­д­ну мо­ву. З уст на­ро­ду ви­вчи­в­ши мо­ву, зу­мі­ли її зба­га­ти­ти і да­ти їй до­стой­не жит­тя.

66. 

3. Є хри­с­ти­ян­сь­кі за­по­ві­ді «Не вбий. Не кра­ди. Лю­би бли­ж­ньо­го сво­го». От­же, за­ко­ни ві­ри, які дав Хри­с­тос, ма­ють у сво­їй ос­но­ві ми­ло­се­р­дя, гу­ма­ні­с­ти­ч­ні іс­ти­ни. Що мо­же­те про це ска­за­ти?

В. За­по­ві­ді «Не вбий», «Не кра­ди», «Лю­би бли­ж­ньо­го сво­го» не бу­ли ство­ре­ні Хри­с­том, і не­має під­став їх вва­жа­ти хри­с­ти­ян­сь­ки­ми. Жи­ди, які не є хри­с­ти­я­на­ми, ві­рять, що ці За­по­ві­ді про­ди­к­ту­вав на го­рі Си­най (Ко­лю­чій) про­ро­ко­ві Мой­се­є­ві Са­ва­от - Го­с­подь Ав­ра­а­ма, Іса­а­ка, Іа­ко­ва. Тоб­то Бог На­ро­ду Із­ра­ель­сь­ко­го. Юде­йо-­Із­ра­ель­сь­кі ца­рі Да­вид, Со­ло­мон ні­чо­го не чу­ли про Мой­сея і йо­го За­по­ві­ді. Зно­ву ка­жу: «То­ра» (П’я­ти­кни­ж­жя Мой­сея) бу­ла на­пи­са­на ра­бі­на­ми Ези­ки­е­лем, Ез­д­рою 2500-2450 ро­ків то­му на ос­но­ві ва­ви­лон­сь­ких ле­генд, ві­ру­вань, опо­ві­дань про Єву-­Ада­ма і сві­то­вий по­топ. І про це пи­ше й Іван Фра­н­ко у кни­зі «Со­т­во­рен­ня Сві­ту». Ус­ні «Ве­ди» (і це я ча­с­то під­кре­с­люю) бу­ли ство­ре­ні, як до­во­дять ін­ду­сь­кі і єв­ро­пей­сь­кі вче­ні, 6, 5 ти­сяч літ то­му на те­ри­то­рії су­час­ної Укра­ї­ни. У «Ве­дах» є всі За­по­ві­ді Мой­се­є­ві. Во­ни бу­ли ство­ре­ні Три­пі­ль­ця­ми (пер­шо­тво­р­ця­ми хлі­бо­роб­сь­кої куль­ту­ри і ци­ві­лі­за­ції). Су­ме­рі­я­ни (Су­ме­ри-­Шу­ме­ри), які ви­йш­ли з бе­ре­гів Дніп­ра і на ме­жи­річ­чі Ти­г­ру і Єв­ф­ра­ту про­до­в­жу­ва­ли вдо­с­ко­на­лю­ва­ти свою (Три­піль­сь­ку) куль­ту­ру ду­хо­в­ну і ма­те­рі­а­ль­ну, ма­ли За­по­ві­ді Ве­дій­сь­кі, і про це стве­р­джу­ють їх­ні кли­но­пи­си. Ас­си­рі­я­ни, Ва­ви­ло­ня­ни в Су­ме­рі­ян за­по­зи­чи­ли ос­но­ви мо­ра­лі, а від них - Ези­кі­ел, Ез­д­ра. У «Ма­га Ві­рі» я по­даю чи­с­лен­ні дже­ре­ла ви­зна­ч­них ар­хе­о­ло­гів, іс­то­ри­ків, лі­н­г­ві­с­тів Єв­ра­зії, яки­ми стве­р­джую все тут мною ска­за­не.

67. 

3. Са­н­с­к­рит­сь­кі сло­ва «Ма­га Ві­ра» озна­ча­ють «мо­гу­т­ня ві­ра». Ці­ка­во бу­ло б по­чу­ти де­кі­ль­ка слів ве­дій­сь­ких (са­н­с­к­рит­сь­ких), які сьо­го­дні жи­вуть в укра­ї­н­сь­кій мо­ві?

В. У «Ма­га Ві­рі» по­даю кі­ль­ка ти­сяч са­н­с­к­рит­сь­ких слів, то­то­ж­них з укра­ї­н­сь­ки­ми. Та­та - та­то. Да­та - да­ти. Сік - сік, на­пій. Вар - вар, уз­вар. Та­ка - та­ка. Па­ва - по­ві­т­ря. Да­ся ма­ся - де­сять мі­ся­ців. Да­са­ка - де­ся­т­ка. Пак - пе­к­ти. Рос - ро­са. Ід - їда. Яра - яра. Лу­та - лю­та. Гі­ма - зи­ма. Те­па - те­п­ло. Пі­та - пи­ти. На­ра - на­ре­че­на. Ка­лю­ша - ка­лю­жа. Чу­дом в Укра­ї­ні збе­ре­г­ли­ся на­зви сіл, які ма­ють три­піль­сь­кий (са­н­с­к­рит­сь­кий) ко­рінь. Ки­яж, Ями, Ві­та­ва, Га­т­не, Сва­ля­ва, Ди­вин, Сви­дя, Ла­ди­ж­не, Те­п­лик, Кри­ву­ля, Сва­ро­м’я, Ту­р’я, Ле­лі­т­ка, Ви­ди­бор, Гать, Пи­са­н­ці, Ра­ть­кі­в­ка та ін­ші. Ча­рі­в­ні на­зви сіл, їх зга­дую в «Ма­га Ві­рі».

68. 

3. Об’­яви­в­ши кон­це­п­цію ві­ри в Єди­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га, ви­зна­чи­в­ши ду­хо­в­ні ос­но­ви РУ­Н­Ві­ри та за­сну­ва­в­ши гро­ма­ди РУ­Н­Ві­ри, Ви хо­че­те, щоб Укра­ї­н­ці ві­ри­ли, що в «Бі­б­лі­ї» для них ні­чо­го по­уча­ю­чо­го не­ма­є. Чи не так?

В. Я в «Ма­га Ві­рі» по­дав укра­ї­н­сь­ке ро­зу­мін­ня «Бі­б­лі­ї» на ос­но­ві іс­то­рії ре­лі­гій Сві­ту, куль­ту­ри й мо­ра­лі. Є ба­га­то во­ро­гу­ю­чих між со­бою хри­с­ти­ян­сь­ких сект: у них не­од­на­ко­ве тра­к­ту­ван­ня «Бі­б­лі­ї». І ві­ра Мой­се­е­ва (юда­їзм) те­пер по­ді­ле­на на три се­к­ти, от­же між юде­я­ми та­кож є су­пе­ре­ч­ли­ва ін­тер­пре­та­ція «Бі­б­лі­ї». Є в «Бі­б­лі­ї» му­д­рі і ви­со­ко­мо­ра­ль­ні по­учен­ня, і про це за­зна­чую в «Ма­га Ві­рі». На­при­клад: «Не­хай не бу­де в те­бе чу­жо­го Бо­га, і, щоб ти не кла­ня­в­ся чу­жо­зе­м­но­му Бо­го­ві», «Бі­б­лі­я», Псаль­ми, 81,9. От­же, в чу­жо­му Бо­го­ві, то­ч­ні­ше - в чу­жо­му ро­зу­мін­ні Бо­га чу­жа ду­хо­в­ність, чу­жі по­нят­тя мо­ра­лі, куль­ту­ри, об­ря­дів. «Бі­б­лі­я» на­вчає Жи­дів, щоб во­ни всю­ди і зав­жди бу­ли Жи­да­ми, ма­ли свій Не­за­ле­ж­ний Ду­хо­в­ний Шлях Жит­тя. І - щоб Жид ві­рив, що Тво­рець Сві­ту, «Го­с­подь Са­ва­от - Бог Із­ра­е­ля», Єре­мія, 16,9. Хі­ба мо­ж­на та­ку фі­ло­со­фію са­мо­ви­зна­чен­ня зне­ва­жа­ти? «Ма­га Ві­ра» має укра­ї­н­сь­ке ро­зу­мін­ня Єди­но­су­що­го Го­с­по­да з ім’ям Да­ж­бог. Бог ні­яко­му На­ро­до­ві не за­бо­ро­нив на­зи­ва­ти Йо­го по­-рі­д­но­му і ро­зу­мі­ти Йо­го по­-рі­д­но­му. У РУ­Н­Ві­рі Укра­ї­нець не під­ле­г­лий жо­д­ним у Сві­ті чу­жим ду­хо­в­ним по­нят­тям і ав­то­ри­те­там.

69. 

3. Пе­ред цим, Ви ска­за­ли, що ле­ні­нізм - це жо­р­с­то­ка ре­лі­гія, в якій не має кон­це­п­ції Бо­га. Хри­с­ти­ян­сь­кі тео­ло­ги вва­жа­ють, що Хри­с­то­ва ві­ра ви­зна­че­на у «Є­ва­н­ге­лі­ях», ми­ло­се­р­д­на. Яки­ми фа­к­та­ми Ви стве­р­ди­те, що Ва­ми об’­яв­ле­на РУ­Н­Ві­ра, має ви­со­кі мо­ра­ль­ні яко­с­ті?

В. На це Ва­ше за­пи­тан­ня тре­ба від­по­ві­да­ти кон­к­ре­т­ни­ми до­ка­за­ми. Я ка­жу: вчо­ра­ш­ні бо­ль­ше­ви­ки бу­ли по­за­вчо­ра­ш­ні­ми хри­с­ти­я­на­ми. Від­ки­ну­в­ши «Є­ва­н­ге­лі­ї», во­ни спри­т­но ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ли єван­ге­ль­сь­ку та­к­ти­ку. На­при­клад, «Є­ва­н­ге­лі­я» дає та­ке по­учен­ня хри­с­ти­я­нам: «Хто ві­ру­ва­ти­ме та охре­с­тить­ся, спа­сеть­ся, а хто не ві­ру­ва­ти­ме, бу­де осу­дже­ний», Ма­р­ко, І6,16. От­же ужи­ва­ють­ся по­гро­зи: лю­ди­ну за­ля­ку­єть­ся осу­джен­ням. За­зі­ха­єть­ся на її со­вість, на ду­хо­в­ну во­лю її «Я». І це за­ля­ку­ван­ня вті­ли­лось і в ле­нін­сь­кій ре­лі­гі­ї. «Хто ви­знає со­вєт­сь­ку власть і пі­де до ко­л­хо­зу, спа­сеть­ся, а хто не ви­знає, бу­де осу­дже­ний». «Є­ва­н­ге­лі­я» пи­ше: «Ко­ли хто не лю­бить Го­с­по­да Ісу­са Хри­с­та, не­хай бу­де про­кля­тий», апо­с­тол Па­в­ло, 1 до Ко­ри­н­тян, 16,22. «Ко­ли хто не лю­бить лю­би­мо­го Ле­ні­на, не­хай бу­де по­ка­ра­ний як во­рог на­ро­ду». Ба­чи­мо вто­р­г­нен­ня в ду­шу лю­ди­ни - яв­не за­зі­хан­ня на її ні­ж­ні по­чу­ван­ня, на лю­бов. Лю­би, а ні - бу­деш про­кля­тий. У РУ­Н­Ві­рі (в «Ма­га Ві­рі») на­вчаю: ні­хто ні­ко­го не має пра­ва за­ля­ку­ва­ти по­гро­за­ми, про­клят­тя­ми. За­ля­ка­на лю­ди­на (пе­к­лом чи конц­та­бо­ром) утра­чає зді­б­ність ві­ль­но ми­с­ли­ти, пра­ви­ль­но від­чу­ва­ти дій­с­ність. За­стра­ше­на ду­ша ро­бить­ся за­мкну­тою, при­гно­б­ле­но­ю. І ча­с­то стає ли­це­мі­р­ною: ін­стинкт са­мо­по­ря­ту­н­ку по­чи­нає до­мі­ну­ва­ти над гі­д­ні­с­тю. «Є­ва­н­ге­лі­я» пи­ше: «Хто не пра­в­до­мо­вець, як не той, хто від­ки­дає, що Ісус є Хри­с­то­сом? Це ан­ти­христ, що від­рі­ка­єть­ся від От­ця і Си­на», / Іван, 2,22. У цих сло­вах є на­пад на Жи­дів, які не ви­зна­ва­ли ра­бі­на Ісу­са По­ма­за­ни­ком Єго­ви (Са­ва­о­та), тоб­то, Хри­с­том (Ме­сі­єю). «Хто є во­ро­гом на­ро­ду, від­ще­пе­н­цем, як не той, хто від­ки­дає, що Ле­нін є во­ж­дем сві­то­во­го про­ле­та­рі­а­ту. Це ан­ти­бо­ль­ше­вик, що від­рі­ка­єть­ся від пар­тії і Ле­ні­на». І да­лі: «Хто ві­рує в Си­на, той має ві­ч­не жит­тя, а хто не ві­рує, той жит­тя не по­ба­чить, а гнів Бо­жий на ньо­му пе­ре­бу­ва­є», Іо­ан, 3,36. «...той жит­тя не по­ба­чить»? «Хто ви­знає Ле­ні­на, той має ща­с­ли­ве со­вєт­сь­ке жит­тя, а хто Ле­ні­на не ви­знає - пе­ре­бу­ва­ти­ме в ізо­ля­то­рах Мо­р­до­вії, Си­бі­ру. І ді­ти, і же­на йо­го не ма­ти­муть пра­ва з ним ба­чи­ти­ся. І гнів пар­тії Ле­ні­на на ньо­му пе­ре­бу­ва­ти­ме.». «Ко­ли хто при­хо­дить до вас, а не при­но­сить на­у­ки ці­єї (Хри­с­то­вої, Л. С.), не при­ймай­те до до­му йо­го і не ві­тай­те йо­го. Хто бо ві­тає йо­го, той участь бе­ре в зло­чи­нах йо­го», 2 Іо­ан, 10,11. «Ко­ли хто при­хо­дить до вас з ан­ти­со­вет­сь­кою лі­те­ра­ту­рою, не при­ймай­те до до­му йо­го і не ві­тай­те йо­го. Хто ві­тає йо­го, той бе­ре участь в по­ши­рен­ні ан­ти­со­вєт­сь­кої лі­те­ра­ту­ри». Я вва­жаю, що ос­но­ви та­кої мо­ра­лі і куль­ту­ри пе­ре­ста­рі­ли. У РУ­Н­Ві­рі (в «Ма­га Ві­рі») ви­зна­че­на суть шля­хе­т­ної Укра­ї­н­сь­кої мо­ра­лі: ві­тай лю­ди­ну чу­жу і ін­ак­ше ві­ру­ю­чу чи ін­ак­ше ду­ма­ю­чу, то­ле­ра­н­т­но ста­в­ся до її пе­ре­ко­нань. Та ма­ю­чи роз­ви­не­ну гі­д­ність, не по­тра­п­ляй під її вплив. РУ­Н­Ві­ра - Ві­ра ви­со­кої ду­хо­в­ної куль­ту­ри. Ві­р­ний РУ­Н­Ві­ри, не при­ни­жу­ю­чи ін­ак­ше ду­ма­ю­чих, зве­ли­чує гі­д­ність Укра­ї­н­сь­кої мо­ра­лі і бла­го­род­с­т­во Ві­ри в Єди­но­су­що­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га.

Суть во­сь­ма 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

70. 

3. Яке Ва­ше ста­в­лен­ня до «Бі­б­лі­ї», «Ко­ра­ну»?

В. До «Бі­б­лі­ї» ста­в­лю­ся так, як до «Ко­ра­ну» та свя­тих книг Бу­д­ди­з­му, Ші­н­то. У «Ма­га Ві­рі» по­даю не­за­ле­ж­не тра­к­ту­ван­ня цих книг. «Бі­б­лі­я» - тво­ри юдей­сь­ких пись­мен­ни­ків (ра­бі­нів-­про­ро­ків). Хри­с­ти­я­ни ви­зна­ють «Бі­б­лі­ю» як сло­во Бо­же. І про їх­нє ви­знан­ня пи­шуть юдей­сь­кі тео­ло­ги й іс­то­ри­ки. На­при­клад, ви­да­т­ний зна­вець юда­ї­з­му, ві­р­ний син Жи­дів­сь­ко­го На­ро­ду Мr.Ravage, зве­р­та­ю­чись до хри­с­ти­ян, пи­ше:

На­ші ле­ге­н­ди і на­ша на­род­на тво­р­чість є свя­щен­ною на­у­кою, яку ви ме­ло­дій­но на­спі­ву­є­те сво­їм ді­тям. На­ші по­еми на­по­в­ню­ють ва­ші це­р­ко­в­ні ги­м­ни і мо­ли­то­в­ни­ки. На­ша на­ці­о­на­ль­на іс­то­рія ста­ла не­об­хід­ною ча­с­ти­ною на­вчан­ня ва­ших па­с­ти­рів, свя­ще­ни­ків і вче­них. На­ші ца­рі, на­ші дер­жа­в­ні ді­я­чі, на­ші про­ро­ки і на­ші во­єн­но­на­ча­ль­ни­ки є ва­ши­ми ге­ро­я­ми. На­ша ста­ро­да­в­ня ма­ле­нь­ка кра­ї­на є ва­шою Свя­тою Зе­м­ле­ю. На­ша на­ці­о­на­ль­на лі­те­ра­ту­ра є ва­шою Свя­тою Бі­б­лі­є­ю. Що наш На­род ми­с­лить, тво­рить і на­вчає, то стає без­по­ми­л­ко­вою не­об­хід­ні­с­тю в під­тве­р­джен­ні по­ва­ж­но­с­ти ва­шої про­мо­ви і тра­ди­ці­ї. І ні­хто з вас не вва­жає се­бе осві­че­ною лю­ди­ною, як­що він не обі­зна­ний з на­шою ра­со­вою спа­д­щи­но­ю. Жи­дів­сь­кі ре­мі­с­ни­ки і жи­дів­сь­кі ри­ба­ки є ва­ши­ми учи­те­ля­ми і ва­ши­ми свя­ти­ми. І не­злі­чен­ні ста­туї ви­те­са­ні з їх­нім зо­бра­жен­ням і в не­злі­че­них ка­те­д­рах по­ста­в­ле­ні на па­м’ять про них. Жи­дів­сь­ка ді­в­чи­на є ва­шим іде­а­лом ма­те­рин­с­т­ва і жі­но­ч­но­с­ти. Жи­дів­сь­кий бу­н­ті­в­ник-­про­рок є центра­ль­ною фі­гу­рою у ва­ших ре­лі­гій­них по­кло­нін­нях. Ми роз­ки­да­ли осто­ронь ва­шу ра­со­ву спа­д­щи­ну, і за­мі­ни­ли це на­шим Го­с­по­дом і на­ши­ми тра­ди­ці­я­ми. Мr. Ravage, «Century Magazine», January, 1928, Lloyd М.Graham.

У мі­сь­кій біб­ліо­те­ці Ню Йо­р­ку, чи­та­ю­чи ці ря­д­ки і їх пе­ре­кла­да­ю­чи на укра­ї­н­сь­ку мо­ву, я ду­маю: Жи­ди, як на­ція, ви­со­ко об­да­ро­ва­на. Їх­нє ми­с­лен­ня прак­ти­ч­не, від­ва­ж­не і на­тхнен­не. Ща­с­ли­вий я, що ві­рую в еди­но­су­що­го і все­пра­ве­д­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га, і ні­хто в сві­ті не мо­же ме­ні ска­за­ти, що я ві­ру­ю­чий по­-чу­жо­му, мо­ра­ль­ний по­-чу­жо­му, осві­че­ний по­-чу­жо­му. У ме­не Не­за­ле­ж­ний Ду­хо­в­ний Шлях Жит­тя. І я на цей Шлях кли­чу всіх тих мо­їх од­но­пле­мен­ни­ків, які в мо­є­му ві­ро­вчен­ні ба­чать ви­хід з До­му Чу­жо­ві­р’я.

71. 

3. Ві­до­мо, що кі­ль­кість ві­р­них РУ­Н­Ві­ри зро­с­тає, над­то за ра­ху­нок мо­ло­дих лю­дей. Чим це по­яс­ни­ти?

В. Мо­ло­дих лю­дей (осо­б­ли­во тих, які ма­ють осві­ту і зді­б­ні ду­ма­ти) ва­б­лять но­ві ду­хо­в­ні до­ро­ги. РУ­Н­Ві­ра - Но­ва Ду­хо­в­на До­ро­га. У ли­с­тах, отри­ма­них від мо­ло­дих лю­дей, чи­та­є­мо: «Хо­див до це­р­к­ви свя­то­го Ан­д­ре­я. Об­лич­чя лю­дей на іко­нах чу­жі. У свя­тих одяг чу­жо­зе­м­ний. Свя­ще­ник опо­ві­дав про жит­тя бі­б­лій­них юде­їв. І ще та­ке: я не ві­рю, що жі­н­ка зроб­ле­на з чо­ло­ві­чо­го ре­б­ра, от­же, ме­не лег­ко на­зва­ти ате­ї­с­том. Та на ду­ші з’яв­и­ло­ся по­ле­г­шен­ня, я став ві­ру­ю­чою лю­ди­ною - ві­рую в Єди­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га, на­ле­жу до Гро­ма­ди РУ­Н­Ві­ри».

72. 

3. Ко­ли по­ми­рає хри­с­ти­я­нин, свя­ще­ник мо­ли­то­в­но від­пра­в­ляє йо­го на ло­но Ав­ра­а­ма. Чи є у Ва­шо­му ві­ро­вчен­ні ви­зна­че­но, ку­ди від­хо­дить по­ме­р­лий?

В. Спо­чи­лий спо­ві­д­ник РУ­Н­Ві­ри (і так за­зна­че­но у ка­те­хи­зи­сі РУ­Н­Ві­ри «На­в­чан­ня» і в «Свя­щен­ній Кни­зі Об­ря­дів») від­хо­дить у Цар­с­т­во Ду­ха Пред­ків Рі­д­них. Не­має та­ко­го пле­ме­ни чи на­ро­ду, який би не мав сво­їх Пе­р­во­ро­ди­те­лів. Пе­р­во­ро­ди­те­лі (Та­то Орь і Ма­ти Лель) є для нас ті­єю свя­ті­с­тю, якою для жи­дів є Ав­ра­ам, Са­ра, Іа­ков, Ра­хе­ля. Ви­слів «Ой, ле­ле­ч­ко» озна­чає - ой, ма­ті­н­ко. Ро­до­на­ча­ль­ни­ки Орь, Лель, во­ло­да­рі Бож, Кий, Свя­то­с­лав і ми - їх­ні по­то­м­ки - Од­не Мно­го­ти­ся­чо­лі­т­нє Єс­т­во. Пред­ки пе­ре­да­ли нам свою вро­ду, свою вда­чу, мо­ву і ві­ру, і при­та­ман­но­с­ті ген сво­їх. У Єс­т­ві, яке фо­р­му­ва­лось 280 по­ко­лінь на бе­ре­гах рік Укра­ї­ни-­Ру­си (від Три­піл­ля по­чи­на­ю­чи), сьо­го­дні жи­ве на­ше Єс­т­во - суть на­шо­го «Я». Ми - на­ші Пред­ки, а на­ші Пред­ки - Ми. На­ро­джен­ня ди­ти­ни - це оно­в­лен­ня ста­ро­го ті­ла. І то­му ті­ло вну­ка має ті при­та­ман­но­с­ті, що й ті­ло ді­да, який ві­ді­йшов у Цар­с­т­во Ду­ха Пред­ків Рі­д­них. Лю­ди­на по­ді­б­на на пше­ни­ч­не зе­р­но. Лі­г­ши в зе­м­лю (ло­но все­пло­дю­чої ма­те­рі), зе­р­но не вми­рає, а оно­в­лю­є­ть­ся. І про­до­в­жує жи­ти в но­во­му ко­ло­с­ко­ві. Як­що уся­ке ті­ло (сві­до­ме і не­сві­до­ме) під­да­єть­ся за­ко­но­ві змі­ни, пе­ре­тво­рен­ню, щоб зно­ву жи­ти, то­ді сме­р­ти не­ма­є. Ста­рість - це час по­вної люд­сь­кої зрі­ло­с­ти. До­зрі­ле яб­лу­ко ли­шає гі­л­ку: йо­го кли­че жит­тє­т­во­р­на си­ла Зе­м­лі. У яб­лу­не­во­му зе­р­ні жи­ве квіт яб­лу­ні, її ро­до­ва ВІ­Ч­НІСТЬ. І Цар­с­т­во Ду­ха Пред­ків Рі­д­них - це Ві­ч­на Дій­с­ність, в якій за­ко­до­ва­ні Ми­ну­ле, Су­час­не і Май­бу­т­нє На­ро­ду. У ма­ко­вій зе­р­ни­ні жи­ве мно­го­мі­ль­йон­на іс­то­рія ма­ко­во­го цві­ту. Син і до­нь­ка На­ро­ду за­пи­са­ні у Су­ті на­род­ної Ві­ч­но­с­ті. Той, хто сві­до­мо чи не сві­до­мо, від­ще­пи­в­ся від ко­ре­ня На­ро­ду сво­го, упо­ко­ї­в­шись, зни­кає в оке­а­ні Чу­жих На­ро­дів. Між ним і йо­го Пред­ка­ми зі­рва­ний міст.

73. 

3. Є та­кі, які вва­жа­ють, що вчен­ня Ісу­са Хри­с­та від­по­ві­дає вда­чі Укра­ї­н­сь­кій. Що ска­же­те про це?

В. У «Є­ва­н­ге­лі­ях» по­да­ний де­та­ль­ний ро­до­від Ісу­са На­за­ре­я. По­хо­дить він з ро­ду ца­ря Да­ви­да. Він був ра­би­ном. Йо­го ма­ти Ма­рія бу­ла ви­хо­ва­на в си­на­го­зі. У «Бі­б­лі­ї» Ви не знай­де­те по­ша­ни до при­ро­ди, ото­чен­ня. І для Ісу­са зе­м­ля є мі­с­цем спо­кус і грі­хів. І ки­їв­сь­кі мо­на­хи, на­слі­ду­ю­чи Ісу­са Хри­с­та, жи­ли у те­м­них пе­че­рах. По­сти­ли. Ті­ло (по­су­ди­ну грі­хів) три­ма­ли в бру­ді. Не ці­ка­ви­ли­ся кра­сою При­ро­ди. І до­лею рі­д­ної Ві­т­чи­з­ни і ро­ду сво­го. Дба­ли про спа­сін­ня ду­ші, їх ма­нив рай на Не­бе­сі. Іван Фра­н­ко у «Да­н­те Алі­гі­є­рі» пи­ше: «Світ і при­ро­да (...), що бу­ли дже­ре­лом усьо­го жи­во­го, всі­єї кра­си, всі­єї ра­до­с­ти, в очах хри­с­ти­я­ни­на, се... чо­р­тя­ча ма­на, дже­ре­ло зла, грі­ха та чо­р­тів­сь­кої спо­ку­си». У «Ма­га Ві­рі» пи­шу, що Укра­ї­н­ці є хри­с­ти­я­на­ми тіль­ки по на­зві. За скла­дом сво­єї пси­хі­ки, Укра­ї­н­ці бу­ли і зав­жди бу­дуть рі­д­но­ві­ра­ми (жит­тє­ра­ді­с­ни­ми, роз­спі­ва­ни­ми ді­ть­ми Ма­те­рі-­При­ро­ди). Укра­ї­н­ці за­лю­б­ле­ні в При­ро­ду, обо­ж­ню­ють її, і до її явищ ста­в­лять­ся, як до до­б­ро­ді­їв. Ча­рі­в­на Яро­сла­в­на бу­ла тіль­ки за на­звою хри­с­ти­я­н­кою, а за вда­чею, ду­хом во­на ди­ти­на Да­ж­бо­жа. У хви­ли­ни ве­ли­ко­го го­ря Яро­сла­в­на не ка­же: «Не­бе­с­ний Єру­са­ли­ме, Ісу­се Хри­с­те, бо­го­ро­ди­це Ма­рі­є». Ні, во­на, як сві­т­ла до­ня Укра­ї­ни-­Ру­си, на­тхнен­но мо­лить­ся: «О, Дніп­ре-­Сла­ву­ти­чу, по­лю­ляй Го­с­по­ди­не, мо­го лю­бо­го ла­да до ме­не!». «О, пре­сві­т­леє Со­н­це, чом, Го­с­по­ди­не, про­стер свої га­ря­чі про­мін­ня на во­їв мо­го лю­бо­го ла­да?». З жи­вою рі­д­ною При­ро­дою чу­є­мо за­ду­ше­в­ну роз­мо­ву її ді­тей. І в пі­с­нях наш На­род зве­р­та­єть­ся до явищ При­ро­ди, як до жи­вих сил до­б­ро­дій­них. «Не сві­ти ти, мі­ся­че­нь­ко, не сві­ти ні­ко­му», «По­вій, ві­т­ре, в Укра­ї­ну», «І­ди, іди до­щи­ку, зва­рю то­бі бо­р­щи­ку». «Ді­в­чи­на-­то­по­ля», «ю­нак-­ду­бок», «зе­м­ля-­ма­ти», «Дні­п­ро - дід ду­жий». Усе це стве­р­джує, що в Укра­ї­н­ців ста­в­лен­ня до При­ро­ди не хри­с­ти­ян­сь­ке. І в то­му ба­гат­с­т­во на­шої пси­хі­ки, мо­ви, кра­са і ве­лич ду­ші Укра­ї­ни-­Ру­си, її ге­ні­я­ль­на Са­мо­бу­т­ність. Де­хто, чу­ю­чи та­ке моє ми­с­лен­ня, пи­ше, що я «лю­ди­на-­фе­но­мен». Усмі­х­ну­в­шись, ка­жу: «Ні. У мо­є­му «Я» вті­ле­не «Я» мо­го На­ро­ду, і це ме­не ро­бить та­ким, яким я є».

74. 

3. У Ва­шо­му ві­ро­вчен­ні осо­б­ли­ва ува­га при­ді­ля­єть­ся куль­ту­рі спі­л­ку­ван­ня лю­ди­ни з лю­ди­но­ю. Вва­жа­є­те, що ця ді­ля­н­ка в нас за­не­дба­на?

В. Ко­ли в На­ро­ді не­має чі­т­ких (усім ві­до­мих) пра­вил спі­л­ку­ван­ня лю­ди­ни з лю­ди­ною, ви­ни­ка­ють сва­ри, роз­до­ри, не­р­ву­ван­ня, роз’­єд­нан­ня в ро­ди­ні, в гро­ма­ді. У Сі­мох За­ко­нах Пра­ви­ль­но­го Жит­тя я ви­зна­чив ос­но­ви куль­ту­ри спі­л­ку­ван­ня лю­ди­ни з лю­ди­но­ю. Ми всі по­ви­нні по­во­ди­тись так, щоб один од­но­му да­ри­ти до­б­рий на­стрій. Не роз­сла­б­лю­ва­ти се­бе гні­вом, жу­р­бою, адже з цьо­го по­ста­ють май­же всі хво­ро­би. Я ка­жу: роз­мо­в­ля­ю­чи з дру­гом чи не­дру­гом і, чу­ю­чи до­б­рі чи злі сло­ва, осте­рі­гай­ся гру­бим сло­вом ра­ни­ти ду­шу йо­го. Бу­ря гні­ву, яку ти об­ра­з­ли­вим сло­вом ви­кли­кав у спів­бе­сі­д­ни­ка, по­ве­р­неть­ся в ду­шу твою і при­гно­бить її. Будь ува­ж­ним, при­єм­ним слу­ха­чем - ма­ти­меш ши­ро­ке ко­ло при­яте­лів. Го­во­ри не­ба­га­то, ви­ра­з­но, чі­т­ко, пе­ре­ко­н­ли­во. По­тра­пив у кло­піт, за­спо­кій­ся. Знай: хто ду­же роз­хви­лю­ва­в­ся, той осла­бив пра­цю мо­з­ку. Умій по­ве­р­ну­ти спо­кій своє­му «Я». Ко­ли ти Укра­ї­нець, твій Шлях Жит­тя по­ви­нен бу­ти укра­ї­н­сь­ким. Да­ж­бог - Свя­тий Дух Укра­ї­ни-­Ру­си, Да­ж­бог - Пра­в­да, Лю­бов, Во­ля, Ми­ло­се­р­дя, Да­ж­бог - твій рі­д­ний Бог, і ти жи­веш у рі­д­но­му Бо­го­ві і рі­д­ний Бог жи­ве в то­бі. Будь май­с­т­ром сво­го ду­хо­в­но­го «Я».

75. 

3. Про Ва­ми за­сно­ва­ну кон­фе­сію (РУ­Н­Ві­ру) те­пер мо­ж­на про­чи­та­ти в ре­с­пу­б­лі­кан­сь­ких га­зе­тах, жу­р­на­лах. Та є та­кі, що по­чу­в­ши сло­во «Да­ж­бог», ка­жуть: «Си­ле­н­ко­ва РУ­Н­Ві­ра - то по­ган­с­т­во». Що ска­же­те на це? І чи РУ­Н­Ві­ра (Рі­д­на Укра­ї­н­сь­ка На­ці­о­на­ль­на Ві­ра), як це­р­к­ва, в Укра­ї­ні за­ре­є­с­т­ро­ва­на?

В. У са­н­с­к­ри­ті (в мо­ві Три­пі­ль­ців) сло­во «по­га­н­да» озна­чає «по­т­во­р­но». Ми сьо­го­дні ка­же­мо «по­га­но». У ла­тин­сь­кій мо­ві сло­во «paganus» озна­чає «се­ля­нин». Па­ґа­ну­си три­ма­ли­ся ві­ри в ба­га­тьох бо­гів. Звід­си й по­хо­дить те­р­мін «по­ган­с­т­во» у зна­чен­ні «ба­га­то­бож­жя». У ста­рій Юдеї бу­ла ві­ра в ба­га­тьох бо­гів. І один із них мав ім’я Са­ва­от (Єго­ва). «Скі­ль­ки бо го­ро­дів у те­бе, Юдеє, сті­ль­ки й бо­гів» (Бі­б­лія, про­рок Іє­ре­мія, 11,13). Щоб між юде­я­ми по­ста­ла ду­хо­в­на єд­ність, 2600 ро­ків то­му юдей­сь­кий цар ска­су­вав ба­га­то­бож­жя й утве­р­див ві­ру в Єди­но­го Го­с­по­да з ім’ям Са­ва­от (Єго­ва). У 6-му сто­літ­ті Ма­го­мет ска­су­вав ві­ру в 360 бо­гів. І один із них (Ал­лах) був про­го­ло­ше­ний Єди­но­су­щим. І ні­хто не зве юда­їзм чи му­су­ль­ман­с­т­во по­ган­с­т­вом, хоч іме­на Са­ва­от, Ал­лах узя­ті з по­ган­сь­ких ре­лі­гій. Спо­ві­д­ни­ки РУ­Н­Ві­ри ві­ру­ють у Єди­но­су­що­го, Все­пра­ве­д­но­го і Ми­ло­се­р­д­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га. Я ві­рю: Да­ж­бог - Лю­бов, Пра­в­да, Во­ля, Дія (ві­ч­на не­зни­щи­ма ене­р­гія не­сві­до­мо­го і сві­до­мо­го бут­тя). Крім Да­ж­бо­га, не­має бо­га. У РУ­Н­Ві­рі утве­р­дже­ний аб­со­лю­т­ний мо­но­те­їзм (єди­но­бож­жя). І це за­зна­че­но в Ста­ту­ті Гро­мад РУ­Н­Ві­ри, які за­ре­є­с­т­ро­ва­ні в США, Ав­с­т­ра­лії, Ка­на­ді. Та­кий Ста­тут Гро­ма­ди РУ­Н­Ві­ри, як ре­лі­гій­ної ор­га­ні­за­ції (це­р­к­ви), офі­цій­но за­ре­є­с­т­ро­ва­ний у Ки­є­ві Ра­дою у спра­вах ре­лі­гії при Ка­бі­не­ті Мі­ні­с­т­рів Укра­ї­ни 28 тра­в­ня 1992 ро­ку. Гро­ма­ди РУ­Н­Ві­ри в Ха­р­ко­ві, Ки­є­ві, Оде­сі, Пол­та­ві, Дніп­ро­пе­т­ров­сь­ку, Льво­ві, Кри­во­му Ро­зі, Лу­ць­ку та ін­ших мі­с­тах за­ре­є­с­т­ро­ва­ні й ма­ють ті пра­ва, що й пра­во­сла­в­на, ка­то­ли­ць­ка чи ін­ша це­р­к­ва.

76. 

3. Що мо­же­те ска­за­ти про Ро­ди­ну?

В. Ро­ди­на (усі чле­ни Ро­ди­ни) - од­не Ті­ло. І це ті­ло є свя­ти­нею Ві­ри (ду­хо­в­но­с­ті). Свя­ти­ню тре­ба три­ма­ти в чи­с­то­ті. По­рох, піт, бруд при­гно­б­лю­ють ті­ло. За­не­дба­ти ро­дин­ну свя­ти­ню, зна­чить, осла­би­ти ду­хо­в­ність, ене­р­гію ро­зу­му, при­гно­би­ти по­чу­ван­ня. Ма­ти-­При­ро­да не лю­бить лі­ни­вої не­охай­ної ро­ди­ни. Не лю­бить тих, які зли­ми зви­ч­ка­ми осла­б­лю­ють са­мі се­бе. Не лю­бить їх, щоб не осла­б­ло Люд­с­т­во. Хо­чеш бу­ти ви­б­ра­н­цем Ма­те­рі-­При­ро­ди, жи­ви її за­ко­на­ми. Не за­не­па­щуй ду­шу ал­ко­го­лем. Не от­ру­юй ро­ди­ну тю­тю­но­вим ди­мо­м. Не осла­б­люй ті­ло лі­нив­с­т­вом і об’­їдан­ням.

77. 

3. Яку ду­хо­в­ність по­ви­нна ма­ти Ро­ди­на?

В. У Ро­ди­ні по­ви­нна бу­ти рі­д­на ду­хо­в­ність (рі­д­не ро­зу­мін­ня Бо­га), своя зви­ча­є­вість (мо­раль) і своя об­ря­д­ність (куль­ту­ра). Як­що ду­хо­в­ність (Ві­ра) - це Ду­ша, то не­до­бре в рі­д­но­му Ті­лі ма­ти чу­жу Ду­шу. Щоб Ро­ди­на ма­ла жит­тя уз­гі­д­не­не, ус­пі­ш­не, ці­лі­с­не, тре­ба, щоб у ха­ті чу­жі ду­хо­в­ні цін­но­с­ті (куль­ту­р­ні чи ре­лі­гій­ні) не до­мі­ну­ва­ли над рі­д­ни­ми. За­ві­тай­те в ха­ту япон­сь­ку, ін­ду­сь­ку і ви не по­ба­чи­те, щоб над їх­ні­ми рі­д­ни­ми на­ці­о­на­ль­но-­ре­лі­гій­ни­ми си­м­во­ла­ми до­мі­ну­ва­ли си­м­во­ли чу­жо­го на­ро­ду. Шлях жит­тя в до­стой­ної Ро­ди­ни - до­стой­ний. Не під­ле­г­лий жо­д­ним чу­жим си­лам. З цьо­го й по­стає зрід­не­ність, по­чут­тя на­ці­о­на­ль­ної са­мо­по­ша­ни.

78. 

З. Чи жі­н­ка в РУ­Н­Ві­рі в пра­вах зрі­в­ня­на з чо­ло­ві­ком?

В. Жі­н­ка в пра­вах зрі­в­ня­на з Чо­ло­ві­ком, але - не в усіх. Жі­н­ка не по­ви­нна ви­ко­ну­ва­ти тя­ж­кої фі­зи­ч­ної пра­ці. І та­кої, що при­ни­жує її жі­но­ч­ність, при­ваб­ли­вість. Сло­во «жі­н­ка» (маю на ува­зі са­н­с­к­рит) озна­чає «жит­тя». Від жі­но­чо­го здо­ро­в’я за­ле­жить здо­ро­в’я і роз­квіт ро­ду, на­ці­ї. 1000 ро­ків то­му в на­шу Ба­ть­кі­в­щи­ну при­йш­ла іно­зе­м­на ре­лі­гія, в якій ви­зна­че­но, що жі­н­ка об­тя­же­на грі­ха­ми, які во­на вспа­д­ку­ва­ла від ма­те­рі - грі­ш­ни­ці Єви. Я ка­жу: ус­па­д­ко­ва­них грі­хів не­ма­є. Усі не­мо­в­ля­та свя­ті. Свя­тість по­хо­дить від свя­то­с­ти. Ма­ти у хви­ли­ни на­ро­джен­ня ди­ти­ни свя­щен­но­діє - про­до­в­жує жит­тя Люд­с­т­ва. На сві­та­н­ку іс­то­рії був культ (обо­ж­нен­ня) жі­н­ки-­ма­те­рі. Їй, як жит­тю, по­кло­ня­ли­ся. У РУ­Н­Ві­рі є свя­то Пе­р­во­ро­ди­те­ль­ки Ма­ми Лель. (У са­н­с­к­ри­ті сло­во «лель» озна­чає «ні­ж­ність, ле­лін­ня, до­б­ро­та». Є ви­слів: «Ой, Ле­ле­ч­ко» (ой, Ма­ті­н­ко).

79. 

3. Жі­н­ка є пред­ста­в­ни­ком, як ка­жуть, ні­ж­ної чи сла­б­шої ста­ті. Що ска­же­те про по­учен­ня: «Да убо­їть­ся жо­на му­жа сво­го»?

В. Там, де бо­язнь, не­має дру­ж­би, лю­бо­ві. У дре­в­ні ча­си в За­хі­д­ній Азії жі­н­ка вва­жа­лась лю­ди­ною дру­го­го со­р­ту. У на­ших Пред­ків (ски­тів, ан­тів, ру­сів) жі­н­ка бу­ла дру­гом чо­ло­ві­ка, дру­жи­но­ю. Ка­жу: ні­ж­ність - це не сла­б­кість, а си­ла. В іс­то­рії за­но­то­ва­но, що кра­си­ва жі­н­ка ска­за­ла своє­му чо­ло­ві­ко­ві, су­во­ро­му пол­ко­во­д­це­ві: «Ти по­ко­рив Світ, а я по­ко­ри­ла те­бе». Жі­н­ка, яка во­ло­діє ла­гі­д­ним по­гля­дом, м’я­ким го­ло­сом, еле­га­н­т­ни­ми ма­не­ра­ми, та­к­то­в­ні­с­тю і кра­сою, ду­же си­ль­на. Во­на ла­гі­д­ні­с­тю зла­гі­д­нює су­во­ро­го му­ж­чи­ну. Зна­є­мо: все­си­ль­ні ко­ро­лі не раз сто­я­ли пе­ред нею на ко­лі­нах. Жі­н­ка з кри­к­ли­вим го­ло­сом, з на­хи­лом до кру­тій­с­т­ва, об­ма­ну, жо­р­с­то­ко­с­ти, на­хаб­с­т­ва, за­ди­р­ли­вої при­скі­п­ли­во­с­ті, на­віть то­ді, ко­ли во­на мо­ло­да й кра­си­ва, ду­же сла­б­ка, її сла­б­кою зро­би­ло не­пра­ви­ль­не ви­хо­ван­ня, жо­р­с­то­ке ото­чен­ня. Чо­ло­ві­ки її об­ми­на­ють, ду­ма­ю­чи: не по­трі­б­ний ме­ні цей кло­піт. Тре­ба, щоб кмі­т­ли­ві ма­те­рі з ран­ніх літ на­вча­ли сво­їх до­ньок бу­ти до­б­ри­ми дру­жи­на­ми. Опо­ві­да­ли їм про та­є­м­ни­ці ща­с­ли­во­го по­дру­ж­ньо­го жит­тя. І щоб по­учен­ня бу­ло ус­пі­ш­не, тре­ба, щоб бу­ла шко­ла юних ма­те­рів. 

Суть де­в’я­та 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

80. 

3. Як ста­вить­ся чо­ло­вік до жі­н­ки?

В. У ка­те­хи­зи­сі РУ­Н­Ві­ри «На­в­чан­ня» за­зна­че­но: Чо­ло­вік ми­ло­се­р­д­ний до Жі­н­ки. Ми­ло­се­р­д­ний, от­же, бла­го­ро­д­ний. Він не бу­ває жо­р­с­то­ким. Чо­ло­вік до­по­ма­гає жі­н­ці в ха­т­ній пра­ці. І осо­б­ли­во то­ді, ко­ли во­на пра­цює на хліб що­ден­ний. Він ві­р­ний їй. І знає: з ві­р­но­с­ті по­стає в ду­ші йо­го бла­жен­с­т­во. Він спри­чи­няє в лю­дей ша­но­б­ли­ве ста­в­лен­ня до Дру­жи­ни. Дба­ю­чи про її здо­ро­в’я, не го­во­рить їй об­ра­з­ли­вих, при­крих слів. У го­ди­ни ро­дин­но­го ли­ха Чо­ло­вік не ви­яв­ляє роз­па­чу. І ро­ди­на, ба­ча­чи та­то­вий спо­кій, ли­хо пе­ре­но­сить без бо­лю­чо­го ду­ше­в­но­го зру­шен­ня. Які б у ро­ди­ні не бу­ли при­кро­щі, кло­по­ти, не­ста­т­ки, Чо­ло­вік у день на­ро­джен­ня Дру­жи­ни дає їй кві­ти, да­ру­нок.

81. 

3. Як ста­вить­ся жі­н­ка до чо­ло­ві­ка?

В. Во­на йо­му по­ка­зує ла­гі­д­ність, лю­бов. На пра­цю про­во­джає, усмі­х­ну­в­шись, і стрі­чає усмі­ш­ко­ю. Усмі­ш­ка жі­н­ки, яку лю­бить чо­ло­вік, діє на ньо­го, як на­пій ща­с­тя і здо­ро­в’я. Жи­ву­чи в роз­ко­шах чи в бі­д­но­с­ті, Жі­н­ка дбає, щоб її одяг і лі­ж­ко бу­ли сві­жі. І щоб мі­с­це, де го­ту­єть­ся їжа, ма­ло най­чи­с­ті­ший ви­гляд. Це по­трі­б­но не тіль­ки для охо­ро­ни здо­ро­в’я, а й для то­го, щоб спо­жи­тий харч був кра­ще за­сво­є­ний. Жі­н­ка, як сві­т­лий дух ро­дин­но­го ща­с­тя, при­хи­ль­но ста­вить­ся до го­с­тей.

82. 

3. Як ро­ди­на ви­хо­вує ді­тей?

В. Пра­ви­ла ви­хо­ван­ня ді­тей по­да­ні в «Ма­га Ві­рі» (День 2-ий, «Ді­ти і ро­ди­чі»). І про це пи­ше й ка­те­хи­зис РУ­Н­Ві­ри «На­в­чан­ня». А тут - ко­ро­т­ко. Лю­ди­на ро­дить­ся два ра­зи: пе­р­ший раз - ті­ле­с­но. Дру­гий - ду­хо­в­но. Від пра­ви­ль­но­го ду­хо­в­но­го на­ро­джен­ня за­ле­жить ус­піх лю­ди­ни. Ро­ди­чі (ба­ть­ки) те­р­пе­ли­во (без по­гроз, кри­ку, на­ка­зів, за­ля­ку­вань) ста­в­лять­ся до ді­тей. Не да­ю­чи від­чу­ти, що во­ни їх на­пу­чу­ють, осо­би­с­ти­ми при­кла­да­ми при­вча­ють до то­ч­но­с­ті, пра­в­до­мо­в­но­с­ті, че­пур­но­с­ті, пра­цьо­ви­то­с­ті, по­слі­до­в­но­с­ті, во­льо­во­с­ті. Ро­ди­чі вмі­ло вті­лю­ють у що­ден­ня 17-ть За­по­ві­дей РУ­Н­Ві­ри, Сім За­ко­нів Пра­ви­ль­но­го Жит­тя, об’­яв­ле­ні в «Ма­га Ві­рі». Та перш за все, учать Ді­тей пра­ви­ль­но ви­мо­в­ля­ти сло­во. І чі­т­ко бу­ду­ва­ти ре­чен­ня ус­не й на пись­мі. При­ще­п­лю­ють по­ша­ну до сло­ва (йо­го змі­с­ту й ме­ло­дії). І ка­жуть: бла­го­ро­д­на лю­ди­на на об­ра­зи не від­по­ві­дає об­ра­з­ли­ви­ми сло­ва­ми. Ша­нує чи­с­то­ту уст сво­їх: з бру­д­них уст ви­хо­дять бру­д­ні сло­ва, які зне­ці­ню­ють лю­ди­ну. І Ді­ти по­ви­нні зна­ти, що з не­уц­т­ва по­ста­ють за­бо­бо­ни, ма­р­но­ві­р’я. За­бо­бон­на лю­ди­на ві­рить у при­ви­ди, чу­да, ні­чим не до­ве­де­ні. І цим три­має се­бе в тьмі. Во­на дій­с­ні­с­тю вва­жає те, що об­лу­д­не. І не­х­тує тим, що спра­в­ді гі­д­не ві­ри.

83. 

3. Є шко­ля­рі, які уни­ка­ють тру­д­но­щів, їх зне­ві­рює ни­ми зроб­ле­на по­ми­л­ка. І шко­ла для них є тя­га­рем. Та на ву­ли­ці во­ни лег­ко хапа­ють лай­ли­ві сло­ва і їх при­но­сять у Ро­ди­ну, як якийсь до­б­рий здо­бу­ток.

В. Тре­ба ді­тям ти­хо ка­за­ти: на­у­ка шкі­ль­на чи до­ма­ш­ня - спра­ва тя­ж­ка. І це при­єм­но, що во­на тя­ж­ка. Бо хто пе­ре­ма­гає тру­д­но­щі, той стає си­ль­ним, ро­зу­м­ні­шає, по­кра­щує се­бе. Лі­нив­с­т­во, без­ді­я­ль­ність, страх пе­ред тру­д­но­ща­ми ні­ко­ли не бу­ли при­кме­та­ми лю­дей си­ль­них, ро­зу­м­них, сла­в­них. Ро­ди­чі не по­ви­нні роз­ні­жу­ва­ти Ді­тей і не по­ви­нні під­сто­со­ву­ва­ти­ся до їх­ніх при­мхів. І не тре­ба га­нь­би­ти за те, що во­ни зро­би­ли по­ми­л­ку чи якусь шко­ду. По­ми­ля­єть­ся не той, хто по­ми­ли­в­ся, а той, хто лі­ну­єть­ся чи не хо­че ви­пра­ви­ти по­ми­л­ку. Хто ви­ба­ча­єть­ся, при­зна­єть­ся до по­ми­л­ки й хи­б­ної дії, той се­бе по­кра­щує (са­мо­вдо­с­ко­на­лює). У ро­дин­но­му сло­в­ни­ко­ві не по­ви­нно бу­ти лай­ли­вих (смі­т­ни­ко­вих) слів. Ді­ти не чу­ють, що та­то і ма­ма сва­ря­ть­ся. Як­що в Ро­ди­ні не­зго­да, її спо­кій­но по­ла­го­джу­ють на ро­дин­ній на­ра­ді. І про це ні­хто з чле­нів Ро­ди­ни не опо­ві­дає сто­рон­нім лю­дям. У Ро­ди­ні устій­не­на фі­ло­со­фія ус­пі­ш­но­го жит­тя. Жит­тя - це пра­ця. А пра­ця - це ща­с­тя, яке дає лю­ди­ні мо­ж­ли­вість по­ка­за­ти свої зді­б­но­с­ті. І пра­цю тре­ба ви­ко­ну­ва­ти не тіль­ки, щоб її ви­ко­на­ти, а щоб ви­ко­на­ти най­кра­ще. Ус­пі­ш­ним ви­ко­нан­ням спра­ви, пра­ці лю­ди­на по­кра­щує свої зді­б­но­с­ті й утве­р­джує свій пре­стиж. Ко­ли пра­цю­ю­чий пе­ре­ко­нав се­бе, що ро­бить не то­му, що хо­че, а то­му, що му­сить, пра­ця стає стра­ж­дан­ням. Ко­ли пра­цю­ю­чий ві­рить, що йо­го пра­ця до­стой­на, ко­ри­с­на лю­дям, Ві­т­чи­з­ні, то та­ка ві­ра об­ле­г­шує йо­го пра­цю і дає йо­му на­тхнен­ня ви­ко­на­ти її ус­пі­ш­но. Пра­ви­ль­но ви­ко­на­на пра­ця та, яка ви­ко­на­на до­ско­на­ло, кра­си­во і без ве­ли­ких ви­трат ча­су і сил. Ди­тя­чий і юна­ць­кий вік - час на­вчан­ня. Учи­ти­ся тре­ба, щоб у до­ро­с­ло­му ві­ці ви­ко­ну­ва­ти ту пра­цю, яка по­до­ба­є­ть­ся. Хто ви­ко­нує ро­бо­ту, яку не лю­бить, шви­д­ко сто­м­лю­єть­ся і не має хо­тін­ня по­кра­щу­ва­ти свої зді­б­но­с­ті. На­віть най­гі­р­ша пра­ця, але ко­ли во­на по­трі­б­на для су­с­пі­ль­с­т­ва, її ви­ко­на­вець по­ви­нен бу­ти до­б­ре опла­че­ний і по­ша­но­ва­ний.

84. 

3. Чи в Ро­ди­ні спо­ві­д­ни­ків РУ­Н­Ві­ри є Мо­ли­т­ви?

В. У «Ма­га Ві­рі» є бі­ля ста Мо­ли­тов і Ме­ди­та­цій. Та всі во­ни змі­с­том від­рі­з­ня­ють­ся, на­при­клад, від мо­ли­тов юде­йо-­хри­с­ти­ян­сь­ких, у яких ві­ру­ю­чий про­сить Го­с­по­да, щоб він йо­му дав «хліб що­ден­ний, і не ввів йо­го в спо­ку­су». Я ка­жу: Го­с­подь Да­ж­бог Ми­ло­се­р­д­ний і Все­пра­ве­д­ний. Він ні­ко­го не вво­дить у спо­ку­су. Він не спо­ку­с­ник. І ні­ко­го не ка­рає пе­к­лом. Він дав нам (ді­тям сво­їм) усе, що нам по­трі­б­не для до­стой­но­го жит­тя. Дав нам зе­м­лю ба­га­ту, ро­дю­чу, дже­ре­ль­ні сте­по­ві рі­ки, ла­гі­д­не не­бо. Дав нам га­р­ну вро­ду, вда­чу і оща­с­ли­вив нас лю­бо­в’ю до пра­ці. І ми в мо­ли­т­вах сла­ви­мо Да­ж­бо­га. Бла­го­да­ри­мо за да­ри. Пе­ред обі­дом ми ка­же­мо мо­ли­т­ву, щоб від­хи­ли­ти­ся від кло­пі­т­ли­вих ду­мок. Са­мо­за­спо­ко­ї­ти­ся. Ду­ма­ми з Да­ж­бо­гом-­Сві­т­лом по­єд­на­ти­ся. По­чи­на­ю­чи обі­да­ти, да­ру­є­мо один од­но­му усмі­ш­ку. Усмі­ш­ка - це кві­ти на сто­лі. Ні­хто не має пра­ва під час обі­ду по­чи­на­ти сва­р­ню, ро­би­ти до­ко­ри, су­пе­ре­ч­ки.

85. 

З. Те­пер у нас від­ро­джу­ють­ся ста­рі зви­чаї, об­ря­ди. Яке Ва­ше ста­в­лен­ня до них і яка Ва­ша ду­м­ка про УАПЦ?

В. Ми, Укра­ї­н­ці-­Ру­си­чі, жи­ли май­же ти­ся­чу літ у ду­хо­в­ній не­во­лі. Від 988 ро­ку до 1921 ро­ку це­р­к­ва Хри­с­то­ва в Укра­ї­ні-­Ру­сі бу­ла злою ма­чу­хою, яка до нас го­во­ри­ла чу­жою мо­во­ю. І про це 14 жо­в­т­ня 1921 ро­ку на Со­бо­рі УАПЦ у Ки­є­ві в св. Со­фії ска­зав ми­т­ро­по­лит Ва­силь Ли­п­ків­сь­кий. «Те­пер (в 1921 ро­ці, при­м. Л. С.) ми ма­є­мо свою рі­д­ну ма­тір, свою це­р­к­ву свя­ту укра­ї­н­сь­ку, яка зве­р­та­єть­ся до вас із сло­вом Хри­с­то­вим на­шою рі­д­ною мо­во­ю». Не мо­ж­на без бо­лю в се­р­ці чи­та­ти ці сло­ва. Во­ни ви­ка­р­бу­ва­ні на па­м’я­т­ни­ко­ві В. Ли­п­ків­сь­ко­му в США. Там, де при­гно­б­ле­на мо­ва рі­д­ної ма­те­рі, жи­ве в при­гно­б­лен­ні ду­ша на­ро­ду. Ми бу­ли ду­хо­в­ни­ми ра­ба­ми. Усе, що ма­ло іс­к­ру ду­хо­в­ної не­за­ле­ж­но­с­ті, не­ми­ло­се­р­д­но ни­щи­ло­ся. І я про це на ос­но­ві іс­то­ри­ч­них да­них пи­шу в «Ма­га Ві­рі». Уряд УАПЦ укра­ї­н­сь­кий, не­за­ле­ж­ний, а бо­го­ро­зу­мін­ня, ко­с­мо­ло­гія, до­г­ми, ри­ту­а­ли в УАПЦ юде­йо-­гре­ць­кі.

86. 

3. З Ва­шо­го вчен­ня ви­хо­дить, що ви­слів: «та ві­ра пра­в­ди­ва, а та - ні», пе­ре­ста­рі­лий?

В. Я ка­жу: ко­ж­на Ві­ра, яка сла­вить Бо­га і на­вчає лю­дей лю­би­ти лю­дей, пра­в­ди­ва ві­ра. У дер­жа­в­ній Укра­ї­ні по­ви­нні тво­ри­ти­ся но­ві об­ря­ди і зви­ча­ї. Тре­ба, щоб у на­шо­му жит­ті не бу­ло раб­сь­ко­го ко­лі­но­п­ри­к­ло­нін­ня пе­ред іно­зе­м­ною аг­ре­си­в­ною ду­хо­в­ні­с­тю. Ми по­ви­нні бу­ти Ми.

87. 

3. От­же, в РУ­Н­Ві­рі зміст і фо­р­ма об­ря­дів, зви­ча­їв укра­ї­н­сь­кі?

В. У РУ­Н­Ві­рі, Да­ж­бо­гом бла­го­сло­вен­ній, зміст і фо­р­ма об­ря­дів - Укра­ї­н­сь­кі. Ми ві­ри­мо, Все­пра­ве­д­ний Го­с­подь не ді­лить ді­тей на па­нів і ра­бів, на ви­б­ра­н­ців і не­ви­бра­н­ців. Го­с­подь ні­де не ска­зав, що сві­до­мість од­но­го на­ро­ду має па­ну­ва­ти над сві­до­мі­с­тю ін­шо­го на­ро­ду. Що Ві­ра од­но­го на­ро­ду є кра­щою, а дру­го­го - гі­р­шо­ю. РУ­Н­Ві­ра пра­в­ди­ва свя­та Ві­ра Укра­ї­ни-­Ру­си.

88. 

3. Ми сту­де­н­ти. Ду­хо­в­ний Учи­те­лю, ска­жіть: що ро­би­ти, щоб лю­ди в дер­жа­в­ній Укра­ї­ні жи­ли без ту­р­бот, три­вог, кло­по­тів. Щоб жи­ли ща­с­ли­во, без на­рі­кань на тя­ж­ке жит­тя?

В. Не­має жит­тя без ту­р­бот, три­вог. Гля­нь­те: пта­хи, ри­би, лі­со­ві зві­рі що­дня кло­по­чуть­ся, де і як знай­ти їжу? І ча­с­то за­си­на­ють го­ло­дні. Во­ни сто­ро­ж­кі, ма­ють во­ро­гів, охо­ро­ня­ють гні­з­да й ді­тей. Є на сві­ті ба­га­то не­од­на­ко­вих ви­зна­чень, що та­ке Ща­с­тя? Ті ві­рять, що Ща­с­тя (рай) на не­бі. А ті ві­рять, що на не­бі не­має мі­с­ця при­да­т­но­го для жит­тя. Фа­б­ри­кант має три мі­ль­йо­ни до­ля­рів, і чу­єть­ся не­ща­с­ли­вим: кло­по­ти, три­во­ги не да­ють йо­му вно­чі за­сну­ти. Же­б­рак увесь день хо­див го­ло­дний, ве­че­ром знай­шов п’ять до­ля­рів. І так ба­га­то ра­до­с­ти за­іс­к­ри­ло­ся в йо­го ду­ші. На­ше сло­во «ща­с­тя» офо­р­ми­ло­ся з три­піль­сь­ко­го (са­н­с­к­ри­ть­сь­ко­го) сло­ва «сва­с­тя» (осві­т­лен­ня, ра­дість). Мої тве­р­джен­ня бу­дуть не­зви­ч­ні, я ка­жу: ща­с­ли­ве жит­тя там, де є кло­по­ти, три­во­ги, пе­ре­шко­ди, тур­бо­ти, і де є во­ля, здо­ро­в’я і хо­тін­ня їх пе­ре­ма­га­ти. Лю­ди­на на­ро­дже­на бо­ро­ти­ся за жит­тя. Бо­рю­чись із пе­ре­шко­да­ми та рі­з­ни­ми кло­по­та­ми, во­на се­бе по­кра­щує, змі­ц­нює, пі­зна­є. Ро­зу­мо­во роз­ви­ває і оща­с­ли­в­лю­є. І в цій бо­ро­ть­бі на­сна­жу­єть­ся ві­рою в се­бе. Стає ар­хі­те­к­том ду­хо­в­них і ма­те­рі­а­ль­них ва­р­то­с­тей. Ма­ти при­ро­да ще­д­ра, але й ви­ба­г­ли­ва. Лю­бить си­ль­них, пра­цьо­ви­тих, на­по­ле­г­ли­вих, ви­на­хі­д­ли­вих, щоб кра­ща­ли лю­ди на пла­не­ті Зе­м­ля. Зба­га­чу­ва­ли­ся ін­сти­н­к­та­ми са­мо­збе­ре­жен­ня. Лі­ни­ві, збай­ду­жі­лі, не­дбай­ли­ві, бо­я­з­ли­ві, об­тя­же­ні ли­хи­ми зви­ч­ка­ми не хо­чуть бо­ро­ти­ся з тру­д­но­ща­ми. Не хо­чуть по­кра­щу­ва­ти шлях сво­го жит­тя. Ждуть, що хтось зві­д­кись їм при­не­се ща­с­тя. І сла­б­нуть, і ги­нуть. Або - ста­ють ра­ба­ми су­сі­д­ньо­го аг­ре­си­в­но­го пле­ме­ни. Ми до­в­гі сто­літ­тя не ма­ли пра­ва бу­ти Ми. Жи­ли «на на­шій не сво­їй зе­м­лі»: бу­ли по­не­во­ле­ні мі­літа­р­ни­ми і ду­хо­в­ни­ми вто­р­ж­ни­ка­ми, і ві­ль­ні си­ль­ні На­ро­ди на нас ди­ви­ли­ся, як на лю­дей дру­го­го со­р­ту. Ар­хи­є­реї гре­ко-­ор­то­до­к­сії да­ли нам їм ви­гі­д­ну на­зву - «пра­во­с­ла­в­ні ма­ло­ро­си». І жи­ли ми ві­ря­чи, що ми «Я­х­ве­то­ві ді­ти», яких сам Са­ва­от по­кли­кав ора­ти, сі­я­ти і Ха­ма і Се­ма го­ду­ва­ти, як дер­жа­в­них і ду­хо­в­них про­ві­д­ни­ків. (Від «Се­ма» й по­хо­дить на­зва «се­мі­ти»). Та сьо­го­дні весь світ по­чув, що ми, Укра­ї­н­ці-­Ру­си­чі, вну­ки Да­ж­бо­жі, ма­є­мо свою Дер­жа­ву - на­шу (свою) ха­ту. Не на­рі­кай­мо, що в ній тя­ж­ко жи­ти. Не зне­ці­нюй­мо са­мі се­бе сва­р­нею, яка чу­жа ві­ра кра­ща, яко­му чу­жо­му ре­лі­гій­но­му ав­то­ри­те­то­ві під­ко­ря­ти­ся, а яко­му - ні. На­рі­кан­ня - ри­са вда­чі раб­сь­кої, без­по­ра­д­ної, яка хо­че, щоб за­йшов чу­жи­нець і по­ми­рив збу­н­то­ва­них ра­бів і зро­бив по­ря­док на їх­ньо­му по­дві­р’ї. Бу­дь­мо улю­б­ле­н­ця­ми при­ро­ди, до­стой­ни­ми ді­ть­ми Да­ж­бо­жи­ми, ді­ть­ми Сві­т­ла, Пра­в­ди, Лю­бо­ви, Ми­ло­се­р­дя. Роз­ви­вай­мо в со­бі ви­на­хі­д­ли­вість, на­по­ле­г­ли­вість, ді­ло­ви­тість. На­ша рі­д­на ха­та (Дер­жа­ва не­за­ле­ж­на) ви­гля­да­ти­ме зо­в­ні і все­ре­ди­ні так, як ми її об­ла­д­на­є­мо. І по то­му, які в Укра­ї­н­сь­кій дер­жа­ві бу­дуть по­ряд­ки, за­ко­ни і яке бу­де їх­нє вті­лен­ня в жит­тя, Люд­с­т­во бу­де оці­ню­ва­ти на­шу ма­тір Укра­ї­ну і на­шу на­ці­о­на­ль­ну зді­б­ність. Укра­ї­н­сь­ке ро­зу­мін­ня Бо­га, са­мо­бу­т­ність на­шої на­ці­о­на­ль­ної мо­ра­лі. «А­ле ж ми опи­ни­ли­ся на ру­ї­нах ім­пе­рії го­лі й бо­сі, і те­м­ні си­ли пе­ре­шко­джа­ють нам бу­ду­ва­ти дер­жа­ву.» О, до­б­ре, що не опи­ни­ли­ся в тю­р­мі ім­пе­рії, а на її ру­ї­нах! Є на­го­да по­ка­за­ти Сві­то­ві, що ми На­род до­стой­ний. Зді­б­ний пе­ре­ма­га­ти во­ро­гів сво­єї дер­жа­ви, зді­б­ний ві­ді­йти від ли­хих зви­чок, на­бу­тих в раб­с­т­ві. Зді­б­ний пе­ре­тво­ри­ти ру­ї­ни у сад ба­га­тої єв­ро­пей­сь­кої дер­жа­ви.

89. 

3. Нам Си­ле­н­ко­ве ві­ро­вчен­ня но­ве й не­зви­ч­не, не по­трі­б­не. Ісус Хри­с­тос нас на­вчає: лю­би во­ро­гів сво­їх. Це ж, щоб не бу­ло не­на­ви­с­ти, а бу­ла лю­бов. Чу­є­те, па­не Си­ле­н­ко? Укра­ї­на му­сить бу­ти хри­с­ти­ян­сь­ко­ю.

В. Чу­ю. І ві­рю: лю­бов і не­на­висть - бли­з­ня­та, які жи­вуть і жи­ти­муть у ге­нах Лю­ди­ни. Ма­ти не­на­ви­дить тих, які в неї вкра­ли її лю­бе ди­тя. Во­на не­на­ви­дить то­му, що лю­бить (лю­бить свою ди­ти­ну). Лю­ди­на, яка лю­бить усіх (зло­ді­їв і до­б­ро­ді­їв), пі­до­зрі­ла. І не­без­пе­ч­на. От­же, спра­ва не у сло­вах «лю­бов» і «не­на­висть», а в то­му, який у них за­кла­де­ний зміст. Не­на­висть до по­не­во­лю­ва­чів Ві­т­чи­з­ни свя­та, а лю­бов до них - по­тво­р­на. На­род, який має не­при­ми­рен­ну не­на­висть до вто­р­ж­ни­ків - за­гар­б­ни­ків Ві­т­чи­з­ни, не­ві­ль­ни­ком не бу­ва­є. Я чи­тав «Є­ва­н­ге­лі­ї», і ні­де не знай­шов, щоб Ісус ка­зав: «Лю­біть во­ро­гів мо­їх». От­же, во­ро­гів Ісу­со­вих тре­ба не­на­ви­ді­ти, а во­ро­гів сво­їх, ви­зна­ю­чи вчен­ня Хри­с­то­ве, тре­ба лю­би­ти. Ба­чу в цьо­му якусь по­двій­ну мо­раль. Не­має на Сві­ті та­кої ве­ли­кої чи ма­лої дер­жа­ви, яка б не ма­ла во­ро­гів яв­них чи за­та­є­них. Го­ре бу­де ве­ли­ке то­ді, ко­ли Укра­ї­на не ма­ти­ме ні во­ро­гів, ні при­яте­лів. Це озна­ча­ти­ме, що її ім’я зни­к­ло з гео­гра­фі­ч­ної ка­р­ти. А її На­род пе­ре­бу­ває у ямі, про яку не знає люд­с­т­во. Го­во­рен­ня, що Укра­ї­на по­ви­нна бу­ти хри­с­ти­ян­сь­ка, му­су­ль­ман­сь­ка, бу­д­ди­ст­сь­ка, спра­ва не­се­р­йо­з­них лю­дей. У США, на­при­клад, ні­хто не го­во­рить, що США по­ви­нні бу­ти хри­с­ти­ян­сь­ки­ми чи му­су­ль­ман­сь­ки­ми - бо ж це ви­кли­ка­ло б у На­ро­ді ре­лі­гій­ні чва­ри, вій­ни. Укра­ї­на по­ви­нна бу­ти Укра­ї­н­сь­кою, у якій кон­сти­ту­ці­єю за­без­пе­че­на во­ля ві­ро­ви­знан­ня. І за­зна­че­но: в Укра­ї­ні не­має ре­лі­гій при­ві­ле­йо­ва­них і пе­ре­слі­ду­ва­них, не­має кра­щих і гі­р­ших.

СУТЬ ДЕ­СЯ­ТА

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

90.

3.   Ві­р­ні   РУ­Н­Ві­ри  ма­ють   «Свя­щен­ну Кни­гу Об­ря­дів», де є по­да­ні Ка­ле­н­дар Свят, Мо­ли­т­ви і об­ря­ди освя­чен­ня ди­ти­ни, ві­н­чан­ня і по хо­ван­ня о Та ін­ше» А чо­му в цьо­му Ка­ле­н­да­рі не по­да­не свя­то Ма­ко­вія?

В. По­вто­ряю ра­ні­ше ска­за­не: тіль­ки Рі­д­не є Рі­д­не. На­зи­вай­те хоч і що­дня чу­жу ма­тір рі­д­ною, во­на рі­д­ною не бу­де. Ко­ли, Рі­д­не не га­р­не, зро­би йо­го га­р­ним. По­кра­щу­ю­чи Рі­д­не, вдо­с­ко­на­лю­ва­ти­меш суть сво­го єс­т­ва. Не по­зи­чай у чу­жи­н­ців ві­ри, мо­ра­лі, об­ря­д­но­с­ти, ро­зу­му. Бо втра­тиш по­ша­ну до се­бе.

Го­ре на­ше в то­му, що ми до­в­гі сто­літ­тя, жи­ву­чи в ду­хо­в­ній, по­лі­тич­ній не­во­лі, до тих меж зде­мо­ра­лі­зу­ва­ли­ся, що не зна­є­мо, що в нас Рі­д­не, а що Чу­же. Не зна­є­мо чим ма­є­мо ті­ши­ти се­бе: Чу­жим чи Рі­д­ним?

У нас (і це так бу­ває зі всі­ми на­ро­да­ми, які до­в­гі ві­ки бу­ли ра­ба­ми) є зне­ва­ж­ли­ве ста­в­лен­ня до се­бе. І го­ре яке — не ма­ла ча­с­ти­на на­шої ін­те­лі­ге­н­ції за­мість то­го, щоб тво­ри­ти свої не­за­ле­ж­ні ду­хо­в­ні цін­но­с­ті, ви­тра­чає ба­га­то ча­су і ро­зу­мо­вої ене­р­гії на сва­р­ню: яка чу­жа ду­хо­в­ність кра­ща, на які чу­жі іде­а­ли укра­ї­н­ці по­ви­нні орі­є­н­ту­ва­ти­ся.

І те­пер па­ру слів про свя­то Ма­ко­ві­я. Жи­дів­сь­ке сло­во «Ма­ка­бе­ї» зна­чить в на­шій мо­ві «Мо­ло­т­ни­ки». У Юдеї, яка бу­ла по­не­во­ле­на ца­рем Си­рії Ан­ті­о­фу­сом Епі­фа­ні­єм, по­яви­ли­ся пар­ти­за­ни (бо­р­ці за на­ці­о­на­ль­не ви­з­во­лен­ня Юдей­сь­ко­го На­ро­ду) — си­ни сла­в­но­го Юди, бра­ти Ма­ка­бе­ї.

Ма­ка­беї в 170 ро­ці пе­ред Хри­с­том в бо­ро­ть­бі з оку­па­н­та­ми Си­рій­ця­ми бу­ли пе­ре­мо­же­ні. І ро­з­п'я­ті на хре­с­ті. І від то­го ча­су Жи­ди (спо­ві­д­ни­ки Юда­ї­з­му тоб­то Рі­д­ної Жи­дів­сь­кої На­ці­о­на­ль­ної Ві­ри) що­ро­ку 9-го гру­д­ня осо­б­ли­во вро­чи­с­то вша­но­ву­ють у си­на­го­гах па­м'ять про ге­ро­їв-­бра­тів Ма­ка­бе­їв. Свя­то це від­бу­ва­єть­ся під на­звою Га­ну­к­каг. Ге­б­рей­сь­ке «га-­ну­к­каг» зна­чить «при­с­вя­чен­ня». У Із­ра­е­лі є си­на­го­га Юди Ма­ка­бе­їв. 8 днів Жи­ди зве­ли­чу­ють Ма­ка­бе­їв (у них на­ці­о­на­ль­ні ге­рої є ге­ро­я­ми ре­лі­гій­ни­ми, їх­ня ве­лич у їх­ній ці­лі­с­ній ду­хо­в­но­с­ті).

Між ін­шим, ко­ли я був у Ні­ка­ра­г­ві, мав на­го­ду при­гля­да­ти­ся до їх­ніх свят, їх­ня ду­ша, як це бу­ває у всіх ду­хо­в­них ра­бів, роз­дво­є­на. На­ці­о­на­ль­ні свя­та вва­жа­ють­ся світ­сь­ки­ми, тоб­то дру­го­ря­д­ни­ми. Ре­лі­гій­ні (ка­то­ли­ць­кі свя­та) є Бо­жи­ми.

Усі ре­лі­гій­ні свя­та, які ма­ють укра­ї­н­ці (ка­то­ли­ки і гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ні),не ство­ре­ні Ук­р­а­ї­нц­ями, і зміст цих свят ін­оз­е­мний. Гр­еки­-а­рх­и­ереї, н­ез­ал­е­жно ро­зп­ор­ядж­а­ючись р­оз­умом і д­ушею л­юдей Укр­а­їни­-Р­уси, з­апр­ов­адж­ув­али в Укр­а­їні св­ята пр­ид­ум­ані ри­мс­ьк­ими п­ап­ами, в­із­а­нті­йс­ьк­ими п­а­тр­і­я­рх­ами та ї­хн­іми с­об­ор­ами. І в­они (гр­еки­-а­рх­и­єреї) д­али н­аказ у ц­ер­­квах Укр­а­їни­-Р­уси 1-го се­р­пня (за ст­арим сти­лем) ві­дзн­ач­ати св­ято М­ак­аб­еїв. Оч­ев­и­дно, н­аші л­юди ч­ужі сл­ова в­им­о­вл­яли так, як їм зр­у­чн­іше.

І в­они сл­ово «м­ак­аб­еї» в­им­ов­или, як «м­ак­ов­еї» чи «м­ак­ов­ії».

Укр­а­ї­нці в ц­е­р­кві Хр­и­ст­овій вш­ан­ов­ують М­ак­аб­еїв (г­ан­у­ккаг), тр­им­а­ючи в к­ош­иках яб­л­ука, кв­іти, м­аки, та і­ншу г­ор­од­ину. У «Б­і­бл­ії» н­емає зг­адок про М­ак­аб­еїв, але є р­аб­ін­ами на­п­ис­ані оп­ов­іді про цих б­о­рців за н­ез­ал­е­жність Юд­еї. Я д­умаю: М­ак­абеї не б­ули хр­и­ст­и­ян­ами, але укр­а­ї­нці п­еред н­ими бл­аг­ог­ов­іють, бо хри­-ст­и­янізм є с­е­ктою юд­а­ї­зму.

91.

3. Уч­ит­елю, моя м­ати б­ула к­ат­ол­и­чкою, а я — ні се, ні те. Ч­ол­овік мій н­ал­ежить до У­АІЩ. Два т­и­жні т­ому б­іля ц­е­р­кви б­ули су­п­ер­е­чки: о­дні к­ажуть: є св­ято о­бр­іза­ння т­іла Г­о­сп­ода їс­уса Хр­и­ста. А др­угі к­ажуть: не «­о­бр­із­ан­іє», а «­о­бр­аз­ов­ан­іє». І про С­илен­-к­ове в­ір­овче­ння г­ов­орять, і т­ому з­ап­ит­ую. Ск­ажіть щось про і­ст­орію свят. У к­ат­ол­иц­ькій ц­е­р­кві є м­уз­ика, а в гр­еко­-пр­ав­о­сл­а­вній н­ем­ає. З н­ет­е­рпі­нням жд­емо ві­дп­ов­іді.

В. П­ост­ар­а­юся ск­аз­ати те, що з­ан­от­ов­ане в і­ст­орії юд­ейо­-хр­и­ст­и­ян­і­зму. Усі ап­о­ст­оли — у­чні Хр­и­ст­ові, і Хр­и­стос, і єва­нг­ел­і­сти б­ули о­бр­із­ані. То­бто, о­бр­яд­ово п­ер­ед­ані Г­о­сп­од­ові С­ав­а­от­ові — Б­ог­ові Н­ар­оду Юде­йс­ьк­ого. У с­ин­аг­озі о­бр­іза­ння зді­й­снює р­абин, але пе­р­ев­а­жно це р­обить м­оел (р­аб­ином пр­изн­ач­ений зн­авець ць­ого р­ит­у­алу). У «М­ага В­ірі» є п­од­ана і­ст­орія п­оста­ння о­бр­іза­ння.

І п­е­рші хр­и­ст­и­яни пр­их­од­или до В­іри Хр­и­ст­ової за о­бр­ядом о­бр­іза­ння ст­ат­ев­ого ор­г­ану. О­бр­іза­ння м­оел р­обив г­о­с­трим к­ам­і­нцем, не за­вжди в­оно пр­ох­од­ило без л­ихих н­а­слі­дків: з­ар­аже­ння кр­ови, з­ап­але­ння. І хр­и­ст­и­яни цей о­бряд з­ан­едб­али. Але т­ому, що в­іра Хр­и­ст­ова є с­е­ктою юд­а­ї­зму, а­рх­и­єреї з­апр­ов­ад­или в к­і­нці 6-го ст­олі­ття св­ято о­бр­іза­ння т­іла Б­ога Хр­и­ста, і це св­ято щ­ор­оку ві­дзн­ач­аєт­ься 14 с­і­чня в Укра­­їні. Х­аза­рс­ький хан Б­улат не х­отів пр­ий­н­яти гр­еко­-о­рт­од­о­ксії: вв­ажав В­із­а­нті­йців л­юд­ьми х­и­тр­оп­і­д­ст­у­пн­ими. Він в­изнав В­іру Мо­йсея, і був моє лом о­бр­із­аний.

Щоб між п­ар­аф­і­ян­ами не б­уло н­епри­х­ил­ьних ро­змов про о­бр­іза­ння, т­епер (в оста­нні д­ес­ят­илі­ття) в д­еяких укр­а­їн­ом­о­вних к­ал­е­нд­арях (к­ат­ол­иц­ьких і пр­ав­осл­а­вних) з­амість «­О­брі­за­ння» п­ост­а­вл­ено «На­йм­ен­ува­ння», оч­ев­и­дно ця н­азва д­ов­іл­ьна, н­ек­ан­он­і­чна: зміст св­ята за­л­иш­и­вся той же.

У 590 р­оці в р­имо­-к­ат­ол­иц­ькій ц­е­р­кві за­пр­ов­адж­ене св­ято осла, на як­ому Бог їсус в'їхав до Єр­ус­ал­иму. У 602 р­оці п­апа Гр­иг­орій за­пр­ов­адив у ц­е­р­кві м­уз­ику.

У 787 р­оці 7-ий с­обор пр­ог­ол­осив к­анон про п­оч­ита­ння м­ощів. У 850 р­оці п­апа Гр­иг­орій 4-ий з­апр­ов­адив св­ято всіх св­ятих, яке Укр­а­ї­нці ві­дзн­ач­ають 27 ч­е­р­вня за ст­арим ст­илем. У 900 р­оці б­уло з­апр­ов­адж­ено св­ято «Трьох св­ятих». І хор з­асп­івав «При­йд­іте, н­еб­е­сної Тро­йці слу­ж­ит­елі, да в­о­з­хв­алім: Б­аз­илія, Гр­иг­орія, Ів­ана». Оч­ев­и­дно, т­аким сп­ос­обом б­ули з­апр­ов­адж­ені всі і­нші св­ята, і в т­ому ч­и­слі й р­ит­уал є­вх­ар­и­стії, в­ел­икий піст. Про і­ст­орію і зн­аче­ння цих свят зг­адую в «М­ага В­ірі». Я вв­ажаю, що Укр­а­ї­нці п­ов­инні зн­ати про п­оста­ння і ро­зв­иток в­ел­иких р­ел­ігій (і­нд­уїзм, з­ар­ат­у­с­тр­і­янізм, б­у­ддизм, юд­аїзм, ко­нф­уц­і­онізм, юд­єйо­-хр­и­ети­-янізм, м­ус­ул­ьм­анізм). У «М­ага В­ірі» про них п­одаю д­ані, стр­ого д­отр­им­у­ючись і­ст­ор­и­чних тв­е­рджень.

92.

3. Сь­ог­одні в г­аз­етах і ж­у­рн­алах ч­а­сто ч­ит­а­ємо про т­е­мні дії в­ел­ик­од­е­рж­а­вних шо­-в­ин­і­стів, які х­очуть в Укр­а­їні м­ати ті пр­ава, які в­они м­али в ч­аси К­ат­ер­ини 2-ої і с­а­тр­апа Й­ос­ифа Ст­ал­іна. Що ск­аж­ете на це?

В. П­ер­ест­ан­ьмо н­ар­ік­ати на м­о­с­кви­нс­ьких ш­ов­ин­і­стів. З к­ол­и­ски їх н­авч­али, що «с ю­жних гор до с­ев­е­рних м­орєй» в­они ідуть, як х­аз­яї. І всі н­ар­оди, п­ок­ор­ені і­мп­ер­ією, з­об­ов'­яз­ані го­в­ор­ити на м­ові і­мп­ер­ії. І тут н­емає н­іч­ого н­ов­ого: А­сс­ирія, В­ав­илон, Рим та і­нші і­мп­ерії п­ер­ем­ел­юв­али у сво­єму мл­ині пл­ем­ена, н­ар­оди, які втр­ач­али свої м­ови, д­ух­о­вність св­ого «Я», п­очу­ття н­ац­і­он­ал­ьн­ого с­ам­ов­изн­аче­ння.

І з­ак­они, які йшли з М­о­ск­ов­итії в Укр­а­їну впр­одовж 300 р­оків, б­ули в­а­рва­рс­ькі, на­йжор­-ст­ок­іші в і­ст­орії Лю­д­с­тва. У 1863 р­оці, 1876 р­оці М­о­с­ква з­аб­ор­он­яла Укр­а­ї­нцям м­ати в Ук­­р­аїні ук­р­а­їн­ські ш­коли, ­за­бо­ро­нила ­га­зети, ­ж­ур­нали, кни­ж­ки дру­ку­ва­ти укра­ї­н­сь­кою мо­во­ю.  Це щоб в на­шій ха­ті вби­ти на­шу ду­шу. О, яка жо­р­с­то­ка бу­ла «Тю­р­ма на­ро­дів»!

Ве­ли­ко­де­р­жа­в­ний шо­ви­ніст ві­рить в іде­а­ли зло­чин­ної ім­пе­рії, він її фельд­фе­бель. Шо­ви-­нізм— іде­о­ло­гія жо­р­с­то­ка, за­гар­б­ни­ць­ка, озна­ме­но­ва­на тю­р­ма­ми. Але для то­го, хто її спо­ві­дує, во­на при­на­д­на, у ній він ба­чить се­бе на­ча­ль­ни­ком, який три­має клю­чі від «тю­р­ми на­ро­дів».

Те, що сьо­го­дні пе­ре­жи­ва­ють ве­ли­ко­де­р­жа­в­ні шо­ви­ні­с­ти, пе­ре­жи­ва­ли Ри­м­ля­ни-­па-­три­ції, ко­ли упав Рим, і во­ни за­ли­ши­ли­ся в ко­ло­ні­ях (Ан­г­лія, Фран­ція, Іс­па­нія та ін­ші), які ста­ва­ли но­ви­ми дер­жа­ва­ми. Па­т­ри­ції не хо­ті­ли по­ве­р­та­ти­ся до Ри­му, він у ру­ї­нах, Рим­сь­ку ім­пе­рію від­бу­ду­ва­ти не­мо­ж­ли­во. І па­т­ри­ції по­ча­ли опа­но­ву­ва­ти мо­ву на­ро­ду, на зе­м­лі яко­го во­ни жи­вуть.

Во­ни ста­ва­ли ар­хи­те­к­то­ра­ми но­вих дер­жав, в яких за­ли­ши­в­ся стиль дер­жа­в­но­го пра­в­лін­ня рим­сь­кий. Ко­роль Ан­г­лії ко­ро­ну­ва­в­ся за зра­з­ком ко­ро­на­ції рим­сь­ко­го ім­пе­ра­то­ра. Ті ж (тро­хи змі­не­ні) ре­га­лії, та ж сим­фо­ні­я.

Сьо­го­дні Укра­ї­н­ці по­ви­нні са­мі се­бе зві­ль­ни­ти від раб­сь­ких зви­чок, і ста­ва­ти лю­дь­ми не­за­ле­ж­но­го ми­с­лен­ня. Ве­ли­ко­де­р­жа­в­ні шо­ви­ні­с­ти, які бу­ли в Укра­ї­ну по­сла­ні, як «у­п­рав-­ля­ю­щі», по­ви­нні са­мі се­бе зві­ль­ня­ти від ім­пер­сь­ких зви­чок. От­же, ті і ті по­ви­нні се­бе дбай­ли­во лі­ку­ва­ти — адже жа­хіт­тя зло­чин­ної ім­пе­рії на всіх за­ли­ши­ло свої слі­ди. Усі ви­лі-­ку­ва­ні збра­та­ють­ся, бу­ду­ю­чи но­ву дер­жа­ву (Укра­ї­ну-­Русь).

Оче­ви­д­но, ті мо­с­к­вин­сь­кі шо­ви­ні­с­ти, які ро­ди­ли­ся в Укра­ї­ні і во­ро­же ста­в­лять­ся до Ук­р­а­ї­нс­ької де­рж­ави (х­очуть її б­ач­ити св­оєю ко­л­он­ією), п­ов­инні в­и­їх­ати п­оза м­ежі Укр­а­їни, щоб так о­бл­е­гш­ити свої д­уш­е­вні стр­а­жда­ння, ж­ив­учи в Санкт П­ете­рбу­рзі чи М­о­с­кві.

У США, як п­ок­азав п­ер­епис н­ас­еле­ння, є 44 м­іл­ьй­они Н­і­мців, але Н­і­мці не ві­дв­аж­уют­ься р­об­ити в­им­оги, щоб в США б­уло дві де­рж­а­вні м­ови. У США є м­іл­ьй­они фр­а­нц­узів, і­сп­а­нців, та в­они не р­о­блять в­им­оги, щоб ї­хні м­ови про­г­ол­ос­ити де­рж­а­вн­ими.

Що ж є? Де­рж­ава має і­нд­у­с­трію, те­хно­л­ог­і­чні т­е­рм­іни, ві­йс­ько. Д­ав­ати н­ак­ази в а­рмії трь­ома м­ов­ами, зн­ачить х­ил­ити де­рж­аву до за­г­иб­елі. (Шве­йц­арія тут для в­ел­иких де­ржав не м­оже б­ути пр­икл­адом). Укр­а­їна де­рж­а­вна. Усі, що ж­ивуть в Укр­а­їні, є Укр­а­ї­нц­ями, то­бто гр­ом­ад­ян­ами Укр­а­їни (за мі­жн­ар­о­днім в­изна­че­нням). Є Укр­а­ї­нці н­ім­ец­ьк­ого п­ох­одже­ння, а е пол­ьс­ьк­ого, р­осі­йс­ьк­ого чи гр­ец­ьк­ого. І в США є Ам­ер­ик­а­нці р­і­зн­ого п­ох­одже­ння (а­н­глі­йс­ьк­ого, а­фр­ика­нс­ьк­ого, укр­а­ї­нс­ьк­ого, к­ита­йс­ьк­ого). І так в­оно є вс­юди. І т­ому, що Укр­а­їна пр­а­гне н­ал­еж­ати до де­ржав Св­іту, у неї п­ов­инен б­ути п­ор­ядок, в­изн­аний Св­ітом.

93.

3. Уч­ит­елю Лев С­ил­е­нко, є й т­акі і­нте­л­іг­е­нти, які, щоб пр­им­е­нш­ити зн­аче­ння В­аш­ого в­ір­овче­ння (Р­У­НВ­іри), п­ишуть, що в Р­имі і Гр­еції є «б­е­зці­нні п­ам'­я­тн­ики а­нт­ичної кул­ьт­ури і ц­ілі б­і­бл­і­от­еки д­охр­и­ст­ия­нс­ьких ч­асів. Ч­ому там не з'я­в­и­вся свій Лев С­ил­е­нко з в­ірою в єд­ин­ого Б­ога З­е­вса, к­а­нс­ел­юв­а­вши Гр­ец­ьке мн­ог­обо­жжя»?

В. У ць­ому з­ап­ита­нні ві­дч­у­тна ра­бс­ька д­ух­о­вність. Свою д­ух­о­вну ці­нність в­им­ір­юєт­ься н­о­рм­ами ч­ужої д­ух­о­вної ці­нн­о­сті. Усе н­аше г­і­рше, ч­уже кр­аще. Я к­ажу: Гр­ец­ька і Ри­мс­ька м­іт­ол­огії — це р­і­зн­овид арі­йс­ької р­ел­ігії, яка в­ід­ірв­алась від св­ого п­е­рв­ок­ор­еня (від Вед).

Гр­еки (Ахеї, Д­орії) десь 3200 р­оків т­ому, як д­икі п­а­ст­ухи, з Альп вт­о­р­гн­ул­ися в П­ел­опо­-нес, де ж­или в­ід­омі в і­ст­орії П­ел­а­зги, які при­й­шли з б­ер­егів Дні­пра 5-ть т­исяч літ т­ому. В­они б­ули Тр­ипіл­ьс­ьким пл­ем'ям, тв­о­рц­ями, так зв­аної Еге­йс­ької кул­ьт­ури і ц­ив­іл­із­ац­ії. І я де­т­ал­ьно про це п­ишу в «М­ага В­ірі», п­од­а­ючи тв­е­рдже­ння і­ст­ор­иків, а­рх­е­ол­огів.

Гр­еки, зн­ищ­и­вши П­ел­а­зг­ія­нс­ьку кул­ьт­уру, п­оч­али тв­ор­ити свої р­ел­ігі­йні п­оня­ття, в яких не б­уло об­о­жне­ння пр­ир­о­дніх явищ. Бог Кр­онос (З­е­вс­овий б­ат­ько) п­ож­ерав св­оїх р­і­дних д­ітей. Тіл­ьки п­ояв­илось н­ем­о­вля, він й­ого зр­азу ж к­о­втав. І він х­отів пр­ок­о­в­тн­ути й що­йно на­р­одж­ен­ого З­е­вса. Та З­е­вс­ова м­ати Рея сх­ов­ала н­ем­о­вля від б­ога­-д­іт­ож­е­рця Кр­он­оса.

Б­ог­иня А­рт­ем­іда бр­ала участь у вби­в­с­тві б­ога­-м­и­сл­и­вця Ор­і­она. Зевс з­апл­і­днив б­ог­иню Л­еду і в­она зн­есла два я­йця, з яких в­ил­уп­илось двоє б­ож­енят. Зевс к­ох­а­вся з б­ог­инею Д­ем­е­трою і з­ам­о­рд­ував Яс­і­она, пр­ир­е­вн­ув­а­вши й­ого до Д­ем­е­три.

У З­е­вса в г­ол­ові п­ояв­илась д­і­рка, з якої в д­ор­о­сл­ому в­іці в­ил­і­зла б­ог­иня Ат­ена (Аф­іна). О­тже, в Ат­ени не б­уло ні м­ат­ері, ні д­ит­ячих р­оків. (Що ж, С­ав­аот з­ах­отів м­ати с­ина, але др­уж­ини він не мав, і про й­ого д­ит­ячі р­оки та­кож н­іч­ого не зг­ад­ано). Бр­ати Ал­о­еди б­ули вб­иті б­огом Ап­ол­оном.

Б­уд­учи в Гр­еції, я б­ачив, що Гр­еки й сь­ог­одні зв­ел­ич­ують З­е­вса. На гр­ец­ьких гр­ошах (др­а­хмах) є з­обр­аже­ння З­е­вса. О­тже, не Хри­-ста, не а­рх­а­нг­ела М­их­а­їла, а З­е­вса. К­о­жна н­ація м­ала д­ати в Ню­-Йорк до Б­уд­и­нку Об­'єд­н­аних Н­ацій щось т­аке, чим в­она г­о­рд­ит­ься. Іран дав ч­ар­і­вний к­илим, а Гр­еція — ст­атую З­е­вса, який сь­ог­одні ст­оїть в з­алі О­ОН.

Я п­ом­ітив, що в Ат­енах пр­иб­улі з с­ела гр­ек­ині м­ають на л­а­нц­ю­жку хр­е­сти, а в атен­с­ьких ар­и­ст­о­кр­аток на гр­удях (на л­а­нц­ю­жку) кр­ас­уєт­ься м­ін­і­ят­ю­рне з­обр­аже­ння З­е­вс­ової св­ят­ині. У Ат­енах на б­уд­и­нку Ак­ад­емії н­аук ст­оїть не хрест, а ст­атуя б­ог­ині Ат­ени в ш­ол­омі і з сп­исом в р­уці.

Я Гр­ек­ові ск­азав: «У 988 р­оці, як К­иян н­ав­е­рт­али на гр­ец­ьке пр­ав­осл­авіє, у К­и­єві свя­т­ині б­ули п­оп­ал­ені, а з­обр­аже­ння б­огів п­ор­уб­ані, п­от­о­пл­ені в Дні­прі. Ч­ому ви ст­атую З­е­вса не вт­оп­ите в в­одах П­ел­оп­он­есу?» Грек ві­дп­овів к­ор­о­тко: «Ми не в­а­рв­ари!».

Я озн­ай­о­мл­ений з д­охр­и­ст­ия­нс­ьк­ими ре­л­іг­і­ями Гр­еції, Р­иму, Г­е­рм­анії, з х­ар­а­кт­ер­ами ї­хніх б­огів і а­рх­и­єр­еїв (ст­а­рших жр­еців). І м­ені ст­ало я­сно, ч­ому в Є­вр­опі не міг п­ояв­ит­ися За­-р­ат­у­с­тра, Бу­дда; ст­арі гр­ец­ькі м­у­др­еці б­ули у­чн­ями Ск­ита (Ск­ифа) З­ар­ат­у­с­три. К­иї­вс­ька д­охр­и­ст­ия­нс­ька в­іра, в якій об­о­жн­юєт­ься при­р­ода і її яв­ища, є бе­зп­ос­ер­е­днім пр­од­о­вже­нням в­іри Тр­ипіл­ьс­ької (хл­іб­оро­бс­ької).

П­е­рв­і­сні В­еді­йс­ькі (Тр­ипіл­ьс­ькі) б­оги м­али ім­ена: Див, М­о­кша, П­а­рж­яна (П­ерун), А­гні (О­гні), Св­а­рга, а не сп­отв­ор­ене ім'я — Св­арог, В­ил­аса (Влес) — усі ці б­оги, як св­і­дчать «В­еди», м­али д­о­брі вд­ачі. Н­авіть ц­е­рк­о­вник (ми­­тр­оп­олит Іл­ар­іон Ог­і­є­нко), не м­а­ючи ж­о­дних з­ах­о­плень н­ехр­и­ст­ия­нс­ькою в­ірою Укр­а­їни­-Ру­-си, у кн­изі «Д.В.У.Н.» п­ише, що «Д­а­жбог є Б­огом Д­о­бра». І так є: Д­а­жбог — Г­о­сподь ми­л­ос­е­р­дний. Д­а­жбог­-Д­атель Бу­ття. У нь­ому вт­іл­ена вд­ача пл­емен Тр­ипі­лля (Ск­итії­-А­нтії­-Р­уси­-У­кр­а­їни).

Увійшов у мою д­ушу Дух Г­о­сп­о­дній, і я зв­і­стив н­ове р­оз­умі­ння Д­а­жб­ога. Д­а­жбог — в­і­чна і н­езн­ищ­има Дія (Ен­е­ргія) н­есв­ід­ом­ого і св­ід­ом­ого бу­ття. Д­а­жбог Єд­ин­ос­ущий і Всю­д­ис­ущий, і Він не п­отр­ебує а­мб­ас­ад­орів у ф­о­рмі тих чи тих б­огів і б­ож­енят. Д­а­жбог — св­ята Пр­а­вда, Д­а­жбог — Світ М­ил­ос­е­рдя, Л­юб­ови. Ми с­ини і д­о­чки Д­а­жб­ожі. Ми в Д­а­жб­ог­ові і Д­а­жбог у нас. Д­а­жбог — Св­ятий Дух Укра­-Їни­-Р­уси.

Р­У­НВ­іра — В­іра м­он­от­е­ї­ст­и­чна. Крім Д­а­жб­ога, н­емає б­ога. Н­ебо о­дне, с­о­нце о­дне, Укр­а­їна­-Русь о­дна. Г­о­сподь один, і хай св­ятит­ься ім'я Й­ого Д­а­жбог! (Усе ств­ор­ене н­аш­ими Пре­дк­ами, тр­еба зн­ати і ш­ан­ув­ати,-і йти вп­еред. І тв­ор­ити н­ові д­ух­о­вні ці­нн­о­сті, а не з­аст­иг­ати з т­ими, які б­ули т­ис­ячу літ т­ому).

94.

З. Ч­ит­а­ючи Н­ест­ора­-л­іт­оп­и­сця, ML Гр­уше­вс­ьк­ого, ц­е­рк­о­вн­ого і­ст­ор­ика к­і­нця 13-го ст­олі­ття Г­ол­уб­ине­ьк­ого та і­нших, ми з б­олем д­ов­ід­у­єм­ося, що в 988 р­оці л­юдей К­иї­вс­ької Р­уси «хр­е­ст­или в­о­гнем і м­ечем» о М­ож­ете ск­аз­ати: як був хр­ещ­ений Рим, і ч­ому?

В. У «М­ага В­ірі», п­окл­ик­а­ючись на не­з­ап­ер­е­чні і­ст­ор­и­чні дж­ер­ела, п­ишу д­ет­ал­ьно, к­оли і ч­ому п­ош­ир­и­вся юд­ейо­-хр­и­ст­и­янізм на т­ер­ит­орії Ри­мс­ької і­мп­ер­і­ї­.Тут ск­ажу тіл­ьки про окр­емі п­од­ії. П­і­сля см­е­рти і­мп­ер­ат­ора Д­і­олек­-т­и­яна (268-305) п­оч­ал­ася в Ри­мс­ькій і­мп­ерії б­ор­от­ьба за і­мпе­рс­ький пр­ест­ол.

Ві­йс­ьк­ова ч­а­ст­ина в Р­имі пр­ог­ол­ос­ила і­мп­ер­ат­ором М­а­кс­е­нт­ія. Він був с­ином М­а­кси­-м­и­яна­-п­о­лк­ов­о­дця, який в 285 р­оці з­аг­а­рбав Га­ллию (Фра­нцію), і в­ід­ігнав г­е­рма­нс­ькі пле­м­ена за Рейн. Рід М­а­кс­е­нтія пі­дтр­им­аний ри­­м­ською а­р­ис­т­ок­ра­тією і ­п­ас­то­рами Р­им­ської ­на­ц­іо­на­льної ­ре­лі­гії. І ­го­ловний «­п­он­тифік» (­ду­х­овний п­ро­в­ідник ­Риму) п­ідт­римує ­М­ак­сен­­тія.

Але Рим, як ­ім­перія, уже ­заг­ни­ває­ться: він ­г­усто ­за­се­лений ­ра­бами «без і­мени й ­роду». П­ол­ко­водець К­о­нс­т­антин ­ви­рішив ­с­істи на п­рестол ­ім­перії, і о­б'явив ­не­по­кору ­М­ак­с­ен­тію. (К­о­нс­т­антин — син п­ол­ко­в­одця К­о­нс­т­анція Х­лори). К­о­нс­т­анцій п­рос­ла­в­ився тим, що за­­гинув в бою з Ук­р­а­їн­ською (Ск­ит­ською) кін­­нотою, ­ря­т­уючи ж­иття ­ім­пе­ра­тора ­Д­ио­л­ек­т­ияна.

У «­Мага ­Вірі» я, о­пе­р­уючи ­іс­то­р­ич­ними ­ф­ак­тами, ­довів, що С­ко­лоти (так ­вони ­самі ­себе ­на­зи­вали) ­були ­наши­ми без­по­се­ре­д­ні­ми Пред­ка­ми. Гре­ки їх зва­ли Ски­та­ми. Я при ін­шій на­го­ді вже зга­ду­вав, що у Ски­тів бу­ла зброя, яку во­ни на­зи­ва­ли «са­кі­ра», но­сії са­кі­ри (со­ки­ри) на­зи­ва­ли­ся «са­ка­ми» (по­-су­ча­с­но­му — сі­чо­ви­ка­ми).

П'ять ро­ків то­чить­ся ви­сна­ж­ли­ва бо­ро­ть­ба між Кон­с­та­н­та­ном і Ма­к­се­н­ті­єм. І ста­ла­ся зра­да в іс­то­рії Ри­му до­сі не­бу­ва­ла. Кон­с­та­н­тин об'­є­­дн­а­вся з р­аб­ами­-хр­и­ст­и­ян­ами (в­ор­ог­ами Р­иму). І 28 ж­о­в­тня 312 р­оку озбр­о­єні з­аг­они і­нте­рна­ц­і­он­ал­ьних р­абів (хр­и­ст­иян) р­азом з ві­йс­ьк­овою ч­а­ст­иною Ко­н­ст­а­нт­ина з з­ас­ідок н­есп­од­ів­ано н­ап­али на «штаб­-кв­а­рт­иру» М­а­кс­е­нтія, і він, т­ік­а­ючи, п­от­онув у хв­илях Т­и­бру.

У 313 р­оці і­мп­ер­атор Ко­н­ст­а­нтин в­идав «М­іла­нс­ький едикт», де з­азн­ач­ал­ося, що хри­­ст­и­яни м­ають ті пр­ава, що й гр­ом­ади і­нших р­ел­ігій (єг­ипе­тс­ької, с­ирі­йс­ької, юде­йс­ької, гр­ец­ької). Оч­ев­и­дно, н­ац­і­он­ал­ьна Ри­мс­ька р­ел­ігія з­ал­иш­ал­ася р­ел­іг­ією ри­мс­ької ар­и­сто­­кр­атії, і її сп­ов­ід­ув­али ри­мс­ькі п­аг­ан­уси (то­бто, с­ел­яни).

Ко­н­ст­а­нтин, п­ер­ем­і­гши М­а­кс­е­нтія, ві­дчув, що й­ого трон х­ит­а­єт­ься. Ри­мс­ька знать н­ен­ав­идить і­мп­ер­ат­ора Ко­н­ст­а­нт­ика­-зр­а­дн­ика рим­с­ької р­ел­ігії (ет­ики і кул­ьт­ури). Та й між ра­-б­ами­-хр­и­ст­и­ян­ами у Р­имі п­оч­ал­ися н­ез­ад­ово­ле­ння: в­они в­ір­или, що, пі­дтр­им­а­вши Ко­н­ст­ан­­тна, б­удуть зв­іл­ьн­ені з ра­б­с­тва.

Л­ід­ери хр­и­ст­ия­нс­ьких гр­омад пр­ог­ол­ос­или, що хр­и­ст­и­яни т­епер м­ають в­олю в­ір­ити в Хри­-ста, але, як б­ули в ра­б­с­тві, так і з­ал­иш­а­ют­ься. Св­ята «­Єв­а­нг­ел­ія» н­авчає: «Р­аби, зі стр­ахом к­оріт­ься п­анам не тіл­ьки д­о­брим і л­аг­і­дним, а т­акож пі­дст­у­пним», П­е­тро, 12,8. «­Ус­яка д­уша вл­а­стям в­ис­ілим н­ехай к­ор­ит­ься. Н­емає бо вл­а­сти, к­оли не від Б­ога. Які ж є вл­а­сті, від Б­ога в­они н­аст­а­вл­ені», П­а­вло до Р­и­млян, 13,1.

Та і­мп­ер­атор Ко­н­ст­а­нтан ві­дчув, що Рим­с­ька знать, н­іби зм­ов­и­вшись, бо­йк­отує й­ого. І він з св­оєю о­рдою з­ал­ишає Рим. І з­уп­ин­яєт­ься (я­кна­йд­ал­ьше від Р­иму) на б­ер­езі Б­о­сф­ору, у р­ибал­ьс­ьк­ому с­ел­ищі В­із­а­нт­ія.

З р­і­зних пр­ов­і­нцій і­мп­ерії с­о­лд­ати гн­али р­абів б­уд­ув­ати Н­овий Рим. І б­уло пр­игн­ано сто т­исяч н­і­мців (Г­е­рм­анів). На сль­озах і кр­ові п­ост­ало м­і­сто Ко­н­ст­а­н­тна (Ко­н­ст­а­нт­ин­оп­оліс), де вже не Р­и­мл­яни, а Гр­еки ст­али д­ов­ір­ен­ими л­юд­ьми і­мп­ер­ат­ора. Гр­ец­ькі кр­а­вці за гр­ец­ьким зр­а­зком п­ош­или од­іння і­мп­ер­ат­ор­ові і й­ого ро­д­ині. Рим (Іт­алія) став пр­ов­і­нц­і­єю...

Між хр­и­ст­и­ян­ами п­оч­али т­оч­ит­ися ж­ор­­ст­окі с­уп­ер­е­чки — хто ж т­акий Ісус Н­аз­ар­еєць? «К­оли Яшуя (Ісус) н­ар­одж­ений д­і­вч­иною Ма­р­ією, в­их­ов­аною в с­ін­аг­озі, то т­оді він «д­ем­ібог» (пі­вбог).» (У гр­ец­ькій н­ац­і­он­ал­ьній р­ел­ігії д­ем­іб­огом був к­о­жний, в к­ого м­ати зв­ича­йна ж­і­нка, а б­ат­ько Бог (Д­е­он­ісій, Ап­олон, Зевс). Або — к­оли м­ати б­ог­иня А­рт­ем­іда чи Ат­ена, а б­ат­ько зв­ича­йний Грек (чимсь пр­осл­а­вл­ений).

11 тр­а­вня 330 р­оку а­рх­и­єреї (то­бто, ст­а­рші ж­е­рці) З­е­вса, Юп­іт­ера і Іс­уса сп­іл­ьно б­еруть участь в п­осв­яче­нні п­ол­ісу Ко­н­ст­а­нт­ина (Ко­н­ст­а­нт­ин­оп­ол­іса). У єва­нг­ел­і­стів М­атея, Л­уки, М­а­рка, Ів­ана н­іде не зг­ад­ано про к­ад­ило, кро­п­ило й о­бряд осв­яче­ння н­ової б­уд­і­влі, і хри­­ст­и­яни на цей р­ит­уал д­и­влят­ься, як на пр­ояви гр­еко­-л­ати­нс­ьк­ого д­и­явол­ьс­ьк­ого п­аг­ан­і­зму. Та хр­и­ст­и­яни х­очуть, щоб Ко­н­ст­а­нтан їх «в­о­злю­бив», і в­они на ст­атуї Ко­н­ст­а­нт­ина зр­об­или н­апис: «К­о­н­ст­а­нтан — ф­іло Кр­і­стос (друг Хр­и­ста)».

«Ф­іло­-Кр­і­стос» Ко­н­ст­а­нтан був д­е­сп­отом. Він свою ж­і­нку Ф­а­у­сту ж­и­вцем зв­арив у к­о­тлі (к­оли т­іло ві­дст­ало від к­і­сток, н­ак­азав її п­охо­в­ати з в­ел­ик­ими п­оч­е­ст­ями). В ім'я зм­і­цне­ння і­мп­ерії, на її т­ер­ит­ор­іях в­ин­ищ­ув­ал­ися н­ац­іо­н­ал­ьні (пл­еме­нні) р­ел­ігії, тр­ад­иції, о­бр­яди.

Утв­е­рдж­ув­ал­ася і­нте­рн­ац­і­он­ал­ьна в­іра Хр­и­ст­ова — усі р­аби м­али тв­ор­ити о­дне ст­адо Хр­и­ст­ове, «в як­ому н­емає Ж­ид­ов­ина, ні Гр­ека, н­емає н­ев­іл­ьн­ика і в­іл­ьн­ого: усі бо ви о­дно в Хр­и­сті Icy сі. К­оли ж ви Хр­и­ст­ові, то ви н­асі­ння А­вр­а­ам­ове», П­а­вло до Г­алат, 3,28.

О­тже, і­мп­ер­атор Ко­н­ст­а­нтан зм­інив ду­х­о­вне о­бли­ччя З­ах­і­дньої і Центр­ал­ьної Є­вр­опи, яка б­ула т­ер­ит­ор­ією Ри­мс­ької і­мп­ер­ії. А­рх­и­єреї В­іри Хр­и­ст­ової, осв­ят­и­вши ра­б­с­тво, з­акр­іп­ач­или д­ушу і р­озум Є­вр­опе­йців.

Св­ятий А­вг­у­стин (354-430) об­'явив: «Раб­­с­тво вст­ан­о­вл­ене Б­огом, і той, хто х­оче й­ого зн­ищ­ити, пр­от­ивит­ься Б­ог­ові». П­апа Ри­мс­ький Яній б­ачить, що Р­и­мл­яни в Р­имі й ок­ол­ицях уп­е­рто не х­очуть б­ути хр­и­ст­и­ян­ами. І він в 368 р­оці п­ер­ен­осить всі пр­икр­аси з хр­аму Юп­іт­ера у храм Іс­уса Хр­и­ста. І л­юди п­і­шли... за пр­икра­с­ами.

Гр­еки д­ов­ід­а­вшись, що Рим п­овн­і­стю сп­ог­ан­із­овує в­іру Хр­и­ст­ову р­ит­у­ал­ами ри­мс­ької н­ац­і­он­ал­ьної р­ел­ігії, п­оч­ин­ають юд­ейо­-хр­и­ст­и­янізм огр­еч­ув­ати. Об­ов'­я­зки Б­ога Ап­ол­она п­очав в­ик­он­ув­ати св. Юрій (ос­оба в­ид­ум­ана). Бог П­осе­йдон ч­а­ст­ину св­оїх об­ов'­я­зків п­ер­едав св. М­ик­ол­а­єві (ос­обі в­иг­ад­аній). Бог Д­е­он­ісій був п­ер­етв­ор­ений у св. Д­е­он­ісія, а Бог Г­е­рмес з в­олі а­рх­и­єр­еїв був п­ер­етв­ор­ений у св. Г­е­рм­еса. Др­ам­ат­из­ов­ані св­ята, пр­оц­есії, м­ел­одії, б­ого­-п­оч­ита­ння, які б­ули у хр­амі З­е­вса, п­ер­ен­ес­ені до Хр­аму Хр­и­ста.

Ко­н­ст­а­нт­ин­ополь, так як і м­і­сто Рим, пе­р­етв­ор­и­вся у хр­и­ст­ия­нс­ький В­ав­илон, де ж­ивуть Гр­еки, Л­ат­ини, В­і­рм­ени, Єг­и­пт­яни, Сл­ав'­яни, С­ир­і­яни, Г­е­рм­ани та і­нші. І ф­о­рм­уєт­ься, н­іби, н­овий н­арод з н­азвою В­із­а­нті­йці (Р­омеї). Єпи­­ск­опи в­іри Хр­и­ст­ової (л­юди р­і­зних н­ар­одів) зд­ен­ац­і­он­ал­із­ов­ані. В­они в­ор­оже ст­а­влят­ься до пр­оявів н­ац­і­он­ал­ьних р­ел­ігій, і їх пі­дтр­имує вл­ада і­мп­ер­ат­ора. Єп­и­ск­опи ст­ають м­ал­ими с­а­тр­ап­ами.

І і­мп­ер­атор Юл­іян (361-363) ог­ол­осив, що  «М­іла­нс­ький едикт», в­ид­аний Ко­н­ст­а­нт­аном, дав в­ел­икі пр­ив­ілеї хр­и­ст­ия­нс­ьким єп­и­ск­опам, які д­уже ро­зб­аг­ат­іли, ро­зп­ан­ош­ил­ися і на св­оїх д­і­єц­ез­іях п­ов­одят­ься, як с­а­тр­апи. І він (Юл­іян) з­аб­ор­онив єп­и­ск­опам гл­ум­ит­ися з н­ац­і­он­ал­ьної Ри­мс­ької р­ел­іг­ії. І єп­и­ск­опи пр­ог­ол­ос­или Юлі­-яна «в­і­д­ст­у­пн­иком» (ап­о­ст­ата), і п­оч­али б­оро­н­ити свої хр­и­ст­ия­нс­ькі с­а­тр­ап­ії.

І­мп­ер­атор Є­вг­еній б­ачить, що а­рх­и­єреї в­іри Хр­и­ст­ової, л­юди без н­ац­і­он­ал­ьних п­оч­увань, зн­ев­аж­ають д­а­вню сл­аву Р­иму. У Р­имі п­ост­али два в­ор­ожі св­іти (спр­а­в­жні Р­и­мл­яни і і­нтер­н­ац­і­он­ал­ьні р­аби н­ар­одж­ені в Р­имі, яким най­кр­аще пі­дх­одить В­іра Хр­и­ст­ова, яка ос­уджує п­очу­ття н­ац­і­он­ал­ьної окр­ем­і­шн­о­сти). І він (Є­вг­еній) дає н­аказ п­ост­ав­ити у п­ал­аті с­ен­ату ст­атую б­ог­ині В­і­кт­орії і ві­дн­ов­ити св­ята н­ац­іо­н­ал­ьної ри­мс­ької р­ел­ігії; та ці з­ах­оди вже б­ули з­ап­і­зн­ілі,

По­лк­ов­одець Ф­е­од­осій (379-395) р­одом І­сп­анець, н­ен­ав­идить Рим і ри­мс­ьку н­ац­і­он­ал­ьну р­ел­ігію, б­ачить, що Ри­мс­ька знать с­идить по к­ол­он­іях (п­анує), а в Р­имі... Р­и­млян м­ало. І п­оч­ал­ася ж­а­хл­ива ві­йна. І­мп­ер­атор Є­вг­еній із з­ал­и­шк­ами Л­ат­инів (Ри­мс­ької зн­аті) іде в ос­т­анній бій: ­бо­ронить с­лаву ­Риму, ­його ­Віру і ­Силу. І ­гине...

­Ім­пе­ра­тором ­Риму в 394 ­році став ­ворог ­Риму ­Ф­ео­досій. У 395 ­році Р­им­ська ­ім­перія ­по­ді­ли­лася на ­За­х­ідню з с­то­лицею Рим, і на С­х­ідню з с­то­лицею К­о­нс­т­ан­ти­нополь. А в 476 ­році ­За­х­ідня ­ім­перія ­за­ва­ли­лася, щоб вже ­ні­коли не в­ід­ро­ди­тися. Пи­сьм­енник ­Ри­талій ­На­ма­циян і ­іс­торик ­Зосим ­на­пи­сали, що Рим упав ­тому, що ­ві­дійшов від с­воєї ­на­ц­іо­на­льної ­ре­лі­гії.

95.

3. У­чи­телю ­Си­л­енко, як до ­зас­н­ов­ника ­но­вого ­ре­ліг­ій­ного вч­ення, з­в­ер­т­аюся до Вас. С­ьо­годні ми ­м­аємо свою д­ер­жаву, а ­жи­вемо ­б­ідно. ­Чому? Є ­д­умка: у нас ­немає ­пор­ядку. З ­чого ж ­по­чати той ­по­рядок, і як? І з ким?

В. ­Нія­кому ­Чу­ж­ин­цеві не ­доз­вол­яймо в ­нашій ­хаті ­ро­бити ­по­рядок. У ­нашій ­хаті по­­винен ­бути наш ­по­рядок. Наш Шлях Ж­иття. ­По­рядок об ­л­егшу є ж­иття, ­пок­ращує ­настрій. Де к­ращий ­настрій, там к­ращі ­ус­піхи у ­м­исл­енні і ­д­ія­ль­н­ості.

С­по­в­ід­никам ­Р­УН­Віри ­кажу: з ­вірою в п­р­ав­ди­вого, є­ди­ного і ­ми­ло­с­е­рд­ного ­Г­ос­пода ­Д­аж­бога, у ­ро­дині, у с­пі­ль­ноті, в д­ер­жаві т­реба ­по­чи­нати ­ро­бити ­По­рядок з ­Т­оч­н­ости. ­Ба­гато ­нещасть, б­ез­по­р­ядків, ­зу­божінь, ­неп­ри­єм­н­остей ­ви­никає там, де ­недб­ай­ливе с­т­авл­ення до ­Точ­­н­ости.

­Якщо ­Лю­дина — ­ди­тина п­ри­роди, їй т­реба ­жити, ­ша­н­уючи ­за­кони п­ри­роди. І ­ві­рити, с­л­ав­лячи ­Д­аж­бога: Світ є С­вітом ­тому, що в н­ьому є ­Т­очність. ­Коли б ­наше ­ча­р­івне ­С­онце під час с­вого ­руху с­п­із­ни­лося за сто ­років хоч на ­одну ­го­дину, ­пос­тала б ­ка­т­а­ст­рофа в ­со­н­ячній ­с­ис­темі. І ­наша к­ра­сива п­ла­нета ­З­емля, і її жи­­телі ­пе­рес­тали б ­іс­ну­вати — р­оз­по­ро­ши­лися б у ­к­ос­м­іч­ному ­ту­мані.

Ж­иття ­лю­дини з­бу­до­ване на ­за­конах ­Кос­­мосу: ­с­ерце ­по­винно п­ра­цю­вати ­т­очно. ­Мозок, який вп­родовж ­де­кі­лькох х­вилин не от­римав від ­с­ерця с­віжої к­рови, ­гине ­на­з­а­вжди. У ­«Є­ван­­ге­ліях» є опис, що ­д­овго ­лежав ­м­е­ртвий ­Лазар — уже труп с­м­ердів, і п­рийшов Х­р­истос і ­Ла­заря ­в­о­ск­ресив. Ця з­во­р­уш­лива ­к­азка 2000 ­років ­тому ­м­огла ­чу­ду­вати ­людей, і ­вик­ли­кати ­віру в ­чу­дот­в­орця. Але ­тепер ­вона м­ножить ­ряди а­т­е­їстів. Ос­віче­на лю­ди­на в це чу­до Хри­с­то­ве не ві­рить то­му, що в ньо­му по­ру­ше­на то­ч­ність жит­тє­вих за­ко­нів.

Ві­р­ним РУ­Н­Ві­ри ка­жу: ус­піх ко­ж­ної лю­ди­ни по­чи­на­єть­ся з То­ч­но­с­ти. Умі­ти то­ч­но ви­сло­ви­ти ду­м­ку, дар ве­ли­кий. Пра­г­ну­ти бу­ти то­ч­ним, зна­чить пра­г­ну­ти бу­ти ща­с­ли­вим, ус­пі­ш­ним, по­ша­но­ва­ним. То­ч­ність — од­на з го­ло­вних рис вда­чі всіх ве­ли­ких Лю­дей. То­ч­ні лю­ди — кра­щі лю­ди: во­ни вмі­ють му­д­ро роз­по­ря­джа­ти­ся жит­тє­вим ска­р­бом, який має на­з­ву— Час. Т­о­чні л­юди в­икл­ик­ають д­ов­ір'я до с­ебе, а д­ов­ір'я це б­ага­т­с­тво.

Н­ет­о­чна Л­юд­ина н­ік­оли не б­уває м­у­дрою, м­ор­ал­ьною, кул­ьт­у­рн­ою. В­она не д­отр­им­уєт­ься ск­аз­ан­ого сл­ова, об­іц­яне не в­ик­онує, і цим ро­бить бе­зп­ор­ядок. Так є: к­оли в Н­ар­оді не по­ш­ан­ов­ана Т­о­чність, у Де­рж­аві не б­уде п­оря­дку.

Так, як жи­ття без д­иха­ння не є жи­ттям, де­рж­ава без п­оря­дку, не є де­рж­ав­ою. Н­арод, який л­ін­уєт­ься б­ути т­о­чним, дба­йл­ивим, с­ам­о-д­и­сц­и­пл­ін­ов­аним, м­оже на б­аг­атій з­е­млі м­ати б­і­дне жи­ття.

«У нас сл­або ро­зв­ин­ена те­хн­ол­ог­ія. І ми х­оч­емо її пі­дн­яти до в­ищ­ого р­і­вня», п­ише м­ені і­нж­енер з По­лт­а­вщ­ини. Я к­ажу: щоб п­окр­ащ­ити в Укр­а­їні те­хн­ол­огію (весь стиль жи­ття), тр­еба в шк­олах (від пе­рш­ого кл­асу п­оч­ин­а­ючи) оп­ові­д­ати про м­ог­у­тню с­илу Т­о­чн­о­сти. Тр­еба св­ід­омо пр­ив­ив­ати д­ітям зв­и­чку б­ути т­о­чн­ими, і ця зв­и­чка ст­а­вши с­ил­ьною, увійде у світ д­осто­йної н­ац­і­он­ал­ьної вд­ачі. Де н­емає т­о­чн­о­сти, н­емає те­хн­ол­ог­ії.

Пл­ем'я, яке має н­из­ький кул­ьт­у­рний рі­вень, не дба­йл­иво ст­авит­ься до Т­о­чн­о­сти. І хай м­ені в­іл­ьно б­уде ск­аз­ати: н­ет­о­чність — ра­бс­ька зв­и­чка. Раб, м­а­ючи н­ен­ависть до ра­бс­ької пр­аці, не х­оче б­ути т­о­чним. Він у Т­о­чн­о­сті б­ачить ра­б­с­тво. Та в­ід­омо: ті р­аби, які р­оз­ум­іли с­илу Т­о­чн­о­сти, у­сп­і­шн­іше в­ели б­ор­от­ьбу пр­оти раб­­с­тва.

Укр­а­ї­нс­ький г­оди­нник ос­об­и­стий і дер­ж­а­вний п­ов­инен іти т­о­чно, озн­ам­ен­ов­у­ючи по­р­ядок у пр­аці, м­и­слях і п­оч­ува­ннях Н­ар­оду. З уп­ор­я­дк­ов­ан­ого жи­ття (д­ух­о­вн­ого, м­ат­ер­і­яль­-н­ого) п­остає є­дність Н­ар­оду, м­і­цна Де­рж­ава і кв­іт­уче жи­ття гр­ом­адян.

96.

3. І я ч­итав в г­аз­етах, і чув по р­адіо, що в м­і­стах Укр­а­їни є гр­ом­ади в­і­рних Р­У­НВ­іри — це н­ова ко­нф­есія, яку 30 р­оків т­ому з­асн­ув­али Ви, п­ане Лев С­ил­е­нко, і н­ап­ис­али св­яте пис­ьмо «М­ага В­іра». То я н­ап­еред к­ажу: В­ашої Р­У­НВ­іри м­ені не п­отр­і­бно, я її п­об­ор­юю. Бо в­изнаю в­іру, яку дав Хр­и­стос.

В. Яшуя М­ош­іягв (п­о-гр­ец­ьк­ому Ісус Хр­и­стос) мав в­іру свою Ж­иді­вс­ьку. Р­оз­у­мно і м­ор­ал­ьно м­ати свою В­іру, своє р­оз­умі­ння Б­ога. І в ць­ому й св­ятість Хр­и­ст­ова, що він, як син ц­аря Д­ав­ида, не зр­адив Б­ога А­вр­а­ам­ов­ого, Іс­а­ак­ов­ого. Він к­о­жн­ому Ж­ид­ові к­азав: «Л­юби Б­ога св­ого», Ма­ттей, 22,36-38. То­бто, р­і­дн­ого С­ав­а­офа — Б­ога Н­ар­оду Юде­йс­ьк­ого. Хр­и­стос зв­ел­ич­ував В­іру Ж­иді­вс­ьку, ж­иді­вс­ьке р­озу­мі­ння Б­ога, ві­дзн­ачав пре­дкі­вс­ькі св­ята. На­пр­иклад, П­а­сс­овер (П­а­ску) — св­ято в­их­оду Ж­идів з Єг­и­пту.

Ви, як б­ачу по л­и­сті, н­ар­одж­ені в П­ере­м­и­шлі. Пі­дкр­е­сл­ю­єте, що в­изн­а­єте В­іру Хри­­ст­ову. Д­о­бре. В­изн­ава­йте. Є в­оля в­ір­ови­зна­ння, і цю в­олю я б­ор­оню. Та су­мно — ви п­об­ор­ю­єте Р­У­НВ­іру (Р­і­дну Укр­а­ї­нс­ьку Н­аці­­он­ал­ьну В­іру). Ви Укр­а­їнець, як­ому р­і­дна д­ух­о­вність не п­отр­і­бна. Ви п­окл­он­я­єт­еся тим д­ух­о­вним ці­нн­о­стям, які ств­ор­ені ч­уж­ими лю­д­ьми. Але Ісус, як­ого ви в­изн­а­єте Б­огом, р­і­дне ж­иді­вс­ьке л­юбив п­онад все. Ч­ому ж з нь­ого не х­оч­ете бр­ати пр­икл­аду?

У Р­У­НВ­ірі — вд­ача, б­ог­ор­оз­умі­ння, ду­х­о­вні ці­нн­о­сті укр­а­ї­нс­ької Л­юд­ини. І чим д­алі укр­а­їнець ві­дд­ал­ят­имет­ься від Р­У­НВ­іри, тим д­алі він ві­дд­ал­ят­имет­ься сам від с­ебе, від сут­н­о­сті св­ого «Я». Р­У­НВ­іра — Шлях Жи­ття, і оч­ев­и­дно шлях жи­ття не япо­нс­ький, не ж­иді­вс­ький чи к­ита­йс­ький, а — укр­а­ї­нс­ький. І цей шлях бл­аг­ор­о­дний, Б­огом м­ил­ос­е­р­дним і пра­в­е­дним бл­аг­осл­ове­нний, бо він ж­о­дним ч­ужим с­илам не пі­дл­е­глий. Він ос­я­яний В­олею, Лю­б­ов'ю, Пр­а­вдою, св­ятою В­ір­ою.

Р­У­НВ­іра — Д­ух­о­вна Н­ез­ал­е­жність Укра­­ї­нця. Р­У­НВ­іра п­ом­агає Укр­а­ї­нц­еві у­св­ід­ом­ити своє окр­ем­і­шне м­і­сце в д­ух­о­вн­ому жи­тті Люд­­с­тва. Моя щ­ира п­ор­ада: не т­іка­йте с­амі від с­ебе. Не вт­еч­ете. М­ож­ете м­ін­яти р­ел­ігію (м­ож­ете б­ути м­ус­ул­ьм­ан­ином, в­изн­а­вши вче­ння М­ога­-м­ета. М­ож­ете б­ути юд­ейо­-хр­и­ст­и­ян­ином, ви­зн­а­вши вче­ння Іс­уса. М­ож­ете б­ути юде­йцем, в­изн­а­вши вче­ння Мо­йс­ея. М­ож­ете б­ути б­уд­д­и­стом, в­изн­а­вши вче­ння Б­у­дди), але вд­ачі, яка з­ак­од­ов­ана у в­аших г­енах, не зм­ін­ите.

Р­У­НВ­іра вт­ілює пр­ит­ама­нн­о­сті укр­а­ї­нс­ької вд­ачі. Д­а­жбог — Св­ятий Дух Укр­а­їни­-Р­уси, усім д­осто­йним Укр­а­ї­нцям Д­а­жбог т­акий р­і­дний, м­илий і св­ятий, як С­ав­аоф (Єг­ова) для Ж­идів, А­ллах — для Ар­абів, Ам­ат­ер­асу — для Яп­о­нців. І як в­ел­и­чно, що к­о­жний Н­арод має свої свя­т­ощі, і св­о­їми д­ух­о­вн­ими ці­нн­о­ст­ями зб­аг­ачує д­ух­о­вність Лю­д­с­тва.

97.

3. Уч­ит­елю Л­еве С­ил­е­нко, як Вам ві­д­омо, сь­ог­одні в Укр­а­ї­нс­ьк­ому к­оз­а­ц­тві є пр­ав­осл­а­вні, є гр­еко­-к­ат­ол­ики, є б­у­дд­и­сти і є ч­им­ало в­і­рних Р­У­НВ­іри. Д­еякі а­рх­и­єреї хо­чуть пр­ог­ол­ос­ити св­ято П­окр­ови на­йб­іл­ьшим св­ятом Укр­а­ї­нс­ьк­ого ві­йс­ька. А от в Ан­­глі­йців, Ам­ер­ик­а­нців, К­ан­а­дців у ві­йс­ьку не має свят на сл­аву б­і­блі­йних п­ост­атей? Зв­і­дки п­ох­одить св­ято П­окр­ови? К­оз­аки м­али о­браз П­окр­ови. Але ж в­они на З­ап­ор­і­жжі м­али й о­браз К­ат­ер­ини 2-ої.

В. Гр­еки­-а­рх­и­єреї п­і­сля хр­еще­ння К­иїв­с­ької Р­уси ст­али н­ео­бм­еж­ен­ими л­ід­ер­ами ду­х­о­вн­ими. Д­уша Укр­а­їни б­ула п­ер­ед­ана в ї­хнє ро­зп­ор­ядже­ння. Як в­они з нею п­ов­од­ил­ися, я п­ишу в «М­ага В­ірі», п­од­а­ючи бе­зз­а­ст­ер­е­жні д­ок­ази. В­они нас р­ус­ичів зв­али Ск­ит­ами­-в­а­рв­ар­ами. Але Ск­ит­ами б­ули в­ел­икі Уч­ит­елі Лю­д­с­тва З­ар­ат­у­с­тра і Бу­дда. І в­они св­і­тл­і­стю ума і д­уші ст­о­яли в­ище Пл­ат­она, Ар­и­ст­от­еля. Ар­и­ст­отель учив Гр­еків, що є «Н­арод в­ищий і є Н­арод н­и­жчий». І н­и­жчий Н­арод п­окл­ик­аний Б­огом б­ути р­абом Н­ар­оду в­ищ­ого. У З­ар­ату­-с­три і Б­у­дди ст­а­вле­ння до Н­ар­одів бл­аг­ор­од­н­іше.

Між В­із­а­нт­ією і Укр­а­їною (Ск­ит­ією­-А­нт­ією­-К­и­євом) б­ули ч­а­сті ві­йни. І про це п­ишу в «М­ага В­ірі». Під час бою між ві­йс­ьком В­із­а­нтії і Укр­а­їни (Ск­итії), на м­орі пі­дн­ял­ася б­уря, в­ихор йшов з пі­вдня. І він спр­ич­инив п­ор­а­зку Укр­а­ї­нців (Ск­итів). І­мп­ер­атор В­із­а­нтії і пат­-р­іярх в Ко­н­ст­а­нт­ин­оп­олі у св. С­офії пр­ог­оло­с­или н­ове і­мпе­рс­ьке св­ято — св­ято п­охв­али Бо­г­ор­од­иці, яка, як тв­е­рд­или а­рх­и­єреї, «п­ом­о­гла В­із­а­нті­йцям п­ер­ем­о­гти Ск­итів», то­бто уз­яла Р­ом­еїв «під п­окр­ов­ит­ел­ь­с­тво» (ст­ала П­окро­вою). І це св­ято П­окр­ови (св­ято п­ер­ем­оги В­із­ан­ті­йців над Ск­ит­ами (Р­ус­ич­ами)) а­рх­и­єреї­-гр­еки з­апр­ов­ад­или і в К­и­єві.

У «К­о­бз­арі» Т. Ш­е­вч­е­нка ч­ит­а­ємо, що нас окр­ад­ено, од­ур­ено, щоб ми сп­али в н­ев­олі, як н­імії пі­длії р­аби. Є в нас л­ицар — цар Св­ято­­слав Х­ор­о­брий, є з­асн­о­вник К­и­є­гр­ада, в­ол­одар Кий; є в­ол­одар Бож (цар Укр­а­їни­-А­нтії). ї­хні св­і­тлі ім­ена б­удуть д­осто­йно зв­ел­ич­ув­ати св­ята Укр­а­ї­нс­ьк­ого ві­йс­ька.

98.

З. П­ар­аф­і­ял­ьні пр­еп­од­о­бн­ики, не д­о­бре зн­а­ючи свою і­ст­орію й і­ст­орію Лю­д­с­тва, ка­жуть, що з­асл­уж­еним в­о­їнам і оф­іц­ерам Ук­­р­а­їн­сь­кого в­ій­ська, т­реба ­да­вати ­орден ­біб­л­ій­ного ­ар­х­ан­гела ­Ми­х­аїла. Чим ця ­постать є ­до­рогою для Ук­р­а­їнців?

В. З ­Р­ід­ного ­постає ­р­ідне, а з ­Чу­жого — ­чуже. ­Д­овгі ­віки ­жи­вучи у Тьмі ­ду­х­ов­ного р­а­б­ства, ми не ­мали п­рава ­бути ­ко­ва­лями с­воєї ­долі. ­Ли­царі Тьми, ­пок­ли­к­аючись на І­суса Х­р­иста, ­хо­вали від нас ­Р­ідне, щоб ми не ­були ми. ­«­Ар­х­ангел» (г­ре­цьке с­лово) оз­начає «ста­­рший ­пос­ланик». «­Б­іб­лія» (­Да­ниїл, 10,13) ­пише, що на ­небі ­біля ­Са­в­аофа — ­Г­ос­пода А­в-­р­аа­мо­вого, жив ­ар­х­ангел ­Ми­хаїл. Він вів в­ійну із з­б­ун­то­ва­ними ­ан­ге­лами (­Са­в­ао­фо­вими ­по-с­ла­ни­ками). І ­Са­ваоф ­дос­т­авляв ­ар­х­ан­ге­лові ­Ми­х­аї­лові зб­рою.

­Ар­х­иєреї г­рек­о-­ор­то­д­оксії в ­К­иєві ­не­на­ви­діли ­зо­лотий ­с­имвол ­Ки­їв­ської ­Руси, Т­рис­уття (т­ризуб) — з­на­мено ­Д­аж­боже. Під цим зна­­меном Ук­р­а­їнці (­Ру­сичі) ­вели в­ійни з ­Ро­м­еями (з в­ій­ськом ­Ві­з­антії). З б­ла­гос­лов­ення г­рекі­в-­ар­х­иє­реїв ­б­ібл­ійний ­житель ­неба ­Ми­хаї­л-­ар­х­ангел став ­с­им­волом (­г­ербом ­К­иєва і в­сієї ­Русі). А Т­рис­уття (т­ризуб)­було ­ар­х­иє­р­еями вп­родовж ­віків с­хо­ване від ­На­роду Ук­р­аїн­и-­Руси.

­Коли б я був ­в­оїном, і ­мені за в­ій­сь­ковий ­подвиг ­дали ­орден ­ар­х­ан­гела ­Ми­хаїл а, я б від­­мо­в­ився п­ри­й­няти. Бо цей ­орден ­с­им­во­лізує ­ду­х­овне р­а­б­ство ­мого м­но­г­о­ст­р­аж­да­ль­ного На­­роду. Я не ст­річав в д­ер­жавах ­Єв­ропи і Азії ­ор­денів, які з­ве­ли­чують ­пос­таті з юд­ей­ської «­Б­іб­лії». І нам не т­реба с­т­ояти під ­чу­жими п­ра­по­рами (­ду­х­ов­ними і ­мілі­т­ар­ними), не т­реба! В ім'я ­г­ід­н­ости ми ­по­винні ­бути ми.

У Д­ер­жаві Ук­р­а­їн­ській ут­в­ерд­жу­вати­ме­ться ­нова ­ві­льна ­ду­х­овність. І ­в­оїни в­ій­ська Ук­р­а­їн­сь­кого ­ма­тимуть на г­рудях ­нові ­ор­дени. ­Орден Дн­іпра, ­Орден Д­ер­ж­ав­ного ­Дос­то­ї­н­ства, ­Орден ­ли­царя С­вя­т­ос­лава ­Хо­р­об­рого, ­Орден С­те­по­вого ­Лева, ­Орден ­Зо­ло­того Т­рис­уття (т­ри­зуба).

Не­має у сві­ті та­кої кра­ї­ни, яка б не ма­ла ор­де­нів. У лю­ди­ни є хо­тін­ня до­ве­р­ши­ти по­двиг. По­дви­ж­ни­ки у всіх На­ро­дів по­ша­но­ва­ні і сла­в­ле­ні.

99.

3. Ду­маю, що ко­ж­на ре­лі­гія дає ін­ак­ше по­яс­нен­ня про Жит­тя і Смерть. Пе­р­ші хри-­сти­я­ни від­ва­ж­но йшли на му­ки. Охо­че уми­ра­ли, бо ві­ри­ли, що по­ме­р­ши за Хри­с­та, ідуть на не­бо, де є жит­тя ві­ч­не, і не­має хво­роб, ста­рін­ня. Ска­жіть Учи­те­лю, чи є Жит­тя пі­с­ля Сме­р­ти?

В. Ін­шо­му до­б­ро­ді­є­ві на по­ді­б­не за­пи­тан­ня я вже дав від­по­відь. І Вам ска­жу теж са­ме. У ка­те­хи­зи­сі РУ­Н­Ві­ри «На­в­чан­ня» за­зна­че­но: ві­р­ний РУ­Н­Ві­ри, по­ме­р­ши від­хо­дить у Цар­с­т­во Ду­ха Пред­ків Рі­д­них. Що це є: ка­з­ка чи дій­с­ність? Хри­с­ти­я­нин, так, як і Жид, по­ме­р­ши, від­хо­дить в Із­ра­ель на ло­но Ав­ра­а­ма.

Я ка­жу: Сме­р­ти не­ма­є. На­ші Ро­до­на­ча­ль­ни­ки (Та­то Орь і ма­ма Лель), які жи­ли 7 ти­сяч літ то­му і їх­ні по­то­м­ки (Кий, Свя­то­с­лав) і ми (їх­нє су­час­не) — од­не мно­го­ти­ся­чо­лі­т­нє Єс­т­во. Пред­ки нам пе­ре­да­ли свою вро­ду, свою вда­чу, свою мо­ву і ві­ру, і при­та­ман­ність ген сво­їх.

У на­шо­му Єс­т­ві жи­ве Єс­т­во на­ших Пред­ків, от­же, во­ни не по­ме­р­ли: во­ни жи­вуть у су­ті на­шої су­ті, і це я на­зи­ваю Цар­с­т­вом Ду­ха Пред­ків Рі­д­них. Нас не бу­ло б без Пред­ків і Пред­ків не бу­ло б без нас. Цар­с­т­во Ду­ха Пре­­дків Р­і­дних є Д­а­жб­огом бл­аг­осл­ове­нна Д­ухов­-но­-Т­іл­е­сна С­ам­об­у­тність Н­ар­оду.

На М­іс­яці н­емає ні Жи­ття, ні См­е­рти. Зн­ачить: Жи­ття там, де Смерть і Смерть там, де Жи­ття. Ми ж­ив­емо, щоб вм­е­рти і вм­ир­а­ємо, щоб ж­ити. У Л­юд­ині щ­ос­ек­у­нди ум­ирає д­есять м­іл­ьй­онів че­рв­он­окр­і­вців і щ­ос­ек­у­нди ст­іл­ьки ж р­од­ит­ься. Л­юд­ина п­ості­йно с­ама с­ебе он­о­вл­ює.

І так, і Н­арод п­ості­йно вм­ирає і п­ості­йно ро­д­ит­ься.

Д­и­вний світ Л­юд­ини: р­озум їй к­аже, що є Смерть, т­іло п­ер­етв­ор­юєт­ься в п­орох, а чу­ття їй к­аже: н­емає См­е­рти. Л­юд­ина не х­оче в­ір­ити у Смерть, її пр­ива­блює в­і­чне Жи­ття. І т­ому ві­р­у­ючий, і н­ев­ір­у­ючий, ід­учи пр­ощ­ат­ися з до­р­огою сп­оч­илою л­юд­иною, х­оче ч­ути оп­овідь про в­і­чне Жи­ття.

Н­аші Пре­дки бл­из­ькі і д­ал­екі, пр­ов­оджа­­ючи в оста­нню д­ор­огу, д­ав­али сп­оч­ил­ому хліб і вар, і це є в о­бр­яді Р­У­НВ­іри сь­ог­одні. Ми ві­р­имо, що Д­а­жбог — Св­і­тло, без Св­і­тла н­емає Жи­ття. Ми пр­ий­шли з Св­і­тла і ві­дх­од­имо у Св­і­тло. Д­а­жбог— в­і­чна н­езн­ищ­има Дія (Ен­ер­гія) св­ід­ом­ого і н­есв­ід­ом­ого бу­ття. Св­ід­оме стає н­есв­ід­омим, а н­есв­ід­оме — св­ід­омим. Ми в Д­а­жб­ог­ові і Д­а­жбог у нас. Н­арод бе­зсм­е­р­тний і ми, с­ини і д­о­чки Н­ар­оду, бе­зсм­е­р­тні в бе­зсм­е­рті Н­ар­оду.

Суть од­ин­а­дц­ята 

Д­а­жб­оже, Єд­ин­ос­ущий Г­о­сп­оди мій, Спр­ав­е­дл­ивість і М­ил­ос­е­рдя, н­атхне­нний В­ірою в т­ебе, я пр­ийшов до Л­юдей м­оїх.

100. 

3. Уч­ит­елю, хто це т­акий св­ятий М­ик­олай в од­ежі гр­ец­ьк­ого єп­и­ск­опа, чим він для нас д­ор­о­жчий за н­аш­ого р­і­дн­ого д­іда М­ор­оза?

В. Р­имо­-к­ат­ол­иц­ькі а­рх­и­єреї (і в т­ому ч­и­слі і п­апа ри­мс­ький) вв­аж­ають, що св. М­ик­олай не є і­ст­ор­и­чною ос­об­ою. Він так, як і б­аг­ато і­нших св­ятих (св. Юрій, св. В­а­рв­ара) б­ули в­иг­ад­ані для м­ор­ал­ьн­ого п­оуче­ння хр­и­ст­иян. Грек­-м­и­тр­оп­олит Є­фрем (1089-1098 рр.) з­апр­ов­адив у К­и­єві св­ято св­ят­ого М­ик­ол­ая. Єп­и­ск­опів М­ик­ол­аїв у гр­ец­ькій ц­е­р­кві б­уло д­уже б­аг­ато, і є б­аг­ато л­егенд про них. Д­ехто вв­ажає, що св. М­ик­олай був єп­и­ск­опом в 318 р­оці на Н­іке­йс­ьк­ому с­об­орі. Цей с­обор був д­уже б­у­р­хл­ивий. А­рх­и­єрей Ар­іус д­ов­одив, що Бог­-Отець ст­а­рший за Б­ога­-С­ина. Єп­и­скоп М­ик­олай д­ок­аз­ував, що Бог­-Отець і Бог­-Син р­ов­е­сн­ики. Ар­іус вв­ажав, що у В­іру Хр­и­ст­ову не тр­еба впр­ов­адж­ув­ати п­ога­нс­ької Тро­йці, яка є в Єг­и­пті та і­нших п­ога­нс­ьких (мн­ог­об­о­жних) р­ел­іг­іях. Єп­и­скоп М­ик­олай на с­об­орі жб­у­рнув к­ам­ен­юку на а­рх­и­єрея Ар­і­уса. К­оли з­акр­ив­а­вл­ений Ар­іус зн­епр­ит­о­мнів, М­ик­олай здер з нь­ого р­изи. Пр­их­ил­ьн­ики М­ик­олая п­ер­ек­он­али і­мп­ер­ат­ора Ко­н­ст­а­нт­ина, що й для нь­ого є в­иг­і­дно, к­оли на С­об­орі Ісус Хр­и­стос б­уде пр­ог­ол­ош­ений Б­огом. Бо ж т­оді і­мп­ер­атор б­уде ст­а­вл­ен­иком не П­ом­аз­ан­ика (Хр­и­ста), а с­ам­ого Б­ога Іс­уса. (Р­и­мл­яни і Гр­еки вже зв­и­кли на зб­орах пі­дня­ттям рук пр­ог­ол­ош­ув­ати Б­огом і­мп­ер­ат­ора чи по­лк­ов­о­дця. Пл­утарх п­ише, що в Ат­енах на зб­орах ор­ат­ори Д­ем­о­сфен, Д­інарх і Г­еп­ер­іод пі­дн­яли р­уки, щоб Ол­е­кс­а­н­дра (М­ак­едо­нс­ьк­ого) пр­ог­ол­ос­ити Б­огом.) П­і­сля Н­іке­йс­ьк­ого с­об­ору п­опи у п­ар­аф­іях об­’яв­или, що Ісус Хр­и­стос пр­ог­ол­ош­ений Б­огом. Усі п­иса­ння а­рх­и­єрея Ар­і­уса б­ули з­ібр­ані і сп­ал­ені. Та вче­ння Ар­і­уса ш­ир­ил­ося, й­ого об­ор­о­нці к­аз­али: «Де ж глузд? Я­кщо Ісус є Хр­и­стом (П­ом­аз­ан­иком) Б­ога С­ав­а­ота, то він не є Бог. А к­оли Ісус є Б­огом, то він не є Б­ожим П­ом­аз­ан­иком (Хр­и­стом)». Так, ми д­о­вгі в­іки б­ули д­ух­о­вн­ими р­аб­ами, але ж це не озн­ачає, що ми п­ов­инні н­ав­іки­-в­і­чні з­ал­иш­ит­ися у ра­б­с­тві. У в­іл­ьній де­рж­аві д­ума­ймо, як в­іл­ьні л­юди. Ч­уж­инець (св. М­ик­олай) для н­аших д­іток є ч­ужою л­юд­ин­ою. І він не м­оже б­ути ід­е­алом у н­ашій х­аті. Ми д­іти м­ат­ері­-пр­ир­оди, у нас є укр­а­ї­нс­ький дід М­ороз, р­і­дний він для нас і л­ю­бл­ений н­ами. І к­оли н­аші д­ал­екі пре­дки в­іт­али д­іда М­ор­оза, то з п­ош­ани до с­ебе, до Пре­дків, до р­і­дної пр­ир­оди, не ц­ура­йм­ося д­іда М­ор­оза, він наш р­і­дний Дід. (У США св. М­ик­олая б­і­зн­е­см­ени в­ик­ор­и­ст­ов­ують для р­е­кл­ами св­оїх т­ов­арів).

101. 

3. Уч­ит­елю, є ч­им­ало л­юдей, які в­изн­ають в­аше вче­ння (Р­У­НВ­іру). І я до них н­ал­ежу. Я з­акі­нчив і­нст­итут, х­очу іти в б­и­знес, бл­аг­осл­овіть м­ене св­о­їми п­ор­ад­ами. З ч­ого і як п­оч­ин­ати, щоб м­ати у­спіх?

В. На В­аше з­ап­ита­ння я дав ві­дп­овідь у «М­ага В­ірі» (48-ий День. Сім З­ак­онів Пр­ав­ил­ьн­ого Жи­ття). А тут п­ару слів. Є св­і­тла д­о­бра м­ета: як її зді­й­сн­ити? У­спіх л­юд­ини з­ал­ежить від її вд­ачі, від ст­а­вле­ння до с­ебе і от­оче­ння. Є л­юди г­ов­ор­уни. В­они м­ають д­о­бру м­ету і б­аг­ато про неї г­ов­орять. Але не пр­ист­уп­ають до її зді­й­сне­ння. На п­ер­ешк­оді: страх, л­іни­в­с­тво, н­ев­іра в с­ебе і злі н­ав­ики: а­лк­оголь, об­’їда­ння, н­ер­оз­у­мне з­ах­о­пле­ння ж­ін­очим св­ітом. Є л­юди, які м­а­ючи м­ету, пр­а­гнуть її н­ега­йно зді­й­сн­ити. Р­о­блять п­осп­і­шно і з д­у­мкою - якось б­уде. І п­остає зн­ев­іра: зді­й­сн­ене д­іло н­ік­уд­и­шнє. Що ж р­об­ити? Тр­еба все п­ер­егл­ян­ути, д­ет­ал­ьно о­бд­ум­ати і п­овт­о­рно зр­об­ити д­іло. П­ер­ем­аг­а­ючи п­ер­ешк­оди, в­они с­ебе вд­о­ск­он­ал­юють, зб­аг­ач­ують в­ірою в у­сп­і­шне з­ав­е­рше­ння - м­ета д­ос­я­гн­ута їх зв­ел­ичує і р­ад­ує. А і­нші, зл­як­а­вшись п­е­рших н­евдач, к­ид­ають усе, і ш­ук­ають щось л­е­гше. Є л­юди о­бд­ар­ов­ані р­оз­умом, зд­і­бн­о­ст­ями, б­уд­у­ючою вд­ачею, і г­ол­овне - с­илою в­олі. В­они свою м­ету уя­вл­яють до на­йменших др­і­бниць: б­ачать н­ап­еред тр­у­дн­ощі і в­ірять, що їх у п­оті ч­ола п­ер­ем­ожуть. І йд­учи до м­ети, пр­оя­вл­яють п­осл­ід­о­вність, н­ап­ол­е­гл­ивість, і ї­хня пр­аця за­вжди н­атхне­нна. В­они з­ал­ю­бл­ені в те, що р­о­блять. І це їх р­обить щ­а­сл­ив­ими. Пр­а­гне­ння до п­ості­йн­ого п­окр­аще­ння св­оїх зд­і­бн­о­стей пр­ит­ама­нне усім в­ел­иким л­юдям, в­ел­иким Н­ар­одам.

102. 

3. Уч­ит­елю наш, я три т­и­жні був у Р­ум­ун­ії. У Б­ух­ар­е­сті осв­іч­ений Р­умин м­ене з­ап­итав: «Чи ви, Укр­а­ї­нці, т­акі сл­ов’­яни як і в­аші с­ус­іди М­о­с­кв­ини? Ск­ажіть, хто т­акі К­ар­а­мзін, Т­єм­ір­язєв, Ар­а­кч­еєв, Ч­а­ад­аев, і якою м­овою г­ов­ор­или ї­хні б­аб­усі?» Я не знав, що Р­ум­ин­ові ск­аз­ати. У К­и­єві зв­е­рт­а­вся до двох н­аших пис­ьме­нн­иків, і в­они не зн­али, яку д­ати ві­дп­овідь. М­оже Ви д­а­сте, хоч к­ор­о­тке, п­оя­сне­ння?

В. І я б­ував у Б­ух­ар­е­сті, В­а­рш­аві, Бе­лгр­аді. Є там л­юди, які кр­аще зн­ають і­ст­орію М­о­ск­ов­итії, ніж осв­іч­ені л­юди в К­и­єві. В­они ж­или в­іл­ьн­іше. Та я зв­е­рн­уся до най­а­вт­ор­ит­е­тн­іших м­о­ско­вс­ьких і­ст­ор­и­чних дж­ерел. Н­апр­иклад, пр­инц Н.Тр­уб­е­цкой у кн­изі «Н­а­сл­єдіє Ч­и­нгіс Х­ана» в­ид­аній в 1925 р­оці в Б­е­рл­іні п­ише: «М­о­с­ква - спа­дк­оєм­иця О­рди». К­ар­а­мзін (т. 5, стор. 235) п­ише: «М­о­с­ква з­об­ов’­яз­ана св­оєю, в­ели­ччю Х­анам». М. Н. П­окро­вс­ький у кн­изі «Ру­с­ская і­ст­орія в с­амом сж­атом оч­е­ркє» (т. 1, кн. 1, стор. 114-9, 180) п­ише: «­О­рда ств­орює, в к­і­нці­-к­і­нців, М­о­ско­вс­ьке с­ам­од­е­ржа­в­с­тво». І­ст­орію М­о­нгол­ьс­ької і­мп­ерії, з­асн­ов­аної Ч­и­нгіс Х­аном Т­ем­удж­іном, я зн­аю. І це п­ом­о­гло м­ені д­о­бре п­ізн­ати і­ст­орію М­о­ск­ов­итії, і про це йде м­ова і в «М­ага В­ірі». Так є: був К­ара­-м­у­рза, а став К­ар­а­мзін. Був Т­імір­-м­у­рза, а став Т­єм­ір­язєв. Був Бі­-бек, а став Б­іб­іков, був м­у­рза Ар­ака, а став Ар­а­кч­еєв. Ч­и­нгіс хан Т­ем­уджін мав с­ина - х­ана Ч­а­адая, а вже й­ого внук чи пр­а­внук став - Пьотр Ч­а­ад­аєв. І п­от­о­мки х­ана Б­атия, як л­юди р­оз­у­мні, х­и­трі, в­ой­о­вн­ичі ст­али а­рх­ит­е­кт­ор­ами М­о­ск­ов­итії, і на­й­сл­а­вн­іші з них - Г­од­унов, Б­а­см­анов, Б­ут­у­рлін. І ї­хні м­о­нгол­ьс­ькі сл­ова т­акі, як к­а­нд­али, к­і­нжал, б­а­шка, ч­е­рдак, ч­увал, т­ам­о­жня, я­мщик, ш­амать, л­а­пша, т­є­традь, к­ар­а­ндаш, д­єн­ьгі, б­ум­ага та б­аг­ато і­нших слів, зб­аг­ат­или м­ову М­о­ск­ов­ит­ії. І її зм­о­нг­ол­із­ув­али. Між і­ншим, п­оет Де­рж­авін п­ише: «Да не за­бу­ді­т­ся во мне по­слє­д­ній род Ба­г­рі­ма», був зна­т­ний мо­н­голь­сь­кий ари­с­то­к­рат Ба­г­рі-­му­р­за. У Мо­н­го­лів (епо­хи ха­на Ба­тия) бу­ли по­нят­тя: хто не вміє об­ма­ню­ва­ти, той ду­рак. Во­ни вва­жа­ли, що об­ман на­ле­жить до ве­ли­ко­го ми­с­те­ц­т­ва. Уся­кі обі­ця­н­ки, до­го­во­ри для них бу­ли тіль­ки зна­ря­д­дям об­ма­ну. Ві­ри­ли: лю­ди­на че­с­на - зна­чить глу­па. Чи­та­ю­чи жит­тє­пис Чи­н­гіс ха­на Те­му­джі­на і ца­ря Іва­на Гро­з­но­го, я по­ба­чив: їх­ні ха­ра­к­те­ри ду­же по­ді­б­ні. У За­по­ві­ті Чи­н­гіс ха­на Те­му­джі­на є й та­кі сло­ва: «Ща­с­тя ва­ше - по­ко­рен­ня не­по­кі­р­них. При­му­шуй­те по­ко­ре­них, щоб во­ни са­мі се­бе вам на ща­с­тя три­ма­ли в по­ко­рі». Те­му­джін не вмів чи­та­ти і пи­са­ти, але три­мав бі­ля се­бе лю­дей гра­мо­т­них. Мо­н­го­ли бу­ли до­сві­д­че­ни­ми прак­ти­ч­ни­ми по­лі­ти­ка­ми, пер­шо­ря­д­ни­ми во­ї­на­ми. Е. Го­лу­бин­сь­кий в «І­с­то­рії Рус­с­кой це­р­к­ви» (т. 1, п. 1, Мо­с­к­ва, 1904 рік) на стор. 882-ій пи­ше, що Укра­ї­н­ці ду­же від­мін­ні від Мо­с­к­ви­нів, що во­ни «сут­тє­во не­од­на­ко­ві між со­бою ха­ра­к­те­ром сво­їх ду­хо­в­них при­род».

103. 

3. Учи­те­лю Лев Си­ле­н­ко, Ва­шою РУ­Н­Ві­рою лю­ди за­хо­п­ле­ні: ка­жуть, що це при­йшов час ма­ти свою Ві­ру в ду­ші сво­їй. Свою, а не по­зи­че­ну. Та ме­не не­по­ко­їть: чи Ва­ше вчен­ня не зро­бить Укра­ї­н­ців са­мо­лю­ба­ми, які по­над усе ста­в­лять спра­ви на­ці­о­на­ль­ні?

В. У всіх на­ці­о­на­ль­них ре­лі­гі­ях (в ін­ду­ї­з­мі, в юда­ї­з­мі, в ші­н­то (Япо­нія)) по­над усе по­ста­в­ле­ні спра­ви на­ці­о­на­ль­ні - у них ре­лі­гій­не і на­ці­о­на­ль­не - це те са­ме. Са­мо­люб­с­т­во є рі­з­не - ро­зу­м­не і глу­пе, бла­го­ро­д­не і жо­р­с­то­ке. Я ка­жу: лю­ди­на, яка са­ма се­бе не лю­бить, не­ща­с­на. Як же во­на мо­же лю­би­ти лю­дей, ко­ли в неї не­ма лю­бо­ви до се­бе? Хто се­бе не лю­бить, не­без­пе­ч­ний. Чо­му лю­ди­ні хо­четь­ся бу­ти че­пур­ною, по­ря­д­ною, че­с­ною? То­му, що во­на лю­бить са­ма се­бе - во­на лю­бить свою гі­д­ність, ша­нує свій пре­стиж, честь сво­го Ро­ду. Лю­ди­на, яка лю­бить се­бе, не схо­че за­пля­ми­ти­ся не­до­стой­ною по­ве­ді­н­кою (кра­ді­ж­кою, об­мо­ва­ми, не­охай­ні­с­тю, пи­я­ти­кою, зра­дою при­яте­ля). Без до­б­ро­дій­но­го са­мо­люб­с­т­ва не бу­ло б у сві­ті люд­сь­ко­го по­сту­пу. Бла­го­ро­д­не са­мо­люб­с­т­во лю­ди­ні по­трі­б­не. Во­но зба­га­чує її хо­тін­ня до­ве­р­шу­ва­ти ве­ли­кі по­дви­ги. Щоб здо­бу­ти зо­ло­ту ме­даль (при­не­с­ти честь со­бі і На­ро­ду своє­му), спорт­смен під час зма­гу не шко­дує сво­го здо­ро­в’я, він бі­жить до ме­ти. Він са­мо­люб: хо­че всіх (на­віть рі­д­но­го бра­та) за­ли­ши­ти по­за­ді, і при­бу­ти пе­р­шим. Уби­ти в лю­дях по­чут­тя са­мо­люб­с­т­ва не мо­ж­на: во­но за­ко­до­ва­не в ге­нах лю­ди­ни, і опра­в­да­не ма­ті­р’ю-­при­ро­дою, яка сто­їть по сто­ро­ні тих, які зді­б­ні пе­ре­ма­га­ти пе­ре­шко­ди, тру­д­но­щі, від­сто­ю­ю­чи суть сво­го Єс­т­ва. Осо­б­ли­во ве­ли­ч­не те са­мо­люб­с­т­во, яке до­б­ро­дій­не, сві­т­ле, ро­зу­м­не. Глу­пе са­мо­люб­с­т­во жо­р­с­то­ке, слі­пе і не­без­пе­ч­не: у ньо­го ме­та - аби ме­ні до­б­ре, а всі ін­ші хай со­бі, як зна­ють «бо­же­во­лі­ють, ко­на­ють». Глу­пе, жо­р­с­то­ке са­мо­люб­с­т­во ро­бить лю­ди­ну не­ща­с­ною, по­ки­ну­тою, за­бу­то­ю. Що ж є? Жо­р­с­то­кий са­мо­лю­бець, ро­б­ля­чи ін­ших не­ща­с­ни­ми, зне­ща­с­ли­в­лює сам се­бе, бо опи­ня­єть­ся між не­ща­с­ни­ми. Бла­го­ро­д­не са­мо­люб­с­т­во ми­ло­се­р­д­не, до­б­ро­дій­не і, ро­б­ля­чи бли­ж­чих ща­с­ли­ви­ми, оща­с­ли­в­лює се­бе ві­р­ни­ми при­яте­ля­ми. На­род, який ста­вить свої на­ці­о­на­ль­ні спра­ви по­над все, не мо­же бу­ти ра­бом. Він, тво­ря­чи ба­га­те жит­тя у сво­їй кра­ї­ні, стає зра­з­ком для ін­ших; він хо­че, щоб і йо­го су­сі­ди ба­га­ті­ли. Ба­га­та кра­ї­на ото­че­на бі­д­ни­ми, збі­д­ніє не то­му, що бі­д­ний ба­га­то­му не брат, а то­му що ба­га­та не мо­г­ти­ме бі­д­ній ні­чо­го про­да­ти і ні­чо­го не змо­же в неї ку­пи­ти. Япо­н­ці вва­жа­ють се­бе На­ро­дом бо­же­с­т­вен­но­го по­хо­джен­ня - їх­ня на­ці­о­на­ль­на ре­лі­гія є ви­явом їх­ньої вда­чі. Ква­ну­ші (па­с­ти­ри) їм ка­жуть: ми тя­ж­ко пра­цю­є­мо то­му, що лю­би­мо се­бе і ді­тей сво­їх, на­ша пра­ця нас зба­га­чує, сла­вить, обез­сме­р­т­ню­є. Є на­ро­ди, які жи­вуть на ба­га­тих зе­м­лях, та лі­ни­вість їх­ня їх ро­бить бі­д­ни­ми і не­ща­с­ни­ми. Як­що Укра­ї­н­ці не лю­би­ти­муть са­мі се­бе, тоб­то спра­ви ін­тер­на­ці­о­на­ль­них ре­лі­гій ста­ви­ти­муть на пе­р­ше мі­с­це, а спра­ви свої на­ці­о­на­ль­ні - на дру­ге, не ма­ти­муть во­ни по­ша­ни у Сві­ті, і не бу­дуть зді­б­ни­ми бу­ді­в­ни­ка­ми дер­жа­ви. Жи­ти­муть бі­д­но на ба­га­тій Зе­м­лі.

104. 

3. Те­пер в Укра­ї­ні по­ши­ре­на по­рно­г­ра­фі­я. Що це є і з якою ме­тою? Мо­же­те ска­за­ти свою ду­м­ку?

В. У гре­ць­кій мо­ві «по­р­не» (про­с­ти­ту­т­ка), а «гра­фі­я» (пи­сан­ня) - от­же, пи­сан­ня про про­с­ти­ту­ток. Оче­ви­д­но, ілю­с­т­ро­ва­не фо­то­гра­фі­я­ми, які зо­бра­жа­ють ста­те­ву ді­ю. З іс­то­рії зна­є­мо: у рі­з­ні епо­хи іс­то­рії Люд­с­т­ва бу­ли пле­ме­на­ми ви­зна­че­ні зви­чаї, які впо­ря­д­ко­ву­ва­ли ста­те­ве жит­тя. І ча­с­то роз­пу­с­ни­ки (хло­п­ці і ді­в­ча­та) жо­р­с­то­ко ка­ра­ли­ся. У на­ших Пред­ків (маю на ува­зі Три­пі­ль­ців і їх­ню ду­хо­в­ну тво­р­чість «Ве­ди») ви­со­ко ці­ну­ва­лась ді­во­ча цно­т­ли­вість, ті­ле­с­на чи­с­то­та; ста­те­ва стри­ма­ність вва­жа­лась свя­щен­ною, лю­б­ле­ною Не­бом і Зе­м­ле­ю. Де­сять ти­сяч ро­ків то­му, лю­ди жи­ли ро­да­ми: ро­ди­ни, яка б скла­да­лась з чо­ло­ві­ка, жі­н­ки, ди­ти­ни, ще не бу­ло. Ма­ти зна­ла сво­їх ді­тей. Чо­ло­ві­ки вва­жа­ли, що всі ді­ти є їх­ні­ми рі­д­ни­ми ді­ть­ми, оче­ви­д­но, це вже бу­ло то­ді, ко­ли лю­ди зна­ли, чо­му жі­н­ка стає ва­гі­т­но­ю. Як­що б ста­те­ве жит­тя не бу­ло при­єм­не, юнак об­ми­нав би юн­ку, а юн­ка об­ми­на­ла 6 юна­ка. І лю­ди пе­ре­ста­ли б мно­жи­ти­ся. Да­тель Бут­тя (Да­ж­бог) діє, як жі­но­чість в жі­н­ці і діє, як чо­ло­ві­чість в чо­ло­ві­ко­ві. Він Сві­т­ло жит­тє­т­во­р­не, Він Все у всьо­му. Да­ж­бо­жі за­ко­ни вті­ле­ні у за­ко­нах Все­сві­ту, у при­ро­ді. Ді­в­чи­на пе­ред тим, як при­ду­ма­ли одяг, ста­ра­лась при­кра­шу­ва­ти се­бе: чі­п­ля­ла кві­т­ку в ко­си, ро­би­ла з ягід на­ми­с­то, їй хо­ті­ло­ся бу­ти при­на­д­ною, кра­си­во­ю. Юнак брав лу­ка, пу­с­кав стрі­лу, пе­ре­ска­ку­вав рі­в­чак. Він по­ста­вою, спри­т­ні­с­тю і від­ва­гою при­ваб­лю­вав юн­ку. І їм при­єм­но бу­ло при­ту­ля­ти ті­ло до ті­ла. Зрід­ню­ва­ли­ся. Ста­те­ве жит­тя при­єм­не і ко­ри­с­не для здо­ро­в’я. По­тво­р­ні лю­ди (ду­ше­в­но хво­рі, ста­те­во збо­че­ні) ба­чать у се­к­сі зміст жит­тя. По­рно­г­ра­фія збу­джує в них під­ви­ще­ний ін­те­рес до се­к­су - во­ни ста­ють ра­ба­ми ста­те­вої при­єм­но­с­ти. І цим ви­сна­жу­ють ене­р­гію ду­ші і ті­ла. І во­ни лі­ну­ють­ся ду­ма­ти, від­чу­ва­ють за­га­ль­ну вто­му. Юнак бай­ду­жіє - пе­ре­стає ці­ка­ви­ти­ся ви­со­ки­ми іде­а­ла­ми, до­лею сво­го На­ро­ду. Щоб пе­ре­мо­г­ти вто­му, стає на­р­ко­ма­ном, по­ки­дь­ком су­с­пі­ль­с­т­ва. Мо­лодь - май­бу­т­нє На­ро­ду. Хто хо­че зни­щи­ти На­род, зде­ге­не­ру­ва­ти йо­го ду­шу й ро­зум, той не пе­ре­би­рає жо­д­ни­ми спо­со­ба­ми, щоб осла­би­ти йо­го мо­лодь, ду­шу за­плі­д­ни­ти ні­гі­лі­з­мом, ін­тер­на­ці­о­на­ль­ни­ми се­к­та­ми, від­ре­чен­ням від бо­ро­ть­би за жит­тя. І по­рно­г­ра­фія ви­ко­ри­с­то­ву­єть­ся, як один із за­со­бів за­бру­д­нен­ня ду­ші На­ро­ду.

105. 

3. Учи­те­лю, я був за­пи­тав пан-­от­ця: що маю ро­би­ти, щоб бу­ти до­стой­ним Укра­ї­н­цем, і він від­по­вів: «Що­не­ді­лі йди до це­р­к­ви. Мо­ли­ся. Ча­с­то спо­ві­дай­ся, при­ча­щай­ся, усе­рд­но скла­дай по­кло­ни пе­ред об­ра­зом Ісу­са Хри­с­та, і бу­деш до­стой­ним Укра­ї­н­цем». Учи­те­лю, який Укра­ї­нець до­стой­ний, а який Укра­ї­нець - ні?

В. До­стой­ний Укра­ї­нець є той, над ду­шею і ро­зу­мом яко­го не во­ло­ді­ють іно­зе­м­ні по­лі­тич­ні, еко­но­мі­ч­ні, ре­лі­гій­ні ав­то­ри­те­ти, до­г­ми, ри­ту­а­ли, бо­го­ро­зу­мін­ня. До­стой­ний Укра­ї­нець той, хто вміє до­стой­ним жит­тям се­бе хва­ли­ти: він хва­лить се­бе пра­цею на бла­го Ві­т­чи­з­ни, ро­ди­ни. Уся­ка пра­ця в по­лі, на за­во­ді, в шко­лі, у вій­сь­ку, в па­р­ла­ме­н­ті до­стой­но ви­ко­на­на, ро­бить Укра­ї­н­ця до­стой­ним. До­стой­ний Укра­ї­нець ка­же: «Я ві­рю в Го­с­по­да Все­ви­ш­ньо­го. Го­с­подь - Лю­бов, Пра­в­да, Во­ля, Сві­т­ло, Ми­ло­се­р­дя. У мо­їй ду­ші моя ві­ра, моє ро­зу­мін­ня Бо­га. Я ві­ру­ю­чий по­-рі­д­но­му; бо в ме­не Ві­ра мо­я. Не по­зи­че­на, не при­ве­зе­на з Чу­жи­ни». До­стой­ний Укра­ї­нець знає: між ним і Бо­гом жо­д­ний чу­жи­нець не мо­же бу­ти ам­ба­са­до­ром. Він ві­ль­но роз­мо­в­ляє з Бо­гом: йо­го роз­мо­ва з Бо­гом є йо­го не­під­ку­п­на лю­бов до Ві­т­чи­з­ни, лю­бов до лю­дей Укра­ї­ни-­Ру­си. Він сво­єю шля­хе­т­ною лю­бо­в’ю зве­ли­чує се­бе, свій рід. І щоб йо­го Лю­бов бу­ла кві­ту­ча й пло­до­но­с­на, він її зба­га­чує пра­цею, яка освя­че­на аку­ра­т­ні­с­тю, то­ч­ні­с­тю, кра­сою, за­ко­на­ми куль­ту­ри і мо­ра­лі. Увесь Світ ша­нує до­стой­них лю­дей, не­за­ле­ж­но від то­го, де во­ни ро­ди­ли­ся і якої во­ни на­ці­о­на­ль­но­с­ти. Ри­си до­стой­них лю­дей усі­ми лю­б­ле­ні: пра­цьо­ви­тість, охай­ність, ми­ло­се­р­д­ність, до­б­ро­зи­ч­ли­вість, ще­д­рість, від­ва­ж­ність, че­с­ність. З до­стой­но­го жит­тя ко­ж­но­го гро­ма­дя­ни­на по­стає до­стой­на Ві­т­чи­з­на. У до­стой­ної Ві­т­чи­з­ни є культ до­стой­них лю­дей: во­ни є со­ві­с­тю жит­тя Люд­с­т­ва.

106. 

3. Учи­те­лю Лев Си­ле­н­ко, вже ба­га­тьом ві­до­мо: Ви за­сну­ва­ли но­ву кон­фе­сію РУ­Н­Ві­ру - Укра­ї­н­сь­ку Ві­ру в Бо­га єди­но­го і пра­в­ди­во­го. А от для ме­не Ісус Хри­с­тос - Го­с­подь Бог пра­в­ди­вий. Чи мо­же­те ска­за­ти, на­ві­в­ши при­клад, які ді­ла і сло­ва Хри­с­то­ві вам не по­до­ба­ють­ся, і чо­му?

В. У «Є­ва­н­ге­лі­ях» чи­таю, що Бог Ісус «зро­би­в­ши би­ча з мо­ту­з­ків, ви­гнав усіх зі свя­ти­ні», Іван, 2,15. Ісус би­чу­ю­чи, «мі­ня­ль­ни­кам гро­ші по­роз­си­пав». Єру­са­лим­сь­ка свя­ти­ня (си­на­го­га) ма­ла ра­бі­на. І ві­ру­ю­чі ма­ли до­звіл у до­стой­но­му мі­с­ці по­мі­ня­ти гро­ші. Бог Ісус у си­на­го­зі «по­пе­ре­ве­р­тав гро­шо­мі­нам сто­ли та ос­ло­ни - про­дав­цям го­лу­бів», св. Мат­тей, 21,12. Я вва­жаю, що при до­по­мо­зі «би­ча з мо­ту­з­ків», «пе­ре­ве­р­тан­ня сто­лів», на­во­ди­ти по­ря­док - спра­ва при­ни­з­ли­ва. Та й під час «пе­ре­ве­р­тан­ня сто­лів» мо­же ста­ти­ся по­ра­нен­ня зо­всім не­вин­них лю­дей. Бог Ісус був фі­ло­со­фом, лі­ка­рем і ра­бі­ном, Іван, 1,49; 6,25; 9,2; 11,8; 20,16; і я не за­хо­п­ле­ний, що він при до­по­мо­зі би­ча і пе­ре­ве­р­тан­ня сто­лів, ро­бив по­ряд­ки. Бі­жить за Ісу­сом Хри­с­том ма­ти, яка не бу­ла юдей­кою і ка­же, що в неї до­ня хво­ра і про­сить Ісу­са, як лі­ка­ря: до­по­мо­жи ме­ні, Мат­тей, 15,24-25. Ісус ба­чить, що за до­по­мо­гою зве­р­та­єть­ся ма­ти-­чу­жи­н­ка, від­по­вів їй, що він по­сла­ний тіль­ки «до за­гу­б­ле­них ове­чок до­му Із­ра­е­ля», Мат­тей, 15,24 і «Не­го­дить­ся взя­ти хліб у ді­тей і ки­ну­ти со­ба­кам», Мат­тей, 15,26. Ма­ти уби­та го­рем хво­рої до­ні, від­чу­ла, що Ісус Хри­с­тос, їй не до­по­мо­же, бо во­на не Юдей­ка. І бла­га­ль­но, при­ни­жу­ю­чи са­ма се­бе, ска­за­ла: «А­ле ж і со­ба­ки їдять ті кри­х­ти, що па­да­ють зі сто­лу па­нів їх», Мат­тей, 15,27. Хри­с­тос, по­чу­в­ши, що ма­ти-­чу­жи­н­ка «ви­з­на­ла се­бе со­ба­ко­ю», ска­зав: «Жі­н­ко, ве­ли­ка ві­ра в те­бе. Не­хай ста­неть­ся то­бі, як ба­жа­єш», Мат­тей, 15,28. Ко­ли б Бог Хри­с­тос при­ни­зив мою ма­му-­ст­ра­д­ни­цю (со­ба­кою на­звав), я б йо­му від­по­вів: Ісу­се, ти мо­жеш бу­ти по­сла­ний Са­ва­о­том-­Бо­гом Юдей­сь­ким «до ове­чок до­му Із­ра­ї­ла», але не став у при­ни­з­ли­ве ста­но­ви­ще мою рі­д­ну ма­му. Я не мо­жу хо­ло­д­ним се­р­цем ди­ви­ти­ся на бла­га­ль­ні сльо­зи будь-­якої ма­те­рі (ан­г­лій­ки, юдей­ки, не­гри­тя­н­ки, япо­н­ки, ін­ду­с­ки). Рі­д­ну ма­тір лю­б­лю най­бі­ль­ше, але стра­ж­дан­ня чу­жої ма­те­рі ме­ні не чу­же.

107. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, ба­га­то на­слу­ха­ла­ся про Вас - од­ні зне­ва­жа­ють, ви­ду­му­ють бру­д­ні об­мо­ви, щоб Вас зне­сла­ви­ти, лже­про­ро­ком на­зи­ва­ють, мо­в­ляв, лже­христ. А ін­ші ка­жуть: Си­ле­н­ко хо­че, щоб ми у сво­їй ду­ші ма­ли свою Ві­ру в Бо­га, він Да­ж­бо­гом по­сла­ний. Маю за­пи­тан­ня: є в нас своя дер­жа­ва. Є во­ля, а от на ду­ші спо­кою не­ма­є. Го­ре без во­лі і го­ре з во­ле­ю.

В. Усе за­ле­жить від куль­ту­ри і мо­ра­лі Во­лі. Зу­пи­ню­ся над Во­лею сло­ва. Є Во­ля сло­ва ро­зу­м­на і є Во­ля сло­ва глу­па. Во­ля сло­ва ро­зу­м­на - не­об­ра­з­ли­ва, спо­кій­на, та­к­то­в­на, те­р­пе­ли­ва, ви­ба­ч­ли­ва, щи­ра. І - куль­ту­р­на. Во­ля сло­ва глу­па - об­ра­з­ли­ва, по­-глу­по­му при­скі­п­ли­ва, зра­д­ли­ва, на­ха­б­на, сва­р­ли­ва, об­лу­д­на. І - жо­р­с­то­ка. Ко­ж­на лю­ди­на під­ле­г­ла пра­ви­лам жит­тя: уста­ле­ній зви­ча­є­во­с­ті (мо­ра­лі) і об­ря­д­но­с­ті (куль­ту­рі). Ко­ли ти під­ле­г­лий пра­ви­лам жит­тя, які ви­зна­че­ні в чу­жій (по­зи­че­ній чи на­ки­ну­тій) ре­лі­гії, зна­чить твоя Во­ля під­ле­г­ла чу­жій Во­лі. Є Во­ля осо­би­с­та і є Во­ля на­ці­о­на­ль­на. Як­що на­ці­о­на­ль­на Во­ля має ви­со­ку мо­раль, твоя осо­би­с­та Во­ля ща­с­ли­ва. Що це зна­чить? Ко­ли б Ні­м­ці вто­р­г­ну­ли­ся в Па­риж, во­ни б при­не­с­ли фра­н­цу­зам чу­жу мо­раль (Фра­н­цуз, який у Па­ри­жі го­во­рить по­-ні­ме­ць­ко­му, мо­ра­ль­ний, він го­во­рить мо­вою па­на-­вто­р­ж­ни­ка. Фра­н­цуз, який го­во­рить у Па­ри­жі по­-фра­н­цу­зь­ко­му, він хо­лоп-­му­жик, го­во­рить мо­вою по­не­во­ле­но­го На­ро­ду, не мо­ра­ль­ний). Спра­в­ді ж, фра­н­цуз, який у Па­ри­жі від­сто­ює честь фра­н­цу­зь­кої мо­ви, ари­с­то­к­рат, лю­ди­на ви­со­кої на­ці­о­на­ль­ної мо­ра­лі, гі­д­ний син Фран­ці­ї. Він не ми­рить­ся з раб­с­т­вом, яке в Па­риж при­не­с­ли Ні­м­ці, зні­ме­ч­чу­ю­чи Фра­н­цу­зів, пе­ре­тво­рю­ю­чи їх в ра­бів на їх­ній рі­д­ній зе­м­лі. У «Ма­га Ві­рі» я пи­шу про Му­д­рість Укра­ї­н­сь­кої Во­лі, ви­зна­чаю ос­но­ви її са­мо­бу­т­ньої мо­ра­лі і куль­ту­ри. Да­ж­бог - свя­та Во­ля; ми у Во­лі і Во­ля в нас, і без неї ми не є ми. Сла­ва Да­ж­бо­го­ві, Єди­но­му, Пра­в­ди­во­му Го­с­по­ду Бо­гу на­шо­му!

108. 

3. У Ста­ту­ті спо­ві­д­ни­ків РУ­Н­Ві­ри за­зна­че­но, що в РУ­Н­Ві­рі мо­но­те­їзм. Тоб­то Ві­ра в єди­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га. Та є лю­ди, які, по­чу­в­ши сло­во Да­ж­бог, здви­гу­ють пле­чи­ма і ка­жуть, що «Си­ле­н­ко­ва РУ­Н­Ві­ра - це по­ган­с­т­во». Чим до­ка­же­те, що це не так?

В. Ди­в­но: од­не і те ж за­пи­тан­ня ді­с­таю від ба­га­тьох. Не лю­б­лю по­вто­рю­ва­ти­ся. І за­ли­ши­ти без від­по­ві­ді не хо­чу. І то­му зно­ву ка­жу: не зве­р­та­ю­чи ува­ги на те, що ім­пе­ра­тор про­го­ло­сив вчен­ня Хри­с­то­ве ім­пер­сь­кою ре­лі­гі­єю Ри­му, па­ґа­ну­си (тоб­то, се­ля­ни рим­сь­кі) про­до­в­жу­ва­ли по­кло­ня­ти­ся сво­їм ба­га­тьом бо­гам. І звід­си й устій­ни­в­ся те­р­мін «по­ган­с­т­во» в зна­чен­ні «ба­га­то­бож­жя». Па­ґа­ну­си не хо­ті­ли Юдей­ця Ісу­са ви­зна­ва­ти Бо­гом. Він був для них чу­жий. Во­ни ві­ри­ли в Юпі­те­ра (сло­во «ю­пі­тер» у пе­ре­кла­ді зна­чить «Не­бе­с­ний Отець»). Ве­ли­кий фа­ра­он і по­ет Аме­н­хо­теп 4-ий (Ах­на­тон) 3350 ро­ків то­му об’­явив ві­ру в Єди­но­го Го­с­по­да Амо­на, ска­су­ва­в­ши ба­га­то­бож­жя: хо­тів єди­но­бож­жям об’­єд­на­ти Єги­п­тян. Та ко­ж­ний жрець мав сво­їх бо­гів, ро­бив бунт про­ти фа­ра­о­на. І пі­с­ля сме­р­ти Ах­на­то­на же­р­ці зно­ву вве­ли ба­га­то­бож­жя. Спі­та­ма За­ра­ту­с­т­ра вва­жав, що мно­го­бож­жя три­має Пе­р­сів у тьмі за­бо­бо­нів, ша­ман­с­т­ва і роз’­єд­нує їх­ні ро­ди. Він об’­явив ві­ру в Єди­но­су­що­го Го­с­по­да з ім’ям Агу­ра Ма­з­да. Га­у­та­ма Буд­да за­кли­кав Ін­ду­сів пе­ре­ста­ти ві­ри­ти в Бо­гів. Щоб між Юде­я­ми по­ста­ла ду­хо­в­на єд­ність, 2600 ро­ків то­му їх­ній цар Іо­сія на­ка­зом ска­су­вав ба­га­то­бож­жя і утве­р­див ві­ру в єди­но­го Го­с­по­да з ім’ям Са­ва­от (Єго­ва). І ця ним зроб­ле­на ре­фо­р­ма в іс­то­рії ре­лі­гій Сві­ту на­зва­на «Ве­ли­кою ре­фо­р­мо­ю». І про неї пи­шуть на­віть бі­б­лій­ні сло­в­ни­ки. На­при­клад, «Бі­б­лій­ний сло­в­ник» В. Смі­та, стор. 324, 778, Фі­ла­де­ль­фія, США, 1948 р. На по­ча­т­ку 7-го сто­літ­тя Мо­га­мет ска­су­вав ві­ру в 360 бо­гів. І то­ді один з них (Ал­лах) був про­го­ло­ше­ний Єди­но­су­щим і Все­ви­ш­нім (у «Ко­ра­ні» ви­зна­че­на кон­це­п­ція Ал­ла­ха). Так між Юде­я­ми і Ара­ба­ми в ім’я єд­но­с­ти пле­мен і но­во­го бо­го­ро­зу­мін­ня, утве­р­джу­ва­в­ся мо­но­те­їзм, їх­ні ві­ри ні­хто не зве по­ган­с­т­вом, хоч іме­на Са­ва­от і Ал­лах узя­ті з по­ган­сь­ких ре­лі­гій.

109. 

3. У Ки­їв­сь­кій Ру­сі ба­га­то­бож­жя та­кож (на ду­м­ку до­слі­д­ни­ків) не спри­я­ло в єд­нан­ні на­ших пле­мен. Яка Ва­ша ду­м­ка?

В. У Ки­їв­сь­кій Ру­сі ті чи ін­ші яви­ща при­ро­ди на­зи­ва­ли­ся бо­га­ми. Князь Во­ло­ди­мир про­бу­вав Ки­їв пе­ре­тво­ри­ти в ду­хо­в­ний центр «я­зи­че­с­кої Ру­си». Він по­ста­вив у Свя­щен­но­му гаю ста­туї бо­гів, які ма­ли б озна­ме­но­ву­ва­ти єд­ність пле­мен. І ки­їв­сь­кі во­л­х­ви ре­к­ли, що «не­має бо­гів рі­з­них, є один Пе­рун і він мно­же­с­т­вен­ний. І Ви­шень мно­же­с­т­вен­ний, і Сві­то­вид. Не­має ба­га­то Сві­то­ви­дів, є Один». Сі­вер­сь­кі, Ду­ліб­сь­кі, Дре­в­лян­сь­кі, Ра­ди­ми­чів­сь­кі во­л­х­ви вва­жа­ли, що ко­ж­не пле­м’я має сво­го Пе­ру­на. І на це «є озна­ка: у Дре­в­лян йде ли­тіє (дощ), а на зе­м­лі По­лян ве­ли­ка су­ш­ка». От­же, Пе­рун Дре­в­лян­сь­кий діє не­за­ле­ж­но від Пе­ру­на По­лян­сь­ко­го. До­во­ди, що Пе­рун «О­дин і мно­же­с­т­вен­ний», не ма­ли впли­ву. Чо­му? Ки­я­ни ре­к­ли: ко­ли на­ші во­л­х­ви ка­жуть, що Пе­рун Один і мно­же­с­г­вен­ний (всю­ди­су­щий), то то­ді він не­спра­ве­д­ли­вий. Дре­в­ля­нам дає ли­тіє, і їх­ні по­ля зе­ле­ні­ють. А нас, По­лян, кри­в­дить, то­мить су­ш­кою, і ни­ви на­ші уми­ра­ють. Пле­ме­на під­бу­ре­ні во­л­х­ва­ми, не ра­до да­ва­ли да­ни­ну Ки­є­ву. Три­ма­ли­ся сво­їх мі­с­це­вих бо­гів, пле­ка­ли пле­мен­ну не­за­ле­ж­ність (де­це­н­т­ра­лі­за­цію, яка роз’­єд­ну­ва­ла Укра­ї­ну-­Русь). Мно­го­бож­жя в Укра­ї­ні-­Ру­сі пе­ре­жи­ва­ло ду­хо­в­ну кри­зу. Та не по­яви­в­ся у Ки­є­ві та­кий волхв, який би так, як у Пе­р­сії За­ра­ту­с­т­ра, зві­с­тив Ві­ру в Єди­но­су­що­го Го­с­по­да.

Суть два­на­д­ця­та 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

110. 

3. Які сло­ва в ін­ших на­ро­дів рі­в­но­зна­ч­ні на­шо­му сло­ву «бог»?

В. У «Ма­га Ві­рі» я по­даю об­гру­н­то­ва­ні тве­р­джен­ня ви­зна­ч­них лі­н­г­ві­с­тів Єв­ро­пи, Ін­дії, що мо­ва бі­лої лю­ди­ни по­ста­ла над бе­ре­га­ми Дніп­ра і йо­го при­ток. 11 ти­сяч літ то­му во­на вже по­ча­ла по­сту­по­во ши­ри­ти­ся на за­хі­д­них про­с­то­рах Єв­ро­пи. 6-ть ти­сяч літ то­му мо­ва бі­лої лю­ди­ни по­ча­ла ді­ли­ти­ся на ді­а­ле­к­ти. Є під­ста­ви тве­р­ди­ти, що Три­пі­ль­ці, як пер­шо­тво­р­ці хлі­бо­роб­сь­кої куль­ту­ри і ци­ві­лі­за­ції, у сло­во «див» вкла­да­ли по­нят­тя «бог». Сло­во «див» ду­же по­ши­ре­не у «Ве­дах». У са­н­с­к­ри­ті во­но ви­мо­в­ле­не, як «див» і «дев». У нас з «див» по­став ці­лий ряд слів: ди­во­ви­жа, ди­во, ді­ва, день, та ін­ші. Ла­ти­ни сло­во «див» ви­мо­ви­ли, як «Де­ус» (Бог). А Гре­ки - Зе­ус, а по­тім - Те­ос. З Де­ус по­ста­ло в Іта­лій­ців - Діо, а в Іс­па­н­ців - Ді­ос, а в Ли­то­в­ців - Ді­вас. І ні­ко­ли ми не ду­ма­ли й не га­да­ли, яка то ча­рі­в­на пе­р­во­ро­д­ність за­та­є­на в на­шо­му «Див» (ой, Див ла­до (ла­д­ний), а ми про­со сі­я­ли. Сі­я­ли, сі­я­ли...).

111. 

3. Мо­же­те ска­за­ти, яка ети­мо­ло­гія сло­ва Да­ж­бог?

В. Сло­во «Да­ж­бог» скла­де­не з двох са­н­с­к­рит­сь­ких слів «Да», що зна­чить «да­ти», «да­ю­чий», «да­тель» і «ба», що зна­чить «бут­тя». От­же, Да­ж­бог - Да­тель бут­тя, жит­тя. У «Рик Ве­дах» (і, вза­га­лі, в са­н­с­к­ри­ті) ду­же по­ши­ре­не сло­во «да» у зна­чен­ні «да­ти», во­но про­то-­Ін­до-­Єв­ро­пей­сь­ке так, як і сло­во «ба». «Да» Ла­ти­ни ви­мо­ви­ли, як «да­ре». А Іс­па­н­ці, як «дар», Ру­му­ни - «да», Ли­то­в­ці - «да­о­ті». І між ін­шим, у мо­ві За­ра­ту­с­т­ри (в «А­ве­с­тах») ба­чу сло­во «да» має та­ке ж зна­чен­ня, як і в са­н­с­к­ри­ті. Сло­во «ба» (чи «бу») ро­ве­с­ник «да». Пред­ки на­ші (Три­пі­ль­ці), ка­за­ли, як ба­чи­мо у «Ве­дах», «бу», і у «А­ве­сах»- «бу». І ми сьо­го­дні ка­же­мо «бу», до­да­в­ши ча­с­т­ку «ти» (бу­ти). Ан­г­лій­ці ка­жуть «бі», а Ні­м­ці - «бін», а от на­ші су­сі­ди Ли­то­в­ці ка­жуть так, як і ми, «бу­ти». Ла­ти­ни за­мість «б» ви­мо­ви­ли «ф», у них «фу­і». От­же, Да­ж­бог на­віть з по­гля­ду іс­то­рії лі­н­г­ві­с­ти­ки, єд­нає нас з Пред­ка­ми (Три­пі­ль­ця­ми-­Ски­та­ми-­Ан­та­ми-­Русами). І я Да­ж­бо­га від­чу­ваю в ду­ші мо­їй, у бит­ті се­р­ця мо­го, у су­ті єс­т­ва мо­го. Він мій рі­д­ний свя­тий Го­с­подь. Да­ж­бог - Все­ви­ш­ня мно­го­п­ро­я­в­ле­ність. Він діє, як жі­но­ча суть в жі­но­чо­му сві­ті, і Він діє, як чо­ло­ві­ча суть в чо­ло­ві­чо­му сві­ті. І це від­но­сить­ся й до тва­рин­но­го і ро­с­лин­но­го сві­тів. Лю­би­ти Да­ж­бо­га, зна­чить лю­би­ти Жит­тя. Ми - ді­ти Да­ж­бо­жі, Укра­ї­на - храм Да­ж­бо­жий, на­ша рі­д­на ха­та.

112. 

3. Яка ети­мо­ло­гія сло­ва «Кий»?

В. У «Ма­га Ві­рі» я при­свя­тив чи­ма­ло мі­с­ця по­яс­нен­ню на­зв сто­лиць: Ло­н­дон, Па­риж, Бе­р­лін, Рим, та ба­га­тьох ін­ших. Між ін­шим, сло­во «Мо­с­к­ва» не сло­в’ян­сь­ке, озна­чає «гни­ла рі­ка, во­да». Зве­р­ніть ува­гу: Ба­г­дат (сто­ли­ця Іра­ку) озна­чає «Бо­гом да­ний», у ста­рих Пе­р­сів сло­во «баг» - «бог», а «да» (чи -дат) -да­ний. Там, де сьо­го­дні сто­їть Ки­їв, жи­ли лю­ди осі­лим жит­тям вже 12 ти­сяч ро­ків то­му: мо­же ра­ні­ше чи тро­хи пі­з­ні­ше. По Хре­ща­тій до­ли­ні те­к­ла дже­ре­ль­на рі­ч­ка, яка взи­м­ку не за­ме­р­за­ла. На її бе­ре­гах ві­ч­но зе­ле­нів хре­ща­тий ба­р­ві­нок. У Дніп­рі бу­ло по­вно ри­би, у лі­сах - яго­ди, їс­ті­в­ні ко­рін­ня, гри­би, рі­з­ні пта­хи, уся­ка зві­ри­на. Са­ма ма­ти-­при­ро­да ство­ри­ла ви­гі­д­не за­ти­ш­не мі­с­це для жит­тя лю­ди­ни. І ро­ди, сю­ди при­бу­в­ши, ні­де не хо­ті­ли пе­ре­се­лю­ва­ти­ся. Пред­ки на­шо­го сла­в­но­го Кия бу­ли або­ри­ге­на­ми. Са­н­с­к­рит­сь­ке сло­во «кий» зна­чить про­ві­д­ник, вер­хо­в­ний ста­р­ши­на. А «ки­я­та­та» озна­чає «про­ві­д­ний та­то», ста­р­ши­на ро­ду (па­т­рі­ярх). І од­но­ча­с­но: «кий» це си­м­вол вла­ди, бу­ла­ва. Оче­ви­д­но, впро­довж ти­ся­чо­літь це сло­во при­дба­ло ін­ше зна­чен­ня. Та все ж та­ки па­с­тух, який охо­ро­няє ста­до, три­має в ру­ках кия, як зна­ря­д­дя за­про­ва­джен­ня по­ряд­ку. Ки­є­г­рад - про­ві­д­ний град, вер­хо­в­ний. Я вва­жаю, що Кий - це не ім’я, а ти­тул, але во­но мо­же бу­ти й ім’ям, адже є ім’я Во­ло­дар і є ти­тул - во­ло­дар. У «Ма­га Ві­рі» до­во­джу, що пе­р­ві­с­на на­зва мі­с­та Ки­є­ва бу­ла Са­р’я­г­рад, «су­р’я» в на­ших Пред­ків озна­ча­ло «со­н­це», з су­р’я офо­р­ми­лось сло­во сар, а по­тім - цар. Пле­мін­ний вождь ти­ту­лу­ва­в­ся, як сар (цар) у зна­чен­ні «со­н­це» та­кож у Су­ме­рів (Шу­ме­рів).

113. 

3. У нас те­пер ба­га­то го­во­рить­ся про мо­раль. Та ко­ли за­пи­та­ти зви­чай­ну лю­ди­ну в по­лі чи на за­во­ді, зві­д­ки це сло­во по­хо­дить і яке йо­го зна­чен­ня, не ко­ж­ний дасть від­по­відь. У «Ма­га Ві­рі» Ви пи­ше­те, що Укра­ї­н­цям по­трі­б­ні укра­ї­н­сь­кі пра­ви­ла мо­ра­лі.

В. Гре­ки ка­жуть «е­ти­кос», а Ла­ти­ни - «мо­ра­ліс». Зна­чен­ня цих слів од­на­ко­ве. Є ди­в­но, що де­які на­ші ін­те­лі­ге­н­ти пи­шуть: «нам тре­ба дба­ти про ети­ку і мо­раль». Гре­ки і Ла­ти­ни са­мо­стій­но (не­за­ле­ж­но) утве­р­джу­ва­ли пра­ви­ла по­ве­ді­н­ки лю­дей, їх ста­в­лен­ня до се­бе і до ро­ди­ни, ро­ду, Ві­т­чи­з­ни і пра­ви­ла ста­в­лен­ня друг до дру­га, юна­ка до юн­ки, юн­ки до юна­ка, від­но­шен­ня ді­тей до ро­ди­чів та ін­ше. І всі ці пра­ви­ла (зви­чаї) пе­ре­да­ва­ли­ся від по­ко­лін­ня до по­ко­лін­ня, ста­ва­ли тра­ди­ці­є­ю. І тут я зно­ву від­ві­даю мо­їх най­да­в­ні­ших пред­ків Три­пі­ль­ців. У них сло­во «сва­д­га» від­по­ві­да­ло сло­вам «мо­ра­ліс», «е­ти­кос». Не лег­ко йо­го пе­ре­кла­с­ти на на­шу су­час­ну мо­ву, але вва­жаю, що во­но озна­чає «са­мо­с­та­в­лен­ня» (спо­сіб ста­в­лен­ня до се­бе й ін­ших). Сю­ди вхо­дить і спо­сіб ва­рен­ня і спо­жи­ван­ня їжі, спо­сіб ві­тан­ня і про­щан­ня, тоб­то, уся зви­ча­є­вість на­ро­ду. Як­що мо­раль ви­зна­чає, яка по­ве­ді­н­ка пра­ви­ль­на, а яка - хи­б­на і який ро­зум бла­го­ро­д­ний, а який - ні, то куль­ту­ра (об­ря­д­ність) дбає, щоб мо­ра­ль­ність ма­ла га­р­ні ма­не­ри. Га­р­ний спо­сіб го­во­рен­ня, ста­в­лен­ня до кра­си, ми­с­те­ц­т­ва, (спра­в­ді, по то­му, як лю­ди­на го­во­рить, смі­єть­ся, ра­діє, гні­ва­єть­ся, спе­ре­ча­єть­ся, си­дить, іде, одя­га­єть­ся, мо­ж­на ви­зна­чи­ти куль­ту­р­ний рі­вень Лю­ди­ни). І тут хо­чу ска­за­ти, що усьо­му Люд­с­т­ву при­су­ща по­ша­на до лю­дей від­ва­ж­них, пра­цьо­ви­тих, по­слі­до­в­них, та­ла­но­ви­тих, ми­ло­се­р­д­них, че­пур­них, то­ч­них. От­же, мо­ра­ль­ні ос­но­ви за­кла­де­ні в ге­нах Люд­с­т­ва так, як і ви­яв лю­бо­ви до кра­си, по­дру­ж­ньої ві­р­но­с­ти. Зра­да при­яте­ля, ро­ди­ни, Ві­т­чи­з­ни в жо­д­но­му на­ро­ді не по­ша­но­ва­на.

114. 

3. Є пе­ре­ко­нан­ня: князь Во­ло­ди­мир хо­тів до­б­ра для Ру­сі, на­ве­р­та­ю­чи ки­ян на гре­ць­ке пра­во­сла­ві­є.

В. Ні­хто сам со­бі не во­рог. Сло­во «грік-­ор­то­докс» зна­чить «гре­ць­ка пра­в­ди­ва ві­ра». Ар­хи­є­реї-­Гре­ки у Ки­є­ві бу­ли ві­р­ни­ми слу­га­ми ві­за­н­тій­сь­ко­го па­т­рі­я­р­ха, бу­ли єпи­с­ко­па­ми (на­гля­да­ча­ми). І во­ни для Ки­ян уста­ли­ли те­р­мі­ни «Ца­р­го­род», «пра­во­с­ла­ві­є». Ки­їв пе­ре­став бу­ти цар­го­ро­дом Укра­ї­ни-­Ру­си. Бо гла­ва (ду­хо­в­ний ба­ть­ко Ру­сі) - па­т­рі­ярх жи­ве не в Ки­є­ві, а в Кон­с­та­н­ти­но­по­лі, і він (па­т­рі­ярх) під­ле­г­лий ім­пе­ра­то­ро­ві Ві­за­н­ті­ї. Князь Во­ло­ди­мир під час хре­щен­ня отри­мав від Гре­ків гре­ць­ке ім’я Ба­зи­лі­ус (Ва­силь). І йо­му бу­ла вру­че­на ме­та­ле­ва пе­ча­т­ка, на якій за­зна­че­но, що він є ар­хонт. (У дре­в­ніх Ате­нах вла­да на­ле­жа­ла де­в’я­тьом ар­хо­н­там). І Во­ло­ди­мир при­був до Ки­є­ва в одя­зі гре­ць­ко­го ар­хо­н­та. Ки­я­ни, по­ба­чи­в­ши кня­зя Во­ло­ди­ми­ра в гре­ць­кій оде­жі, при­го­ло­м­ши­ли­ся. «Чу­же свя­те, га­р­не, ро­зу­м­не, а рі­д­не ги­д­ке, глу­пе? Ко­ли все на­ми ство­ре­не глу­пе, то зна­чить ми, ки­я­ни, глу­пі лю­ди?» - з гір­ко­тою в се­р­ці ре­к­ли ста­рі по­шти­ві Ки­я­ни. У Ки­є­ві гре­ць­ка мо­ва ста­ла бо­же­с­т­вен­ною, у це­р­к­ві - мо­ва це­р­ко­в­но-­сло­в’ян­сь­ка. А на­род­на ки­їв­сь­ка мо­ва ста­ла дру­го­ря­д­ною (хо­лоп­сь­кою): при­ни­же­на мо­ва на­ро­ду - зна­чить при­ни­же­на ду­ша на­ро­ду. От­же, спра­ва не у хре­щен­ні Ру­сі, а в то­му, що в на­ро­ді по­ча­ла­ся пле­ка­ти­ся зне­ва­га до рі­д­них ду­хо­в­них цін­но­с­тей. Ге­ро­дот у «Че­т­ве­р­тій кни­зі» пи­ше: «Ски­ти до чу­жих зви­ча­їв (тоб­то до чу­жої ві­ри, мо­ра­лі і куль­ту­ри, - при­м. моя) ма­ють ве­ли­ку від­ра­зу». У них свій Шлях Жит­тя. У Ате­нах був скит­сь­кий по­сол при­нц Ана­ха­р­зис (пра­ви­ль­на на­зва Ана­ка­ра - Не­ка­ра­ний, Бла­го­ро­д­ний). Він, жи­ву­чи в Ате­нах, при­йн­яв гре­ць­ку ре­лі­гію і її ри­ту­а­ли (по­лю­бив п’я­ні гу­лян­ня на честь Де­о­ні­сія). І, по­ве­р­ну­в­шись до Ски­тії, по­чав здій­с­ню­ва­ти по­кло­нін­ня чу­жим (гре­ць­ким) бо­гам. Цар Ски­тії Са­в­лій, по­ба­чи­в­ши, що йо­го рі­д­ний брат Ана­ка­ра зра­див рі­д­ний шлях жит­тя (рі­д­ну ві­ру і її об­ря­ди), огре­чи­в­ся у Гре­ції, убив бра­та Ана­ка­ру (Ана­ха­р­зи­са). Щоб між Ски­та­ми не ши­ри­лась де­мо­ра­лі­за­ція (зра­да рі­д­них іде­а­лів жит­тя, утве­р­дже­них впро­довж ві­ків). Щоб Юдеї мо­г­ли вря­ту­ва­ти­ся, як окре­мі­ш­на на­ці­о­на­ль­на си­ла, во­ни сме­р­тю ка­ра­ли тих Юде­їв, які зра­джу­ва­ли Ві­ру Юдей­сь­ку. «Ко­ли брат твій.., або син твій (...) бу­де під­мо­в­ля­ти те­бе тай­ком го­во­ря­чи: «Ну­мо, бу­де­мо слу­жи­ти ін­шим бо­гам, яких не знав ні ти, ні ба­ть­ки твої, бо­гам на­ро­дів, що на­вк­ру­ги нас (...)», то не при­ста­вай на во­лю йо­го, і не зми­ло­се­р­дь­ся до ньо­го. Ру­ка твоя бу­де пе­р­ва на стра­ту йо­го, а по­тім ру­ка всьо­го лю­ду», 5-та кни­га Мой­сея, 13,1-11. «Бі­б­лі­я» пи­ше: ко­ли між ва­ми, Юде­я­ми, по­явить­ся Про­рок, який за­кли­ка­ти­ме вас по­ки­ну­ти юдей­сь­ку Ві­ру і при­йн­я­ти чу­жу, то­ді ви, (Юдеї), «му­си­те вби­ти сьо­го Про­ро­ка», «Сим ро­бом ви­ко­ре­не­те зло по­між вас», 5-та кни­га Мой­сея, 13,5. Зра­да рі­д­них на­род­них іде­а­лів (ві­ри, об­ря­дів, зви­ча­їв) вва­жа­єть­ся най­га­не­б­ні­шою зра­до­ю. Тіль­ки Рі­д­не є Рі­д­не.

115. 

3. Ім­пе­ра­тор і Па­т­рі­ярх Ві­за­н­тії бла­го­сло­ви­ли на­си­ль­ни­ць­ке під­по­ряд­ку­ван­ня (хре­щен­ня) Укра­ї­ни-­Ру­си вла­ді Кон­с­та­н­ти­но­поль­сь­кої па­т­рі­я­р­хі­ї. Чи ін­ших во­ни та­кож так на­ве­р­та­ли на ві­ру Хри­с­то­ву?

В. Ім­пе­ра­тор і ар­хи­є­реї Ві­за­н­тії на ві­ру Хри­с­то­ву ди­ви­ли­ся, як на за­сіб пе­ре­тво­рен­ня на­ро­дів і пле­мен у сво­їх ра­бів. У Цар­го­ро­ді (Кон­с­та­н­ти­но­по­лі) бу­ла юдей­сь­ка гро­ма­да, очо­ле­на ра­би­на­ми, во­на не ви­зна­ва­ла ім­пе­ра­то­ра Ле­ва 3-го (717-741) Бо­жим по­ма­за­ни­ком, як це при­му­ше­ні бу­ли ви­зна­ва­ти всі хри­с­ти­я­ни. І він (ім­пе­ра­тор Лев 3-й) в 722 ро­ці дав на­каз усіх Юде­їв в Кон­с­та­н­ти­но­по­лі хре­с­ти­ти во­г­нем і ме­чем. У Кон­с­та­н­ти­но­по­лі жи­ла гро­ма­да хри­с­ти­ян (мо­н­та­ні­с­тів), ви­зна­ва­ла на­у­ку сво­го Учи­те­ля Мо­н­та­на: не бра­ла в ру­ки ме­ча (вій­ну вва­жа­ла спра­вою ди­я­во­ла). І ім­пе­ра­тор на­ка­зав усіх мо­н­та­ні­с­тів при­гна­ти на Пло­щу гі­по­дро­му (бі­ля св. Со­фії). Ко­ли ар­хи­є­реї гре­ко-­пра­во­с­ла­вія по­ча­ли мо­н­та­ні­с­тів хре­с­ти­ти, во­ни не ба­жа­ю­чи бу­ти гре­ко-­ор­то­до­к­са­ми, са­мі се­бе об­ли­ли оли­вою і спа­ли­ли. У Ві­за­н­тії бу­ло по­нят­тя: хто при­ймає ві­ру Ві­за­н­тії, стає ра­бом її ім­пе­ра­то­ра, яко­му бу­ли під­ле­г­лі па­т­рі­ярх і всі ар­хи­є­ре­ї.

116. 

3. Сьо­го­дні в нас від­бу­ва­єть­ся ду­хо­в­не від­ро­джен­ня. Зна­є­те: в по­лі, в га­ях, на ма­со­вих мо­ги­лах ста­в­лять хре­с­ти.

В. У кра­ї­нах Пі­в­ні­ч­ної Єв­ро­пи і Аме­ри­ки хрест вва­жа­єть­ся зна­ря­д­дям ка­ту­ван­ня, рим­сь­кою ши­бе­ни­це­ю. На цви­н­та­рях, у це­р­к­вах во­ни хре­с­та не ма­ють, хоч всі вва­жа­ють се­бе пра­в­ди­ви­ми хри­с­ти­я­на­ми. Єван­ге­лі­с­ти, ба­п­ти­с­ти та всі ін­ші про­те­с­та­н­ти ка­жуть: «Ко­ли твою ма­тір ка­ти по­ві­си­ли, то не­вже ти бу­деш у ха­ті на сті­ні ша­ну­ва­ти пет­лю, на якій во­на по­ви­сла. Тре­ба вчен­ня Ісу­са На­за­рея ша­ну­ва­ти, а не зна­ря­д­дя, на яко­му він був при­цвя­хо­ва­ний». Пре­м’єр Джан Ді­фе­н­бей­кер (при­ятель Укра­ї­н­ців) не хре­с­ти­в­ся. І не хре­с­тять­ся пре­зи­де­н­ти Рей­ген, Форд, Ка­р­тер, Буш. Ко­ро­ле­ва Ан­г­лії (во­на ж гла­ва Ан­г­лі­кан­сь­кої це­р­к­ви) не хре­с­ти­ть­ся. І її ні­хто не має пра­ва на­зи­ва­ти без­бо­ж­ни­це­ю. По­ет Йо­сип Ма­ко­вей (при­ятель Іва­на Фра­н­ка) у ві­р­ші «Хрест» пи­ше: «І тут, у го­рах, хрест! От край про­кля­тий! Ку­ди не гля­неш - Бог на хре­с­ті ро­з­п’я­тий. Спо­га­ню­ють свя­те ли­це при­ро­ди стра­ш­ним кі­н­цем Хри­с­то­вої при­го­ди». І Ма­ко­вей не був про­ти хре­с­та: тіль­ки він вва­жав, що за­ба­га­то, то не­до­бре.

117. 

3. Чо­му Ви те­ри­то­рію Укра­ї­ни (епо­хи Три­піль­сь­кої куль­ту­ри) на­зва­ли Орі­я­ною?

В. При ін­шій на­го­ді, я вже го­во­рив, що всі те­р­мі­ни ін­ду­сь­кої фі­ло­со­фії і ре­лі­гії (а та­кож бу­д­ди­з­му) са­н­с­к­рит­сь­кі. Між ін­шим, сло­во «са­н­с­к­рит» по­ста­ло з сло­ва «са­м­с­к­рут». Ус­ні «Ве­ди» при­не­се­ні в пів­ні­ч­ну Ін­дію Орі­я­на­ми з бе­ре­гів Дніп­ра і йо­го при­ток, впе­р­ше бу­ли в Ін­дії за­пи­са­ні 3450 ро­ків то­му. Іс­то­ри­ки ви­зна­чи­ли, що «Бі­б­лі­я» (П’я­ти­кни­ж­жя Мой­сея) бу­ла на­пи­са­на, як я вже го­во­рив, 2400-2500 ро­ків то­му. Сло­во «а­р’я» зна­чить «о­рач» (хлі­бо­роб). А то­му, що Дра­ви­ди (їх на­зве­мо або­ри­ге­на­ми Ін­дії) бу­ли ма­н­д­рі­в­ни­ми па­с­ту­ха­ми і хлі­бо­ро­би­ти не вмі­ли, сло­во «а­р’я» по­ча­ло озна­ча­ти «бла­го­ро­д­ний» (хлі­бо­роб­с­т­вом ошля­хе­т­не­ний). І по­ду­мав я: ко­ли іс­то­ри­ки, ар­хе­о­ло­ги Єв­ро­пи вва­жа­ють, що арії з бе­ре­гів Дніп­ра при­йш­ли до Ін­дії, ма­ю­чи вже во­зи і при­сво­є­ні ко­ні (5-ть ти­сяч літ то­му), то як зва­ла­ся їх­ня кра­ї­на? І я її умо­в­но на­звав Орі­я­но­ю. Бо й лі­те­ри са­н­с­к­рит­сь­кі «а» і «о» і фо­р­мою і ви­мо­вою ду­же схо­жі. І по­ду­мав: ко­ли є Орі­я­на (кра­ї­на ора­чів), то її за­сно­в­ни­ком мав би бу­ти Орь (орач, ви­на­хі­д­ник плу­га, оран­ня) - ро­до­на­ча­ль­ник ду­хо­в­но­го жит­тя Три­піль­сь­ких пле­мен.

118. 

3. Учи­те­лю Лев Си­ле­н­ко, опо­ві­да­ю­чи про са­н­с­к­рит, Ви за­зна­чи­ли: «У­к­ра­ї­на - ко­ли­с­ка Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­ких На­ро­дів». І де­хто глу­м­ли­во ка­же, що ця «Си­ле­н­ко­ва ви­ду­м­ка ні­чим не під­тве­р­дже­на, і то­му не за­слу­го­вує ува­ги».

В. «Хто ми, де ми, зві­д­ки ми і які ми?»: ще в юна­ць­кі ро­ки я по­ста­вив пе­ред со­бою та­кі за­пи­тан­ня. Шу­ка­ю­чи від­по­ві­ді, ма­н­д­ру­вав у джу­н­г­лях «і­с­то­рії Люд­с­т­ва». Щоб жит­тє­ву ене­р­гію по­вні­с­тю при­свя­ти­ти ве­ли­кій Ме­ті, я ви­б­рав до­лю са­мі­т­ни­ка. Тя­ж­ка до­ля, але я ні­ко­ли на неї не на­рі­кав. Во­на ме­не не об­тя­жу­ва­ла ро­дин­ни­ми обо­в’я­з­ка­ми. Жив оща­д­ли­во, ма­н­д­ру­ю­чи по зе­м­лях Аме­ри­ки, Єв­ро­пи, Азі­ї. Шу­кав зв’я­з­ків зі ста­ро­да­в­ньою Орі­я­ною - з зе­м­лею Ски­тії-­Ан­тії-­Ру­си-­Ук­ра­ї­ни. Пи­шу­чи «Ма­га Ві­ру», я був су­во­ро ви­мо­г­ли­вим до се­бе. Жо­д­них тве­р­джень не по­да­вав, як­що во­ни не бу­ли до­б­ре об­гру­н­то­ва­ні. Зве­р­тав ува­гу тіль­ки на ши­ро­ко ві­до­мих іс­то­ри­ків, ар­хе­о­ло­гів, лі­н­г­ві­с­тів. У «Ма­га Ві­рі» (у роз­ді­лі «Ді­а­ма­н­ти з Хра­му Сві­то­вої Іс­то­рі­ї») по­даю, що у ви­дан­ні Кем­б­ри­дж­сь­ко­го уні­вер­си­те­ту (Ан­г­лія) в то­мі «І­с­то­рія і Куль­ту­ра Ін­дій­сь­ко­го На­ро­ду» (роз­діл «А­рій­ці в Ін­ді­ї») пи­шеть­ся, що «Три­піль­сь­кі ке­ра­мі­ч­ні ви­ро­би ста­рі­ші за ні­ме­ць­кі, на ос­но­ві яких Ні­м­ці бу­ду­ють свою не­га­ти­в­ну те­о­рію про те, що ори­гі­на­ль­ною Ві­т­чи­з­ною арій­ців є Ні­ме­ч­чи­на». Іс­то­рик Л. Па­ре­ті у кни­зі «Ста­ро­да­в­ній Світ» пи­ше: «Кра­ї­на, з якої арій­ці (орі­я­ни) ви­йш­ли пе­ред їх­ні­ми ма­н­д­ра­ми у Пів­ден­ний світ (до Ін­дії і Ме­со­по­та­мії, при­м. Л. С.), оче­ви­д­но, стве­р­джує при­су­т­ність на­ро­ду од­но­ро­д­но­го Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­ко­го ти­пу, сьо­го­дні про­жи­ва­ю­чо­го на по­бе­реж­жі Дніп­ра». Про­фе­сор ар­хе­о­ло­гії Гре­гем Кларк (Ке­м­б­рі­дж­сь­кий уні­вер­си­тет) і про­фе­сор пра­іс­то­ри­ч­ної ар­хе­о­ло­гії Стю­арт Пі­г­гот (Един­бур­г­сь­кий уні­вер­си­тет) у кни­зі «Пра­і­с­то­ри­ч­ні Су­с­пі­ль­с­т­ва» ви­да­ній в 1965 ро­ці в Ло­н­до­ні, пи­шуть: «Ко­ли ми ве­р­та­є­мо­ся те­пер до ва­ж­ли­ві­ших об­ла­с­тей по­ча­т­ко­во­го ран­ньо­го хлі­бо­роб­сь­ко­го по­се­лен­ня, ми зна­хо­ди­мо іс­ну­ван­ня бі­ль­ших зв’я­з­ків з Три­піл­лям (Укра­ї­ною), ніж із Ста­ро­да­в­нім Схо­до­м». Іс­то­ри­ки вже два ра­зи зро­би­ли пе­ре­гляд іс­то­ри­ч­них тве­р­джень. Спо­ча­т­ку вва­жа­ли, що Єги­пет - Ві­т­чи­з­на най­ста­ро­да­в­ні­шої куль­ту­ри і ци­ві­лі­за­ці­ї. А по­тім ця пе­р­шість бу­ла пе­ре­да­на в Су­ме­рію (Ме­со­по­та­мія). Те­пер іс­то­ри­ки, ма­ю­чи «ка­р­бон-14», од­но­згі­д­но ви­зна­чи­ли, що на те­ри­то­рії Укра­ї­ни бу­ла за­по­ча­т­ко­ва­на іс­то­рія куль­ту­ри і ци­ві­лі­за­ції Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­ких На­ро­дів. І Ге­р­берт Дж. Мю­л­лер у кни­зі «Во­ля у Ста­ро­да­в­ньо­му Сві­ті» ви­да­ній у Ню-­Йо­р­ку в 1961 ро­ці, пи­ше: «Вче­ні те­пер вва­жа­ють Укра­ї­ну най­більш пра­в­до­по­ді­б­ною Ба­ть­кі­в­щи­ною Ін­до­-Єв­ро­пей­ців». Р. С. Ма­ю­м­дар (ві­це-­пре­зи­дент Де­ка уні­вер­си­те­ту, Ін­дія) і А. Д. Пу­за­л­кер (ди­ре­к­тор Бга­ра­тия Ви­дия Бга­ван) у кни­зі «І­с­то­рія і Куль­ту­ра Ін­дій­сь­ко­го На­ро­ду» (у роз­ді­лі «Ве­дій­сь­ка епо­ха»), пи­шуть: «У­к­ра­ї­на бі­ль­ше, ніж всі ін­ші кра­ї­ни, мо­же пре­те­н­ду­ва­ти бу­ти зе­м­лею арій­ців (орі­ян, при­м. Л. С.). Ге­р­ман­сь­ка до­ма­ш­ня те­о­рія ду­же по­пу­ля­ри­зо­ва­на в ба­га­тьох єв­ро­пей­сь­ких шко­лах для ра­со­во­го ви­пра­в­дан­ня». У «Ма­га Ві­рі» пи­шу, що орі­я­ни (арій­ці) дво­ма хви­ля­ми при­бу­ва­ли з Укра­ї­ни до Пі­в­ні­ч­ної Ін­дії (5-ть ти­сяч і 4500 ро­ків то­му), їха­ли во­ни на во­зах, на яких бу­ли мі­ш­ки з пше­ни­це­ю. Ма­ли до­б­рих ко­ней. Во­ни пе­р­ші на пла­не­ті Зе­м­ля при­ду­ма­ли во­за і при­ру­чи­ли ко­ня. 2500 ро­ків то­му Те­в­то­ни (Ге­р­ма­ни) ще не ма­ли при­ру­че­них ко­ней. І про це пи­ше Та­ціт Пу­б­лій Ко­р­не­лій у кни­зі «Ге­р­ма­ні­я». Іс­то­рик Дж. Гавкс і Л. Ву­л­лі у кни­зі «І­с­то­рія Тво­рен­ня Куль­ту­ри і Про­яв­лен­ня На­у­ки - Пра­іс­то­рія і По­ча­ток Ци­ві­лі­за­ці­ї» ви­да­ній в Ло­н­до­ні (Ан­г­лія), по­мі­с­ти­ли «Ка­р­ту Ма­н­д­рів На­ро­дів в епо­ху бро­н­зи». На ка­р­ті стрі­ли, на яких за­зна­че­ні на­зви пле­мен, які ви­йшо­в­ши з Укра­ї­ни (Орі­я­ни), пря­му­ють на Пів­день. Ідуть пле­ме­на Су­ме­рі­ян (Кі­ме­рі­ян), Мі­та­н­ців, Ка­си­тів, Пе­р­сів, Гіт­ті­тів. Усі во­ни Орі­я­ни, їх­ня мо­ва Три­піль­сь­ка (пра­са­н­с­к­рит). Іс­то­рик Гео­рг Бі­б­бі у кни­зі «Чо­ти­ри ти­ся­чі ро­ків то­му», ви­да­ній в Ню-­Йо­р­ку (США), по­мі­с­тив «Ка­р­ту Пра­ві­т­чи­з­ни На­ро­дів» - зо­бра­же­на те­ри­то­рія су­час­ної Укра­ї­ни, з якої ви­ма­н­д­ро­ву­ють на За­хід Єв­ро­пи Ан­г­ло-­Са­к­си, Те­в­то­ни, Ла­ти­ни, Ахеї (Гре­ки). Ві­до­мий вче­ний А. С. Ді­я­монт у кни­зі «І­с­то­рія і Ори­гі­на­ль­ність Мо­ви», ви­да­ній у 1960 ро­ці в Ло­н­до­ні (Ан­г­лія), пи­ше: «У сте­пах Схі­д­ньої Єв­ро­пи за­по­ча­т­ку­ва­лась бі­ль­ше, ніж 5000 ро­ків то­му Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­ка мо­ва, її ді­я­ле­к­ти роз’­єд­на­ли­ся на мо­ви, які по­ши­ри­ли ба­га­то на­ро­дів сві­ту». Джа­ва­га­р­лал Не­ру, пре­м’єр мі­ністр Ін­дії в кни­зі «Ві­д­к­рит­тя Ін­ді­ї» ви­да­ній в 1957 ро­ці, пи­ше: «А­рій­сь­ка гру­па по­хо­дить з ши­ро­ких про­с­то­рів Ду­наю, Дніп­ра, До­ну. На­род­ні тан­ці Па­та­нів (Арі­їв) ди­во­т­но на­га­ду­ють тан­ці Укра­ї­н­ців». Пре­зи­дент Ін­дії С.Ра­д­га­к­рі­ш­нан у кни­зі «І­н­дій­сь­ка Фі­ло­со­фі­я», пи­ше: «А­рії при­не­с­ли з со­бою ви­зна­че­ні по­нят­тя і ві­ру­ван­ня, які во­ни про­до­в­жу­ва­ли роз­ви­ва­ти в Ін­ді­ї». І тут я хо­чу де­та­лі­зу­ва­ти: на­ші Пред­ки Три­пі­ль­ці (Орі­я­ни) при­не­с­ли до Ін­дії ус­ні пі­с­ні «Вед». У «Ве­дах» оспі­ва­на та при­ро­да, яка є в Укра­ї­ні. І про це пи­шуть Пі­г­гот і Кларк та ін­ші. Пі­с­ні «Вед» зі­брав (по­в’я­зав) най­ста­ро­да­в­ні­ший пись­мен­ник Ін­дії, що має ім’я В’я­за. С. Ра­д­га­к­рі­ш­нан пи­ше: «Ве­ди» спра­в­ді є най­ста­ро­да­в­ні­шим па­м’я­т­ни­ком люд­сь­ко­го ума, яким роз­по­ря­джа­єть­ся люд­с­т­во. У мо­ві «Вед» («Ве­ди» на­пи­са­ні са­н­с­к­ри­том) є ба­га­то слів та­ких, які укра­ї­н­ці вжи­ва­ють сьо­го­дні. Де­які з них по­даю в «Ма­га Ві­рі», пи­шу­чи про мо­ву За­ра­ту­с­т­ри і Бу­д­ди. «Са­н­с­к­рит - озна­чає ари­с­то­к­ра­ти­ч­на мо­ва куль­ту­ри», - пи­ше фі­ло­соф-­гу­ма­ніст Ал­берт Швай­цер у кни­зі «І­н­ду­сь­ка Мисль». Я ві­рю: бі­ля Три­піл­ля бу­де збу­до­ва­ний Му­зей Пра­ві­т­чи­з­ни Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­ких На­ро­дів. І ту­ри­с­ти зі всіх кі­н­ців Сві­ту при­бу­ва­ти­муть, щоб по­кло­ни­ти­ся Свя­тій Зе­м­лі, на якій бу­ли за­по­ча­т­ко­ва­ні пе­р­во­о­б­раз і мо­ва Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­кої лю­ди­ни. У Му­зеї по­ви­нен бу­ти на­пис: щоб між На­ро­да­ми бу­ла Зго­да, Вза­є­мо­по­ша­на і Мир, в ім’я му­д­ро­с­ти свя­тої Пра­в­ди усі, як бра­ти, пі­знай­мо са­мі се­бе.

119. 

3. Ві­до­мо, що на­ци­с­ти хо­ті­ли ма­ти арій­сь­ку ре­лі­гі­ю. Що про це ска­же­те?

В. Від­ва­ж­ний мо­нах Ма­р­тин Лю­тер пе­ре­клав «Бі­б­лі­ю» на ні­ме­ць­ку мо­ву. У Ні­м­ців осла­б­ла ві­ра в Са­ва­о­фа - Бо­га На­ро­ду Із­ра­ель­сь­ко­го. Лю­д­віг Фейє­р­бах (1804-1872 рр.) ви­сту­пив про­ти юде­йо-­хри­с­ти­ян­сь­ких догм. Осмі­лив ні­ме­ць­ке ми­с­лен­ня. Охо­ло­див ві­ру в Ісу­са Хри­с­та, си­на з ро­ду ца­ря Да­ви­да. Фейє­р­ба­хізм ши­ри­в­ся по Єв­ро­пі. Він був ві­до­мий Іва­но­ві Фра­н­ко­ві, Ле­сі Укра­ї­н­ці. І в ці ча­си ді­яв Рі­чард Ва­г­нер (1813-1883 рр.): ви­зна­ч­ний пу­б­лі­цист і ком­по­зи­тор по­ді­ляв по­гля­ди Фейє­р­ба­ха. Він ство­рив опе­ру «Пе­р­с­тень Ні­бе­лю­н­гів» (те­ма взя­та з ні­ме­ць­кої мі­то­ло­гії). Є ка­з­ко­вий па­лац Ва­л­гал­ла, в яко­му жи­ве ні­ме­ць­кий вер­хо­в­ний Бог Один. Він лю­бить опі­ку­ва­ти­ся во­ї­на­ми. Під час вій­ни по­си­лає на по­ле бою озбро­є­них ді­виць Ва­л­кі­рі­я­нок. Во­ни по­ле­г­лих во­ї­нів при­но­сять у рай­сь­кий па­лац Го­с­по­да Оди­на. Во­ї­ни во­с­к­ре­са­ють, п’ють мед, роз­ва­жа­ють­ся, по­но­в­лю­ють свої си­ли. Є по­ді­б­ність з опо­ві­дан­ням про му­су­ль­ман­сь­кий рай, зга­да­ний мною у «Ма­га Ві­рі». Тво­р­чість Ва­г­не­ра під­ба­дьо­ри­ла ні­ме­ць­ку ду­хо­в­ність, роз­бу­ди­ла ге­р­ма­нів. Фрі­д­ріх Ні­ц­ше (1844-1900 рр.) всо­тав ми­с­лі Фейє­р­ба­ха і Ва­г­не­ра. І ого­ло­сив, що на сві­ті є «ра­са во­ло­да­рів», «на­д­лю­дей» і є ра­са «сла­бих лю­дей, ра­бів». Він свої мі­р­ку­ван­ня скрі­п­лю­вав арій­сь­кою те­о­рі­єю, «а­рі­єць - пред­ста­в­ник ви­щої ра­си, ари­с­то­к­рат. Ні­ме­ч­чи­на - ба­ть­кі­в­щи­на арій­ців, які за­во­ю­ва­ли Ін­дію, Іран. І за­по­ча­т­ку­ва­ли на пла­не­ті Зе­м­ля хлі­бо­роб­сь­ку куль­ту­ру й ци­ві­лі­за­ці­ю. Ні­м­ці - їх­ні по­то­м­ки». Адольф Гі­т­лер, на­тхнен­ний сво­їм учи­те­лем Фрі­д­рі­хом Ні­ц­ше, при­йшов до вла­ди. Він по­ві­рив, що по­кли­ка­ний Бо­гом (Про­ви­дін­ням) і ке­ро­ва­ний не­по­ми­ль­ною ін­ту­ї­ці­є­ю. У се­ре­до­ви­щі ні­ме­ць­кої елі­ти по­яви­ло­ся хо­тін­ня ма­ти Арій­сь­ку ві­ру. І про це яв­но го­во­ри­ло­ся в 1932 ро­ці. (І де­які, По­ля­ки і Га­ли­ча­ни, від­ки­да­ю­чи хри­с­ти­ян­с­т­во, та­кож по­ча­ли ши­ри­ти ду­м­ку про від­ро­джен­ня Сло­в’ян­сь­кої мі­то­ло­гії, як ві­т­ки Арій­сь­кої ві­ри). Ні­мець, так як і Ан­г­лі­єць, спра­ву слу­жін­ня Ба­ть­кі­в­щи­ні ста­вить по­над усе. Хри­с­ти­ян­сь­кі ар­хи­є­реї (Ні­м­ці) по­ча­ли го­ту­ва­ти­ся, щоб про­го­ло­си­ти Гі­т­ле­ра но­вим Хри­с­то­сом. А. Фі­рей у кни­зі «Хрест і Сва­с­ти­ка» ви­да­ній в 1938 ро­ці, на сто­рі­н­ці 12-ій пи­ше, що «Хри­с­тос вті­ле­ний у Гі­т­ле­ро­ві». І на­ці­о­нал-­со­ці­а­лізм є «по­зи­ти­в­ним хри­с­ти­ян­с­т­вом в ді­ї». Що ж це озна­чає? Ні­м­ці ма­ли б ста­ти спо­ві­д­ни­ка­ми во­ло­дар­сь­кої арій­сь­кої ре­лі­гії, а всі ра­би їм під­ле­г­лі зо­бо­в’я­за­ні за­ли­ша­ти­ся хри­с­ти­я­на­ми так, як це бу­ло в Ри­мі в 1,2-му сто­літ­ті, і ви­зна­ва­ти се­бе «ра­ба­ми Бо­жи­ми» і ві­ри­ти, що вла­да, яка їх гно­бить, Бо­гом на­ста­в­ле­на, Па­в­ло до Ри­м­лян, 13,1. Оче­ви­д­но, пла­ни на­ці­о­нал-­со­ці­а­лі­з­му ви­зна­че­ні в іде­о­ло­гії Роз­ен­бе­р­га «Міф 20-го сто­літ­тя», ма­ла б ви­рі­ши­ти «вій­на Ви­щої ра­си во­ло­да­рів про­ти Ни­ж­чої ра­си ра­бів». Тре­ба за­зна­чи­ти: Ні­м­ці - вро­дже­ні со­л­да­ти. Во­ни лю­б­лять вій­ну - вій­сь­ко­ву ди­с­ци­п­лі­ну. Лю­б­лять отри­му­ва­ти на­ка­зи і їх ви­ко­ну­ва­ти (у ви­ко­нан­ні на­ка­зів зна­хо­дять ве­ли­ку при­єм­ність, на­го­ду по­ка­за­ти свої зді­б­но­с­ті). Та в Єв­ро­пі є по­ши­ре­не при­слі­в’я: усе, що ні­ме­ць­кий со­л­дат за­во­ює на фро­н­ті, ні­ме­ць­кий по­лі­тик про­грає в ка­бі­не­ті. Гі­т­лер по­вто­ряв га­с­ло: ко­ли Ні­м­ці не по­ши­рять сво­єї те­ри­то­рії, во­ни не ма­ти­муть май­бу­т­ньо­го. От­же, Укра­ї­ну тре­ба при­єд­на­ти до Ні­ме­ч­чи­ни. І її за­се­ли­ти Ні­м­ця­ми. Укра­ї­н­ців уме­р­т­ви­ти, за­ли­ши­в­ши сім мі­ль­йо­нів, які, як «ра­би Бо­жи­є», ма­ли б об­слу­го­ву­ва­ти «ра­су во­ло­да­рів». Ра­бів-­хри­с­ти­ян бу­ло б на­ць­ко­ва­но на Жи­дів, щоб во­ни фа­на­ти­ч­но ме­та­ли­ся за ро­з­п’я­то­го Ісу­са Хри­с­та. Йо­сиф Ста­лін, зна­ю­чи, що в Гі­т­ле­ра є ме­та при­єд­на­ти Укра­ї­ну до Ні­ме­ч­чи­ни, вів з Рі­б­бе­н­т­ро­пом пе­ре­го­во­ри: пе­ре­да­вав Укра­ї­ну в же­р­т­ву Гі­ле­ро­ві в ім’я при­пи­нен­ня вій­ни і збе­ре­жен­ня СССР без Укра­ї­ни. Та Гі­т­лер ві­рив у пе­ре­мо­гу ра­си во­ло­да­рів. Є се­міт­сь­кі ре­лі­гії: Юда­їзм - ре­лі­гія на­ці­о­на­ль­на. І то­му ін­ші на­ро­ди не на­ве­р­тає на юда­їзм. Му­су­ль­ма­нізм - ре­лі­гія ін­тер­на­ці­о­на­ль­на. І то­му на­ве­р­тає на му­су­ль­ма­нізм на­ро­ди Аф­ри­ки, Азії, Єв­ро­пи. Не зва­жа­ю­чи на те, що у спо­ві­д­ни­ків юда­ї­з­му і му­су­ль­ма­ні­з­му один рі­д­ний ба­ть­ко Ав­ра­ам, во­ни між со­бою во­ро­гу­ють. Гре­ць­ка, Рим­сь­ка, Ге­р­ман­сь­ка са­мо­бу­т­ня ре­лі­гія (про­яв­ле­на у мі­то­ло­гі­ях) арій­сь­ка. Та об’­єд­ну­ва­ти­ся во­ни не хо­чуть. Іс­то­рик Та­ціт Пу­б­лій Ко­р­не­лій (жив у 1-му сто­літ­ті) у кни­зі «Ге­р­ма­ні­я» пи­ше, що ге­р­ман­сь­ка ре­лі­гія має вій­сь­ко­вий ха­ра­к­тер, у неї об­ря­ди су­во­рі. Же­р­ці не­ми­ло­се­р­д­но ста­в­лять­ся до ни­ж­че­по­с­та­в­ле­них. Ба­чи­мо: арій­сь­ка ві­ра хлі­бо­роб­сь­ка («Ве­ди») від­рі­з­ня­єть­ся об­ря­да­ми і змі­с­том від ста­ро­ге­р­ман­сь­кої ві­ри. Яку ж арій­сь­ку ві­ру ду­ма­ли утве­р­джу­ва­ти обо­ж­ню­ва­чі Адо­ль­фа Гі­т­ле­ра? Чи­та­ю­чи Го­ме­ра «О­діс­се­ю» і ін­ду­сь­ку «Ра­ма­я­ну», ду­ма­є­мо: тво­ри на­пи­са­ні арій­ця­ми бі­ль­ше ніж дві ти­ся­чі ро­ків то­му, але по ду­хо­ві, по ха­ра­к­те­ру во­ни ду­же не­од­на­ко­ві. Ге­рої «Ра­ма­я­ни» жа­лі­с­ли­ві, обо­ж­ню­ють спра­ве­д­ли­вість, а ге­рої «О­діс­се­ї» мсти­ві. Сам Оді­ссей мав вда­чу під­сту­п­ну, жо­р­с­то­ку. У Ін­дії є Ін­ду­сь­ка на­ці­о­на­ль­на ре­лі­гі­я. Ко­рінь у неї іс­тин­но арій­сь­кий. Є так, як у «Ве­дах», обо­ж­нен­ня при­ро­ди, стре­м­лін­ня до са­мо­вдо­с­ко­на­лен­ня. Та Ін­ду­си не охо­че звуть Ін­ду­сь­ку ре­лі­гію арій­сь­кою то­му, що во­на в Ін­дії впро­довж ти­ся­чо­літь за­зна­ла ба­га­то змін. Бог Крі­ш­на, один з най­ви­з­на­ч­ні­ших Бо­гів Ін­ду­сь­кої ре­лі­гії, не є арій­цем. Арій­ці і Дра­ви­ди (Азі­а­ти) по­єд­на­ли­ся, зрід­ни­ли­ся.

cуть три­на­дця­та

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

120.

3. І зе­м­ля на­ша ба­га­та, і на­род ми не гі­р­ший за ін­ших. Та щось з на­ми е. По­мі­т­не бай­ду­же ста­в­лен­ня до се­бе, ма­ла на­ці­о­на­ль­на са­мо­сві­до­мість. Яка си­ла дви­гає ін­ши­ми на­ро­да­ми, що во­ни на­віть на бі­д­них зе­м­лях за­мо­ж­ньо жи­вуть, го­р­ді сво­єю Ві­т­чи­з­ною, ма­ють роз­ви­не­ну тех­но­ло­гію, ви­со­ку куль­ту­ру?

В. Лю­ди­на фо­р­мує свою сві­до­мість, по­-їца­ну до се­бе і по­чут­тя гі­д­но­с­ти, ду­же ра­но. Ди­ти­на се­р­йо­з­но пи­тає: «Ма­мо, зві­д­ки я взя­в­ся». «На ка­пу­с­ті те­бе знай­шла. Ба­чу: ле­жить бі­д­не ди­тя, пла­че. І я при­не­с­ла до ха­ти». І ди­ти­на, ні­чо­го не ка­жу­чи ма­мі, йде огля­да­ти ка­пу­с­ту.

« Ма­мо, зві­д­ки я взя­в­ся ? ». «Да­ж­бог — наш ве­ли­кий Го­с­подь. Бі­ля со­н­ця він має зо­ло­ту зо­ря­ну па­ла­ту. Жи­вуть в ній жит­тям ві­ч­ним цар Кий, який Ки­їв за­сну­вав і цар Свя­то­с­лав, там ба­га­то кві­тів і так га­р­но спі­ва­ють пта­ш­ки. І ти у цій Да­ж­бо­жій па­ла­ті об'­яви­в­ся. Да­ж­бог пе­ре­дав ме­ні те­бе, ти Да­ж­бо­жа ди­ти­на».

Ді­ти лю­б­лять ка­з­ку, яка їх оба­дьо­рю­є. І во­ни у сні ба­чать се­бе в ка­з­ці. І лю­дям до­ро­с­лим і На­ро­дам по­трі­б­на «ка­з­ка». Бо сло­во ве­ли­ка си­ла: сві­т­лим сло­вом мо­ж­на ду­шу лю­ди­ни осві­ти­ти, на­сна­жи­ти ві­рою і лю­бо­в'ю. І сло­вом мо­ж­на лю­ди­ну при­гно­би­ти, ви­кли­ка­ти в неї хво­ро­бу, збай­ду­жін­ня, не­хіть до жит­тя.

Ква­ну­ші (япон­сь­кі па­с­ти­ри) ви­хо­ву­ють япон­сь­ких ді­тей, що Япо­н­ці — На­род бо­же­с­т­вен­но­го по­хо­джен­ня, їх­ній цар (мі­ка­до) син ве­ли­ко­го Бо­же­с­т­ва Ама­те­ра­су Омі­ка­мі. Че­р­во­не со­н­це на бі­ло­му по­ло­т­ні є свя­тим си­м­во­лом Япон­сь­кої дер­жа­ви і Япон­сь­кої на­ці­о­на­ль­ної ре­лі­гі­ї.

Япо­н­ці ві­ря­чи у своє бо­же­с­т­вен­не по­хо­д­же­ння, зрі­дн­ю­ют­ься. Н­асн­аж­уют­ься х­оті­нням пр­ацею, р­оз­умом зв­ел­ич­ити с­ебе у Св­іті. У них З­айди в­ід­ібр­али ч­а­ст­ину з­е­млі (С­ах­алін, Ка­мч­а­тка, К­ур­или), на якій р­од­ил­ися ї­хні Пре­дки. В­они х­очуть, щоб їм б­уло ї­хнє п­ове­­рн­ене, їм т­і­сно: н­авіть на б­ер­егах ок­е­ану ст­оять ч­о­вни, де в­они р­одят­ься і ж­ивуть. Т­я­жка пр­аця і в­іра в б­ож­е­с­тве­нне п­ох­одже­ння ї­хнь­ого «Я», їх р­ятує, об­адь­орює ї­хні н­ац­і­он­ал­ьні с­или.

«Ру­с­скій Н­арод — Б­ог­он­осєц», і ці сл­ова Ф. Д­ост­оє­вс­ьк­ого н­асн­аж­ують ел­іту М­о­ско­вс­ьку.

 «М­о­с­ква — Тр­етій Рим, а Ч­е­твь­о­рт­ому не б­ив­аті». «М­о­с­ква — вс­єму М­іру гл­ава». В­іра у свою н­ац­і­он­ал­ьну в­ин­я­тк­овість зб­уджує в д­уші М­о­с­кв­ина х­оті­ння «все Н­ар­оди сп­асать». «М­о­с­ква — ст­ол­иця св­іт­ов­ого пр­ол­ет­ар­і­ату». О­тже, центр Лю­д­с­тва. І сь­ог­одні в М­о­с­кві в ц­е­р­кві і­єр­ом­онах р­ече: «Св­ятой Г­е­рман Аляс­-к­і­н­скій і св­ятой Н­ік­олай М­о­ск­о­в­скій ст­алі пр­осв­єт­іт­єл­ямі Ам­єр­ікі». О­тже, «Н­арод­-б­ого­-н­осєц пр­осв­єщ­аєт все Н­ар­оди».

«Ми Гр­еки. Ж­иди н­ап­ис­али три «­Єв­ан­г­ел­ії» грецькою мо­вою, гре­ць­ка мо­ва бо­же­с­т­вен­на», ска­зав ме­ні Грек у жо­в­т­ні 1972 ро­ку, ко­ли я огля­дав мі­с­це сме­р­ти Со­к­ра­та. І так є: сло­во «Хри­с­тос» гре­ць­ке. І сло­ва «Є­ва­н­ге­лі­є», «Бі­б­лі­я», ек­зарх, єпи­с­коп, па­т­рі­ярх, лі­ту­р­гія, ми­т­ро­по­лит, це­р­к­ва, іко­на, ідол, ка­нон, до­г­ма та ряд ін­ших слів, гре­ць­кі. І Со­к­рат, Пла­тон, Ари­с­то­тель та ін­ші спо­ві­д­ни­ки гре­ць­ко­го па­га-­ні­з­му (ба­га­то­бож­жя) сві­т­лі, ве­ли­кі. І їх­ній па-­га­нізм з кри­ва­вим жер­т­во­при­но­шен­ням («І­фі-­гі­ні­я») опра­в­да­ний.

Жи­дів 2500 ро­ків єд­нає і зрід­нює їх­ня на­ці­о­на­ль­на Ві­ра, во­ни Бо­гом ви­б­ра­ний На­род. І Го­с­по­ду Са­ва­о­фу (Бо­го­ві На­ро­ду Із­ра­е­ль-­сь­ко­го) по­кло­ня­ють­ся на­ро­ди Єв­ро­пи, Азії, Аф­ри­ки. І На­ро­ди ви­зна­ли Ісу­са (си­на з ро­ду юдей­сь­ко­го ца­ря Да­ви­да) Бо­гом, ви­хо­ва­н­ку си­на­го­ги Ма­рію — бо­го­ро­ди­це­ю. їх­ні ри­ба­ки (апо­с­то­ли) ви­зна­ні Учи­те­ля­ми На­ро­дів. І Ісус, як Бог, усім об'­явив, що «спа­сін­ня по­хо­дить від >, loan, 4,22.

 «По­ль­ща — Хри­с­тос На­ро­дів», і ці на­тх­не­нні сл­ова п­оета А. М­і­цк­ев­ича об­ор­он­яють П­ол­яків від х­оті­ння б­ути Н­ар­одом х­ол­опів, бо я­кщо Хр­и­стос — це Сп­ас­итель, то Пол­ьща — Сп­ас­ит­ел­ька Н­ар­одів. А хто ж ми, Укр­а­ї­нці? «Н­імії, пі­длії р­аби з­асн­ули, мов св­иня в к­ал­южі в св­оїй н­ев­олі», — з гл­иб­оким б­олем в с­е­рці п­ише Т­арас Ш­е­вч­е­нко. І с­он­я­чним пр­омі­нням пр­он­ик­а­ючи в д­ушу р­абів, гл­асить: «Вст­ане Укр­а­їна, світ пр­а­вди з­асв­ітить!».

Пр­а­вда на Св­іті о­дна, але є с­о­тні кон­ц­е­пцій, що т­аке Пр­а­вда. М­о­с­кв­ини н­если в Укр­а­їну л­ені­нс­ьку пр­а­вду. А Н­і­мці — г­і­тле­рі­вс­ьку. Сь­ог­одні в Укра'ші є б­аг­ато р­ел­ігі­йних сект. І к­о­жна х­оче, щоб Укр­а­їна в­изн­ала її Пр­а­вду. Уч­ений Ерік Ча­й­ссон (Г­а­рв­ар­дс­ький Ун­іве­рс­итет, США) п­ише, що «т­епер на Св­іті є 10.000 і­на­кших р­ел­ігій, і к­о­жна з них пр­оп­ов­ідує свою р­ел­іг­ію», свою пр­а­вду, «Т­ор­о­нто Стар», 12 гр­у­дня, 1992р.

«­Єс­ьми вн­уки Д­а­жб­ожі, і не см­і­ємо н­еха­­яти сл­ави н­ашої і з­ав­ітів», «В­ил­аса Кн­ига», 4-6. У «М­ага В­ірі» п­ишу, що Укр­а­ї­нці (Р­ус­ичі) б­ули с­ил­ьним, б­адь­орим, ві­дв­а­жним Н­ар­од­ом. Даж­-бог — ї­хній р­і­дний Бог, Д­атель Жи­ття, він м­ил­ос­е­р­дний, св­і­тлий, вс­ем­ог­у­тній. В­они — с­ини і д­о­чки Д­а­жб­ожі. Гр­еки їх охр­е­ст­или. «М­ечем і в­о­гн­ем». І ст­али в­они д­ух­о­вн­ими р­аб­ами (р­аб­ами гр­еко­-ри­мс­ьких догм, к­ан­онів, р­аб­ами в­із­а­нті­йс­ьк­ого С­ав­а­офа). «­Од­урить ві­з­а­нті­йс­ький С­ав­аоф», п­ише Ш­е­вч­е­нко.

Я к­ажу: не ві­др­оджу­ймо ра­бс­ької д­ух­ов­о­сти, яка с­о­тні літ нас тр­им­ала у Тьмі. Ста ва­ймо сп­ов­і­дн­ик­ами Р­У­НВ­іри (Р­і­дної Укр­а­їн­с­ької Н­ац­і­он­ал­ьної В­іри), в­іри в єд­ин­ого, ми­л­ос­е­р­дн­ого і пр­а­вд­ив­ого Г­о­сп­ода, і хай св­ятит­ься ім'я Й­ого, Д­а­жбог! Д­а­жбог — Св­ятий Дух Укр­а­їни­-Р­уси, Д­а­жбог — Пр­а­вда, в якій є в­і­чність н­аш­ого Є­с­тва. Д­а­жбог — Л­юбов, ми в Л­юб­ові і Л­юбов в нас. Н­емає р­ел­ігії в­ищої за Л­юбов.

121.

3. У хр­и­ст­ия­нс­ьких ц­е­р­квах є ік­они, на яких н­ам­аль­ов­аний Бог, як ст­арий дід С­ав­аоф і й­ого син Ісус, і дух св­ятий, як г­олуб. Чи в Р­У­НВ­ірі, в хр­амі Д­а­жб­ож­ому є ік­они?

В. Я вв­ажаю, що не б­уло, н­емає і не б­уде т­акої р­ел­ігії, у якій би п­ан­ув­ала а­бс­ол­ю­тна ві­дс­у­тність ід­ол­оп­окло­н­с­тва.

Гр­ец­ьке сл­ово «­ідол» й «­ік­она» о­дн­озн­а­чні. В­ислів «не р­об­імо ід­олів», то­бто «­ікон» озн­ачає «не р­об­імо о­бр­азів, м­ал­ю­нків, ст­атуй». Та і­нших з­обр­ажень з м­етою їм п­окл­он­ят­ися. У м­еч­етях і с­ин­аг­огах я не б­ачив ід­олів. І «­Єв­а­нг­ел­ія» ос­уджує ус­яке ід­ол­оп­окло­н­с­тво.

Але... у Ко­н­ст­а­нт­ин­оп­олі у св­ятій С­офії, яка п­ер­етв­ор­ена в м­ечеть, б­ачив: м­ус­ул­ьм­ани на ст­інах п­ов­іс­или кр­у­гл­оп­од­і­бні м­ал­ю­нки­-в­и­сл­ови Пр­ор­ока М­ог­ам­ета. У с­ин­аг­озі є з­обр­аже­ння с­ем­исв­ї­чн­ика і Д­ав­ид­ової зі­рки, яка є р­ел­ігі­йним і де­рж­а­вним с­и­мв­олом. Я був св­і­дком: пі­дхо­дить хл­о­пчик з пе­йс­ами, п­у­чкою пр­ит­ул­юєт­ься до ш­е­ст­ик­у­тної зі­рки, і п­отім цю п­у­чку пі­дн­осить до уст і ц­іл­ує. Це й є культ н­аро­дних св­ят­ощів (у юд­а­ї­змі н­ац­і­он­ал­ьне є р­ел­ігі­йним).

У ра­нніх хр­и­ст­иян не б­уло ід­ол­оп­оклон­­с­тва, не б­уло ікон. Та Гр­еки п­е­рші п­оч­али у ц­е­р­квах в­іш­ати ік­они. І б­ити до них п­окл­они. В­они м­ал­юв­али Іс­уса Хр­и­ста в од­ежі гр­ец­ьк­ого ц­аря, а д­іву М­арію — в од­ежі гр­ец­ької ц­ар­иці. О­тже, з Юд­еїв ск­ид­али юде­йс­ьку од­ежу. Ім­п­ер­атор Ко­н­ст­а­нтин 5-ий вв­ажав, що п­окл­оні­ння ік­онам п­ер­етв­ор­юєт­ься у яв­ище д­уш­е­вної хво­р­оби.

Єреї у св. С­офії н­ож­иком здр­яп­ув­али ф­а­рбу з ікон Іс­уса Хр­и­ста. І ф­а­рбу зм­іш­ув­али з т­і­стом і в­ином. І пр­ич­ащ­ал­ися, щоб збл­из­ит­ися з Хр­и­стом. М­и­тр­оп­олит Іл­ар­іон (Ог­і­є­нко) у кн­изі «­Ік­он­обо­р­с­тво» (стор. 34, Ви­нн­іпег, 1954 р.) п­ише: «П­а­ст­ири і кл­ир­ики зшкр­іб­али ф­а­рбу з о­бр­азів, зм­іш­ув­али її з пр­оск­ур­ами і в­ином, і ро­зд­ав­али п­і­сля пр­ич­а­стя».

Ара­бс­ький пис­ьме­нник М­а­нсі (13, ПО) п­ише: «Хр­и­ст­и­яни хв­алят­ься, що п­окл­он­яют­ься пр­а­вд­ив­ому Б­ог­ові. Та в­они д­али св­іт­ові б­іл­ьше ід­олів, ніж в­они зру­йн­ув­али їх. Хр­и­ст­и­яни не с­ор­о­млят­ься пр­ил­ю­дно кл­ан­ят­ися ф­іг­урам зро­бл­еним з м­ет­алу, к­амі­ння, гл­ини, д­ер­ева, м­ал­ю­нкам на п­ол­о­тні, н­езгр­а­бним п­од­обам р­із­них н­езч­и­сле­нних ч­уд­отв­о­рців. Хр­и­ст­ия­н­с­тво зр­об­ил­ося кул­ьтом ід­олів».

І у В­із­а­нтії п­оч­ал­ася ж­о­р­ст­ока ві­йна між в­ор­ог­ами ід­ол­оп­окло­н­с­тва і ід­ол­оп­окло­нн­ик­ами. П­а­тр­іярх Ан­а­ст­асій (730-754 рр) опр­а­вдав і­мп­ер­ат­ора Л­ева 3-го, який н­ак­азав у ц­е­р­кві с­ок­ирою п­оро­зб­ив­ати ік­они Іс­уса Хр­и­ста і Б­ог­ор­од­иці. І їх в­ик­ин­ути геть. Він б­ачив, що ті, які на­йб­іл­ьше скл­ад­ають п­окл­они п­еред ік­он­ами, о­бр­ядом пр­их­ов­ують зл­од­ія­ння. Д­емо­нстр­ують свою ф­ал­ьш­иву ч­е­сн­о­тл­ивість.

І сам П­а­тр­іярх Ан­а­ст­асій в­ин­осив ік­они з ц­е­р­кви. І їх в­ик­идав на см­і­тник, як за­йвих ід­олів. А П­а­тр­іярх Н­ик­ифор в 814 р­оці з­ібрав у св­оїй п­ал­аті а­рх­и­єр­еїв і ос­удив і­мп­ер­ат­ора Л­ева 5-го (813-820 рр) за те, що він ві­дм­ов­и­вся ці­л­ув­ати ік­ону Хр­и­ста, яку й­ому до уст пі­дніс він (п­а­тр­іярх Н­ик­ифор).

І­мп­ер­атор Лев 5-ий н­ак­азав ар­е­шт­ув­ати п­а­тр­і­я­рха Ф­е­од­ора, який п­окл­оні­ння ік­онам Хр­и­ста, ст­авить в­ище справ В­із­а­нтії, і д­ати п­а­тр­і­я­рх­ові по м'­як­ому м­і­сці сто уд­арів р­емін­ням. В­із­а­нтія в­исн­аж­ув­ала с­ебе ц­е­рк­о­вн­ими св­ар­ами. На в­ул­ицях Ко­н­ст­а­нт­ин­оп­оля б­ил­ися п­опи. Д­іл­или л­юдей на в­ор­ожі ст­ада.

І­мп­ер­атор М­их­аїл (820-830 рр) в­ип­у­стив п­а­тр­і­я­рха Н­ик­иф­ора з в'­я­зн­иці. І ск­азав, що він не к­арає тих, які б'ють п­окл­они до ік­они Іс­уса Хр­и­ста. І не к­арає тих, які ці ік­они в­ик­ид­ають на см­і­тник. Як тіл­ьки Укр­а­ї­нці­-Р­ус­ичі при­ч­ал­или до Ко­н­ст­а­нт­ин­оп­оля (а це б­уло 18 ч­е­р­вня 860 р­оку), а­рх­и­єреї їх з­устр­іли з ік­он­ами. Ім­п­ер­атор М­их­аїл 3-ій (842-867 рр) дав к­и­янам д­ари і кр­ащі м­і­сця ї­хнім к­у­пцям. Ко­н­ст­а­нтан Б­а­гр­ян­ор­о­дний (внук і­мп­ер­ат­ора В­ас­илія 1-го) у «Жи­тт­єп­исі В­ас­илія 1-го», п­ише, що «К­и­яни (Н­арод ски­тс­ький) не х­очуть пр­ийм­ати в­із­а­нті­йс­ької в­іри».

Я вв­ажаю, що спр­ава не в ід­ол­оп­окло­н­с­тві, а в т­ому, який в нь­ого р­ит­уал, яка ід­е­ол­ог­ія. В­ір­ити, що о­бр­ази (ік­они) пл­ачуть, ч­ують, сп­ас­ають, м­ил­ують, це з­аб­обо­нність ш­ама­нс­ька. У нас «­я­вле­нн­ими» н­аз­ив­ал­ися «ч­уд­о­тв­о­рні ік­они». Та Т. Ш­е­вч­е­нко п­ише, що тр­еба «­Яв­ле­нн­ими піч т­оп­ити». І в «Щ­оде­нн­ику» він тих, які п­окл­он­яют­ься ік­онам, н­аз­иває «л­иц­ем­ір­ами, ід­ол­оп­окло­нн­ик­ами».

У хр­амі Д­а­жб­ож­ому н­емає о­бр­азу (ік­они чи ст­атуї) Д­а­жб­ога. Сп­ов­і­дн­ики Р­У­НВ­іри не є ід­ол­оп­окло­нн­ик­ами. Д­а­жбог — Св­ятий Дух, х­іба Св­ятий Дух має о­браз, стать?

122.

3. У нас є зм­іша­ння хр­и­ст­ия­нс­ької ре­л­ігії з укр­а­ї­нс­ькою д­ух­о­вн­і­стю, є дво­єв­ір'я. І т­ому п­анує д­у­мка, що Гр­еко­-к­ат­ол­иц­ька і Гр­еко­-пр­ав­о­сл­а­вна ц­е­р­кви ст­али в нас н­ац­іо­н­ал­ьн­ими. Чи не так?

В. У еп­оху М­о­с­кв­ино­-б­ол­ьш­ев­иц­ької ім­п­ерії в Укр­а­їні утв­е­рдж­ув­ал­ося тро­єв­ір'я. І це р­об­ил­ося в ім'я «збл­иже­ння і д­ал­ьш­ого зли­ття н­ацій», Л­енін, «В­и­бр­ані Тв­ори», том2, 1947p., К­иїв. І на З­ах­оді ш­ир­ил­ася д­у­мка, що «К­ому­нізм є т­епер і­сн­у­ючою р­ел­іг­і­єю», Дж. М­і­д­л­лтон М­а­ррі, «П­о­тр­еба К­ом­ун­і­змі/», стор. 11-та.

З «ст­ол­иці св­іт­ов­ого пр­ол­ет­ар­і­ату» пр­ий­­шло р­оз­по­рядж­ення: Ук­р­а­їнцям ­доз­во­ляє­ться ­ко­ля­ду­вати. І ­ду­х­овні к­рі­паки в ­селах Ук­р­аїни ­за­ко­ля­ду­вали: «­Нова ­радість с­тала, яка не бу­­вала: ­д­ов­гож­дана з­ірка ­волі в ­Ж­о­втні ­за­с­іяла. Де цар був ­за­ж­ився, з п­а­н­ством в­ко­рі­н­ився, там з ­го­лотою п­р­остою ­Ленін ­поя­в­ився.»

У ­ко­л­ядках ­Ленін ­вис­тупає, як ­б­ібл­ійний Ісус, який с­тояв по с­то­роні ­го­лоти. І ­казав, що «­в­е­рб­лю­дові ­л­егше пр­ойти ­через ­вухо ­г­олки, ніж ­ба­га­тому в ц­а­р­ство ­Боже», М­аттей, 19,24. І ­замість ­царя І­рода, ­вис­тупає цар ­Ми­кола Санкт ­Пет­ерб­ур­зький.

Ісус ­за­по­відав ­бе­р­егти мир на ­з­емлі. «За­­повів нам ­ба­тько ­Ленін мир о­бе­рі­гати, щоб ­ішла до ­ко­му­н­ізму ­ба­ть­к­ів­щина ­мати», ­«­Ук­ра­їн­ська ­Нар­одна ­Пое­т­ична Т­в­орчість», стор. 342, ­Київ, 1965 р. ­Ле­нінізм с­тавав ­імп­ер­ською ре­­лі­г­ією. ­Ре­лігія там, де є ­не­по­ми­льне ­бо­ж­е­ство. Хто в­ід­ва­жу­в­ався ­го­во­рити, що ­Ленін ­по­миля­є­ться, ста­вав же­р­т­вою бо­ль­ше­ви­ць­кої ін­кві­зи­ці­ї.

Ду­ша Укра­ї­н­сь­ка до­в­гі ві­ки жи­ла в Тьмі не­во­лі, стра­ж­да­ла, обу­рю­ва­ла­ся. Про­те­с­ту­ва­ла. Проф. Р. Сма­ль-­Сто­ць­кий пи­ше: «Про­тя­гом ві­ків хри­с­ти­ян­сь­ка це­р­к­ва по­бо­рю­ва­ла на­шу ста­ро­да­в­ню куль­ту­ру, як по­ган­сь­ку, а оку-­па­нт-­Мо­с­к­ва, ни­щи­ла, як на­ці­о­на­ль­ну, об­зи­ва­ю­чи на­ші зви­чаї «бо­го­ме­р­зь­ки­ми»».

М. Во­з­няк («І­с­то­рія Укра­ї­н­сь­кої Лі­те­ра­ту­ри»; т. 1, Львів, 1920 p., стор. 59) пи­ше, що «Хри­с­ти­ян­с­т­во по­ча­ло ви­пи­ха­ти на­род­ний сві­то­гляд з сві­до­мо­с­те Укра­ї­н­сь­ко­го на­ро­ду й тим ро­бом увійш­ло в до­в­го­ві­ч­ну та за­взя­ту бо­ро­ть­бу з ним».

Щоб На­род при­спа­ти в раб­с­т­ві, тре­ба йо­го об­ма­ну­ти двоє­ві­р'ям. При­хо­ди­ли Ки­я­ни у Свя­щен­ний гай з ка­ла­ча­ми, ва­ром, пи­са­н­ка­ми, щоб по­кло­ни­ти­ся Мо­ги­лам Пред­ків. І ба­чи­ли: на Мо­ги­лі сто­ять іко­ни Хри­с­та, Ма­рії, ар­ха­н­ге­ла Ми­ха­ї­ла. Ми­т­ро­по­лит Іл­ла­рі­он (Огі­є­н­ко) в «Д.Е­.­У.Н.» на стор. 325-ій пи­ше, що «Хри­с­ти­ян­сь­кі свя­та по­ста­в­ле­ні бу­ли на час свят до­хри­с­ти­ян­сь­ких (ки­їв­сь­ких, при­м. Л. С.)».

Свя­то Ку­па­ла пе­ре­тво­ри­ли у свя­то Іва­на Хре­с­ти­те­ля; бу­ло бо­же­с­т­во Ви­ла­са (си­ла, яка об­ла­го­ро­д­нює лю­ди­ну, ви­ла­с­ка­в­лює), на йо­го мі­с­це по­пи по­ста­ви­ли св. В ла­сі­я. Свя­ту ве­че­рю на сла­ву Пред­ків і Рі­з­д­ва Сві­т­ла Да­ж­бо­жо­го, пе­ре­тво­ри­ли на свя­то єру­са­лим­сь­ке (у яс­лах Бог на­ро­ди­в­ся, Ісу­сик ма­ле­нь­кий). У ко­ля­д­ці ді­ти сла­в­лять яс­не Со­не­ч­ко, яс­ну Зі­рни­цю, ясен-­кра­сен Мі­сяць. Сто­я­чи під ві­к­ном, сла­в­лять па­на-­го­с­по­да­ря, йо­го дру­жи­ну, до­ню, си­на. І ар­хи­є­реї цю ко­ля­д­ку по­чи­на­ють це­н­зу­ру­ва­ти, хри­с­ти­я­ні­зу­ва­ти. І ді­т­ки при­му­ше­ні бу­ли ко­ля­ду­ва­ти: «Я­с­не со­не­ч­ко — сам Го­с­подь Хри-­стос! Яс­на зі­рни­ця — Пре­чи­с­та Ді­ва! Ясен-­кра­сен мі­сяць, то — Свя­тий Пе­т­ро­-Па­в­ло!» С. Ки­ли­м­ник, «У.Р. у Н.З. в І.Н.», т.1, стор.99.

Двоє­ві­р'я роз­дво­ї­ло ду­шу, осла­би­ло ду­хо­в­ну ене­р­гію, між при­ро­дою Укра­ї­ни і її ді­ть­ми по­став роз­лад. Ді­ти по­ви­нні бу­ли в ду­м­ці по­ки­да­ти рі­д­ну Ві­т­чи­з­ну, і ду­шею ли­ну­ти на Чу­жи­ну, бо там іде­а­ли Ві­ри, Спа­сін­ня, Ра­до­с­ти, там «між бі­з­д­ля­та­ми Бог на­ро­ди­в­ся».

У «Ма­га Ві­рі» (50-ий День: «Як двоє­ві­р'я При­гно­б­лює ду­хо­в­ні си­ли на­ро­ду»), я пи­шу, що жо­д­не у сві­ті двоє­ві­р'я не є мо­ра­ль­ним яви­щем. Во­но ж те са­ме, що й дво­ку­ль­ту­р'я. Ки­я­ни, мо­зок ваш, а ми­с­лі у ваш мо­зок ми вкла­да­є­мо на­ші. І то­му ваш мо­зок слу­жить не вам, а на­м. Мо­ва і ме­ло­дії ва­ші, а зміст у них чу­жий. І хто бу­де про­те­с­ту­ва­ти про­ти та­кої куль­ту­ри на­ці­о­на­ль­ної по фо­р­мі, а со­ці­а­лі­с­ти­ч­ної, або хри­с­ти­ян­сь­кої (тоб­то ін­тер­на­ці­о­на­ль­ної) по змі­с­ту, то­го тре­ба при со­ці­я­лі­з­мі ка­ра­ти тру­до­ви­ми та­бо­ра­ми, а при хри­с­ти­я­ні­з­мі — ана­те­ма­ми.

123.

3. У ко­ли­ш­ньо­му СССР був по­ши­ре­ний те­р­мін «культ осо­би», він по­в'я­за­ний з жа­х­ли­вим те­ро­ром. Сьо­го­дні в нас бу­ду­єть­ся Укра­ї­н­сь­ка дер­жа­ва. І від­чу­т­не зне­ва­ж­ли­ве ста­в­лен­ня на­віть до тих ді­я­чів, які спра­ву Укра­ї­ни ста­в­лять по­над все. Мо­в­ляв, у нас не­має куль­ту осо­би. Які Ва­ші мі­р­ку­ван­ня?

В. Ла­тин­сь­ке сло­во «ку­ль­тус» зна­чить «по­ша­ну­ван­ня», «по­к­ло­нін­ня». Глу­пе або ро­зу­м­не обо­ж­нен­ня во­ло­да­ря, пол­ко­во­д­ця, улю­б­ле­но­го бо­га­ти­ря (ге­роя). Люд­сь­кій вда­чі вла­с­ти­ве обо­ж­нен­ня про­ві­д­ни­ка, му­д­ро­с­ти, кра­си, від­ва­ги.

Та­ї­на обо­ж­нен­ня про­ві­д­ни­ка схо­ва­на в ір­ра­ці­о­на­ль­но­му (але тво­р­чо-­бу­ду­ю­чо­му) під­сві­до­мо­му сві­ті Лю­ди­ни. На пла­не­ті Зе­м­ля ще жи­вуть пле­ме­на, які їдять все си­ре (ко­рі­н­ці, яго­ди, ящі­р­ки, сли­ма­ки). Во­ни ще не зна­ють, що мо­ж­на те­р­тям де­ре­ви­ни до де­ре­ви­ни здо­бу­ти во­гонь і спе­к­ти спій­ма­ну ящі­р­ку. І їх­ню «ди­ку спі­ль­но­ту» очо­лює про­ві­д­ник, яко­го во­ни обо­ж­ню­ють. І ні­хто йо­го не ви­би­рав бу­ти про­ві­д­ни­ком, і він не знає що є про­ві­д­ни­ком.

У джу­н­г­лях лег­ко за­гу­би­ти­ся. Між ни­ми є та­кий, яко­го ма­ти при­ро­да об­да­ру­ва­ла та­ла­н­том орі­є­н­та­ці­ї. І ке­ро­ва­ний цим да­ром, він іде, і лю­ди без за­кли­ку й при­му­су йдуть за ним. І в ста­ді тва­рин, у пта­ши­ній зграї є та­кі про­ві­д­ни­ки.

Бджо­ля­не пле­м'я са­мо для се­бе пле­кає про­ві­д­ни­ка то­ді, ко­ли він ще в по­ви­то­ч­ку. Бджо­ли йо­го оте­п­лю­ють, жи­в­лять до­бі­р­ни­ми ха­р­ча­ми, обо­ро­ня­ють від на­па­с­ли­вих пре­те­н­де­н­тів на пре­стол бджо­ля­но­го цар­с­т­ва. Во­ни зне­шко­джу­ють су­пе­р­ни­ків про­ві­д­ни­ка. Ко­ли б во­ни не вмі­ли бе­ре­г­ти сво­го про­ві­д­ни­ка, пе­ре­с­т­али б і­сн­ув­ати: ї­хній і­нстинкт с­ам­озб­ер­еже­ння зд­ег­ен­ер­ув­а­вся.

У г­енах л­юд­ини з­ак­од­ов­аний і­нстинкт са­м­озб­ер­еже­ння. І культ пр­ов­і­дн­ика н­ал­ежить до й­ого вл­а­ст­ив­о­стей. Пл­ем'я, в як­ого н­емає по­ш­ани до св­ого пр­ов­і­дн­ика, г­ине, або стає р­абом с­ус­і­днь­ого пл­ем­ени, яке має с­ил­ьн­ого пр­ов­ід­н­ика. Ри­мс­ька і­мп­ерія вп­ала не т­ому, що п­ат­р­иції п­или в­ино і л­юб­ув­ались н­і­мф­ами. Гр­ом­ади р­абів, ід­учи на смерть, не в­изн­ав­али кул­ьту і­мп­ер­ат­ора, який вв­аж­а­вся с­ином Б­ожим. Р­аби з­ап­оп­а­дл­иво тв­ор­или культ Хр­и­ста. І ф­ан­ат­и­чна в­і­рність ць­ому кул­ьт­ові їх м­об­іл­із­ов­ув­ала, і пр­ив­ела до п­ер­ем­оги. Зн­и­кне між хр­и­ст­и­ян­ами культ Хр­и­ста, пр­ийде пр­исмерк хр­и­ст­ия­нс­ької р­ел­іг­ії.

К­а­рд­ин­али, єп­и­ск­опи св­ід­омо пл­ек­ають культ п­апи Ри­мс­ьк­ого. В­они зн­ають: уп­аде культ п­апи, вп­аде к­ат­ол­ицизм. І т­оді ж­о­дна с­ила не п­ост­авить й­ого на н­оги. Н­емає на св­іті т­акої с­ил­ьної р­ел­ігі­йної сп­іл­ьн­оти б­у­дд­ис­тс­ької, хр­и­ст­ия­нс­ької, м­ус­ул­ьма­нс­ької, в якій би не б­уло кул­ьту д­ух­о­вн­ого пр­ов­і­дн­ика.

Був в Укр­а­їні­-Р­усі культ пр­ов­і­дн­ика, і був в­ел­икий Н­арод. Б­ула в св­іті .п­ош­ан­ов­ана дер­ж­ава. «Де, кн­яже, твоя г­ол­ова п­ол­яже, там і ми свої п­окл­ад­емо», м­ол­ит­о­вне г­ов­ор­или л­иц­арі­-в­о­їни Св­ят­о­сл­ава в на­й­с­кр­у­тн­ішу г­од­ину р­а­тн­ого б­ою. В­они м­али ро­зв­ин­ений і­нстинкт с­ам­озбе­р­еже­ння. Упав на Р­усі (Укр­а­їні) культ про­в­і­дн­ика т­оді, к­оли князь д­ов­е­ршив с­ам­опри­н­иже­ння с­ебе і св­оєї В­і­тч­и­зни. Він став у К­и­єві на к­ол­іна п­еред з­айдою (пр­иб­улим з В­із­а­нтії жр­ецем­-єр­еєм, і п­окл­он­и­вся й­ому).

І б­ули в К­и­єві пр­ин­иж­ені св­ят­ощі вн­уків Д­а­жб­ожих. І від с­ел­ища до с­ел­ища п­ол­ин­ула Жля (жаль, сум). І в Укр­а­їні­-Р­усі н­ак­азом кн­язя В­ол­од­им­ира був Юд­еєць пр­ог­ол­ош­ений Б­огом Р­усі, а Гр­еки й­ого пре­дст­а­вн­ик­ами.

Уп­ало в К­и­єві Тр­ису­ття (тр­изуб) — св­яте зн­ам­ено Д­а­жб­оже, м­а­є­стат д­ух­о­вної н­еза­л­е­жн­о­сте Н­ар­оду. І на й­ого м­і­сце був Гр­ек­ами п­ост­а­вл­ений с­и­мвол ч­ужої р­ел­ігії, ч­ужих п­онять Б­ога, ч­ужих р­оз­умінь м­ор­алі (зв­ич­а­єв­о­сте) і кул­ьт­ури (о­бр­я­дн­о­сте).

В­ислів «культ ос­оби» н­епр­ав­ил­ьно вж­итий. Тр­еба б­уло в­ист­уп­ити не пр­оти «к­ул­ьту» ос­оби, а пр­оти кул­ьту т­ир­ана­-д­е­сп­ота. Пр­ият­елі т­ир­ана п­об­о­ялись вж­ити це сл­ово. Бо ж міг Н­арод ск­аз­ати: ви — м­афія т­ир­ана. У М­о­ск­ов­итії, п­оч­ин­а­ючи від Ів­ана К­ал­ити, був культ т­ир­ана, к­ан­он­із­ов­аний а­рх­и­єр­е­ями. (Між і­ншим, та­та­рс­ьке сл­ово «к­ал­ита» зн­ачить «т­о­рба з зо­л­от­ом». Гр­аб­у­ючи л­юдей, М­о­ско­вс­ький князь за­вжди їхав в О­рду з п­окл­оном до Х­ана, м­а­ючи то­рбу з­ол­ота. І х­а­нша й­ого н­азв­ала К­ал­итою).

Т­иран Іван Гр­о­зний вт­опив у кр­ові ж­ит­елів Но­вг­ор­ода, Тв­ері і ї­хні н­ез­ал­е­жні в­ол­оді­ння пр­иє­днав до М­о­с­кви. Г­ори з­ак­ат­ов­аних л­юдей ст­али тлі­нню, з­аб­ул­ися. Зб­ер­е­гл­ася з­асн­ов­ана Гр­о­зним і­мп­ер­ія. І зб­ер­іг­аєт­ься т­ому, що в пс­их­іці М­о­с­кв­ина ст­оїть «п­ор­ядок» в­ище «пр­а­вди, м­ил­ос­е­рдя, м­у­др­о­сти». І цей п­ор­ядок в «т­ю­рмі н­ар­одів» був до г­е­нс­ека М. Го­рб­ач­ова. У 1967 р­оці я п­исав: п­ов­аліть культ Л­ен­іна і культ г­е­нс­ека, і п­он­ура «т­ю­рма н­ар­одів» ро­зв­алит­ься, -«М­ага В­іра», (Д. 33, ро­зділ 7).

«Чи д­і­жд­ем­ося св­ого В­ашин­гт­она?» У Н­ар­оді, який д­о­вгі в­іки жив у н­ев­олі, н­ео­рга­н­із­ов­аний р­озум, н­емає п­ош­ани до р­і­дн­ого пр­ов­і­дн­ика, не м­оже п­ояв­ит­ися В­аш­і­н­гтон. А к­оли й п­оявит­ься, то й­ому ск­ажуть: ти т­акий х­олоп, як і всі ми, а л­ізеш в п­ани. І він ум­е­р­твить с­ебе, або, щоб якось ж­ити, д­іл­ит­име д­олю х­оло­пс­ьку. І б­о­ят­имет­ься кл­ик­ати з­ем­л­яків до в­и­зв­ол­ьн­иц­ьких п­ов­стань.

«Зб­у­нт­ов­ані х­ол­опи, в­иб­еріть с­обі і­нших пр­ов­і­дн­иків, а от тих, що т­епер м­а­єте, п­ов'­яжіть і п­ер­еда­йте в н­аші р­уки, і д­амо вам пр­аво по­в­е­рн­ут­ися до р­і­дних хат, в об­ійми св­оїх ж­інок». І к­оз­аки (об­ор­о­нці пр­ав­осл­ав'я) пі­дст­у­пно по­в'­яз­али св­оїх р­і­дних пр­ов­і­дн­иків (Н­ал­ива­йка і Ш­а­улу). І ві­дд­али їх на ж­а­хл­иві см­е­р­тні м­уки пол­ьс­ьк­ому пр­ов­і­дн­ик­ові Ж­о­лке­вс­ьк­ому. І він, пр­ий­н­я­вши зв'­яз­аних Н­ал­ива­йка і Ш­а­улу, дав н­аказ сво­єму ві­йс­ьку «п­ос­і­кти на к­ап­у­сту дво­н­оге б­и­дло».

Ро­ззбр­о­єне «б­и­дло», «к­оз­аків так р­уб­али н­ем­ил­ос­е­р­дно, що на м­илю, а м­оже й на б­іл­ьше, труп л­ежав на тр­уп­ові, оп­ов­ідає п­оляк», М. Гр­уше­вс­ький, «­І­ст­орія Укр­а­їни», Ви­нн­іпег.

Які м­алі м­уки п­ер­еніс Хр­и­стос («цар Юде­йс­ький»), п­ор­і­вн­ю­ючи з м­ук­ами Н­ал­ива­йка («ц­аря Укр­а­ї­нс­ьк­ого»). Хр­и­ста м­уч­или на р­і­дній з­е­млі, б­іля нь­ого ст­о­яли р­і­дня, у­чні, пр­ият­елі. А Н­ал­ива­йко був с­ам­і­тнім, к­ати му­ч­или й­ого на ч­ужій з­е­млі, для гл­уму пр­ич­еп­или й­ому на гр­уди н­апис «Ко­роль Укра­ї­ни».

Той, хто хо­че по­не­во­ли­ти На­род, і пе­ре­тво­ри­ти йо­го в ра­бів ні­к­че­м­них, бу­де під­сту­п­но го­во­ри­ти: та всі ва­ші про­ві­д­ни­ки ша­х­раї, сла­во­лю­би, без­да­ри, гро­шо­лю­би, які не жи­вуть для до­б­ра На­ро­ду. І ко­ли На­род по­ві­рить у ці на­мо­ви, ві­ль­ним не бу­де. Бо він не знає свя­тої му­д­ро­с­ти: який На­род, та­кі в ньо­го й про­ві­д­ни­ки.

Я хо­чу, щоб в Укра­ї­н­ців був культ Лю­ди­ни: обо­ж­нен­ня ду­ще­в­них і ро­зу­мо­вих бла­го­ро­д­них яко­с­тей. Я хо­чу, щоб ко­ж­на лю­ди­на так ви­со­ко ша­ну­ва­ла свою гі­д­ність, гі­д­ність про­ві­д­ни­ка і Ві­т­чи­з­ни, щоб їй не хо­ті­ло­ся об­мо­в­ля­ти су­сі­да, ін­ак­ше­ду ма­ю­чо­го, ін­ак­ше­ві­ру­ю­чо­го. Щоб Укра­ї­нець ві­рив: у ве­ли­ко­го На­ро­ду ве­ли­кі про­ві­д­ни­ки, і жи­вуть во­ни для На­ро­ду, і з На­ро­дом в ім'я На­ро­ду. І На­род їх зди­с­ци­п­лі­но­вує тим, що ві­ль­но і щи­ро сла­вить їх. Без по­ша­ни до про­ві­д­ни­ка не­має мі­ц­ної дер­жа­ви. Сла­бі дер­жа­ви за­йма­ють сла­бе мі­с­це в іс­то­рії Люд­с­т­ва.

124.

3. У РУ­Н­Ві­рі є Сім За­ко­нів Пра­ви­ль­но­го Жит­тя, які Ви об'­яви­ли у «Ма­га Ві­рі». От­же, йде мо­ва про на­ро­джен­ня но­вої Укра­ї­н­сь­кої сві­до­мо­с­ти. Яки­ми при­кме­та­ми по­ви­нен во­ло­ді­ти про­ві­д­ник?

В. Най­бі­ль­ші про­ві­д­ни­ки в іс­то­рії Люд­с­т­ва бу­ли ді­ть­ми сво­єї епо­хи. У їх­ніх біб­ліо­гра­фі­ях є до­б­рі ді­ла і є те­м­ні пля­ми. Є Лю­бов і Не­на­висть, є До­б­ро і Зло. Про­ві­д­ник по­ді­б­ний на мі­сяць: ко­ли він з од­ні­єї сто­ро­ни осві­т­ле­ний, то з дру­гої — при­те­м­не­ний.

Про­ві­д­ник не по­ви­нен вжи­ва­ти ал­ко­го­лю. Сп'я­ні­лий про­ві­д­ник пе­ре­стає бу­ти про­ві­д­ни­ком. Про­ві­д­ник На­ро­ду не по­кло­ня­єть­ся чу­жо­зе­м­ним ре­лі­гій­ним, дер­жа­в­ним, вій­сь­ко­вим мо­ж­но­вла­д­цям. Він не ого­р­тає се­бе пи­ш­но­та­ми. Він має роз­ви­не­ну уяву, уміє пе­ред­ба­ча­ти, має до­б­ру ін­ту­ї­ці­ю. Пе­ре­ко­н­ли­во, чі­т­ко ви­сло­в­лює ду­м­ку.

Про­ві­д­ник на­тхнен­ний всю­ди і зав­жди. Він свої ро­зу­мо­ві і емо­цій­ні си­ли вміє зо­се­ре­джу­ва­ти для до­ся­г­нен­ня ме­ти, яку він ба­чить в уяві до най­менших де­та­лей. Він не лю­бить кру­тій­с­т­ва. І не лю­бить тих, які про­бу­ють йо­го втя­г­ну­ти в ін­три­ги бу­ден­ної сі­ря­ти­ни. Про­ві­д­ник не бо­їть­ся не­без­пек,  не­вдач.     Він  не має  жа­д­но­с­ти до гро­шей і ма­те­рі­я­ль­них роз­ко­шів.

Про­ві­д­ник — лю­ди­на ве­ли­кої Ві­ри. Він має при­єм­ність не­мо­ж­ли­ве пе­ре­тво­рю­ва­ти в мо­ж­ли­ве. Ба­га­то за­зд­рі­с­них йо­му, та ма­ло охо­чих го­рі­ти йо­го ви­сна­ж­ли­вим го­рін­ням. Про­ві­д­ник, який ве­де На­род ві­ль­но (без ти­с­ку зни­зу чи зго­ри) лю­бить На­род, оде­р­жи­мою лю­бо­в'ю. І так, як ор­ла не мо­ж­на ві­д­у­чи­ти лі­та­ти, так про­ві­д­ни­ка (спра­в­ж­ньо­го про­ві­д­ни­ка) не мо­ж­на зро­би­ти ра­бом чу­жих ду­хо­в­них цін­но­с­тей.

Про­ві­д­ник знає: тіль­ки той зді­б­ний ке­ру­ва­ти ін­ши­ми, хто зді­б­ний ке­ру­ва­ти сам со­бо­ю. Про­ві­д­ник, який не­че­с­но ста­вить­ся до сво­їх слів, озна­чає, що він не­че­с­но ста­вить­ся сам до се­бе і до тих, які йо­му під­ле­г­лі. Він по­ви­нен бу­ти си­ль­ною лю­ди­ною: си­ль­на лю­ди­на са­ма в со­бі сві­до­мо по­не­во­лює злі на­ви­ки, са­ма се­бе стро­го ди­с­ци­п­лі­ну­є.

На­род, яко­го Го­с­подь не об­да­ро­вує ве­ли­ки­ми про­ві­д­ни­ка­ми, не мо­же ус­пі­ш­но бо­ро­ни­ти сам се­бе. На­род, в яко­му всі про­ві­д­ни­ки, про­ві­д­ни­ка не ма­є. І він ча­с­то стає ра­бом то­го На­ро­ду, який має ве­ли­ких про­ві­д­ни­ків.

Та­ї­на си­ли ко­ж­но­го На­ро­ду — са­мо­ди­с­ци­п­лі­на, ви­со­ко по­ша­но­ва­на То­ч­ність, Ві­р­ність, По­слі­до­в­ність, На­по­ле­г­ли­вість, Від­по­ві­да­ль­ність. Усі­ми ви­зна­на Зви­ча­є­вість (Мо­раль) і Об­ря­д­ність (Куль­ту­ра). І при­клад в цьо­му має На­ро­до­ві по­ка­за­ти йо­го елі­та.

125.

3. Лю­ди те­пер ба­га­то го­во­рять про еко­ло­гі­ю. Яка Ва­ша Ду­м­ка?

В. На­ше Ті­ло — про­дукт зроб­ле­ний з ха­р­чів, які ство­ре­ні Со­н­цем, Во­дою, Зе­м­ле­ю. Є на­віть при­слі­в'я: лю­ди­на та­ка, який її харч. Ра­не­не Не­бо, ра­не­на Зе­м­ля, ра­не­на Во­да. Ми жи­ве­мо у ра­не­но­му Сві­ті, спо­жи­ва­ю­чи ра­не­ні (за­тру­є­ні) ха­р­чі. І все це ра­нить на­ше Ті­ло, на­шу Ду­шу. І на пла­не­ті Зе­м­ля по­стій­но збі­ль­шу­єть­ся кі­ль­кість ра­не­них (ро­зу­мо­во від­ста­лих, ті­ле­с­но по­шко­дже­них) ді­тей. Чо­му це все ста­ло­ся?

Лю­ди­на за­ра­но по­ві­ри­ла в не­по­ми­ль­ну ді­я­ль­ність сво­го ро­зу­му. І ство­ри­ла хи­б­ний шлях ци­ві­лі­за­ції, ї ста­ла же­р­т­вою сво­їх тво­рінь. У неї за­ди­м­ле­не Май­бу­т­нє. У неї мо­же по­ча­ти сла­б­ну­ти іму­н­на си­с­те­ма. І во­на ги­ну­ти­ме так, як те­пер ги­нуть лю­ди хво­рі на СНІД.

Пла­не­та Зе­м­ля за­гу­би­ла­ся, як пі­щи­на у без­ме­ж­них про­с­то­рах ме­та­га­ла­к­тик. Во­на ду­же кра­си­ва, жит­тє­т­во­р­ча. ї Люд­с­т­во, як її го­с­по­дар, кра­си­ве й кмі­т­ли­ве. І во­но по­ви­нне ус­ві­до­ми­ти, що не­се від­по­ві­да­ль­ність за жит­тя Зе­м­лі.

Сьо­го­дні Со­н­це, Сві­т­ло Да­ж­бо­же, роз­гні­ва­не: га­зи ви­ро­б­ле­ні лю­дь­ми в ла­бо­ра­то­рі­ях ни­щать озон — не­бе­с­ну ма­р­лю. І Со­н­це при­му­ше­не по­ли­ва­ти зе­м­лю смер­то­но­с­ною ра­ді­а­ці­є­ю. Що ро­би­ти? Лю­ди спа­са­ю­чись, по­ви­нні зро­би­ти по­ря­док на Зе­м­лі й на Не­бі. Да­тель Бут­тя (Да­ж­бог), ке­ру­ю­чись ві­ч­ни­ми за­ко­на­ми Ко­с­мо­су, не ста­не по сто­ро­ні жи­те­лів пла­не­ти Зе­м­ля, ба­ча­чи, що во­ни лі­ну­ють­ся спа­са­ти са­мі се­бе.

126

З. При­йш­ла до на­шо­го на­ро­ду до­в­го­ждан­на во­ля. І по­ста­ла три­во­га: що ро­би­ти, щоб не втра­ти­ти во­лі? Од­ні ка­жуть, що тре­ба си­ль­ну ар­мію ма­ти. Ін­ші вва­жа­ють, що не­об­хід­но під­ня­ти на­ці­о­на­ль­ну сві­до­мість» Яка Ва­ша ду­м­ка?

В. Увійді­мо у храм сло­ва Во­ля. Во­но ви­ни­к­ло між Три­пі­ль­ця­ми (над бе­ре­га­ми Дні­­пра), і озн­ач­ало «х­оті­ння». І т­ому А­н­глі­йці к­ажуть «вілл», Н­і­мці — «в­о­ллен», Л­ат­ини — «ве­лле». Оч­ев­и­дно, у зн­аче­нні «в­ол­іти, х­от­іти». У «В­едах» є сл­ово «св­а­дг­ана», що зн­ачить «н­ез­ал­е­жність», «с­ам­о­в­тв­е­рдже­ння», «св­об­ода». У нас в­оля і св­об­ода сь­ог­одні м­ають о­дне зна­че­ння.

Ми д­есять ст­оліть ж­или в д­ух­о­вній н­ев­олі. У нас н­емає книг з н­азв­ами «Ф­іл­ос­офія і Мо­раль В­олі». Н­емає в­изн­ачень, що т­аке В­оля? Яка В­оля Н­ар­од­ові к­ор­и­сна, а яка — шк­і­дл­ива? Я­кщо в Н­ар­оді к­о­жний і­на­кше р­оз­уміє, що т­аке В­оля, В­оля п­ер­еб­уває в н­ебе­зп­еці. У Т. Ш­е­вч­е­нка є в­ислів: у св­оїй х­аті — своя пр­а­вда, і с­ила, і в­оля. Що т­аке «своя в­оля»? А що т­аке— ч­ужа?

«Ми л­юб­имо В­олю», г­ов­орять хл­о­пці. Я п­итаю: а В­оля л­юбить вас? В­оля не л­юбить тих, які її л­ю­блять, сп­ів­ають про неї кр­ас­ивих п­ісень, але л­ін­уют­ься її б­ор­он­ити і вт­іл­юв­ати в щ­оде­ння, к­ер­у­ючись з­ак­он­ами д­ем­о­кр­ат­и­чної р­і­дної де­рж­ави. Є В­оля ра­бс­ька — в­она пі­дп­оря­дко­в­ана ід­е­алам В­олі ч­уж­ої. Є В­оля шл­ях­е­тна: ж­о­дна ін­оз­е­мна В­оля над нею не п­ан­ує.

В­оля л­юбить тих, які її л­ю­блять б­іл­ьше, ніж своє жи­ття. Т­акі л­юди, н­авіть п­отр­ап­и­вши за гр­ати, л­иш­ают­ься в­іл­ьн­ими. В­они р­аб­ами не б­ув­ають. Раб зв­и­клий до ра­бс­ьк­ого ст­илю жит­тя, н­авіть на в­олі л­иша­єт­ься р­абом.

Укр­а­ї­нці с­ил­ьні л­юди. Пре­дки їм п­ер­ед­али с­ил­ьні м'­язи, д­о­бру п­ост­аву і в­ес­елу б­адь­ору вд­ачу, їх п­ок­ор­ити не м­о­жна. Але л­аг­і­дним, х­и­трим о­бм­аном, їх м­о­жна з­ам­ан­ити у с­і­тку ра­б­с­тва. Це н­іби б­уло вч­ора: о­рда оч­ол­ена м­о­ско­вс­ьким оф­іц­ером М­ур­а­вй­овим, с­ун­ул­ася ч­о­рною хм­арою в Укр­а­їну, м­а­ючи на пр­ап­орах н­ап­иси: «В­оля», «З­е­мля с­ел­янам».

І н­ім­ец­ькі ф­аш­и­сти, вт­о­р­гн­у­вшись на н­ашу з­е­млю, р­е­кли, що н­есуть В­олю. В­они зв­іл­ьн­яли нас з б­ол­ьш­ев­иц­ької т­ю­рми і з­аг­ан­яли в т­ю­рму г­і­тл­ері­вс­ьку, на якій був н­апис: «Пр­аця дає В­олю».

«Сві­тс­ька В­оля — з­е­мна. М­ал­ов­а­рт­і­сна. Г­ол­овне — Б­ожа В­оля, іди в м­он­а­стир, пі­дпо­ря­дку­йся д­о­гмам, к­ан­онам і н­ак­азам а­рх­иман­-др­ита, він а­вт­ор­итет Б­ожої В­олі». «В­оля Ста­л­іна між н­ами!». В­иб­а­чте, в­оля Ст­ал­іна хай н­ал­ежить Ст­ал­ін­ові. У нас — своя В­оля! Яка — ра­бс­ька чи в­іл­ьна?

Ра­бс­ька В­оля н­ео­рг­ан­із­ов­ана,  н­евп­ор­я­дк­ов­ана, н­ес­ам­од­и­сц­и­пл­ік­ов­ана і н­ем­ор­ал­ьна, не кул­ьт­у­рна. В­она в­ист­упає пр­оти з­ак­онів р­і­дної д­ем­о­кр­ат­и­чної де­рж­ави, щоб її зру­йн­ув­ати. Бо ру­йн­ув­ати л­е­гше, ніж б­уд­ув­ати. В­оля р­уїн­н­иц­ька стр­а­шна.

Раб д­умає, що В­оля це зн­ачить — р­оби, к­оли х­очеш і як х­очеш, і ск­іл­ьки х­очеш, і ні­як­ими з­ак­он­ами с­ебе не о­бм­ежуй, бо є В­оля. Але н­авіть у тв­арин В­оля о­бм­еж­ена і­нст­и­н­кт­ами с­ам­озб­ер­еже­ння. І тв­ар­ина, яка не пі­дп­оряд­к­овує с­ебе цим о­бм­еже­нням, г­ине.

Раб іде до В­олі: і чим шв­и­дше він іде до В­олі, тим шв­и­дше В­оля від нь­ого ві­дд­ал­я­єт­ься. Що ж є? Він іде до В­олі н­ео­рг­ан­із­ов­ано. І ві­рить у В­олю н­ео­бм­еж­ену ж­о­дн­ими з­ак­он­ами. У т­акій В­олі ро­зп­ан­ош­уєт­ься дух д­е­сп­от­и­зму, св­аві­лля, ан­а­рхії, і н­арод стає на­йб­іл­ьшою ж­е­р­тв­ою.

У кул­ьт­у­рн­ого Н­ар­оду — В­оля кул­ьт­у­рна. Кул­ьт­у­рна В­оля с­ама с­ебе об­ор­оняє і втв­е­рджує з­ак­он­ами В­олі. В­оля бе­зз­ако­нна, В­оля без со­в­і­сти і г­і­дн­о­сти має м­алу в­а­ртість. Чим більш л­юд­ина у в­іл­ьній де­рж­аві с­ам­од­и­сц­и­пл­ін­ов­ана, тим більш в­она в­іл­ьна.

У «М­ага В­ірі» {День 48-ий. Сім З­ак­онів Пр­ав­ил­ьн­ого Жи­ття, у /-му ро­зд­ілі) п­ишу: «Пр­ав­ил­ьне М­и­сле­ння має В­олю, М­ету, Від­в­агу». У д­осто­йн­ого Н­ар­оду В­оля д­осто­йна: д­осто­йна В­оля б­уд­у­юча, її ул­ю­бл­е­нці вм­іють д­ав­ати н­ак­ази і вм­іють ч­і­тко в­ик­он­ув­ати н­ак­ази від к­ерів­ни­ка, ко­ман­ди­ра, на­ча­ль­ни­ка отри­ма­ні. У них со­ві­с­не ста­в­лен­ня до обо­в'я­з­ку.

На­род, який не ша­нує сво­їх за­ко­нів, утве­р­дже­них у сво­їй ві­ль­ній дер­жа­ві — раб. Він ще не до­зрів бу­ти ві­ль­ним На­ро­до­м. І йо­го лег­ко мо­же по­не­во­ли­ти той чи ін­ший вто­р­ж­ник. Раб по­ви­нен про­бу­ди­ти­ся: за­ко­на­ми Во­лі впо­ря­д­ку­ва­ти ми­с­лен­ня і ді­ї. Щоб ні­хто і ні­де не ска­зав: «Ні­мії, під­лії ра­би за­сну­ли, мов сви­ня в ка­лю­жі, в сво­їй не­во­лі».

Є в на­шій де­мо­к­ра­ти­ч­ній дер­жа­ві за­ко­ни, які скрі­п­лю­ють Во­лю, обо­ро­ня­ють честь ма­те­рин­сь­кої мо­ви, сто­ять на сто­ро­жі Ду­хо­в­ної і Ма­те­рі­а­ль­ної не­за­ле­ж­но­с­те, весь На­род зо­бо­в'я­за­ний ці за­ко­ни в ім'я Во­лі ша­ну­ва­ти.

Ті, які жи­вуть в Укра­ї­ні, і ко­па­ють для неї мо­ги­лу, руй­ну­ють її за­ко­ни, її де­мо­к­ра­ти­ч­ний стиль жит­тя, по­ви­нні ви­й­ти за ме­жі Укра­ї­ни, і жи­ти там, де їм ми­ло. І так ду­ма­ють про Ан­г­лію—­Ан­г­лій­ці, про Фран­цію—­Фра­н­цу­зи, зна­ю­чи: той На­род, який не має до се­бе по­ша­ни, хай не жде по­ша­ни від На­ро­дів.

       127

3. Є ду­м­ка, що Ле­вом Си­ле­н­ком за­сно­ва­на кон­фе­сія РУ­Н­Ві­ра, хоч і за­ре­є­с­т­ро­ва­на в СПІА, Ка­на­ді, Ав­с­т­ра­лії, і те­пер за­ре­є­с­т­ро­ва­на в Ки­є­ві Ра­дою у Спра­вах ре­лі­гії при Ка­бі­не­ті Мі­ні­с­т­рів Укра­ї­ни, не мо­же в Укра­ї­ні бу­ти ре­лі­гі­єю, бо в ній по­ша­но­ва­ний па­т­рі­о­тизм, як спра­ва свя­щен­на, ре­лі­гій­на. Що на це ска­же­те?

В. Укра­ї­н­ці  про  ре­лі­гію  ма­ють  ску­пі хри­с­ти­ян­сь­кі по­нят­тя, їм тре­ба від­ва­ж­ні­ше від­чи­ни­ти две­рі у ре­лі­гій­ний світ Люд­с­т­ва, їм тре­ба ува­ж­ні­ше по­ста­ви­ти­ся до «Є­ва­н­ге­лі­ї», які осу­джу­ють по­чут­тя на­ці­о­на­ль­ної ду­хо­в­ної не­за­ле­ж­но­с­ти.

Усі, хто ви­знає вчен­ня Хри­с­то­ве, на­ле­жить до Хри­с­то­во­го ста­да, стає на­сін­ням Ав­ра­а­мо­вим, Па­в­ло до Га­латп, 3,28-29 і Па­в­ло до Ко­ло­сян, 3,11. У ста­ді Хри­с­то­вім не­має Гре­ка, Жи­до­ви­на, Ски­та, чу­жо­зе­м­ця, «а все й у всьо­му Хри­с­тос».

Жи­ди, які пи­са­ли «Є­ва­н­ге­лі­ю», бу­ли аси­мі­льо­ва­ни­ми. Во­ни від юда­ї­з­му ві­ді­йш­ли, а до гел­ле­ні­з­му не при­йш­ли. Тво­ри­ли ін­тер­на­ці­о­на­ль­не ста­до Хри­с­то­ве. І рим­сь­кі ра­би, які вже не зна­ли рі­д­ної мо­ви, не ма­ли зв'я­з­ків з рі­д­ним на­ро­дом, шу­ка­ли при­ста­но­ви­ща во Хри­с­ті, і для них ін­шо­го ви­хо­ду не бу­ло.

Бі­ля ра­би­нів гу­р­ту­ва­ли­ся па­т­рі­о­ти, ві­р­ні си­ни Юдеї-­Із­ра­е­ля. Во­ни ві­ри­ли, що тіль­ки на­ці­о­на­ль­на ві­ра (юда­їзм) їх уря­тує, не роз­чи­нить їх в Ін­тер­на­ці­о­на­ль­но­му мо­рі Рим­сь­ких ра­бів. Во­ни ке­ру­ва­ли­ся ін­сти­н­к­том са­мо­збе­ре­жен­ня. І то­му не ви­зна­ва­ли вчен­ня Хри­с­то­во­го. Спра­в­ді так є: хто у ста­до спо­ві­д­ни­ків ві­ри Хри­с­то­вої впро­ва­джує па­т­рі­о­тизм (на­ці­о­на­ль­ні по­чу­ван­ня), той спо­тво­рює Ві­ру Хри­с­то­ву.

Зно­ву по­вто­рюю: у всіх на­ці­о­на­ль­них ре­лі­гі­ях (в Ін­ду­ї­з­мі, в Ші­н­то, в Юда­ї­з­мі) па­т­рі­о­тизм чи гу­ман­ний на­ці­о­на­лізм є свя­тим ре­лі­гій­ним по­чут­тям. У си­на­го­зі, як я вже го­во­рив, мо­ж­на по­чу­ти свя­ту па­т­рі­о­ти­ч­ну мо­ли­т­ву:

«Ко­ли за­бу­ду Те­бе, о, Єру­са­ли­ме, не­хай пра­ву ру­ку мою від­ні­ме в ме­не! Не­хай язик мій при­ли­п­не до го­р­та­ні мо­єї, ко­ли не зга­даю Те­бе, як не по­ста­в­лю Єру­са­ли­ма по­над усі ра­до­щі мо­ї», «Бі­б­лі­я», Псаль­ми, 137,5,6. Є це ви­яв па­т­рі­о­ти­з­му освя­че­но­го ре­лі­гі­є­ю. І це зве­ли­чує жи­дів­сь­ку ре­лі­гі­ю. У ній Жид ба­чить спа­сін­ня сво­го на­ці­о­на­ль­но­го «Я».

Ми ка­же­мо «ба­ть­кі­в­щи­на», а Гре­ки — «па­т­ріс». От­же, «па­т­рі­от» мо­ж­на пе­ре­кла­с­ти, як «ба­ть­кі­в­ща­нин», «ві­т­чи­з­ня­ний». Ві­т­чи­з­ня­ний спри­яє роз­ви­т­ку мі­літа­р­но­го, по­лі­тич­но­го, еко­но­мі­ч­но­го і куль­ту­р­но­го жит­тя Ві­т­чи­з­ни. І він знає: свя­щен­ною лю­бо­в'ю лю­бить Ві­т­чи­з­ну той, хто Ві­т­чи­з­ну лю­бить бі­ль­ше, ніж се­бе. Там, де не­має са­мо­зре­чен­ня, не­має спра­в­ж­ньої лю-­бо­ви. Є тіль­ки роз­мо­ви про лю­бов. Дій­с­на лю­бов озна­ме­но­ва­на са­мо­зре­чен­ням бі­ль­шим чи мен­шим: за­ле­жить від си­ли і мо­ра­лі лю­бо­ви. Хто чу­жу ре­лі­гію (на­ки­ну­ту чи при­йн­я­ту) ста­вить ви­ще лю­бо­ви до Ба­ть­кі­в­щи­ни, той чу­жою ре­лі­гі­єю по­не­во­ле­ний. І йо­го лю­бов до Ба­ть­кі­в­щи­ни по­не­во­ле­на.

Спра­в­ж­нім спо­ві­д­ни­ком РУ­Н­Ві­ри є той, хто лю­бить Ві­т­чи­з­ну свя­тою лю­бо­в'ю. Він жи­ве для Ві­т­чи­з­ни, і в цьо­му чує роз­кіш на ду­ші, осві­т­лен­ня. Ошля­хе­т­нен­ня сво­го ду­хо­в­но­го «Я». Він РУ­Н­Ві­рою (Ві­рою в єди­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га) об­ла­го­ро­дже­ний. Йо­го «Я» не під­ле­г­ле жо­д­но­му в сві­ті іно­зе­м­но­му ре­лі­гій­но­му «Я». Він в Да­ж­бо­го­ві і Да­ж­бог в ньо­му, Да­ж­бог— свя­тий Дух Укра­ї­ни-­Ру­си. «О, то Лев Си­ле­н­ко хо­че, щоб Укра­ї­н­ці ма­ли сво­го Бо­га? Я хри­с­ти­я­нин, ві­рую в Хри­с­та, а не в Да­ж­бо­га», і та­кі до­ко­ри чу­ю.

Як­що ти ві­риш у Хри­с­та, то до­три­муй­ся йо­го вчен­ня. Хри­с­тос учить: «Лю­би Го­с­по­да Бо­га сво­го», Мат­тей, 22, 36-38. Ро­зу­мі­єш, що зна­чить «Бо­га сво­го», а не «Бо­га чу­жо­го»? Усім, хто йде зі мною, ка­жу: Бог є один, а ре­лі­гій ба­га­то то­му, що є ба­га­то не­од­на­ко­вих ро­зу­мінь Бо­га. От­же, лю­би­ти «Бо­га сво­го» зна­чить ма­ти своє рі­д­не ро­зу­мін­ня Бо­га, і це є свя­тим ка­но­ном РУ­Н­Ві­ри.

У «Бі­б­лі­ї» весь час по­вто­рю­єть­ся, що «Го­с­подь Са­ва­от — Бог на­ро­ду Із­ра­ель­сь­ко­го». Він має й ім'я Яг­ве. «Я­г­ве (Єго­ва) є на­ці­о­на­ль­ним Бо­гом зв'я­за­ним з Йо­го На­ро­дом ча­с­ти­ною сво­го ха­ра­к­те­ру, сво­ї­ми зо­бо­в'я­зан­ня­ми, і сто­їть він в та­ко­му від­но­шен­ні до Із­ра­е­ля, як Ше­мош до Мо­а­бі­ї», «Е­н­ци­к­ло­пе­дія Бри­та­ні­ка», кн. 13, стор. 106, 1973 р. Зно­ву це ци­ту­ю­чи, ду­маю: ща­с­ли­вий я, що ві­рую в Да­ж­бо­га — Го­с­по­да На­ро­ду Укра­ї­н­сь­ко­го. Я лю­б­лю Го­с­по­да Бо­га сво­го. Я не ре­лі­гій­ний за­блу­да, у ме­не мій Бог.

128.

3. Є та­кі, які не без гні­ву го­во­рять: Лев Си­ле­н­ко ви­най­шов — ви­ду­мав ві­ру в Єди­но­го Да­ж­бо­га, і хо­че, щоб лю­ди ви­зна­ли йо­го ви­ду­м­ку. У «Бі­б­лі­ї» про­ро­ки про­по­ві­ду­ють не своє сло­во, а сло­во бо­же, і то­му лю­ди їм ві­рять. Що на це ска­же­те?

В. У Се­мі­тів (осо­б­ли­во в Юде­їв) 2500 ро­ків то­му бу­ло по­ши­ре­не по­ві­р'я: «Хто го­во­рить від се­бе, той вла­с­ної сла­ви шу­ка­є». І про це чи­та­є­мо і в «Є­ва­н­ге­лі­ях». Ра­би­ни, щоб їх­ні ви­ду­м­ки при­йма­ли­ся лю­дь­ми пе­в­ні­ше, го­во­ри­ли: «Слу­хай­те, це не я го­во­рю. Мо­ї­ми уста­ми го­во­рить Бог Са­ва­от. Ві­р­те в те, що ре­чу вам, не мої бо це сло­ва, а Го­с­по­да На­ро­ду Із­ра­ель­сь­ко­го». І юдеї ві­ри­ли, що Про­рок від Бо­га го­во­рить, а не від се­бе.

За­ра­ту­с­т­ра і Буд­да не бу­ли се­мі­та­ми. У них ду­хо­в­не вчен­ня бу­ду­ва­ло­ся на до­во­дах: що та­ке До­б­ро і що та­ке Зло. І чо­му лю­дям ви­гі­д­но бу­ти до­б­ри­ми. І лю­ди слу­ха­ли їх. І при­йма­ли їх­нє вчен­ня, або — ні.

За­ра­ту­с­т­ра не ка­зав: слу­хай­те, не я го­во­рю, а Бог уста­ми мо­ї­ми до вас про­мо­в­ля­є. У на­ших Пред­ків (Три­пі­ль­ців) бу­ла Ві­ра: хто про­по­ві­дує До­б­ро, той на­тхнен­ний Бо­гом. А хто ши­рить не­на­висть, той на­тхнен­ний Ма­ро­ю. Ба­чи­мо два спо­со­би про­по­ві­ду­ван­ня Ві­ри: се­міт­сь­кий і ін­до­-єв­ро­пей­сь­кий.

Знаю: є та­кі, які очо­р­ню­ють ме­не, фа­б­ри­ку­ють на­кле­пи, глу­м­лять­ся над мо­їм вчен­ням. Ба­га­то ду­ма­ю­чих Укра­ї­н­ців бу­ло очо­р­не­но. Лю­ди Тьми очо­р­ню­ва­ли Т.Ше­в­че­н­ка, їв. Фра­н­ка, Ле­сю Укра­ї­н­ку. Я не ду­маю, що Ісус був ли­хою лю­ди­но­ю. Він про­по­ві­ду­вав ті ідеї, в які щи­ро ві­рив. І за це був зне­ва­же­ний, на­кле­па­ми очо­р­не­ний. І на­зва­ний «п'я­ни­це­ю», Мат­тей, 11,19. І на­зва­ний «зло­чи­н­цем», Іван, 18,30. І на­зва­ний без­бо­ж­ни­ком, тоб­то «бо­го­з­не­ва­ж­ни­ком», Мат­тей, 26,65-66.

Тим, які ка­жуть, що їм Си­ле­н­ко­вої Ві­ри не тре­ба, бо во­на є ви­ду­м­кою, ка­жу: не­ща­с­ний той На­род, який сам не зді­б­ний ні­чо­го ви­ду­ма­ти, ви­най­ти, при­ду­ма­ти. І то­му ко­ри­с­ту­єть­ся чу­жи­ми ви­ду­м­ка­ми. Кон­фу­цій ши­рив свої ви­ду­м­ки. І ки­тай­ці їх при­йн­я­ли, як тво­рін­ня по­трі­б­не для ду­хо­в­но­го жит­тя.

І вчен­ня За­ра­ту­с­т­ри — ви­ду­м­ки. І вчен­ня Бу­д­ди — ви­ду­м­ки. І вчен­ня Хри­с­то­ве — ви­ду­м­ки. От­же, ве­ли­кі Учи­те­лі зба­га­ти­ли ду­хо­в­не жит­тя Люд­с­т­ва сво­ї­ми ви­ду­м­ка­ми. Я хо­тів би, щоб моя свя­та зе­м­ля так гу­с­то впро­довж ти­ся­чо­літь по­ли­та кро­в'ю мо­їх до­б­ро­т­них Пред­ків, ро­ди­ла си­нів зді­б­них ге­ні­а­ль­ни­ми ви­ду­м­ка­ми зба­га­чу­ва­ти Люд­с­т­во.

Усе, що ство­ре­не Люд­с­т­вом, і оща­с­ли­в­лює і зве­ли­чує лю­дей пла­не­ти Зе­м­ля, ви­ду­м­ки. І Люд­с­т­во бу­ло б ду­же не­ща­с­не, як­би не ма­ло зді­б­но­с­тей ро­би­ти ті чи ін­ші ви­ду­м­ки. Во­но б ма­ло чим від­рі­з­ня­ло­ся від тва­рин­но­го сві­ту. «Так, але ате­їст пи­ше, що лю­ди­на ви­ду­ма­ла со­бі Бо­га і йо­му (сво­їй ви­ду­м­ці) по­кло­ня­є­ть­ся». Ні, Лю­ди­на ви­ду­ма­ла не Бо­га, а бо­го­ро­зу­мін­ня (кон­це­п­цію Бо­га).

Пе­р­ві­с­на Лю­ди­на по­кло­ня­ла­ся Бо­го­ві-­Со­н­це­ві. І бла­го­да­ри­ла йо­му за сві­т­ло і те­п­ло. У цій пе­р­ві­с­ній ре­лі­гії я ні­чо­го не ба­чу глу­по­го. Лю­ди­на не ви­ду­ма­ла Со­н­це. Та від­чу­ла, що Со­н­це ва­р­те, щоб йо­го обо­ж­ню­ва­ти і сла­ви­ти. Со­н­це — до­б­ра Си­ла. Ніч і хо­лод — зла Си­ла. По­ста­ли пе­р­ші ви­ду­м­ки (по­нят­тя), що є До­б­ро і, що є Зло.    І це ста­ло в ос­но­ві всіх ре­лі­гій і ети­ч­них по­нять.

У «Є­ва­н­ге­лі­ях» я про­чи­тав, що Ісус по­ба­чив бі­ля Га­ли­лей­сь­ко­го мо­ря двох сво­їх бра­тів (Си­ме­о­на і Ан­д­рея), які за­ки­да­ли не­во­да в мо­ре, бо ри­ба­л­ка­ми бу­ли. Ісус ска­зав їм: «І­діть за мно­ю. Я зроб­лю вас ло­в­ця­ми лю­дей. І во­ни по­ки­ну­ли не­во­да, та й пі­ш­ли за Ним», Мат­тей, 4,18-20. От­же, Ісус ви­ду­мав для бра­тів но­ву про­фе­сію, «ло­ви­ти лю­дей». І знай­шли­ся та­кі, які ви­ду­м­ку (вчен­ня Хри­с­то­ве) пе­ре­тво­ри­ли в ре­лі­гію ра­бо­вла­с­ни­ць­кої Рим­сь­кої ім­пе­рі­ї.

О, мої рі­д­ні бра­ти! Ви не хо­ті­ли, щоб вас спій­ма­ли ті, які вас ло­ви­ли. І то­му ме­чем і во­г­нем вас бу­ло за­гна­но в ду­хо­в­не раб­с­т­во. І під­по­ряд­ко­ва­но іно­зе­м­ним до­г­мам, ка­но­нам, за­ко­нам жит­тя. І ви по­ві­ри­ли, що юдей­сь­кі ви­га­д­ки, то сло­во Бо­же. До­зво­ль­те зно­ву при­га­да­ти сло­ва ви­да­т­но­го си­на Жи­дів­сь­ко­го На­ро­ду, Мр. Ре­ведж:

«На­ші ле­ге­н­ди і на­ша на­род­на тво­р­чість є свя­тою на­у­кою, яку ви ме­ло­дій­но на­спі­ву­є­те сво­їм ді­тям. На­ша ста­ро­да­в­ня ма­ле­нь­ка кра­ї­на є ва­шою Свя­тою Зе­м­ле­ю. На­ша на­ці­о­на­ль­на лі­те­ра­ту­ра є ва­шою Свя­тою Бі­б­лі­є­ю. Жи­дів­сь­кі ре­мі­с­ни­ки і жи­дів­сь­кі ри­ба­ки є ва­ши­ми учи­те­ля­ми і свя­ти­ми. Жи­дів­сь­ка ді­в­чи­на є ва­шим іде­а­лом ма­те­рин­с­т­ва і жі­но­ч­но­с­те. Жи­дів­сь­кий бу­н­ті­в­ник-­про­рок є цен­тр­ал­ьною ф­іг­урою у в­аших р­ел­ігі­йних п­окл­онін­нях» , «Century Magazine», с­ічень, 1928 p.

О, мої р­і­дні бр­ати! Я щ­а­сл­ивий, що в­ірую в єд­ин­ос­ущ­ого, м­ил­ос­е­р­дн­ого, пр­а­вд­ив­ого Г­ос­п­ода. Хай сл­авит­ься ім'я Й­ого, Д­а­жбог. Н­іхто в св­іті м­ені не ск­аже, що я в­ір­у­ючий п­о-ч­уж­ому.

У м­ене Н­ез­ал­е­жний Шлях Д­ух­о­вн­ого Жи­ття. Ідіть зі мною, щоб ми б­ули ми, щоб сл­ав­и­вся Г­о­сподь Д­а­жбог — Св­ятий Дух Укр­а­їни­-Р­уси.

129.

3. Ті, що сп­ов­ід­ують В­аше в­ір­овче­ння, в­ірять, що Ви — Пр­орок. Чи Ви вв­аж­а­єте с­ебе Пр­ор­оком? І чи л­юдям п­отр­і­бні т­епер Про­р­оки?

В. У м­ене є н­ебе­зпі­дст­а­вне п­ер­ек­она­ння, що Укр­а­ї­нці (хр­и­ст­и­яни і ат­е­ї­сти) д­уже з'­юда­-їз­ов­ані. Ат­еїст — це той, хто не в­ірить у «Б­іб­л­ію». В­ір­у­ючий — це той, хто в­ірить у «Б­іб­л­ію». У них юде­йс­ьке в­изн­аче­ння, яка л­юд­ина в­ір­у­юча, а яка — ні.

Я пр­оп­ов­ід­у­ючи в­іру в єд­ин­ос­ущ­ого Г­ос­п­ода Д­а­жб­ога, к­ажу: л­юд­ина д­о­бр­оді­йна, ми­л­ос­е­р­дна, л­юд­ина, яка не кр­аде, не о­бм­о­вляє, не ч­инить зл­оч­инів, не о­бм­анює, в­ір­у­юча, її мо­л­и­твою є д­о­бр­ота лю­дс­ька. В­она в­ірить в Д­об­ро, і х­іба м­о­жна т­аку л­юд­ину зв­ати бе­зб­ож­н­иком?

Я­кщо ми, Укр­а­ї­нці, л­юди д­осто­йні, ро­з­у­мні, ми не п­ов­инні в­ис­оту тих чи і­нших ду­х­о­вних ці­нн­о­стей в­им­ір­юв­ати н­о­рм­ами с­еміт­с­ьк­ими (ара­бс­ьк­ими чи юде­йс­ьк­ими). Ім'я І­ллія (Ел­іягв) зн­ачить «Мій Бог Я­гве (Єг­ова)». І­ллія, як Пр­орок, пр­осл­ав­и­вся, сл­а­вл­ячи св­ого пл­еме­нн­ого Б­ога Єг­ову. І Я­гве д­уже п­ол­юбив Пр­ор­ока І­лл­ію. І з б­ер­егів Й­о­рд­ану з­абрав І­ллію на н­ебо, р­азом з й­ого к­ол­е­сн­ицею і к­ін­ьми,  «Б­і­бл­ія», 2 кн. Ц­арів, 2,11. О­тже, І­ллія мав зр­у­чн­іше в­о­зн­есе­ння на н­ебо, ніж Хр­и­стос

М­и­тр­оп­олит І­лл­ар­іон (Ог­і­є­нко) п­ише: «Пр­орок І­лля з­ам­інює б­ога П­еру на, і пр­иймає на с­ебе й­ого як­о­сті і об­ов'­я­зки», «І­лля­-Пр­орок на к­ол­е­сн­иці ї­здить, гр­имить і бл­и­ск­ав­иці п­у­скає на н­еб­есах», «Д.В.У.Н.», стор. 301. Що ж це є? К­и­яни ск­ин­ули з К­иї­вс­ьк­ого Н­еба св­ого б­ога, б­или й­ого др­ю­чк­ами і вт­оп­или в Дні­прі і п­ере­д­али К­иї­вс­ьке Н­ебо Юде­йц­еві, Пр­ор­ок­ові Са­-в­а­ота, Б­ога Н­ар­оду Юде­йс­ьк­ого?

Укр­а­ї­нці­-Р­ус­ичі ст­али р­аб­ами Б­ож­ими, «пр­ав­о­сл­а­вн­ими х­а­хл­ами». Х­іба між н­ими м­оже об­'яв­ит­ися Пр­орок? Та ще з т­ак­ими юде­йс­ьк­ими м­ан­ер­ами? У ст­арій Юдеї б­ула шк­ола пр­ор­оків, яку оч­ол­юв­али с­ад­ук­еї. Хто з­акі­нчив шк­олу, ішов на я­рм­арок чи ст­авав п­еред дв­ер­има с­ина­г­оги, і пр­ор­ок­ував. І к­о­жний к­азав, що то не він г­ов­орить, а Бог С­ав­аот. І т­ому й­ого сл­ово не й­ого, а Б­оже, ї б­ули пр­ор­оки­-ш­а­рл­ат­ани: о­дне г­ов­ор­или, а про др­уге д­ум­али. А б­ули й ч­е­сні. Ч­е­сний Пр­орок г­от­овий в ім'я св­ого пр­ор­оку­ва­ння іти на см­е­р­тні м­уки.

Р­аб­ини вв­аж­али, що Яшуя (Ісус) — прог рок­-б­у­нтар, зн­ев­ажає Мо­йс­е­еву В­іру. Він не м­есія (в­и­бр­анець Єг­ови), а лж­ем­есія (лж­е-хр­и­стос). Юдеї б­ули п­он­ев­ол­ені Р­и­мл­ян­ами. Є­дн­али свої с­или, щоб зв­іл­ьн­ит­ися з ри­мс­ьк­ого я­рма. У них б­уло в­ис­око ро­зв­ин­ене п­очу­ття с­ам­озб­ер­еже­ння. В­они не в­изн­ав­али ри­мс­ької вл­ади. Та Ісус їм к­азав: н­емає вл­а­сті не від Б­ога, пі­дст­а­вля­йте л­іву щ­оку, як вас б'ють у пр­аву. Юдеї вв­аж­али, що в­изн­а­вши ід­е­ол­огію ра­бс­ької п­ок­ори, в­они н­ік­оли не м­ат­имуть не­з­ал­е­жної Юд­еї.

Н­аше сл­ово «пр­орок» скл­ад­ене з слів «про» і «рок»: «про», «пра», «пре» ві­дп­ов­ідає с­уча­сн­ому «п­еред». П­ере­дб­ач­ати ма­йб­у­тнє — м­ати п­ере­дб­аче­ння. Щось в­іщ­ув­ати, «Вст­ане Укр­а­їна, світ пр­а­вди з­асв­ітить», пр­ор­ок­ував Т. Ш­е­вч­е­нко.

М­ир­ол­ю­бні І­нд­уси, м­а­ючи в­іру в б­аг­атьох б­огів, т­е­рп­ел­иво ст­ав­ил­ися до Г­а­ут­ами Б­у­дди, який з­акл­икав І­нд­усів не в­ір­ити б­огам. У «М­ага В­ірі» {День 15-ий, «Б­у­дда, Бог і Єва­нг­ел­ії») я ш­ир­око оп­ов­ідаю про вче­ння Ск­ита (Ск­ифа) Б­у­дди. Усім тим, які пі­дн­ім­ають на глум Про­р­оків, к­ажу: Лю­д­с­тво не м­оже ж­ити без Про­р­оків.

Пр­ор­оки д­іють у всіх д­іл­я­нках жи­ття (в р­ел­ігії, с­оц­і­ол­огії, те­хн­ол­огії, м­ед­иц­ині, бі­ол­огії, а­с­тр­он­омії). В­они об­'я­вл­яють н­ові і­ст­ини, які ві­дк­ид­ают­ься або вт­іл­юют­ься в жи­ття Лю­д­с­тва. І т­епер п­ару слів про с­ебе. Пс­их­оф­із­и­чна суть м­ого «Я», п­отр­ап­и­вши в от­оче­ння ч­ужих р­ел­ігій, ід­е­ол­огій, р­ит­у­алів, не пі­дд­аєт­ься о­бр­о­бці. І я це ві­дчув, м­а­н­др­у­ючи у р­і­зних кр­а­їнах Св­іту. Я чую: щ­а­сл­ив­ішим би с­ебе п­оч­ував в от­оче­нні в­о­їнів Св­ят­о­сл­ава Х­ор­о­бр­ого, ніж сь­ог­одні в от­оче­нні св­оїх с­уча­сн­иків, яких я л­ю­блю д­уже, та в­они м­ене з­асм­уч­ують ра­бс­ьк­ими н­ав­ик­ами, м­и­сл­ями, п­оня­тт­ями.

Я пр­ов­іщую: йде час Н­ар­одже­ння Н­ової Укр­а­ї­нс­ької Л­юд­ини. Н­ар­одже­ння бзн­ам­ен­ов­ув­ат­имет­ься хр­ам­ами Д­а­жб­ож­ими у с­елах і м­і­стах Укр­а­їни. І н­ові п­ок­олі­ння Укр­а­їни­-Р­уси з св­ятою В­ірою в пр­а­вд­ив­ого, м­ил­ос­е­р­дн­ого і єд­ин­ос­ущ­ого Г­о­сп­ода Д­а­жб­ога, увійдуть у сві­д­омість Лю­д­с­тва, як н­осії н­ов­ого д­ух­о­вн­ого ід­е­алу.

Суть ч­оти­рн­а­дц­ята 

Д­а­жб­оже, Єд­ин­ос­ущий Г­о­сп­оди мій, Спр­ав­е­дл­ивість і М­ил­ос­е­рдя, н­атхне­нний В­ірою в т­ебе, я пр­ийшов до Л­юдей м­оїх.

130. 

3. Т­епер у ста­ттях, оп­ов­іда­ннях, в­і­ршах ч­а­сто зг­ад­уєт­ься Бог. Що Ви ск­аж­ете про  п­ош­ир­ений в­ираз «бі­йся Б­ога»? Чи сп­ов­і­дн­ики Р­У­НВ­іри б­оят­ься Б­ога, то­бто, Г­о­сп­ода Д­а­жб­ога?

В. До «­Єв­а­нг­елій» (Н­ов­ого З­ав­іту) а­рх­и­єреї д­ол­уч­ають св­яті «Пс­ал­ьми». У них пр­осл­а­вл­яєт­ься С­ав­аот - Г­о­сподь Юде­йс­ький, як Бог д­о­брий, спр­ав­е­дл­ивий і стр­а­шний. «Г­о­сп­оди, Б­оже С­ав­а­оте», «Ти стр­а­шний, і хто п­еред о­бли­ччям тв­оїм уст­оїть в ч­аси гн­іву тв­ого», «Пс­ал­ьми», 76,8. Єг­и­пт­яни так, як і к­о­жний Н­арод, л­ю­блять св­оїх д­іток (п­е­рв­е­нців і не п­е­рв­е­нців). Бог С­ав­аот ї­хніх д­іток п­овб­ивав, «п­о­вб­ивав усіх п­е­рв­е­нців у ї­хнь­ому краю, п­оч­аток ї­хньої с­или». П­еред уб­ива­нням д­іток, С­ав­аот п­ослав «п­ал­а­ючий в­огонь на їх з­е­млю», і з й­ого в­елі­ння «на­й­шла с­ар­ана та г­усінь без л­іку, і п­ож­е­рла б­ула всі з­ілля в їх краю, і п­ож­е­рла в­она плід з­е­млі ї­хнь­ої», «Пс­ал­ьми», 105,29-36. І Г­о­сподь С­ав­аот, як Бог мст­ивий і р­е­вн­ивий, сам к­аже: «Я Г­о­сподь Бог твій. Н­ехай не б­уде в т­ебе і­нших б­огів». «Я бо Г­о­сподь, Бог твій, Бог р­е­вн­ивий», 5-та кн. Мо­йсея, 5,6-9. І в­ір­у­ючий п­ов­инен б­о­ят­ися стр­а­шн­ого р­е­вн­ив­ого Б­ога. «Бі­йся Б­ога і вір в Б­ога. Не в­ір­уєш, зн­ачить бе­зб­о­жник. Ат­еїст». Ісус, як П­ом­аз­аник Г­о­сп­ода С­ав­а­ота к­азав Юд­еям, ап­о­ст­олам св­оїм, що в­они «сіль з­е­млі», «св­і­тло для св­іту». В­они п­ов­инні пр­осл­а­вл­яти О­тця С­ав­а­ота. Щоб Юдеї не д­ум­али, що Ісус в­ист­упає пр­оти «Ст­ар­ого З­ав­іту», то­бто, пр­оти й­ого З­ак­онів, б­ог­ор­оз­умі­ння, він к­азав: «Не д­ума­йте ви, н­іби я ру­йн­ув­ати З­акон чи пр­ор­оків пр­ийшов. Я не ру­йн­ув­ати пр­ийшов, а д­оп­о­вн­ити» , Ма­ттей, 5,17. О­тже, Ісус в­ірить, що Бог є т­акий, як це з­азн­ач­ено у «Пс­ал­ьмах», у «П’­ят­и­кн­и­жжі Мо­йс­ея». Я к­ажу: л­юд­ина п­ов­инна б­ути д­о­брою не зі стр­аху п­еред стр­а­шним Б­огом С­ав­а­отом, а т­ому, що д­о­бр­ота є вл­а­ст­ив­і­стю її вд­ачі, су­ттю її В­іри. Я ч­а­сто п­овт­орюю: Бог один. А р­ел­ігій на Св­іті б­аг­ато т­ому, що є б­аг­ато н­ео­дн­ак­ових р­оз­умінь Б­ога. Є стр­а­шне б­ог­ор­оз­умі­ння, і зві­дси в­ислів: «Ти стр­а­шний». І є м­ил­ос­е­р­дне б­ог­ор­оз­умі­ння, і зві­дси в­ислів: «Ти м­ил­ос­е­р­дний». Бог спр­ав­е­дл­ивий, і н­іяк­ому Н­ар­од­ові не з­аб­ор­оняє м­ати своє б­ог­ор­оз­умі­ння. Я ж­о­дн­ого ін­оз­е­мн­ого б­ог­ор­оз­умі­ння не зн­ев­аж­аю. У нь­ому з­ак­од­ов­ані еп­охи ро­зв­и­тку т­ого чи і­нш­ого в­ір­овче­ння, д­ух­о­вний м­а­є­стат Н­ар­оду. В­ір­у­ючі в С­ав­а­ота, в­ір­у­ючі в А­лл­аха, в­ір­у­ючі в Д­а­жб­ога о­бл­аг­ор­одж­ують с­ебе т­ол­ер­а­н­тним ст­а­вле­нням до і­на­кш­ев­ір­у­ючих. Усі бо В­іри, в яких сл­авит­ься Бог і н­авч­аєт­ься л­юб­ити Л­юд­ину, пр­а­вд­иві В­іри. Я в­ірую: Д­а­жбог - Св­і­тло жи­тт­е­тв­ор­яще, Д­а­жбог - св­ята Пр­а­вда, Л­юбов, В­оля, В­і­чність, Гр­ав­іт­ац­ія. Д­а­жбог - в­і­чна н­езн­ищ­има С­ила (Ен­е­ргія) св­ід­ом­ого і н­есв­ід­ом­ого бу­ття. Без Д­а­жб­ога Світ не м­оже б­ути Св­ітом. Д­а­жбог - М­ил­ос­е­рдя, і Він н­ік­ого не ка­ра­є. Лю­ди­на, яка чи­нить злі дії, ка­рає са­ма се­бе. Лю­ди­на, яка чи­нить до­б­рі дії, оща­с­ли­в­лює са­ма се­бе. Лю­ди­на, яка ві­рить в Го­с­по­да Да­ж­бо­га, ні­чо­го в ньо­го не же­б­ра­є. Да­ж­бог дав Лю­ди­ні, сво­їй улю­б­ле­ній Ди­ти­ні, все, що їй по­трі­б­но для жит­тя, І Лю­ди­на у мо­ли­т­вах ви­сло­в­лює бла­го­да­р­ність за щи­рі Да­ж­бо­жі да­ри. Сла­вить Да­ж­бо­га. І щоб у Сві­ті утве­р­джу­ва­ли­ся бла­го­дать, пра­в­да, ми­ло­се­р­дя, мир, ми, вну­ки (по­мі­ч­ни­ки) Да­ж­бо­жі до­стой­ним жит­тям по­ма­га­є­мо Да­ж­бо­го­ві Ми­ло­се­р­дям пе­ре­ма­га­ти Жо­р­с­то­кість, Лю­бо­в’ю пе­ре­ма­га­ти Не­на­висть, свя­тою Ві­рою - за­бо­бо­ни, Єд­ні­с­тю пе­ре­ма­га­ти Роз’­єд­нан­ня. Ми - вну­ки Да­ж­бо­жі! «Да­ж­бо­жий внук - На­род Укра­ї­н­сь­кий», М. Гру­шев­сь­кий. Сла­ва Да­ж­бо­гу!

131. 

3. Ви про­по­ві­ду­є­те РУ­Н­Ві­ру. А чи є у Вас ба­жан­ня кри­ти­ку­ва­ти Хри­с­то­ву Ві­ру в Са­ва­о­та? І дру­ге за­пи­тан­ня: Дми­т­ро До­н­цов - най­ви­щий ав­то­ри­тет укра­ї­н­сь­ко­го на­ці­о­на­лі­з­му. Спра­в­ж­ній на­ці­о­на­ліст ка­же: «У­к­ра­ї­на по­над Все­». Во­ро­ги на­ці­о­на­лі­з­му ка­жуть: «Ва­ті­кан і Укра­ї­на», тоб­то - «Бог і Укра­ї­на», бо ж на­мі­с­ник Хри­с­та, як Бо­га, жи­ве у Ва­ти­ка­ні. Як До­н­цов, на­ці­о­на­ліст, ста­ви­в­ся до хри­с­ти­я­ні­з­му?

В. Я не хо­чу ні кри­ти­ку­ва­ти, ні зне­ва­жа­ти Ві­ри Хри­с­то­вої чи Мо­га­ме­то­во­ї. О, лю­ди до­б­рі мої, усім ін­ак­ше­ві­ру­ю­чим ка­жу: я ві­рую в Да­ж­бо­га, а ти ві­ру­єш у Са­ва­о­та чи Ал­ла­ха. Твоя Ві­ра - твоя, а моя Ві­ра - мо­я. Ти по­кло­ня­є­ш­ся Са­ва­о­то­ві, а я - Да­ж­бо­го­ві. Там, де куль­ти­ву­єть­ся жо­р­с­то­ке ста­в­лен­ня до ін­ак­ше­ві­ру­ю­чо­го, є Ві­ра жо­р­с­то­ка. З жо­р­с­то­ко­го ро­зу­мін­ня Ві­ри по­стає між­ко­н­фе­сій­на во­ро­ж­не­ча, роз­брат в На­ро­ді, і то­ді Ві­ра пе­ре­стає ви­ко­ну­ва­ти своє при­зна­чен­ня, стає зна­ря­д­дям гно­б­лен­ня ду­ші. Як­що я ви­сло­в­люю свої по­гля­ди на вчен­ня Бу­д­ди чи Хри­с­та, то хі­ба це кри­ти­ка, зне­ва­га? На дру­ге пи­тан­ня вам дає від­по­відь сам Дми­т­ро До­н­цов. У кни­ж­ці «Шко­ла і Ре­лі­гі­я» він пи­ше: «По­ну­ра на­у­ка хри­с­ти­я­ні­з­му», стор. 8-ма, і «від­да­ти мо­ра­ль­не ви­хо­ван­ня ді­тей до рук ті­єї ін­сти­ту­ції (тоб­то, це­р­к­ви хри­с­ти­ян­сь­кої), яка за­зна­чи­ла свій кри­ва­вий по­хід в іс­то­рії ди­мом від сто­сів ін­кві­зи­ції, міг би хі­ба бо­же­ві­ль­ний», стор. 22-га. І да­лі До­н­цов дає по­учен­ня на­ці­о­на­лі­с­там, що хри­с­ти­ян­сь­ка мо­раль (ети­ка), це «е­ти­ка по­ко­ри, раб­сь­ко­го те­р­пін­ня, не­про­ти­в­лен­ня на­си­ль­с­т­ву», стор. 22-га. Хри­с­ти­ян­сь­ка мо­раль, у ви­зна­чен­ні До­н­цо­ва, «має спе­ці­а­ль­ною ціл­лю три­ма­ти на ла­н­цю­гу на­род­ні ма­си», стор. 27-ма. До­н­цов до­во­дить, що «Це­р­к­ва, як ка­то­ли­ць­ка так і пра­во­сла­в­на, зав­жди бу­ла і є за­кля­тим во­ро­гом уся­кої сво­бо­ди», стор. 28-ма, а на за­пи­тан­ня «я­ка ж між ни­ми рі­з­ни­ця?», До­н­цов від­по­ві­дає: «Під тим взгля­дом, як­що іс­нує яка рі­з­ни­ця між пра­во­сла­в­ною і ка­то­ли­ць­кою це­р­к­вою, то хі­ба та­ка, як між чо­р­том і ди­я­во­лом», стор. 30-та. Як­що озна­йо­ми­ти­ся з іде­о­ло­гі­я­ми на­ці­о­на­лі­з­му, які є в Ан­г­лії, Фран­ції, Ні­ме­ч­чи­ні, Іта­лії, Іс­па­нії, Шве­ції, то Дми­т­ро До­н­цов ні­чо­го но­во­го не ска­зав. На ос­но­ві пи­сань «Є­ва­н­ге­лі­ї» про од­не ста­до Хри­с­то­ве без на­ці­о­на­ль­них при­кмет (Па­в­ло до Ко­ло­сян, 3,11, Па­в­ло до Га­лат, 3,28,29), на­ці­о­на­ль­на сві­до­мість, на­ці­о­на­лізм не мо­жуть знай­ти по­ша­ни в хри­с­ти­я­ні­з­мі. Рим­сь­кий па­па, «Свя­тий отець, за­йма­ю­чи ста­но­ви­ще до ак­ту­а­ль­них по­лі­тич­них пи­тань, на­звав на­ці­о­на­лізм - во­ро­гом люд­сь­ко­го бра­тер­с­т­ва», «Шлях Пе­ре­мо­ги», 1 сер­п­ня, 1965р., Мюн­хен. От­же, в ім’я «люд­сь­ко­го бра­тер­с­т­ва», тре­ба пе­ре­тво­ри­ти люд­с­т­во в по­кі­р­не (без на­ці­о­на­ль­них при­кмет) ста­до Хри­с­то­ве, або в ста­до Ма­р­к­са-­Ле­ні­на.

132. 

3. Між Укра­ї­н­ця­ми іно­зе­м­на Ві­ра устій­ни­ла по­нят­тя: по­бо­ж­ний, зна­чить по­кі­р­ний, сми­рен­ний раб Бо­жий. У це­р­к­ві що­не­ді­лі мо­ж­на по­чу­ти: «со стра­хом і тре­пе­том під­сту­пі­те». Чи та­ка по­бо­ж­ність бу­ла вла­с­ти­ва на­шим Пред­кам?

В. У «Ма­га Ві­рі» пи­шу, що на­шо­му сло­ву Ві­ра пі­с­ля 988 ро­ку бу­ло да­не не на­ше зна­чен­ня. Пред­ки (Ски­ти-­Ан­ти) ка­жу­чи Ві­ра, ма­ли на ува­зі: Від­да­ність, Від­ва­га, Му­ж­ність, На­тхнен­ня. У вну­ків Да­ж­бо­жих ви­со­ко ці­ну­ва­ла­ся Честь, Ми­ло­се­р­дя, Від­да­нісь. І го­ло­вне - Зрід­не­ність. Бо ж усі во­ни Да­ж­бо­жо­го по­хо­джен­ня (лю­ди од­но­го Ро­ду). Ві­р­ний РУ­Н­Ві­ри - шля­хе­т­на Лю­ди­на, ці­лі­с­на. Він по­-на­ро­джен­ню й по­-Ві­рі Укра­ї­нець. У се­міт­сь­ко­му по­нят­ті: лю­ди - ра­би Бо­жі. Я ка­жу: раб­с­т­во не­за­ле­ж­но від то­го, яке во­но (Бо­же чи світ­сь­ке) є раб­с­т­вом (не­ві­ль­ни­ц­т­вом). Де раб­с­т­во освя­че­не ре­лі­гі­єю і Бо­гом бла­го­сло­вен­не, там раб­сь­ка мо­раль змі­ц­не­на раб­сь­кою куль­ту­ро­ю. Карл Маркс (внук ра­би­на), ди­в­ля­чись на ре­лі­гію і мо­раль з по­зи­цій «Бі­б­лі­ї», пра­г­нув зни­щи­ти ре­лі­гію і мо­раль. Щоб зни­щи­ти ре­лі­гію і мо­раль, тре­ба утве­р­джу­ва­ти мо­раль зни­щен­ня мо­ра­лі, ре­лі­гію зни­щен­ня ре­лі­гі­ї. Без мо­ра­лі зни­щен­ня і без ві­ри в та­ку мо­раль, ні­чо­го зни­щи­ти не мо­ж­на. Знав це Маркс чи ні? Знав: і він хо­тів зни­щи­ти мо­раль Хри­с­то­ву, щоб утве­р­ди­ти мо­раль Ма­р­к­со­ву. Є мо­раль (зви­ча­є­вість), яка втве­р­джує ми­ло­се­р­д­не ста­в­лен­ня Лю­ди­ни до Лю­ди­ни, і во­на від­чу­т­на у всіх ре­лі­гі­ях цьо­го сто­літ­тя. Та не за­бу­вай­мо: є не­од­на­ко­ві ро­зу­мін­ня ми­ло­се­р­дя. Маркс, щоб опра­в­да­ти мо­раль на­си­ль­с­т­ва, ні­би жа­р­ту­ю­чи, пи­ше («Ка­пі­тал»), що «На­си­ль­с­т­во є ба­бою по­ви­ту­хою, яка бе­ре но­ве су­с­пі­ль­с­т­во з ма­т­ки - ста­ро­го». На­си­ль­с­т­вом (ме­чем і во­г­нем) бу­ли в Укра­ї­ні-­Ру­сі за­про­ва­дже­ні юде­йо-­хри­с­ти­я­нізм і мо­с­к­ви­но-­ко­му­нізм. І що ж: з на­си­ль­с­т­ва по­ста­ло на­си­ль­с­т­во в но­во­му су­с­пі­ль­с­т­ві. Зна­си­лу­ва­на ду­ша в ім’я зла чи до­б­ра, вва­жа­єть­ся зна­си­лу­ва­но­ю. Сві­т­лою є та До­б­ро­та, до якої хо­четь­ся під­хо­ди­ти зі свя­тою во­лею в ду­ші. Свя­тість є то­му свя­ті­с­тю, що во­на і во­лею, і лю­бо­в’ю, і ми­ло­се­р­дям зба­га­чує ду­шу.

133. 

3. Сло­во «Мир» усі­ми На­ро­да­ми по­ша­но­ва­не. Чо­му ж впро­довж іс­то­рії люд­с­т­ва пле­ме­на во­ю­ють з пле­ме­на­ми, кра­ї­ни - з кра­ї­на­ми, ре­лі­гії - з ре­лі­гі­я­ми. І ди­в­не те, що всі во­ю­ють, щоб був Мир.

В. Зі­йш­ло­ся п’ять пред­ста­в­ни­ків п’я­тьох пле­мен, щоб по­го­во­ри­ти про Мир. Швед ка­же «фред», Ан­г­лі­єць - «піс», По­ляк - «по­кой», Ли­то­вець - «тай­ка», Укра­ї­нець - «мир». І ко­ж­ний з них має своє ро­зу­мін­ня Ми­ру. Усе, що жи­ве (сві­до­ме і не­сві­до­ме) во­ю­є. У ті­лі Лю­ди­ни і на пла­не­ті Зе­м­ля ні­ко­ли не бу­ло ми­ру. Ті­ло, щоб жи­ти, весь час ве­де бо­ро­ть­бу зі сво­ї­ми вну­т­рі­шні­ми і зо­в­ні­ш­ні­ми во­ро­га­ми. У гли­би­нах пла­не­ти не­має спо­кою: кле­ко­тить роз­то­п­ле­не ка­мін­ня. На ко­рі пла­не­ти пли­вуть рі­ки, хви­лю­ють­ся оке­а­ни, лі­си, по­ля. І жи­вуть зві­рі, які по­стій­но во­ю­ють між со­бо­ю. Усе, що не зді­б­не се­бе бо­ро­ни­ти, ги­не. У «Ма­га Ві­рі» два­дця­ть літ то­му я на­пи­сав, що ре­лі­гій­ні й іде­о­ло­гі­ч­ні вій­ни утра­тять при­на­ду. На пла­не­ті по­ста­не за­гро­з­ли­ве пе­ре­на­се­лен­ня. Вій­ни бу­дуть то­чи­ти­ся осо­б­ли­во жо­р­с­то­кі за дже­ре­ла жит­тя (за ко­ж­ний ква­д­ра­т­ний кі­ло­метр зе­м­лі). Ін­стинкт са­мо­збе­ре­жен­ня - ві­р­ний ва­р­то­вий не­сві­до­мо­го і сві­до­мо­го жит­тя. Ми­ро­лю­б­ні На­ро­ди бу­дуть са­мі з со­бою во­ю­ва­ти за мир. То­ч­ні­ше - за своє ро­зу­мін­ня ми­ру. Про­ти­ле­ж­но­с­ти в ро­зу­мін­нях ми­ру пле­ка­ють культ вій­ни. Про­ві­д­ни­ки Люд­с­т­ва, не­зва­жа­ю­чи на те, що ко­ж­ний перш за все лю­бить сам се­бе, хо­ті­ти­муть спі­ль­но га­си­ти по­лу­м’я аг­ре­си­в­них кра­їн, і це єди­но­пра­ви­ль­ний шлях до ми­ру. До­ля Люд­с­т­ва так, як і до­ля пла­не­ти Зе­м­ля, у ру­ках Люд­с­т­ва. Щоб між лю­дь­ми був Мир, лю­ди по­ви­нні йо­го збу­ду­ва­ти у сво­їй ду­ші. З ми­р­но­го Ми­с­лен­ня по­стає Мир.

134. 

3. Учи­те­лю Лев Си­ле­н­ко, з да­в­ніх ча­сів (і сьо­го­дні) на­ші ін­те­лі­ге­н­ти спе­ре­ча­ють­ся: на ко­го Укра­ї­на по­ви­нна орі­є­н­ту­ва­ти­ся?

В. Ве­ли­ке ли­хо Укра­ї­ни в то­му, що її во­ро­ги пе­ре­ко­на­ли її зне­до­ле­них си­нів, що во­ни по­ви­нні на ту чи ін­шу Чу­жи­ну орі­є­н­ту­ва­ти­ся, до неї під­до­б­рю­ва­ти­ся. Або - їй слу­жи­ти з ві­рою, що слу­жін­ня Чу­жи­ні по­кра­щить до­лю їх­ньої Ві­т­чи­з­ни. «О­рі­є­н­туй­мо­ся на Мо­с­к­ву пра­во­сла­в­ну, во­на ба­га­та - ус­па­д­ку­ва­ла ска­р­би і вда­чу Зо­ло­тої Ор­ди». «Геть від Мо­с­к­ви, орі­є­н­туй­мо­ся на Єв­ро­пу». «О­рі­є­н­туй­мо­ся на Рим, на рим­сь­ку сві­то­ву (тоб­то, ка­то­ли­ць­ку) ре­лі­гі­ю». «На Гре­цію тре­ба орі­є­н­ту­ва­ти­ся, її ар­хи­є­реї пра­ви­ль­но зро­би­ли, що ме­чем і во­г­нем на­ве­р­ну­ли Ки­ян на гре­ць­ку ор­то­до­к­сі­ю». Ла­тин­сь­ке сло­во «о­рі­енс» озна­чає «схід» (со­н­ця), а «о­рі­рі» - ви­ни­кан­ня, по­стан­ня. Ма­єть­ся на ува­зі по­стан­ня ра­н­ко­вої со­ня­ч­ної за­гра­ви. Я її ба­чив все­сві­т­ньо­ве­ли­ч­ною з ві­к­на лі­та­ка, який ле­тів над оке­а­ном з Ню-­Йо­р­ку до Ло­н­до­ну. У Три­пі­ль­ців жит­тя йшло за ру­хом Со­н­ця. І ми­с­лен­ня, і об­ря­д­ність (тан­ці, ко­ля­ду­ван­ня), і пи­сан­ня йшло злі­ва на­пра­во. У Се­мі­тів на­впа­ки - зпра­ва на­лі­во. Укра­ї­н­ці (за тра­ди­ці­єю Пред­ків-­Три­пі­ль­ців) по­ви­нні орі­є­н­ту­ва­ти­ся за хо­дом Со­н­ця - сві­т­ла Да­ж­бо­жо­го. І це на­зи­ва­єть­ся - са­мо­орі­є­н­та­ці­я. Са­мо­на­сна­жен­ня. Са­мо­ви­зна­чен­ня. Са­мо­во­ло­дін­ня. Хто в мно­го­ві­ко­во­му рабстві зне­до­ли­в­ся хи­б­ни­ми на­ви­ка­ми, не мо­же жи­ти, щоб не орі­є­н­ту­ва­ти­ся на ті чи ін­ші іно­зе­м­ні си­ли. Єди­но­су­щим і Пра­ве­д­ним Го­с­по­дом Да­ж­бо­гом на­тхне­ний, ка­жу: ду­хом і ті­лом си­ль­ні­шає той, хто вміє орі­є­н­ту­ва­ти­ся (спря­мо­ву­ва­ти­ся) сам на се­бе. На свої си­ли, на світ сво­єї Ві­ри, на дії сво­го Ро­зу­му. І шу­кає в Ми­ну­ло­му, Су­час­но­му і Май­бу­т­ньо­му се­бе - са­мо­бу­т­ність сво­го Єс­т­ва. Орі­є­н­ту­ва­ти­ся на се­бе, зна­чить ві­ри­ти в се­бе, на­ді­я­ти­ся на се­бе, сві­до­мо по­кра­щу­ва­ти дії ро­зу­му сво­го, по­чу­ван­ня ду­ші своє­ї. О, це єди­но­пра­ви­ль­ний шлях Жит­тя! На­род, який орі­є­н­ту­єть­ся сам на се­бе, сам в со­бі шу­кає Бо­га і від­по­відь на всі про­бле­ми жит­тя, зді­б­ний здій­с­ню­ва­ти ве­ли­кі по­дви­ги в роз­ви­т­ку ду­хо­в­но­го жит­тя со­бі і Люд­с­т­ву на Ща­с­тя. Укра­ї­на не зо­бо­в’я­за­на на жо­д­ні чу­жі ре­лі­гій­ні, по­лі­тич­ні, еко­но­мі­ч­ні си­ли орі­є­н­ту­ва­ти­ся. Не зо­бо­в’я­за­на їм під­ля­га­ти. Та во­на го­то­ва зі всі­ми спів­пра­цю­ва­ти, як не­за­ле­ж­на си­ла з не­за­ле­ж­ною си­ло­ю. Укра­ї­ні тя­ж­ко бу­ти Укра­ї­ною: її ба­гат­с­т­ва, її кра­са, її сте­пи, лі­си і рі­ки усіх ча­ру­ють, ва­б­лять, її го­с­тин­ність всіх зво­ру­шу­є. І то­му Укра­ї­на, ша­ну­ю­чи бли­зь­ких і да­ле­ких су­сі­дів, по­ви­нна бу­ти си­ль­но­ю. І во­льо­во­ю. Щоб ні­які мі­літа­р­ні ску­п­чен­ня не мо­г­ли її за­ля­ка­ти. Щоб ні­яке те­р­пін­ня не мо­г­ло її зде­мо­ра­лі­зу­ва­ти (роз’­єд­на­ти, під­ку­пи­ти її про­ві­д­ни­ків). Укра­ї­на на­тхнен­на ві­рою в жит­тє­дай­но­го і ми­ло­се­р­д­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га, зве­ли­чує між На­ро­да­ми до­стой­не вза­є­мо­по­ро­зу­мін­ня.

135. 

3. З На­ро­да­ми Єв­ро­пи нас єд­нає «Бі­б­лі­я» - ре­лі­гія юде­йо-­хри­с­ти­ян­сь­ка. Ко­ли Укра­ї­на ста­не кра­ї­ною Рі­д­ної Укра­ї­н­сь­кої На­ці­о­на­ль­ної Ві­ри, утра­тить при­яте­лів. Ні­хто не схо­че з нею спі­л­ку­ва­ти­ся.

В. На­впа­ки. Ко­ли Укра­ї­на ста­не кра­ї­ною Не­за­ле­ж­ної Ду­хо­в­но­с­ти (Рі­д­ної Укра­ї­н­сь­кої На­ці­о­на­ль­ної Ві­ри), кра­ї­ни Єв­ро­пи, Азії, Аме­ри­ки, та ін­ших ма­те­ри­ків, бу­дуть з Укра­ї­ною ра­до (з до­стой­ним до­ві­р’ям) спі­л­ку­ва­ти­ся. Охо­че спі­л­ку­єть­ся не­за­ле­ж­ний з не­за­ле­ж­ним, ко­ж­ний ке­ру­ю­чись сво­ї­ми ін­те­ре­са­ми. Бу­д­ди­с­ти, Хри­с­ти­я­ни, Му­су­ль­ма­ни, Япо­н­ці, Ін­ду­си, Із­ра­е­ль­тя­ни, Ки­тай­ці бу­дуть ра­до ві­та­ти Укра­ї­н­ців як шля­хе­т­них лю­дей, що, ма­ю­чи свою сві­т­лу на­ці­о­на­ль­ну ре­лі­гію, то­ле­ра­н­т­но ста­в­лять­ся до всіх ре­лі­гій. На­ро­ди, зна­ю­чи, що Укра­ї­на не під­ле­г­ла до­г­мам, ка­но­нам рим­сь­ко­го ка­то­ли­ци­з­му, ві­за­н­тій­сь­кої ор­то­до­к­сії, що ні­яка чу­жа си­ла не мо­же її ви­ко­ри­с­та­ти, як зна­ря­д­дя, про­ти ін­шої чу­жої си­ли, бу­дуть ви­со­ко ша­ну­ва­ти Укра­ї­ну. Укра­ї­на ста­не сві­то­вим до­стой­ним тво­р­цем спів­ро­зу­мін­ня між на­ро­да­ми Азії і Єв­ро­пи. Ар­хі­те­к­ти Гре­ко-­Ор­то­до­к­сії не хо­чуть, щоб Укра­ї­на-­Русь бу­ла під­ле­г­ла ар­хі­те­к­там Рим­сь­ко­го ка­то­ли­ци­з­му, і - на­впа­ки. Про­те­с­та­н­ти, яких в США бі­ль­ше, ніж ін­ших ре­лі­гій, не хо­чуть, щоб Укра­ї­на бу­ла по­вні­с­тю під­ле­г­ла Гре­ць­кій .ор­то­до­к­сії чи Рим­сь­ко­му ка­то­ли­ци­з­мо­ві. З по­гля­ду ре­лі­гій­ної стра­те­гії, їм кра­ще ба­чи­ти Укра­ї­ну, яка має свою ре­лі­гію (ду­хо­в­ну не­за­ле­ж­ність) , ніж ба­чи­ти її під­по­ряд­ко­ва­ною тій чи ін­шій екс­па­н­си­в­ній си­лі чу­жої ре­лі­гі­ї. Чо­му так? Бо Укра­ї­на має спе­ці­а­ль­не гео­гра­фі­ч­не роз­та­шу­ван­ня, їй іс­то­рі­єю су­ди­ло­ся тво­ри­ти гра­ни­цю між Єв­ро­пою і Азі­є­ю. І бу­де впли­во­вим і си­ль­ним той Чу­жи­нець, який при до­по­мо­зі сво­єї ре­лі­гії, роз­по­ря­джа­ти­меть­ся її куль­ту­р­ни­ми, мо­ра­ль­ни­ми і еко­но­мі­ч­ни­ми си­ла­ми. Не ро­бі­мо Чу­жи­н­ців си­ль­ни­ми, осла­б­лю­ю­чи се­бе. З Япо­ні­єю, яка має свою Рі­д­ну Япон­сь­ку На­ці­о­на­ль­ну Ві­ру (Ші­н­то), ра­до всі На­ро­ди спі­л­ку­ю­ть­ся. І ша­ну­ють її на­ці­о­на­ль­ну ене­р­гію, ви­на­хі­д­ли­вість, пра­це­лю­б­ність. І Укра­ї­на на бла­го со­бі й На­ро­дам, по­ви­нна ма­ти свою ре­лі­гію (своє ро­зу­мін­ня Бо­га єди­но­су­що­го). І це їй дасть си­лу і во­лю смі­ло від­чи­ни­ти две­рі у світ спі­л­ку­ван­ня з На­ро­да­ми пла­не­ти Зе­м­ля.

136. 

3. З сва­р­ні по­стає роз’­єд­нан­ня в ро­ди­ні, спі­ль­но­ті. Ду­маю, що лю­ди не мо­жуть жи­ти, не сва­ри­в­шись.

В. Сва­р­ня не по­стає са­ма по со­бі. Є чин­ни­ки, які її спри­чи­ню­ють. Та го­ре лю­дей не в сва­р­ні, а в то­му, яким спо­со­бом во­ни сва­ря­ть­ся. У лю­дей, які ви­хо­ва­ні на шля­хе­т­ній об­ря­д­но­с­ті і зви­ча­є­во­с­ті, сва­р­ня стри­ма­на, об­ме­же­на умін­ням во­ло­ді­ти емо­ці­я­ми і при жо­д­них об­ста­ви­нах не за­те­м­ню­ва­ти глу­з­ду. Усі, що по­чи­на­ють сва­ри­ти­ся, зли­ти­ся, по­ви­нні са­мі со­бі ска­за­ти: гли­бо­кий гнів, стрес ство­рю­ють в кро­ві лю­ди­ни от­ру­ту (не­без­пе­ч­ний хі­мі­кат), який ча­с­то спри­чи­нює хво­ро­бу се­р­ця, пе­чі­н­ки, кро­ви. Укра­ї­н­ці - лю­ди емо­цій­ні. Емо­ції не тре­ба га­си­ти, їх тре­ба ошля­хе­т­ню­ва­ти. Як і де? Тре­ба ді­тям в шко­лі опо­ві­да­ти, що кра­щі лю­ди то­му кра­щі, що в них у роз­мо­ві не­має ву­ли­ч­них слів. Во­ни сва­рять­ся так, щоб у їх­ніх се­р­цях не на­ро­с­тав гли­бо­кий гнів. Ро­зу­м­ні сва­рять­ся, щоб знай­ти шлях до до­стой­но­го ми­ру. І то­му во­ни не вжи­ва­ють об­ра­з­ли­вих слів, по­гроз, до­ко­рів. Ко­ли роз­гні­ва­ні вмі­ють по­ми­ри­ти­ся, а роз’­єд­на­ні - об’­єд­на­ти­ся, їм на­ле­жить кра­ще май­бу­т­нє. Не­має лю­ди­ни та­кої, яка б не ро­би­ла по­ми­лок. У гро­ма­ді ві­р­ні РУ­Н­Ві­ри по­ви­нні вчи­ти­ся пра­ви­ль­но ста­ви­ти­ся са­мі до се­бе: по­ма­га­ти один од­но­му ви­пра­в­ля­ти по­ми­л­ки уз­гі­д­ли­во. І го­ло­вне - без по­учень і все­знай­с­т­ва.

137. 

3. У «Ма­га Ві­рі» Ви пи­ше­те, що на­ші Пред­ки (Три­пі­ль­ці, Ски­ти) бу­ли На­ро­дом ба­дьо­рим, ве­се­лим, роз­спі­ва­ним. І ро­с­том, як стве­р­джу­ють ар­хе­о­ло­ги, бу­ли ви­щі, ма­ли мі­ц­ні­шу бу­до­ву. Що з на­ми, їх­ні­ми По­то­м­ка­ми ста­ло­ся? На ба­га­тій зе­м­лі жи­ве­мо бі­д­но. У се­лах ма­ло чу­ти пі­сень, і ні­би десь (ра­зом з жай­во­ро­н­ка­ми) зник дзві­н­кий ді­во­чий сміх, па­ру­бо­ць­кий ре­гіт. Ду­же хо­чу чу­ти Ва­шу ду­м­ку.

В. На­ші Пред­ки (Три­пі­ль­ці) ка­за­ли «смі». І бра­г­ма­ни в Ін­дії вжи­ва­ють са­н­с­к­рит­сь­ке сло­во «смі». Ми до­ба­ви­ли лі­те­ру «х», ка­же­мо «сміх». Сміх - це ща­с­тя (осві­т­лен­ня ду­ші), здо­ро­в’я. Тіль­ки лю­ди­на об­да­ро­ва­на ча­ром смі­ху. Чи є на пла­не­ті Зе­м­ля про­с­тір ба­га­т­ший на жит­тє­т­во­р­ні мі­не­ра­ли, ніж Укра­ї­н­сь­кий чо­р­но­зем. Впро­довж со­тень мі­ль­йо­нів ро­ків зни­ка­ло мо­ре на те­ри­то­рії, яка зветь­ся - Укра­ї­на. І Со­н­цем і Не­бом утве­р­джу­ва­ла­ся та­ї­на - фо­р­му­ва­ла­ся ко­ли­с­ка Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­ких На­ро­дів. Три­пі­ль­ці жи­ви­ли­ся до­бі­р­ни­ми ха­р­ча­ми (пше­ни­цею, мо­ло­ком, м’я­сом, ри­бою, гри­ба­ми, ме­дом, ово­ча­ми), їх­ні ха­р­чі, во­да, по­ві­т­ря не бу­ли за­тру­є­ни­ми. Ра­ді­с­ни­ми очи­ма во­ни ди­ви­ли­ся на світ, що їх ото­чу­вав. Во­ни зі сві­том, як з бо­же­с­т­вом, єд­на­ли­ся. (Між ін­шим, зга­даю сло­во «ба­н­ду­ра». Ми при­за­бу­ли пе­р­ві­с­ні зна­чен­ня ба­га­тьох слів. У Три­піл­лі над Дніп­ром бу­ло чу­ти ме­ло­дію «па­н­да­ри»; «пан» зна­чить «п’ять», а «да­ра» - «ді­ра». На ін­стру­ме­н­ті, який мав п’ять ді­рок, бу­ло на­тя­г­не­но п’ять струн: це бу­ла три­піль­сь­ка па­н­да­ра. Сьо­го­дні ка­же­мо «ба­н­ду­ра», і не­за­хо­п­лю­ю­че зву­чить сло­во «бан... ду­рист».) Ве­с­ня­н­ки, га­гі­л­ки, буй­ні ку­паль­сь­кі свя­та та­ять в со­бі обо­ж­нен­ня при­ро­ди со­ня­ч­ної, свя­то­ї. Та ста­в­ся пе­ре­во­рот в по­ве­ді­н­ці Ки­ян. Ре­лі­гія се­міт­сь­ка їм при­не­се­на Гре­ка­ми, на­ка­зує: «Не лю­би сві­ту, а ні ре­чей, що є в сві­ті», «Є­ва­н­ге­лі­є», 1-ий Л. Іва­на, 2,15. Не ду­май про зе­м­не і не лю­би йо­го. Ду­май про не­бе­с­ну Ві­т­чи­з­ну. «Пе­чер­сь­кий мо­на­с­тир по­від­омив на­шо­му ре­лі­гій­но­му пе­ре­ко­нан­ню не­при­хи­ль­ність до всьо­го ве­се­ло­го, до всьо­го, що мо­же по­від­оми­ти при­єм­ність люд­сь­ко­го жит­тя», хри­с­ти­я­ни­но­ві ма­ють бу­ти при­су­щі «по­кі­р­ність, стри­ман­ня, страх ми­с­лен­ня», «страх зе­м­них при­єм­но­с­тей», «мо­нах Па­м­ва по­кля­в­ся ні­ко­ли не смі­я­ти­ся», Н.І. Ко­с­то­ма­ров, «Пе­р­ша Кни­га», стор. 94, 96, 102, 103. І про це пи­ше й Іван Фра­н­ко. І ре­лі­гія не син­хро­ні­зо­ва­на з вда­чею ве­се­ло­го На­ро­ду, і по­ну­ра ци­ві­лі­за­ція (за­тру­єн­ня рік, лі­сів, сте­пів, по­ві­т­ря) при­гно­би­ли ду­шу три­піль­сь­ких По­то­м­ків. За­тьма­ри­ли їх­ню ду­хо­в­ну ра­дість. Не­має ра­до­с­ти зна­чить не­має здо­ро­в’я ні ду­ше­в­но­го, ні ті­ле­с­но­го. За­не­дба­ний у Лю­ди­ні «центр смі­ху»: вла­с­ти­вість, якою об­да­ро­ва­на тіль­ки Лю­ди­на. Усім, хто ви­знає моє вчен­ня, ка­жу: РУ­Н­Ві­ра - Ві­ра Ра­до­с­ти, Сві­т­ла, Лю­бо­ви, Кра­си, Ми­ло­се­р­дя. Лю­біть кві­ти, сві­т­лі ко­льо­ри, му­зи­ку, пі­с­ню, тан­ці, при­єм­ні па­хо­щі. Умій­те смі­я­ти­ся щи­ро і ві­ль­но. Сміх про­до­в­жує жит­тя, оба­дьо­рює ду­шу і ті­ло. Кра­ще се­р­це пра­цює у лю­ди­ни, яка щи­ро смі­є­ть­ся. Ми, Укра­ї­н­ці, за­ко­ха­ні в при­ро­ду. І ду­ша на­ша не­ви­ди­ми­ми про­мін­ня­ми по­єд­на­на з зе­ле­ною ду­шею при­ро­ди. Усе (гаї, сте­пи, рі­ки, со­н­це, не­бо) усмі­ха­єть­ся до нас - оздо­ро­в­лює жит­тя на­ше. І ося­ює ду­шу на­шу. І ві­ч­ний Дніп­ро-­Сла­ву­тич у здо­ро­вій ду­ші Та­ра­са Ше­в­че­н­ка смі­є­ть­ся. Чу­є­те: «За­ре­го­та­в­ся дід наш ду­жий, аж пі­на з ву­са по­те­к­ла». Яка си­ла без­по­се­ре­д­ньо­го смі­ху! Во­ле­лю­б­на бла­го­ро­д­на ве­се­лість - це од­на з вла­с­ти­во­с­тей лю­ди­ни Да­ж­бо­гом об­да­ро­ва­но­ї.

138. 

3. У нас є ба­га­то на­ви­ків на­бу­тих в мно­го­ві­ко­во­му раб­с­т­ві. Що ми по­ви­нні ро­би­ти, щоб оно­ви­ти се­бе, зві­ль­ни­ти­ся від то­го ра­ба, який за­гні­з­ди­в­ся у на­шо­му єс­т­ві і ро­бить нас дру­го­ря­д­ни­ми лю­дь­ми?

В. Перш за все, ми по­ви­нні бу­ти че­с­ни­ми са­мі з со­бо­ю. Від­ва­ж­но се­бе за­пи­тай­мо: що в нас На­ше, а що - Чу­же? Ко­ли хо­че­мо се­бе бу­ду­ва­ти, ко­ри­с­ту­ю­чись най­до­с­той­ні­ши­ми ду­хо­в­ни­ми ска­р­ба­ми, не ка­жі­мо: до Чу­жо­го ми вже зви­к­ли, і зве­мо йо­го На­шим. Від Рі­д­но­го ми від­ви­к­ли, і зве­мо йо­го Чу­жим. Ті, що так го­во­рять, при­зна­ють­ся - жи­вуть во­ни у тьмі тра­ди­цій­но­го раб­с­т­ва. Я ві­рю, що для Укра­ї­н­ців ро­зум укра­ї­н­сь­кий є ви­ста­ча­ю­чим. І склад ду­ші укра­ї­н­сь­кої ба­га­тий емо­ці­я­ми, ене­р­гі­єю, бла­го­род­с­т­вом. Го­ло­вне зба­г­ну­ти: щоб ми бу­ли ми, нам по­трі­б­на но­ва фі­ло­со­фія жит­тя. Ми по­ви­нні по­-но­во­му ста­ви­ти­ся до се­бе й до су­сі­дів. Я ча­с­то ка­жу: тіль­ки са­мо­бу­т­ня укра­ї­н­сь­ка куль­ту­ра є укра­ї­н­сь­ко­ю. Ко­ли во­на від­ста­ла (або бу­ла іно­зе­м­ця­ми при­ни­же­на і спо­тво­ре­на), то ми є на те, щоб її оно­ви­ти, зба­га­ти­ти. Усе, що но­ве, ро­дить­ся в бо­лях. Не бій­мо­ся в бо­лях са­мо­ут­ве­р­джу­ва­ти­ся, бу­ду­ва­ти се­бе. Хто не­за­ле­ж­но са­мо­ут­ве­р­джу­єть­ся, по­ве­р­тає со­бі гі­д­ність (стає ко­ва­лем сво­єї до­лі). Зна­є­мо: хре­с­ти­те­лі укра­ї­н­сь­ку са­мо­бу­т­ню ду­хо­в­ність бу­ли про­го­ло­си­ли не­за­кон­ною і глу­ми­ли­ся з неї на на­ших очах. І ни­щи­ли її, щоб між на­ми і ду­хом Пред­ків на­ших був зі­рва­ний міст. Щоб ми не бу­ли ми. У них бу­ла ме­та: зро­би­ти нас ре­лі­гій­ни­ми не по­-на­шо­му, мо­ра­ль­ни­ми і куль­ту­р­ни­ми не по­-на­шо­му. Щоб ми по­ві­ри­ли, що без чу­жої со­ві­с­ти ми не мо­же­мо бу­ти со­ві­с­ни­ми. Без чу­жо­го ро­зу­му ми не мо­же­мо бу­ти ро­зу­м­ни­ми. Без чу­жої Ві­ри ми не мо­же­мо бу­ти ві­ру­ю­чи­ми. Без чу­жої куль­ту­ри ми не мо­же­мо бу­ти куль­ту­р­ни­ми. Без чу­жої мо­ра­лі ми не мо­же­мо бу­ти мо­ра­ль­ни­ми. О, яка під­сту­п­на ця фі­ло­со­фія раб­с­т­ва. Бу­ла стра­ш­на ра­на за­вда­на ду­ші На­ро­ду на­шо­го. І ко­ли ми бу­де­мо бай­ду­жи­ми до то­го го­ря, яке ра­ни­ло ду­шу Пред­ків, то ми ожо­р­с­то­кі­є­мо са­мі до се­бе, і не бу­де в нас ві­ри в се­бе. І чу­жи­н­ці, ба­ча­чи, що ми Чу­жо­му по­кло­ня­є­мо­ся, а Рі­д­не зне­ва­жа­є­мо, не ма­ти­муть по­ша­ни до нас. Хто не має по­ша­ни сам до се­бе, хай не жде по­ша­ни від Чу­жи­н­ців. У РУ­Н­Ві­рі ми є ми са­мі пе­ред со­бою і пе­ред на­ро­да­ми Сві­ту. РУ­Н­Ві­ра - Но­вий Шлях Жит­тя Лю­ди­ни Укра­ї­н­сь­ко­ї.

139. 

3. Чи в Ан­г­лії, Ні­ме­ч­чи­ні бу­ли ре­лі­гій­ні роз­до­ри? Як­що так, то що ста­ло­ся, що їх те­пер не­має?

В. Упро­довж 16-ти сто­літь ар­хи­є­реї Хри­с­то­ві пра­г­ну­ли (і те­пер пра­г­нуть) на всі га­лу­зі жит­тя (куль­ту­ру, по­лі­ти­ку, еко­но­мі­ку) в бі­ль­шій чи ме­н­шій мі­рі впли­ва­ти. Пе­ре­го­р­не­мо де­кі­ль­ка сто­рі­нок іс­то­рі­ї. Ан­г­лі­єць Джан Ви­кліф (1320-1384 рр) по­чав від­ва­ж­но між Ан­г­лій­ця­ми ши­ри­ти ду­м­ку, що на­мі­с­ник Хри­с­то­вий па­па Рим­сь­кий втру­ча­єть­ся в по­лі­тич­не жит­тя Ан­г­лії при до­по­мо­зі сво­їх на­гля­да­чів, тоб­то єпи­с­ко­пів. І це роз’­єд­нує На­род, осла­б­лює Ан­г­лі­ю. І бу­ла до­в­га ви­сна­ж­ли­ва бо­ро­ть­ба. І Ан­г­лій­ці в Ан­г­лії пе­ре­мо­г­ли: про­го­ло­си­ли, що ко­роль Ан­г­лії є го­ло­вою це­р­к­ви Хри­с­то­во­ї. І він не під­ле­г­лий па­пі Рим­сь­ко­му. Як­що ко­роль не під­ле­г­лий, то не під­ле­г­лі й си­ни Ан­г­лі­ї. Ан­г­лій­ці (я їх вва­жаю лю­дь­ми си­ль­но­го, прак­ти­ч­но­го ро­зу­му) утве­р­ди­ли не­за­ле­ж­не ан­г­лій­сь­ке ро­зу­мін­ня «Є­ва­н­ге­лі­ї». Ні­мець Ма­р­тин Лю­тер (1483-1546 рр), ри­зи­ку­ю­чи жит­тям, ого­ло­сив, що па­па Рим­сь­кий не має пра­ва Ні­м­цям ди­к­ту­ва­ти, як во­ни по­ви­нні ро­зу­мі­ти «Бі­б­лі­ю», вчен­ня Хри­с­то­ве. Оче­ви­д­но, ар­хи­є­реї, які ви­зна­ють за­по­відь «Не вбий», хо­ті­ли Лю­те­ра спій­ма­ти і жи­в­цем спа­ли­ти на во­г­ні, як Че­ха Іва­на Гу­са (1369-1415 рр). У Фран­ції ко­роль Лю­їс 14-ий в 1682 ро­ці на Со­бо­рі єпи­с­ко­пів утве­р­див свя­щен­ний за­кон: «А­ні свя­тий Пе­т­ро, ані йо­го на­слі­д­ни­ки (тоб­то рим­сь­кі па­пи, при­м. Л. С.) не ма­ють жо­д­ної вла­ди над ко­ро­лем Фран­ції, і дер­жа­ва є зо­всім не­за­ле­ж­на від це­р­к­ви». У Єв­ро­пі най­кра­щі та­ла­н­ти (ску­ль­п­то­ри, ма­ля­рі, спі­ва­ки, ком­по­зи­то­ри, пись­мен­ни­ки) бу­ли під­по­ряд­ко­ва­ні це­н­зу­рі єпи­с­ко­па. Щоб їх обо­ро­ни­ти від ізу­їт­сь­кої це­н­зу­ри, ко­роль Лю­їс узяв їх під свою осо­би­с­ту опі­ку. І по­ча­в­ся бла­го­да­т­ний роз­квіт фра­н­цу­зь­кої лі­те­ра­ту­ри, яка ста­ла сві­то­вою сла­вою Фран­ці­ї. Щоб у Ні­ме­ч­чи­ні по­вні­с­тю по­га­с­ли во­г­ни­ща роз’­єд­нан­ня На­ро­ду на ка­то­ли­ків і лю­те­ра­нів, кра­щі си­ни Ні­ме­ч­чи­ни за­спі­ва­ли но­вий на­ці­о­на­ль­ний гимн «Ні­ме­ч­чи­на, Ні­ме­ч­чи­на по­над усе!». Усе со­ці­а­ль­не, по­лі­тич­не, куль­ту­р­не, ре­лі­гій­не по­ви­нне бу­ти під­ле­г­ле спра­вам Ні­ме­ч­чи­ни. «Ні­ме­ч­чи­на по­над Все­». І в Ні­ме­ч­чи­ні на­ці­о­на­лізм (Ва­г­нер, Ні­ц­ше та ін­ші) став не­ре­лі­гій­ною ре­лі­гі­є­ю. Там, де на­ці­о­на­ль­на ду­хо­в­ність по­ста­в­ле­на по­над Все, На­род зрід­ню­єть­ся, га­с­нуть во­г­ни­ща ре­лі­гій­ної во­ро­ж­не­чі. І кра­щі уми на­ції тво­рять но­ві ду­хо­в­ні цін­но­с­ті. 

Суть п’ят­на­д­ця­та 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

140. 

3. Па­не Лев Си­ле­н­ко, є ві­ра, що ми­с­лен­ня Ісу­са Хри­с­та - зра­зок до­ве­р­ше­но­с­ти. Не­має в ньо­му са­мо­за­пе­ре­чень, не­на­ви­с­ти. Є аб­со­лю­т­ний па­ци­фізм. Ісус же Бог!

В. І є ду­м­ка: вір, і бу­деш спа­сен­ний. По­чнеш ду­ма­ти, по­па­деш у грі­хи. Я вва­жаю, що грі­шить той, хто бо­їть­ся ду­ма­ти. Ісус Хри­с­тос ка­же не­дво­зна­ч­но усім, хто йде до ньо­го: «Ко­ли хто при­хо­дить до ме­не, й не зне­на­ви­дить ба­ть­ка сво­го й ма­тір, і жі­н­ку, й ді­тей, й бра­тів, і се­с­тер, та ще й свою ду­шу, не мо­же бу­ти уч­нем мо­їм», Лу­ка, 14,26. От­же, зне­на­видь ро­ди­чів, які да­ли то­бі жит­тя, то спо­до­ба­є­ш­ся Ісу­со­ві, бу­деш йо­го уч­нем. Не об­ла­го­ро­д­нюй свою ду­шу, не зба­га­чуй її шля­хе­т­ною до­б­ро­тою, а про­яви до сво­єї ду­ші жо­р­с­то­кість - зне­на­видь її. Ду­маю: як же лю­ди­на мо­же лю­би­ти ду­шу бли­ж­ньо­го сво­го, ко­ли во­на не має лю­бо­ви до се­бе. У всіх ре­лі­гі­ях ви­зна­че­но, що йде бо­ро­ть­ба між До­б­ром і Зло­м. І лю­ди­на по­ви­нна бо­ро­ти­ся зі Злом, щоб пе­ре­мо­г­ло До­б­ро. Ісус об’­яв­ляє но­ву ре­лі­гій­ну мо­раль: «Я вам гла­го­лю: не про­ти­в­те­ся злу», Мат­тей, 5,39. «Лю­біть во­ро­гів сво­їх, бла­го­сло­ві­те тих, хто кле­не вас», Мат­тей, 5,44. Ге­т­ман Ма­зе­па мав би бла­го­сло­ви­ти тих, які йо­го про­кли­на­ли. У Іва­на Гу­са від­би­ра­ли жит­тя - жи­в­цем па­ли­ли на во­г­ні. Він по­ви­нен бла­го­сло­ви­ти ка­тів, «не про­ти­ви­ти­ся злу». І Бог Ісус Хри­с­тос го­во­рить, як ми­ро­тво­рець: «У­сі бо, що ві­зь­муть меч, від ме­ча за­ги­нуть», Мат­тей, 26,52. От­же, щоб був мир, не бе­ріть ме­ча. А де­кі­ль­ка роз­ді­лів пе­ред цим, він, Ісус, ви­ра­з­но ка­же: «Не при­йшов я по­сла­ти спо­кій, а меч», Мат­тей, 10,34. Мо­ж­на до­во­ди­ти, що во­гонь хо­ло­д­ний, а лід - га­ря­чий, що мі­сяць - це со­н­це, а со­н­це - це мі­сяць, що під сло­вом «меч» тре­ба ро­зу­мі­ти «мир», а під «мир» - «меч», що «зло» - це «до­б­ро», а «до­б­ро» - «зло». Та ко­му ко­ри­с­но прак­ти­ку­ва­ти ша­ман­сь­ку ма­гію? Ісус На­за­рей був си­ном сво­го ча­су. Мо­же він мав ми­с­лен­ня чі­т­кі­ше, по­слі­до­в­ні­ше? І він не ви­ну­ва­тий, що ав­то­ри «Є­ва­н­ге­лій» уста­ви­ли в йо­го уста сло­ва-­ду­м­ки, які са­мі се­бе спро­с­то­ву­ють. («Є­ва­н­ге­лі­ї» бу­ли на­пи­са­ні 100 ро­ків пі­с­ля сме­р­ти Хри­с­та). Та я ві­рю, що Ісус на­вчав уч­нів, щи­ро ка­жу­чи: «Не лю­би сві­ту, ані ре­чей, що в сві­ті», 1-ий л. Іва­на, 2,15. Весь світ для Ісу­са, який був йо­му ві­до­мий, об­ме­жу­ва­в­ся про­с­то­ром сі­м­де­ся­ти кі­ло­ме­т­рів. І він мо­же не ба­чив на цьо­му про­с­то­рі ні­чо­го ва­р­то­го лю­бо­ві, на­ле­жа­чи до се­к­ти, яка від­рі­ка­єть­ся від зе­м­но­го (Ес­се­ни). (Ес­се­ни - на­зва юдей­сь­кої се­к­ти. Сло­во «ес­се­ни» по­ста­ло від схі­д­ньо-­ара­мей­сь­ко­го «га­с­сен», що зна­чить «по­бо­ж­ні». Ес­се­ни жи­ли ко­му­ною (ні­хто з них не мав при­ва­т­ної вла­с­но­с­ти). Ко­ли за­мо­ж­ня лю­ди­на хо­ті­ла при­єд­на­ти­ся до ес­се­нів, во­на му­си­ла свій ма­є­ток роз­да­ти мі­с­це­вим лю­дям. І скла­с­ти при­ся­гу, що вся­ку при­єм­ність вва­жає зло­м. Ес­се­ни ви­вча­ли «То­ру» («П’я­ти­к­ни­ж­жя Мой­се­я»), мо­ли­ли­ся. Іван Хре­с­ти­тель на­ле­жав до ес­се­нів. І він в Йо­р­да­ні во­дою освя­чу­вав тих, які хо­ті­ли бу­ти ес­се­на­ми (хре­с­тив), освя­чен­ням про­щав їм грі­хи. Він був двою­рід­ним бра­том ді­ви Ма­рії (Ісу­со­вої ма­те­рі). І він й Ісу­са охре­с­тив (во­дою), озна­ме­но­ву­ю­чи Ісу­со­вий при­хід до ес­се­нів). Я не з Ісу­сом і я не про­ти Ісу­са. Він був си­ном Йо­р­да­ну. Я син Дніп­ра, склад мо­єї ду­ші, спо­сіб мо­го ми­с­лен­ня орі­ян­сь­кий, я жи­ву в мо­є­му На­ро­ді, мій На­род жи­ве в ме­ні. Є в Ісу­са по­учен­ня га­р­ні, ми­ло­се­р­д­ні, ро­зу­м­ні. Але я не хо­чу бу­ти га­р­ним, ми­ло­се­р­д­ним, ро­зу­м­ним по­-чу­жо­му.

141. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, у «Ма­га Ві­рі» Ви на­зва­ли За­ра­ту­с­т­ру, Бу­д­ду, Кон­фу­ція, Хри­с­та, Мо­га­ме­та ве­ли­ки­ми Учи­те­ля­ми Люд­с­т­ва. І ви­сло­ви­ли свою ду­м­ку про їх­ні вчен­ня. Ве­ли­ч­не те, що в ко­ж­но­му з них Ви ба­чи­те щось ти­по­во їх­нє, са­мо­бу­т­нє, ва­р­те по­ша­ни. На яке по­учен­ня «Бі­б­лі­ї», і осо­б­ли­во Ісу­са Хри­с­та, Ви ра­ди­те Укра­ї­н­цям зве­р­ну­ти голо­в­ну ува­гу?

В. На по­ді­б­ні за­пи­тан­ня вже да­вав від­по­відь. Та в та­ких ви­па­д­ках не шко­дить по­вто­ри­ти­ся. По­ки що ма­ло та­ких, які пра­ви­ль­но ро­зу­мі­ють «Ма­га Ві­ру». Ті, що зро­зу­мі­ли пи­шуть: «»Ма­га Ві­ра» дає укра­ї­н­сь­ке тра­к­ту­ван­ня вчен­ня За­ра­ту­с­т­ри, Бу­д­ди, Кон­фу­ція, «Бі­б­лі­ї», і не кли­че Укра­ї­н­ців на ту чи ін­шу Чу­жу до­ро­гу, їм по­ка­зує їх­ній Шлях Жит­тя». Не бу­ло, не бу­де і не­має та­кої Кни­ги (тоб­то Бі­б­лії), яка б бу­ла всі­ми зве­ли­че­на, як свя­теє свя­тих. Му­су­ль­ма­ни, Ки­тай­ці, Ін­ду­си, Япо­н­ці свя­те пись­мо Юде­їв «Бі­б­лі­ю», від­ки­да­ють, їм во­но не по­трі­б­не. Є в них свої свя­ті Пись­ме­на, свій ду­хо­в­ний шлях жит­тя, своє ро­зу­мін­ня Бо­га, мо­ра­лі. І я в «Бі­б­лі­ї» не знай­шов се­бе. Не­має в ній ні­чо­го та­ко­го, що від­по­ві­да­ло б вда­чі мо­го На­ро­ду. Але в ній є ви­яв фі­ло­со­фії са­мо­збе­ре­жен­ня пле­ме­ни, На­ро­ду, з яким я по­вні­с­тю по­го­джу­ю­ся. І ра­джу тим Укра­ї­н­цям, які се­бе ша­ну­ють, на це зве­р­ну­ти ува­гу. На­при­клад, «Бі­б­лі­я» на­вчає Юде­їв: «Не­хай не бу­де в те­бе чу­жо­го Бо­га, і, щоб ти не по­кло­ня­в­ся чу­жо­му Бо­гу», «Пса­ль­ми», 81,9. От­же, ти Укра­ї­нець, і ко­ли ма­єш по­чут­тя шля­хе­т­ної гі­д­но­с­ти, не кривдь се­бе. Не по­кло­няй­ся Го­с­по­ду Са­ва­о­ту, бо він для те­бе чу­жий Бог (тоб­то, чу­же ро­зу­мін­ня Бо­га, чу­жа ду­хо­в­на тво­р­чість). Так є: «Го­с­подь Са­ва­от - Бог Із­ра­е­ля», про­рок Єре­мия, 16,9. У кон­це­п­ції Са­ва­о­та вті­ле­на ді­я­ль­ність і при­та­ман­ність жи­дів­сь­ко­го ге­ні­я. Ісус На­за­рей, як ра­бин і син Го­с­по­да Са­ва­о­та, лю­бив Са­ва­о­та (Бо­га На­ро­ду Із­ра­ель­сь­ко­го), а не Амо­на (Бо­га На­ро­ду Єги­пет­сь­ко­го). Ісус, ко­ли учи­тель за­ко­ну Жи­дів­сь­ко­го за­пи­тав йо­го: «Ко­т­ра за­по­відь ве­ли­ка в за­ко­ні», від­по­вів: «Лю­би Го­с­по­да Бо­га сво­го», «це най­бі­ль­ша і най­пе­р­ша за­по­відь», Мат­тей, 22, 36-38. «Лю­би Го­с­по­да Бо­га сво­го» - та­ку свя­ту за­по­відь ма­ли всі пле­ме­на і На­ро­ди 2000 ро­ків пе­ред на­пи­сан­ням «Бі­б­лі­ї». Є во­на по­ша­но­ва­на в Япо­нії, Ін­дії, Ки­таї, у За­ра­ту­с­т­ро­вих «А­ве­с­тах». Чо­му лю­бов до сво­го Бо­га має та­ке ве­ли­ке зна­чен­ня? У своє­му Бо­го­ві, як у рі­д­ній ма­те­рі, ві­ру­ю­чий ба­чить те, що по­-рі­д­но­му про­мо­в­ляє до йо­го ду­ші. Щоб мій На­род не був ра­бом Са­ва­о­та, Ал­ла­ха чи ін­ших іно­зе­м­них бо­жеств, я йо­му не­су сві­т­ло Ві­ри в Єди­но­го Го­с­по­да, і хай свя­тить­ся ім’я Йо­го Да­ж­бог! Укра­ї­нець, лю­би Бо­га сво­го. Не по­кло­няй­ся іно­зе­м­ним ро­зу­мін­ням Бо­га. Не будь ра­бом!

142. 

3. Ско­во­ро­да зне­ва­ж­ли­во ста­ви­в­ся до ар­хи­є­ре­їв (єпи­с­ко­пів), кри­ти­ку­вав «Бі­б­лі­ю». Яка в ньо­го ре­лі­гій­на фі­ло­со­фія? Чи лю­бив він Укра­ї­ну бі­ль­ше, ніж Ісу­са? Яким він був у жит­ті? Роз­мо­в­ля­ю­чи зі свя­ще­ни­ком, я по­чув від ньо­го та­ке: «У Си­ле­н­ко­вій РУ­Н­Ві­рі не­має мі­с­ти­ки - та­ї­ни Бо­жо­ї». І я не знав, що від­по­ві­с­ти?

В. Є ба­га­то на­пи­са­но кни­жок про Гри­го­рія Ско­во­ро­ду і йо­го фі­ло­со­фію, чи­тай­те-­ду­май­те. Ско­во­ро­да, пе­ре­бу­ва­ю­чи в Ав­с­т­рії, по­зна­йо­ми­в­ся з учен­ням Джа­на Каль­ви­на. Каль­вин зве­ли­чу­вав ас­ке­тизм і вва­жав, що для до­стой­них хри­с­ти­ян не по­трі­б­ні єпи­с­ко­пи, по­пи. На чо­лі каль­вин­сь­кої гро­ма­ди сто­я­ли ста­р­ши­ни об­ра­ні ві­ру­ю­чи­ми - лю­дь­ми без­за­с­те­ре­ж­но від­да­ни­ми Ісу­со­ві. Ско­во­ро­да (ПЬснь 7-ма, во­с­к­ре­се­нію Хри­с­то­ву) скла­дає при­ся­гу, що ко­ли весь світ ві­ді­йде від Ісу­са, він бу­де жи­ти в Ісу­со­ві, і він вва­жає, що жит­тя Ісу­со­ве є для ньо­го (для Ско­во­ро­ди) сла­вою і че­с­тю. «Пусть весь мір от­бЬ­жит! Я бу­ду в тебЬ жить, о Іи­су­се! Смерть твоя - мнЬ жи­вот, Желчь твоя - сла­с­тей род, о Іи­су­се! Твой сей по­но­с­ний крест - Се мнЬ хва­ла й честь, о Іи­су­се!» Ра­бин Ісус (син ро­ду юдей­сь­ко­го ца­ря Да­ви­да) для Ско­во­ро­ди є Бог, «Бог, а все ін­ше - твар», Гр. Ско­во­ро­да, «Тво­ри», том 1, стор. 14-15. При ін­шій на­го­ді Ско­во­ро­да ні­би за­пе­ре­чує Ско­во­ро­ду, пи­шу­чи: «Бог і при­ро­да - од­не й те са­ме»: та­кі ро­зу­мін­ня Бо­га вла­с­ти­ві пан­те­ї­з­мо­ві. Мих. Гру­шев­сь­кий («І­с­то­рія Ре­лі­гій­ної Ду­м­ки в Укра­ї­ні») вва­жає, що у Ско­во­ро­ди «ча­с­то бу­ває ту­ман­на і ско­м­п­лі­ко­ва­на йо­го ре­лі­гій­на фі­ло­со­фі­я». Шу­ка­ти си­с­те­ми, яс­но­с­ти у «ре­лі­гій­ній фі­ло­со­фі­ї», яка є «ту­ман­на і ско­м­п­лі­ко­ва­на», не ко­ж­но­му хо­че­ть­ся. Ін­сти­тут до­слі­дів Во­ли­ні у Вин­ні­пе­зі (Ка­на­да) в 1983 ро­ці ви­дав кни­ж­ку «Ду­хо­в­ність Укра­ї­н­сь­ко­го На­ро­ду», в якій на стор. 176-ій чи­та­є­мо: «Пи­сан­ня Ско­во­ро­ди ви­во­ди­ло з рі­в­но­ва­ги й Т. Ше­в­че­н­ка, який на­віть на­звав на­шо­го фі­ло­со­фа «і­ді­о­том», а йо­го тво­ри «бе­з­то­л­ко­ви­ми»», Т. Ше­в­че­н­ко, «По­в­на Збі­р­ка Тво­рів», том 2, стор. 340, Ки­їв, 1949 рік. (Зга­ду­ю­чи своє бі­д­не ди­тин­с­т­во, Ше­в­че­н­ко пи­ше: «... кру­гом ли­с­то­чки об­ви­ду, та й спи­сую Ско­во­ро­ду», або «Три ца­ріє со да­ри». Та­ке бу­ло на­вчан­ня: уч­ні пе­ре­пи­су­ва­ли сто­рі­н­ки з «Пса­л­ти­ря», щоб на­вчи­ти­ся пра­ви­ль­но пи­са­ти сло­во). (У 1947-48 ро­ках по­ет То­дось Ось­ма­ч­ка в та­бо­рах «пе­ре­мі­ще­них осіб» (Ав­г­с­бург - Но­вий Ульм) го­во­рив: «Лев Си­ле­н­ко - су­час­ний Ско­во­ро­да». Я то­ді був сту­де­н­том, слу­хав ле­к­ції Дм. Чи­жев­сь­ко­го, яко­му ска­зав: хо­ті­ло­ся б знай­ти в Ско­во­ро­ди щось са­мо­бу­т­нє, щось та­ке, чо­го не­має в «Є­ва­н­ге­лі­ях», в гре­ць­кій фі­ло­со­фі­ї. Про­фе­сор від­по­вів: фі­ло­соф Ско­во­ро­да не був тво­р­цем фі­ло­соф­сь­кої си­с­те­ми.) Учень Ско­во­ро­ди (біо­граф М. Ко­ва­лин­сь­кий) пи­ше, що «Ско­во­ро­да де­ко­ли вжи­вав укра­ї­н­сь­ку мо­ву та пра­во­пи­су вжи­ва­ю­чо­го в укра­ї­н­сь­ко­му ви­го­во­рі». І ду­мав я: фі­ло­соф до­б­ре знав мо­ви гре­ць­ку, ні­ме­ць­ку, ла­тин­сь­ку, а от мо­ву рі­д­но­го на­ро­ду вжи­вав тіль­ки... де­ко­ли. У ми­ло­се­р­ді фі­ло­со­фа є щось не­ми­ло­се­р­д­не. Він пи­сав свої тво­ри ди­ва­ць­ким «ві­ні­г­ре­том», за­ха­ра­щу­вав ре­чен­ня ла­тин­сь­ки­ми, поль­сь­ки­ми, це­р­ко­в­но-­бо­л­гар­сь­ки­ми сло­ва­ми. А міг би зба­га­ти­ти на­ці­о­на­ль­ну гі­д­ність спів­ві­т­чи­з­ни­ків, пи­шу­чи свої тво­ри на ба­га­тій мо­ві сво­го На­ро­ду так, як це ро­би­ли Ів. Ко­т­ля­рев­сь­кий, Та­рас Ше­в­че­н­ко. «Ско­во­ро­да май­же 30-ть ро­ків ма­н­д­ру­вав, та За­по­ро­ж­сь­ку січ... об­ми­нав, чо­му?» - за­пи­тав ме­не ву­са­тий за­по­ро­жець, при­ятель Яво­р­ни­ць­ко­го. Ше­в­че­н­ко пи­ше, що «на­віть жі­н­ки з ро­га­ча­ми пі­ш­ли в гай­да­ма­ки». Пі­ш­ли, «со­п­ра­га­ю­чи сро­д­ную со­бі ча­с­т­ную до­л­ж­ность з об­ще­ю». Ско­во­ро­да пе­ре­ля­ка­но об­ми­нав те се­ло, в яко­му сто­я­ли гай­да­ма­ки (на­род­ні ли­ца­рі-­обо­ро­н­ці во­лі і че­с­ти). «Світ ме­не ло­вив, але не спій­мав». Лю­бий Гри­го­ріє Са­ви­чу, який світ те­бе ло­вив? Як­що ло­вить світ зла, не ті­кай. З сві­том зла тре­ба бо­ро­ти­ся. Як­що ло­вить світ до­б­ра, не ті­кай. До­б­рим сло­вом, до­б­рою ді­єю тре­ба зба­га­чу­ва­ти си­лу до­б­ра. Так, Ско­во­ро­да кри­ти­ку­вав «Бі­б­лі­ю», але дух «Бі­б­лі­ї» (дух юде­йо-­хри­с­ти­я­ні­з­му) три­мав у по­ло­ні йо­го до­б­ру ду­шу. Є та­кі, які вва­жа­ють йо­го его­це­н­т­ри­ком: так чи ні, я ба­чу в ньо­му лю­ди­ну ми­ло­се­р­д­ну, спів­чу­т­ли­ву, та­ла­но­ви­ту. І щи­ро лю­б­ле­ну лю­дь­ми. Та в йо­го вчен­ні я ні­чо­го не знай­шов та­ко­го, чо­го не бу­ло в па­м’я­ті на­шо­го му­д­ро­го На­ро­ду (на­ща­д­ка Три­пі­ль­ців, які бу­ли тво­р­ця­ми ус­них «Вед»). З ко­ре­ня Три­піль­сь­ко­го по­хо­дять ве­ли­кі Учи­те­лі Люд­с­т­ва (ски­ти (ски­фи) Спі­та­ма За­ра­ту­с­т­ра, Га­у­та­ма Буд­да). У них бу­ло вчен­ня про «пі­з­нан­ня «Я» люд­сь­ко­го»: Со­к­рат, Пла­тон, Ари­с­то­тель бу­ли за­хо­п­ле­ні вчен­ням ски­та За­ра­ту­с­т­ри, і я про це де­та­ль­ні­ше пи­шу в «Ма­га Ві­рі». Гре­ць­ке сло­во «ми­с­ті­кос» зна­чить «та­ї­на», «та­є­м­ни­чість». Не­має в сві­ті та­кої Ві­ри, в якій би бу­ла по­вні­с­тю від­су­т­ня мі­с­ти­ка. Є во­на й у рі­з­них фі­ло­соф­сь­ких те­чі­ях да­в­ніх і су­час­них. 

У юде­йо-­хри­с­ти­я­ні­з­мі є мі­с­ти­ка (та­ї­на та­їн): сам Бог Са­ва­от, яко­го ні­хто не ба­чив, сво­ї­ми па­ль­ця­ми в Си­най­сь­кій пу­с­ти­ні на ска­лі на­пи­сав За­по­ві­ді. І в цю мі­с­ти­ку тре­ба ві­ри­ти - тіль­ки ві­ри­ти. Ко­ли ти да­си за­пи­тан­ня: чи Са­ва­от, крім ге­б­рей­сь­кої мо­ви, знав ще ін­шу, бу­деш по­ка­ра­ний. 

У юде­йо-­хри­с­ти­я­ні­з­мі є мі­с­ти­ка, але во­на для це­р­к­ви тро­хи не­без­пе­ч­на. Ко­ли лю­ди­на мо­же без­по­се­ре­д­ньо ко­му­ні­ку­ва­ти­ся з Бо­гом Хри­с­том, п’ю­чи йо­го кров і їв­ши йо­го ті­ло, то то­ді ар­хи­є­ре­їв не по­трі­б­но. Є ж бо тран­су­б­с­та­н­ція (мі­с­ти­ч­но­го єд­нан­ня з Хри­с­том). Є рі­з­ні по­нят­тя мі­с­ти­ки. 

Є в «Ма­га Ві­рі» Да­ж­бо­жа мі­с­ти­ка. Є в мо­ли­т­ві, яку го­во­рить ві­р­ний РУ­Н­Ві­ри. « Да­ж­бог - Сві­т­ло, я в Сві­т­лі і Сві­т­ло в ме­ні, не­має Ві­ри ви­щої за Сві­т­ло­». У цю мі­с­ти­ку хо­четь­ся ві­ри­ти: бо Лю­ди­на на­ро­дже­на Сві­т­лом, і то­му во­на лю­бить Сві­т­ло. І, по­ме­р­ши, від­хо­дить у Сві­т­ло - мі­с­ти­ка єд­нан­ня з Да­ж­бо­гом. 

І об’­яв­лен­ня РУ­Н­Ві­ри, но­во­го ро­зу­мін­ня Да­ж­бо­га є свя­тою мі­с­ти­кою - та­ї­ною Ми­ло­се­р­д­но­го і Єди­но­су­що­го Го­с­по­да Укра­ї­ни-­Ру­си. І здій­с­ню­ю­чи об­ряд по­хо­ван­ня, ми ка­же­мо, що сме­р­ти не­ма­є. Спо­чи­лий від­хо­дить у Цар­с­т­во Ду­ха Пред­ків Рі­д­них, яке за­та­є­не у єс­т­ві На­ро­ду. Так, як є рі­з­ні ро­зу­мін­ня Бо­га, мо­ра­лі, куль­ту­ри, є рі­з­ні ро­зу­мін­ня мі­с­ти­ки (у ре­лі­гі­ях, у фі­ло­соф­сь­ких кон­це­п­ці­ях).

143. 

3. У на­шо­му На­ро­ді є при­слі­в’я: не ві­рю, по­ки не по­ба­чу. І от зна­йо­мий ме­ні ска­зав: по­ві­рю в Да­ж­бо­га, як ме­ні Си­ле­н­ко йо­го по­ка­же, з Да­ж­бо­гом хо­чу осо­би­с­то по­зна­йо­ми­ти­ся. І ще за­пи­тан­ня. Мій су­сід Па­нас лю­дям ка­же, що ви­знав Си­ле­н­ко­ву ві­ру в Да­ж­бо­га єди­но­су­що­го. І, як мі­с­тик, осо­би­с­то з Да­ж­бо­гом спі­л­ку­єть­ся, як лю­ди­на з лю­ди­но­ю. За­пе­в­няє, що Да­ж­бог йо­му дає від­по­ві­ді на рі­з­ні за­пи­тан­ня. Що ска­за­ти?

В. Ба­бу­ся йде до це­р­к­ви, щоб на ма­лю­н­ку по­ба­чи­ти Бо­га, по­ці­лу­ва­ти йо­го і сві­ч­ку по­ста­ви­ти. У неї - ма­ло роз­ви­не­на уява. І для неї бо­го­маз на­ма­лю­вав об­раз Са­ва­о­та. Жи­ди, які вва­жа­ють се­бе лю­дь­ми кра­щи­ми, ніж гої, Са­ва­о­та не ма­лю­ють (тоб­то не ро­б­лять ідо­ла, щоб йо­му по­кло­ня­ти­ся). У свя­тих хра­мах Да­ж­бо­жих не ви­сі­ти­муть об­ра­зи Да­ж­бо­жі. Да­ж­бог - Свя­тий Дух, хі­ба Свя­тий Дух має об­раз, стать? За­пи­тай при­яте­ля: «По­ві­т­ря є?» Є. От­же, хай ста­не і ди­вить­ся на те, що Є. Хо­че з ним осо­би­с­то по­зна­йо­ми­ти­ся, то хай сту­лить уста і до­ло­нею за­криє но­са. Без ті­єї си­ли, якої він не ба­чить, не змо­же про­жи­ти й де­кі­ль­кох хви­лин. По­ві­т­ря є тіль­ки од­ні­єю з ба­га­тьох жит­тє­дай­них сил Да­те­ля Бут­тя (Да­ж­бо­га). Да­ж­бог є в су­ті на­шої су­ті. Да­ж­бог є ене­р­гі­єю, яка діє в на­шо­му ті­лі, і най­бо­же­с­т­вен­ні­ши­ми ви­ява­ми ці­єї ене­р­гії є на­ша сві­до­мість, яка по­єд­на­на з ми­ну­лим, су­час­ним і май­бу­т­нім жит­тям пла­не­ти Зе­м­ля. У ва­шо­го су­сі­да, хоч він і ка­же, що ви­знає Си­ле­н­ко­ве вчен­ня, спра­в­ді се­міт­сь­ке ро­зу­мін­ня Го­с­по­да по­да­не в «Бі­б­лі­ї». «Бі­б­лі­я» пи­ше, що Ав­ра­ам, Са­ра, Яків ве­ли роз­мо­ви з Го­с­по­дом Са­ва­о­том, уго­ща­ли Са­ва­о­та сма­же­ною ба­ра­ни­но­ю. Яків (Із­ра­ель) і Го­с­подь Са­ва­от, схо­пи­в­ши один од­но­го за по­яс­ни­цю, бо­ро­ли­ся. І Са­ва­от по­чав про­си­ти: «Пу­с­ти ме­не», та Яків вла­д­но від­по­вів: «Не пу­щу, му­сиш по­бла­го­с­ло­ви­ти ме­не», 1-ша кн. Мой­сея, гл. 32. Бог Са­ва­от уда­рив Яко­ва по но­зі, за­вдав біль, і Яків зві­ль­нив Го­с­по­да Са­ва­о­та. Ми, ві­р­ні РУ­Н­Ві­ри, ма­є­мо су­час­не укра­ї­н­сь­ке бо­го­ро­зу­мін­ня. Да­ж­бог - ві­ч­на са­мо­на­сна­жу­ю­ча ене­р­гія бут­тя не­сві­до­мо­го і сві­до­мо­го. Да­ж­бог - Сві­т­ло, Лю­бов, Ми­ло­се­р­дя. У всіх ре­лі­гі­ях є лю­ди, які в сні роз­мо­в­ля­ють з бо­же­с­т­вом чи про­ро­ком. Снить­ся мо­на­хо­ві-­бу­д­ди­с­то­ві, що з ним роз­мо­в­ляв Буд­да і да­вав йо­му по­ра­ди. Му­су­ль­ма­нин у сні ба­чить Мо­га­ме­та, про яко­го він що­дня на­по­ле­г­ли­во ду­ма­є. Люд­сь­кій вда­чі вла­с­ти­во у сні ве­с­ти роз­мо­ву з ме­р­т­ви­ми і жи­ви­ми лю­дь­ми, про яких во­ни зо­се­ре­дже­но по­стій­но ду­ма­ють. І тут не­має ні­чо­го над­зви­чай­но­го, мі­с­ти­ч­но­го. Не у сні, а на яву з Да­ж­бо­гом роз­мо­в­ляє той, хто жи­ве для бла­га Ві­т­чи­з­ни, хто об­ла­го­ро­джує, оща­с­ли­в­лює се­бе ві­р­ні­с­тю На­ро­до­ві, ро­ди­ні, ві­р­ним при­яте­лям, хто пра­це­лю­б­ні­с­тю зба­га­чує ду­хо­в­ну суть сво­го єс­т­ва, сво­го Ро­ду. Він ді­я­ми (ре­а­ль­ні­с­тю) до­стой­но­го жит­тя роз­мо­в­ляє з Да­ж­бо­гом, сла­вить Да­ж­бо­га, Го­с­по­да сво­го. Він ві­рить: про­мін­ня со­н­ця, сві­до­мість люд­сь­ка, сві­т­ле на­тхнен­ня ду­ші, тво­р­чий ро­зум є мо­вою Да­ж­бо­жо­ю.

144. 

3. Учи­те­лю, є лю­ди, які так за­хо­п­ле­ні ді­єю Ва­шо­го ро­зу­му і се­р­ця, що звуть Вас Спа­си­те­лем. Ви спа­са­є­те лю­дей Укра­ї­ни?

В. Є ду­м­ка, що всі лю­ди од­на­ко­ві. Ні, ко­ж­на лю­ди­на має свій світ. І між де­ся­ть­ма мі­ль­йо­на­ми лю­дей ви не знай­де­те й дві лю­ди­ни, які б бу­ли аб­со­лю­т­но од­на­ко­ві. І це від­но­сить­ся й до скла­ду ду­ші люд­сь­ко­ї. Є лю­ди, які ві­рять в іс­ну­ван­ня Ви­щих Сил, мо­лять­ся до них, і ждуть від них спа­сін­ня. От­же, лю­ди­на жде Спа­си­те­ля Го­с­по­дом по­сла­но­го. Да­ж­бог дав Лю­ди­ні все, що їй по­трі­б­не, щоб во­на мо­г­ла са­ма се­бе спа­са­ти. Са­ма своє жит­тя утве­р­джу­ва­ти. Хто зді­б­ний сам се­бе спа­са­ти, ні­ко­ли не бу­де ра­бом. Я по­ка­зую На­ро­до­ві Шлях Спа­сін­ня, і цей шлях зветь­ся РУ­Н­Ві­ра. Я ві­рю: мій На­род ве­ли­кий, ба­га­тий, си­ль­ний, му­д­рий. Він мо­же сам се­бе спа­са­ти. Хто при­хо­дить до мо­го На­ро­ду з Чу­жи­ни, як чу­жи­нець і об’­яв­ляє се­бе Спа­си­те­лем, не­се по­не­во­лен­ня. Він ка­же: «Я Спа­си­тель, хто ві­рить в це, хай стає на ко­лі­на, він раб мій, я йо­го спа­саю, я Аль­фа і Оме­га, і той, хто в ме­не ві­рує, спа­сен­ний». Спа­сає, зна­чить ви­з­во­ля­є. Є в Ле­сі Укра­ї­н­ки сві­т­ла ду­м­ка, і я хо­чу її тут зга­да­ти. «Хто ви­з­во­лить­ся сам, той бу­де ві­ль­ний. Хто ви­з­во­лить ко­го, в не­во­лю ві­зь­ме». Щоб ми бу­ли На­ро­дом ві­ль­ним, спа­сай­мо са­мі се­бе, іду­чи із зна­ме­ном Да­ж­бо­жим: та­ке спа­сін­ня най­бла­го­ро­д­ні­ше в Сві­ті. На­род, який не хо­че сам се­бе спа­са­ти (жде, що хтось йо­го спа­се), спа­сен­ним не бу­де. На­род очо­ле­ний про­ві­д­ни­ком, ро­зум і ду­ша яко­го не під­ле­г­лі жо­д­ним у сві­ті іно­зе­м­ним ре­лі­гі­ям, іде­о­ло­гі­ям, до­к­т­ри­нам, йде пра­ви­ль­ною до­ро­гою спа­сін­ня і утве­р­джен­ня сво­го Єс­т­ва. Жи­ди, на­при­клад, ждуть Ме­сію (тоб­то Мо­ші­я­г­ва, по­сла­н­ця від Яг­ве). Кон­к­ре­т­ні­ше: ждуть ве­ли­ко­го про­ві­д­ни­ка. Ві­рять: ве­ли­кі про­ві­д­ни­ки (спа­си­те­лі) Яг­вою по­сла­ні. (Де­та­ль­ні­ше про зна­чен­ня про­ві­д­ни­ка в жит­ті бджіл, пта­хів і лю­дей пи­шу в «Ма­га Ві­рі» (День 33-тій «Чо­му по­трі­б­ний культ про­ві­д­ни­ка?»)).

145. 

3. Ви­хо­дить, що не ми (пле­м’я По­лян) ви­б­ра­ли над Дніп­ром мі­с­це для по­бу­до­ви Ки­є­ва. При­йшов до нас з Юдеї юде­єць Ан­д­рій, уст­ро­мив хре­с­та на гор­бу, і ска­зав: тут бу­де ве­ли­ке мі­с­то з ба­га­ть­ма це­р­к­ва­ми на сла­ву Ісу­са Хри­с­та - си­на Бо­га Са­ва­о­та, Го­с­по­да На­ро­ду Із­ра­ель­сь­ко­го. Ме­не ця іс­то­рія при­гно­б­лю­є. Хто та­кий апо­с­тол Ан­д­рій?

В. Як­би ми на юде­йо-­хри­с­ти­я­нізм ди­ви­ли­ся так, як Ан­г­лій­ці чи Ні­м­ці, ми б бу­ли ме­н­ше з’ю­да­ї­зо­ва­ні. І на­ше в нас бу­ло б бі­ль­ше по­ша­но­ва­не. Ан­д­рій, як пи­ше «Є­ва­н­ге­лі­я», був од­ним з 12-ти апо­с­то­лів. І він так, як і всі, хто йшов з Ісу­сом, був огре­че­ний (гел­ле­ні­зо­ва­ний). І не ви­па­д­ко­во має гре­ць­ке ім’я Ан­д­ре­ас, що зна­чить «му­ж­ність». Ан­д­ре­ас по­хо­див з Га­лі­ле­ї. У «Є­ва­н­ге­лі­ї» (Іван, 1,40; Ма­р­ко, 1,16; Іван, 12,22) є не­зна­ч­ні зга­д­ки про Ан­д­рі­я. Але в апо­к­ри­фах (ка­з­ках, ле­ге­н­дах), які іс­то­рі­єю не під­тве­р­дже­ні, є опо­ві­ді, що апо­с­тол Ан­д­рій про­по­ві­ду­вав в Ма­ке­до­нії і Ски­тії та Би­ти­нії (бі­ля Бо­с­фо­ру). І був ро­з­п’я­тий на пе­ре­кі­с­но­му хре­с­ті бі­ля Ко­рин­фу (у Пів­ден­ній Гре­ції). Та в них не­має зга­д­ки, що Ан­д­рій був там, де сьо­го­дні сто­їть Ки­їв. Гре­ки-­ар­хи­є­реї (пі­с­ля хре­щен­ня Ки­їв­сь­кої Ру­си) по­ча­ли в Ки­є­ві ши­ри­ти но­ву ка­з­ку: апо­с­тол Ан­д­рей на Ки­їв­сь­ких го­рах уст­ро­мив хрест, і цим, мо­в­ляв, під­няв ав­то­ри­тет хре­щен­ня Ру­сі. Во­ни лю­би­ли цю ле­ге­н­ду по­вто­рю­ва­ти в св. Со­фі­ї. Нов­го­род­сь­кі ар­хи­є­реї, щоб не бу­ти гі­р­ши­ми, в Нов­го­род­сь­ких це­р­к­вах ого­ло­си­ли, що Ан­д­рей, уст­ро­ми­в­ши хре­с­та на Ки­їв­сь­кій го­рі, при­був до Нов­го­ро­ду. І бі­ля Нов­го­ро­ду та­кож уст­ро­мив хре­с­та, і то­му й се­ло в честь св. Ан­д­рія зветь­ся Гру­зі­но: тут апо­с­тол Ан­д­рій хре­с­та «у­г­ру­зіл». І про це ши­ро­ко пи­шеть­ся в «Жи­тії Ми­ха­і­ла Сал­ло­са». У Мо­с­ко­ви­тії скі­с­ний хрест на­зва­ний Ан­д­ре­ев­сь­ким. І він зве­ли­че­ний на пра­по­рах по­руч з «ві­за­н­тій­сь­ким дво­го­ло­вим ор­лом». Оче­ви­д­но, ко­ли б Мо­с­ко­ви­тія по­ко­ри­ла Ві­за­н­тію, во­на б на­зва­ла се­бе Ві­за­н­ті­єю, адже ар­хи­є­реї Мо­с­к­ву про­го­ло­си­ли Тре­тім Ри­мом. («Е­н­ци­к­ло­пе­дія Аме­ри­ка­на», Том 24-ий (1938 р. Ню-­Йорк, СІ­ЛА) на стор. 8-мій пи­ше, що на трон Мо­с­ков­сь­кої ім­пе­рії в 1613 ро­ці сів Ми­ха­їл Фе­до­ро­вич. Спра­в­ді, на всіх ста­рих гео­гра­фі­ч­них ка­р­тах Єв­ро­пи (в Ан­г­лії, Фран­ції, Ні­ме­ч­чи­ні) пи­шеть­ся Мо­с­ко­ви­ті­я. Щой­но Пе­т­ро 1-ий пі­с­ля бою під Пол­та­вою дав Мо­с­к­вин­сь­кій ім­пе­рії (на по­ра­ду єпи­с­ко­па Фе­о­фа­на Про­ко­по­ви­ча) ім’я Рос­сі­я. Іс­то­ри­ки зна­ють: є Укра­ї­на-­Русь і є Мо­с­ко­ви­тія-­Рос­сі­я. От­же, те­р­мін Укра­ї­на ви­ник в 1187 ро­ці, а те­р­мін Рос­сія - пі­с­ля 1709 ро­ку.).

146. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, Ви ду­же хо­че­те, щоб Ваш рі­д­ний на­род був ба­га­тим, ві­ль­ним, ща­с­ли­вим. А чи Ви по­чу­ва­є­те се­бе ба­га­тою і ща­с­ли­вою лю­ди­ною?

В. Я чу­ю­ся ща­с­ли­вим то­ді, ко­ли ба­чу Укра­ї­н­ця, який ви­знає Рі­д­ну Укра­ї­н­сь­ку На­ці­о­на­ль­ну Ві­ру. Він ві­ль­на лю­ди­на. Моя Ві­ра ста­ла йо­го Ві­ро­ю. Жо­д­ні в сві­ті ду­ше­ло­ви не спій­ма­ють йо­го ду­ші, і не по­не­во­лять, і це йо­го ща­с­тя оща­с­ли­в­лює ме­не. Я своє ща­с­тя ба­чу в ща­с­ті На­ро­ду. Своє ба­гат­с­т­во ба­чу в ба­гат­с­т­ві На­ро­ду. Я не маю вла­с­ної ха­ти, ні­яко­го ма­є­т­ку не ма­ю. Ні до­ро­гих ме­б­лів, ні цін­них ре­чей не маю, і все це ме­ні не по­трі­б­не. Я Да­ж­бо­гом по­сла­ний гість до На­ро­ду. Жи­ву, щоб усі мої ду­хо­в­ні і ті­ле­с­ні си­ли від­да­ти На­ро­до­ві, щоб не бу­ти в бо­р­гу. Адже і ду­ша моя, і бит­тя мо­го се­р­ця да­не На­ро­до­м. Від На­ро­ду отри­ма­не, я по­ви­нен На­ро­до­ві по­ве­р­ну­ти. Як­що мій лю­бий На­род ме­не не ці­нує, і за­бу­де, і моя пра­ця во­ро­га­ми бу­де зни­ще­на, все од­но - уми­ра­ю­чи, усмі­х­ну­ся, що жи­ву­чи між ра­ба­ми, не був ра­бом. Лю­бив сво­го Бо­га - був Да­ж­бо­жим си­ном. Лю­би­ти сво­го Бо­га, о, яке це свя­те ща­с­тя!

147. 

3. Те­пер що­ро­ку в Укра­ї­ні ви­би­ра­ють най­кра­си­ві­шу ді­в­чи­ну, та ще не зна­ють - як її на­зва­ти? Ко­ро­ле­ва, прин­це­са, місс. Од­ні лю­ди та­кі ви­бо­ри схва­лю­ють, а ін­ші - осу­джу­ють. Що ска­же­те Ви?

В. Сло­во «ді­в­чи­на» по­хо­дить від «ді­ва», а «ді­ва» від «див», «дев», що у на­ших Пред­ків (Три­пі­ль­ців) озна­ча­ло «бог», і я ши­ро­ко в «Ма­га Ві­рі» та під час роз­мов, ка­жу, що від «див» по­ста­ли сло­ва «де­ус», «зевс», «те­ос». У ді­в­чи­ні на­ші Пред­ки ба­чи­ли чар Бо­жий, ди­во­т­ність, кра­су, ми­лість. І ім’я на­шої Пе­р­во­ро­ди­те­ль­ки Лель вті­лює в со­бі ле­лін­ня, ми­ло­се­р­дя, не­бе­с­ну до­б­ро­т­ність. Сло­во «пан» зна­чить «п’ять», і па­ном був ко­ж­ний, хто був до­ско­на­ло на­ро­дже­ний (мав в до­б­ро­му ста­ні п’ять ор­га­нів чут­тя: слух, нюх, зір, смак, до­тик). До­б­ре, щоб най­кра­ща ді­в­чи­на ма­ла на­зву «пан­на Укра­ї­ни». У ко­ж­но­го На­ро­ду є своя кра­са. Є кра­са не­гри­тян­сь­ка, є кра­са япон­сь­ка, є кра­са ін­ду­сь­ка. Яка кра­са най­кра­ща? На це від­по­ві­с­ти не мо­ж­на: бо кра­си­ве не­кра­си­ве, а не­кра­си­ве - кра­си­ве. У да­в­ні ча­си кра­си­ва ді­в­чи­на вва­жа­ла­ся да­ром Бо­жим, її про­го­ло­шу­ва­ли бо­ги­нею і їй по­кло­ня­ли­ся. Спра­в­ді, по­кло­ня­ли­ся тим да­рам Бо­жим, яки­ми во­на об­да­ро­ва­на. Ко­ж­ний На­род ві­рить, що він кра­си­вий, і ця ві­ра окра­си­в­лює йо­го вда­чу. Кра­са - ве­ли­ка си­ла, і осо­б­ли­во то­ді, ко­ли во­на має кра­си­ву ду­шу. Ді­в­чи­на по­ви­нна свою кра­су зве­ли­чу­ва­ти еле­га­н­т­ни­ми ма­не­ра­ми, умін­ням кра­си­во хо­ди­ти, си­ді­ти, смі­я­ти­ся. Умін­ням бу­ти ми­ло­се­р­д­но­ю. І го­ло­вне: з її ду­ші має ви­про­мі­ню­ва­ти­ся бла­го­ро­д­не по­чу­ван­ня, яке озна­ме­но­ва­не лю­бо­в’ю до рі­д­ної Ві­т­чи­з­ни, її мо­ви, її во­лі, її кра­си. У всі ча­си на всіх ку­т­ках пла­не­ти Зе­м­ля ді­в­ча­та ста­ра­ли­ся бу­ти при­на­д­ни­ми. Фі­ло­со­фи, по­ети, пись­мен­ни­ки, ма­ля­рі ма­ють хо­тін­ня обо­ж­ню­ва­ти кра­су, і це обо­ж­нен­ня освя­чує їх­нє на­тхнен­ня. Кра­са люд­сь­ка при­кра­шує пла­не­ту на­шу, її тре­ба пле­ка­ти, щоб во­на ма­ла до­б­ре ті­ле­с­не й ду­хо­в­не здо­ро­в’я на сла­ву Люд­с­т­ва.

148. 

3. Є в нас при­слі­в’я: не хва­ли се­бе, хай те­бе лю­ди по­хва­лять. Хо­ті­ти бу­ти сла­в­ним зна­чить про­яв­ля­ти не­скро­м­ність.

В. Не ко­ж­не при­слі­в’я опра­в­да­не жит­тям. «Хай те­бе лю­ди хва­лять». Які лю­ди? До­стой­на лю­ди­на знає: ко­ли її хва­лять бла­з­ні, во­на про­па­ща. Ко­ли до­стой­ну лю­ди­ну зне­ва­жа­ють не­до­стой­ні, во­на ро­бить­ся ще до­стой­ні­шо­ю. Є та­кі, які ка­жуть: то він сла­во­люб, тя­ж­ко пра­цює, хо­че бу­ти сла­в­ним. Че­с­но пра­цю­ва­ти для че­с­ної спра­ви - шля­хе­т­на ри­са сві­т­ло­го се­р­ця, че­с­но­го ро­зу­му. І всі та­ке пра­г­нен­ня сла­ви по­ви­нні бла­го­сло­ви­ти. Сла­в­на Ба­ть­кі­в­щи­на має сла­в­них си­нів і до­чок, має сла­в­них хлі­бо­ро­бів, учи­те­лів, ша­х­та­рів, ко­ва­лів, спі­ва­ків, пись­мен­ни­ків, по­лі­ти­ків. І ми ка­же­мо: «сла­ва Да­ж­бо­гу». Бу­де наш Бог сла­в­ний, бу­де­мо й ми сла­в­ни­ми лю­дь­ми. Сла­в­мо­ся на всіх зе­м­лях і у всіх ві­ках до­б­ро­тою сво­го се­р­ця, та­ла­н­том сво­го ро­зу­му, пра­це­лю­б­ні­с­тю, охай­ні­с­тю і свя­тою ві­ро­ю. Ве­ли­кий На­род сам сво­їм жит­тям се­бе ро­бить ве­ли­ким.

149. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, що ду­ма­є­те про пан­сло­в’я­нізм? А за­пи­тую ось чо­му. Проф. Ч., поль­сь­кий па­т­рі­от (жи­ве у Вро­ц­ла­ві), во­ло­діє ба­га­ть­ма мо­ва­ми. Укра­ї­н­сь­кою, 17 бе­ре­з­ня 1990 ро­ку, на­пи­сав ме­ні так: «Я вва­жаю, що Лев Си­ле­н­ко є Про­рок не тіль­ки Укра­ї­н­ців, але й ці­лої сло­в’я­н­щи­ни». По­си­лаю Вам ко­пію йо­го ли­с­та. Чо­му в «Ма­га Ві­рі» Ви не за­кли­ка­ли тво­ри­ти пан­сло­в’ян­сь­ку си­лу?

В. Люд­с­т­ву не по­трі­б­ні пан­ге­р­ма­нізм, па­на­ра­бізм, пан­сло­в’я­нізм чи пан­аме­ри­ка­нізм. На пла­не­ті Зе­м­ля жи­вуть рі­з­ні ра­си, на­ції, пле­ме­на. І це ме­ні на­га­дує сад, у яко­му ро­с­туть рі­з­ні кві­ти. Усіх їх зве­ли­чує не­од­на­ко­вість. Я про­ти бра­тан­ня На­ро­ду з На­ро­дом то­му, що знаю з іс­то­рії: під час бра­тан­ня си­ль­ні­ший ро­бить ра­бом сла­б­шо­го. І ві­до­мо: бі­б­лій­ні Ка­їн і Авель бу­ли бра­та­ми. Є бра­тан­ня єхи­д­не, під­сту­п­не. І осо­б­ли­во Укра­ї­н­ці зна­ють, що з ни­ми впро­довж ві­ків бра­та­ли­ся не Іра­н­ці, Іс­па­н­ці, Ан­г­лій­ці, а ті, які зва­ли се­бе... сло­в’я­на­ми. «Ми ж сло­в’я­ни»! Ве­ли­ка ви ця­ця. По­ка­жіть не­сло­в’я­нам, що ви вмі­є­те са­мі се­бе ша­ну­ва­ти, жи­ти, як до­б­рі лю­ди з до­б­ри­ми лю­дь­ми. Ви зне­сла­ви­ли се­бе, ве­ду­чи між со­бою кри­ва­ві вій­ни. Сло­в’я­ни ду­ши­ли сло­в’ян в ім’я сло­в’ян­сь­ко­го бра­тер­с­т­ва. Ми єв­ро­пей­ці - ра­са, яка об­да­ри­ла Люд­с­т­во ге­ні­я­ль­ни­ми ви­на­хо­да­ми у сві­ті тех­но­ло­гі­ї. Ми утве­р­ди­ли но­ві по­нят­тя ко­с­мо­ло­гі­ї. Ми ви­на­хі­д­ли­ві, пра­цьо­ви­ті, від­ва­ж­ні, ру­х­ли­ві лю­ди. І ма­є­мо пе­ред сві­том про­де­мо­н­с­т­ру­ва­ти, що тво­рить­ся но­ве об­лич­чя Єв­ро­пи, но­ва її іс­то­рія, в якій На­род не гно­б­ле­ний На­ро­до­м.

Суть шіст­на­дця­та 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

150. 

3. Ішов над бе­ре­гом Дніп­ра, і по­ба­чив трьох па­ру­б­ків. Во­ни сто­я­ли, під­ня­в­ши ру­ки до не­ба. «Що це озна­чає?», пи­та­ю. А во­ни: «Ми єд­на­є­мо­ся з ко­с­мо­сом». Я зро­зу­мів: во­ни по­тра­пи­ли під вплив яко­їсь ін­ду­сь­кої се­к­ти. Ска­жіть, де є ко­с­мос?

В. Я не про­ти ме­ди­та­ці­ї. Умін­ня ві­ді­йти від ли­хих ду­мок у сто­ро­ну сві­т­лих, щоб за­спо­ко­ї­ти ду­шу, сто­м­ле­ну стре­сом, по­кра­щи­ти бит­тя се­р­ця, ди­хан­ня, ко­ри­с­не. Гре­ць­ке сло­во «ко­с­мос» зна­чить «світ», сві­то­ва га­р­мо­ні­я. І звід­си «ко­с­мо­го­ні­я» (сві­то­т­во­рен­ня), «ко­с­мо­ло­гі­я» (сві­то­з­нав­с­т­во). При­га­дую: мав сім ро­ків, лю­бив влі­т­ку з та­том і су­сід­сь­ки­ми хло­п­чи­ка­ми спа­ти на по­дві­р’ї (на сі­ні). «Си­ну, вже ніч, усі сплять. А ти чо­му? Що є?». «Та­ту­се, я так лю­б­лю ди­ви­ти­ся на зо­рі. Во­ни до ме­не всмі­ха­ють­ся, а я до них. Во­ни жи­ві, іс­к­ря­ть­ся. Ба­бу­ся ка­за­ли: ма­ле­нь­ка зі­ро­нь­ка, то ду­ша по­ме­р­лої ди­ти­ни». І сьо­го­дні лі­т­ньої но­чі вий­ду на ба­л­кон, і са­мі­т­ній си­джу і ми­с­ля­ми ле­чу до зі­рок, в ко­с­мо­с. Є ле­ге­н­ди, що Буд­да, Хри­с­тос, Мо­га­мет, по­ме­р­ши, во­з­не­с­ли­ся в ко­с­мо­с. Оче­ви­д­но, ці ле­ге­н­ди по­ста­ли то­ді, ко­ли лю­ди без­за­с­те­ре­ж­но ві­ри­ли, що не­бо - тве­р­да сте­ля, до якої при­крі­п­ле­ні зо­рі, бі­ля яких жи­вуть свя­ті ду­ші. Сьо­го­дні лю­ди­ні ста­ло ві­до­мо: світ (ко­с­мос) без­ме­ж­ний. Ні­де ні­якої «не­бе­с­ної тве­р­ді» не­ма­є. Та лю­ди­на, яка під­ня­ла­ся на п’ять кі­ло­ме­т­рів над Зе­м­лею, не по­чу­ває се­бе так зру­ч­но, як на Зе­м­лі: від­чу­ває ки­с­не­ву не­до­ста­чу. А ко­ли б то­го па­ру­б­ка, що сто­яв над Дніп­ром, і під­нят­тям рук до не­ба, єд­на­в­ся з ко­с­мо­сом, під­ня­ти так, як він є, шіст­на­дцять кі­ло­ме­т­рів над зе­м­лею, він би не­гай­но по­мер. І жо­д­ні 6 у сві­ті си­ли не по­ве­р­ну­ли б йо­му жит­тя. Він би став же­р­т­вою ко­с­мо­су. На ви­со­ті 300 кі­ло­ме­т­рів лі­та­ють ко­с­мо­на­в­ти. І хоч во­ни по­ки­ну­ли Зе­м­лю, їх при жит­ті три­має все, що во­ни взя­ли з со­бою з Зе­м­лі. У «Ма­га Ві­рі» (День Тре­тій «Світ і йо­го Та­ї­на» і День Че­т­ве­р­тий «Лю­ди­на і Без­ме­ж­ність») я ви­сло­в­люю свої мі­р­ку­ван­ня про Лю­ди­ну і ко­с­мо­с. У мо­ли­т­вах до Да­ж­бо­га лю­ди­на ми­с­ля­ми єд­на­єть­ся з Сві­том, ка­жу­чи: я в Сві­ті і Світ в ме­ні. Жи­тель пла­не­ти Зе­м­ля, чи він під­ні­має ру­ки до ко­с­мо­су чи ні, вко­м­по­но­ва­ний у ко­с­мо­с. І Со­н­це, і Мі­сяць, і не­ви­ди­мі про­мін­ня зі­рок на­шої га­ла­к­ти­ки і су­сі­д­ніх, ді­ють на єс­т­во лю­ди­ни. Усі мо­гу­т­ні зру­шен­ня в со­н­ці ози­ва­ють­ся в клі­ти­нах лю­ди­ни, і ма­ють вплив на їх­ню ене­р­гі­ю. Да­ж­бог - ві­ч­на і не­зни­щи­ма Дія (Ене­р­гія), ми в Да­ж­бо­го­ві і Да­ж­бог в нас, Да­ж­бог - наш рі­д­ний Го­с­подь, не­має Ві­ри ви­щої за Ві­ру в рі­д­но­го Го­с­по­да. Не­бо і Зе­м­ля так зрід­не­ні, як муж і же­на, ми їх­ні ді­ти. Ми сла­ви­мо Да­ж­бо­га, лю­би­мо Сві­т­ло, Да­ж­бог - Сві­т­ло.

151. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, знає Вас Укра­ї­на і ці­ну­є. І я це чув, ко­ли між ін­те­лі­ге­н­та­ми йшла роз­мо­ва про во­лю - не­за­ле­ж­ність на­ці­о­на­ль­ної ду­ші. Ска­жіть, які є ро­зу­мін­ня во­лі?

В. На по­ді­б­не за­пи­тан­ня я вже да­вав від­по­відь. От­же, при­га­дую ска­за­не. Во­ля - од­на. Ро­зу­мінь - ба­га­то. Є ро­зу­мін­ня Во­лі бла­го­ро­д­не (тоб­то, шля­хе­т­не). Бла­го­ро­д­на Во­ля сві­т­ла, бо во­на впо­ря­д­ко­ва­на за­ко­на­ми мо­ра­лі (зви­ча­є­во­с­ти) і куль­ту­ри (об­ря­д­но­с­ти) ство­ре­ни­ми На­ро­дом впро­довж усі­єї йо­го іс­то­рі­ї. У бла­го­ро­д­ній Во­лі зве­ли­че­на са­мо­ди­с­ци­п­лі­на, бу­ду­ю­ча тво­р­чість, лю­дя­ність, ду­ше­в­на кра­са, не­за­ле­ж­ні ду­хо­в­ні си­ли На­ро­ду. Лю­ди бла­го­ро­д­ної Во­лі ус­пі­ш­ні, ща­с­ли­ві, бо во­ни вмі­ють до­три­му­ва­ти­ся за­ко­нів, іс­ну­ю­чих у дер­жа­ві. Во­ни сві­до­мо у своє­му що­ден­ні пле­ка­ють то­ч­ність, зо­се­ре­дже­ність, по­слі­до­в­ність, ці­ле­с­п­ря­мо­ва­ність. У них не­має хо­тінь по­ру­шу­ва­ти пра­ви­ла, іс­ну­ю­чі в кра­ї­ні, щоб та­ке по­ру­шен­ня не ста­ло зви­ч­кою руй­ну­ю­чою, яка ча­с­то ве­де лю­ди­ну за ґра­ти. Шля­хе­т­на лю­ди­на лю­бить бла­го­ро­д­ну Во­лю більш, ніж се­бе, о, та­ка лю­бов освя­чу­єть­ся Да­ж­бо­гом - сві­т­ло­дай­ним Да­те­лем Бут­тя. Як­що си­ни і до­ч­ки лю­б­лять бла­го­ро­д­ну Во­лю по­над усе, їх­ню Ві­т­чи­з­ну жо­д­ні вто­р­ж­ни­ки не по­не­во­лять, їх­ній На­род ні­ко­ли не бу­де ра­бом. І є ро­зу­мін­ня Во­лі раб­сь­ке. На­род, який не ша­нує за­ко­нів, іс­ну­ю­чих у сво­їй ві­ль­ній дер­жа­ві, осла­б­лює сам се­бе. Підго­то­в­ляє грунт для тих чу­жих аг­ре­си­в­них сил, які хо­чуть йо­го за­крі­па­чи­ти. Він ще є ра­бом, хоч і жи­ве на во­лі. Він ще не до­зрів сам се­бе утве­р­джу­ва­ти, сам для се­бе тво­ри­ти за­ко­ни і їх ви­ко­ну­ва­ти, щоб се­бе бу­ду­ва­ти. Йо­го мо­же зде­мо­ра­лі­зу­ва­ти при­не­се­на з чу­жи­ни мо­раль. І він за­мість то­го, щоб тво­ри­ти Во­лю, ті­ши­ти­меть­ся тим, що спі­ва­ти­ме пі­сень про Во­лю. Спі­ва­ти про Во­лю і тво­ри­ти Во­лю - це не те са­ме. Не­без­пе­ч­на для На­ро­ду Во­ля аб­со­лю­т­на, їй вла­с­ти­вий жах без­по­ря­д­ку, са­мо­су­ду, те­ро­ру. Є Во­ля ві­ді­бра­ти в лю­ди­ни жит­тя. Є Во­ля не ви­ко­ну­ва­ти за­ко­нів, які охо­ро­ня­ють гро­ма­дян і Ві­т­чи­з­ну. Є Во­ля на­си­ль­с­т­ва, об­ма­ну, тоб­то без­со­ві­с­на, бру­та­ль­на Во­ля. Во­на ке­ро­ва­на га­с­ла­ми - «не вкра­деш, не про­жи­веш», «не об­ду­риш, не ді­с­та­неш», «о­д­не ду­май, а дру­ге го­во­ри, од­не го­во­ри, а дру­ге - ро­би». Я ка­жу: чим більш в На­ро­ді Во­ля впо­ря­д­ко­ва­на, са­мо­ди­с­ци­п­лі­но­ва­на, куль­ту­р­на, мо­ра­ль­на, тим більш На­род ві­ль­ний. У «Ма­га Ві­рі» у «Сі­мох За­ко­нах Пра­ви­ль­но­го Жит­тя» тве­р­джу, що Во­ля - це бо­же­с­т­вен­не Ща­с­тя. Ща­с­тя не па­дає з не­ба, лю­ди­на йо­го тво­рець. Лю­ди­на, яка лю­бить да­ва­ти на­ка­зи і са­ма лю­бить ви­ко­ну­ва­ти на­ка­зи, отри­ма­ні від зве­р­х­ни­ка, зра­з­ко­ва. Зі зра­з­ко­вих лю­дей тво­рить­ся ща­с­ли­вий зра­з­ко­вий На­род.

152. 

3. Учи­те­лю Лев Си­ле­н­ко, до­б­ре, що Ви є! Без­ри­ту­а­ль­но спо­ві­да­ю­ся. Я не­ві­ру­ю­чий. Ві­ра не по­трі­б­на, її те­пер за­мі­ни­ла тех­но­ло­гія, те­ле­ві­зор. При­ятель ка­же, що знай­шов се­бе в «Бі­б­лі­ї», але він тро­хи ві­рить, тро­хи - ні. Я те­пер шу­каю се­бе в Кон­фу­цію, в Хри­с­ті, але, як не­ві­ру­ю­чий. Про Ва­шу РУ­Н­Ві­ру чув, але ду­маю: укра­ї­н­ці не ві­рять, що в них мо­же бу­ти своя ві­ра. Во­ни в ха­тах три­ма­ють іко­ни для де­ко­ра­ції сті­ни, ви­глу­п­лю­ють се­бе. Я на роз­до­рі­ж­жі. Жду хоч па­ру слів про ві­ру.

В. Во­ї­ни Свя­то­с­ла­ва Хо­ро­б­ро­го вва­жа­ли се­бе лю­дь­ми ве­ли­кої Ві­ри. Лю­ди­на бо­я­з­ли­ва, бай­ду­жа, не­стій­ка, зра­д­ли­ва вва­жа­ла­ся не­ві­ру­ю­чо­ю. У сво­їй ду­ші ма­ти свою Ві­ру - ве­ли­ке Ща­с­тя. У Ві­рі су­ку­п­ність на­ви­ків, по­нять, жит­тє­вих до­сві­дів. У Ві­рі об­ря­д­ність ста­в­лен­ня до се­бе, до жі­н­ки, чо­ло­ві­ка, ді­тей, до Ро­ду сво­го. Спо­тво­ре­не по­нят­тя Ві­ри має той, хто ка­же: су­час­ній лю­ди­ні Ві­ри не по­трі­б­но, бо мі­с­це Ві­ри за­ймає тех­но­ло­гія, на­у­ка, ми­с­те­ц­т­во. Ні, су­час­ній лю­ди­ні бі­ль­ше, ніж пе­р­ві­с­ній, по­трі­б­на Ві­ра. Су­час­на лю­ди­на від­чу­ває ду­хо­в­ну вто­му, осла­б­лен­ня ене­р­гі­ї. Тех­но­ло­гія, по­ну­ра ци­ві­лі­за­ція її ви­сна­жує, сто­м­лює, за­тру­ює Зе­м­лю і Не­бо. Лю­ди­на, щоб ря­ту­ва­ти се­бе, хо­че ві­ри­ти у си­лу не­по­ро­ч­них дже­рел Жит­тя. Хо­че обо­ж­ню­ва­ти Да­ж­бо­жий світ. Хо­че ві­ри­ти. Хто не­має Ві­ри, той по­ви­нен її ство­ри­ти, щоб ма­ти пра­ви­ла жит­тя до­стой­но­го, на­тхнен­но­го, ра­ді­с­но­го. «Я ві­ру­ю­чий»: цих слів до бо­лю ма­ло. Ві­ра має від­чу­ва­ти­ся в по­ве­ді­н­ці лю­ди­ни. У її ми­с­лен­нях і ді­ях. У лю­ди­ні, яка в сво­їй ду­ші має свою Ві­ру (не по­зи­че­ну з Чу­жи­ни) є уз­го­дже­ність між Ві­рою і по­ве­ді­н­ко­ю. Ко­ли лю­ди­на має Ві­ру їй на­ки­ну­ту, не вга­р­мо­но­ва­ну з ду­хом її вда­чі, во­на стає ли­це­мі­ром: по­во­дить­ся не так, як ві­рить і ві­рить не так, як по­во­ди­ть­ся. Ти Укра­ї­нець, Ві­ра в Да­ж­бо­га вті­лює ду­хо­в­ні і ті­ле­с­ні осо­б­ли­во­с­ті тво­го На­ро­ду. Во­на на­ві­ки-­ві­ч­ні за­ко­до­ва­на в ге­нах, в ду­ші тво­го На­ро­ду. І скі­ль­ки б ти не шу­кав се­бе у Ві­рі Кон­фу­ція, Хри­с­та, Мо­га­ме­та, не знай­деш. У Чу­жо­му - чу­же. У Рі­д­но­му - рі­д­не. О, які бо­же­с­т­вен­ні за­ко­ни Не­ба і Зе­м­лі. Зе­м­ля має шлях Не­бе­с­ний, а Не­бо має шлях Зе­м­ний. Лю­ди­на з двох шля­хів (Зе­м­но­го і Не­бе­с­но­го) тво­рить шлях Люд­сь­кий. І вдо­с­ко­на­лює йо­го зви­ча­я­ми і об­ря­да­ми сво­єї Ві­ри. Ві­ра своя най­с­п­ра­ве­д­ли­ві­ша і най­бо­же­с­т­вен­ні­ша. Ві­ра своя в ду­ші ро­дить­ся так, як На­дія, Лю­бов. Во­на освя­че­на Да­ж­бо­гом, щоб ти був ти. Удо­ско­на­лю­ю­чи свою Ві­ру (чи, як Ла­ти­ни ка­жуть «Ре­лі­гі­ю»), ти удо­ско­на­лю­єш свою вда­чу, куль­ту­ру сво­єї ду­хо­в­ної ене­р­гії, своє від­чу­ван­ня і ро­зу­мін­ня Да­те­ля Бут­тя (Да­ж­бо­га). Ті, які ка­жуть, що Укра­ї­н­ці не зді­б­ні ма­ти РУ­Н­Ві­ру, уві­ру­ва­ли, що Укра­ї­н­ці не зді­б­ні бу­ти лю­дь­ми ві­ль­ни­ми і до­стой­ни­ми. Як­що Укра­ї­н­ці бу­дуть шу­ка­ти Ві­ру в «Бі­б­лі­ї» чи в «Ко­ра­ні», то це озна­ча­ти­ме, що во­ни шу­ка­ють се­бе там, де їх не­ма­є. Щоб на­ші дер­жа­в­ні спра­ви бу­ли ус­пі­ш­ни­ми, во­ни по­ви­нні бу­ти тво­ре­ні лю­дь­ми ве­ли­кої Ві­ри. У ве­ли­ко­го На­ро­ду ве­ли­ка Ві­ра. Хто має ма­лу Ві­ру, той її зо­всім не­ма­є. Є чи­ма­ло та­ких Укра­ї­н­ців, які ка­жуть, що ві­рять у Са­ва­о­та не то­му, що ві­рять, а то­му, що зви­к­ли до Са­ва­о­то­вої іко­ни. У них є зви­ч­ка, а не Ві­ра. Во­ни раб­сь­ку зви­ч­ку звуть Ві­ро­ю. Ро­зу­мін­ня Ві­ри у них раб­сь­ке: во­ни є ра­ба­ми по­-ві­рі.

153. 

3. Як ста­вить­ся РУ­Н­Ві­ра до на­у­ки (ас­т­ро­но­мії, біо­ло­гії)?

В. Люд­с­т­во впро­довж ти­ся­чо­літь шу­ка­ло від­по­ві­ді на за­пи­тан­ня: ко­ли був ство­ре­ний Світ? У «Ма­га Ві­рі» пи­шу, що на не­пра­ви­ль­но по­ста­в­ле­не за­пи­тан­ня бу­ли да­ні не­пра­ви­ль­ні від­по­ві­ді. Ле­ге­н­ди про со­т­во­рен­ня Сві­ту по­да­ні в ре­лі­гі­ях ( у «Ве­дах», «Бі­б­лі­ї») сьо­го­дні ці­ну­ють­ся тіль­ки, як на­род­на тво­р­чість. Світ не мав по­ча­т­ку і не ма­ти­ме кі­н­ця. Світ ві­ч­но був Сві­том. РУ­Н­Ві­ра ша­нує ли­ца­рів люд­сь­ко­го ро­зу­му, які се­бе про­яв­ля­ють в ас­т­ро­но­мії, біо­ло­гії та ін­ших на­у­ках. Ро­зу­мін­ня Да­ж­бо­га но­ве, і йо­го си­ла в то­му, що в ньо­му на­у­ка ба­чить се­бе, во­лю тво­р­чо­с­ти. Та я про­ти слі­пої ві­ри в Ро­зум, Ін­ту­ї­ці­ю. Я за те, щоб Ро­зум ні­ко­ли не був за­ко­ха­ний сам у се­бе слі­по. Усе, що сьо­го­дні най­ро­зу­м­ні­ше, май­бу­т­ні по­ко­лін­ня ма­ють пра­во при по­тре­бі пе­ре­осми­с­ли­ти і йти да­лі на сла­ву Да­ж­бо­жу.

154. 

3. Учи­те­лю, на пе­р­шій сто­рі­н­ці «Ма­га Ві­ри» пи­ше­те: «Здо­ро­в’я ди­ти­ни по­чи­на­єть­ся у се­р­ці чо­ло­ві­ка і жі­н­ки». Це по­езія чи об­гру­н­то­ва­на дій­с­ність?

В. З по­ді­б­ним за­пи­тан­ням до ме­не зве­р­ну­ло­ся чи­ма­ло лю­дей, щой­но од­ру­же­них. У «Ма­га Ві­рі» пи­шу, що ма­ти-­при­ро­да і до­б­ра, і жо­р­с­то­ка. Во­на сто­їть на сто­ро­ні си­ль­но­го, зді­б­но­го бо­ро­ти­ся за жит­тя, від­сто­я­ти своє «я». Оче­ви­д­но, ця «жо­р­с­то­кість» по­трі­б­на, щоб лю­ди, як вла­с­ни­ки пла­не­ти Зе­м­ля, не гі­р­ша­ли ті­лом, не зхи­рі­ли ду­ше­ю. Не нам су­ди­ти ма­тір-­при­ро­ду. До­б­ро­т­ність її в то­му, що во­на нам дає пра­во пі­зна­ти се­бе со­бі на ща­с­тя. Хоч лю­ди­на сьо­го­дні бі­ль­ше про се­бе знає, ніж п’ять ти­сяч літ то­му, все ж чи­ма­ло знань ко­ри­с­них (на­бу­тих впро­довж со­ток ти­сяч літ) во­на за­тра­ти­ла, її нюх, зір ста­ли шля­хе­т­ні­ши­ми, та си­ла їх­ня осла­б­ла. Осла­б­ло чи­ма­ло ко­ри­с­них ін­сти­н­к­тів. Ди­ти­на, жи­ву­чи в утро­бі ма­те­рі, го­ту­єть­ся до при­хо­ду на світ Да­ж­бо­жий. Її ру­ч­ки, ні­ж­ки ру­ха­ють­ся, її ву­ха чу­ють бит­тя ма­ми­но­го се­р­ця, шум кро­ви, що те­че по жи­лах. І чує во­на зо­в­ні­ш­ні зву­ки: ма­ми­ні сло­ва во­на не тіль­ки чує, а й зви­кає до їх ме­ло­ді­ї. І сві­т­ло Сві­ту ледь по­мі­т­но про­ни­кає до ди­ти­ни. І во­на чує пі­с­ню ма­те­рин­сь­ку, і та­ти­не сло­во ще пе­ред сво­їм на­ро­джен­ням. Як­що ма­ма має до­б­ре здо­ро­в’я, не па­лить тю­тю­ну, не п’є го­рі­л­ки, чаю, ка­ви, ро­зу­м­но ха­р­чу­єть­ся, во­на за­по­ча­т­ко­вує до­б­ре здо­ро­в’я ди­ти­ни. Оче­ви­д­но, здо­ро­в’я ди­тя­чо­го се­р­ця мо­же та­кож ін­ко­ли за­ле­жа­ти від здо­ро­в’я та­ти­но­го се­р­ця. Си­ла спа­д­ко­во­с­ті мі­с­те­рій­на, і її не лег­ко роз­га­да­ти. Та є ві­до­мо, що не тіль­ки ро­ди­на, на­род, а й ра­са має свої при­та­ман­но­с­ті (та­ї­ни до­б­ро­го здо­ро­в’я і хво­роб). От­же, у сло­вах «здо­ро­в’я ди­ти­ни по­чи­на­єть­ся у се­р­ці чо­ло­ві­ка і жі­н­ки», пе­ре­да­на об­гру­н­то­ва­на дій­с­ність.

155. 

3. Є в ка­то­ли­ць­ких і гре­ко-­пра­во­с­ла­в­них це­р­к­вах об­ряд при­ча­щан­ня, а в ба­га­тьох про­те­с­та­н­тів - не­ма­є. Що во­но озна­чає?

В. У Пе­р­сії був Бог Ми­т­ра (сло­во «ми­т­ра» зна­чить «со­н­це»). Ми­т­ра­ди­с­ти ві­ри­ли, що хліб - це ті­ло Ми­т­ри, а ви­но - йо­го кров, во­ни при­ча­ща­ли­ся да­ра­ми Ми­т­ри. У гре­ків Де­о­ни­сій - Бог ви­но­г­ра­д­них са­дів (де­та­ль­ні­ше про це пи­шу в «Ма­га Ві­рі»). Гре­ки вро­чи­с­то при­ча­ща­ли­ся: пи­ли ви­но (кров Де­о­ни­сія). І сп’я­ні­в­ши, вла­ш­то­ву­ва­ли буй­ні гу­лян­ня. Не ві­рить­ся ме­ні, що Ісус На­за­рей, бу­ду­чи ра­би­ном, лю­ди­ною ви­хо­ва­них по­чу­вань і уяви, міг ска­за­ти: «Хто їсть ті­ло моє і п’є кров мою, має жит­тя ві­ч­не. Ті­ло моє спра­в­ді єсть їжа, а кров моя, спра­в­ді є на­пи­ток», Іван, 6,53-55. Так чи ін­ак­ше: Ісус був лю­ди­ною: їс­ти ті­ло люд­сь­ке, пи­ти кров люд­сь­ку - об­ряд на­га­дує да­в­ні ча­си ри­ту­а­ль­но­го ка­ні­ба­лі­з­му. Тран­су­б­с­та­н­ція (єв­ха­ри­с­тія) - пе­ре­мі­щен­ня «ті­ла в ті­ло», іс­ну­є. І най­бла­го­ро­д­ні­шим ви­явом цьо­го є на­ро­джен­ня ди­тя­ти, в яко­му б’єть­ся се­р­це ма­те­рі і вті­ле­на вда­ча ма­те­рі. Але ті­ло люд­сь­ке, на­віть то­ді, ко­ли во­но обо­ж­не­не, їс­ти і кров люд­сь­ку пи­ти? Є в цьо­му щось та­ке, що не від­по­ві­дає вда­чі Пред­ків (Три­пі­ль­ців) і їх­ніх По­то­м­ків. При­ча­щан­ня кро­в’ю, дій­с­не чи си­м­во­лі­ч­не, по­в’я­за­не з рі­з­но­вид­дям кри­ва­во­го жер­т­во­при­но­шен­ня. У «Ви­ла­са Кни­зі» чи­та­є­мо: «Бо­ги Ру­си не бе­руть же­р­т­ви люд­сь­кі ані жи­во­ти­ни, а єди­не: пло­ди, ово­чі, кві­ти і зе­р­на, і мо­ло­ко і су­ру пи­т­ну на тра­вах на­сто­я­ну, і мед, ні­ко­ли жи­ву пти­цю ані ри­бу. Це ва­ря­ги ел­лан­сь­кі бо­гам да­ють же­р­т­ву ін­шу і стра­ш­ну чо­ло­ві­ч­ну. А ми то­го не ма­є­мо ді­я­ти, бо єсь­ми Да­ж­бо­ві вну­ки, і не ма­є­мо ра­ч­ку­ва­ти за сто­па­ми чу­жи­ми», «Ви­ла­са Кни­га», ч. 1-ша, 4-6.

156. 

3. Ще ні­хто не чув, щоб в якійсь єв­ро­пей­сь­кій кра­ї­ні утве­р­джу­ва­ла­ся своя рі­д­на на­ці­о­на­ль­на Ві­ра. То­му ка­жуть: Си­ле­н­ко­ва РУ­Н­Ві­ра все­єв­ро­пей­сь­кий фе­но­мен. І ще: один ба­п­тист ме­ні ска­зав: «Хри­с­ти­я­ни ство­ри­ли най­ви­щу ци­ві­лі­за­цію, а не му­су­ль­ма­ни». Чи спра­в­ді так?

В. У Єв­ро­пі бу­ла най­ви­ща ци­ві­лі­за­ція ще пе­ред по­яв­лен­ням іс­то­рії Юдеї і її ду­хо­в­ної лі­те­ра­ту­ри «Бі­б­лі­ї». Ко­ле­со, як си­м­вол тех­но­ло­гії, ци­ві­лі­за­ції, бу­ло ви­най­де­не у сте­пах Три­піл­ля (Укра­ї­ни), і во­но й сьо­го­дні сто­їть в ос­но­ві ци­ві­лі­за­ції Люд­с­т­ва. У ча­си Се­ре­д­ньо­віч­чя ар­хи­є­реї Ві­ри Хри­с­то­вої стри­ма­ли роз­ви­ток єв­ро­пей­сь­ко­го ге­ні­я. Го­рі­ли на во­г­ни­щах, ги­ну­ли у в’я­з­ни­цях кра­щі уми кра­їн Єв­ро­пи. Ті, які від­ва­жу­ва­ли­ся по­-сво­є­му тра­к­ту­ва­ти «Бі­б­лі­ю», або її чи­та­ти, бу­ли най­жо­р­с­то­кі­шим спо­со­бом ка­то­ва­ні. Бу­ло ув’я­з­не­не те свя­те, що Лю­ди­ну ро­бить Лю­ди­ною, ми­с­лен­ня. Зна­є­мо до­лю Ко­пе­р­ни­ка, Га­ли­лея, Бру­но та ін­ших єв­ро­пей­ців. Сьо­го­дні в Єв­ро­пі не­має єв­ро­пей­сь­кої Ві­ри. У Ки­таї є Ки­тай­сь­ка Ві­ра, у Япо­нії - Япон­сь­ка, у Ін­дії - Ін­ду­сь­ка, у Із­ра­е­лі - Із­ра­ель­сь­ка. Єв­ро­пей­сь­кі про­с­то­ри (на­ро­ди і пле­ме­на) бу­ли вла­с­ні­с­тю Рим­сь­кої ім­пе­рі­ї. І Рим їх без­по­ща­д­но ори­м­щу­вав, і осо­б­ли­во це по­ча­ло­ся то­ді, ко­ли ім­пе­ра­то­ри Ри­му утве­р­ди­ли рим­сь­ку сві­то­ву (тоб­то, ка­то­ли­ць­ку) Ві­ру. Укра­ї­н­ці (їх­ні Пред­ки - Ски­ти-­Ан­ти) ні­ко­ли не бу­ли рим­сь­ки­ми ра­ба­ми. Ве­ли по­стій­ні вій­ни з рим­сь­ки­ми вто­р­ж­ни­ка­ми, від­сто­ю­ю­чи честь сво­їх Пред­ків, не­за­ле­ж­ність сво­єї Ві­т­чи­з­ни. І чи­ни­ли опір тим, які їх хо­ті­ли по­не­во­ли­ти при до­по­мо­зі при­ве­зе­ної з Ри­му ре­лі­гі­ї. Ар­хи­те­к­то­ні­ка рим­сь­кої це­р­к­ви бу­ла си­ль­на сво­єю ор­га­ні­зо­ва­ні­с­тю в ча­си ві­ри в Юпі­те­ра. І та­кі ж рим­сь­кі по­ряд­ки бу­ли за­ве­де­ні і в це­р­к­ві Хри­с­то­вій. «Ті­ль­ки рим­сь­ке є свя­те й бо­же­с­т­вен­не, ін­ші на­ро­ди не ма­ють пра­ва ма­ти свої окре­мі­ш­ні Ві­ри». І це по­нят­тя, як свя­теє свя­тих, й до­сі жи­ве в Рим­сь­кій це­р­к­ві. Юпі­тер (Бог Ри­му) за­сну­вав Рим­сь­ку це­р­к­ву, а не це­р­к­ву яко­гось На­ро­ду (сло­в’ян­сь­ко­го чи ан­г­лій­сь­ко­го). І гла­ва рим­сь­кої ка­то­ли­ць­кої це­р­к­ви, 18 бе­ре­з­ня 1959 ро­ку, за­явив хри­с­ти­я­нам, що «Хри­с­тос не за­сну­вав рі­з­ні Це­р­к­ви, як, на­при­клад, ан­г­лі­кан­сь­ку чи сло­в’ян­сь­ку, або це­р­к­ву яко­їсь ін­шої на­ції, але од­ну Це­р­к­ву: Апо­с­толь­сь­ку і Все­лен­сь­ку, Рим­сь­ку Це­р­к­ву», жу­р­нал «Ло­гос», ли­пень, 1959 р., ка­то­ли­ць­ке бо­го­слов­сь­ке ви­дан­ня, Йо­р­к­тон, Ка­на­да. Як­що Хри­с­тос за­сну­вав Рим­сь­ку Це­р­к­ву, то хай до неї на­ле­жать Ри­м­ля­ни. Рим­сь­кий ка­то­ли­цизм, ба­зо­ва­ний на ре­фо­р­мо­ва­но­му юда­ї­з­мі, при­не­се­но­му з Азії, На­ро­ди бу­ли зо­бо­в’я­за­ні при­йма­ти зі сто­ли­ці ім­пе­рії, їм за­бо­ро­ня­ло­ся ма­ти свою Ві­ру, своє ро­зу­мін­ня Бо­га. І так Єв­ро­па за­ли­ши­ла­ся по Ві­рі Азі­ят­сь­ко­ю. Я ві­рю, що на­бли­жа­єть­ся ду­хо­в­на ве­с­на На­ро­дів Єв­ро­пи. По­ста­нуть на­ці­о­на­ль­ні ре­лі­гії з шля­хе­т­ним ро­зу­мін­ням єди­но­су­що­го Го­с­по­да. Пе­р­ші во­г­ни­ща єв­ро­пей­сь­кої ци­ві­лі­за­ції бу­ли за­по­ча­т­ко­ва­ні у се­ли­щах Три­піл­ля (над Дніп­ром), і є та­ї­ною Да­ж­бо­жою те, що все­єв­ро­пей­сь­ке ду­хо­в­не са­мо­ви­зна­чен­ня по­чнеть­ся там же (над Дніп­ром).

157. 

3. Юде­йо-­хри­с­ти­ян­сь­ка Ві­ра гре­ць­кої ін­тер­пре­та­ції, як пра­в­ди­ва, впро­довж де­ся­ти сто­літь про­ни­к­ла в усі сфе­ри жит­тя Укра­ї­ни-­Ру­си. Ви про­ти пра­в­ди­вої Ві­ри?

В. По­вто­ряю ра­ні­ше ска­за­не. Усі на Сві­ті Ві­ри, які на­вча­ють Лю­ди­ну лю­би­ти Лю­ди­ну і ві­ри­ти в Бо­га, пра­в­ди­ві Ві­ри. Во­ни пра­в­ди­ві по­-сво­є­му, і ні­хто не має пра­ва їх зне­ва­жа­ти, пе­ре­слі­ду­ва­ти. Хто ка­же, що тіль­ки йо­го Ві­ра пра­в­ди­ва, жо­р­с­то­кий, ду­хо­в­но від­ста­лий. Усі Ві­ри по­ви­нні ко­ри­с­ту­ва­ти­ся од­на­ко­ви­ми пра­ва­ми. Я не при­йшов, щоб в Укра­ї­ні зне­ва­жа­ти ту чи ін­шу іно­зе­м­ну Ві­ру. Я при­йшов ска­за­ти, що Укра­ї­н­ці не гі­р­ші лю­ди. У них є Рі­д­на Укра­ї­н­сь­ка На­ці­о­на­ль­на Ві­ра - Ві­ра мо­но­те­ї­с­ти­ч­на, Да­ж­бо­жа. Як­що в Укра­ї­ні жи­ти­ме де­кі­ль­ка мі­ль­йо­нів ві­р­них РУ­Н­Ві­ри, Укра­ї­н­сь­кий На­род ма­ти­ме ви­со­ку на­ці­о­на­ль­ну мо­раль. І бу­де по­ша­но­ва­ний На­ро­да­ми «Сві­ту. І йо­го дер­жа­в­на Бу­ді­в­ля бу­де не­по­хи­т­на у ві­ках. Ми, ві­р­ні РУ­Н­Ві­ри, не на­ве­р­та­є­мо Гре­ків, Ри­м­лян, Із­ра­е­ль­тян на РУ­Н­Ві­ру. РУ­Н­Ві­ра не при­зна­че­на на екс­порт, і не є зна­ря­д­дям гно­б­лен­ня іно­зе­м­ців. Усі На­ро­ди ро­дять­ся ві­ль­ни­ми. Ні­який На­род не має пра­ва сво­єю сві­до­мі­с­тю (Ві­рою, мо­рал­лю, куль­ту­рою) по­не­во­лю­ва­ти сві­до­мість ін­шо­го На­ро­ду (йо­го Ві­ру, мо­раль, куль­ту­ру).

158. 

3. Та ж ми жи­ли у тьмі по­ган­с­т­ва, раб­с­т­ва. Гре­ць­ке хре­щен­ня Ру­сі при­не­с­ло нам сві­т­ло. Ми не зна­ли, що та­ке до­б­ро­та. Ми, як ди­ку­ни, з при­ро­дою го­во­ри­ли. А те­пер, дя­ку­ю­чи хри­с­ти­ян­с­т­ву, у нас є на­ці­о­на­ль­на сві­до­мість.

В. Ли­хі лю­ди, щоб опра­в­да­ти свої ли­хі дії, ре­к­ли нам: ви жи­ли у тьмі. І ми вам при­не­с­ли сві­т­ло. І за ці да­ри сла­в­те нас. І стій­те пе­ред на­ми на ко­лі­нах. Те сві­т­ло, яке Чу­жи­н­ці нам при­не­с­ли, ослі­пи­ло нас. І ми жи­ве­мо у тьмі ду­хо­в­но­го раб­с­т­ва. Але по вда­чі ми не є ра­ба­ми, ра­ба­ми нас зро­бив раб­сь­кий по­гляд на жит­тя і Ві­ру. «Та ви, Укра­ї­н­ці, ду­р­ну­ва­ті лю­ди», ка­жуть нам ті, які хо­чуть нас три­ма­ти у раб­с­т­ві. Ні, ми не ду­р­ну­ва­ті, ми тіль­ки по­-ду­р­но­му ви­хо­ва­ні й осві­че­ні. І по­-ду­р­но­му ві­ру­ю­чі, на­при­клад: ми ка­же­мо, що в нас є на­ці­о­на­ль­на сві­до­мість. І ві­ри­мо: во­на під­ле­г­ла гре­ць­кій чи рим­сь­кій ре­лі­гі­ї. Ко­ли так, ми лю­ди раб­сь­кої на­ці­о­на­ль­ної сві­до­мо­с­ти, мо­ра­лі. Ми до­б­ро­тою ду­ші бу­ли ба­га­т­ші за тих, які нас хре­с­ти­ли. На­ші бо­го­мо­ль­ці те­р­пе­ли­во ста­ви­ли­ся до ін­ак­ше ві­ру­ю­чих. І їх си­лою не на­ве­р­та­ли на Ві­ру вну­ків Да­ж­бо­жих. І за мо­ли­т­ви гро­шей не бра­ли. І ні­ко­го пе­к­лом не ля­ка­ли. Ми лю­би­ли Світ і все, що в Сві­ті. Бу­ду­чи лю­дь­ми до­б­ри­ми, ми ві­ри­ли, що й при­ро­да ду­шу ма­є. І ско­ти­на ра­зом з лю­дь­ми ра­діє Рі­з­д­вом Сві­т­ла Да­ж­бо­жо­го, ра­діє Ве­ли­ко­днем Сві­т­ла Да­ж­бо­жо­го.

159. 

3. Учи­те­лю, у нас по­ши­ре­ні сло­ва: ко­ли лю­ди­на ро­бить ли­хо, їй ка­жуть: «Будь лю­ди­но­ю». Чи мо­же­те ска­за­ти, який зміст на­ші Пред­ки вкла­да­ли у сло­во «лю­ди­на»?

В. За­пи­тан­ня ці­ка­ве. У гру­пі Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­ких мов в ос­но­в­но­му є три сло­ва, які зна­чен­ням від­по­ві­да­ють на­шо­му - лю­ди­на. Ла­ти­ни ка­жуть «го­мо», і Фра­н­цу­зи, Іс­па­н­ці, Ру­ми­ни, Іта­лій­ці з «го­мо» ство­ри­ли «го­м­ме», «го­м­б­ре», «ом», «у­о­мо». Пред­ки (Три­пі­ль­ці) ка­за­ли «ман», «ма­нас» у зна­чен­ні «ро­зум», «ман» (ма­ни­ти, звід­си на­ше «гет ман» - ве­ду­чий, на­сту­па­ю­чий ро­зум). Скит За­ра­ту­с­т­ра ка­зав «ма­наг». І в са­н­с­к­ри­ті сло­во «ма­ну» озна­чає «лю­ди­на». У Ні­м­ців - «менш», в Ан­г­лій­ців - «мен». (Є в ста­ро­ні­ме­ць­кій мо­ві сло­во «лю­дан», але йо­го зна­чен­ня - «ро­с­ти»). У Сло­в’ян - «чо­век», «чло­век», «че­ло­век». Тіль­ки в Укра­ї­н­ців - «лю­ди­на». Оче­ви­д­но, «чло­век», «чо­ло­вік» по­в’я­за­не зі сло­вом «чо­ло», чо­ло­вий. У са­н­с­к­ри­ті сло­ва «луд», «люд» по­в’я­за­ні з «лул». З «луд» офо­р­ми­ло­ся са­н­с­к­рит­сь­ке сло­во «лу­да­ті», що зна­чить «бу­ти ві­р­ним», «ле­лій­ним», «ми­ло­се­р­д­ним», «при­хи­ль­ним», «при­бі­ч­ним», «бу­ти тим, що до­три­му­єть­ся прин­ци­пів до­мо­в­ле­но­с­ти». Ко­ж­ний Рід вже в ран­ню епо­ху Три­піл­ля мав свою те­ри­то­рі­ю. Ко­ли ба­чив на­бли­жен­ня гру­пи іно­ро­д­ців, хо­ті­ло­ся зна­ти: чи йдуть «лу­да­ті» (згі­д­ли­ві, ле­лій­ні за­йди)? І то­ді ви­рі­шу­ва­ти - по­ча­ти ми­р­не су­сід­сь­ке жит­тя чи йти про­ти них вій­но­ю. (Су­ме­ро­лог Са­му­ел Н. Кра­мер у кни­зі «І­с­то­рія По­чи­на­єть­ся в Су­ме­рі­ї» ви­да­ній в США в 1959 ро­ці, на сто­рі­н­ках 54, 238 до­во­дить, що в Су­ме­рі­ян (Шу­ме­рів) сло­во «ЛЮ» озна­ча­ло «лю­ди­на». Їх­нє ре­чен­ня « ЛЮ - ЛЮ - РА» за­зна­че­не на кли­но­пи­сах, су­ме­ро­ло­ги пе­ре­кла­ли, як «ЛЮ-­ди­на з ЛЮ-­ди­ною РА-­зом»). Я вва­жаю, що сло­во «лю­ди­на» три­піль­сь­ке, і во­но бу­ло три­піль­сь­ким пле­м’ям (Су­ме­ра­ми) при­не­се­не в Ме­со­по­та­мі­ю. Сло­во «лю» зна­чить «ле­лін­ня», «ми­ло­се­р­дя», «до­б­ро­та», «шля­хе­т­ність». А «ди­на» чи «да­на» рі­в­но­зна­ч­не на­шо­му - «да­на». От­же, іс­то­та «до­б­ро­то­ю», «ле­лін­ням» да­на, лю­ди­на. Іс­то­та, яка ми­ло­се­р­дям від­рі­з­ня­єть­ся від зві­ри­но­го сві­ту. Лю­ди­на - ди­ти­на Да­ж­бо­жа, в ній за­ко­до­ва­на си­ла Не­ба і Зе­м­лі, у ній Сві­т­ло, Ро­зум, Ду­ша, Лю­бов. 

Суть сім­на­д­ця­та 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

160. 

3. Я хо­чу лю­би­ти Укра­ї­ну по­-хри­с­ти­ян­сь­ко­му, і їй слу­жи­ти по­-хри­с­ти­ян­сь­ко­му, і ма­ти хри­с­ти­ян­сь­ку мо­раль і куль­ту­ру. Я за хри­с­ти­ян­сь­ку Укра­ї­ну!

В. Пла­ка­ла Ма­ти Укра­ї­на, що її си­ни любили її ра­дян­сь­кою лю­бо­в’ю, в На­ро­ді утве­р­джу­ва­ли ра­дян­сь­ку куль­ту­ру і мо­раль. І ка­за­ли: за ра­дян­сь­ку Укра­ї­ну! «У­к­ра­ї­н­цем мо­жеш і не бу­ти, го­ло­вне - будь бо­ль­ше­ви­ком». Пла­ка­ла Ма­ти Укра­ї­на, що її си­ни до­в­гі ві­ки лю­би­ли її хри­с­ти­ян­сь­кою лю­бо­в’ю. У це­р­к­вах сто­я­ли на ко­лі­нах - мо­ли­ли­ся за здо­ро­в’я ха­нів, поль­сь­ких ко­ро­лів, мо­с­к­вин­сь­ких мо­на­р­хів. «У­к­ра­ї­н­цем мо­жеш і не бу­ти, го­ло­вне - будь хри­с­ти­я­ни­ном». Слу­жи­ти Укра­ї­ні по­-хри­с­ти­ян­сь­ко­му зна­чить ста­ви­ти її на мі­с­це дру­го­ря­д­не, а Юдею, як свя­ту зе­м­лю, її си­на Ісу­са і йо­го ро­ди­ну, і йо­го Ві­ру, ста­ви­ти на пе­р­ше мі­с­це. Бо хри­с­ти­я­нин, який на­ці­о­на­ль­ні свя­то­щі ста­вить на пе­р­ше мі­с­це, а хри­с­ти­ян­сь­кі - на дру­ге, єре­тик. Укра­ї­на ва­р­та то­го, щоб її си­ни і до­ч­ки лю­би­ли її укра­ї­н­сь­кою лю­бо­в’ю, і слу­жи­ли їй по­-ук­ра­їн­сь­ко­му, і ма­ли укра­ї­н­сь­ку куль­ту­ру і мо­раль, тоб­то - з свя­тою ві­рою в Да­ж­бо­га, лю­би­ли Ма­тір Укра­ї­ну по­над усе!

161. 

3. Хо­четь­ся ві­ри­ти, що всі лю­ди рі­в­ні, од­на­ко­ві - але так не є. Два бра­ти Та­рас і Ми­ки­та - але які во­ни не од­на­ко­ві. Один - ду­хо­в­ний ари­с­то­к­рат, а дру­гий - раб, хо­лоп. Яка си­ла ошля­хе­т­нює лю­ди­ну? І по­мі­тив я: чим більш шля­хе­т­на лю­ди­на (осві­че­на во­на чи ні), тим більш за­хо­п­лю­єть­ся РУ­Н­Ві­ро­ю.

В. Ко­ли я був у Гва­те­ма­лі (Центра­ль­на Аме­ри­ка), зве­р­нув ува­гу, що на гро­шах на­ма­льо­ва­ний птах, зветь­ся він Кве­т­цал. Кве­т­цал кра­си­вий, га­р­но спі­ває, жи­ве в джу­н­г­лях. І гва­те­ма­ль­ці хо­ті­ли йо­го при­сво­ї­ти, щоб він жив у клі­т­ці і спі­вав. Та Кве­т­цал у клі­т­ці від­мо­ви­в­ся спі­ва­ти. І їжа та­ка са­ма, як у джу­н­г­лях, бу­ла йо­му не ми­ла. Він по­над все лю­бив во­лю. Не­во­ля об­ра­жа­ла йо­го вда­чу. Він у клі­т­ці по­мер... І та­ке є й між лю­дь­ми. Кра­щий син (на­зве­мо йо­го шля­хе­т­ним), ба­ча­чи, що Ві­т­чи­з­на в не­во­лі, пе­ре­стає ве­се­ли­ти­ся. Ні роз­ко­ші, ні ро­дин­не ща­с­тя йо­му не ми­лі. І він з та­ки­ми, як сам, бе­ре зброю і йде ви­з­во­ля­ти Ві­т­чи­з­ну. Гі­р­ший син (на­зве­мо йо­го хо­ло­пом-­ра­бом) ка­же: а ме­ні аби хліб, са­ло, го­рі­л­ка, а про Ві­ру я не дбаю (Чу­жа во­на чи Рі­д­на), і до до­лі Ві­т­чи­з­ни ста­в­лю­ся бай­ду­же. Дві лю­ди­ни - два не­од­на­ко­ві сві­ти, а во­ни ж си­ни од­ні­єї ма­те­рі. Ті, які хо­чуть знай­ти від­по­відь, чо­му так є, вва­жа­ють, що в ге­нах кра­що­го си­на обі­зва­ла­ся шля­хе­т­на вда­ча Пред­ка ве­ли­ко­го. Усі лю­ди по­ви­нні бу­ти рі­в­ни­ми пе­ред за­ко­на­ми Дер­жа­ви. Та лю­дей од­на­ко­вих не­ма­є.

162. 

3. Щоб в Укра­ї­ні був мир між гре­ко-­ка­то­ли­ка­ми і гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ни­ми, що во­ни по­ви­нні зро­би­ти?

В. Щоб був мир між гре­ко-­ка­то­ли­ка­ми і гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ни­ми, во­ни по­ви­нні Укра­ї­ну лю­би­ти по­над все, і та­ка лю­бов їх зрід­нить. Від­су­не на дру­гий план їх­ню ре­лі­гій­ну не­зго­ду. Укра­ї­н­сь­кою лю­бо­в’ю тре­ба лю­би­ти Укра­ї­ну, а не гре­ко-­ка­то­ли­ць­кою чи гре­ко-­пра­во­с­ла­в­но­ю. Ка­р­ди­нал (гла­ва «у­к­ра­їн­сь­кої ка­то­ли­ць­кої це­р­к­ви») за­яв­ляє офі­цій­но: «На­ша це­р­к­ва бу­ла зав­жди в злу­ці з Па­пою Рим­сь­ким, і Ки­їв та Схі­д­ня Укра­ї­на, бу­ли на­шою те­ри­то­рі­є­ю», «Про­ро­чим сло­вом при­зна­чив нас па­па Ур­бан 8-ий: «Ва­ми, мої ру­си­ни, спо­ді­юсь на­ве­р­ну­ти Схід»», га­зе­та «Сво­бо­да», 2 кві­т­ня, 1993 р., Дже­р­сі Си­ті, США. Ви­слу­го­ву­ю­чись пе­ред чу­жим па­ном, ка­р­ди­нал-­ук­ра­ї­нець, вва­жає, що Ки­їв і Схі­д­ня Укра­ї­на є те­ри­то­рі­єю рим­сь­кої Ві­ри. Обу­ре­ні ар­хи­є­реї гре­ко-­пра­во­с­ла­вія ба­чать рим­сь­ку ре­лі­гій­ну аг­ре­сі­ю. І шу­ка­ють спі­ль­ни­ків. «Ми бра­там пра­во­сла­в­ним про­тя­г­не­мо ру­ку, і на­ша ар­мія оку­пує Укра­ї­ну, і ви­же­не ка­то­ли­ць­ких аг­ре­со­рів» - ка­же по­то­мок ца­ри­ці Ка­те­ри­ни 2-ої. Чим ви­ща на­ці­о­на­ль­на сві­до­мість (чим ве­ли­ч­ні­ше зву­чить га­с­ло «У­к­ра­ї­на по­над усе»), тим тя­ж­че На­род іно­зе­м­ни­ми ре­лі­гі­я­ми роз’­єд­на­ти, роз­сва­ри­ти, зне­си­ли­ти. Гре­ко-­ка­то­ли­ки по­ви­нні пе­ре­ста­ти на­ве­р­та­ти на ка­то­ли­цизм гре­ко-­пра­во­с­ла­в­них, а гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ні по­ви­нні пе­ре­ста­ти на­ве­р­та­ти гре­ко-­ка­то­ли­ків на пра­во­сла­віє, адже - та і та Ві­ра чу­жа. Пе­ре­ста­не­мо са­мі се­бе на­ве­р­та­ти на Чу­же, і до нас усмі­х­неть­ся за­пла­ка­на Ма­ти. 

163. 

3. Учи­те­лю Лев Си­ле­н­ко, Ви на­вча­є­те: лю­би Рі­д­не. А брат-­чу­жо­вір від­по­ві­дає: 4 Лю­б­лю. Ка­то­ли­ць­ка ві­ра - моя рі­д­на Ві­ра», «Лю­б­лю. Гре­ко-­пра­во­с­ла­в­на Ві­ра - моя рі­д­на Ві­ра». «Си­ле­н­ко ме­ні ка­же, щоб я лю­бив рі­д­но­го Бо­га. Лю­б­лю. Са­ва­от - Бог Юдей­сь­кий, мій рі­д­ний Бог, бо я Ві­ру хри­с­ти­ян­сь­ку ма­ю». Що на це ска­же­те?

В. Хто Чу­же зве Рі­д­ним, а Рі­д­не - зве Чу­жим, вва­жа­єть­ся за­гу­б­ле­ним си­ном, блу­д­ним. Я вже ка­зав: на­зи­вай Чу­жу ма­тір рі­д­ною хоч і що­дня, во­на Рі­д­ною не бу­де. Тіль­ки рі­д­на ма­ти рі­д­на. І ця іс­ти­на обо­же­с­т­в­ляє пра­в­ди­ву РУ­Н­Ві­ру, Го­с­по­дом бла­го­сло­вен­ну. Глу­ха лю­ди­на не бу­де скри­па­лем, слі­па - не бу­де ма­ля­рем. Хто звик до яр­ма, і не хо­че йо­го ски­да­ти, йо­му тре­ба да­ти два яр­ма. Він ща­с­ли­вий, що убо­гий ду­хом. «Ща­с­ли­ві убо­гі ду­хом, бо їх цар­с­т­во не­бе­с­не», Мат­тей, 5,3, і з ві­рою в це, во­ни зо­бо­в’я­за­ні «ко­ри­ти­ся па­нам не тіль­ки до­б­рим, але й злим», 1-ше п. Пе­т­ра, 2,18.

164. 

3. Учи­те­лю, чи­ма­ло на­ших лю­дей ма­ють ма­лу на­ці­о­на­ль­ну сві­до­мість. До­в­гі ві­ки жи­ли в не­во­лі. Ва­ше ві­ро­вчен­ня їм ще не зро­зу­мі­ле. Ни­ми за­по­па­д­ли­во опі­ку­ють­ся чу­жі ре­лі­гій­ні лі­де­ри, які до Вас ста­в­лять­ся во­ро­же. Ви бо­ї­те­ся сме­р­ти?

В. Лю­ди­на ро­дить­ся з лю­бо­в’ю до Жит­тя. І з не­на­ви­с­тю до Сме­р­ти. Я ві­рую в Да­ж­бо­га - у Ві­ч­ність Жит­тя. Моя Ві­ра си­ль­ні­ша за Смерть. Як­що я хо­чу жи­ти, то тіль­ки то­му, щоб ро­би­ти ко­ристь мо­є­му На­ро­ду. Для цьо­го тре­ба ма­ти Здо­ро­в’я і Час. Ко­ли я, ста­рі­ю­чи від­чую, що вже став лю­ди­ною без­по­мі­ч­ною, у ме­не по­чне га­с­ну­ти при­в’я­за­ність до Жит­тя. Во­ро­ги ме­ні ка­жуть (пи­шуть), що ко­ли я по­мру, моє ті­ло і мої тво­ри, ви­ки­нуть на смі­т­ник іс­то­рії ра­зом з Да­ж­бо­гом. І цим во­ни при­слу­жать­ся ще кра­ще тим чу­жим си­лам, яким во­ни по­кло­ня­ть­ся. Я не є ча­рі­в­ною кві­т­кою, а во­ни хо­чуть, щоб я мав до­лю кві­т­ки: усі най­кра­щі кві­ти, які в пи­ш­них са­ло­нах ра­ду­ють очі люд­сь­кі, по­в’я­ну­в­ши, уми­ра­ють на смі­т­ни­ку. Я ні­ко­ли не по­мру. Я на сла­ву ві­р­ним РУ­Н­Ві­ри, зав­жди жи­ти­му у сте­по­вих во­ло­ш­ках і ма­ках, які в ди­тин­с­т­ві ра­ду­ва­ли ду­шу мо­ю. Я зав­жди жи­ти­му в зо­рях Укра­ї­н­сь­ко­го Не­ба. Во­ни ро­би­ли мої очі за­мрі­я­ни­ми. І я ві­рив: зо­рі жи­ві і іс­ко­р­ка­ми про­мо­в­ля­ють до ду­ші мо­є­ї. Ні, той, хто ві­рить у ві­ч­не Жит­тя, Сме­р­ти не бо­ї­ть­ся. Хі­ба мо­ж­на бо­я­ти­ся то­го, чо­го не­має? Я жи­ти­му в Да­ж­бо­го­ві, жи­ти­му в Єс­т­ві На­ро­ду. Да­ж­бог - Сві­т­ло. Я при­йшов із Сві­т­ла і ві­ді­йду у Сві­т­ло.

165. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, лю­ди, які не вчи­ли­ся так, як тре­ба, і то­му му­д­ро­с­ти сво­єї не ма­ють, Рі­д­ну Ду­хо­в­ну Суть зне­ва­жа­ють, а Чу­жій - по­кло­ня­ю­ть­ся. І ка­жуть зне­ва­ж­ли­во, що «Си­ле­н­ко­ва РУ­Н­Ві­ра - це псе­в­до­ре­лі­гі­я». Я не знаю, що їм від­по­ві­с­ти?

В. Три со­т­ні ро­ків (тоб­то, до 313 ро­ку) Ри­м­ля­ни ка­за­ли, що хри­с­ти­ян­сь­кі гро­ма­ди це збі­го­ви­сь­ко ша­р­ла­та­нів, те­м­них бу­н­та­рів, зло­чи­н­ців, не­мо­ра­ль­них же­б­ра­ків без ро­ду й рі­д­ної мо­ви. Во­ни спо­ві­ду­ють псе­в­до­ре­лі­гію за­сно­ва­ну Юдей­цем Ісу­сом, від яко­го на­віть Юдеї від­мо­ви­ли­ся, як від бо­го­ху­ль­ни­ка і лже­хри­с­та. І чим бі­ль­ше Ри­м­ля­ни зне­ва­жа­ли Хри­с­та, тим ак­ти­в­ні­ше хри­с­ти­ян­сь­кі гро­ма­ди гу­р­ту­ва­ли­ся. І йшли на сме­р­т­ні му­ки. Во­ни фа­на­ти­ч­но ві­ри­ли, що Не­бо - твердь ме­та­ле­ва. Є на Не­бі две­рі, че­рез які всі ті, які вми­ра­ють за Хри­с­та, йдуть до раю, де є ща­с­ли­ве ві­ч­не Жит­тя. Ві­ра пе­р­ших хри­с­ти­ян бу­ла на­тхнен­на, слі­па, і то­му ля­ка­ла Ри­м­лян. За­ста­в­ля­ла їх ду­ма­ти: ко­ли так си­ль­но ві­рять, то мо­же во­ни пра­ві? Не­має зна­чен­ня, яка Ві­ра і в що лю­ди­на ві­рить, але ко­ли її Ві­ра не­по­хи­т­на, во­на стає ве­ли­кою си­лою, мо­же по­хи­т­ну­ти го­ри. Сьо­го­дні де­які Укра­ї­н­ці (хри­с­ти­я­ни) зне­ва­жа­ють свя­ту Укра­ї­н­сь­ку Ві­ру (РУ­Н­Ві­ру). На­зи­ва­ють її псе­в­до­ре­лі­гі­є­ю. І цим во­ни на­га­ду­ють тих Ри­м­лян, які зне­ва­жа­ли спра­в­ж­ніх хри­с­ти­ян. Хри­с­ти­я­ни пе­ре­ста­ли бу­ти спра­в­ж­ні­ми то­ді, ко­ли ім­пе­ра­тор Кон­с­та­н­тан ого­ло­сив Ві­ру Хри­с­то­ву ім­пер­сь­кою ре­лі­гі­єю, а єреї по­від­оми­ли хри­с­ти­я­нам, що він (ім­пе­ра­тор) Хри­с­том на­ста­в­ле­ний: ра­би Бо­жіє, хто про­ти ім­пе­ра­то­ра, той про­ти Хри­с­та.

166. 

3. Чи Ні­ц­ше був єре­ти­ком, ан­ти­хри­с­том? Чи Си­ле­н­ко єре­тик?

В. Фрі­д­ріх Ні­ц­ше (син про­те­с­та­нт­сь­ко­го па­с­ти­ра) кри­ти­ку­вав хри­с­ти­ян­сь­ку ре­лі­гі­ю. Ка­зав, що Бог (Хри­с­тос) по­мер, і хри­с­ти­ян­с­т­во та­кож по­мре. Він не ві­рив, що Ісус во­с­к­рес, во­з­ніс­ся і жи­ве, як Бо­го­лю­ди­на в не­бе­с­них про­с­то­рах. Єре­ти­ки - лю­ди, які ви­сту­па­ють про­ти вчень освя­че­них ка­то­ли­ць­кою, гре­ць­кою це­р­к­во­ю. Єре­ти­ка­ми бу­ли ви­зна­ч­ні фі­ло­со­фи, пись­мен­ни­ки, вче­ні Єв­ро­пи. З по­гля­ду Гре­ко-­Рим­сь­ких догм Си­ле­н­ко не є ні єре­ти­ком, ні во­ро­гом Хри­с­та. Бо він не ви­сту­пає про­ти догм, і не тво­рить яко­їсь хри­с­ти­ян­сь­кої се­к­ти. Усі хри­с­ти­ян­сь­кі се­к­ти, в бі­ль­шій чи ме­н­шій мі­рі, єрети­ч­ні. Си­ле­н­ко про­по­ві­дує но­ве ро­зу­мін­ня єди­но­су­що­го Бо­га. І ко­ли хто хо­че ка­ра­ти Си­ле­н­ка, то тіль­ки за те, що він не хо­че бу­ти під­вла­д­ним до­г­мам і ка­но­нам Гре­ко-­Рим­сь­кої це­р­к­ви. Але ж 72 від­со­т­ки Люд­с­т­ва не вва­жа­ють се­бе хри­с­ти­я­на­ми.

167. 

3. Що озна­чає ім’я Бо­га у рі­з­них на­ро­дів, ре­лі­гі­ях? І що озна­ча­ють іме­на ве­ли­ких про­ро­ків? Я ні­де не знай­шов від­по­ві­ді. А ці­ка­во б зна­ти.

В. У «Ма­га Ві­рі» мо­ж­на знай­ти від­по­відь на ва­ші за­пи­тан­ня. А тут ко­ро­т­ко. «А­мон» (на­зва Бо­га в Єги­п­ті) зна­чить «Бу­ді­в­ник», «Та­є­м­ни­чий». І ці­ка­во, що «фа­ра­он» (ти­тул єги­пет­сь­ко­го мо­на­р­ха) озна­чає «ве­ли­кий дім». Юдеї і юде­йо-­хри­с­ти­я­ни за­кін­чу­ють мо­ли­т­ву сло­вом «а­мінь», тоб­то «А­мон». Да­ж­бог (пе­р­во­на­з­ви - Да­ба­га, Да­ж­ба) - Той, що дає бут­тя, Жит­тє­т­во­р­чий, Да­ю­чий до­б­ро. «Са­ва­от» (Са­ба­от, Ца­ба­от) зна­чить «Во­є­на­ча­ль­ник», вій­сь­ко­ве бо­же­с­т­во, і та­кою озна­кою він зба­га­че­ний у «Бі­б­лі­ї». Та до­слі­д­ни­ки се­міт­сь­ких мов вва­жа­ють, що «са­ва­от» офо­р­м­ле­не з су­ме­рі­ян­сь­ко­го сло­ва «са­па» (сі­па), що зна­чить «но­си­тель на­сін­ня», «за­п­лі­д­нен­ня». «Ю­пі­тер» (Ю-­пі­тер) - Не­бе­с­ний отець. «Зевс» від «див», «дев»,»де­вус». «Я­г­ве» (Єго­ва) офо­р­ми­ло­ся з Гіт­тіт­сь­ко­го сло­ва «Я­ва» (Яви­ще), не­бе­с­на бли­с­ка­в­ка бу­ла ве­ли­кою яво­ю. «Ал­лах» від Су­ме­рі­ян­сь­кої на­зви Бо­га Ен-­Лил. Сло­во за­зна­ло ряд пе­ре­тво­рень: Лил, Ело, Ел, Іл, Ілі, Елої, Елі. У ста­рих Юде­їв «Ел» озна­ча­ло «Бог», і звід­си Да­ні­ел (Су­д­дею є Ел), Ми­ха­ел (хто є Ел), Елі­за­бет (Еле­ва при­ся­га). Пе­р­ві­с­не зна­чен­ня сло­ва «лил» бу­ло «до­б­ро­та», «ле­лін­ня» (хви­лю­ван­ня сві­ту, ві­т­ро­ві­ян­ня). У Ан­г­лій­ців сло­во «Ґад» озна­чає «Бог». Є тве­р­джен­ня, що Ґад був в по­лі­те­ї­с­ти­ч­ній ре­лі­гії Ан­г­ло-­Са­к­сів бо­же­с­т­вом не­ба. Тео­ло­ги юде­йо-­хри­с­ти­я­ні­з­му сло­ва «гад», «бог» впро­ва­ди­ли у Ві­ру Хри­с­то­ву, да­в­ши їм юдей­сь­ке ро­зу­мін­ня Бо­га. І де­що про зна­чен­ня ти­ту­лу, ім’я про­ро­ків. За­ра­ту­с­т­ра - Жо­в­тий ве­р­б­люд, Буд­да - Про­бу­дже­ний, бу­дже­ний, осві­т­ле­ний. Кон­фу­цій - Кунг Фу­т­су (Учи­тель Кунг). Мой­сей - Той, ко­го ви­тя­г­ну­ли з во­ди. Мо­га­мет (Ма­г­мет, Ма­га­мет) - Про­мо­в­ля­ю­чий мо­ли­т­ву, Мо­лі­ль­ник. Обе­ре­ж­но і со­ві­с­но вни­ка­ю­чи в пе­р­ві­с­ні зна­чен­ня ви­со­ко в сві­ті по­ша­но­ва­них слів, ми ні­би від­сло­ню­є­мо за­ві­су, щоб за­гля­ну­ти у свя­ти­ню ду­хо­в­ної мі­с­те­рі­ї.

168. 

3. Учи­те­лю, чи пра­ви­ль­но ро­б­лять Укра­ї­н­ці, що ма­лю­ють Ісу­са Хри­с­та у ви­ши­тій со­ро­ч­ці укра­ї­н­сь­кій?

В. Гре­ки на­ма­лю­ва­ли Хри­с­та в оде­жі гре­ць­ко­го прин­ца, от­же огре­чи­ли Ісу­са - си­на з ро­ду юдей­сь­ко­го ца­ря Да­ви­да. Я ві­рю, що Ісус ша­ну­вав юдей­сь­кий шлях жит­тя. Він одя­га­в­ся так, як йо­го зе­м­ля­ки. Ми не зна­є­мо чи був би він за­до­во­ле­ний, по­ба­чи­в­ши се­бе в іно­зе­м­но­му одя­зі. Чи хо­тів би Та­рас Ше­в­че­н­ко хо­ди­ти в одя­зі араб­сь­ко­го шей­ха чи ки­тай­сь­ко­го ма­н­да­ри­на? Ми го­р­ди­мо­ся на­шим ба­р­ви­с­тим на­ці­о­на­ль­ним одя­гом. Але це не озна­чає, що він всім чу­жи­н­цям по­до­ба­єть­ся, і во­ни б хо­ті­ли хо­ди­ти у ви­ши­тій со­ро­ч­ці. Одяг не є тіль­ки одя­гом. У ньо­му є вті­ле­ні на­ці­о­на­ль­ні при­кме­ти, ви­на­хі­д­ли­вість, за­ми­лу­ван­ня до кра­си і зру­ч­но­с­ті. Оче­ви­д­но, де­хто вва­жає, що одя­ган­ня чу­жи­н­ця, який є Бо­гом, в укра­ї­н­сь­ку на­ці­о­на­ль­ну оде­жу, є ви­явом до­б­ро­ти. Та мо­же бу­ти й ін­ша ду­м­ка: а чи цим ви не по­ру­шу­є­те іде­н­ти­ч­ність Юдей­ця, йо­го на­ці­о­на­ль­ну зви­ча­є­вість і об­ря­д­ність, одя­га­ю­чи йо­го в чу­же пі­р’я.

169. 

3. Ка­жуть, що Ви лю­би­те тіль­ки Рі­д­них ді­я­чів, а до Чу­жих по­ша­ни не ма­є­те?

В. Джо­р­да­но Бру­но був ка­то­ли­ць­ким свя­ще­ни­ком. Ви­хо­ву­ва­в­ся у мо­на­с­ти­рях. Пе­ре­ста­в­ши бу­ти мо­на­хом, на­пи­сав в Ан­г­лії дві кни­ж­ки: «Про При­чи­ну, По­ча­ток і Єди­не», «Про Не­скін­чен­ність, Все­світ і Сві­ти». Він по­ді­ляв ду­м­ки Ко­пе­р­ни­ка. Він був за­про­ше­ний учи­те­лю­ва­ти у Ве­не­цію до па­т­ри­ція Мо­че­ні­го, який йо­го під­сту­п­но ви­дав в обі­йми са­та­ни (свя­тої ін­кві­зи­ції). Сім ро­ків ін­кві­зи­то­ри зну­ща­ли­ся над ним. Ви­ма­га­ли, щоб він від­мо­ви­в­ся від сво­го вчен­ня. Та Бру­но за­ли­ши­в­ся не­по­хи­т­ним, і то­му 17 лю­то­го 1600 ро­ку був жи­в­цем спа­ле­ний на пло­щі Кві­тів у Ри­мі. Як­би я від­ві­дав Рим, пі­шов би на пло­щу Кві­тів, і по­клав би кві­т­ку мо­єї щи­рої по­ша­ни до ве­ли­ко­го Іта­лій­ця. І по­ду­мав би: ко­ли б ме­не ін­кві­зи­то­ри спій­ма­ли, ля­ка­ли сме­р­тю і ви­ма­га­ли від­ре­чен­ня від мо­го ві­ро­вчен­ня, я б ска­зав: «Ска­жіть, де бу­де­те спа­лю­ва­ти, я при­не­су в’я­за­н­ку дров. Смерть за свя­ту Ві­ру в Да­ж­бо­га ми­ло­се­р­д­но­го, пра­ве­д­но­го і єди­но­су­що­го, хай бу­де мо­єю остан­ньою мо­ли­т­вою ві­р­но­с­ти своє­му Бо­го­ві і остан­нім ви­явом мо­єї си­нів­сь­кої лю­бо­ви до Ма­те­рі Укра­ї­ни».

Суть ві­сім­на­д­ця­та 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

170. 

3. До­слі­д­ни­ки вва­жа­ють, що у Ва­шо­му ві­ро­вчен­ні є ви­ща фо­р­ма мо­но­те­ї­з­му. А яка фо­р­ма мо­но­те­ї­з­му вва­жа­єть­ся зви­чай­ною?

В. У зви­чай­но­му мо­но­те­ї­з­мі Бог (Тво­рець Не­ба, Зе­м­лі і всьо­го не­жи­во­го і жи­во­го) є та­ким, як він на­ма­льо­ва­ний на іко­ні (си­вий дід). Тоб­то, він є ма­те­рі­я­ль­ною і ду­хо­в­ною іс­то­то­ю. І де­які лю­ди, ди­в­ля­чись на об­раз Са­ва­о­та, грі­шать, бо ду­ма­ють: «А чи був Бог Са­ва­от юна­ком?». У мо­но­те­ї­з­мі ви­щої фо­р­ми Бог є Свя­тим Ду­хом, а не кон­к­ре­т­ною ма­те­рі­а­ль­ною іс­то­то­ю. Ви­ща фо­р­ма мо­но­те­ї­з­му є в Юда­ї­з­мі, Іс­ла­мі і в хри­с­ти­ян­сь­кій про­те­с­та­нт­сь­кій це­р­к­ві, осо­б­ли­во в Юні­та­рі­я­нів. Юні­та­рі­я­ни (окре­мі­ш­ні, не­за­ле­ж­ні), їх­ні це­р­к­ви є в усіх кра­ї­нах Сві­ту. Во­ни ві­рять: є Бог один, і то­му є од­на лю­бов до Бо­га і до лю­ди­ни. Є цар­с­т­во Бо­же, є ві­ч­не жит­тя. Во­ни не ви­зна­ють Свя­тої Трой­ці. Тоб­то вва­жа­ють, що Ісус не є Бо­гом. І ви­ща фо­р­ма мо­но­те­ї­з­му є в РУ­Н­Ві­рі. Да­ж­бог - Свя­тий Дух, Да­ж­бог Єди­но­су­щій, Ві­ч­ний і Всю­ди­су­щий. Да­ж­бог - Сві­т­ло, Пра­в­да, Лю­бов. Го­во­ря­чи про по­стан­ня і роз­ви­ток ре­лі­гії на пла­не­ті Зе­м­ля, я не про­яв­ляю зне­ва­ги до рі­з­них форм ре­лі­гії (до ані­мі­з­му, фе­ти­ши­з­му, то­те­мі­з­му, по­лі­те­ї­з­му). Від ду­хо­в­но­го роз­ви­т­ку лю­ди­ни за­ле­жить рі­вень її ре­лі­гій­них по­нять.

171. 

3. Учи­те­лю, в поль­сь­ко­му жу­р­на­лі «Kultura i Spoleczenstwo» (том36, 1992 р.) я про­чи­тав про но­ве ві­ро­вчен­ня Си­ле­н­ко­ве. Там за­зна­че­но, що в РУ­Н­Ві­рі є пан­те­їзм. Чи так є? По­яс­ніть, що озна­ча­ють те­р­мі­ни «те­їзм» і «де­їзм»?

В. Мо­ж­ли­во ви не ма­є­те на­го­ди у біб­ліо­те­ці знай­ти кни­ж­ки, де на ва­ші за­пи­тан­ня є від­по­ві­ді. У РУ­Н­Ві­рі так, як і в ко­ж­ній ре­лі­гії, є від­чу­т­ний пан­те­їзм. Гре­ць­ке «пан» (все) і «те­ос» (бог), от­же - все­бо­жість (Бог у всьо­му і все в Бо­го­ві). Є пан­те­ї­с­ти, які вва­жа­ють, що не­має Ду­ха по­над При­ро­дою: Бог у при­ро­ді і при­ро­да в Бо­го­ві. І хоч на­ші Пред­ки ві­ри­ли, що бо­ги жи­вуть на не­бі (у сва­р­зі), все ж ди­ви­ли­ся на при­ро­ду, як на Храм Бо­жий. Я вва­жаю, що тво­р­ці ус­них «Вед» (Три­пі­ль­ці) ба­чи­ли бо­же­с­т­вен­ність у при­ро­ді, їм зда­ва­ло­ся, що вся при­ро­да ди­хає ди­хан­ням бо­жеств. У всіх її яви­щах є Бог. От­же, у них бо­го­ро­зу­мін­ня бу­ло зо­всім не та­ке, як у ав­то­рів «Бі­б­лі­ї». Сло­ва «те­їзм» і «де­їзм» з по­гля­ду мо­в­но­го ма­ють од­на­ко­ве зна­чен­ня (бо­жизм, бо­жість), але ми­с­ли­те­лі вкла­ли в них ін­ак­ші по­нят­тя. На­при­клад, те­ї­с­ти ві­рять, що Бог це осо­би­с­тість, яка ство­ри­ла Світ і ним ке­ру­є. Про­яв­ляє се­бе у яви­щах при­ро­ди і жит­ті лю­дей. Те­їзм є в по­лі­те­ї­з­мі і в мо­но­те­ї­з­мі. Де­ї­с­ти ві­рять, що Бог пе­р­во­п­ри­чи­на усіх пе­р­во­п­ри­чин, Бог ство­рив світ, і пі­шов на «са­б­бат» (від­по­чи­нок). Світ роз­ви­ва­єть­ся за за­ко­на­ми при­ро­ди. Де­ї­с­ти бо­ро­ни­ли во­лю Ми­с­лен­ня. Зві­ль­ни­ли­ся з догм юде­йо-­хри­с­ти­ян­сь­кої це­р­к­ви. І пись­мен­ни­ки, фі­ло­со­фи об­ле­г­ше­но зі­тхну­ли: ма­ли мо­ж­ли­вість ві­ль­ні­ше окри­лю­ва­ти свій ро­зум. І тут тре­ба зга­да­ти, що ви­зна­ч­ні лю­ди вва­жа­ли се­бе де­ї­с­та­ми. На­при­клад, Ню­тон (Ан­г­лія), Фра­н­к­лін, Дже­ф­фе­р­сон (США), Во­ль­тер (Фран­ція).

172. 

3. Ча­с­то бу­ва­ю­чи в пра­во­сла­в­ній це­р­к­ві, я по­мі­тив, що май­же що­не­ді­лі по­вто­рю­єть­ся те са­ме. Слу­жін­ня Са­ва­о­то­ві ро­бить­ся за зра­з­ком дре­в­ньої гре­ць­кої дра­ми. У то­му ку­т­ку єрей ви­го­ло­шує сла­ву Зе­в­со­ві, а в то­му - хор по­вто­рює єрей­сь­кі сло­ва. З якою ме­тою та­ке чи по­ді­б­не по­вто­рен­ня прак­ти­ку­єть­ся?

В. У най­при­мі­ти­в­ні­ших ре­лі­гі­ях по­вто­рен­ня ро­би­ло­ся, на­да­ю­чи сло­ву ма­гі­ч­не зна­чен­ня. «Свят, свят, свят Бог Са­ва­от». Є по­ети, які, щоб ви­кли­ка­ти бі­ль­ше збу­джен­ня, роз­чу­лен­ня по­вто­рю­ють пі­с­ля ко­ж­ної стро­фи той са­мий ря­док. Є про­по­ві­д­ни­ки, які на­вми­с­не же­с­та­ми, ін­то­на­ці­єю, по­вто­рен­ням у ві­ру­ю­чих ви­кли­ка­ють роз­сла­б­лен­ня, при­гно­б­лен­ня і во­ни за­ли­ва­ють­ся сльо­за­ми: ба­чать пе­ред со­бою ро­з­п’я­то­го Хри­с­та і в ду­ші від­чу­ва­ють йо­го му­ки. Я ша­ную здо­ро­в’я ві­р­них РУ­Н­Ві­ри, не вно­шу зво­ру­шень пла­че­в­них у ду­шу їх­ню. РУ­Н­Ві­ра є Ві­рою оздо­ро­в­лен­ня ду­ші, осві­т­лен­ня ро­зу­му, вдо­с­ко­на­лен­ня єс­т­ва. Ми­ло­се­р­д­но­го ста­в­лення лю­ди­ни до лю­ди­ни. Ду­ша люд­сь­ка чу­т­ли­ва, вра­з­ли­ва, обі­дчи­ва, зво­ру­ше­на. І до неї тре­ба ста­ви­ти­ся так, щоб за­оща­джу­ва­ти її ду­хо­в­ну ене­р­гі­ю. Не пе­ре­чу­лю­ва­ти. І я, від­по­ві­да­ю­чи на по­ді­б­ні за­пи­тан­ня, по­вто­рю­ю­ся. Ро­б­лю це не то­му, що за­бу­ва­ю­ся, а то­му, щоб ав­тор за­пи­тан­ня від­чув при­єм­ність, що моє ста­в­лен­ня до ньо­го ува­ж­не.

173. 

3. Учи­те­лю, що в ре­лі­гії озна­чає те­р­мін «ге­но­те­їзм», і чи йо­го суть є в РУ­Н­Ві­рі?

В. Сло­во «ге­но­те­їзм» ство­ре­не з двох слів: «ген» (один) і «те­ос» (бог). От­же, од­но­бож­жя, яке є в ба­га­то­бож­жі. Ві­до­мі два шля­хи ге­но­те­ї­з­му. 1-ий: ві­ру­ю­чий по­кло­ня­єть­ся од­но­му Бо­го­ві, але ви­знає (не за­пе­ре­чує) іс­ну­ван­ня в сво­їй ві­рі ба­га­тьох ін­ших бо­гів. 2-ий: ві­ру­ю­чий є ви­зна­в­цем ба­га­тьох бо­гів, та ві­рить, що в один і той же час (на ви­зна­че­ній те­ри­то­рії) діє тіль­ки один Бог, а всі ін­ші бо­ги в ді­ях од­но­го Бо­га уча­с­ти не бе­руть. У Ки­їв­сь­кій Ру­сі був по­лі­те­їзм. Ді­я­ла ве­ли­ка кі­ль­кість ве­ли­ких, се­ре­д­ніх і ма­лих бо­гів. І хво­ра ба­бу­ся ка­за­ла: «На­па­ла на ме­не Жо­в­ти­ха» (оче­ви­д­но, бо­же­с­т­во, яке ро­бить ли­хо лю­ди­ні). Во­л­х­ви, зна­ха­рі про­бу­ва­ли хво­рих лі­ку­ва­ти: від­га­ня­ли від них злі бо­же­с­т­ва (Ло­ми­ху, За­ду­ху, Жо­в­ти­ху). Ка­за­ли: «Та іди За­ду­хо в бо­ло­та, те­м­ні лі­си». У Ки­їв­сь­кій Ру­сі пле­ме­на, ро­ди, ро­ди­ни ма­ли сво­їх де­мі­бо­гів, бо­гів. У ко­ж­ній ха­ті жив До­мо­вик. До­мо­вик, як ха­т­нє бо­же­с­т­во, був в до­мах три­піль­сь­ких по­кро­ви­те­лем ро­дин­но­го те­п­ла. І Су­ме­рі­я­ни (Шу­ме­ри), ви­ма­н­д­ру­ва­в­ши з бе­ре­гів Дніп­ра на до­ли­ну Ти­г­ру і Ев­ф­ра­ту, про­до­в­жу­ва­ли ві­ри­ти в До­мо­ви­ка. Зго­дом йо­го ви­зна­ли й се­міт­сь­кі жи­те­лі Ва­ви­ло­ну, на­зва­в­ши - До­мус, а по­тім - Та­муз, і про ньо­го є зга­д­ки і в «Бі­б­лі­ї». До­в­гі ча­си між лю­би­те­ля­ми мі­то­ло­гії ве­дуть­ся су­пе­ре­ч­ки: хто ж був вер­хо­в­ним бо­гом: Пе­рун, Сві­то­вич, і де­хто до­во­дить, що Сва­рог. Але у «Ве­дах» і в на­шо­му лі­то­пи­сі «Ви­ла­са Кни­га» за­зна­че­но, що Сва­р­га це Не­бо. І бо­ги жи­вуть на Сва­р­зі. Мо­на­хи, щоб по­глу­ми­ти­ся, а мо­же не зна­ли, як про­чи­та­ти сло­во «сврг», на­пи­са­ли «сва­рог», мо­в­ляв «бог з ро­га­ми». Є сва­р­га, сва­р­га-­око (дім бо­гів не­бе­с­ний). Вва­жаю, що в на­шо­му по­лі­те­ї­з­му був від­чу­т­ний ге­но­те­їзм. У по­лі­те­ї­з­мі гре­ць­ко­му, рим­сь­ко­му, єги­пет­сь­ко­му вер­хо­в­ни­ми Бо­га­ми бу­ли Зевс, Юпі­тер, Амон. У гре­ць­ко­му по­лі­те­ї­з­мі бо­ги між со­бою сва­рять­ся, ве­дуть вій­ну. У ба­га­тьох об­ста­ви­нах по­во­дять­ся, як лю­ди чи пів­бо­ги.

174. 

3. Це не спо­до­ба­єть­ся Вам, але я на­пи­шу. Вн хо­че­те бу­ти сла­в­ним, і то­му но­ву ре­лі­гію (РУ­Н­Ві­ру) за­сну­ва­ли. Ше­в­че­н­ком хо­че­те бу­ти, чи не так?

В. О, Да­ж­бо­же мій, я хо­тів би бу­ти па­с­ту­хом у сте­пах бла­го­сло­вен­них, де по­ча­ло­ся би­ти­ся моє се­р­це. Не­вга­мо­в­не се­р­це по­стій­но має шви­д­кий пульс, як у ма­лої ди­ти­ни, та­ка йо­го при­ро­да. На все на сві­ті чу­т­ли­во ре­а­гу­є. На­віть на ва­шу дрі­б­ни­ч­ко­ву кпи­ну. Оче­ви­д­но, хо­тів би па­с­ти ста­до сво­їх овець, не кол­го­с­п­них чи по­мі­щи­ць­ких. І оща­с­ли­в­лю­ва­ти ду­шу ду­м­кою, що Укра­ї­на - ве­ли­ка і мо­гу­т­ня дер­жа­ва. Очо­ле­на від­да­ни­ми і кмі­т­ли­ви­ми про­ві­д­ни­ка­ми. Має шля­хе­т­ну елі­ту не під­ле­г­лу чу­жим ре­лі­гі­ям і іде­о­ло­гі­ям. Ба­чи­ти це - ща­с­тя бі­ль­ше за най­бі­ль­шу сла­ву. Ме­ні зда­єть­ся: ко­ли б Та­рас Ше­в­че­н­ко устав з мо­ги­ли і при­йшов до Ки­є­ва, був би огі­р­че­ний. Усі йо­го сла­в­лять, кла­дуть бі­ля йо­го па­м’я­т­ни­ків кві­ти, але ма­ло та­ких, які б йо­го ідеї від­да­но вті­лю­ва­ли в що­ден­ня. Ше­в­че­н­ко не мав пра­ва бу­ти ві­ль­ною лю­ди­но­ю. Був за­ку­тий Він і йо­го Ві­т­чи­з­на. Він ду­мав і пи­сав у не­во­лі. Не­во­ля ра­ною ле­жить на йо­го тво­р­чо­с­ті. Сьо­го­дні Укра­ї­н­ці жи­вуть на во­лі. І до них би Ше­в­че­н­ко про­мо­вив: «Ска­жіть щось бі­ль­ше, ніж я ска­зав. Ви на во­лі.». Чо­му Ше­в­че­н­ко на­пи­сав «Ко­б­за­ря», Фра­н­ко - «Ка­ме­ня­рів», Укра­ї­н­ка - кни­гу ві­р­шів? Хо­ті­ли бу­ти сла­в­ни­ми? Але ж во­ни мо­г­ли об­ми­ну­ти тю­р­ми, жа­н­да­р­мів, спі­ва­ю­чи пі­с­ні про мо­на­р­ха-­де­с­по­та, ма­ли б сла­ву і зо­ло­ті ґу­дзи­ки на фра­ко­ві. Ні, ні, є щось бі­ль­ше, ніж сла­ва. Є оде­р­жи­ма лю­бов (вро­дже­на лю­бов) до рі­д­но­го На­ро­ду. І є свя­те хо­тін­ня слу­жи­ти йо­му, ді­ли­ти з ним ра­до­щі і сму­т­ки. І ця лю­бов бу­ває та­ка си­ль­на, що за­по­ло­нює всю ду­шу і ро­зум. І я осі­не­ний ці­єю лю­бо­в’ю, про­по­ві­дую РУ­Н­Ві­ру - по­ка­зую Но­вий Шлях Ду­хо­в­но­го Жит­тя На­ро­ду.

175. 

3. Па­не Лев Си­ле­н­ко, у жу­р­на­лі «Ки­їв» (ч. 4-5, 1993 р.) я про­чи­тав стат­тю В. Г., в якій він пи­ше, що ні­мець Фрі­д­ріх Ні­ц­ше, Маркс, Ле­нін, Яро­сла­в­сь­кий на­ма­га­ли­ся зни­щи­ти хри­с­ти­ян­с­т­во, як без­бо­ж­ни­ки, і тіль­ки. А от укра­ї­нець Лев Си­ле­н­ко стра­ш­ні­ший за всіх. Чо­му? Бо він за­мість хри­с­ти­ян­с­т­ва утве­р­джує між укра­ї­н­ця­ми но­ве ві­ро­вчен­ня - РУ­Н­Ві­ру - укра­ї­н­сь­ку ві­ру в єди­но­го Го­с­по­да з ім’ям Да­ж­бог. Це до­сі не­чу­ва­на по­дія! А то­му Си­ле­н­ко «у­к­ра­їн­сь­кий фе­но­мен Ан­ти­хри­с­та», «Си­ле­н­ко - Ди­я­вол, Са­та­на», «Лже­п­ро­рок». І я не мо­жу зро­зу­мі­ти. В. Г. пи­ше, що він хри­с­ти­я­нин, то чо­му від­ки­дає вчен­ня Хри­с­то­ве «лю­би во­ро­га сво­го», «пі­д­с­та­в­ляй лі­ву що­ку, ко­ли те­бе б’ють у пра­ву». Чо­му він ди­хає та­кою ди­я­воль­сь­кою не­на­ви­с­тю на сво­го бра­та ін­ак­ше­ві­ру­ю­чо­го?

В. Бу­дь­мо спо­кій­ни­ми і роз­ва­ж­ни­ми. Не гні­вай­мо­ся на бра­тів, які гні­ва­ють­ся на нас. І не об­ра­жай­мо їх, чу­ю­чи їх­ні об­ра­зи. Гре­ць­ке сло­во «ди­я­вол» зна­чить «бре­хун», а жи­дів­сь­ке сло­во «са­та­на» зна­чить «во­рог». Пи­шу­чи «Ма­га Ві­ру», «Пе­ре­о­ці­н­ку Ду­хо­в­ної Ва­р­то­с­ти», я вжи­вав тіль­ки ре­те­ль­но пе­ре­ві­ре­ні фа­к­ти, до­ка­зи. Ко­ли б я був бре­ху­ном (ди­я­во­лом), я б сам се­бе осла­бив, при­ни­зив. По­мі­ти­ли, що всі ті, які осу­джу­ють моє ві­ро­вчен­ня, ні­де не за­зна­чу­ють, що я там чи там по­даю не­пра­ви­ль­ні (зфа­б­ри­ко­ва­ні) да­ні. Є що­ден­не гре­ць­ке сло­во «хри­з­ма» (мазь). З «хри­з­ми» по­ста­ло Хри­с­тос (По­ма­за­ний). «Хри­с­ти­я­нин» зна­чить «по­ма­за­н­кі­вець» (той, хто ви­знає вчен­ня По­ма­за­н­ця). Не єги­пет­сь­кий Бог Амон, не ін­ду­сь­кий Бог Бра­г­ма, а юдей­сь­кий Бог Са­ва­от (Яг­ве-­Єго­ва) по­ма­зав Яг­ве­шую (Яшую, по­-гре­ць­ко­му Ісу­са). Сло­во «ме­сі­я» гре­ка­ми ство­ре­не з єв­рей­сь­ко­го сло­ва «Мо­ші-­яг­ве» (По­ма­за­ний Єго­вою). Ра­би­ни (пе­ре­до­ва юдей­сь­ка ду­хо­в­на елі­та) на­зва­ла Ісу­са Лже­хри­с­том (Лже­ме­сі­єю), лже­про­ро­ком. Він ка­зав, що тре­ба під­ста­в­ля­ти лі­ву що­ку, ко­ли б’ють у пра­ву. І він по­чав ши­ри­ти ре­фо­р­му юда­ї­з­му (ві­ри Мой­се­є­вої). За та­ке бо­го­ху­ль­с­т­во бу­ло Ісу­са, як лже­ме­сію, по­ві­ше­но на хре­с­ті, на Ли­сій го­рі (Гол­го­фі). Жи­ди й сьо­го­дні вва­жа­ють Ісу­са лже­про­ро­ком-­бу­н­та­рем. Я ні христ, ні ан­ти­христ. Ві­ру­ю­чи в єди­но­го і пра­в­ди­во­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га, я не зне­ва­жаю За­ра­ту­с­т­ри, Бу­д­ди, Хри­с­та, Мо­га­ме­та. Їх­ні ві­ро­вчен­ня на­ле­жать до ду­хо­в­ної ска­р­б­ни­ці Люд­с­т­ва. (Згел­ле­ні­зо­ва­ні юдеї, ві­ді­йшо­в­ши від ос­нов юда­ї­з­му, вва­жа­ли Ісу­са Хри­с­том. А єпи­с­ко­пи на Ні­кей­сь­ко­му со­бо­рі в 325 ро­ці під­нят­тям рук про­го­ло­си­ли Ісу­са Бо­гом).

176. 

3. Учи­те­лю Лев Си­ле­н­ко, Ви сво­їм ві­ро­вчен­ням (РУ­Н­Ві­рою) так роз­бу­ди­ли лю­дей, що по­яви­ли­ся но­ві хви­лю­ван­ня і роз­ду­ми. У жу­р­на­лі «Ки­їв», (ч. 4-5у 1993 р.) пан Б. 3., ма­ю­чи Вас на ува­зі, пи­ше: «Мо­же й спра­в­ді, но­ві­т­ній Мой­сей опа­м’я­то­вує нас і про­по­нує по­ве­р­ну­тись до ча­сів до­хри­с­ти­ян­сь­ких», «за­к­ли­кає нас по­ве­р­та­ти­ся на­зад, у ми­ну­ле». Що ду­ма­є­те про це?

В. Ві­сі­м­сот ро­ків ми не ма­ли сво­єї дер­жа­ви, але ні­ко­ли не пе­ре­ста­ва­ли ду­ма­ти про неї, бо­ро­ти­ся за її утве­р­джен­ня. Ко­ли сьо­го­дні Укра­ї­на ста­ла дер­жа­в­ною, то це не зна­чить, що ми по­ве­р­ну­ли­ся на­зад, у ми­ну­ле. Но­ві по­ко­лін­ня бу­ду­ють но­ву дер­жа­ву. У 988 ро­ці нам бу­ло за­бо­ро­не­но в сво­їй ду­ші ма­ти свою Ві­ру. Ми бу­ли під­по­ряд­ко­ва­ні чу­жо­му ро­зу­мін­ню Бо­га, мо­ра­лі, куль­ту­ри. О, це бу­ло жа­х­ли­ве мно­го­ві­ко­ве раб­с­т­во ду­хо­в­не! Як­що ми сьо­го­дні хо­че­мо ма­ти Рі­д­ну Укра­ї­н­сь­ку На­ці­о­на­ль­ну Ві­ру - Ві­ру в єди­но­су­що­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га, то це зна­чить: ми хо­че­мо бу­ти лю­дь­ми ду­хо­в­ної не­за­ле­ж­но­с­ті. РУ­Н­Ві­ра - Ві­ра су­час­на. У ній ро­зу­мін­ня єди­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га су­час­не, За­по­ві­ді і мо­ли­т­ви в РУ­Н­Ві­рі су­час­ні, ро­зу­мін­ня іс­то­рії Укра­ї­ни-­Ру­си в «Ма­га Ві­рі» су­час­ні. Ми ві­р­ні РУ­Н­Ві­ри, не по­ве­р­та­є­мо­ся до ча­сів до­хри­с­ти­ян­сь­ких, не по­ве­р­та­є­мо­ся на­зад, в ми­ну­ле.

177. 

3. Учи­те­лю, в на­шо­му На­ро­ді май­же, як що­ден­не ві­тан­ня, є сло­ва «сла­ва Бо­гу». Юде­йо-­хри­с­ти­я­ни ка­жуть «сла­ва Ісу­су Хри­с­ту». У всіх ре­лі­гі­ях ві­р­ні сла­в­лять Бо­га, про­ро­ків, ви­да­т­них лю­дей. Чо­му Бо­го­ві по­трі­б­на сла­ва?

В. «Є­ва­н­ге­лі­я» пи­ше, що Єго­ва-­Са­ва­от - Бог Із­ра­ель­сь­кий «по­с­лав Си­на» (Іван, 17,1-4), Ісу­са (Яшую), щоб Ісус (син Єго­ви) про­сла­вив Єго­ву. Юдеї впро­довж трьох ти­ся­чо­літь на­тхнен­но сла­в­лять Бо­га (і тіль­ки Бо­га сво­го). Чо­му Єго­ві по­трі­б­на сла­ва? То­му, що він (Єго­ва) без сла­ви, ко­ли і є Бо­гом, то без­сла­в­ним. У без­сла­в­них лю­дей без­сла­в­ний Бог. У без­сла­в­них во­ї­нів без­сла­в­ний ге­не­рал. Щоб сла­ви­ла­ся му­су­ль­ман­сь­ка Ві­ра, му­су­ль­ма­ни де­кі­ль­ка ра­зів на день у мо­ли­т­вах сла­в­лять Ал­ла­ха. Ща­с­ли­вий На­род, сла­в­ля­чи Бо­га сво­го, сла­вить се­бе, сла­вить свій рі­д­ний іде­ал, свій Шлях Жит­тя. Сла­ва Да­ж­бо­го­ві - Го­с­по­до­ві Укра­ї­ни-­Ру­си!

178. 

3. З «Ма­га Ві­ри» ба­чу, що ко­ле­со бу­ло ви­най­де­не на­ши­ми Пред­ка­ми (Три­пі­ль­ця­ми). От­же, впе­р­ше на пла­не­ті Зе­м­ля, ко­ле­со по­ко­ти­ло­ся у сте­пах Укра­ї­ни. І це стве­р­джу­ють ар­хе­о­ло­ги Ан­г­лії, Фран­ції, іс­то­ри­ки ста­ро­да­в­ньої Єв­ро­пи. Чо­му Ви ко­ле­со­ві при­пи­су­є­те ве­ли­ке зна­чен­ня?

В. У «Ве­дах» сло­во «ка­ла­са» озна­чає «ко­ле­со». Ко­ле­со - най­ве­ли­ч­ні­ший ви­на­хід Лю­ди­ни. Ко­ле­со тво­рить ос­но­ву куль­ту­ри і ци­ві­лі­за­ції Люд­с­т­ва. Ма­н­д­ру­ю­чи, як до­слі­д­ник, в джу­н­г­лях іс­то­рії, ба­чу: де­мі­бо­ги, си­ни Бо­жі, Бо­ги, тво­р­ці «Вед», «А­вест», «Трі­пі­так», тво­р­ці гре­ць­кої мі­то­ло­гії, юдей­сь­кої кни­ги (Бі­б­лії), му­су­ль­ма­ні­з­му, єги­пет­сь­кі фа­ра­о­ни, «син Бо­жий Ге­ракл», про­рок Іл­лія, про­рок Мо­га­мет - усі во­ни ко­ри­с­ту­ва­ли­ся ви­на­хо­дом зроб­ле­ним у сте­пах Укра­ї­ни 7-6 ти­сяч літ то­му, їз­ди­ли на ко­ле­с­ни­цях. З Укра­ї­ни ко­ле­со по­ко­ти­ло­ся на до­ли­ни Па­н­джа­бе (Ін­дія), на до­ли­ну Ти­г­ру-­Ев­ф­ра­ту (Су­ме­рія), Єги­п­тя­нам (їх­нім фа­ра­о­нам) 3800 ро­ків то­му по­ка­за­ли ко­ня і во­за Гіт­ті­ти (Ги­к­со­си) при­бу­лі з сте­пів Дніп­ра. (Єги­пет­сь­ке сло­во «ги­к­со­си» зна­чить «во­ло­да­рі з чу­жих зе­мель»). Ар­хе­о­ло­ги (да­ні по­даю в «Ма­га Ві­рі») тве­р­дять, що пе­ред при­бут­тям Ги­к­со­сів (Гіт­ті­тів) до Єги­п­ту, Єги­п­тя­ни ко­ня і ко­ле­с­ни­ці не ба­чи­ли так, як не ба­чи­ли ко­ня Аз­те­ки пе­ред при­бут­тям Хри­с­то­фо­ра Ко­лу­м­ба до Аме­ри­ки.

179. 

3. У «Бі­б­лі­ї» про­ро­ки Ези­кі­ел, Ез­д­ра ча­с­то пи­шуть, що Го­с­подь Са­ва­от ска­зав те чи те. На­при­клад, ре­че Го­с­подь Мой­се­е­ві: «Во­ро­гуй­те з Ме­ді­я­на­ми, та й по­вби­вай­те їх», 4-та кн. Мой­сея, 25,16-17. І гла­го­лив Го­с­подь: «Я Го­с­подь, Бог твій, що ви­вів те­бе з Єги­п­ту. Не­хай не бу­де в те­бе бо­гів ін­ших пе­ред мо­їм ли­цем», 2-га кн. Мой­сея, 20,2-3. Учи­те­лю, є лю­ди, які ви­зна­ють Вас рі­д­ним Про­ро­ком, але Ви ні­де не на­пи­са­ли, що Го­с­подь Да­ж­бог Вам ска­зав про се­бе. Та ві­рю, що десь у гли­би­нах ду­ші сво­єї Ви чу­ли сло­во Да­ж­бо­же?

В. Пи­шу­чи «Ма­га Ві­ру», я ду­мав про Да­ж­бо­га. І ду­ми по­вні­с­тю за­по­ло­ню­ва­ли ду­шу мо­ю. І вно­чі я ба­чив сон: на ве­ли­кій зе­ле­ній до­ли­ні бі­ля се­ла, в яко­му я ро­ди­в­ся, бу­ло ба­га­то лю­дей свя­т­ко­во одя­г­не­них, ба­га­то мо­ло­ді, ді­тей. Я сто­яв на гор­бі, на со­ня­ч­но­му не­бі по­яви­в­ся ви­хор, з шу­мом ле­тів на зе­м­лю. І на мою го­ло­ву на­ки­нув ко­лю­че ко­ло. І я сто­яв ні­би оте­р­п­лий, і в ду­шу мою ли­ну­ли з не­бе­с­ної ви­со­ко­сті сло­ва:

«Я Да­ж­бог, Го­с­подь твій єди­но­су­щий. Я зе­р­но Без­сме­р­тя. Я Світ всіх сві­тів. Я Ро­зум ро­зу­му. Я Кра­са кра­си і Роз­кіш роз­ко­шів. Я про­мін­ня во­г­ню і кві­ту­ван­ня Зе­м­лі. Я Жит­тя жит­тів. З мо­го Зе­р­на ро­дять­ся всі зе­р­на. Я Да­ж­бог, усе не­за­ле­ж­не за­ле­жить від дій мо­їх. Ме­ні не­по­кі­р­не під­ко­ре­не. Я ви­щий за Жит­тя і Смерть. Той, хто всіх об­ма­нює, не об­ма­нює ме­не: ме­ні ві­до­ме Ми­ну­ле, Су­час­не і Май­бу­т­нє. Я Да­ж­бог, Я в Усьо­му і Все в ме­ні. Я во­ло­дію Не­бом і Зе­м­ле­ю. Я ство­ре­ний з Зе­м­лі, По­ві­т­ря, Во­г­ню і Во­ди, з Ро­зу­му і Рі­в­но­ва­ги, але Я ви­щий за ті си­ли, з яких ство­ре­ний Я. Я рі­в­но­ва­га Сві­ту ви­ди­мо­го і не­ви­ди­мо­го. Без ме­не сві­т­ло не бу­ло б сві­т­ло­м. Я Да­ж­бог, са­мо­на­сна­жу­ю­ча Пе­р­во­о­с­но­ва ві­ч­ної Дії всю­ди­су­що­ї. Я Го­с­подь Бог твій, бла­го­сло­в­ляю те­бе, іди в На­род з ім’ям мо­їм. Іди, рі­д­ні лю­ди ждуть!»

 Ди­в­ний сон роз­бу­див ме­не, і я ле­жав, ду­ма­ю­чи про по­чу­ті сло­ва Да­ж­бо­жі. Щоб не за­бу­ти їх, за­пи­сав. І зго­дом я роз­по­вів сон ста­рій ба­бу­сі, во­на ска­за­ла: «О­тож ти про­по­ві­ду­єш Ві­ру в Да­ж­бо­га, і за цю ві­ру бу­деш уби­тий, і тво­го ме­р­т­во­го ті­ла ні­хто ні­ко­ли не знай­де. Од­ру­жи­в­ся б, мав би ді­ток, і не ду­мав про Да­ж­бо­га, то й сни б та­кі не сни­ли­ся». Я у сни не ві­рю, зна­ю­чи їх­нє по­хо­джен­ня. Од­но­го ра­зу я до пі­з­ної но­чі си­дів над ві­р­шем, і сто­м­ле­ний за­снув. І вірш ме­ні при­сни­в­ся з но­вою ці­ка­вою стро­фо­ю. От­же, є й тво­р­чі сни.

Суть де­в’ят­на­дця­та 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

180. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, я роз­мо­в­ляв з ту­ри­с­том з Ін­ді­ї. Ко­ли пе­ре­йш­ли на те­му ре­лі­гії, він ска­зав: у Ін­дії є со­т­ні, ти­ся­чі рі­з­них бо­гів. Су­пе­ре­ч­ки, спри­чи­не­ні мно­го­бож­жям (не­од­на­ко­вим тра­к­ту­ван­ням то­го чи ін­шо­го бо­га), ви­сна­жу­ють ду­шу На­ро­ду. І ро­б­лять лю­ди­ну за­бо­бон­ною, яка ві­рить, що її до­ля за­ле­жить від при­мх бі­ль­шо­го чи ме­н­шо­го бо­га. У рі­з­них ре­гі­о­нах Ін­дії є ін­ак­ше ро­зу­мін­ня то­го са­мо­го бо­же­с­т­ва. Бра­г­ма­ни мно­го­бож­жям мо­жуть роз’­єд­на­ти Ін­дію на де­кі­ль­ка окре­мих кра­їн. Чу­ю­чи це, я був без­мі­р­но ра­дий, що в РУ­Н­Ві­рі є аб­со­лю­т­ний мо­но­те­їзм: ві­р­ні РУ­Н­Ві­ри ві­ру­ють в єди­но­су­що­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га.

В. Ін­ду­сь­ка елі­та (і це я від­чув, пе­ре­бу­ва­ю­чи в Ін­дії) бай­ду­жіє до мно­го­бож­жя. Ко­ли про­по­ві­д­ни­ки юде­йо-­хри­с­ти­я­ні­з­му і му­су­ль­ма­ні­з­му ка­за­ли: «І­н­ду­си, Бог один. А ви ці­лій со­т­ні бо­гів по­кло­ня­є­тесь. Це ж від­ста­ла фо­р­ма ре­лі­гі­ї», ста­ло­ся ди­во. Фі­ло­соф-­те­о­лог Сва­мі Да­я­нанд Са­ра­с­ва­ті (1824-1883 рр) стри­мав від­хід Ін­ду­сів до чу­жо­ві­р’я. Він об’­явив, що є Ін­ду­сь­ка ві­ра в єди­но­су­що­го Го­с­по­да Бо­га. І йо­го під­три­ма­ла елі­та, яка з ві­рою в од­но­го Бо­га Бра­г­му, об’­єд­на­ла­ся в мо­гу­т­ню ре­лі­гій­ну ор­га­ні­за­цію «А­р’я Са­мадж», що те­пер по­ши­ре­на в Ін­ді­ї. Бра­г­ма­ни ви­т­во­ри­ли у ві­ру­ю­чих во­ро­же ста­в­лен­ня до «А­р’я Са­ма­джу». І ре­фо­р­ма­тор ін­ду­ї­з­му Сва­мі Д. Са­ра­с­ва­ті пі­шов на ком­п­ро­міс. Ска­зав: «Бог один. Але хто хо­че, то мо­же од­но­го Бо­га на­зи­ва­ти й ім’ям то­го чи ін­шо­го бо­же­с­т­ва, Бог мо­же бу­ти ба­га­то­на­зи­в­ним». Та му­д­рі зро­зу­мі­ли, що про­ві­д­на елі­та Ін­дії ви­знає кон­це­п­цію єди­но­го Бо­га (мо­но­те­їзм об’­яв­ле­ний Сва­мі Д. Са­ра­с­ва­ті), і Бо­го­ві не по­трі­б­но ма­ти со­т­ні імен, Бог всю­ди­су­щий.

181. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, Ви за­про­ва­ди­ли в гро­ма­дах РУ­Н­Ві­ри рі­д­ні іме­на. Моя по­дру­га Ва­р­ва­ра, ви­зна­в­ши Ва­ше ві­ро­вчен­ня, ви­б­ра­ла со­бі ім’я Ми­ро­лю­ба. Ди­в­но: хі­ба має зна­чен­ня, хто яке ім’я має - рі­д­не чи іно­зе­м­не?

В. І не має, і ма­є. Ви­зна­ти РУ­Н­Ві­ру зна­чить увійти у рі­д­ний Світ Жит­тя. Ва­шій по­дру­зі, не пи­та­ю­чи її ро­ди­чів, піп дав ім’я Ва­р­ва­ра. Гре­ць­ке «ва­р­ва­ра» (чи «ба­р­ба­ра») - «чу­жи­н­ка». Чи не глум: має ма­му, та­та, жи­ве в рі­д­ній ха­ті і має ім’я Чу­жи­н­ка. Та мої ду­м­ки бу­дуть більш зро­зу­мі­лі, ко­ли де­що опо­вім про чу­жі іме­на. На­при­клад, Ки­тай­ці ма­ють рі­д­ні іме­на. Шінг Конг (Ус­піх), Ту­нг-­гай (Схі­д­не мо­ре), Яв (Ма­ла го­ра). Між ін­шим, фі­ло­соф Кон­фу­цій мав ім’я Яв. Сяо-­Фу-І (Улю­б­ле­нець до­лі), Сяо-­Боо (Мов зо­ло­то). І жі­но­чі іме­на: Юі-­Чу (Пе­р­ли­на), Фан (Аро­мат), Чун-­Фу (Ча­рі­в­на ­пе­р­ли­на), Юк-­Лан (Ні­ж­на ор­хі­дея), Теї Фунт (Пре­кра­с­на рі­д­ність). Ки­тай­сь­кі іме­на вга­р­мо­но­ва­ні з ки­тай­сь­ки­ми прі­зви­ща­ми, ме­т­ри­кою і пси­хі­кою ки­тай­сь­кої мо­ви. Юдей­сь­кі іме­на. Ма­те­ягв (Ма­т­вій) - Да­ний Єго­вою, Ра­хе­ля - Ві­в­це­бо­ги­ня, Ма­рія (Мі­рі­ям) - Гір­ка, Від­ки­ну­та. Іо­ягв (Іо­ан, Іван)- По­ми­лу­ва­ний Єго­вою, Джа­коб (Яків) - Хи­т­ро­пі­д­ле­с­ли­вий, Іса­ак - Усмі­х­не­ний, Джа­шу­я­г­ве-­Джа­шуя (Ісус) - Спа­сен­ний Єго­вою, Елі­ягв (Ілія) - Мій Ел Єго­ва, Мой­сей - Ви­тя­г­ну­тий з во­ди. Гре­ць­кі іме­на. Зе­но­вій - від Зе­в­са, Де­нис - від Де­о­ни­сія, Дми­т­ро - від Де­ме­т­ри, Юрій (Гео­рг) - Зе­м­ле­коп, Улас (Уклас) - В’я­лий, Да­мокл - Ві­до­мий сві­то­ві. І ла­тин­сь­кі іме­на. Ма­р­ко - від Ма­р­са, Ро­ман - Ри­м­ля­нин, Ві­к­тор - Пе­ре­мо­жець, Ві­та­лій - Жит­тє­вий. У Ан­г­ло-­Са­к­сів: Аль­берт - До­стой­ний, Ед­гар - Ща­с­ли­вий, Ві­ль­ям - Ха­т­ній, Ро­джер - Сла­ва, Етель - До­стой­на, Ке­л­да - Ве­с­на (ска­н­ди­нав­сь­ке) , Ал­бі­на - Бі­ла. І Мо­с­к­вин­сь­кі іме­на ча­сів ста­лі­н­щи­ни. Вла­д­лен - Вла­ді­мір Ле­нін, Ро­б­лєн - Ро­ж­ден­ний бить ле­ні­н­цем, Ре­в­во­ла - Ре­во­лю­ці­он­ная во­л­на. От­же, «дє­ті ок­тя­б­ря» отри­му­ва­ли іме­на в ду­сі «про­ле­тар­сь­ко­го ін­тер­на­ці­о­на­лі­з­му». У Аф­ри­ці є пле­м’я Кі­ку­йо, яке дає іме­на ді­тям від­по­ві­д­но до «на­с­т­рою по­го­ди». Ді­в­чи­на на­ро­ди­ла­ся в со­ня­ч­ний день, їй да­ють ім’я Ня­ріо («ня» - во­на, «рі­о» - со­н­це). Хло­п­чик на­ро­ди­в­ся під­час до­щу, він отри­мує ім’я Ва­м­бу­ра (Дощ). Зрід­не­не пле­м’я у іме­нах ба­чить свою тво­р­чість, і це збу­джує в ньо­му по­чут­тя пле­мен­ної окре­мі­ш­но­с­ти, гі­д­но­с­ти. Ри­мо-­ка­то­ли­ць­ка це­р­к­ва в Ан­г­лії на­віть у 16-му сто­літ­ті за­бо­ро­ня­ла Ан­г­лій­цям на­зи­ва­ти сво­їх ді­тей рі­д­ни­ми ан­г­лій­сь­ки­ми іме­на­ми. І да­лі зде­на­ці­о­на­лі­зо­вує тих, які ста­ють ка­то­ли­ка­ми. Ко­ре­єць Гам, у Ри­мі освя­чу­ю­чись на ко­рей­сь­ко­го єпи­с­ко­па, му­сів при­йн­я­ти ім’я Ав­гу­с­тин, Єпи­с­коп Аво­на (кра­ї­на Ка­ме­рун) отри­мав ім’я Те­о­філ, Єпи­с­коп Зу­бе­ір (кра­ї­на Су­дан) отри­мав ім’я Га­б­рі­ел. Як­що не має зна­чен­ня, яке ім’я - рі­д­не чи чу­же, то чо­му Гре­ки, за гре­ць­ким ри­ту­а­лом кня­ги­ні Оль­зі да­ли ім’я Гел­ле­на, а кня­зе­ві Во­ло­ди­ми­ро­ві - ім’я Ба­зи­лі­ус. Чо­му Хри­с­тос має ім’я Яшуя (Ісус), а не Бо­го­люб? Ні, ім’я це спра­ва не тіль­ки «і­мен­на», а й ду­хо­в­на, куль­ту­р­на, мо­в­на, на­ці­о­на­ль­на, по­лі­тич­на. Ко­ли б Ки­я­ни 1200 літ то­му да­ли Гре­кам Ки­їв­сь­ку ре­лі­гію і зки­я­ні­зу­ва­ли їх, Гре­ки б сьо­го­дні ма­ли укра­ї­н­сь­кі іме­на. Ко­ли б Во­ло­ди­мир при­йн­яв Ві­ру «от Ара­бов», сьо­го­дні б Ки­я­ни ма­ли араб­сь­кі іме­на.

182. 

3. Ви за­кли­ка­є­те ви­зна­ти рі­д­ні іме­на. Які во­ни, де во­ни?

В. Пі­с­ля 988 ро­ку по­пи, при­бу­лі з Гре­ції, нам да­ва­ли гре­ць­кі, юдей­сь­кі іме­на, у нас не пи­та­ю­чи зго­ди. У «Ма­га Ві­рі» у роз­ді­лах «Чу­жі і Рі­д­ні іме­на, прі­зви­ща, на­зви» по­даю спи­сок рі­д­них укра­ї­н­сь­ких імен. І ка­жу: не бій­мо­ся сво­їм до­ням да­ва­ти іме­на Зір­ка, Ка­ли­на, Ру­ся­в­ка, Орі­я­н­ка, Рі­д­на, Го­лу­б­ка, Ве­с­ня­н­ка, Ма­кі­в­ка. Ім’я ді­в­чи­ни Ма­кі­в­ка па­х­не ду­х­мя­ні­с­тю рі­д­но­го сте­пу, асо­ці­ю­єть­ся з мо­рем зо­ло­та­вих нив, у яких пло­ме­ні­ють че­р­во­ні, як кров, ма­ки. У нас бу­ли га­р­ні до­хри­с­ти­ян­сь­кі іме­на: Ла­да, Ми­ро­лю­ба, Лю­д­ми­ла, Зо­ря­на, Ждан­на, Ба­жан­на, Яро­сла­ва, Лю­бо­ми­ра. Рі­д­ні іме­на від­по­ві­да­ють при­ро­ді Ві­т­чи­з­ни, ду­хо­ві На­ро­ду, йо­го ду­ше­в­ним по­чу­ван­ням, пі­сен­но­с­ті йо­го мо­ви. Чу­жі іме­на, чу­жі прі­зви­ща, чу­жі на­зви сіл, міст, на­ки­ну­ті ду­хо­в­ни­ми чи мі­літа­р­ни­ми вто­р­ж­ни­ка­ми, чи­нять роз­лад в на­род­них по­чу­ван­нях, руй­ну­ють міст, який ду­хо­в­но рі­д­нить По­то­м­ків з Пред­ка­ми. Так я ду­маю, та­кий я є: я ви­йшов з ду­ші мо­го На­ро­ду - Укра­ї­на для ме­не до­ро­ж­ча за моє жит­тя, і в цьо­му моя си­ла, бла­го­ві­с­тя мо­єї свя­тої Ві­ри.

183. 

3. Якою є лю­бов? Зві­д­ки во­на і яка її го­ло­вна вла­с­ти­вість? Учи­те­лю Си­ле­н­ко, ба­га­тьох за­хо­п­лю­ють Ва­ші від­по­ві­ді на рі­з­ні пи­тан­ня. Я сту­де­н­т­ка, лю­б­лю фі­ло­со­фі­ю. Ме­ні ду­же хо­четь­ся зна­ти, які у Вас мі­р­ку­ван­ня про лю­бов?

В. Є тве­р­джен­ня, що люд­сь­ка сві­до­мість три­дцять ти­сяч ро­ків то­му вже бу­ла офо­р­м­ле­на, її пе­р­ши­ми кві­та­ми бу­ли тво­ри (ме­а­н­д­ри) Мі­зин­сь­кої куль­ту­ри знай­де­ні на бе­ре­гах Де­с­ни. Лю­бов ста­рі­ша - во­на жи­ла ще пе­ред по­стан­ням Мо­ви і Ві­ри. Жи­ла в ін­сти­н­к­тах, як ва­ж­ли­ва суть пра­лю­ди­ни. Пред­ки Укра­ї­н­ців (Ру­си­чів), Ан­г­лій­ців, Ні­м­ців жи­ли над бе­ре­га­ми Дніп­ра і йо­го при­ток од­ним Ро­дом. І мо­ва в них бу­ла од­на. І та­ке по­чут­тя, як Лю­бов, во­ни на­зи­ва­ли сло­вом «люб» («лю­ба­ти»), що змі­с­том рі­в­но­зна­ч­не сло­ву «хо­чу». З три­піль­сь­ко­го (пра­і­н­до-­єв­ро­пей­сь­ко­го) сло­ва «люб» по­ста­ло ряд спо­рі­д­не­них слів. Укра­ї­н­ці ка­жуть «лю­бов», а Ні­м­ці - «лі­бе», Ан­г­лій­ці - «лав». Ін­ші пле­ме­на ство­ри­ли сло­ва фо­не­ти­ч­но не то­то­ж­ні з са­н­с­к­ри­том. На­при­клад, Ла­ти­ни ка­жуть «а­мор», а Гре­ки - «фи­лі­а». У «Ма­га Ві­рі» пи­шу: Лю­ди­на є ди­ти­ною Зе­м­лі і Не­ба. Ти­ся­чу ро­ків то­му Укра­ї­н­ці (Ру­си­чі) вва­жа­ли се­бе вну­ка­ми Да­ж­бо­жи­ми (лю­дь­ми бо­же­с­т­вен­но­го по­хо­джен­ня). Дід на­зи­вав си­на сво­го си­на ону­ком у зна­чен­ні «по­мі­ч­ни­ком». Да­ж­бог - Да­тель жит­тя. Лю­ди­на сво­єю вро­дже­ною лю­бо­в’ю до Жит­тя по­ма­гає Да­ж­бо­го­ві утве­р­джу­ва­ти жит­тє­ву ві­ч­ність. Да­ж­бог - Во­ля. Лю­бов там, де Во­ля. Лю­ди­на лю­бить ві­ль­но, ро­зу­м­но, че­с­но. І цим об­ла­го­ро­д­нює се­бе. Хто лю­бить то­му, що му­сить, стра­ж­да­є. Лю­бов най­с­ві­т­лі­ше по­чу­ван­ня Лю­ди­ни. Лю­ди­ну оща­с­ли­в­лює Лю­бов до рі­д­но­го Ро­ду, Кра­си, Знан­ня, Від­ва­ги, При­ро­ди. Лю­ди­ні при­єм­но бу­ти Лю­ди­но­ю. Не­ви­ди­мі си­ли єд­на­ють Лю­ди­ну з Лю­ди­ною, і ми їх зве­мо Лю­бо­в’ю. Без Лю­бо­ви Лю­ди­на не мо­же бу­ти Лю­ди­но­ю. Хто не лю­бить се­бе, не мо­же лю­би­ти ін­ших. Че­с­на лю­бов до се­бе й до бли­ж­чих мо­же бу­ти тіль­ки в че­с­но­му се­р­ці. У да­в­ни­ну в Ма­лій Азії, лю­ди, жи­ву­чи у сві­ті бі­д­ної не­при­ві­т­ної при­ро­ди, утра­ча­ли лю­бов до неї і до жит­тя. І ре­к­ли: «Не лю­би сві­ту, і ре­чей, що є в сві­ті», 1-ий л. Іва­на, 2,15. Їх ва­би­ло жит­тя в раю (на не­бе­сах). І ро­зу­мін­ня Лю­бо­ви в на­ці­о­на­ль­них і ін­тер­на­ці­о­на­ль­них ре­лі­гі­ях має не­од­на­ко­ву мо­раль. На­при­клад, На­род, який має на­ці­о­на­ль­ну ре­лі­гію (Япо­н­ці, Із­ра­е­ль­тя­ни, Ки­тай­ці, Ін­ду­си та ін­ші) єд­нає се­бе сво­їм са­мо­бу­т­нім по­нят­тям Лю­бо­ви, Ми­ло­се­р­дя, Ві­ри. Є ре­лі­гій­ні те­р­мі­ни - Япон­сь­ка лю­бов, Ін­ду­сь­ка, Із­ра­ель­сь­ка. По ду­хо­в­них осо­б­ли­во­с­тях Лю­бо­ви, До­б­ро­ти, які про­яв­ляє На­род до се­бе і іно­зе­м­ців, пі­зна­єть­ся йо­го вда­ча, йо­го на­ці­о­на­ль­на Ві­ра.

184. 

3. Лю­би­ти Укра­ї­ну по­-хри­с­ти­ян­сь­ко­му. Що це зна­чить? Яке Ва­ше ро­зу­мін­ня Укра­ї­н­сь­кої лю­бо­ви?

В. Ісус на­вчав, щоб ви­зна­в­ці йо­го ві­ро­вчен­ня, лю­би­ли йо­го бі­ль­ше, ніж свою ро­ди­ну (ма­тір, та­та, бра­та, се­с­т­ру), Мат­тей, 10,37. Мо­раль хри­с­ти­ян­сь­кої лю­бо­ви ста­вить Укра­ї­ну на дру­ге мі­с­це, а Ісу­со­ву Ба­ть­кі­в­щи­ну (Юдею) на пе­р­ше. У «Є­ва­н­ге­лі­ях» не до­зво­ле­но хри­с­ти­я­ни­но­ві лю­би­ти рі­д­ну Ві­т­чи­з­ну бі­ль­ше, ніж Ви­ф­ли­єм, Єру­са­лим, Йо­р­дань. Не­має ті­єї чи ін­шої на­ції, усі бо на­сін­ня Ав­ра­а­мо­ве, є все і у всьо­му Хри­с­тос, Па­в­ло до Га­лат, 3,28-29, Па­в­ло до Ко­ло­сян, 3,11. Хто Ві­т­чи­з­ну Ісу­са На­за­рея лю­бить по­над все, має пра­в­ди­ву хри­с­ти­ян­сь­ку лю­бов. Ви­слів «хри­с­ти­ян­сь­ка лю­бов» в укра­ї­н­сь­ких ча­со­пи­сах ря­с­ніє бі­ль­ше, ніж в іно­зе­м­них, на­га­ду­ю­чи не ви­со­ку на­ці­о­на­ль­ну сві­до­мість на­ро­ду. Укра­ї­н­сь­ка ро­ди­на за­опі­ку­ва­ла­ся зе­м­ля­ч­кою си­ро­тою Оле­н­ко­ю. Оле­н­ка у спо­га­дах на­пи­са­ла: я зав­жди зга­дую їх за пра­в­ди­ву хри­с­ти­ян­сь­ку лю­бов, яку во­ни про­яви­ли до ме­не, «Но­ві дні», че­р­вень, 1993 р., То­рон­то. На ду­м­ку Оле­н­ки ро­ди­на про­яви­ла до неї ду­ше­в­ну до­б­ро­ту не то­му, що ми­ло­се­р­д­ність є вла­с­ти­ві­с­тю Укра­ї­н­сь­кої вда­чі, а то­му що во­на хри­с­ти­ян­сь­ка. Хри­с­ти­ян­сь­ка Лю­бов не без­рі­д­на - во­на на­ро­дже­на в ду­ші Юдей­ця і йо­го зе­м­ля­ків, які ша­ну­ва­ли ду­хо­в­ні ос­но­ви сво­го На­ро­ду. Хри­с­ти­ян­сь­кі тео­ло­ги не без під­став вва­жа­ють хри­с­ти­ян­сь­ку Лю­бов ми­ло­се­р­д­ною ди­ти­ною юдей­сь­кої Лю­бо­ви. У РУ­Н­Ві­рі (в «Ма­га Ві­рі») є по­нят­тя: Укра­ї­нець, який лю­бить Дніп­ро, Ки­їв, Ха­р­ків, Львів бі­ль­ше, ніж Га­н­гес, Йо­р­дань, Ви­ф­ли­єм і лю­бить рі­д­них Лю­дей бі­ль­ше, ніж Чу­жих, є Лю­ди­ною бла­го­ро­д­ної Укра­ї­н­сь­кої Лю­бо­ви. І Ан­г­лій­ці, Фра­н­цу­зи, Ні­м­ці лю­б­лять сво­їх рі­д­них Лю­дей, свою Ві­т­чи­з­ну бі­ль­ше, ніж Рим, Йо­р­дань, Ви­ф­ли­єм. Усі ді­ти ми­лі й га­р­ні, та ві­в­ця сво­їх ді­ток лю­бить бі­ль­ше, ніж ді­ток во­в­чи­ці чи ме­д­ве­ди­ці. Лю­бов до Рі­д­но­го утве­р­дже­на Жит­тям на пла­не­ті Зе­м­ля і бла­го­сло­вен­на Го­с­по­дом Да­ж­бо­гом. На­ші Пред­ки в кві­ту­чій при­ро­ді ба­чи­ли Да­ж­бо­га. При­ро­да бу­ла їх­нім свя­тим Хра­мом. Лю­бов до жит­тя бу­ла їх­ньою мо­ли­т­вою, най­з­ро­зу­мі­лі­шим по­чу­ван­ням. Лю­бов по­ма­га­ла їм на­тхнен­но ди­ви­ти­ся на Жит­тя і Світ. На­тхнен­ня ося­ює Лю­ди­ну. Во­но тіль­ки їй вла­с­ти­ве. Ві­р­ність - бла­го­ро­д­на вла­с­ти­вість Лю­бо­ві. Ві­р­ність між чо­ло­ві­ком і жі­н­кою оздо­ро­в­лює їх­нє ду­хо­в­не й ті­ле­с­не жит­тя. Оща­с­ли­в­лює Ро­ди­ну. Ві­р­ність по­ви­нна бу­ти че­с­на: че­с­ність ро­зу­м­на і до­б­ро­ду­ш­на. Ща­с­ли­во за­лю­б­ле­ні ма­ють ве­с­ну в се­р­ці в усі по­ри ро­ку. Спра­в­ж­ню Лю­бов не мо­ж­на ви­же­б­ра­ти і не мо­ж­на зни­щи­ти. Во­на є ма­ні­фе­с­та­ці­єю не­за­ле­ж­но­с­ти люд­сь­ко­го «Я». Лю­ди­ні хо­четь­ся лю­би­ти. За­лю­б­ле­на лю­ди­на кра­ще ро­зу­міє се­бе, лю­дей і Світ. Лю­бов, на­ро­дже­на при­єм­ні­с­тю, хо­че бу­ти при­єм­ною, кра­си­вою і че­с­но­ю. Лю­бов є са­мо­бу­т­ньою ос­но­вою не двох лю­дей, а трьох: Лю­бов двох за­по­ча­т­ко­вує но­ву Лю­ди­ну, і її оща­с­ли­в­лює Лю­бо­в’ю. По­стій­ність є вла­с­ти­ві­с­тю спра­в­ж­ньої Лю­бо­ви. Спра­в­ж­ня Лю­бов є свя­том Жит­тя, щи­рою мо­ли­т­вою ду­ші, ча­рі­в­ним ска­р­бом Не­ба і Зе­м­лі. Лю­бов є ду­хо­в­на і є ті­ле­с­на. Ці­лі­с­на Лю­бов та, яка ро­зу­мом вга­р­мо­но­ва­на з ду­ше­в­ни­ми і ті­ле­с­ни­ми при­стра­с­тя­ми. У «Ма­га Ві­рі» по­да­ні «Сім За­ко­нів Пра­ви­ль­но­го Жит­тя», 6-ий За­кон має на­зву «Пра­ви­ль­на Лю­бов». Зви­ча­є­вість (тоб­то мо­раль) об­ла­го­ро­д­нює Лю­бов, а об­ря­д­ність (тоб­то куль­ту­ра) дає їй На­тхнен­ня. Рі­д­на Укра­ї­н­сь­ка На­ці­о­на­ль­на Ві­ра (РУ­Н­Ві­ра) має Укра­ї­н­сь­ке ро­зу­мін­ня Лю­бо­ви при­та­ман­не вда­чі, ду­ші На­ро­ду Укра­ї­ни-­Ру­си.

185. 

3. У мо­їй ро­ди­ні аж три ре­лі­гі­ї. Ба­ть­ко ка­то­лик, а ма­ти гре­ко-­пра­во­с­ла­в­на, сла­вить гре­ць­ких свя­тих. Я ма­те­рі ска­зав, що ви­знаю Си­ле­н­ко­ве ві­ро­вчен­ня, спо­ві­дую РУ­Н­Ві­ру. А во­на: то ти не спо­ві­да­є­ш­ся, при­ча­с­тя не бе­реш, хре­с­то­ві не по­кло­ня­є­ш­ся, не ці­лу­єш об­ра­зів Ва­р­ва­ри і Мат­тея, Го­с­по­да Хри­с­та. Ти без­бо­ж­ник; не­ві­ру­ю­ча лю­ди­на. Ма­ти моя до­б­ра, і я, як син лю­б­лю її, те­р­п­лю її об­ра­зи, зне­ва­гу. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, я сту­дент, ско­ро бу­ду лі­ка­рем, од­ру­же­ний. Ска­жіть, яка лю­ди­на в РУ­Н­Ві­рі вва­жа­єть­ся ві­ру­ю­чою? З не­те­р­пін­ням жду від­по­ві­ді.

В. На пла­не­ті Зе­м­ля є не од­на ти­ся­ча рі­з­них ре­лі­гій. І ко­ж­на з них має ін­ак­ше ви­зна­чен­ня, що та­ке ві­ру­ю­ча лю­ди­на. І про це пи­шу й у «Ма­га Ві­рі». За­ли­ши­мо ре­лі­гії Аф­ри­ки, Азії, які для на­ших лю­дей ма­ло зна­ні, хоч хри­с­ти­ян­сь­ка ре­лі­гія та­кож вва­жа­єть­ся азі­ят­сь­ко­ю. Її ко­рінь в юда­ї­з­мі. Во­на по­ста­ла й ши­ри­ла­ся в Ма­лій Азі­ї. Є хри­с­ти­ян­сь­кі се­к­ти в Єв­ро­пі і США, які до ікон не по­кло­ня­ють­ся і хре­с­та не ці­лу­ють - бо вва­жа­ють це ідо­ло­по­клон­с­т­вом. І не­має в них спо­ві­дан­ня і при­ча­щан­ня, бо вва­жа­ють, що цей ри­ту­ал узя­тий з по­лі­те­ї­с­ти­ч­них ре­лі­гій Гре­ції і Ри­му, і в «Є­ва­н­ге­лі­ях» про ньо­го зга­док не­ма­є. Син свя­ще­ни­ка, Іван Не­чуй-­Ле­ви­ць­кий, в опо­ві­дан­ні «А­фон­сь­кий про­йди­світ» (і про це я вже при ін­шій на­го­ді зга­ду­вав) пи­ше, що спо­ві­дан­ня, при­ча­щан­ня, ці­лу­ван­ня ікон ще не озна­чає, що лю­ди­на до­б­ра, пра­в­до­мо­в­на, ми­ло­се­р­д­на, ві­ру­ю­ча. Не лю­ди з ін­ших пла­нет, а та­ки на­сто­я­щі хри­с­ти­я­ни, які прак­ти­ку­ва­ли це­р­ко­в­ні ри­ту­а­ли, про­яв­ля­ли най­стра­ш­ні­шу в сві­ті жо­р­с­то­кість, ка­ту­ю­чи Іва­на Ґон­ту, Ма­к­си­ма За­лі­з­ня­ка, Се­ве­ри­на На­ли­вай­ка. Ду­хо­в­ний си­ну мій, на за­пи­тан­ня по­ді­б­не на твоє, я ін­шо­му ві­ру­ю­чо­му РУ­Н­Ві­ри ска­зав: Лю­ди­на до­б­ро­ду­ш­на, ми­ло­се­р­д­на, лю­ди­на, яка не об­мо­в­ляє, не при­вла­с­нює чу­жих ре­чей, не чи­нить зло­чи­нів, ві­ру­ю­ча. Ві­ру­ю­чим юна­ком є той, хто є ві­р­ним си­ном сво­єї Ві­т­чи­з­ни. І не при­ни­жує її Гі­д­но­с­ти, сто­я­чи на ко­лі­нах пе­ред іно­зе­м­ни­ми ре­лі­гій­ни­ми ав­то­ри­те­та­ми. Не про­сить у них по­ми­лу­ван­ня, спа­сін­ня. І не під­по­ряд­ко­вує свій ро­зум, свою ду­шу іно­зе­м­ним по­лі­тич­ним, вій­сь­ко­вим ді­я­чам. Лю­ди, які ма­ють об­ме­же­ну ре­лі­гій­ну осві­ту, ска­жуть: а при чім тут ре­лі­гія? Що та­ке ре­лі­гій­не, а що та­ке не ре­лі­гій­не є спра­вою ві­ру­ю­чих. У Япо­нії, Із­ра­е­лі, Ки­таї між на­ці­о­на­ль­ним і ре­лі­гій­ним не­має роз­ме­жу­ван­ня. Є ці­лі­с­на ду­хо­в­на суть На­ро­ду. І так є і в РУ­Н­Ві­рі. Ко­ли ти не кри­в­диш лю­дей, не ро­биш зла ста­рим лю­дям, вдо­вам, ді­тям, ко­ли у тво­є­му сло­в­ни­ко­ві не­має об­ра­з­ли­вих слів, ко­ли ти ша­ну­єш ма­тір, ба­ть­ка і ві­р­ний сво­їй дру­жи­ні, ко­ли ти не за­тру­ю­єш свою ду­шу ал­ко­го­лем, оду­р­ма­ню­ю­чи­ми тра­ва­ми, ко­ли ти вті­лю­єш в що­ден­ня Сім За­ко­нів Пра­ви­ль­но­го Жит­тя і лю­биш Го­с­по­да Да­ж­бо­га ми­ло­се­р­д­но­го і пра­в­ди­во­го, ти во­і­с­тин­но ві­ру­ю­ча лю­ди­на, і ні­які про­ро­ки чи си­ни Бо­жі не ма­ють пра­ва те­бе на­зи­ва­ти без­бо­ж­ни­ком. Да­ж­бог ми­ло­се­р­д­ний і жит­тє­т­во­р­ний, Да­ж­бог - Сві­т­ло, Пра­в­да, Лю­бов. Да­ж­бог - Да­тель не­сві­до­мо­го і сві­до­мо­го Бут­тя, і без Да­ж­бо­га не бу­ло б жит­тя на пла­не­ті Зе­м­ля. Ти ві­риш у Да­ж­бо­га, і ста­ра­є­ш­ся бу­ти ми­ло­се­р­д­ним, спра­ве­д­ли­вим, о, ве­ли­ка і шля­хе­т­на в те­бе Ві­ра, і Го­с­подь лю­бить те­бе і оду­хо­т­во­рює до­б­ру ду­шу тво­ю.

186. 

3. Учи­те­лю Лев Си­ле­н­ко, ми сту­де­н­ти, у га­зе­тах, жу­р­на­лах чи­та­є­мо про Вас, як за­сно­в­ни­ка кон­фе­сії (РУ­Н­Ві­ри). Та хо­че­мо по­чу­ти Ва­ші від­по­ві­ді на за­пи­тан­ня не ре­лі­гій­но­го ха­ра­к­те­ру. У чер­гах, уста­но­вах, між ста­р­ши­ми лю­дь­ми чу­є­мо роз­мо­ви: «Є дер­жа­в­на Укра­ї­на, а да­лі - що? Хлі­ба не­ма, одя­гу не­ма. Ко­му та­ка дер­жа­ва по­трі­б­на?». І ряд ін­ших за­пи­тань по­си­ла­є­мо. Жде­мо від­по­ві­ді.

В. Дер­жа­в­на Укра­ї­на-­Русь, яку ми втра­ти­ли пі­с­ля вто­р­г­нен­ня на на­ші зе­м­лі Та­та­ро-­Мо­н­голь­сь­кої ор­ди, по­ста­ла. І хоч ми за її від­но­в­лен­ня до­в­го бо­ро­ли­ся, за­ста­ла нас ду­хо­в­но й ме­н­та­ль­но не­під­го­то­в­ле­ни­ми до дер­жа­в­но­го жит­тя. Бо­ро­ти­ся за пра­во ма­ти ха­ту - це од­не, а бу­ду­ва­ти її - дру­ге. Ми раб­сь­ке яр­мо ски­ну­ли, та не зна­є­мо, як жи­ти без яр­ма. Як се­бе ор­га­ні­зу­ва­ти, са­мо­ди­с­ци­п­лі­ну­ва­ти. 25-ть ро­ків то­му, пра­цю­ю­чи над «Ма­га Ві­ро­ю», я за­пи­сав та­ку ду­м­ку: ко­ли ми ма­ти­ме­мо дер­жа­в­ну Укра­ї­ну сьо­го­дні, і по­чнем се­бе зде­мо­ра­лі­зо­ву­ва­ти не­ві­рою в неї, ми її втра­ти­мо за­в­т­ра. Ми ро­ди­ли­ся і ви­хо­ву­ва­ли­ся у тьмі без­про­сві­т­ної не­во­лі. У нас бу­ла ві­ді­бра­на ві­ра в се­бе, в свої си­ли й спро­мо­ж­но­с­ті. Раб­сь­кі зви­ч­ки, які фо­р­му­ва­ли­ся впро­довж сто­літь, вко­рі­ни­ли­ся у стиль на­шо­го ми­с­лен­ня, у спо­сіб жит­тя, ввій­ш­ли у сфе­ру під­сві­до­мих ін­сти­н­к­тів, їх по­збу­ти­ся мо­же дру­ге по­ко­лін­ня, яке на­ро­дить­ся і ви­ро­с­те на во­лі. Лю­ди­на з раб­сь­ки­ми на­ви­ка­ми ві­рить, що й без дер­жа­ви мо­ж­на ма­ти до­б­ре жит­тя, при­слу­го­ву­ю­чи тим чи ін­шим іно­зе­м­ним па­нам. І ось та­кий тип хо­ло­па-­гну­ч­ко­ши­є­н­ка (ра­ба шлу­н­ку) й ка­же: «Не­ма хлі­ба, ко­в­ба­си та ча­р­ки, то не тре­ба нам та­кої дер­жа­в­ної Укра­ї­ни». «Та Укра­ї­н­сь­ка дер­жа­ва є, тіль­ки ми жде­мо, ко­ли во­на бу­де спра­в­ж­ньо­ю», пи­шуть ме­ні. Спра­в­ж­ня дер­жа­в­на Укра­ї­на бу­де то­ді, ко­ли во­на по­ста­не не на пар­тій­них збо­рах, не в па­р­ля­ме­н­ті, не на між­на­ро­д­них по­лі­тич­них яр­ма­р­ках, а в сві­до­мо­с­ті - в ду­ші всіх Укра­ї­н­ців, як при­ро­д­ня жит­тє­ва не­об­хід­ність. І бу­де во­на в ду­ші На­ро­ду та­кою чі­т­кою і рі­д­ною, як об­раз рі­д­ної ма­те­рі, і та­кою по­трі­б­ною, як хліб що­ден­ний, во­да, по­ві­т­ря. Дер­жа­в­на Укра­ї­на - це ж на­ша рі­д­на ха­та. У ній ми жи­ве­мо, лю­би­мо­ся, ро­ди­мо ді­тей. Пра­цю­є­мо. У її іс­то­рії ко­рін­ня на­ше, суть на­шо­го єс­т­ва. І в ній май­бу­т­нє на­ших ді­тей.

187. 

3. Усі ка­жуть: в дер­жа­в­ній Укра­ї­ні не­має по­ряд­ку. Ді­ють дві си­ли: руй­ні­в­на і бу­ду­ю­ча. Тре­ба жда­ти: чия ві­зь­ме. Го­ло­вне, щоб був по­ря­док.

В. Є по­ря­док свій, а є - іно­зе­м­ний. Ви хо­че­те, щоб вто­р­г­ну­ли­ся ки­тай­ці, іра­н­ці, мо­с­к­ви­ни чи ні­м­ці, і в на­шій ха­ті зро­би­ли для нас по­ря­док? І на­го­ду­ва­ли нас на­шим хлі­бом? О, хто дасть нам шма­ток на­шо­го хлі­ба, той на­кла­де на на­шу шию яр­мо но­во­го раб­с­т­ва. Дер­жа­в­на Укра­ї­на - це ми, укра­ї­н­ці. Які ми, та­ка в нас і дер­жа­ва. У дер­жа­ві тво­р­чість на­шо­го єс­т­ва. У ній на­ша вда­ча, наш та­лант, наш ро­зум, на­ші ві­ра, со­вість, си­ла, честь. І на­ша ве­ли­ка лю­бов. Без неї ми не мо­же­мо бу­ти ми. Без неї ми не мо­же­мо ма­ти ім’я в Сві­ті, гі­д­но­с­ти, прав, па­ш­по­р­ту на пра­во вхо­ду в ро­ди­ну дер­жав Сві­ту. Без неї на­ші вну­ки бу­дуть ра­ба­ми на рі­д­ній зе­м­лі, і до сто­го­ну їх­ньо­го бу­дуть «вла­ди­ки Сві­ту» та­кі бай­ду­жі, як до сто­го­ну ді­ток, які вми­ра­ли в му­ках го­ло­дної сме­р­ти в 33-му. На­тхнен­ний свя­тою Ві­рою в Єди­но­су­що­го Ми­ло­се­р­д­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га, ка­жу: Ві­т­чи­з­на та, яка має си­нів і до­ньок зда­т­них на ве­ли­кі по­дви­ги і те­р­пін­ня, без­де­р­жа­в­ною не бу­ває, її ді­ти лю­б­лять її лю­бо­в’ю ви­щою за ро­зум, си­ль­ні­шою за жит­тє­ві бла­га, і цим зве­ли­чу­ють се­бе, свій на­род і гі­д­ність Люд­с­т­ва. Дер­жа­в­ну Укра­ї­ну тре­ба лю­би­ти чимсь бі­ль­шим, ніж шлу­нок, по­лі­ти­ка, еко­но­мі­ч­на спів­пра­ця на­ро­дів, єд­ність сло­в’ян. Що зна­чить «ви­щою за ро­зум»? Дер­жа­в­ну Укра­ї­ну тре­ба лю­би­ти ін­сти­н­к­том са­мо­збе­ре­жен­ня і са­мо­ут­ве­р­джен­ня, її тре­ба лю­би­ти так без­за­с­те­ре­ж­но, як лю­бить ма­ти ди­ти­ну чи ди­ти­на - ма­тір: їх єд­нає, їм дає си­лу щось бі­ль­ше, ніж ро­зум. Мі­с­те­рія ма­те­рі При­ро­ди. Я осо­би­с­то ба­чив в Ін­дії по­дію: тигр схо­пив ди­ти­ну, яка йшла в зоо­па­р­ку по­за­ду ма­те­рі. Ма­ти огля­ну­лась: ди­тя в зу­бах зві­ра. І по­ча­в­ся над­люд­сь­кий по­єди­нок. При­бі­г­ли лю­ди. Ослі­п­ле­ний тигр по­ки­нув ди­ти­ну, ра­не­на ма­ти по­ме­р­ла. І при­су­т­ні зво­ру­ше­но го­во­ри­ли: «Ма­ти, о, ма­ти, во­на уря­ту­ва­ла ди­ти­ну, за­бу­в­ши про се­бе й ро­зум, страх, не­без­пе­ку». І я по­ду­мав: ма­ти ке­ру­ва­ла­ся чимсь бі­ль­шим, ніж ро­зум: свя­тий ма­те­рин­сь­кий ін­стинкт їй дав си­лу уря­ту­ва­ти жит­тя, яке во­на на­ро­ди­ла. У ньо­му за­ко­до­ва­на ві­ч­ність Ро­ду Люд­сь­ко­го. О, ко­ли всі ми, си­ни і до­нь­ки, об­ла­го­ро­д­ни­мо­ся без­за­с­те­ре­ж­ною при­ро­д­ною ві­р­ні­с­тю і лю­бо­в’ю до дер­жа­в­ної Укра­ї­ни, во­на (дер­жа­ва) ста­не в ос­но­ві бут­тя на­шо­го «Я» і ми її ма­ти­ме­мо во ві­ки і ві­ки. І жо­д­на си­ла в сві­ті не ви­р­ве її з на­шої ду­ші. І на­ро­ди Сві­ту, гля­ну­в­ши на гло­бус, з по­ша­ною ска­жуть: тут Укра­ї­на, у ній жи­ве ве­ли­кий на­род. До­в­гі ві­ки жи­ву­чи в раб­с­т­ві, він здій­с­нив по­ди­ву­гі­д­ний по­двиг - пе­ре­міг у со­бі раб­сь­кі на­ви­ки і став шля­хе­т­ним ар­хі­те­к­то­ром сво­єї дер­жа­ви. «У нас не­має спри­я­т­ли­вих умов для роз­бу­до­ви дер­жа­ви». О, па­не-­бра­те, глянь на се­бе! У те­бе бо­га­тир­сь­ка орі­ян­сь­ка по­ста­ва. Ма­єш си­ль­ні м’я­зи і хлі­бо­роб­сь­ку ви­три­ва­лість. Не­спри­я­т­ли­ві умо­ви пе­ре­тво­ри в спри­я­т­ли­ві. Щоб не за­со­ро­ми­ти се­бе й ді­тей сво­їх: при­йш­ли спри­я­т­ли­ві умо­ви, і ти роз­гу­би­в­ся - не зна­єш, що з ни­ми ро­би­ти. При­йш­ла во­ля, та не зна­єш, як на во­лі жи­ти. «Ро­би­ти не хо­четь­ся, бо гро­ші на­ші по­ло­ва. Жду до­б­ро­го жит­тя». Гро­ші не па­да­ють з не­ба, ти їх ро­биш: зро­би, щоб во­ни бу­ли та­кі зо­ло­ті, як пра­ця тво­їх зо­ло­тих рук. До­б­ре жит­тя - це во­ля, ве­с­на і ба­га­те рі­д­не по­ле. Ви­ходь стрі­ча­ти со­н­це в по­ле, як ба­га­тир най­ба­га­т­шої в сві­ті зе­м­лі, во­на то­бі да­на Да­ж­бо­гом - Го­с­по­дом тво­їм, ти йо­го ди­ти­на. Ви­го­с­т­ри ле­міш, і ві­ль­но ори со­бі кра­щу до­лю. Сій, жни, ме­ли і пе­чи най­с­ма­ч­ні­шу в Єв­ро­пі па­ля­ни­цю. Світ знає: «У­к­ра­ї­на - жи­т­ни­ця Єв­ро­пи». На го­ро­ді сій льон, ко­но­п­лі, на то­ло­ці па­си ві­в­ці. Ро­би ни­т­ки, тчи, сам со­бі ший кра­си­вий одяг. Від­но­ви жит­тє­ві до­сві­ди Пред­ків сла­в­них. Ди­вуй Світ прак­ти­ч­ною кмі­т­ли­ві­с­тю, ви­на­хі­д­ли­ві­с­тю, пра­цьо­ви­ті­с­тю, на­по­ле­г­ли­ві­с­тю, ор­га­ні­зо­ва­ні­с­тю, са­мо­ди­с­ци­п­лі­но­ю. І ду­хо­в­ною не­за­лежніс­тю - при­ро­д­ньою до­б­ро­ду­ш­ною Ві­рою в Єди­но­су­що­го і Все­пра­ве­д­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га. Да­ж­бог - Ми­ло­се­р­дя, свя­та Пра­в­да, Во­ля, Лю­бов, свя­тий Дух Укра­ї­ни-­Ру­си.

188. 

3. У ЗЗ-му мій дід, уми­ра­ю­чи з го­ло­ду, ка­зав: «У­к­ра­ї­на моя хлі­бо­ро­б­на, Мо­с­к­ві хліб від­да­ла, а са­ма го­ло­дна». Те­р­пі­ли, уми­ра­ли, бо дер­жа­ви сво­єї не ма­ли. П’ят­сот літ то­му хлі­бо­ро­бо­ві бу­ло ле­г­ше жи­ти, ніж те­пер в дер­жа­в­ній Укра­ї­ні.

В. Бу­ли в Укра­ї­ні-­Ру­сі та­кі ча­си, що хлі­бо­роб ішов за плу­гом, три­ма­ю­чи при по­ясі ме­ча і стрі­лу в са­гай­да­ку. Щоб від не­спо­ді­ва­но­го на­па­ду ко­чо­ви­ка обо­ро­ни­ти жі­н­ку і ді­ток, що си­дять ось там (бі­ля во­за). Хлі­бо­ро­бів лю­би­ла во­ля то­му, що во­ни її лю­би­ли не спі­ва­ми жа­лі­с­ли­ви­ми, а гру­дь­ми - іш­ли на по­єди­нок з ти­ми вто­р­ж­ни­ка­ми, які в них хо­ті­ли ві­ді­бра­ти зе­м­ний рай (бла­го­сло­вен­ні сте­пи їм пе­ре­да­ні сла­в­ни­ми Пред­ка­ми Три­пі­ль­ця­ми (Ски­та­ми-­Ан­та­ми-­Ру­си­ча­ми) ). Від Ко­ли­ми до Со­ло­в­ків (на про­с­то­рах ім­пе­рії Зла) ле­жать на­ші ко­с­ті. І в ко­ж­но­му мі­с­ті Укра­ї­ни - ма­со­ві Мо­ги­ли. Ми пе­ре­жи­ли жа­хіт­тя ім­пер­сь­ких то­р­тур. Смер­то­но­с­ні го­ло­ді­в­ки за­пла­но­ва­ні в Мо­с­к­ві. Наш мо­зок з ди­тя­чих літ про­по­ло­с­ку­ва­ли ан­ти­ук­ра­їн­сь­ки­ми іде­о­ло­гі­я­ми, щоб ми не бу­ли ми. У нас від­би­ра­ли на­ших си­нів-­со­ко­лів, щоб во­ни на Ку­риль­сь­ких ос­т­ро­вах обо­ро­ня­ли Тю­р­му На­ро­дів, яка чи­ни­ла зло­чи­ни у на­ших гли­ня­них, со­ло­мою кри­тих, окра­де­них ха­ти­нах. Ми все ви­три­ма­ли. Все пе­ре­те­р­пі­ли. І сьо­го­дні на­ші ду­ші сто­м­ле­ні. Ті­ле­с­ні си­ли осла­б­ле­ні. Та, не зва­жа­ю­чи на все це, зро­бі­мо остан­ній спа­са­ю­чий по­двиг: не на­рі­кай­мо, що в дер­жа­в­ній Укра­ї­ні тя­ж­ко жи­ве­ть­ся. На­рі­кай­ли ні­де і ні­ким не бу­ли по­ша­но­ва­ні. Ста­нь­мо сті­ною на на­ших ко­р­до­нах, обо­ро­ня­ю­чи спо­кій в ду­ші на­ро­ду, мир у на­ших се­лах і мі­с­тах. Ста­нь­мо кра­щи­ми, ніж ми є: від­но­ві­мо до­ві­р’я до се­бе, ві­ру в се­бе і сво­єю пра­цею зро­бі­мо се­бе ба­га­ти­ми лю­дь­ми. І не за­бу­вай­мо, що во­рі­же­нь­ки за­зд­рять на­м.

189. 

3. Я при­дбав «Ко­ран» і «Бі­б­лі­ю» - бо на­ша ін­те­лі­ге­н­ція ро­бить ду­хо­в­не від­ро­джен­ня. Я в цих кни­гах бу­ду шу­ка­ти Бо­га, шу­ка­ти­му се­бе. Бо ка­жуть, що в «Ма­га Ві­рі» Укра­ї­на по­ста­в­ле­на в центрі Сві­ту, а це що: на­ці­о­на­лізм.

В. Ка­жеш, що бу­деш шу­ка­ти се­бе? Як­що ти не зна­єш, де ти є, хто ти, і по­чнеш се­бе шу­ка­ти там, де те­бе не­має, ста­неш блу­д­ним си­ном. «Ко­ран» і «Бі­б­лі­я» - ду­хо­в­на лі­те­ра­ту­ра не тво­го На­ро­ду. У «Ко­ра­ні» ро­зу­мін­ня Бо­га араб­сь­ке. У «Бі­б­лі­ї» ро­зу­мін­ня Бо­га юдей­сь­ке. Три ра­зи про­чи­тай ці свя­ті кни­ги, і зга­д­ки не знай­деш про твій На­род, йо­го зви­чаї, об­ря­ди, йо­го бо­лі і ра­до­щі. Там, де не­має тво­го На­ро­ду, не­має й те­бе. Ти, як і ко­ж­на ди­ти­на, на­ро­ди­в­ся ві­ль­ним, з не­по­ро­ч­ною ду­ше­ю. На­ро­ди­в­ся під ла­гі­д­ним со­н­цем, на ба­га­тій пред­ків­сь­кій зе­м­лі. На­ро­ди­в­ся з чи­с­тим до­пи­т­ли­вим ро­зу­мом. Ду­май ві­ль­но і че­с­но. Пла­не­та Зе­м­ля кру­г­ла. І там, де ти за­раз сто­їш, її центр. І то­му твоя Ві­т­чи­з­на - сла­в­на Укра­ї­на-­Русь є та­ким же центром Сві­ту, як Рим, Адіс Абе­ба, Єру­са­лим, Ме­ді­на, То­кі­о. Шу­кай се­бе в со­бі, пі­зна­ю­чи гли­бин­ні ко­рін­ня тво­го На­ро­ду, йо­го вда­чу. У тво­їй ду­ші по­ви­нна бу­ти твоя свя­та Ві­ра, твій Бог (тоб­то, твоє рі­д­не ро­зу­мін­ня Бо­га). І ко­ли так бу­де, зна­чить ти знай­шов се­бе, свій не­за­ле­ж­ний шлях жит­тя, о, ці ду­хо­в­ні ска­р­би ма­ють тіль­ки бла­го­ро­д­ні лю­ди. Сла­ва Да­ж­бо­гу, на­шо­му, Він є Ми­ло­се­р­дя, Лю­бов і Пра­в­да свя­та­я.

Суть два­дця­та 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

190. 

3. Світ знає, що в Укра­ї­ні був 33-ий рік. Сім мі­ль­йо­нів по­ме­р­ло лю­дей най­ро­дю­чі­шої зе­м­лі. І в 21-му вми­ра­ли, і в 46-47 вми­ра­ли. І в цьо­му ви­ну­ва­тий ко­му­нізм - чи не так?

В. Адольф Гі­т­лер чі­т­ко і яс­но ка­зав Ні­ме­ць­ко­му На­ро­до­ві, що він хо­че йо­го оща­с­ли­ви­ти. При­єд­на­ти до Ге­р­ма­нії но­ві ро­дю­чі те­ри­то­рії Схі­д­ньої Єв­ро­пи. Він на кро­ві й сльо­зах по­не­во­ле­них На­ро­дів хо­тів для Ге­р­ма­н­ців збу­ду­ва­ти но­ву мо­гу­т­ню ім­пе­рі­ю. Як­що не всі Ні­м­ці, то бі­ль­шість під­три­ма­ла ге­р­ман­сь­ко­го ме­сію (фю­ре­ра по­сла­но­го Про­ви­дін­ням). І по­ча­ла­ся Сві­то­ва вій­на. Ге­р­ма­нія вва­жа­ла, що за та­ку ча­рі­в­ну зе­м­лю, як Укра­ї­на, во­на го­то­ва від­да­ти жит­тя двох, трьох мі­ль­йо­нів сво­їх кра­щих си­нів. Ав­то­хто­ни (Укра­ї­н­ці) ста­ли б в Укра­ї­ні чу­жи­н­ця­ми. За­во­йо­в­ни­ки на­пи­са­ли б іс­то­рію, що в Укра­ї­ні Укра­ї­н­ці є за­йда­ми. А Ге­р­ма­ни - ав­то­хто­ни Укра­ї­ни, і знай­шли­ся б між ра­ба­ми-­ук­ра­ї­н­ця­ми «ве­ли­кі вче­ні», які за хліб і ко­в­ба­су, ши­ри­ли б цю ні­ме­ць­ку те­о­рію, і ар­хи­є­реї ві­ри Хри­с­то­вої мо­ли­ли­ся б за Гі­т­ле­ра так, як за ха­на Ба­тия, ко­ро­ля Ка­зи­мі­ра чи мо­на­р­ха Пе­т­ра 1-го. У Мо­с­к­ві, Су­з­да­лі, Ле­нін­гра­ді був ко­му­нізм, але в цих об­ла­с­тях в 33-му з го­ло­ду ні­хто не вми­рав. Во­ни ма­ли хліб, ма­с­ло, са­ло при­ве­зе­ні зі сте­пів Укра­ї­ни. Го­лод (жа­х­ли­ве уме­р­т­він­ня Укра­ї­ни) був за­пла­но­ва­ний у Мо­с­к­ві фельд­фе­бе­ля­ми Мо­с­ков­сь­кої ім­пе­рії, а яка іде­о­ло­гія ці­єї ім­пе­рії (пра­во­сла­віє, пан­сла­візм чи ко­му­нізм) зна­чен­ня для уми­ра­ю­чих з го­ло­ду не­ма­є. Укра­ї­н­ці в Укра­ї­ні бу­ли Мо­с­к­вою по­зба­в­ле­ні на­віть тих прав, які ма­ли ра­би в жа­х­ли­вих ім­пе­рі­ях (в Ас­си­рії, Ва­ви­ло­ні, Єги­п­ті). У Ва­ви­ло­ні да­ва­ли ра­бам пше­ни­ш­ну ка­шу, ово­чі, ча­с­ник, і во­ни з го­ло­ду не вми­ра­ли. Хто ви­ну­ва­тий у жа­х­ли­во­му го­ло­до­мо­рі в Укра­ї­ні? Рус­с­кіє-­Мо­с­ка­лі? Ні. Ви­ну­ва­ті Укра­ї­н­ці то­му, що во­ни три со­т­ні ро­ків то­му по­ві­ри­ли в «бра­тан­ня двох бра­т­ніх На­ро­дів». По­ві­ри­ли в до­б­ро­го ца­ря пра­во­сла­в­но­го. По­ві­ри­ли в чу­жи­н­ця Уль­я­но­ва-­Ле­ні­на, який їм да­вав їх­ню зе­м­лю. По­ві­ри­ли, в йо­го ка­з­ку про рай зе­м­ний. І їх­ня ди­тя­ча Ві­ра в со­юз двох бра­тів при­ве­ла до про­вал­ля, в яке во­ни па­да­ли в ім’я пе­ре­мо­ги ко­му­ні­з­му. Укра­ї­н­ці слі­по по­ві­ри­ли гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ним ар­хи­є­ре­ям - бра­там во Хри­с­ті. За­бу­ли, що бі­б­лій­ні Ка­їн і Авель бу­ли бра­та­ми, од­ні­єю ма­ти­рею на­ро­дже­ні. За­бу­ли, що є брат-­раб і є брат-­пан. За­бу­ли, що брат (на­род-­гно­би­тель) жо­р­с­то­ко екс­плу­а­тує бра­та (на­род-­гно­б­ле­ний). І ця екс­плу­а­та­ція зветь­ся Со­ю­зом Ми­р­них На­ро­дів. «Па­сі­тесь мі­р­ниє на­ро­ди, не ну­жен вам сво­бо­ди кліч. К чє­му ста­дам да­ри сво­бо­ди, іх на­до рє­зать, ілі стріч», С. А. Пу­ш­кін.

191. 

3. Я сту­дент. Ста­рі по­мо­р­ще­ні лю­ди, хо­ро­ви­ті не ці­ка­в­лять ме­не. Ста­ра­ю­ся об­ми­на­ти. Май­бу­т­нє на­ле­жить мо­ло­дим. Хі­ба мо­ж­на з цим не по­го­ди­ти­ся?

В. Юна­че, мо­ло­де ли­це, бли­с­ку­чі очі, мо­ло­де­чий сміх, кра­си­ва по­ста­ва, ба­дьо­рість для всіх при­єм­ні. Ста­рі лю­ди, ба­ча­чи кра­си­ву мо­лодь, ра­ді­ють. У вну­ках ба­чать про­до­в­жен­ня жит­тя Ро­ду сво­го. Не ду­май, що ти кра­щий то­му, що мо­ло­дий. Мо­ло­дість по­ді­б­на на сад. Де­ре­ва шви­д­ко по­кри­ва­ють­ся ча­рі­в­ним кві­том і шви­д­ко пе­лю­с­т­ки опа­да­ють. Бу­ду­чи мо­ло­дим, умій ті­ши­ти­ся і го­р­ди­ти­ся не мо­ло­ді­с­тю, а ус­пі­ш­ним на­вчан­ням, са­мо­ди­с­ци­п­лі­ною, пра­цею на сла­ву Ві­т­чи­з­ни. І мо­ло­дій так, щоб по­мо­р­ще­на хо­ро­ви­та ста­рість твоя ма­ла в ду­ші ба­га­то со­н­ця. Ста­ра лю­ди­на ча­с­то за­бу­ває, що вчо­ра їла, але з яс­к­ра­ві­с­тю па­м’я­тає свої мо­ло­ді лі­та, ні­би во­ни бу­ли вчо­ра. Як­що мо­ло­ді лі­та бу­ли ба­га­ті до­бле­с­тю, сві­т­ли­ми ді­ла­ми, ус­пі­ха­ми, во­ни сві­т­лом опро­мі­ню­ють ду­шу ста­рої лю­ди­ни, і ні­би оздо­ро­в­лю­ють її. Є ста­рі по­мо­р­ще­ні лю­ди до­б­рі. Умій їх при­ві­та­ти, і про­яви­ти до них ми­ло­се­р­дя. І це бу­де явою тво­го бла­го­ро­д­но­го ума, пра­ви­ль­них знань жит­тє­вої му­д­ро­с­ти. Не за­бу­вай: тіль­ки ті мо­ло­ді лю­ди об­ми­ну­ли ста­рість, які по­ме­р­ли мо­ло­ди­ми. Ста­рість - осінь жит­тя. У ве­с­ня­ні ро­ки жит­тя учи­ся, пра­цюй, до­ве­р­шуй сла­в­ні ді­ла, щоб ма­ти ба­га­ту осінь, зо­ло­ту осінь. У мої ди­тя­чі ро­ки мо­їм дру­гом і учи­те­лем був мій рі­д­ний си­вий дід Тро­хим. У «Ма­га Ві­рі» про ньо­го зга­ду­ю. Я був ди­ти­ною, яка всіх ту­р­бу­ва­ла за­пи­тан­ня­ми, і ді­до­ві від­по­ві­ді ме­не най­кра­ще за­до­во­ль­ня­ли. Юна­че, бій­ся пу­с­то­цві­т­ної мо­ло­дости, май сві­т­лу Ме­ту і пря­муй до неї, вті­лю­ю­чи в що­ден­ня Сім За­ко­нів Пра­ви­ль­но­го Жит­тя. Жи­ви з Ві­рою в Да­ж­бо­га.

192. 

3. Па­не Си­ле­н­ко, Ви на­га­ду­є­те во­ї­на, який са­мі­т­ній сто­їть у сте­пу і го­то­вий до бою з вій­сь­ком. Ва­ми за­сно­ва­на РУ­Н­Ві­ра - спра­ва ду­же тя­ж­ка. Укра­ї­н­ці на­ле­жать до рі­з­них іно­зе­м­них ре­лі­гій, сект. Іно­зе­м­но­му по­кло­ня­ють­ся, а рі­д­не зне­ва­жа­ють.

В. Я мій На­род рі­д­ний лю­б­лю і не­на­ви­джу: лю­б­лю, бо він мій, моя ду­ша, моя кров і не­на­ви­джу, що він зви­к­нув бу­ти ра­бом (орі­є­н­ту­єть­ся на іно­зе­м­ні ре­лі­гій­ні по­нят­тя, ав­то­ри­те­ти, під­по­ряд­ко­ву­єть­ся чу­жим по­лі­ти­кам, воє­на­ча­ль­ни­кам). Іти по про­то­п­та­ній до­ро­зі раб­с­т­ва ле­г­ше. На ній все зна­йо­ме (і ста­т­ки, і не­до­ста­т­ки, і ве­се­ло­щі, і сму­т­ки раб­сь­кої до­лі). І Ві­ра, що все від Бо­га, ні­би об­ле­г­шує, освя­чує раб­с­т­во, бо ж.., все від Бо­га. Хо­чу зе­м­ля­кам - хри­с­ти­я­нам, зга­дати зе­м­ля­ків Ісу­са Хри­с­та. Жи­ди, яких вів Мой­сей з Єги­пет­сь­кої не­во­лі, бу­н­ту­ва­ли­ся. Мо­в­ляв, хо­че­мо ве­р­та­ти­ся до Єги­п­ту. Там, хоч і сви­с­ті­ли ба­то­ги по на­ших раб­сь­ких спи­нах, та все ж ми ма­ли во­ду, хліб, ча­с­ник, дах над го­ло­во­ю. А те­пер блу­ка­є­мо по спе­ко­т­ній пу­с­ти­ні без во­ди і хлі­ба. Ко­му та­ка во­ля по­трі­б­на? ...Та ро­ки йшли, ра­би у пу­с­ти­ні по­ме­р­ли, їх­ні вну­ки на­ро­дже­ні на во­лі, по­ча­ли бу­ду­ва­ти ві­ль­не жит­тя (фо­р­му­ва­в­ся но­вий тип Ге­б­рея). Укра­ї­н­ці на во­лі жи­вуть, як в не­во­лі: у рі­д­ній ха­ті по­кло­ня­ють­ся чу­жим бо­гам. Зне­до­лю­ють се­бе раб­сь­ким ми­с­лен­ням, не­рі­д­ним ро­зу­мін­ням Бо­га. Я знаю: РУ­Н­Ві­ра - спра­ва тя­ж­ка. Але хі­ба суть в то­му - ле­г­ка во­на чи тя­ж­ка? Го­ло­вне те, що во­на пра­в­ди­ва. У ній ду­хо­в­не спа­сін­ня На­ро­ду. З нею і тіль­ки з нею вий­де­мо з мно­го­ві­ко­во­го до­му не­во­лі. Не­мо­ж­на з раб­с­т­ва ви­й­ти, ма­ю­чи раб­сь­ку ду­хо­в­ність. Тре­тє по­ко­лін­ня на­ро­дже­не в дер­жа­в­ній Укра­ї­ні бу­де май­же ві­ль­не від раб­сь­ких на­ви­ків, зна­ю­чи РУ­Н­Ві­ру. Офо­р­мить­ся но­вий тип Укра­ї­н­сь­кої Лю­ди­ни. І я її (за­в­т­рі­ш­ню Лю­ди­ну) ба­чу сьо­го­дні, і ме­ні стає при­єм­но на ду­ші. Ко­ли я в ду­ші ви­но­шу­вав світ РУ­Н­Ві­ри, кон­це­п­цію Ві­ри в Єди­но­су­що­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га, на весь Світ був са­мі­т­ній. І не бу­ло бі­ля ме­не лю­ди­ни, якій би я від­крив та­ї­ну мо­єї ду­ші. Ко­ли про­бу­вав на­тя­ка­ти, ка­за­ли: ате­їст, по­га­нин, ан­ти­христ. Я бо­ля­че пе­ре­жи­вав раб­сь­ку до­лю мо­го лю­бо­го На­ро­ду. Бу­ва­ю­чи у рі­з­них кра­ї­нах, ба­чив ра­бів ще те­м­ні­ших, як мої лю­ди. І ме­ні хо­ті­ло­ся їм ска­за­ти, хто во­ни, чо­му і ким за­ку­ті? За­го­во­рив до по­то­м­ків Аз­те­ків. І во­ни зро­би­ли до­нос своє­му па­но­ві Іс­па­н­це­ві. І я му­сів з ті­єї мі­с­це­во­с­ти зни­к­ну­ти, ду­ма­ю­чи: ра­би не зна­ють, що та­ке во­ля, і то­му не мо­жуть її ці­ну­ва­ти. Над­люд­сь­ка си­ла (її на­зи­ваю бла­го­сло­вен­ням Да­ж­бо­жим) ме­ні ска­за­ла: «І­ди! Ко­ли весь Світ бу­де про­ти во­лі тво­го На­ро­ду, не бій­ся. Кра­ще во­ю­ва­ти зі всім Сві­том, ніж бу­ти ра­бом усьо­го Сві­ту». Лю­ди мої, ідіть зі мно­ю. Як свя­тість не­су в се­ла й мі­с­та ве­ли­ке сві­т­ло Во­лі - Рі­д­ну Укра­ї­н­сь­ку На­ці­о­на­ль­ну Ві­ру, Но­ве Ду­хо­в­не На­ро­джен­ня - свя­ту Ві­ру в Єди­но­су­що­го Да­ж­бо­га, Да­ж­бог - мій Бог.

193. 

3. Я про­фе­сор, біо­лог. Ча­с­то ве­ду роз­мо­ву про Вас, Учи­те­лю Си­ле­н­ко. Як на Ва­шу ду­м­ку: ку­ди йде сьо­го­дні­ш­ня ци­ві­лі­за­ція Люд­с­т­ва?

В. Сло­во «ци­ві­лі­за­ці­я» те­пер має ба­га­то зна­чень, адже во­но охо­п­лює куль­ту­ру, мо­раль, по­лі­ти­ку, за­ко­ни су­с­пі­ль­ні, тех­но­ло­гію, на­у­ку та ін­ші ді­ля­н­ки жит­тя На­ро­ду. Про­с­ті­ше ка­жу­чи: ци­ві­лі­за­ція це від­хід від при­мі­ти­в­но­го ди­ко­го спо­со­бу жит­тя у світ ко­м­фо­р­ту, що ні­би­то є бла­гом, ща­с­тям лю­ди­ни. Лю­ди­на, ві­ді­йшо­в­ши від «ди­ко­го при­мі­ти­в­но­го» жит­тя, за­ди­х­ну­ла­ся в сві­ті ви­со­кої ци­ві­лі­за­ці­ї. Зна­чить «ви­со­ка ци­ві­лі­за­ці­я» пі­ш­ла хи­б­ною до­ро­го­ю. Сьо­го­дні­ш­ня ци­ві­лі­за­ція на­га­дує ча­рі­в­ний па­лац по­бу­до­ва­ний з льо­ду на льо­ду ро­зу­м­ни­ми ар­хі­те­к­то­ра­ми. Со­н­це гріє, па­лац па­дає і то­нуть йо­го бу­ді­в­ни­ки. По­ві­т­ря, яким ди­хає Лю­ди­на, во­да, яку во­на п’є, ха­р­чі, які во­на спо­жи­ває, за­тру­є­ні. Лю­ди­на ро­дить­ся і жи­ве в за­тхло­му ча­ді ци­ві­лі­за­ції, сла­б­нуть її ге­ни. Обез­си­лю­єть­ся ін­стинкт са­мо­збе­ре­жен­ня. І не ди­в­но, що «По­ло­ви­на на­се­лен­ня (в США, Л. С.) стра­ж­дає на ту чи ін­шу ме­н­та­ль­ну хво­ро­бу, і це є ча­с­ти­ною жит­тя», Др. Ро­нальд Кес­с­лер, Мі­чи­ган­сь­кий уні­вер­си­тет -Анн Ар­бор, ІРе­корд», 14 сі­ч­ня 1994р., Вейн, Ню Дже­р­сі. Не­р­во­ва си­с­те­ма лю­ди­ни ви­со­кої ци­ві­лі­за­ції пе­ре­ви­с­на­же­на. І я це ба­чу, ди­в­ля­чись на об­лич­чя люд­сь­кі. По­сту­по­во зни­кає при­ро­д­ня ду­ше­в­на ра­дість, яка є озна­кою до­б­ро­го здо­ро­в’я. Ме­н­шає ве­се­лих лю­дей. Усміх при­єм­но діє на лю­ди­ну, і те­пер він шту­ч­но куль­ти­ву­єть­ся, як до­да­ток до ус­пі­ш­но­го бі­з­не­су (зв’я­зок між про­дав­цем і по­ку­п­цем). У мі­с­тах шум, гу­д­ки, рев мо­то­рів, три­во­ж­ні си­ре­ни, гу­р­ко­ти ви­сна­жу­ють ор­га­ни слу­ху. Кри­к­ли­ві ву­ли­ч­ні ре­к­ля­ми, ми­го­т­ли­ві во­г­ні, жа­хіт­тя те­ле­ві­зій­них пе­ре­дач сто­м­лю­ють ду­ші ді­тей і до­ро­с­лих. Лю­ди­на стає гви­н­ти­ком у ма­хо­ви­ко­ві ци­ві­лі­за­ції, її жит­тє­ві да­ні (ко­лір очей, во­лос­ся, ос­но­ва її жит­тє­пи­су) за­ко­м­п’ю­те­ри­зо­ва­ні. Те­пер йде мо­ва, щоб за­ко­ду­ва­ти вла­с­ти­во­с­ті ген ко­ж­ної зо­к­ре­ма лю­ди­ни, щоб спе­ці­а­ль­ні ор­га­ни зна­ли, які спа­д­ко­ві хво­ро­би в лю­ди­ні мо­жуть про­яви­ти­ся. І бу­де тай­ною, чо­му мо­ло­ду й здо­ро­ву лю­ди­ну не хо­че ком­па­нія за­стра­ху­ва­ти. І до ци­ві­лі­за­ції на­ле­жить си­ла яде­р­ної зброї, якою на­чи­не­на пла­не­та Зе­м­ля. Во­на рі­в­ня­єть­ся од­но­му мі­ль­йо­ну і шіст­сот ти­сяч атом­них бомб: ко­ж­на з них має та­ку си­лу, як та бо­м­ба, яка впа­ла на Гі­ро­ши­му. Щоб уяви­ти скі­ль­ки лю­дей за­ги­не, ко­ли б усі ці яде­р­ні бо­йо­ві го­ло­ви ви­бу­х­ну­ли, тре­ба один мі­ль­йон і шіст­сот ти­сяч по­мно­жи­ти на п’ят­де­сят п’ять ти­сяч (бо­м­ба, яка впа­ла на Гі­ро­ши­му, уме­р­т­ви­ла 55 ти­сяч лю­дей). В ім’я чо­го мо­же по­ча­ти­ся «я­де­р­на сві­то­ва вій­на»? Лю­ди бу­дуть во­ю­ва­ти не тіль­ки за хліб, мі­с­це на Зе­м­лі, а й за во­ду. З 1998 ро­ку по­чи­на­ю­чи, Люд­с­т­во що­ро­ку вжи­ва­ти­ме во­ди п’ять ти­сяч ку­бі­ч­них кі­ло­ме­т­рів. Рі­ч­ний при­ріст на­се­лен­ня - 80 мі­ль­йо­нів осіб. Увесь зе­м­ний за­пас пит­тє­вої во­ди де­в’ять ти­сяч ку­бі­ч­них кі­ло­ме­т­рів. Чи ци­ві­лі­за­ція за­шви­д­ко пі­ш­ла впе­ред чи лю­ди­на не під­го­то­в­ле­на її за­сво­ї­ти, в її світ се­бе вве­с­ти? Си­ль­ні­ші лю­ди ви­жи­ва­ти­муть, сла­б­ші, від­чу­в­ши хро­ні­ч­ну вто­му не­р­во­вої си­с­те­ми, збай­ду­жі­ють до жит­тя. Шу­ка­ти­муть при­ту­л­ку в ди­ких лі­сах, го­рах, їм хо­ті­ти­меть­ся жи­ти так, як жи­ли не­ци­ві­лі­зо­ва­ні лю­ди. Пи­ли чи­с­ту дже­ре­ль­ну во­ду, ди­ха­ли чи­с­тим по­ві­т­рям, їли зе­р­на ви­ро­ще­ні на не­за­т­ру­є­ній зе­м­лі. І не мо­ж­на ци­ві­лі­за­цію су­ди­ти, на­зи­ва­ю­чи її жо­р­с­то­кою, спо­жи­ва­ць­кою, па­ра­зи­та­р­но­ю. Во­на є тво­ром Люд­с­т­ва, яке лю­бить се­бе, не ба­жає со­бі ги­бе­лі, ві­рить у кра­ще май­бу­т­нє. Ве­ли­ка ци­ві­лі­за­ція - люд­сь­кий ро­зум ве­ли­кий. Він сам се­бе ча­рує сво­єю ви­на­хі­д­ли­ві­с­тю. Та тре­ба, щоб він по­чав се­бе ча­ру­ва­ти сво­єю Пе­ред­ба­ч­ли­ві­с­тю, сво­їм кри­ти­ч­ним ста­в­лен­ням до се­бе. Са­мо­за­спо­ко­єн­ня, що «я­кось во­но бу­де, все вля­же­ть­ся», шкі­д­ли­ве, не­без­пе­ч­не. Зе­м­лю, Не­бо, Во­ду тре­ба зві­ль­ни­ти від по­ро­ків ци­ві­лі­за­ції, з цьо­го й по­чнеть­ся ду­хо­в­не й ті­ле­с­не оздо­ро­в­лен­ня Люд­с­т­ва. Да­ж­бо­же, Ти єси ене­р­гія ві­ч­на і не­зни­щи­ма сві­до­мо­го і не­сві­до­мо­го бут­тя. Ти дав Лю­ди­ні все, що в Сві­ті най­кра­ще, і ко­ли во­на йде до прі­р­ви, зу­пи­ни її, як за­блу­ка­лу лю­бу ди­ти­ну сво­ю.

194. 

3. У пе­ред­хри­с­ти­ян­сь­кій Укра­ї­ні-­Ру­сі бу­ло ба­га­то ідо­лів - сто­я­ли де­ре­в’я­ні ста­туї Ки­їв­сь­ких бо­гів. Хре­с­ти­те­лі ка­за­ли, що во­ни не пра­в­ди­ві. І ми їх би­ли, па­ли­ли, ру­ба­ли. То­пи­ли в Дніп­рі. Те­пер в га­зе­тах чи­таю, що в нас ще сто­ять ідо­ли бо­ль­ше­ви­ць­кі. І де­хто ка­же: не тре­ба їх ни­щи­ти, бо то ж куль­ту­ра. А хі­ба ті Ки­їв­сь­кі ідо­ли, які ми з ве­лін­ня за­йдів Гре­ків по­ни­щи­ли, не бу­ла куль­ту­ра? Учи­те­лю, ну що це за сло­во ідол?

В. З гре­ць­ко­го сло­ва «е­і­дос», що зна­чить «о­б­раз», «ви­г­ляд», «фо­р­ма», «і­ко­на» (пор­т­рет), «ста­ту­я» по­ста­ло сло­во «і­дол». Сло­ва «і­де­я» й «і­дол» ма­ють спо­рі­д­не­ні по­нят­тя. Ідо­ли (іко­ни, об­ра­зи), які є вті­лен­ням про­ти­ле­ж­них ідей, не мо­жуть сто­я­ти ря­дом. На­при­клад, ста­туї Бу­д­ди, Хри­с­та, ста­туї бо­го­ро­диць Ізи­ди, Маї, Ма­рії ві­ру­ю­чі уквіт­чу­ють, та не ста­в­лять їх ра­зом у сво­їх свя­ти­нях. Во­ни ре­пре­зе­н­ту­ють не­од­на­ко­ві ві­ро­вчен­ня. У Ки­є­ві, Че­р­ні­го­ві та ін­ших мі­с­тах сто­я­ли зо­бра­жен­ня (ідо­ли) бо­гів. Во­ни си­м­во­лі­зу­ва­ли ду­хо­в­ну, куль­ту­р­ну, мо­ра­ль­ну, мі­літа­р­ну не­за­ле­ж­ність Укра­ї­н­ців-­Ру­си­нів. Їх­ній сві­то­гляд (ро­зу­мін­ня Жит­тя, Ві­ри, Зе­м­лі, Сва­р­ги (Не­ба)). Об­лич­чям Ки­їв­сь­кі бо­ги бу­ли та­кі, як Ки­я­ни. У них Ки­я­ни ба­чи­ли свій об­раз. І це їх зрід­ню­ва­ло з їх­ні­ми бо­га­ми, і во­ни їх лю­би­ли, і ні­ко­му не до­зво­ля­ли їх зне­ва­жа­ти. «Бий­те Ки­їв­сь­ких ідо­лів, па­лі­те, оскве­р­нюй­те їх, то­пі­те!» - так хре­с­ти­те­лі ре­к­ли Ки­я­нам. Ну, по­ру­ба­ли те, що ма­ло об­раз Укра­ї­н­ця-­Ру­си­на. Зни­щи­ли тво­ри та­ла­но­ви­тих Ки­ян. І по­ча­ло роз­па­но­шу­ва­ти­ся в Ки­є­ві ідо­ло­по­клон­с­т­во іно­зе­м­но­го по­хо­джен­ня (кра­си­ві іко­ни, на­ма­льо­ва­ні гре­ць­ки­ми ма­ля­ра­ми, при­ве­зе­ні з Гре­ції і про­да­ні за пше­ни­цю, мед, шкі­ру, са­ло). І в Ки­є­ві на ру­ї­нах Ки­їв­сь­кої куль­ту­ри по­ча­ла про­цві­та­ти Гре­ць­ка, на­зва­на Хри­с­то­вою бла­го­дат­тю. На мі­с­цях, де сто­я­ли Ки­їв­сь­кі ідо­ли, по­ста­в­ле­ні іно­зе­м­ні ідо­ли з об­ра­зом Гре­ка, Юдей­ця. Ні, під час хре­щен­ня не ви­рі­шу­ва­ла­ся спра­ва зни­щен­ня ідо­ло­по­клон­с­т­ва на на­шій свя­тій Зе­м­лі. Зу­стрі­ли­ся дві во­ро­жі ідеї - ми­ро­лю­б­на рі­д­на Ки­їв­сь­ка і екс­па­н­си­в­на іно­зе­м­на. Між ни­ми то­чить­ся яв­на і при­хо­ва­на бо­ро­ть­ба. По сто­ро­ні якої ідеї ста­нуть Ки­я­ни? Від цьо­го за­ле­жа­ти­ме до­ля їх­ня і їх­ніх по­то­м­ків. Бо­ль­ше­ви­ки з на­ка­зу Мо­с­к­ви оскве­р­ни­ли, по­ру­ба­ли в Ки­є­ві хри­с­ти­ян­сь­ких ідо­лів (по­ва­ли­ли ідо­лів гре­ць­ко­го пра­во­сла­вія, об­ра­зи ми­т­ро­по­ли­тів, ар­хи­ма­н­д­ри­тів). На їх мі­с­це по­ста­ви­ли зно­ву іно­зе­м­них ідо­лів (ста­туї Ле­ні­на, Ста­лі­на, Све­р­д­ло­ва, Дзе­р­жин­сь­ко­го). І пар­тія при до­по­мо­зі Че­ка, ГПУ по­ча­ла вті­лю­ва­ти в жит­тя На­ро­ду культ бо­ль­ше­ви­ць­ких ідо­лів. Па­в­ло Ти­чи­на (у «Літ. Укра­ї­ні» за 16 жо­в­т­ня 1970 ро­ку) пи­ше, що «со­л­дат, уті­к­ши з по­ло­ну ні­ме­ць­ко­го, стрі­ну­в­ся в лі­сі з окре­с­лен­ням ста­туї Ле­ні­на. І він, упа­в­ши пе­ред Ле­ні­ном, обі­ймає йо­го но­ги і про­сить Ле­ні­на про­ба­чи­ти йо­му за сме­р­т­ний гріх йо­го ве­ли­кий, а са­ме те, що він вій­сь­ко­ве зван­ня своє зга­нь­бив». Тут ба­чи­мо кла­си­ч­не ідо­ло­по­клон­с­т­во, йо­го ри­ту­ал і мі­с­ти­ку. Зро­зу­мій­те, що спра­ва не в ідо­ло­по­клон­с­т­ві, а в йо­го по­хо­джен­ні, в йо­го іде­о­ло­гії й мо­ра­лі. Ста­ти в лі­сі на ко­лі­на пе­ред об­ра­зом (ідо­лом) рі­д­ної Ма­те­рі, яка від­да­ла жит­тя, обо­ро­ня­ю­чи си­на-­па­т­рі­о­та Ві­т­чи­з­ни, і кві­ти до її стіп по­кла­с­ти, о, яке це шля­хе­т­не сві­т­ле ідо­ло­по­клон­с­т­во! Спра­в­ді ж син не по­кло­ня­єть­ся ка­м’я­но­му чи де­ре­в’я­но­му ідо­ло­ві (об­ра­зо­ві), а ма­те­рі рі­д­ній, від­чу­ва­ю­чи бит­тя її се­р­ця в своє­му се­р­ці і ба­ча­чи в її об­ра­зі свій об­раз, в її лю­бо­ві до Укра­ї­ни свою лю­бов. О, Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий і Пра­в­ди­вий Го­с­по­ди наш, Ти Свя­тий Дух Укра­ї­ни-­Ру­си. Ти Ми­ло­се­р­дя, Лю­бов. Ти Ві­ч­ність і Сві­т­ло. Ми ді­ти твої, не ро­би­мо з те­бе ідо­ла (ста­туї). Бо хі­ба Свя­тий Дух має об­раз, стать? Ми ді­ти Сві­т­ла, Лю­бо­ви, Ми­ло­се­р­дя, Во­лі. Не­має Ві­ри ви­щої за Сві­т­ло. Ми в Да­ж­бо­го­ві і Да­ж­бог в нас, і то­му ми без­сме­р­т­ні. Ми з Сві­т­ла при­хо­ди­мо і в Сві­т­ло від­хо­ди­мо. Ми шля­хе­т­ні й ща­с­ли­ві лю­ди, ми не по­кло­ня­є­мо­ся іно­зе­м­ним по­нят­тям Бо­га, лю­би­мо Го­с­по­да сво­го, і хай свя­тить­ся ім’я Йо­го Да­ж­бог.

195. 

3. Учи­те­лю, в Іва­но-­Фра­н­ків­сь­ко­му є чи­ма­ло лю­дей, які ви­зна­ють Ва­ше ві­ро­вчен­ня. Я при­на­гі­д­не за­пи­та­ла ка­то­ли­ць­ко­го єпи­с­ко­па, бо ж ко­лись у шко­лі бу­ла йо­го уче­ни­цею, що він ду­має про РУ­Н­Ві­ру? По­чу­ла обу­р­ли­ву від­по­відь: -»Нам се­к­ти не по­трі­б­ні». Чи ми, гро­ма­да РУ­Н­Ві­ри, се­к­та?

В. Так як і зав­жди, ра­джу вхо­ди­ти у зміст сло­ва, озна­йо­ми­ти­ся з йо­го зна­чен­ням. Ла­тин­сь­ке сло­во «се­к­та» (се­к­тус) зна­чить «ча­с­ти­на», «се­к­ці­я», «шлях», «спо­сіб», «ма­ла гру­па», яка по­рва­ла зв’я­зок з ори­гі­на­ль­ною ре­лі­гі­є­ю. Юдеї, які бу­ли огре­че­ни­ми, по­рва­ли зв’я­зок з пра­во­сла­в­ним (ор­то­до­к­са­ль­ним) юда­ї­з­мом і ви­зна­ли вчен­ня се­к­та­н­та Ісу­са На­за­ре­я. У юдей­сь­кій се­к­ті Ес­се­нів фо­р­му­ва­в­ся сві­то­гляд Ісу­са. Ес­се­ни жи­ли ко­му­ною, ні­хто з них не мав пра­ва ма­ти при­ва­т­ної вла­с­но­с­ти. Хто при­хо­див до Ес­се­нів, був зо­бо­в’я­за­ний своє май­но роз­да­ти. Ма­є­т­на лю­ди­на не мо­же по­па­с­ти до раю не­бе­с­но­го. Юна­ки, які йшли до Ес­се­нів, ви­вча­ли «То­ру», не дба­ли про жит­тя та­та, ма­те­рі, ро­ди­ни. Жи­ли, як же­б­ра­ки, бо ж, мо­в­ляв, пта­хи не сі­ють, не жнуть, а жи­вуть. І лю­ди­на по­ви­нна жи­ти, як пта­хи не­бе­с­ні. У кни­гах з іс­то­рії ре­лі­гій Сві­ту ви­зна­че­но, що хри­с­ти­ян­с­т­во це се­к­та юда­ї­з­му. Хри­с­ти­ян­с­т­во, як я вже го­во­рив, по­ді­ле­не на со­т­ні сект. Най­бі­ль­ші з них: ри­мо-­ка­то­ли­ць­ка, гре­ко-­ор­то­до­к­са­ль­на, не­сто­рі­ян­сь­ка, лю­те­ран­сь­ка. І ме­н­ші: ад­ве­н­ти­с­ти, каль­ві­ні­с­ти, му­р­мо­ни, юні­та­рі­я­ни та ряд ін­ших. Од­ні ви­зна­ють, що Ісус є Бо­гом, а ін­ші ви­зна­ють, що Ісус не мо­же бу­ти Бо­гом, бо ж він є Хри­с­то­сом, тоб­то По­ма­за­н­цем. Та всі во­ни вва­жа­ють се­бе хри­с­ти­я­на­ми. РУ­Н­Ві­ра не мо­же бу­ти се­к­то­ю. У РУ­Н­Ві­рі но­ва (до­сі в ре­лі­гі­ях не зна­на) кон­це­п­ція Го­с­по­да, Но­ві За­по­ві­ді, но­ві За­ко­ни Пра­ви­ль­но­го Жит­тя, но­ві Мо­ли­т­ви, Ка­ле­н­дар. У де­яких об­ря­дах РУ­Н­Ві­ри від­чу­ва­єть­ся об­ря­д­ність на­ших Пред­ків (Три­пі­ль­ців). Як­що єпи­с­коп на­звав РУ­Н­Ві­ру се­к­тою, то він це зро­бив то­му, що не­до­ста­т­ньо орі­є­н­ту­єть­ся в тих спра­вах, про які го­во­рить. Або вва­жає, що ста­до, яке він па­се за до­ру­чен­ням Рим­сь­ко­го Ар­хи­є­рея, не по­ви­нне ма­ти збли­жен­ня з РУ­Н­Ві­ро­ю. Він з по­гля­ду ри­мо-­ка­то­ли­ць­кої Ві­ри, пра­вий і ми, ві­р­ні РУ­Н­Ві­ри, з по­гля­ду РУ­Н­Ві­ри, пра­ві.

196. 

3. Па­не Си­ле­н­ко, Ви ба­ла­му­ти­те хо­х­лів-­ма­ло­ро­сів, які ві­ри­ли, як пи­ше «І­с­то­рія Ру­сів», що во­ни ді­ти бі­б­лій­но­го Яфе­та, кро­в­но спо­рі­д­не­ні з Яфе­то­вим бра­том Се­мом (з се­мі­та­ми). Ви це за­пе­ре­чу­є­те. Але ж не над бе­ре­га­ми Дніп­ра по­ста­ла мо­ва, куль­ту­ра і ци­ві­лі­за­ція Люд­с­т­ва, а між Се­мі­та­ми в Єги­п­ті. У ста­рих кни­гах, які я маю, про укра­ї­н­сь­ку куль­ту­ру і ци­ві­лі­за­цію, ні­хто й не зга­ду­є. Щой­но пі­с­ля хре­щен­ня Ки­я­ни по­ча­ли зна­йо­ми­ти­ся з куль­ту­рою, і в це­р­к­ві ко­ж­ний пан­отець про це ка­же.

В. 12 ти­сяч літ то­му най­ста­ро­да­в­ні­ша в сві­ті Мі­зин­сь­ка куль­ту­ра бу­ла в епо­геї роз­ви­т­ку. Ви­ни­к­ла во­на на бе­ре­гах рік Де­с­ни-­Дні­п­ра і озна­ме­но­ва­на ча­рі­в­ни­ми ме­а­н­д­ра­ми, які й до­сі збе­ре­г­ли­ся на де­яких укра­ї­н­сь­ких со­ро­ч­ках (осо­б­ли­во гу­цуль­сь­ких і да­в­ніх че­р­ні­гів­сь­ких, ки­їв­сь­ких). І 11-ть ти­сяч літ то­му од­не з пле­мен Мі­зин­сь­кої куль­ту­ри (ми­с­ли­в­ці, які ви­най­шли зброю - лук, стрі­лу), по­лю­ю­чи за зві­ря­ми, йшло на За­хід. Мі­зи­н­ці пе­ре­йш­ли Гі­б­рал­тар: ста­ли пе­р­ши­ми бі­ли­ми лю­дь­ми, що по­яви­ли­ся в Аф­ри­ці (на те­ри­то­рії Ма­ро­к­ко, Ал­жи­ру). І на цих зе­м­лях во­ни пле­ка­ли мі­зин­сь­кі гео­ме­т­ри­ч­ні взо­ри, які й до ни­ні по­мі­т­ні в жит­ті Ма­ро­к­ка­н­ців, Ал­жи­р­ців. Та на по­стій­не жит­тя Мі­зи­н­ці по­се­ли­ли­ся на про­с­то­рах Са­ха­ри, які то­ді бу­ли кві­ту­чи­ми (ма­ли ба­га­то озер, бо­літ, зві­ри­ни). Жи­ву­чи під пе­ку­чим со­н­цем, во­ни ста­ли сма­г­ля­ви­ми, ча­с­ти­на з них змі­ша­ла­ся з ав­то­хто­на­ми. Ко­ли на­ста­ла змі­на клі­ма­ту (ві­т­ри не­сли пі­с­ки, при­си­па­ли зе­ле­ні по­ля Са­ха­ри), Мі­зи­н­ці пе­ре­се­ли­ли­ся на бе­ре­ги Ні­лу. І во­ни десь шість ти­сяч літ то­му за­по­ча­т­ку­ва­ли Пе­р­шу ди­на­с­тію фа­ра­о­нів. Ан­тро­по­ло­ги вва­жа­ють, що Пред­ки Єги­п­тян бу­ли лю­дь­ми єв­ро­пей­сь­ко­го по­хо­джен­ня, за­зна­чу­ють, що в епо­ху фа­ра­о­нів, ко­ж­ний де­ся­тий Єги­п­тя­нин мав сві­т­лі очі (сі­рі, си­ні). (Пі­с­ля вто­р­г­нен­ня Ара­бів в Єги­пет (640 ро­ку н.е.), араб­сь­ка мо­ва ста­ла па­ну­ю­чо­ю. Ста­ра єги­пет­сь­ка мо­ва, куль­ту­ра зни­к­ли з що­ден­ня і об­лич­чя Єги­п­ту, з по­гля­ду ет­ні­ч­но­го, за­зна­ло змін). Куль­ту­ра і ци­ві­лі­за­ція Су­ме­рії (Шу­мер) ста­рі­ші за Єги­пет­сь­ку. Те­пер (на ос­но­ві ка­р­бо­ну-14) ар­хе­о­ло­ги Ан­г­лії, Фран­ції, Іта­лії, Азії стве­р­ди­ли, що іс­то­рія мо­ви, куль­ту­ри і ци­ві­лі­за­ції Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­ких На­ро­дів, по­ча­ла­ся над бе­ре­га­ми Дніп­ра і йо­го при­ток. І ця хлі­бо­роб­сь­ка куль­ту­ра ві­до­ма, як Три­піль­сь­ка. Ві­зь­міть у біб­ліо­те­ці Кон­гре­су (Ва­ші­н­г­тон) кни­гу (к. н. 85041070) «І­с­то­рія Ан­г­лій­сь­кої мо­ви» (ав­то­ри - Р. МкГрум, В. Кран, Р. МкНе­іл) ви­да­ну в Ню Йо­р­ку в 1986 ро­ці. У ній по­да­на гео­гра­фі­ч­на ка­р­та з «стрі­ла­ми». І за­зна­че­но, що чо­ти­ри - дві ти­ся­чі п’ят­сот літ пе­ред Хри­с­том з те­ри­то­рії, яка те­пер ві­до­ма як Укра­ї­на, на За­хід ви­хо­ди­ли пле­ме­на Ке­ль­тів, Ла­ти­нів, Ге­р­ма­нів, Гре­ків, Фри­гі­їв, Бал­тів і на Схід - Арії (Ін­ди), Іра­н­ці, Гіт­ті­ти. І оче­ви­д­но - Су­ме­ри. От­же, де­сять ти­сяч літ то­му мо­ва бі­лої лю­ди­ни бу­ла од­на, і офо­р­ми­ла­ся во­на над бе­ре­га­ми Дніп­ра і йо­го при­ток. З ко­ре­ня ці­єї мо­ви впро­довж ти­ся­чо­літь роз­ви­ну­ли­ся мо­ви Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­ких На­ро­дів. «Ма­га Ві­ра» бу­ла на­пи­са­на в 77-му ро­ці: у ній про це пи­шу, по­да­ю­чи тве­р­джен­ня най­ви­з­на­ч­ні­ших іс­то­ри­ків ста­ро­да­в­ньої Єв­ра­зі­ї. 

197. 

3. Те­пер в Укра­ї­ні ро­с­туть, як гри­би пі­с­ля до­щу, рі­з­ні се­к­ти юде­йо-­хри­с­ти­ян­сь­кі, бу­д­ди­ст­сь­кі, ін­ду­сь­кі, ін­ду­сь­ко-­хри­с­ти­ян­сь­кі, му­су­ль­ман­сь­кі та ін­ші. І ко­ж­на з них хо­че, щоб Укра­ї­нець в неї узяв Ві­ру. Мій при­ятель ска­зав, що Ві­ру взяв в Ін­ду­са.

В. При­кро, що му­шу ча­с­то по­вто­рю­ва­ти вже ска­за­не ра­ні­ше. До 988 ро­ку ру­си­ни (ру­си­чі-­ук­ра­ї­н­ці) ка­за­ли іно­зе­м­цям, які їх на­мо­в­ля­ли «Ві­ру взя­ти»: «На Ру­сі - Ві­ра Ру­сі. Ми вну­ки Да­ж­бо­жі. Чу­жо­му бо­же­с­т­ву не по­кло­ня­є­мо­ся» . Япо­нець вва­жає, що йо­го Ві­ра на­ці­о­на­ль­на япон­сь­ка, це йо­го ду­ша. І так ду­ма­ють про свою на­ці­о­на­ль­ну Ві­ру Ін­ду­си, Ки­тай­ці, Юде­ї. У їх­ніх рі­д­них Ві­рах є все те, що вла­с­ти­ве ду­хо­ві їх­ньо­го єс­т­ва. У на­шій іс­то­рії за­но­то­ва­но, що князь Во­ло­ди­мир ві­ді­йшов від Ві­ри сво­го та­та - ца­ря Свя­то­с­ла­ва і «Ві­ру взяв от Гре­ков». Там, де уста­ле­не хи­б­не ро­зу­мін­ня Ві­ри, є ду­м­ка, що «Ві­ру мо­ж­на взя­ти». По­ет Пла­тон Во­ро­нь­ко при­все­лю­д­но за­явив: «Ві­ру свя­ту во­зь­му в Іл­лі­ча», «Ві­т­чи­з­на», ве­ре­сень, 1968 р., Ки­їв. Тіль­ки ду­хо­в­ні без­ба­т­че­н­ки на Ві­ру мо­жуть ди­ви­ти­ся, як на ру­ка­ви­ці, які мо­ж­на взя­ти, по­зи­чи­ти, від­ки­ну­ти і ін­ші взя­ти. У Іл­лі­ча Ле­ні­на бу­ла ле­нін­сь­ка Ві­ра. Він її з фа­на­ти­ч­ною оде­р­жи­мі­с­тю ви­зна­чив у сво­їх пи­сан­нях. І вто­р­га­в­ся з нею у сві­до­мість На­ро­дів Мо­с­к­вин­сь­кої ім­пе­рі­ї. Хо­тів при до­по­мо­зі «мі­ро­вой ре­во­лю­ці­ї» по­ши­ри­ти на всій пла­не­ті Зе­м­ля. Ле­ні­но­ва ам­бі­ція не ви­па­д­ко­ва: йо­го ду­ша ні­би пе­ре­гу­ку­єть­ся з ду­шею Чи­н­гіс ха­на Те­му­джі­на. Хан ві­рив, що мо­н­голь­сь­кі бо­ги по­бла­го­с­ло­ви­ли йо­го за­во­ю­ва­ти всі На­ро­ди, ство­ри­в­ши Все­сві­т­ню Ор­ду («Со­юз На­ро­дов Мі­ра»). Ні­хто не мав пра­ва ска­за­ти, що Те­му­джін чи Ле­нін по­ми­ля­є­ть­ся. Ле­ні­но­ву не­по­ми­ль­ність освя­тив Ста­лін у сво­їй до­г­мі «Во­п­ро­си ле­ні­ні­з­ма». Не­по­ми­ль­ність - це Бог (Аб­со­лют). О, Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, я ща­с­ли­вий, що ві­рую в Те­бе, Ти мій Бог. Я Ві­ри в жо­д­но­го іно­зе­м­ця не ві­зь­му: у йо­го Ві­рі не­має ме­не, не­має ду­ші мо­го На­ро­ду. У РУ­Н­Ві­рі вті­ле­на вда­ча, та­лант, лю­бов, во­ля си­нів і до­чок Укра­ї­ни. Усе, що жи­ве (не­сві­до­ме й сві­до­ме) від­сто­ює сут­ність сво­го «Я». Чи тре­ба жай­во­ро­н­ко­ві бра­ти пі­с­ню в со­ло­вей­ка? Ні, жай­во­ро­нок по­-жай­во­ро­н­ко­во­му ча­рі­в­ний, і йо­го дзві­н­ко-­срі­б­ля­с­та пі­с­ня є ча­ром йо­го вда­чі, та­ла­н­ту. Ні вда­чі, ні та­ла­н­ту, ні рі­д­ної ма­те­рі, ні Ві­ри не мо­ж­на в то­го чи ін­шо­го іно­зе­м­ця взя­ти.

198. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, ко­ли я по­чав про­по­ві­ду­ва­ти Ва­ше ві­ро­вчен­ня, ме­не су­сід за­пи­тав: то ти не ві­риш, що взи­м­ку во Юдеї у Ви­ф­ли­є­мі Бог у яс­лах на­ро­ди­в­ся? Ді­ва Ма­рія Бо­га-­ди­ти­ну пе­ле­на­ла. Це вже ввій­ш­ло в ду­шу на­шо­го На­ро­ду, і з цих при­чин йо­му йо­го рі­д­на Ві­ра, тоб­то РУ­Н­Ві­ра, не по­трі­б­на. Він звик ві­ри­ти, що на чу­жи­ні чу­жи­н­ка на­ро­ди­ла Бо­га. 

В. Лю­ди­на сві­до­мо й не­сві­до­мо зви­кає до рі­з­них об­ста­вин жит­тя, і в цьо­му її жи­ву­чість. Во­на мо­же, жи­ву­чи на во­лі, зви­к­ну­ти до ві­ль­но­го жит­тя. І мо­же, жи­ву­чи в не­во­лі, зви­к­ну­ти до не­ві­ль­ни­чо­го жит­тя (зжи­ти­ся з раб­сь­ким го­рем, зжи­ти­ся з раб­сь­кою ре­лі­гі­єю, іде­о­ло­гі­єю, з хо­лоп­сь­ким ми­с­лен­ням). І по­ві­ри­ти, що та­ка її до­ля, ін­шої, кра­щої їй Бог не дав. Як­що ми, по­не­во­ле­ні раб­сь­кою зви­ч­кою, не пра­г­ну­ти­ме­мо се­бе по­кра­щи­ти, ві­ль­ні лю­ди не схо­чуть з на­ми сто­я­ти по­руч. Де ви­хід? Тре­ба ста­ти но­ви­ми лю­дь­ми, оща­с­ли­ви­ти­ся но­ви­ми зви­ч­ка­ми - увійти у світ РУ­Н­Ві­ри, від­но­ви­ти на­ці­о­на­ль­ну гі­д­ність, са­мо­бу­т­ню сут­ність сво­го «Я». РУ­Н­Ві­ра - Ві­ра су­час­на, хоч і по­єд­на­на з ко­ре­нем Пред­ків (Три­пі­ль­ців). У да­в­ніх ре­лі­гі­ях є ле­ге­н­ди, що Бог ро­ди­в­ся. Бо­го­ро­ди­ця Мая не­по­ро­ч­но на­ро­ди­ла Бо­же ди­тя Бу­д­ду. Бо­го­ро­ди­ця Ізи­да не­по­ро­ч­но на­ро­ди­ла Бо­же ди­тя Го­ру. Бо­го­ро­ди­ця Ма­рія не­по­ро­ч­но на­ро­ди­ла Бо­же ди­тя Ісу­са. У РУ­Н­Ві­рі но­ве ро­зу­мін­ня Бо­га. Бог - Ві­ч­ність, Без­ме­ж­ність, Світ у Бо­го­ві і Бог у Сві­ті. Світ не ро­ди­в­ся - Світ ві­ч­но був, є і ві­ч­но бу­де Сві­том. Да­ж­бог - Ене­р­гія Сві­ту ві­ч­на, Не­зни­щи­ма. Всю­ди­су­ща. Да­ж­бог - Сві­до­мість (са­мо­во­ло­ді­ю­ча си­ла) Сві­ту. Лю­ди­на на­ро­дже­на Да­ж­бо­гом, її єс­т­во бо­же­с­т­вен­но­го по­хо­джен­ня. Без Да­ж­бо­га Світ не мо­же бу­ти Сві­том. Я в Да­ж­бо­го­ві і Да­ж­бог в ме­ні. Ві­ч­ність і її дії всю­ди­су­щі. Ко­ж­но­му На­ро­до­ві да­не пра­во ма­ти свій шлях жит­тя, своє ро­зу­мін­ня Го­с­по­да і на­зи­ва­ти йо­го по­-сво­є­му, і мо­ли­ти­ся до ньо­го по­-сво­є­му.

199. 

3. Що ду­ма­є­те про хре­щен­ня Ки­їв­сь­кої Ру­си? Во­л­х­ви спе­ре­ча­ю­чись, не ство­ри­ли єди­ної кон­це­п­ції, яка б об’­єд­ну­ва­ла пле­ме­на Ру­си-­Ук­ра­ї­ни на­вко­ло Ки­є­г­ра­да. І мно­го­бож­жя в нас пе­ре­жи­ва­ло ду­хо­в­ну кри­зу.

В. Про хре­щен­ня Ру­си пи­шу в «Ма­га Ві­рі» в опо­ві­ді «По­руй­нуй­те же­р­то­в­ни­ки їх­ні» та в кни­зі «Пе­ре­о­ці­н­ка Ду­хо­в­ної Ва­р­то­с­ти». В ос­но­ві Хри­с­то­вої на­у­ки осу­дже­не на­си­ль­с­т­во. Хри­с­ти­те­лі Ру­си від­ки­ну­ли Хри­с­та, здій­с­ню­ю­чи на­си­ль­ни­ць­ке хре­щен­ня, хре­с­ти­ли «во­г­нем і ме­чем». В ім’я Хри­с­та ви­сту­пи­ли про­ти Хри­с­та. Зне­ва­жи­ли кон­це­п­цію йо­го ду­хо­в­ної мо­ра­лі. У Кон­с­та­н­ти­но­поль­сь­ко­го па­т­рі­я­р­ха бу­ла по­лі­тич­на ме­та: Русь під­по­ряд­ку­ва­ти ка­но­нам, і ав­то­ри­те­то­ві Ві­за­н­ті­ї. Та­ку під­ле­г­лість най­з­ру­ч­ні­ше здій­с­ни­ти при до­по­мо­зі зя­тя Ба­зи­лі­у­са (Во­ло­ди­ми­ра). «Ва­р­ва­ри» (Ки­є­г­рад во­ю­вав з Кон­с­та­н­ти­но­по­лем) во­ро­же ста­ви­ли­ся до ро­ме­їв (ві­за­н­тій­ців і їх­ньої ві­ри Хри­с­то­вої). «Хре­с­ти­ли во­г­нем і ме­чем», сві­д­чить Не­стор-­Лі­то­пи­сець. Ду­ша На­ро­ду (та ще та­ко­го да­в­ньо­го і го­р­до­го, як Укра­ї­н­сь­кий) вра­з­ли­ва. Чу­т­ли­ва, їй бу­ло бо­ля­че від­чу­ва­ти, що над нею з на­ка­зу її кня­зя чи­нить­ся на­си­ль­с­т­во. Зне­ва­жа­єть­ся, руй­ну­єть­ся все те, що рі­д­не й свя­те. Зне­сла­в­лю­єть­ся ві­ра ца­ря-­ли­ца­ря Свя­то­с­ла­ва, руй­ну­ють­ся тра­ди­ції, куль­ту­ра Ан­та, Ки­я. У Ки­є­ві утве­р­джу­єть­ся но­ва мо­раль (зви­ча­є­вість): хто зра­див Ві­ру ба­ть­ків і їх­ні зви­чаї, той до­б­ро­дій, на ньо­го зі­йш­ла бла­го­дать Го­с­по­да Са­ва­о­та - Бо­га Іу­дей­сько­го і йо­го си­на Ісу­са. Хто не хо­че зра­ди­ти Ві­ри ба­ть­ків, їх­ні за­ві­ти, їх­ньої лю­бо­ви до рі­д­них об­ря­дів і зви­ча­їв, той зло­дій, по­га­нин, діє в йо­го ду­ші дух са­та­ни. Хре­щен­ня Ру­си роз’­єд­на­ло Укра­ї­н­ців (Ру­си­чів), по­сі­я­ло між ни­ми не­до­ві­р’я, не­на­висть. Брат зне­на­ви­дів бра­та: один ста­вить вар, кла­де кві­ти, пи­са­н­ки на Мо­ги­лу Пред­ків (у Ки­їв­сь­ко­му Свя­щен­но­му гаю). А дру­гий, щоб до­го­ди­ти за­йдам (пре­ос­вя­щен­ним єре­ям-­гре­кам), руй­нує Мо­ги­лу Пред­ків, бо во­ни... бу­ли не­че­с­ти­ви­ми язи­ч­ни­ка­ми (не зна­ли гре­че­сь­кої Ві­ри пра­во­сла­в­ної). Я ка­жу: зра­да рі­д­них іде­а­лів (не має зна­чен­ня - роз­ви­не­ні во­ни чи ні) є зра­до­ю. Ві­р­ність Пред­кам, які пе­ре­да­ли свою лю­бов По­то­м­кам, свою зе­м­лю сво­єю кро­в’ю в обо­рон­них бо­ях скро­п­ле­ну (по­ля, рі­ки, гаї, кри­ни­ці), свої зви­чаї, за­ві­ти і свою мо­ву, є най­с­вя­ті­шо­ю. І в цій свя­тій ві­р­но­с­ті по­нят­тя по­лі­те­ї­з­му чи мо­но­те­ї­з­му не сто­їть по­над усе. Укра­ї­на-­Русь до­стой­но й не­за­ле­ж­но, вдо­с­ко­на­лю­ю­чи свої ду­хо­в­ні іде­а­ли, са­ма б по­сту­по­во пе­ре­йш­ла до ви­щої фо­р­ми ре­лі­гій­ної сві­до­мо­с­ти так, як це зро­би­ли Пе­р­си, Юдеї, Ара­би. У Ки­їв­сь­кій Ру­сі по­ста­ло б ки­їв­сь­ке ро­зу­мін­ня Єди­но­су­що­го Го­с­по­да, своє бо­го­сло­віє, свої шля­хе­т­ні ро­зу­мін­ня мо­ра­лі, куль­ту­ри, тра­ди­ці­ї. У рі­д­ній Ки­їв­сь­кій Ві­рі Ки­я­ни ба­чи­ли б се­бе, свою са­мо­бу­т­ню ду­хо­в­ність. І цим зве­ли­чу­ва­ло­ся 6 їх­нє по­чут­тя на­ці­о­на­ль­ної Гі­д­но­с­ти, Зрід­не­но­с­ти, Єд­но­с­ти. Їх­ній най­ви­щий ду­хо­в­ний Та­то (па­т­рі­ярх) зве­ли­чу­вав би се­бе, ста­до своє і Укра­ї­ну-­Русь сво­єю не­за­ле­ж­ні­с­тю, рі­д­ною Ві­рою в Бо­га. У ду­ші від­чу­в­ши ося­ян­ня Да­ж­бо­жо­го бла­го­сло­вен­ня, я по­чав про­по­ві­ду­ва­ти РУ­Н­Ві­ру, свя­ту Ві­ру в Єди­но­су­що­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га. Крім Да­ж­бо­га, не­має Бо­га. Укра­ї­на - Од­на, Со­н­це од­не, На­род Укра­ї­н­сь­кий один, і він ду­хо­в­но об’­єд­на­ний Ві­рою в Го­с­по­да од­но­го, сла­ва Да­ж­бо­гу. 

Суть два­дця­ть пе­р­ша 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

200. 

3. Учи­те­лю, у хри­с­ти­ян­сь­ких жу­р­на­лах чи­таю, що «Ді­ва Ма­рія - Ма­ти Укра­ї­ни». От­же ми є ді­ть­ми ма­те­рі, яка ні­ко­ли в Укра­ї­ні не бу­ла, не зна­ла на­шої мо­ви. Як­що чу­жи­н­ка на­ша ма­ти, то­ді ми, Укра­ї­н­ці, си­ро­ти. Чи не так? 

В. На­ші Пред­ки (Три­пі­ль­ці) пе­р­ші в Сві­ті ви­мо­ви­ли сло­во Ма­ти, яке пі­ш­ло по всіх ма­те­ри­ках пла­не­ти Зе­м­ля. У «Ве­дах» - Ма­т­рі, ми сьо­го­дні ка­же­мо - Ма­тір. У «А­ве­с­тах» - Ма­тар. У Ла­ти­нів - Ма­тер. У Ли­то­в­ців - Мо­та­на, у Ні­м­ців - Мут­тер, в Ан­г­лій­ців - Ма­тер. Усі Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­кі На­ро­ди ма­ють спі­ль­ний ко­рінь сло­ва «ма­ти». (Три­піль­сь­ка ро­ди­на бу­ла ве­ли­ка: скла­да­ла­ся з три­дця­ти, п’ят­де­ся­ти осіб. Ста­ра жі­н­ка бу­ла ви­со­ко по­ша­но­ва­на, щи­ро лю­б­ле­на. Си­ни, до­нь­ки, вну­ки, зя­ті, не­ві­с­т­ки ка­за­ли: на­ша Ма­га­ма­ма. Ма­га­ма­ма (ве­ли­ка ма­ма) на Рі­з­д­в’я­ні, Ве­ли­ко­дні свя­та пе­к­ла свя­те пе­чи­во, яке на­зи­ва­ла «ба-­ба», що озна­ча­ло «бо­го­ві - бо­же». Сло­ва «див», «ба» у Три­пі­ль­ців озна­ча­ли «бог». Зго­дом з «ба» офо­р­ми­ли­ся сло­ва «ба­та», «бог». Та у «Ви­ла­са кни­зі» ще є «ба», і то­му в ній - Да­ж­ба. Свя­те пе­чи­во - дар для Ба на свя­ті вро­чи­с­то усім ко­лом (ро­ди­ною) спо­жи­ва­ло­ся, озна­ме­но­ву­ю­чи ду­хо­в­ну єд­ність. І ма­га­ма­му по­ча­ли вну­ки на­зи­ва­ти «ба-­ба», адже во­на пе­к­ла і бла­го­сло­ви­ла дар для Ба. Сло­во «ма­га­ма­ма» по­ча­ло за­бу­ва­ти­ся десь чо­тир­на­д­цять сто­літь то­му. Та зве­р­ні­мо ува­гу: у Ні­м­ців- «грос­с­мут­тер», в Ан­г­лій­ців - «гре­н­д­ма­тер» сут­тю рі­в­но­зна­ч­не на­шо­му «ма­га­ма­ма», і са­н­с­к­рит­сь­ко­му - «ма­га­ма­та».). Між пле­ме­на­ми За­хі­д­ньої Азії жі­н­ка вва­жа­ла­ся лю­ди­ною дру­го­го со­р­ту: це від­чу­т­но у їх­ніх ре­лі­гі­ях. У на­ших Пред­ків (Три­пі­ль­ців) бу­ло обо­ж­нен­ня Ма­те­рі. У Три­піль­сь­ких гли­ня­них ха­ти­нах сто­я­ла на по­ку­ті ста­туй­ка Ма­те­рі Лель. Бі­ля неї го­рів свя­тий во­г­ник. Ма­ти Лель - опі­ку­н­ка Ро­ду, по­кро­ви­те­ль­ка ді­тей і ма­те­рів. З ві­ку в вік, з ро­ду в рід впро­довж ти­ся­чо­літь обо­ж­ню­ва­ла­ся Пе­р­во­ма­ти Лель, яка сво­їм пле­ме­нам пе­ре­да­ла мо­ву, вда­чу свою, свій об­раз і свою ма­те­рин­сь­ку лю­бов. І ста­ло­ся не­су­сві­т­не ли­хо: ді­ти з ха­ти ви­гна­ли рі­д­ну Ма­тір - Не­ню Лель. І за­бу­ли рі­д­ну Ма­му сво­ю. А «хто Ма­тір за­бу­ває, то­го Бог ка­ра­є». Бо­гом по­ка­ра­ні по­кло­ня­ли­ся чу­жій Ма­те­рі, яка не зна­ла ні їх­ньої мо­ви, ні їх­ньої вда­чі, ні їх­ньо­го спо­со­бу жит­тя. Бу­ла во­на по­-ті­ло­ві і по­-ду­хо­ві Чу­жи­н­ко­ю. А чу­же зав­жди бу­де чу­же, не зва­жа­ю­чи на те, що в чу­жій ре­лі­гії во­но обо­ж­не­не, по­се­ле­не в не­бе­с­но­му цар­с­т­ві. Іду­чи в На­род з свя­тим сві­т­лом РУ­Н­Ві­ри, ка­жу: тіль­ки рі­д­на Ма­ти рі­д­на. По­кло­ні­мо­ся їй, Во­на нам да­ла жит­тя, свою лю­бов. Не ви­га­няй­мо Ма­тір. Обо­ж­ню­ю­чи її, ми ду­ші на­ші об­ла­го­ро­д­ни­мо, са­мі з со­бою бу­де­мо ми­ло­се­р­д­ни­ми. Бо ж ми ді­ти од­ні­єї Ма­те­рі, у нас кров од­на, у нас ду­ша од­на, у нас мо­ва од­на і Ві­т­чи­з­на в нас од­на. О, Ма­ти Лель, свя­тая Пе­р­во­ро­ди­те­ль­ко, ве­р­ни­ся до на­ших осель, рі­д­ная, і про­с­ти усім тим ді­тям, які те­бе з сво­єї ха­ти­ни рі­д­ної ви­гна­ли, по­ві­ри­в­ши, що чу­жа ма­ти кра­ща. Про­с­ти їм. Во­ни до­в­гі ві­ки по­ку­ту­ють, на­вче­ні ві­ри­ти, що Чу­же - га­р­не, а Рі­д­не - по­га­не. О, Да­ж­бо­же, мій Ми­ло­се­р­д­ний Го­с­по­ди, по­ве­р­ни ді­тям їх­ню рі­д­ну Ма­тір - свя­ту Пе­р­во­ро­ди­те­ль­ку Лель. 

201. 

3. Учи­те­лю, я чув та­ке: «А ви Си­ле­н­ко­ву РУ­Н­Ві­ру змі­шуй­те з мі­фо­ло­гі­є­ю. Ка­жіть, що РУ­Н­Ві­ра не ре­лі­гія, а мі­фо­ло­гія, в якій ка­з­ки про чи­с­лен­них бо­гів, во­дя­ни­ків, до­мо­ви­ків. І лю­ди, чу­ю­чи це, не йти­муть до РУ­Н­Ві­ри. Хто хо­че бу­ти ре­лі­гій­ним, йти­ме до Хри­с­та, який є Бо­гом пра­в­ди­вим.

В. Я вже го­во­рив: Ал­лах був од­ним з чи­с­лен­них бо­гів Араб­сь­кої мі­фо­ло­гі­ї. Але в «Ко­ра­ні» об’­яв­ле­не но­ве ро­зу­мін­ня Ал­ла­ха. Тіль­ки глу­па лю­ди­на, по­чу­в­ши сло­во «Ал­лах», ре­к­ти­ме, що це мно­го­бож­жя, Араб­сь­ка мі­фо­ло­гі­я. У Юдей­сь­кій мі­фо­ло­гії, крім Са­ва­о­та (Єго­ви), був ці­лий ряд ін­ших бо­гів. Та пі­с­ля про­го­ло­шен­ня ца­рем Іо­сі­єю ре­лі­гій­ної ре­фо­р­ми, бу­ло об’­яв­ле­не но­ве ро­зу­мін­ня Са­ва­о­та (Єго­ви). Тіль­ки глу­па лю­ди­на, по­чу­в­ши сло­во Са­ва­от, ре­к­ти­ме, що це мно­го­бо­ж­на юдей­сь­ка мі­фо­ло­гі­я. Лю­ди, які не хо­чуть орі­є­н­ту­ва­ти­ся в РУ­Н­Ві­рі, або ма­ло з нею обі­зна­ні, по­чу­в­ши сло­во Да­ж­бог, ре­чуть: це мно­го­бож­жя - па­га­нізм, бо Да­ж­бог був од­ним з бо­гів сло­в’ян­сь­кої мі­фо­ло­гі­ї. У РУ­Н­Ві­рі Го­с­по­дом бла­го­сло­вен­ній утве­р­дже­на ви­ща фо­р­ма мо­но­те­ї­з­му: об’­яв­ле­не но­ве ро­зу­мін­ня Да­ж­бо­га. У РУ­Н­Ві­рі крім Да­ж­бо­га, не­має бо­га. Да­ж­бог - Сві­до­мість Сві­ту. Да­ж­бог - ві­ч­на, не­зни­щи­ма са­мо­во­ло­ді­ю­ча Си­ла (Ене­р­гія), без якої Жит­тя не мо­же бу­ти Жит­тям, Ко­с­мос не мо­же бу­ти Ко­с­мо­сом. Ми си­ни і до­ч­ки Укра­ї­ни (Орі­я­ни-­Ски­тії-­Ру­си) ма­є­мо своє рі­д­не ро­зу­мін­ня Єди­но­су­що­го Все­ви­ш­ньо­го. Ми лю­би­мо Бо­га сво­го, і ця лю­бов зрід­нює, єд­нає нас, дає си­лу утве­р­джу­ва­ти окре­мі­ш­ність на­шо­го Єс­т­ва, Сла­ва Єди­но­су­що­му Да­ж­бо­го­ві!

202. 

3. Учи­те­лю, в «Бі­б­лі­ї» ча­с­то по­вто­рю­єть­ся, що Са­ва­от (Єго­ва) - Го­с­подь На­ро­ду Іу­дей­сько­го. У «Ма­га Ві­рі» на­пи­са­но: Да­ж­бог- Го­с­подь На­ро­ду Укра­ї­ни-­Ру­си. Але ж Бог Один. А тут ви­хо­дить: є ба­га­то Бо­гів і ко­ж­ний з них Єди­ний (Ал­лах, Са­ва­от, Да­ж­бог). То­му ате­ї­с­ти ка­жуть: лю­ди на­ро­би­ли Бо­гів, та й по­кло­ня­ють­ся їм. Зве­р­та­в­ся до вче­них лю­дей: здви­гу­ють пле­чи­ма, від­по­ві­ді не­ма­є.

В. Бог Один. Але є ба­га­то На­ро­дів. І ні­хто ні­яко­му На­ро­до­ві не має пра­во за­бо­ро­ни­ти ма­ти своє ро­зу­мін­ня Бо­га. Є ро­зу­мін­ня Бо­га юдей­сь­ке, і во­но по­да­не в юдей­сь­кій лі­те­ра­ту­рі (в «Бі­б­лі­ї»). У «Ко­ра­ні» ро­зу­мін­ня Бо­га араб­сь­ке. За­пи­ту­є­те: чим від­рі­з­ня­ють­ся ін­ак­ші ро­зу­мін­ня Бо­га? «Бі­б­лі­я» пи­ше, що Єго­ва (Са­ва­от) зро­бив со­н­це, зо­рі, не­бо, зе­м­лю, Ада­ма, а з ре­б­ра - Єву, за шість днів. На сьо­мий день уто­ми­в­ся і пі­шов на «са­бат» (від­по­чи­нок). Там, де вто­ма, до­ско­на­ло­с­ти не­ма­є. Са­ва­от ство­рив лю­ди­ну не­до­с­ко­на­лою, і то­му во­на грі­ши­ла. Не­до­с­ко­на­лі лю­ди (до­ро­с­лі і ді­ти) бу­ли Са­ва­о­том по­ка­ра­ні сме­р­тю (по­то­п­ле­ні). «Та це ле­ге­н­ди», ка­же­те ви. Але бу­ли лю­ди, які в них ві­ри­ли, як в дій­с­ність. На­при­клад, Ма­р­тин Лю­тер та й ба­га­то ін­ших ви­да­т­них лю­дей пе­ред ним і пі­с­ля ньо­го. Ні­яке ро­зу­мін­ня Бо­га (від­ста­ле чи ви­со­ко­ро­з­ви­не­не) не мо­ж­на зне­ва­жа­ти: бо той, хто це ро­бить, за­вдає біль ду­ші ві­ру­ю­чих лю­дей. Ні­які лю­ди ні­яко­го Бо­га не ство­ри­ли. Пе­р­ві­с­ні лю­ди, які по­кло­ня­ли­ся мі­ся­це­ві, вва­жа­ю­чи йо­го Бо­гом, не бу­ли тво­р­ця­ми мі­ся­ця. Ті, які ві­ри­ли, що є не­ви­ди­мий Бог, який віє, хи­тає де­ре­ва, бі­жить по­ля­ми, хви­лю­ю­чи їх, не бу­ли тво­р­ця­ми Бо­га, яко­го во­ни зва­ли - Лил, Ваю чи Ві­тер. І не бу­ли во­ни тво­р­ця­ми гро­му, бли­с­ка­в­ки, які вва­жа­ли бо­же­с­т­ва­ми. Во­ни бу­ли тво­р­ця­ми по­нят­тя Бо­же­с­т­ва. Укра­ї­н­ці, які спо­ві­ду­ють РУ­Н­Ві­ру, ма­ють су­час­не ро­зу­мін­ня Бо­га з рі­д­ним ім’ям Да­ж­бог. Да­ж­бог - Сві­до­мість Сві­ту. У Сві­ті діє Да­ж­бо­жа си­ла - ві­ч­на не­зни­щи­ма ене­р­гія (пе­р­во­о­с­но­ва не­сві­до­мо­го і сві­до­мо­го бут­тя). Да­ж­бо - Сві­т­ло і дія Сві­т­ла. Не­має Сві­т­ла - не­має жит­тя. Лю­ди­на при­йш­ла з Сві­т­ла і лю­бить Сві­т­ло, йде до Сві­т­ла, не­сві­до­мо і сві­до­мо се­бе вдо­с­ко­на­лю­ю­чи. «Сві­до­мість Сві­ту» зна­чить «Са­мо­во­ло­дін­ня Сві­ту», яке ве­ли­ч­не Ві­ч­ні­с­тю і Без­меж­жям. О, Да­ж­бо­же, свя­тий Го­с­по­ди наш, і ті, що ві­ру­ють в Те­бе і ті, що не ві­ру­ють в Те­бе, не мо­жуть жи­ти без Те­бе. І не мо­жуть ві­ді­йти від Те­бе так, як не мо­же пла­не­та Зе­м­ля ві­ді­йти від Со­н­ця і ще­з­ну­ти - роз­по­ро­ши­ти­ся в про­с­то­рах ме­та­га­ла­к­тик. При­яте­лю, де­та­ль­ні­ші від­по­ві­ді на за­пи­тан­ня, знай­де­те в «Ма­га Ві­рі», в ка­те­хи­зи­сі РУ­Н­Ві­ри «На­в­чан­ня». Пе­ре­ко­на­є­те­ся, що не­має ба­га­то Бо­гів, а є ба­га­то не од­на­ко­вих ро­зу­мінь Бо­га, і ці ро­зу­мін­ня Бо­га про­яв­ле­ні в рі­з­них ре­лі­гі­ях не­од­на­ко­во. І в цьо­му ба­гат­с­т­во і ве­лич ду­ші і ро­зу­му Люд­с­т­ва.

203. 

3. Мій до­б­рий ба­ть­ко шу­кав Пра­в­ди в пи­сан­нях Ле­ні­на, Ста­лі­на. Та, по­жи­в­ши в Си­бі­рі за дро­та­ми, бо не пра­ви­ль­но ро­зу­мів Ле­ні­но­ву Пра­в­ду, роз­ча­ру­ва­в­ся. Я по­чав шу­ка­ти Пра­в­ди в «Бі­б­лі­ї», і - за­ду­ма­в­ся. У «Є­ва­н­ге­лі­ях» апо­с­то­ли на­зи­ва­ють Ісу­са ра­би­ном, цей ти­тул між Юде­ямн був по­ша­но­ва­ний. Чо­му Ісус, як ра­бин і Бог хри­с­ти­ян­сь­кий ска­зав сво­їм зе­м­ля­кам-­уч­ням: «щоб во­ни йшли і всі На­ро­ди на­вча­ли», (Мат­тей, 28,18-19). Тоб­то, щоб усі На­ро­ди ста­ли уч­ня­ми Юдей­ця. І ві­ри­ли, що для них «спа­сін­ня по­хо­дить від Юде­їв», Іван, 4,22. Учи­те­лю, я хо­чу бу­ти Ва­шим уч­нем. Дай­те ме­ні бла­го­сло­вен­ня на­вча­ти На­ро­ди, ро­би­ти їх уч­ня­ми Укра­ї­н­ця і ті­ши­ти їх, що для них спа­сін­ня по­хо­дить від Укра­ї­н­ців.

В. Ви­зна­в­ши моє ві­ро­вчен­ня, ві­ль­но са­мо­по­кра­щуй се­бе. Уті­люй в що­ден­ня Сім За­ко­нів Пра­ви­ль­но­го Жит­тя. Будь май­с­т­ром сво­го «Я». Зве­ли­чуй йо­го пра­цею, не­за­ле­ж­ною ду­хо­в­ні­с­тю, сво­єю Ві­рою в сво­їй ду­ші. Я ча­с­то ка­жу: ко­ж­не сло­во має свою іс­то­рію на­ро­джен­ня, своє пе­р­ві­с­не зна­чен­ня. Ухо­дь­мо у храм сло­ва, вни­кай­мо в йо­го суть. Яким сло­вом ін­ші На­ро­ди пе­ре­да­ють на­ше сло­во Пра­в­да? Ла­ти­ни ка­жуть: ве­рі­тас, Ан­г­лій­ці - тру, Ли­то­в­ці - тей­сі­н­гас, Ні­м­ці - вар, Шве­ди - санн, у Аве­с­тах - го­шія, у са­н­с­к­ри­ті - са­тя. От­же, на­ші Пред­ки (Три­пі­ль­ці) ка­за­ли «са­тя» (тоб­то - суть). Усе, що їх ото­чу­ва­ло ма­ло свою суть. У них бу­ла своя суть (пра­в­да). Сло­во «пра­в­да» та­кож ду­же ста­ре (во­но офо­р­ми­ло­ся з слів «прав» і «да»). У «Ве­дах» сло­во «прав» озна­чає - до­по­мо­га, при­єм­ність, при­ятель, ува­ж­ність, опі­ка, уті­ха, суть, зміст. А «да» - дає, да­ти, да­ю­ча. Зго­дом сло­во «прав» по­ча­ло озна­ча­ти «пра­ви­ль­ність», «пра­ви­ла», «за­ко­ни». «Пра­в­да» - пра­ви­ль­не дан­ня, то­ч­на сут­ність. Сло­во «бре­х­ня» об­ра­з­ли­ве. Три­пі­ль­ці ка­за­ли «а-­са­тя», що озна­ча­ло «не сут­тє­ве». Гри­ць­ко Ско­во­ро­да ні­чо­го но­во­го не ска­зав, по­вто­ри­в­ши да­в­нє на­род­не при­слі­в’я: «ко­ж­но­му го­ро­ду нрав і пра­ва». З Схо­ду і За­хо­ду, з Пів­но­чі і Пів­дня На ба­га­ті зе­м­лі Укра­ї­ни-­Ру­си, в на­ші че­пур­ні ми­р­ні ха­ти по­стій­но вто­р­га­ли­ся ор­ди і ка­за­ли, що не­суть нам ви­з­во­лен­ня, спа­сін­ня, пра­в­ду. І в цей же час гра­бу­ва­ли на­ші зе­м­лі, зну­ща­ли­ся над ді­ть­ми Укра­ї­ни-­Ру­си. Во­ни хо­ті­ли сво­ї­ми пра­в­да­ми, нра­ва­ми, пра­ва­ми по­не­во­ли­ти на­шу пра­в­ду, на­ші нра­ви і пра­ва. Юний па­не-­бра­те, не тре­ба йти на чу­жі зе­м­лі, щоб їх­ні На­ро­ди зро­би­ти уч­ня­ми Укра­ї­н­ця. Ко­ж­ний На­род - це учи­тель, а не учень. Ко­ж­ний На­род впро­довж ві­ків сам се­бе зба­га­тив знан­ня­ми, жит­тє­ви­ми до­сві­да­ми. Він по­-сво­є­му ге­ні­я­ль­ний. Він сам се­бе учить, сам тво­рить свої ро­зу­мін­ня Пра­в­ди, Ві­ри, Бо­га. Чи Юдеї по­го­ди­ли­ся б, щоб Га­у­та­ма Буд­да їх зро­бив за уч­нів сво­їх, ка­жу­чи їм, що спа­сін­ня для Юде­їв по­хо­дить від Ін­ду­сів? Юдеї об­ра­зи­ли­ся б, чу­ю­чи та­кі Бу­д­ди­ні сло­ва. Во­ни ві­рять, що Юде­їв мо­же спа­с­ти тіль­ки по­сла­ник Єго­ви (Ме­сія) на­ро­дже­ний юдей­сь­кою жі­н­ко­ю. З іс­то­рії зна­є­мо: той пол­ко­во­дець чи ре­лі­гій­ний лі­дер, який вто­р­га­єть­ся на чу­жу зе­м­лю, щоб спа­са­ти її На­род, стає ав­то­кра­том, а ті, яких він спа­сав, йо­го ра­ба­ми. Ми Укра­ї­н­ці (Ро­си-­Ру­си­ни-­Ру­си­чі) де­сять сто­літь то­му та­кож не бу­ли ан­ге­ла­ми: вій­сь­ка на­ших Ки­їв­сь­ких кня­зів вто­р­га­ли­ся в Чу­жі зе­м­лі і їх по­не­во­лю­ва­ли. На зе­м­лях по­не­во­ле­них пле­мен Фі­нів, Мо­р­д­ви­нів, Чу­ва­шів та ін­ших ста­ви­ли мі­с­та Су­з­даль, Мо­с­к­ва, Во­ло­ди­мир, Яро­сла­в. І по­не­во­ле­ні при­му­ше­ні бу­ли зва­ти се­бе Ру­сь­кі­мі у зна­чен­ні ти­ми лю­дь­ми, які да­ють да­ни­ну Ру­сі, під­ле­г­лі за­ко­нам Ру­сів (Ру­си­чів). Сло­ва «Ру­син, Ру­сич, ру­син­сь­кий» і сло­во «ру­с­кій» в епо­ху ко­ло­ні­за­ції Укра­ї­ною (Рус­сю) пів­ні­ч­них зе­мель ма­ли не од­на­ко­ві зна­чен­ня. Та ми, Укра­ї­н­ці (Ру­си­ни-­Ру­си­чі) сьо­го­дні не го­р­ди­мо­ся за­во­йо­в­ни­ць­ки­ми по­хо­да­ми на­ших Ки­їв­сь­ких кня­зів. Ми не пра­г­не­мо на­ші ко­ло­нії пів­ні­ч­ні при­єд­ну­ва­ти до Ки­є­ва, від­ро­джу­ю­чи ве­ли­ку ім­пе­рію Русь (Ски­тію-­Ук­ра­ї­ну). Юний па­не-­бра­те, най­с­вя­ті­ша пра­в­да там, де ко­ж­ний На­род має свої по­ряд­ки, за­ко­ни, і ні­ко­му не до­зво­ляє їх зне­ва­жа­ти.

204. 

3. Учи­те­лю, мої дід і ба­ба ми­р­но про­жи­ли ра­зом 55 ро­ків, ма­ли си­нів, до­чок. Ті­ши­ли­ся де­ся­ть­ма вну­ка­ми. Я з дру­жи­ною ро­зі­йшо­в­ся, двоє ді­тей жи­вуть то в неї, то в ме­не. Во­на п’є, па­лить, має три хво­ро­би, і та­кі сло­ва вжи­ває, що ву­ха в’я­нуть. Моя ма­ти ка­же: при­віз з чу­жи­ни, ми ж не зна­є­мо, з яко­го во­на ро­ду? Ди­в­но! Чи ж має зна­чен­ня- хто яко­го ро­ду, чи якої ра­си?

В. Ко­ли я мав сім ро­ків, ме­ні ма­ма ка­за­ла: «Си­ну, ти з ті­єю ді­в­чи­н­кою, з тим хло­п­чи­ком при­яте­люй. Во­ни з до­б­ро­го ро­ду, у ха­ті не чу­ти сва­р­ні, бій­ки, по­га­них слів. До­б­рі во­ни лю­ди. А з тим хло­п­чи­ком не при­яте­люй, ба­ть­ко в ньо­го б’єть­ся з лю­дь­ми, на ву­ли­ці ле­жить п’я­ний, не до­б­рі сло­ва го­во­рить. І весь рід у них та­кий.». Со­т­ня­ми літ жи­ли ро­ди­ни в од­но­му се­лі. І зна­ли: та ро­ди­на має се­р­де­ш­ні хво­ро­би, а та - шлу­н­ко­ві, а он та має си­нів, які лю­дей об­кра­да­ють. Мо­ло­ді лю­ди па­ру­ю­чись, пе­ре­ва­ж­но слу­ха­ли та­та, ма­му, які ка­за­ли: «Бе­ри си­ну, та ді­в­чи­на з до­б­ро­го ро­ду, ро­бо­тя­ща, че­пур­на та й її ба­ть­ки й ді­ди ма­ють до­б­ре здо­ро­в’я». Але ча­с­то мо­ло­ді не слу­ха­ли ро­ди­чів, йшли за во­лею се­р­ця. Є да­ні тве­р­ди­ти, що на­ші Пред­ки (Три­пі­ль­ці) бу­ли лю­дь­ми си­ль­ної здо­ро­вої кро­ви. Їх­нє під­сон­ня, їх­ні дже­ре­ль­ні во­ди, їх­ні ха­р­чі (пше­ни­ця, мед, мо­ло­ко, гри­би, м’я­со, рі­з­ні ово­чі), їх­ня ве­се­ла ба­дьо­ра вда­ча їм да­ва­ли до­б­ре ті­ле­с­не і ду­хо­в­не здо­ро­в’я. Чи­та­ю­чи «Ве­ди», ні­би ба­чу Пред­ків (Три­піль­сь­кі ха­ти, у ха­тах гли­ня­ні пе­чі. На­вко­ло ни­ви зо­ло­тої пше­ни­ці. На до­ли­нах ко­ро­ви, ві­в­ці, сви­ні, ко­ні). Люд­с­т­во по­ді­ле­не, в ос­но­в­но­му, на чо­ти­ри ра­си: Бі­ла, Жо­в­та, Чо­р­на, Че­р­во­на. І є чо­ти­ри гру­пи кро­ви. Те­пер устій­не­но, що ко­ж­не пле­м’я (на­ція, ра­са) має не од­на­ко­ву схи­ль­ність до ті­єї чи ті­єї хво­ро­би. Ста­ти­с­ти­ка по­ка­зує, що лю­ди кро­ви «О» пе­ре­ва­ж­но хво­рі­ють на ту хво­ро­бу, а лю­ди кро­ви «А» - на ін­шу. Чо­му? До­сі на це ні­хто не дав кон­к­ре­т­ної від­по­ві­ді. Сьо­го­дні в США ста­ла­ся в ме­ди­ци­ні «ре­во­лю­ці­я». На ос­но­ві ре­те­ль­них до­слі­дів устій­не­но, що рак - хво­ро­ба спа­д­ко­ва. Є в лю­ди­ні ген, який за­та­ює в со­бі цю стра­ш­ну хво­ро­бу, і те­пер по­чнуть цей ген у ці­л­ком здо­ро­вої лю­ди­ни ви­да­ля­ти: найу­с­пі­ш­ні­ший спо­сіб бо­ро­ть­би з ра­ком. Оче­ви­д­но, це не від­но­сить­ся до всіх ти­пів ці­єї хво­ро­би. У ге­нах ро­ду за­ко­до­ва­не все до­б­ре і все зле. Зле те, що на­хил до се­р­це­вих хво­роб, шлу­н­ко­вих, зу­бних, ле­ге­не­вих, оч­них ча­с­то пе­ре­да­єть­ся з Ро­ду в Рід. І то­му має зна­чен­ня - хто яко­го ро­ду? Тре­ба, щоб ко­ж­ний На­род сві­до­мо дбав про своє ті­ле­с­не і ду­хо­в­не по­кра­щен­ня, зві­ль­ня­ю­чись від злих на­ви­ків (тю­тю­ну, ал­ко­го­лю, на­р­ко­ти­ків, та ін­ших чин­ни­ків, в яких за­та­є­не осла­б­лен­ня Лю­ди­ни - най­ча­рі­в­ні­шої іс­то­ти пла­не­ти Зе­м­ля).

205. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, я, як ту­рист, був у Гре­ці­ї. У Гре­ків іме­на за­кін­чу­ють­ся на «с», «ос», «ус». Чо­му в «Є­ва­н­ге­лі­ях» ім’я і ти­тул за­сно­в­ни­ка хри­с­ти­я­ні­з­му ма­ють гре­ць­кі за­кін­чен­ня: Іс-­ус, Хри­ст-­ос? І дру­ге за­пи­тан­ня: чув, у Аме­ри­ці є ві­до­ма се­к­та хри­с­ти­ян-­арій­ців, які ві­рять, що Юдеї ро­з­п’я­ли Ісу­са то­му, що він був арій­цем. Я і мої при­яте­лі жде­мо ва­шої від­по­ві­ді.

В. Ге­ро­дот усі на­ші Скит­сь­кі іме­на згел­ле­ні­зу­вав. До­слі­д­ни­кам тя­ж­ко ви­зна­чи­ти, яко­му На­ро­до­ві во­ни на­ле­жать. По­сол Ски­тії мав ім’я Ана­ка­ра, що зна­чить Не­ка­ра­ний, Бла­го­ро­д­ний. Ге­ро­дот з Ана­ка­ра зро­бив Ана­ха­р­зис. Був цар Ски­тії То­р­гі­та (То­р­га­ю­чий, На­сту­па­ю­чий). Ге­ро­дот з То­р­гі­та зро­бив Та­р­гі­та­ус. І так він по­во­ди­в­ся зі всі­ми чу­жи­ми іме­на­ми (пер­сь­ки­ми, єги­пет­сь­ки­ми, ва­ви­лон­сь­ки­ми). Був юдей­сь­кий ца­ре­вич Яг­ве­шуа (Яшуа). Гре­ки ви­мо­ви­ли Яшуа, як Ісус. І де­що з іс­то­рі­ї. Є в Із­ра­е­лі мі­с­то Бе­т­ше­ан. У да­в­ні ча­си во­но бу­ло за­сно­ва­не за­во­йо­в­ни­ка­ми Ски­та­ми при­бу­ли­ми з Орі­я­ни-­Ски­тії-­Ук­ра­ї­ни), і ма­ло на­зву - Ски­то­по­ліс. На зе­м­лі, яка те­пер має на­зву Із­ра­ель, дві­с­ті ро­ків пе­ред при­хо­дом сю­ди Із­ра­їль­сь­ких пле­мен, тоб­то, 3300 ро­ків то­му жи­ли вто­р­ж­ни­ки Гіт­ті­ти (ро­ди­чі Су­ме­рі­ян, ви­хі­д­ці з Три­піл­ля, ле­ге­н­да­р­ні ве­р­ш­ни­ки). 4000 літ то­му (900 ро­ків пе­ред при­хо­дом Гре­ків до Пе­ло­по­не­су), за­се­лю­ва­ли Пе­ло­по­нес Пе­ла­з­ги (ар­хе­о­ло­ги вва­жа­ють, що во­ни бу­ли ви­хі­д­ця­ми з Орі­я­ни (Три­піл­ля)). У «Ма­га Ві­рі» по­даю тве­р­джен­ня ві­до­мих іс­то­ри­ків, що сло­во «Пе­ла­з­ги» по­хо­дить з са­н­с­к­рит­сь­ко­го сло­ва «пи­ла» (пи­ла­га, пи­л­ка). Пи­ла в да­в­ні ча­си бу­ла ве­ли­ким ви­на­хо­дом, і її ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ли, як збро­ю. Пе­ла­з­ги жи­ли і в Па­ле­с­ти­ні (на­зва «Па­ле­с­ти­на» по­ста­ла зі сло­ва «пе­ла­з­ги», «пе­ла­с­ти»). 12 ти­сяч літ то­му лю­ди Де­с­ни-­Дні­п­ра ви­най­шли лук, стрі­лу. І по­ча­ли ін­те­н­си­в­но ру­ха­ти­ся в по­го­ні за зві­ря­ми. Во­ю­ва­ли Ро­ди з Ро­да­ми, кро­в­но змі­шу­ва­ли­ся. І на про­с­то­рах Си­наю, над бе­ре­га­ми Пе­р­сі­ян­сь­ко­го за­ли­ву лю­ди не жи­ли осі­лим жит­тям. Ма­н­д­ру­ва­ли так, як те­пер Бе­ду­ї­ни. Ги­б­реї (Юдеї), при­бу­в­ши до Ха­на­а­ну, по во­лі чи по не­во­лі од­ру­жу­ва­ли­ся з мі­с­це­ви­ми жи­те­ля­ми, між яки­ми бу­ли Пе­ла­з­ги, Гіт­ті­ти. У ца­ря Да­ви­да го­ло­вним во­єн­но­на­ча­ль­ни­ком був Гіт­тіт Урій. «Бі­б­лі­я» зга­дує, що Да­вид був чер­во­но­що­ким, сві­т­ло­оким. Кра­су­ня Де­лай­ла, в яку був за­ко­ха­ний ка­з­ко­вий юдей­сь­кий ге­рой Сам­сон, бу­ла Гіт­ті­т­кою ру­со­во­ло­со­ю. І вро­д­ли­ва Гіт­ті­т­ка бу­ла ма­ти­рею ца­ря Со­ло­мо­на. І ко­ли Ісус На­за­рей, як пи­шуть «Є­ва­н­ге­лі­ї», мав сві­т­лі очі, то тут ні­чо­го не­має ди­в­но­го. Се­к­та хри­с­ти­ян-­арій­ців, яка тве­р­дить, що Жи­ди ро­з­п’я­ли Ісу­са то­му, що він був арій­цем, спра­в­ді роз­хри­с­ти­я­ні­зо­вує се­бе. У «Є­ва­н­ге­лі­ях» по­да­ний де­та­ль­ний ро­до­від Ісу­са Хри­с­та як юдей­ця і ма­ти йо­го (си­ро­та ви­хо­ва­на при си­на­го­зі) бу­ла юдей­ко­ю. Іван Хре­с­ти­тель був дя­дь­ком Ісу­са Хри­с­та. Оче­ви­д­но, ти­по­вий Юде­ець має чо­р­ні очі, чо­р­не во­лос­ся. І пе­в­ні ра­со­ві від­мін­но­с­ті, які за­ко­до­ва­ні в йо­го кро­ві. (До­слі­джу­ю­чи кров, мо­ж­на зна­ти, ко­му во­на на­ле­жить - Укра­ї­н­це­ві чи Япо­н­це­ві). Екс­па­н­си­в­на Бі­ла ра­са впро­довж ти­ся­чо­літь змі­шу­ва­ла­ся з Жо­в­тою, Чо­р­но­ю. З по­гля­ду ан­тро­по­ло­гії той, хто має си­ні очі (чи сі­рі) і ру­ся­ве во­лос­ся, є ти­по­вим арій­цем. Але в пу­с­ти­нях Центра­ль­ної Ав­с­т­ра­лії є або­ри­ге­ни, які ма­ють сві­т­ле во­лос­ся, і ри­си об­лич­чя ні­би єв­ро­пей­сь­кі. У Із­ра­е­лі те­пер жи­ве чи­ма­ло си­ньо­о­ких Укра­ї­нок, їх­ні ді­ти ру­ся­ві. Прой­де сто, дві­с­ті літ, і ні­хто в Із­ра­е­лі не ма­ти­ме пра­ва їм ка­за­ти, що во­ни не се­мі­ти. Се­к­та арій­ців-­хри­с­ти­ян не по­ви­нна своє­му Бо­го­ві Ісу­со­ві ви­пи­су­ва­ти но­ву ме­т­ри­ку на­ро­джен­ня. Те­ри­то­рія, яка ві­до­ма, як Ле­ба­нон-­Па­ле­с­ти­на-­Із­ра­ель впро­довж трьох ти­ся­чо­літь ні­ко­ли не бу­ла спо­кій­но­ю. По­стій­но то­чи­ли­ся вій­ни між Па­ле­с­ти­на­ми, Юде­я­ми, Гіт­ті­та­ми (Ски­та­ми), Ас­си­рій­ця­ми, Гре­ка­ми, Ри­м­ля­на­ми. Сло­во «ра­са» ста­ре. І мо­же нас по­ве­с­ти в да­ле­кі сві­ти: хі­ба не ди­в­но? У мо­ві Три­пі­ль­ців (в мо­ві «Вед») є «ро­са» і в нас - ро­са, у ста­рих Ла­ти­нів - «рос», є в нас рі­ч­ка Рось. Ро­си­ти-­ру­ха­ти. У Ан­г­лій­ців - рейс, раш (рух), пе­ре­го­ни (між кі­нь­ми). І - ра­са - сорт, вид, не­од­на­ко­вість, від­мін­ність. Є ра­со­ва від­мін­ність, не­схо­жість, і це ма­ю­чи на ува­зі, ан­тро­по­ло­ги (лю­ди­но­зна­в­ці) по­ді­ли­ли Люд­с­т­во на ра­си. Я вва­жаю, що тре­ба го­во­ри­ти про всі ра­си, щоб ні­хто не був скри­в­дже­ний. На­при­клад, Ка­по­ї­д­на ра­са (Бу­ш­ме­ни, Са­н­до­ва, Гот­те­н­то­ти) має всьо­го сто два­дця­ть ти­сяч лю­дей, але во­на ці­ка­ва сво­єю ори­гі­на­ль­ною осо­б­ли­ві­с­тю так, як і ра­си Кон­го­ї­д­на та Ав­с­т­ра­ло­ї­д­на.

206. 

3. Учи­те­лю Лев Си­ле­н­ко, Ви сво­їм ві­ро­вчен­ням, тоб­то РУ­Н­Ві­рою, ро­би­те ду­хо­в­не на­ро­джен­ня - укра­ї­н­сь­ке ро­зу­мін­ня єди­но­го Го­с­по­да з ім’ям Да­ж­бог. А чи Вам ві­до­мо, що в Єв­ро­пі всі пе­ре­до­ві уми бу­ли обо­ро­н­ця­ми Ка­то­ли­ць­кої це­р­к­ви, в якій ба­чи­ли сві­т­ло на­ці­о­на­ль­ної во­лі. Я за те, щоб вся Укра­ї­на бу­ла ка­то­ли­ць­ко­ю. Ві­ра Хри­с­то­ва зав­жди бу­ла обо­ро­н­цем на­шої укра­ї­н­сь­кої во­лі. А Ва­ші гро­ма­ди РУ­Н­Ві­ри в Укра­ї­ні і ді­я­с­по­рі не про­яв­ля­ють вдя­ч­но­с­ти Ва­ти­ка­но­ві, де жи­ве на­мі­с­ник Бо­га Ісу­са Хри­с­та. У «Є­ва­н­ге­лі­ях» на­пи­са­но: го­во­ри пра­в­ду, і пра­в­да ви­з­во­лить. Моя по­ра­да - від­ре­чіть­ся від ві­ри в Да­ж­бо­га.

В. О, бра­те, ва­ша не­при­хи­ль­ність по­ді­б­на на емо­цій­ну без­по­ра­д­ність. Про­явіть то­ле­ра­н­цію до ін­ак­ше ду­ма­ю­чих. Ви приму­шу­є­те ме­не зно­ву зу­стрі­ти­ся з Бе­ко­ном, Ви­клі­фом, Гу­сем, Лю­те­ром, Лу­ї­сом 14-им. Ка­жу: На­ро­ди Єв­ро­пи, щоб ря­ту­ва­ти свою на­ці­о­на­ль­ну суб­ста­н­цію, чи­ни­ли од­чай­ду­ш­ний опір ар­хи­є­ре­ям ін­тер­на­ці­о­на­ль­ної ре­лі­гії, яка на на­ці­о­на­ль­ну сві­до­мість ди­ви­ла­ся, як на во­ро­га. Лю­ди не ма­ли ні сил, ні від­ва­ги, ні го­то­в­но­с­ти ма­ти свої на­ці­о­на­ль­ні ві­ри в єди­но­су­що­го Го­с­по­да. Во­ни тіль­ки пра­г­ну­ли ма­ти своє не­за­ле­ж­не ро­зу­мін­ня «Є­ва­н­ге­лій», свою це­р­ко­в­ну ад­мі­ні­с­т­ра­ці­ю. Усі по­лі­тич­ні і ре­лі­гій­ні ді­я­чі всіх ча­сів ка­жуть, що го­во­рять пра­в­ду. З цьо­го ба­чу: то­чить­ся бо­ро­ть­ба не між бре­х­нею і пра­в­дою, а між пра­в­да­ми (то­ч­ні­ше - між не­од­на­ко­ви­ми по­нят­тя­ми пра­в­ди). Ве­ли­кий ан­г­лій­сь­кий фі­ло­соф Р. Бе­кон (1220-1292), обо­ро­ня­ю­чи свій На­род, го­во­рив, що «Пре­ла­ти жа­д­но зби­ра­ють ба­гат­с­т­ва, не ту­р­бу­ють­ся про до­ві­ре­ні їм ду­ші», «І де тіль­ки зі­йдуть­ся клі­ри­ки (в Па­ри­жі чи Окс­форді), оска­н­да­лю­ють весь світ­сь­кий На­род шу­м­ни­ми без­по­ря­д­ка­ми і ін­ши­ми по­ро­ка­ми». Джан Ви­кліф (1320-1384) про­по­ві­ду­вав, що Рим сво­ї­ми за­ко­на­ми шко­дить дер­жа­в­ній Ан­г­лі­ї. Він до­во­див, що Ан­г­лія бу­де спа­сен­на, ко­ли ма­ти­ме ан­г­лій­сь­ку ін­тер­пре­та­цію Ві­ри Хри­с­то­во­ї. І Ви­кліф по­мер сме­р­тю му­че­ни­ка. Ан­г­лія про­го­ло­си­ла сво­го ко­ро­ля па­т­рі­я­р­хом (Го­ло­вою Ан­г­лі­кан­сь­кої це­р­к­ви не­за­ле­ж­ної від Ри­му і Ві­за­н­тії). У Че­хії Іван Гус (1373-1415) став в обо­ро­ні че­сь­кої мо­ви, ря­ту­вав на­ці­о­на­ль­ні по­чу­ван­ня Че­хів. Ри­м­ля­ни вва­жа­ли, що тіль­ки їх­ня мо­ва при­єм­на для Ісу­са Хри­с­та. І «Ко­ли Рим ска­зав, то все скі­н­че­но» («Ро­ма ло­ку­та - ка­у­за фі­ні­та»). І Іван Гус був. жи­в­цем спа­ле­ний, як ан­ти­христ. Йо­го стра­ж­дан­ня про­бу­ди­ло на­ці­о­на­ль­ну сві­до­мість Че­хів, обі­зва­ло­ся і в до­б­ро­му се­р­ці Та­ра­са Ше­в­че­н­ка. У Ні­ме­ч­чи­ні Ма­р­тин Лю­тер (1488-1546), бу­ду­чи мо­на­хом, про­фе­со­ром, про­го­ло­сив, що ко­ж­ний мо­же тра­к­ту­ва­ти «Бі­б­лі­ю» по­-сво­є­му. Він за­по­ча­т­ку­вав ні­ме­ць­ке ро­зу­мін­ня ві­ри Хри­с­то­во­ї. І Ні­м­ці, від­чу­в­ши це­р­ко­в­ну не­за­ле­ж­ність, по­ча­ли оздо­ро­в­лю­ва­ти свої на­ці­о­на­ль­ні по­чу­ван­ня. У Фран­ції ко­роль Лу­їс 14-ий в 1682 ро­ці ого­ло­сив дер­жа­в­ний за­кон: «А­ні свя­тий Пе­т­ро, а ні йо­го на­слі­д­ни­ки (тоб­то, рим­сь­кі па­пи, при­м. Л. С.) не ма­ють жо­д­ної вла­ди над ко­ро­лем Фран­ції і дер­жа­ва є зо­всім не­за­ле­ж­на від це­р­к­ви». І пе­ре­до­ва елі­та Фран­ції у ко­ро­ле­ві по­ба­чи­ла спа­си­те­ля. Він (ко­роль) не тіль­ки ска­су­вав це­н­зу­ру єпи­с­ко­пів, а й узяв пись­мен­ни­ків під свою опі­ку. І по­ча­в­ся роз­квіт фра­н­цу­зь­кої лі­те­ра­ту­ри, фі­ло­соф­сь­кої ми­с­лі. Укра­ї­на де­сять сто­літь са­ма не роз­по­ря­джа­ла­ся сво­єю ду­шею, сво­їм ро­зу­мом. Во­на бу­ла вве­де­на у ра­м­ки ка­но­нів і догм Ві­за­н­тії, їй бу­ло за­бо­ро­не­но рі­д­ною мо­вою мо­ли­ти­ся. Ні­хто не мав пра­ва по­-ки­їв­сь­ко­му ро­зу­мі­ти «Е­ва­н­ге­лі­ї». Ра­джу про­чи­та­ти «Ма­га Ві­ру», щоб кра­ще зро­зу­мі­ти тут ска­за­не. Ві­ра Хри­с­то­ва, бу­ду­чи ін­тер­на­ці­о­на­ль­ною, не мо­г­ла пле­ка­ти на­ці­о­на­ль­ну сві­до­мість На­ро­ду, її ар­хи­є­реї бу­ли під­ле­г­лі іно­зе­м­но­му ре­лі­гій­но­му лі­де­ро­ві (па­т­рі­я­р­хо­ві) і вто­р­ж­ни­кам (ха­нам, ко­ро­лям, мо­на­р­хам). Во­ни на­вча­ли па­ра­фі­ян ко­ри­ти­ся ха­но­ві, ко­ро­ле­ві, мо­на­р­хо­ві, «Не­має бо вла­с­ти, ко­ли не від Бо­га. Які є вла­с­ті, від Бо­га во­ни на­ста­в­ле­ні». Го­с­подь Да­ж­бог - мій Бог, Свя­тий Дух Укра­ї­ни-­Ру­си, Бог от­ців мо­їх Ан­та, Кия, Свя­то­с­ла­ва. Хі­ба мо­ж­на не лю­би­ти Бо­га сво­го? О, бра­те, ви хри­с­ти­я­нин, а не зна­є­те пер­шої за­по­ві­ді Хри­с­то­во­ї. «І­сус ска­зав, що пе­р­ша з усіх за­по­ві­дей: лю­би Го­с­по­да Бо­га тво­го всім се­р­цем тво­їм і всі­єю ду­шею тво­єю, і всі­єю ду­м­кою тво­єю, і всі­єю си­лою тво­є­ю. Оце пе­р­ша за­по­відь», Єван­ге­лія св. Ма­р­ка, 12,29-30. Ко­ж­ний На­род Бо­гом об­да­ро­ва­ний пра­вом ма­ти своє ро­зу­мін­ня Бо­га, тоб­то, Бо­га сво­го. Я не ду­хо­в­ний си­ро­та, не блу­д­ний син, я Не­бом і Зе­м­лею по­єд­на­ний з єди­но­су­щим Го­с­по­дом мо­їм, і хай свя­тить­ся ім’я йо­го Да­ж­бог.

207. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, те­пер в Укра­ї­ні по­яв­ля­ють­ся рі­з­ні се­к­ти, крім хри­с­ти­ян­сь­ких, є бу­д­ди­ст­сь­кі, ін­ду­сь­кі. І я був зди­во­ва­ний: ін­дус ме­ні по­ка­зав «Е­н­ци­к­ло­пе­дію оф Укра­і­не» ви­да­ну в 1993 р. в ді­а­с­по­рі, де є стат­ті на ви­со­ко­му рі­в­ні про Вас і Ва­шу кон­фе­сію (РУ­Н­Ві­ру). І ска­зав ме­ні: Си­ле­н­ко при­хи­ль­но ста­вить­ся до «Вед», от­же, хай гро­ма­да РУ­Н­Ві­ри єд­на­єть­ся з «Га­рі Крі­ш­на», де «Ве­ди» є свя­ти­ми. І по­чи­на­єть­ся за­мі­шан­ня. Жде­мо ско­рої від­по­ві­ді.

В. Так є: ус­ні «Ве­ди» бу­ли ство­ре­ні на­ши­ми Пред­ка­ми (Три­пі­ль­ця­ми) 7-6 ти­сяч літ то­му. Од­не з Три­піль­сь­ких пле­мен 5-ть ти­сяч літ то­му при­не­с­ло свою Ві­ру, тоб­то «Ве­ди», до Пі­в­ні­ч­ної Ін­ді­ї. Упро­довж ти­ся­чо­літь Ін­дія утве­р­ди­ла свою рі­д­ну Ін­ду­сь­ку Ві­ру, в якій ба­га­то та­ких по­нять, яких не­має у «Ве­дах». Офо­р­ми­ли­ся но­ві свя­то­щі, зви­чаї, ри­ту­а­ли, у хра­ми вве­де­ні но­ві бо­ги, яких у «Ве­дах» не­ма­є. На­при­клад, у «Ве­дах» не зга­да­на та­ка тва­ри­на, як ма­в­па: бо її п’ять ти­сяч літ то­му над бе­ре­га­ми Дніп­ра не бу­ло. У Ін­ду­сь­ких свя­ти­нях жи­вуть ма­в­пи, во­ни вва­жа­ють­ся свя­щен­ни­ми. Ін­ду­сь­ка ре­лі­гія по­ді­ле­на на чи­с­лен­ні се­к­ти, які не про­яв­ля­ють при­хи­ль­но­с­ті са­мі до се­бе. І ко­ж­на з них має свою ін­тер­пре­та­цію «Вед», їх­ні ін­тер­пре­та­ції «Вед» ві­р­ним РУ­Н­Ві­ри не по­трі­б­ні. У них про­яв­ле­ні су­то ін­ду­сь­кі ду­хо­в­ні шу­кан­ня. У «Ма­га Ві­рі» по­да­на укра­ї­н­сь­ка ін­тер­пре­та­ція «Вед» і вчен­ня За­ра­ту­с­т­ри, Бу­д­ди, Хри­с­та, Ма­го­ме­та. Сло­ва «Бог», «не­бо», «ві­ра», «мо­ли­т­ва», «свя­тість» на­ро­ди­ли­ся над Дніп­ром, у ду­шах на­ших сві­т­лих Пред­ків, які нам пе­ре­да­ли свій об­раз, при­та­ман­ність сво­єї вда­чі, свою мо­ву і Ві­ру. Во­ни - це ми, а ми - це во­ни. Щоб На­род мав ці­лі­с­ну ду­шу, ба­га­ту на са­мо­бу­т­ню ду­хо­в­ну тво­р­чість, тре­ба, щоб він у рі­д­ні сло­ва вкла­дав рі­д­ний зміст. 

208. 

3. Я по­бу­ва­ла у Фран­ції, про­фе­сор (фра­н­цуз) ме­ні ска­зав, що в жи­те­лів Мо­с­к­ви є ви­ра­з­ний не єв­ро­пей­сь­кий сло­в­ник. І то­му їх­ня мо­ва рі­з­ко від­ме­жо­ва­на від мо­ви По­ля­ків, Укра­ї­н­ців, Че­хів. По­ве­р­ну­ла­ся до Ха­р­ко­ва, і не мо­жу зро­зу­мі­ти, що мав на ува­зі про­фе­сор. Ме­ні по­ра­ди­ли за­пи­та­ти Вас.

В. У жи­те­лів Мо­с­к­ви спра­в­ді є ве­ли­ка кі­ль­кість не єв­ро­пей­сь­ких слів. І, ду­маю, во­ни го­р­ді, що ці сло­ва їм пе­ре­да­ла го­р­да Та­та­ро-­Мо­н­голь­сь­ка знать, яка се­ли­ла­ся в Мо­с­к­ві. У рі­ч­ці Мо­с­к­ва при­йма­ла хре­щен­ня, ста­ва­ла пра­во­сла­в­но­ю. Си­ни і до­нь­ки хан­сь­кі отри­му­ва­ли ти­ту­ли кня­зів, кня­гинь. І де­та­ль­но про це пи­шуть Та­ті­щев, Ка­ра­м­зін та ін­ші. У ча­си Го­ду­но­ва в Мо­с­к­ві мо­н­голь­сь­ка ви­мо­ва сло­в’ян­сь­ких слів ста­ва­ла мо­д­но­ю. Не во­да, а ва­да, не чо­го, а - ча­во, не го­во­рю, а - ґа­ва­рю, і так да­лі. У «Е­н­ци­к­ло­пе­дії Аме­ри­ка­на» на сто­рі­н­ці 258-ій (том 27-ий), 1938 р., Ню Йорк, чи­та­є­мо: «Для Укра­ї­н­ців ро­сій­сь­ка мо­ва є чу­жою і скла­д­ною для за­сво­єн­ня». Тут ма­ють на ува­зі азі­ят­сь­кі сло­ва, які від­су­т­ні в сло­в­ни­ках Єв­ро­пей­сь­ких мов. На­при­клад, бу­ма­га, ка­ра­н­даш, тє­т­радь, дє­н­гі, ка­з­на, гла­за, ка­ра­ул, ка­лі­т­ка, ку­шак, ку­тє­р­ма, ку­тіть, ка­ба­ла, ко­че­вать, ка­бак, ка­ф­тан, кі­бі­т­ка, вор, тю­р­ма, ям­щік, та­мо­ж­ня, ба­ла­ган, очаг, чу­че­ло, па­лач, пу­р­га, су­н­дук, ба­ра­бан, ба­л­бес, че­р­дак, чу­вал, тю­фяк, ша­лаш, ба­риш, та ряд ін­ших слів. До­б­ра ду­ша по­ета Сє­р­гєя Єсє­ні­на зна­ла, що пів­ні­ч­ні зе­м­лі (Яро­сла­вль, Ко­с­т­ро­ма, Мо­с­к­ва, Су­з­даль, Во­ло­ди­мир) бу­ли ко­ло­ні­я­ми Ру­си-­Ук­ра­ї­ни. І Він ні­би з жа­лем пи­ше: «За­тє­ря­лась Русь в Мо­р­д­вє і Чу­де, нє­па­чом єй страх, і ідут по той до­ро­ге лю­ді, лю­ді в ка­н­да­лах». Ви­зна­ч­ні не­сло­в’ян­сь­кі ро­ди та­кі, як Го­ду­но­ви, Ба­с­ма­но­ви, Бу­ту­р­лі­ни, Ка­ра­м­зі­ни, Та­ті­ще­ві, Ара­к­че­є­ви, Ча­а­да­є­ви, На­рі­ш­кі­ни, Бі­бі­ко­ві та ін­ші, го­р­ди­ли­ся сво­їм азі­ят­сь­ким по­хо­джен­ням, роз­кі­ш­ним бли­с­ком во­ло­дар­сь­ко­го жит­тя ха­нів, ку­ру­л­та­їв, ба­с­ка­ків. По­ет Дер­жа­він го­р­ди­в­ся сво­їм ро­дом (сла­в­ним Ба­г­рі-­му­р­зою). Він знав, що не є сло­в’я­ни­ном. Є і в Укра­ї­н­сь­кій мо­ві не­сло­в’ян­сь­кі сло­ва, але во­ни ма­ють не ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­ний, а го­с­по­дар­сь­кий ха­ра­к­тер. На­при­клад, ба­ш­тан, ка­вун, тю­тюн, га­р­ба, са­рай. Си­ла і ве­лич мо­ви жи­те­лів Мо­с­к­ви в то­му, що во­ни її лю­б­лять, нею го­р­дять­ся і їм хо­четь­ся, щоб їх­ньою мо­вою го­во­ри­ли гру­зи­ни, ві­р­ме­ни, укра­ї­н­ці, ли­то­в­ці, щоб бу­ла во­на мо­вою па­ну­ю­чо­ю. У па­ну­ю­чо­го На­ро­ду па­ну­ю­ча мо­ва. У при­гно­б­ле­но­го На­ро­ду мо­ва при­гно­б­ле­на, і з цьо­го й по­стає при­гно­б­лен­ня на­род­ної ду­ші, охля­лість на­ці­о­на­ль­ної сві­до­мо­с­ти.

209. 

3. Ісус у «Є­ва­н­ге­лі­ях» єван­ге­ли­с­та­ми на­зва­ний ра­бі­ном, Іван, 6,25. Він фу­н­да­тор ре­фо­р­мо­ва­но­го юда­ї­з­му. Він Бог і син Са­ва­о­фа - Бо­га на­ро­ду Іу­дей­сько­го, ро­ди­в­ся у раб­с­т­ві. На йо­го Ві­т­чи­з­ні па­ну­ва­ли ри­м­ля­ни-­ра­бо­в­ла­с­ни­ки. То ж ні­чо­го ди­в­но­го, що Ісус мав ду­хо­в­ність раб­сь­ку, ка­зав зе­м­ля­кам: слу­жіть ра­бо­вла­с­ни­кам не тіль­ки до­б­рим, але й злим, їм під­ста­в­ляй­те лі­ву, ко­ли б’ють у пра­ву. Па­не Си­ле­н­ко, а хто ж Ви, фу­н­да­тор РУ­Н­Ві­ри? Ваш ба­ть­ко (над­дні­п­рян­сь­кий хлі­бо­роб) за­ги­нув у Ко­ли­мі в мо­с­ков­сь­ко­му раб­с­т­ві. Ви син раб­сь­ко­го на­ро­ду, яко­му більш під­хо­дить ві­ра Хри­с­то­ва, тоб­то раб­сь­ка. А не РУ­Н­Ві­ра, в якій є культ ду­хо­в­ної не­за­ле­ж­но­с­ти, культ бо­ро­ть­би з по­не­во­лю­ва­ча­ми на­ро­ду, культ ві­ри в єди­но­го Го­с­по­да. Чи не так?

В. Бо­лю­че за­пи­тан­ня. Ра­бом є не той, хто ла­н­цю­га­ми при­ку­тий то­му, що не хо­че бу­ти ра­бом. У ньо­го дух ві­ль­ної лю­ди­ни. Ра­бом є той, хто жи­ве в раб­с­т­ві і сла­вить раб­с­т­во, і не від­чу­ває раб­с­т­ва. І йо­му, як спра­в­ж­ньо­му ра­бо­ві да­ють ме­да­лі, зо­ло­ті гра­мо­ти, ор­де­ни за те, що він по­не­во­лю­ва­чам-­чу­жи­н­цям по­ма­гає гно­би­ти свій мно­го­с­т­ра­ж­да­ль­ний на­род. Най­га­не­б­ні­шим ра­бом, є ор­де­но­но­с­ний раб. Він на­віть то­ді, ко­ли по­тра­п­ляє на во­лю, не зді­б­ний ду­ма­ти, як ві­ль­на лю­ди­на. Хто я: пи­та­є­те, ні­би глу­м­ли­во. У мо­їх ге­нах за­ко­до­ва­на вла­с­ти­вість ген мо­їх Пред­ків (Оря, Бо­жа, Кия, Свя­то­с­ла­ва). Я син Да­ж­бо­жий, лю­ди­на шля­хе­т­ної во­лі. Во­лю ма­ю­чи, ні­ко­го її не по­зба­в­ля­ю. Мої ми­с­лі, мої на­тхнен­ня, мої ін­ту­ї­ції син­хро­ні­зо­ва­ні з ко­лом ко­с­мі­ч­но­го бут­тя, від яко­го за­ле­жить до­ля пла­не­ти Зе­м­ля і ві­б­ра­ції ми­с­лен­ня її не­спо­кій­них жи­те­лів. Свя­те ві­ро­вчен­ня, в яко­му об’­яв­ле­ний мо­но­те­їзм (ві­ра в єди­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га), я даю мо­є­му На­ро­до­ві, щоб він не був ра­бом чу­жих бо­го­ро­зу­мінь, чу­жих догм, ка­но­нів. Щоб був На­ро­дом шля­хе­т­ної во­лі. Мої Пред­ки ро­ди­ли­ся і жи­ли в Орі­я­ні - у цар­с­т­ві кві­ту­чої при­ро­ди, ба­га­тої, ще­д­ро­т­ної, роз­спі­ва­но­ї. Во­ни лю­би­ли Світ і все що в сві­ті. Жи­ви­ли­ся до­б­ро­які­с­ни­ми пло­да­ми зе­м­лі. І їх­ня ду­ша бу­ла жит­тє­ра­ді­с­на, ба­дьо­ра. Ісус про­по­ві­ду­вав ві­ру та­ку, яка від­по­ві­да­ла йо­го ду­ші, йо­го спо­со­бу жит­тя. Він і йо­го уч­ні бу­ли же­б­ра­ка­ми, і се­к­та Ес­се­нів, до якої во­ни на­ле­жа­ли, вва­жа­ла, що цар­с­т­во не­бе­с­не на­ле­жить же­б­ра­кам, а не ма­є­т­ним лю­дям, які лю­б­лять світ і все, що в сві­ті. Ісус і йо­го уч­ні не ми­ли­ся, щоб про­яви­ти зне­ва­ж­ли­ве ста­в­лен­ня до ті­ла, яке є по­су­ди­ною грі­ха. У мо­їй свя­тій ві­рі в Да­ж­бо­га, мій На­род ба­чить се­бе, свою вда­чу і я як син На­ро­ду знаю На­род, знаю: йо­му чу­жа «Є­ва­н­ге­лі­я» (її ста­в­лен­ня до при­ро­ди, жит­тя). Я на­вчаю лю­би­ти Сві­т­ло, Кра­су, При­ро­ду, Во­лю, Ра­дість, здо­ро­в’я ду­ше­в­не й ті­ле­с­не. Мій На­род не раб, а ко­ли він впро­довж ти­ся­чі літ ви­хо­ву­ва­в­ся у шко­лі раб­с­т­ва, зжи­в­ся з ми­с­лен­ням раб­сь­ким, то тре­ба йо­му по­мо­г­ти ви­й­ти у Світ Во­лі, ду­хо­в­но­го ари­с­то­к­ра­ти­з­му. Я кли­чу мо­їх лю­дей ви­зна­ти свя­ту ві­ру. Кли­чу ви­зна­ти Го­с­по­да Бо­га сво­го, ви­зна­ти ду­хо­в­ну не­за­ле­ж­ність, щоб чу­жі си­ли (по­лі­тич­ні, ре­лі­гій­ні) не вто­р­га­ли­ся в ду­шу і не роз­по­ря­джа­ли­ся її чут­тя­ми. Кли­чу: лю­ди мої рі­д­ні, ідіть до ме­не!

Суть два­дця­ть дру­га 

Да­ж­бо­же, Єди­но­су­щий Го­с­по­ди мій, Спра­ве­д­ли­вість і Ми­ло­се­р­дя, на­тхнен­ний Ві­рою в те­бе, я при­йшов до Лю­дей мо­їх.

210. 

3. Зу­стрів ате­ї­с­та К., мі­фо­ло­га. Ка­же ме­ні: «А ви Си­ле­н­ко­ву мо­но­те­ї­с­ти­ч­ну РУ­Н­Ві­ру змі­шуй­те з мі­фо­ло­гі­єю (ба­га­то­бож­жям). Лю­дям да­вай­те ка­з­ки, а не ві­ру». Де­які фа­хі­в­ці від мі­фо­ло­гії ма­ють бо­ль­ше­ви­ць­ке по­нят­тя мо­но­те­ї­з­му, по­да­не в «Укр. рад. ен­ци­к­ло­пе­ді­ї» (том 9, 1962 р.), що «Є­ди­ний бог ні­ко­ли не міг би по­яви­ти­ся без єди­но­го ца­ря». А от ба­га­то­бож­жя, то... де­мо­к­ра­ті­я. Це фальш! Я чи­тав: Чи­н­гіс хан, ца­рі-­де­с­по­ти (фа­ра­о­ни, рим­сь­кі ім­пе­ра­то­ри) бо­ро­ни­ли ба­га­то­бож­жя, яке їх обо­ж­ню­ва­ло. Ін­ший мі­фо­лог (при­ятель по­па 3.) ка­же: «Та ко­ж­ний мо­же ма­ти свою РУ­Н­Ві­ру без Си­ле­н­ко­во­го ві­ро­вчен­ня. Од­на гру­па РУ­Н­Ві­ри мо­же сла­ви­ти Стри­бо­га і Яри­ла. А дру­га - Трой­цю (Пе­ру­на, Бі­ло­бо­га і Сва­ро­га). Мо­же бу­ти й три де­ся­т­ки ін­ак­ших РУ­Н­Вір з ін­ак­шим тра­к­ту­ван­ням бо­гів». Жах! З цьо­го аб­су­р­ду по­ста­не сва­р­ня, не­на­висть. Ви­хо­дить, укра­ї­н­ці не зді­б­ні ма­ти свою рі­д­ну ві­ру в єди­но­го Бо­га, ві­ру з свя­ти­ми За­по­ві­дя­ми, За­ко­на­ми? Ві­ру, а не мі­фо­ло­гі­ю. Со­т­ні літ по­пи ре­чуть укра­ї­н­цям, що во­ни «бу­ли по­га­ни» - по­кло­ня­ли­ся ба­га­тьом бо­гам. У 988 ро­ці ки­я­ни при до­по­мо­зі гре­ків по­ча­ли об­ла­го­ро­д­ню­ва­ти­ся ві­рою в Го­с­по­да Са­ва­о­фа. Об­ла­го­ро­джен­ня йде вже ти­ся­чу літ! І, як грім се­ред чи­с­то­го не­ба, про­лу­на­ла Си­ле­н­ко­ва бла­га вість: Бог один, а ре­лі­гій ба­га­то то­му, що є ба­га­то не­од­на­ко­вих ро­зу­мінь Бо­га. «Ма­га Ві­ра» пи­ше, що жи­ди сьо­го­дні ма­ють ро­зу­мін­ня Го­с­по­да Са­ва­о­фа не та­ке, яке ма­ли їх­ні пред­ки 2500 літ то­му. От­же, ро­зу­мін­ня Бо­га змін­не, ство­ре­не лю­дь­ми. І те­пер у се­лах і мі­с­тах іде вість про Си­ле­н­ко­ву РУ­Н­Ві­ру в єди­но­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га. У РУ­Н­Ві­рі ро­зу­мін­ня Да­ж­бо­га не та­ке, яке ма­ли ки­я­ни ти­ся­чу літ то­му. Спра­в­ді, чо­му укра­ї­н­ці по­ви­нні се­бе під­по­ряд­ко­ву­ва­ти жи­дів­сь­ко­му чи араб­сь­ко­му по­нят­тю Бо­га з ім’ям Са­ва­оф чи Ал­лах? Мі­фо­лог Пл. ка­же ро­зу­м­но: РУ­Н­Ві­ра - но­ва мо­но­те­ї­с­ти­ч­на ві­ра і ро­зу­м­ні лю­ди не змі­шу­ють РУ­Н­Ві­ру з мі­фо­ло­гі­є­ю. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, з не­те­р­пін­ням жде­мо Ва­шо­го сло­ва?

В. Бра­те, лист ваш ба­чу, під­пи­са­ний де­кі­ль­ко­ма лю­дь­ми, між ни­ми й до­цент М. У «Ма­га Ві­рі», в «Пе­ре­о­ці­н­ці Ду­хо­в­ної Ва­р­то­с­ти», в Ка­те­хи­зи­сі РУ­Н­Ві­ри «На­в­чан­ня» є від­по­ві­ді на пи­тан­ня, які вас хви­лю­ють. Я не про­ти ка­зок, ба­йок, які є в мі­фо­ло­гії, адже во­ни є ви­явом ку­че­ря­вої на­род­ної тво­р­чо­с­ти, і хай мі­фо­ло­гія за­ли­ша­єть­ся мі­фо­ло­гі­єю, її не мо­ж­на осу­джу­ва­ти, зне­ва­жа­ти, у ній є фра­г­ме­н­ти сві­то­гля­ду на­ших Пред­ків. У РУ­Н­Ві­рі, яку я з Во­лі єди­но­су­що­го Го­с­по­да вже 30-ть літ про­по­ві­дую, є мо­но­те­їзм ви­щої фо­р­ми. У РУ­Н­Ві­рі ні­хто Бо­га не ма­лює (не ро­бить ідо­ла (іко­ну)), щоб пе­ред ним сто­я­ти на ко­лі­нах, і про­си­ти про­щен­ня, спа­сін­ня. Я ві­рую в Єди­но­су­що­го Го­с­по­да. І не зву йо­го Ал­ла­хом чи Са­ва­о­том. У до­стой­но­го На­ро­ду ім’я Бо­га рі­д­не. Ми­ле й рі­д­не ме­ні ім’я Да­ж­бог (Да­тель бут­тя). Да­ж­бог жит­тє­т­во­р­ча ві­ч­на, не­зни­щи­ма ене­р­гія Сві­ту (Ко­с­мо­су), яка тво­рить суть не­сві­до­мо­го і сві­до­мо­го бут­тя. Да­ж­бог - Сві­т­ло, ми ві­ру­є­мо, що на­ро­дже­ні Сві­т­лом, жи­ве­мо в Сві­т­лі і від­хо­ди­мо у Сві­т­ле Цар­с­т­во Ду­ха Пред­ків - у та­ї­ну ві­ч­но­с­ти На­ро­ду. Не­має Ві­ри ви­щої за Сві­т­ло. Да­ж­бог - Свя­тий Дух. Да­ж­бог - свя­та Пра­в­да, Лю­бов, Ми­ло­се­р­дя. Крім Да­ж­бо­га, не­має бо­га. О, Да­ж­бо­же, Ми­ло­се­р­д­ний і Сві­т­ло­дай­ний Го­с­по­ди мій, я ща­с­ли­вий, що ві­рую в Те­бе, що лю­б­лю і сла­в­лю Те­бе. Ти Всю­ди­су­щий. Ба­чу Те­бе в зо­рях не­бе­с­них, у про­мін­нях Со­н­ця (лю­бо­го нам Сві­т­ла Тво­го), у пе­лю­с­т­ці кві­т­ки, в усмі­ш­ці не­мо­в­ля­ти, у ла­с­ках ма­те­рі, в ле­ті тру­до­лю­б­ної бджі­л­ки. Я чую Те­бе, Да­ж­бо­же мій, у ше­по­ті зо­ло­то­ко­ло­сих нив, у шу­мі до­що­вих кра­пель, у бит­ті за­ко­ва­них се­р­дець, у мо­ві кра­си­во­го об­лич­чя мо­єї Ма­те­рі Ві­т­чи­з­ни. У не­по­ро­ч­ній при­ро­ді пла­не­ти Зе­м­ля ба­чу і чую Да­ж­бо­га, Го­с­по­да Жи­во­го, Все­пра­ве­д­но­го. Да­ж­бог у всьо­му і все у Да­ж­бо­го­ві. І Йо­му не по­трі­б­но ам­ба­са­до­рів (мен­ших чи бі­ль­ших бо­гів, де­мі­бо­гів). Да­ж­бог - Свя­тий Дух Укра­ї­ни-­Ру­си Один, як од­не со­н­це в не­бе­сах, як од­на ма­ти в ди­ти­ни, як од­не се­р­це в лю­ди­ни, як од­не не­бо, під яким ми, си­ни і до­ч­ки Укра­ї­ни, жи­ве­мо. І не по­трі­б­ні ме­ні бо­ги бі­ль­ші чи ме­н­ші, які жи­ли в яві мо­їх да­ле­ких лю­бих Пред­ків. О, я обо­ж­нюю і сла­в­лю Пред­ків мо­їх, во­ни - це я, а я - це во­ни. Та на сла­ву Пред­кам, зба­га­че­ний до­сві­дом люд­с­т­ва, йду впе­ред, і по­-су­ча­с­но­му ди­в­лю­ся на Пред­ків, на се­бе, на Світ, по­-су­ча­с­но­му ро­зу­мію Ві­ру і Бо­га. Усі, що ви­зна­ють моє ро­зу­мін­ня Бо­га, Го­с­по­да на­шо­го, йдуть зі мною, як бра­ти і се­с­т­ри. Обез­сме­р­т­ню­ють се­бе й ро­ди­ну свя­тою РУ­Н­Ві­ро­ю. Ща­с­ли­в­лять­ся 7-ма За­ко­на­ми Пра­ви­ль­но­го Жит­тя. Го­с­по­ди, хай всю­ди і зав­жди свя­тить­ся ім’я Твоє, Да­ж­бог!

211. 

3. Я сту­дент Ки­їв­сь­ко­го уні­вер­си­те­ту. Жи­ву в гу­р­то­жи­т­ку, ма­є­мо за­пи­тан­ня до Вас. Чо­му, з якою ме­тою ча­с­ти­на мо­с­ков­сь­ких про­ві­д­ни­ків про­па­гує но­ву фо­р­му мі­сі­я­ні­з­му? Про це всю­ди чу­є­мо, чи­та­є­мо. На­при­клад, мо­с­ков­сь­ка «Пра­в­да» 22 гру­д­ня 1993 р. пи­ше: «Люд­с­т­во жде від Рос­сії но­во­го сло­ва, ство­рен­ня ви­щої ци­ві­лі­за­ції, за­сно­ва­ної на ду­хо­в­них і еко­но­мі­ч­них прин­ци­пах, ци­ві­лі­за­ції, яка б про­ти­сто­я­ла по­-хи­жа­ць­ко­му па­ра­зи­та­р­ній спо­жи­ва­ць­кій ци­ві­лі­за­ції За­хо­ду, що не про­с­то ви­че­р­па­ла свої мо­ж­ли­во­с­ті, але й пе­ре­тво­ри­ла­ся на сме­р­те­ль­но­го во­ро­га всьо­го жи­во­го на зе­м­лі». Учи­те­лю Си­ле­н­ко, ви­хо­дить: весь світ, все люд­с­т­во жде від Мо­с­к­ви спа­сін­ня?

В. У мо­с­ков­сь­кій «Пра­в­ді» вті­ле­ні ду­хо­в­ність, та­к­ти­ка, стра­те­гія, пси­хі­ка Чи­н­гіс ха­на Те­му­джі­на. Чи­н­гіс, ото­че­ний ки­тай­сь­ки­ми му­д­ре­ця­ми, умів ор­ду на­сна­жи­ти ві­рою, що їй (мо­н­го­лам) її бо­ги пе­ре­да­ли у вла­с­ність всі зе­м­лі і на­ро­ди Сві­ту. Озбро­ї­в­шись, тре­ба йти на За­хід. Світ жде від мо­н­го­лів, як ви­щої ра­си, но­во­го сло­ва, но­во­го спо­со­бу жит­тя, ви­щої ци­ві­лі­за­ці­ї. Іде­о­ло­ги Мо­с­ко­ви­тії, по­чи­на­ю­чи від Іва­на Ка­ли­ти, ма­ють за­во­йо­в­ни­ць­кий дух (ус­па­д­ко­ва­ний від Та­та­ро-­Мо­н­голь­сь­кої ор­ди). В ім’я пра­во­сла­вія, як но­во­го сло­ва, ви­щої ци­ві­лі­за­ції, ор­да Мо­с­ков­сь­ка по­ко­ря­ла ми­р­ні фін­сь­кі пле­ме­на і на­ро­ди Ура­лу, Си­бі­ру. Гра­би­ла їх­ні зе­м­лі і жо­р­с­то­ко ка­ра­ла всіх тих, які не хо­ті­ли чу­ти її но­во­го сло­ва. Ідея озна­ме­но­ва­на мі­сі­я­ні­з­мом, єд­нає, на­сна­жує на­род. Адольф Гі­т­лер, щоб об’­єд­на­ти, на­тхну­ти ене­р­гі­єю ду­хо­в­ність ні­м­ців, на­ма­лю­вав їм при­ваб­ли­ву ка­р­ти­ну ти­ся­чо­лі­т­ньо­го Тре­тьо­го рай­ху. Ні­м­ці со­бі й но­вим по­ко­лін­ням на ща­с­тя, по­ви­нні все­пе­ре­ма­га­ю­чим «ве­р­ма­х­том» вто­р­г­ну­ти­ся на зе­м­лі Схо­ду, Пів­но­чі, Пів­дня. І, як ви­ща ра­са, по­ка­за­ти ни­ж­чій ра­сі но­вий спо­сіб жит­тя (ви­щу ци­ві­лі­за­цію) в ім’я бу­до­ви но­вої Єв­ро­пи. Пра­во­сла­віє Мо­с­ков­сь­кої ор­ди, яке освя­чу­ва­ло крі­па­ц­т­во, утра­ти­ло зда­т­ність ма­г­не­ти­зу­ва­ти і об’­єд­ну­ва­ти ві­ру­ю­чих. Не мо­г­ло їх три­ма­ти в раб­сь­кій сми­рен­но­с­ті. З «за­г­ни­ва­ю­чо­го За­хо­ду» про­ни­ка­ли ідеї гу­ма­ні­з­му, во­лі сло­ва, во­лі ві­ро­ви­знан­ня. По­не­во­ле­ні на­ро­ди пра­г­ну­ли бу­ти не­за­ле­ж­ни­ми. Бо­ль­ше­ви­ць­ка пар­тія, ря­ту­ю­чи ім­пе­рію зла, ки­ну­ла клич єд­нан­ня гна­них і го­ло­дних, клич тво­рен­ня ви­щої ци­ві­лі­за­ції (но­вої іс­то­ри­ч­ної спі­ль­но­ти) - со­вєт­сь­ко­го на­ро­ду, очо­ле­но­го Мо­с­к­вою, як центром Сві­ту (між­на­ро­д­ньо­го про­ле­та­рі­я­ту). Пле­ме­на і на­ро­ди те­ро­ром за­гна­ні в раб­с­т­во ви­щої Мо­с­ков­сь­кої ци­ві­лі­за­ції, ро­би­ли­ся со­вєт­сь­ки­ми лю­дь­ми - змо­с­ко­в­щу­ва­ли­ся, за­бу­ва­ли ма­те­рин­сь­ку мо­ву, утра­ча­ли свої на­ці­о­на­ль­ні при­та­ман­но­с­ті. Лю­ди при­гно­б­ле­ні, за­ля­ка­ні «до­б­ро­ві­ль­но» від­рі­ка­ли­ся са­мі від се­бе (від сво­го ко­ре­ня, на­ці­о­на­ль­но­го по­хо­джен­ня), їм до прі­звищ до­да­ва­ли «ов», щоб був «но­вий чє­ло­вєк» (Ко­ва­ле­н­ков, Ха­з­бу­ла­тов). (У епо­ху Бог­да­на Хме­ль­ни­ць­ко­го бу­ло шість мі­ль­йо­нів укра­ї­н­ців (ру­си­чів, ру­си­нів) і п’ять мі­ль­йо­нів у Мо­с­ко­ви­тії мо­с­к­ви­нів (рус­с­кіх)). Мо­с­ко­ви­тія, як ім­пе­рія зла, роз­ді­ли­ла до­лю кри­ва­вих ім­пе­рій та­ких, як Ас­си­рія, Ва­ви­лон, Рим. За­ва­ли­ла­ся. Мі­ль­йо­ни ра­бів ви­йш­ли з кон­це­н­т­ра­цій­них та­бо­рів. По­ста­ли но­ві дер­жа­ви кво­лі, осла­б­ле­ні то­му, що Мо­с­к­ва всі га­лу­зі еко­но­мі­ки так упо­ря­д­ко­ву­ва­ла, щоб од­на ча­с­ти­на ім­пе­рії не мо­г­ла жи­ти без дру­гої (усе бу­ло по­в’я­за­не в ім’я ін­те­ре­сів Мо­с­к­ви, ко­н­т­ро­лю жит­тя по­не­во­ле­них на­ро­дів). Ім­пе­рія за­ва­ли­ла­ся, але її за­гар­б­ни­ць­ка ме­н­та­ль­ність (аг­ре­си­в­ний дух Чи­н­гіс ха­на Те­му­джі­на) жи­ве, і в цьо­му її сві­то­ва га­нь­ба і ли­хо її су­сі­дів. Ве­ли­ка ча­с­ти­на її ді­я­чів не зді­б­на жи­ти, щоб не бу­ти на­ча­ль­ни­ком над нац­ме­на­ми, щоб не ро­би­ти по­ряд­ку в Поль­щі, Ли­т­ві, Укра­ї­ні, Мо­л­до­ві­ї. Де ви­хід? І ча­с­ти­на пред­ста­в­ни­ків елі­ти мо­с­ков­сь­кої хо­че свій на­род на­стро­ї­ти, мо­бі­лі­зу­ва­ти, об’­єд­на­ти так, як Те­му­джін своє пле­м’я в Ка­ра­ку­ру­мі. «Го­с­по­да, люд­с­т­во жде від Рос­сії но­во­го сло­ва, ви­щої ци­ві­лі­за­ці­ї». (Гі­т­лер ка­зав, що люд­с­т­во жде від Ні­ме­ч­чи­ни но­вої Ев­ро­пи). На ве­ли­че­з­них про­с­то­рах Ро­сій­сь­кої фе­де­ра­ції не­має по­ряд­ку так, як і ні­ко­ли йо­го не бу­ло в ім­пе­рії Ро­ма­но­вих. Бу­ло гно­б­лен­ня лю­ди­ни, куль­ти­ву­ва­в­ся дух при­ши­бє­є­вих. У сво­їй ха­ті тво­ри­ти ви­щу ци­ві­лі­за­цію, за­ка­ча­в­ши ру­ка­ва, тво­ри­ти в по­ті чо­ла, не від­по­ві­дає ха­ра­к­те­ро­ві за­во­йо­в­ни­ка. Адже він, вто­р­га­ю­чись на зе­м­лі куль­ту­р­них на­ро­дів, їх­ні ци­ві­лі­за­ції ни­щив. «Тю­рь­ма на­ро­дів», «стра­на ра­бов, стра­на го­с­под» зав­жди бу­ла до зу­бів озбро­є­на, зав­жди за­ля­ку­ва­ла ми­р­них, сла­б­ших. І то­му зав­жди бу­ла ав­то­ри­те­т­ною, і зав­жди ві­ри­ла, що «Люд­с­т­во жде від Рос­сії ви­щої ци­ві­лі­за­ці­ї». Ар­хи­те­к­то­ри «хи­жа­ць­кої па­ра­зи­та­р­ної ци­ві­лі­за­ці­ї», яка є «сме­р­те­ль­ним во­ро­гом всьо­го жи­во­го на зе­м­лі», жи­вуть на За­хо­ді (в Ло­н­до­ні, Па­ри­жі, Ри­мі, Ва­ші­н­г­то­ні). Щоб уря­ту­ва­ти «все жи­ве на зе­м­лі», Мо­с­к­ва ви­ко­нує во­лю люд­с­т­ва. «О, тем­по­ра, о, мо­рес!» Ар­хи­те­к­то­ри «хи­жа­ць­кої па­ра­зи­та­р­ної спо­жи­ва­ць­кої ци­ві­лі­за­ції За­хо­ду», щоб від­кли­га­ла ім­пе­рія зла, го­то­ві її під­го­до­ву­ва­ти, го­то­ві з те­ри­то­рії щой­но по­ста­лих дер­жав за­бра­ти зброю і пе­ре­да­ти Мо­с­к­ві. Мо­с­к­ва, ма­ю­чи но­ву за­хо­п­лю­ю­чу іде­о­ло­гію - іде­о­ло­гію по­ря­ту­н­ку люд­с­т­ва від «сме­р­те­ль­но­го во­ро­га всьо­го жи­во­го на зе­м­лі», по­чне від­но­в­лю­ва­ти свої ім­пер­сь­кі ме­жі, зно­ву за­га­р­ба­в­ши Бал­ти­ку, Поль­щу, усі на ру­ї­нах ім­пе­рії по­ста­лі дер­жа­ви. І те­ро­ром мо­бі­лі­зу­ва­в­ши по­ко­ре­ні на­ро­ди, по­ста­вить свою де­ся­ти­мі­ль­йон­ну ар­мію пе­ред бра­мою «хи­жа­ць­кої па­ра­зи­та­р­ної ци­ві­лі­за­ції За­хо­ду». І в ім’я спа­сін­ня «всьо­го жи­во­го на зе­м­лі», дасть на­каз Ло­н­до­ну, Па­ри­жу, Ва­ші­н­г­то­ну під­ня­ти бі­лі пра­по­ри. Оче­ви­д­но, аку­ли-­обо­ро­н­ці «хи­жа­ць­кої ци­ві­лі­за­ції За­хо­ду», як во­ро­ги «всьо­го жи­во­го на зе­м­лі», чи­ни­ти­муть ша­ле­ний опір. Та в обо­ро­ні люд­с­т­ва, во­ни бу­дуть по­ст­рі­ля­ні, а їх­ні ро­ди­ни з Ло­н­до­ну, Па­ри­жу, Ва­ші­н­г­то­ну в за­кри­тих ба­р­жах ви­ве­зе­ні в Си­бір «на іс­п­ра­в­лє­ні­є». І осо­б­ли­во жо­р­с­то­ко тре­ба, як з во­ро­га­ми люд­с­т­ва, роз­пра­в­ля­ти­ся з укра­ї­н­ця­ми, які зра­ди­ли «ста­р­шо­го бра­та»: з се­бе ски­ну­ли кай­да­ни і по­ча­ли орі­є­н­ту­ва­ти­ся на Єв­ро­пу, на її «хи­жа­ць­ку па­ра­зи­та­р­ну ци­ві­лі­за­ці­ю», їх всіх ви­ве­з­ти з Укра­ї­ни і роз­по­ро­ши­ти по про­с­то­рах Си­бі­ру (від Ура­лу до Ко­ли­ми, де вже ле­жать в ма­со­вих мо­ги­лах ко­с­ті їх­ніх ді­дів). Тут тре­ті по­ко­лін­ня на­ро­дже­ні, не тіль­ки за­го­во­рять «на об­щє­па­ня­т­ном», а й не зна­ти­муть, хто во­ни, зві­д­ки при­бу­ли, і чо­му? Не зва­жа­ю­чи на те, що всі дер­жа­ви сві­ту, ви­зна­ли Укра­ї­н­сь­ку дер­жа­ву і в Об’­єд­на­них На­ці­ях її ко­р­до­ни ви­зна­ні за­кон­ни­ми, не­по­ру­ш­ни­ми, ве­ли­ко­де­р­жа­в­ні шо­ви­ні­с­ти в Мо­с­к­ві на де­мон­стра­ції не­сли пла­кат з на­пи­сом: «Є­ль­цін, прі­ка­жі хо­х­лам на­ко­р­міть Рос­сі­ю». Мі­сі­я­нізм, не­за­ле­ж­но від то­го, який він (ве­ли­ко­де­р­жа­в­ний, ре­лі­гій­ний, іде­о­ло­гі­ч­но-­по­лі­ти­ч­ний) мо­гу­т­ня мо­бі­лі­зу­ю­ча си­ла, яка не­се смерть по­не­во­лю­ва­чам і по­не­во­ле­ним, і на ньо­го тре­ба ди­ви­ти­ся, як на сим­п­том хво­рої ме­н­та­ль­но­с­ти (ма­я­чін­ня не­без­пе­ч­не то­му, що опа­но­ва­не фа­на­ти­з­мом, не­зді­б­ні­с­тю пра­ви­ль­но орі­є­н­ту­ва­ти­ся у сві­ті дій­с­но­с­ти).

212. 

3. Для ко­го Ви пи­са­ли «Ма­га Ві­ру»? Що да­ва­ло на­тхнен­ня?

В. Пи­сав «Ма­га Ві­ру» для мо­го На­ро­ду (для хлі­бо­ро­бів, сту­де­н­тів, ро­бі­т­ни­ків, учи­те­лів). Бі­ля ме­не не бу­ло й од­ні­єї лю­ди­ни, з якою я міг би про на­пи­са­не по­ра­ди­ти­ся, і це не­по­ко­ї­ло ме­не. Уся на­дія бу­ла на са­мо­го се­бе. І ті­ши­в­ся на­пи­са­ним, і в цей же час був йо­го су­во­рим су­д­де­ю. Без Ві­ри в Да­ж­бо­га, без свя­тої лю­бо­ви до Укра­ї­ни, її На­ро­ду, я не міг би на­пи­са­ти «Ма­га Ві­ри». Пи­шу­чи, я весь вхо­див у світ по­дій опи­са­них. Осо­би­с­то з во­ї­на­ми Свя­то­с­ла­ва Хо­ро­б­ро­го брав участь у їх­ніх бо­ях. І так був їх до­лею пе­ре­йня­тий, що ра­дів і стра­ж­дав ра­зом з ни­ми. Я обо­ж­нюю Свя­то­с­ла­ва Хо­ро­б­ро­го. Він свя­тий. Кро­в’ю сво­єю в не­рі­в­но­му бою освя­тив рі­д­ну Зе­м­лю і всіх нас, по­то­м­ків. І я ві­рю: йо­го кров те­че в мо­їх жи­лах, те­п­ло йо­го се­р­ця є в те­п­лі мо­го се­р­ця. І при­кро, що під час йо­го остан­ньо­го бою, не був бі­ля ньо­го і не обо­ро­нив жит­тя сво­їм жит­тям.

213. 

3. Я ма­ти двох до­ньок, ско­ро бу­дуть од­ру­жу­ва­ти­ся. І то­му зро­зу­мі­є­те моє за­пи­тан­ня. У Три­піль­сь­ких се­ли­щах над Дніп­ром шість ти­сяч літ то­му мо­лодь ко­ля­ду­ва­ла, ще­д­ру­ва­ла, ви­во­ди­ла ве­с­ня­н­ки, об­мі­ню­ва­ла­ся пи­са­н­ка­ми. Чи є мо­ж­ли­вість щось зна­ти про об­ряд ве­сіл­ля три­піль­сь­ко­го?

В. Не тіль­ки ми, Укра­ї­н­ці, а й Ан­г­лій­ці, Ні­м­ці, Шве­ди, По­ля­ки, Че­хи та ін­ші ма­ють пра­во зва­ти Три­пі­ль­ців сво­ї­ми Пред­ка­ми - адже роз­се­лен­ня лю­дей Бі­лої ра­си по­ча­ло­ся з те­ри­то­рії Укра­ї­ни. І во­ни та­кож ма­ють пра­во са­н­с­к­рит вва­жа­ти сво­єю пра­мо­во­ю. Та я маю всі під­ста­ви стве­р­ди­ти, що Укра­ї­н­сь­ка мо­ва - най­ста­р­ша до­ч­ка са­н­с­к­ри­ту. Во­на за­ли­ши­в­шись на зе­м­лі Пред­ків, збе­ре­г­ла най­бі­ль­ше са­н­с­к­рит­сь­ких слів. Мо­ва «Сло­ва про Іго­рів по­хід» в ос­но­ві ста­ро­ук­ра­їн­сь­ка, мо­ва «Ко­б­за­ря» - но­во­ук­ра­їн­сь­ка. Ус­ні «Ве­ди» ма­ли мо­ву лю­дей Три­піль­сь­кої куль­ту­ри. Я Вже зга­ду­вав, що з сло­ва «са­м­с­к­рут» по­ста­ло - «са­н­с­к­рит». Са­н­с­к­рит­сь­ким ал­фа­ви­том бу­ли за­пи­са­ні «Ве­ди». «Ве­ди» - най­ста­ро­да­в­ні­ші в Сві­ті ду­хо­в­ні кни­ги. І в них по­да­ний опис Три­піль­сь­ко­го ве­сіл­ля (ши­р­ше про це пи­шу в «Ма­га Ві­рі»). Пе­ре­бу­ва­ю­чи в Ін­дії, два ра­зи при­гля­да­в­ся до об­ря­ду ве­сіл­ля. Ду­мав: ко­ли б цей об­ряд про­де­мо­н­с­т­ру­ва­ти в на­шо­му се­лі, се­ля­ни б ска­за­ли: «Це ж на­ше». У «Ве­дах» мо­ло­дий по­си­лає сва­тів до ро­ди­чів ді­в­чи­ни. Сва­ти опо­ві­да­ють, що всю­ди бу­ва­ли, рі­з­ні сві­ти ви­да­ли. Та ста­ло їм ві­до­мо, що в цій ха­ті жи­ве най­кра­ща ді­ви­ця. Сва­ти пи­та­ють чи ді­в­чи­на хо­че бу­ти «на­ро­ю» (у са­н­с­к­ри­ті «на­ра» зна­чить «на­ре­че­на»). Ро­ди­чі від сва­тів при­йма­ють хліб, да­ри. Мо­ло­дий і мо­ло­да сі­да­ють бі­ля ро­дин­но­го во­г­ни­ща на під­ло­зі, де в по­су­ди­ні на­по­в­не­ній сма­ль­цем, го­рить во­гонь. Ду­хо­в­на осо­ба си­п­ле жме­ню пшени­ці: при­но­сить же­р­т­ву Пе­р­во­ро­ди­те­лям. І ру­ш­ни­ч­ком з’єд­нує ру­ки мо­ло­дих. І їх три ра­зи об­во­дить на­вко­ло ро­дин­но­го во­г­ни­ща. Мо­ло­дий го­во­рить: «І­ді­мо, щоб од­ру­жи­ти­ся, щоб ді­тей ма­ти. Ве­се­ло лю­бі­мо­ся і ро­зу­мій­мо один од­но­го, і жи­ві­мо сто осе­ней», «Ве­ди». І мо­ло­дий дає мо­ло­дій не­ве­ли­ч­ке (си­м­во­лі­ч­не) жо­р­но. І ка­же: «Як ка­мінь бу­дь­мо мі­ц­ні в жит­ті ро­дин­но­му», «Ве­ди». Мо­ло­да ки­дає жме­нь­ку зе­р­на до ро­дин­но­го во­г­ни­ща, і ка­же: «Ба­га­тій, Ро­де мій, пше­ни­цею, уся­кою па­ш­ни­це­ю». Оче­ви­д­но, ве­сі­ль­ні об­ря­ди в Укра­ї­ні ба­га­т­ші. Му­зи­ка ене­р­гі­ч­ні­ша, одя­ги більш ко­ло­ри­т­ні. Та не тре­ба, щоб во­ни від­да­ля­ли­ся від Три­піль­сь­ких об­ря­дів. Япо­н­ців зрід­нює й те, що во­ни сьо­го­дні ма­ють ті об­ря­ди ве­сі­ль­ні, які ма­ли їх­ні Пред­ки 1800 ро­ків то­му. І фо­р­му одя­гу збе­рі­га­ють і зви­ча­є­вість. І все в ім’я свя­щен­ної тра­ди­ції, яку во­ни по­кра­щу­ють, не змі­ню­ю­чи змі­с­ту і фо­р­ми. У «Свя­щен­ній Кни­зі Об­ря­дів» по­да­ний об­ряд ві­н­чан­ня, і ві­р­ні РУ­Н­Ві­ри йо­го вті­лю­ють у жит­тя, є в ньо­му мо­ти­ви Три­піль­сь­ко­го ве­сіл­ля.

214. 

3. З іс­то­рії ві­до­мо: Укра­ї­н­ці не ста­в­лять­ся з по­ша­ною до сво­їх про­ві­д­ни­ків. Чн бу­ло в нас так зав­жди?

В. Ко­ж­не пле­м’я (ко­ж­ний на­род) ша­нує сво­го про­ві­д­ни­ка тіль­ки то­ді, ко­ли ба­чить, що він по­ді­б­ний на со­н­це: со­н­це жо­д­ним си­лам не під­ле­г­ле. Во­но - не­за­ле­ж­ний во­ло­дар, і хід йо­го ні­ким не об­ме­же­ний. І цар Свя­то­с­лав Хо­ро­б­рий був со­н­цем Укра­ї­ни-­Ру­си. І во­ни йо­го обо­ж­ню­ва­ли. Князь Во­ло­ди­мир до­ве­р­шив са­мо­при­ни­жен­ня (він у при­су­т­но­с­ті рі­д­но­го На­ро­ду став на ко­лі­на пе­ред Чу­жи­н­цем (чо­р­но­ри­з­ним Гре­ком). І від се­ли­ща до се­ли­ща по­ко­ти­в­ся сум (жля). Упав свя­тий ма­є­с­тат (ав­то­ри­тет На­ро­ду). Хо­чу по­вто­ри­ти ра­ні­ше ска­за­не: князь Із’я­с­лав 2-й (1146-1154) від­ва­жи­в­ся ви­д­ви­ну­ти на Ки­їв­сь­ко­го ми­т­ро­по­ли­та мо­на­ха-­ру­си­ча Кли­ма Смо­ля­ти­ча. Він не хо­тів у Ки­є­ві ба­чи­ти Гре­ка ми­т­ро­по­ли­том. Ві­за­н­тія, яка во­ло­ді­ла ду­хо­в­ні­с­тю Укра­ї­ни-­Ру­си, у Ки­є­ві про­кля­ла Із’я­с­ла­ва Дру­го­го - про­го­ло­си­ла «а­на­те­му», «ві­ді­с­ла­ла до ди­я­во­ла». На Ру­сі осу­ди­ла Русь. Чи мо­г­ли Ки­я­ни го­р­ди­ти­ся ти­ми сво­ї­ми во­ло­да­ря­ми, які у сво­їй сто­ли­ці бу­ли зне­ва­же­ні іно­зе­м­ни­ми ре­лі­гій­ни­ми про­ві­д­ни­ка­ми?

215. 

З. У «Лі­те­ра­ту­р­ній Укра­ї­ні» (27 тра­в­ня, 1993 р.) ми, сту­де­н­ти, про­чи­та­ли: «На­ція без іс­то­ри­ч­ної па­м’я­ти, з пе­ре­рва­ною куль­ту­р­ною тра­ди­ці­єю - не на­ція, а на­товп». Ін­те­лі­ге­н­ція на­тов­пу ви­знає чу­жу ре­лі­гій­ну ду­хо­в­ність і ка­же: «Си­ле­н­ко­ва РУ­Н­Ві­ра руй­нує на­шу хри­с­ти­ян­сь­ку тра­ди­ці­ю».

В. Щоб пе­ре­тво­ри­ти до­б­ру на­цію (На­род чи пле­м’я на на­товп, тре­ба в неї ві­ді­бра­ти ті си­ли, які її ро­б­лять на­ці­є­ю. Тре­ба в неї з ко­рін­ням ви­р­ва­ти її рі­д­ну зви­ча­є­вість (мо­раль), її рі­д­ну об­ря­до­вість (куль­ту­ру), її рі­д­ні по­нят­тя Бо­га, Ві­ри, її до­сві­ди, їй пе­ре­да­ні Пред­ка­ми, її ро­зу­мін­ня гі­д­но­с­ті, че­с­но­с­ті. На­ція, пе­ре­тво­ре­на на на­товп, не зна­ти­ме хто во­на, зві­д­ки во­на. І, бу­ду­чи окра­де­на, не зна­ти­ме, що окра­де­на. У неї її «Я» не її. У Ла­ти­нів сло­во «тра­ди­ті­о» озна­чає «вру­чен­ня», «пе­ре­да­ча». Пе­ре­да­ча рі­д­них зви­ча­їв, за­ко­нів мо­ра­лі, пра­вил куль­ту­ри, по­гля­дів на жит­тя, ро­зу­мінь Бо­га з по­ко­лін­ня в по­ко­лін­ня, зрід­нює, єд­нає, утве­р­джує на­ці­о­на­ль­ну сві­до­мість. У джу­н­г­лях жи­ве пле­м’я. Щоб йо­го жит­тя бу­ло впо­ря­д­ко­ва­не, во­но з по­ко­лін­ня в по­ко­лін­ня пе­ре­дає свої тра­ди­ції, у яких вті­ле­на йо­го вда­ча, кмі­т­ли­вість, та­ла­н­ти, рі­вень ду­хо­в­но­го роз­ви­т­ку. Пле­м’я під час вій­сь­ко­вої су­ти­ч­ки з во­ро­жим пле­м’ям, від­сто­ює не так свою те­ри­то­рію, як ска­р­би сво­єї ду­хо­в­но­с­ти (свій спо­сіб жит­тя, тра­ди­цію, свою рі­д­ну Ві­ру в Бо­га). При ін­шій на­го­ді я вже го­во­рив, що скит­сь­кий при­нц Ана­ка­ра (Ана­ха­р­зис), пе­ре­бу­ва­ю­чи у Гре­ції, по­тра­пив під вплив гре­ць­ких тра­ди­цій. І ко­ли він при­був до Ски­тії, то рі­д­ний брат убив йо­го за зра­ду рі­д­них скит­сь­ких тра­ди­цій (тоб­то, за зра­ду скит­сь­кої Ві­ри, спо­со­бу жит­тя). При­нц Ісус На­за­рей з ро­ду ца­ря Да­ви­да зра­див юдей­сь­кі тра­ди­ції (Мой­се­є­ве ро­зу­мін­ня Бо­га і мо­ра­лі), і був та­кож по­ка­ра­ний сме­р­тю. П’я­ти­ти­ся­чо­лі­т­ні тра­ди­ції, які з по­ко­лін­ня в по­ко­лін­ня пе­ре­да­ва­ли нам Пред­ки, (Три­пі­ль­ці-­Ски­ти-­Ан­ти), в 988 ро­ці за­йш­лі ар­хи­є­реї при до­по­мо­зі вій­сь­ка кня­зя Во­ло­ди­ми­ра у нас ві­ді­бра­ли. І на­зва­ли їх «бе­сов­с­т­вом», і ого­ло­си­ли по­за за­ко­но­м. Тра­ди­цій­ний міст, по яко­му ві­ка­ми йшла ві­ль­на і го­р­да Укра­ї­на-­Русь, був зі­рва­ний, і по­яви­ло­ся про­вал­ля. І На­род, як роз­во­ру­ше­ний му­ра­ш­ник, в роз­па­чі ме­ту­ши­в­ся, ря­ту­ва­в­ся. І обез­до­ле­но­му На­ро­до­ві чу­жи­н­ці (за­йш­лі ар­хи­є­реї) при­ще­п­лю­ва­ли чу­жі тра­ди­ції, які ви­зна­че­ні в юдей­сь­кій лі­те­ра­ту­рі (в «Бі­б­лі­ї»), в куль­ту­рі і мо­ра­лі гре­ць­кої ор­то­до­к­сі­ї. От­же, щоб ми не бу­ли ми, нас на­по­ле­г­ли­во зхри­с­ти­я­ні­зо­ву­ва­ли. Щоб ми не бу­ли ді­ть­ми Да­ж­бо­жи­ми - щоб ми не лю­би­ли сво­го Бо­га, щоб ми бу­ли ста­дом ві­за­н­тій­сь­ких об­лу­д­них ар­хи­є­ре­їв, щоб ми бу­ли ра­ба­ми Са­ва­о­та, нас за­по­па­д­ли­во зхри­с­ти­я­ні­зо­ву­ва­ли. «Во­г­нем і ме­чем». Ми чи­ни­ли опір, і нас би­ли, три­ма­ли в «по­ру­бі» (в’я­з­ни­ці), зне­ва­жа­ли. Та ми не зда­ва­ли­ся. І ар­хи­є­реї, не мі­г­ши нас пе­ре­мо­г­ти, ви­рі­ши­ли об­ма­ну­ти. На­ші тра­ди­ції (ще­д­рі­в­ки, ко­ля­д­ки, свя­ту ве­че­рю, рі­з­д­вя­ні свя­та і ве­ли­ко­дні, га­гі­л­ки, ве­с­ня­н­ки, пи­са­н­ки, зе­ле­ні свя­та бу­ли спо­тво­ре­ні, їм був да­ний іно­зе­м­ний зміст. Тоб­то, на­ші тра­ди­ції (на­ша куль­ту­ра і мо­раль) екс­плу­а­ту­ва­ли­ся для сла­в­лен­ня Єру­са­ли­му, Йо­р­да­ню, юдей­сь­ких і гре­ць­ких свя­то­щів. І так впро­довж ві­ків пле­ка­ла­ся раб­сь­ка тра­ди­ція, щоб при її до­по­мо­зі за­крі­па­чу­ва­ти ду­шу і ро­зум. Щоб ми зви­ка­ли Чу­же на­зи­ва­ти Рі­д­ним. От­же, є тра­ди­ції до­б­рі і є тра­ди­ції хи­б­ні. По­кло­ня­ти­ся чу­жим ду­хо­в­ним цін­но­с­тям то­му, що їм по­кло­ня­ли­ся об­ма­ну­ті ді­ди-­ра­би, зна­чить ма­ти раб­сь­ку тра­ди­цію, яка освя­че­на на­зва­ми «хри­с­ти­ян­сь­кі че­с­но­ти», «гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ні», «гре­ко-­ка­то­ли­ць­кі» ка­но­ни, «хри­с­ти­ян­сь­ка тра­ди­ці­я», «хри­с­ти­ян­сь­ка мо­раль», «пра­в­ди­ва Ві­ра». Або: ра­дян­сь­ка куль­ту­ра, ле­нін­сь­ка пра­в­да, со­ці­я­лі­с­ти­ч­на мо­раль. Тра­ди­ції, які ви­ро­с­ли з рі­д­но­го ко­ре­ня і озна­ме­но­ву­ють ду­хо­в­ну не­за­ле­ж­ність (не­за­ле­ж­ність від іно­зе­м­них ре­лі­гій, тра­ди­цій, іде­о­ло­гій), свя­ті. На та­ких свя­тих тра­ди­ці­ях На­род сам се­бе вдо­с­ко­на­лює, утве­р­джує, ви­зна­ча­є. Він го­р­дий, що по­-сво­є­му че­с­но­т­ли­вий. І це дає йо­му на­тхнен­ня пе­ре­ма­га­ти тру­д­но­щі, ли­хо­літ­тя, ро­бить йо­го ве­ли­кою на­ці­є­ю. РУ­Н­Ві­ра - не­по­вто­р­на на­ці­о­на­ль­на осо­б­ли­вість Укра­ї­н­сь­ко­го Єс­т­ва. РУ­Н­Ві­ра не руй­нує п’я­ти­ти­ся­чо­лі­т­ні тра­ди­ці­ї. Усе, що в них сві­т­ле, ві­ка­ми опра­в­да­не, зве­ли­чує, зба­га­чує, і освя­чує Но­ве Ду­хо­в­не На­ро­джен­ня. Тіль­ки з ві­ль­ною ду­хо­в­ні­с­тю Пред­ків рі­д­них мо­же На­род ус­пі­ш­но йти впе­ред, са­мо­ви­зна­ча­ти­ся, утве­р­джу­ва­ти міць дер­жа­в­но­с­ти. Го­во­рен­ня про на­ці­о­на­ль­ну сві­до­мість, під­по­ряд­ко­ва­ну чу­жій ре­лі­гії, без­гру­н­т­не і не­мо­ра­ль­не. Із­ра­е­ль­тян єд­нає їх­ня із­ра­ель­сь­ка че­с­но­та, Япо­н­ців єд­нає їх­ня япон­сь­ка че­с­но­та, а Ін­ду­сів - ін­ду­сь­ка, а Ки­тай­ців - ки­тай­сь­ка. У Ан­г­лії ви­со­ко роз­ви­не­на тра­ди­ція дер­жа­в­но­с­ти, в якій ви­зна­че­на не­за­ле­ж­на ан­г­лій­сь­ка че­с­но­та. Є у Сві­ті ві­до­ма «ні­ме­ць­ка то­ч­ність», яка на ду­м­ку Ні­м­ців, озна­ме­но­вує ні­ме­ць­ку че­с­но­ту. У кни­гах, жу­р­на­лах, га­зе­тах Укра­ї­ни ви не знай­де­те та­ких те­р­мі­нів, як «у­к­ра­їн­сь­ка мо­раль», «у­к­ра­їн­сь­ка че­с­но­та». Чо­му? Ще в На­ро­ді Чу­же до­мі­нує над Рі­д­ним, ще йо­го ін­те­лі­ге­н­ція не зві­ль­ни­ла се­бе з яр­ма раб­сь­ких на­ви­ків, тра­ди­цій, ро­зу­мінь Бо­га, Ві­ри.

216. 

3. Учи­те­лю Лев Си­ле­н­ко, ві­р­те, або - ні: пі­с­ля па­л­ких дис­ку­сій між по­ва­ж­ни­ми лю­дь­ми у Ки­є­ві, ме­ні до­ру­че­но за­пи­та­ти Вас: «Де­р­жа­ва бу­дує На­цію чи На­ція бу­дує Дер­жа­ву?». Во­ро­ги зо­в­ні­ш­ні і вну­т­рі­шні ка­жуть: Укра­ї­н­ці ще не на­ція, і то­му не мо­жуть ма­ти Дер­жа­ви. Що та­ке на­ція?

В. Щоб де­та­ль­но від­по­ві­с­ти на це за­пи­тан­ня тре­ба на­пи­са­ти кни­ж­ку. У «Ма­га Ві­рі» пи­шу, що Укра­ї­н­ці - ве­ли­кий ста­ро­да­в­ній На­род. Ла­тин­сь­ке сло­во «на­ті­о» то­то­ж­не зі сло­вом «ге­ни» і рі­в­но­зна­ч­не на­шо­му - «на­род». «Я­ко­го ти ро­ду, тоб­то пле­ме­ни (пло­ду)?». Сло­во «на­ті­о», «на­тус» зна­чить «на­ро­джен­ня». Лю­ди од­но­го пле­ме­ни (пло­ду), щоб ма­ти впо­ря­д­ко­ва­не жит­тя, тво­рять за­ко­ни освя­че­ні зви­ча­я­ми, об­ря­да­ми, і цим се­бе від­рі­з­ня­ють від ін­шо­го пле­ме­ни. У са­н­с­к­ри­ті «жа­на­па­да» зна­чить «кра­ї­на» і «на­род». (Не­має зе­м­лі - дже­ре­ла жит­тя - не­має на­ро­ду). Дер­жа­ву мо­же ство­ри­ти пол­ко­во­дець, хан, вождь, ма­ю­чи ві­р­не вій­сь­ко, те­ри­то­рію і ра­бів при­гна­них з рі­з­них зе­мель (во­ни мо­жуть бу­ти лю­дь­ми рі­з­них пле­мен). Дер­жа­ва - не­за­ле­ж­на ор­га­ні­за­ція очо­ле­на во­ло­да­рем, охо­ро­не­на вій­сь­ком, упо­ря­д­ко­ва­на ста­ту­том. Але та­ка Дер­жа­ва не є На­ці­є­ю. На­ція (На­род) мо­же жи­ти без Дер­жа­ви. І тут маю на ува­зі Жи­дів, їх­ня на­ці­о­на­ль­на ре­лі­гія бі­ль­ше, ніж 2500 літ їх ви­зна­чає, як На­ці­ю. На­ція - це спі­ль­но­та, яка зрід­не­на ге­на­ми (од­ним по­хо­джен­ням), і ре­гу­лю­єть­ся пра­ви­ла­ми рі­д­ної мо­ра­лі і куль­ту­ри. Жи­дів­сь­ка на­ці­о­на­ль­на ре­лі­гія є за­ве­р­шен­ням на­ці­о­на­ль­ної сві­до­мо­с­ти, що ви­зна­чає їх і обо­ро­няє їх від чу­жо­зе­м­них ре­лі­гій, іде­о­ло­гій, тра­ди­цій. Укра­ї­н­ці (Ру­си­чі), від 988 ро­ку по­чи­на­ю­чи, бу­ли при­ре­че­ні на за­ги­бель. У них бу­ли ві­ді­бра­ні їх­ні тра­ди­ції, їх­ні за­ко­ни мо­ра­лі і куль­ту­ри, їх­ній спо­сіб жит­тя. Ві­за­н­тія пра­г­ну­ла огре­чи­ти їх, їх­ню зе­м­лю пе­ре­тво­ри­ти у ві­за­н­тій­сь­ку про­ві­н­ці­ю. Я вже го­во­рив, що Ві­за­н­тія хо­ті­ла на Ру­сі зни­щи­ти Русь, її за­дум не здій­с­ни­в­ся з двох при­чин: по­хід ха­на Ба­тия на Ки­їв і по­хід Сул­та­на Мо­га­ме­та 2-го на Кон­с­та­н­ти­но­поль. «Де­р­жа­ва» зна­чить «Во­ло­дін­ня» очо­ле­не во­ло­да­рем. Укра­ї­н­ці хо­чуть на сво­їй Зе­м­лі ма­ти своє Во­ло­дін­ня, щоб не­за­ле­ж­но роз­по­ря­джа­ти­ся ба­гат­с­т­ва­ми сво­єї Зе­м­лі, щоб ма­ти свій Не­за­ле­ж­ний Шлях Жит­тя. Во­рі­же­нь­ки їм ка­жуть: «У­к­ра­ї­н­ці - ще не на­ція, і то­му не мо­жуть ма­ти Дер­жа­ви». Лю­ди­на, яка має ма­ло роз­ви­не­ну сві­до­мість, не­по­в­но­цін­на. На­се­лен­ня, яке не знає са­мо се­бе (не знає сво­го ко­ре­ня, утра­ти­ло ду­хо­в­ний зв’я­зок з пред­ка­ми, їх­ньою Ві­рою і тра­ди­ці­єю), утра­ти­ло іс­то­ри­ч­ну па­м’ять, не є на­ці­єю: у зна­чен­ні - окре­мі­ш­ною ду­хо­в­ною си­ло­ю. Жі­н­ка ро­дить ди­ти­ну, щоб во­на зро­би­ла її ма­ті­р’ю. На­ція бу­дує Дер­жа­ву, щоб Дер­жа­ва бу­ду­ва­ла На­ці­ю. Ні гре­ко-­пра­во­с­ла­віє, ні гре­ко-­ка­то­ли­цизм, ні мо­с­к­вин­сь­кий ко­му­нізм, ні ар­хи­є­рей­сь­кі ри­зи, ні це­р­ко­в­ні кни­ги (мо­ли­то­в­ни­ки, тре­б­ни­ки ос­но­ва­ні на «Бі­б­лі­ї»), ні це­р­ко­в­ні бу­ді­в­лі, які по­ста­в­ле­ні за зра­з­ком гре­ць­ких це­р­ков, ні бі­б­лій­ні опо­ві­дан­ня, за­по­ві­ді, ри­ту­а­ли, не ро­б­лять нас, Укра­ї­н­ців, На­ці­є­ю. У Аме­ри­ці вста­ле­не по­нят­тя, що «На­ція - це ста­бі­ль­не, іс­то­ри­ч­но про­яв­ле­не су­с­пі­ль­с­т­во, яке має те­ри­то­рію, еко­но­мі­ч­не жит­тя, від­мі­т­ну куль­ту­ру і мо­ву. Об’­єд­на­не під од­ним Уря­дом. Дер­жа­ва. На­ці­я», стор. 946 -та, «Ве­б­с­тер Ню Ворлд Ди­ки­шо­не­ри», Си­мон-­Шу­с­тер, Ро­к­фел­лер центр, Ню Йорк, 1982 р. І тут же на 946-ій стор. за­зна­че­но, що На­ці­о­на­лізм це: 1. а. Від­да­ність на­ції; па­т­рі­о­тизм, б. Над­мі­р­ний, ву­зь­кий чи его­ї­с­ти­ч­ний па­т­рі­о­тизм, шо­ви­нізм. 2. Вчен­ня, що на­ці­о­на­ль­ний ін­те­рес, без­пе­ка більш ва­ж­ли­ві чим ін­тер­на­ці­о­на­ль­не мі­р­ку­ван­ня. 3. Обо­ро­на на­ці­о­на­ль­ної не­за­ле­ж­но­с­ті.

Є два по­нят­тя на­ці­о­на­лі­з­му. 1-ше: від­да­ність На­ро­до­ві, обо­ро­на йо­го мо­ви, дер­жа­в­но­с­ті і при­ятель­сь­ке ста­в­лен­ня до ін­ших дер­жав, на­цій. 2-ге: роз­бу­до­ва ім­пе­рії, вто­р­г­нен­ня на чу­жі зе­м­лі і гно­б­лен­ня по­ко­ре­но­го пле­ме­ни, На­ро­ду. І ув’я­з­нен­ня на­ці­о­на­лі­с­тів, які чи­нять опір на­ці­о­на­лі­с­там-­вто­р­ж­ни­кам. От­же, є шля­хе­т­ний, за­ко­на­ми ма­те­рі при­ро­ди опра­в­да­ний на­ці­о­на­лізм і є на­ці­о­на­лізм жо­р­с­то­кий, ос­но­ва­ний на ім­пер­сь­кій по­лі­ти­ці по­ко­рен­ня, гно­б­лен­ня іно­ро­д­ців. Від епо­хи Три­піл­ля по­чи­на­ю­чи і зруй­ну­ван­ням За­по­рі­зь­кої Сі­чі кін­ча­ю­чи, в «Ма­га Ві­рі» по­даю все те, що Укра­ї­н­ців ро­бить На­ці­є­ю. Цар Бож, цар Кий, цар Свя­то­с­лав Хо­ро­б­рий - усі во­ни со­н­це На­ції, і сло­во «цар» (сар, са­р’я) зна­чить со­н­це. Пра­г­нен­ня Бог­да­на Хме­ль­ни­ць­ко­го (йо­го ге­ній пол­ко­во­д­ця), Гон­ти, За­лі­з­ня­ка, Ма­зе­пи ви­хо­ди­ли з гли­бин ду­ші На­ро­ду - зба­га­чу­ва­ли на­ці­о­на­ль­ну сві­до­мість. Є рі­з­ні ти­пи Дер­жа­ви і рі­з­ні ви­зна­чен­ня, що та­ке Дер­жа­ва. Дер­жа­ва - Укра­ї­н­сь­кий Дім, збу­до­ва­ний Укра­ї­н­ця­ми на Укра­ї­н­сь­кій Зе­м­лі, охо­ро­не­ний рі­д­ним вій­сь­ком і очо­ле­ний рі­д­ни­ми про­ві­д­ни­ка­ми, які не під­ле­г­лі жо­д­ним у сві­ті іно­зе­м­ним мі­літа­р­ним, ре­лі­гій­ним, куль­ту­р­ним, еко­но­мі­ч­ним ав­то­ри­те­там. До­стой­ний На­род ша­нує тіль­ки тих сво­їх про­ві­д­ни­ків, які свій ро­зум, свою ду­шу не під­по­ряд­ко­ву­ють іно­зе­м­ній вла­ді. Ма­ю­чи дер­жа­в­не жит­тя, по­кра­щає укра­ї­н­сь­ка пси­хі­ка, са­мо­ди­с­ци­п­лі­ну­єть­ся, і, ма­ю­чи РУ­Н­Ві­ру, зба­га­тить Люд­с­т­во сво­ї­ми ду­хо­в­ни­ми цін­но­с­тя­ми. Сла­ва єди­но­су­що­му Го­с­по­ду Да­ж­бо­гу.

217. 

3. Учи­те­лю Лев Си­ле­н­ко, про «Ма­га Ві­ру», як свя­те пись­мо спо­ві­д­ни­ків РУ­Н­Ві­ри, мо­ж­на по­чу­ти ба­га­то до­б­рих слів. Але ме­не й мо­їх дру­зів на­сто­ро­жи­ло та­ке ре­чен­ня в «Ма­га Ві­рі»: «Ро­зу­м­не - не­ро­зу­м­не, а не­ро­зу­м­не - ро­зу­м­не». Є та­кі, що з цьо­го глу­м­лять­ся, а я ви­рі­шив за­пи­та­ти.

В. Щоб по­яс­нен­ня бу­ло чі­т­кі­ше, зве­р­не­мо­ся до мі­р­ку­ван­ня ви­зна­ч­них лю­дей. На­при­клад, уче­ний К. Пто­ло­мей (жив у 2-му сто­літ­ті) вва­жав, що Зе­м­ля - центр Все­сві­ту. Зе­м­ля - не­ру­хо­ма пла­не­та, на­вко­ло якої обе­р­та­єть­ся Со­н­це і всі не­бе­с­ні сві­ти­ла. Лі­де­ри це­р­к­ви Хри­с­то­вої цю те­о­рію ви­зна­ли єди­но­пра­ви­ль­ною, бо во­на су­мі­с­на з «Бі­б­лі­є­ю», як му­д­рі­с­тю Го­с­по­да Са­ва­о­фа. М. Ко­пе­р­ник (1473-1546) об’­явив те­о­рію, що Зе­м­ля і бли­зь­кі до неї пла­не­ти обе­р­та­ють­ся на­вко­ло Со­н­ця. І йо­го щи­ро і від­ва­ж­но під­три­мав Г. Га­лі­лей, і за та­ке бо­го­ху­ль­с­т­во ка­то­ли­ць­ка це­р­к­ва по­са­ди­ла йо­го за ґра­ти. Мо­нах Ма­р­тин Лю­тер (1483-1546) обу­р­ли­во за­явив, що Ко­пе­р­ник «ду­рень, який хо­че по­ста­ви­ти ас­т­ро­но­мію до­го­ри но­га­ми. Свя­те пись­мо («Бі­б­лі­я») ка­же, що Ісус На­вин на­ка­зав Со­н­це­ві зу­пи­ни­ти­ся, а не Зе­м­лі». Так є: Ісус На­вин, Юдей­сь­кий воє­на­ча­ль­ник, по­чав вій­ну з во­ро­жим пле­м’ям Амо­рі­їв. Щоб мав час Ісус по­вби­ва­ти Амо­рі­їв, тре­ба бу­ло про­до­в­жи­ти день. І Ісус дав на­каз: «Со­н­це, стій над Га­ба­о­ном!». І Со­н­це, по­чу­в­ши на­каз Ісу­са На­ви­на, зу­пи­ни­ло­ся, і не­по­ру­ш­не сто­я­ло на не­бі, щоб Ісус мав час роз­пра­ви­ти­ся з Амо­рі­я­ми. І Со­н­це «не ква­пи­ло­ся сі­да­ти ма­ло не ці­лий день», Ісус На­вин, 10,12-13. Не мо­ж­на вва­жа­ти, що ка­з­ка про Со­н­це, яке Ісус зу­пи­нив, глу­па, її ме­та: ви­кли­ка­ти в Юде­їв ві­ру в си­лу сво­го воє­на­ча­ль­ни­ка Ісу­са, і їх об’­єд­на­ти, на­тхну­ти, щоб во­ни ма­ли сна­гу пе­ре­ма­га­ти во­ро­гів. Ро­зу­м­ний Лю­тер не зу­стрі­в­ся з Ко­пе­р­ни­ком, щоб ві­ль­ним ро­зу­мом з ним но­ву те­о­рію об­мі­р­ку­ва­ти. Він слі­по ві­рив, що «Бі­б­лі­я» на­пи­са­на Бо­гом, і в її пра­в­ді не мо­ж­на сум­ні­ва­ти­ся. Не зва­жа­ю­чи на це, Лю­тер був лю­ди­ною ро­зу­м­но­ю. Він від­ва­жи­в­ся ска­за­ти, що па­па Рим­сь­кий не мо­же на­ка­зу­ва­ти Ні­м­цям, як во­ни по­ви­нні ві­ри­ти в Хри­с­та. Па­па Рим­сь­кий ве­с­ною (1993 ро­ку) офі­цій­но ого­ло­сив, що свя­та не­по­ми­ль­на ка­то­ли­ць­ка це­р­к­ва..., по­ми­ли­ла­ся, осу­ди­в­ши Га­лі­лея і Ко­пе­р­ни­ка. Їх­ня ге­ліо­це­н­т­ри­ч­на си­с­те­ма пра­ви­ль­на, хоч во­на й ви­кли­ка­ла не­до­ві­р­ли­ве ста­в­лен­ня до «Бі­б­лі­ї». Та­кі і по­ді­б­ні тве­р­джен­ня ви­зна­ч­них лю­дей, ма­ю­чи на ува­зі, я на­пи­сав: «Ро­зу­м­не - не­ро­зу­м­не, а не­ро­зу­м­не - ро­зу­м­не». Лю­тер на­звав Ко­пе­р­ни­ка ду­р­нем, а Га­лі­лей на­звав Лю­те­ра ду­р­нем, то чи ро­зу­м­ні лю­ди по­му­д­рі­ша­ли, са­мі се­бе ду­р­ня­ми на­зва­в­ши? Світ у Лю­ди­ні і Лю­ди­на у Сві­ті. Лю­ди­на, пі­зна­ю­чи Світ, пі­знає се­бе. Шлях пі­знан­ня тя­ж­кий, ба­га­то на ньо­му ра­до­щів і стра­ж­дань, по­ми­лок і ус­пі­хів. Та все це зве­ли­чує не­вга­мо­в­них ді­тей пла­не­ти Зе­м­ля. Да­ж­бо­же мій, тіль­ки ти зна­єш, чи лю­ди­на ста­ріє, чи жи­ве в роз­кві­ті сво­го за­кло­по­та­но­го ди­тин­с­т­ва.

218. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, я ви­знаю Ва­ше ві­ро­вчен­ня: ві­рую в Єди­но­го, Свя­то­го і Пра­в­ди­во­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га. У РУ­Н­Ві­рі ба­чу се­бе ві­ль­ною, до­стой­ною лю­ди­но­ю. Ба­чу Ду­хо­в­ну Не­за­ле­ж­ність На­ро­ду. Я бе­ру ак­ти­в­ну участь у гро­мад­сь­ко­му жит­ті. Ли­с­ту­ю­ся з лю­дь­ми рі­з­них пар­тій і ре­лі­гій. До­ві­ро­ч­но по­си­лаю Вам ури­в­ки з рі­з­них ли­с­тів. Ось:

Тре­ба стри­ма­ти при­хід лю­дей до РУ­Н­Ві­ри! У РУ­Н­Ві­рі є мо­но­те­їзм - ві­ра в од­но­го Бо­га. Але лю­ди ще про це не зна­ють, і то­му тре­ба всю­ди ши­ри­ти про­па­га­н­ду, що РУ­Н­Ві­ра - це по­ган­с­т­во, що в РУ­Н­Ві­рі по­вно бо­гів - Пе­рун, Сва­рог, Хорс, Яри­ло, Ла­да і де­ся­т­ки ін­ших спо­пе­лі­лих ідо­лів, ні­ко­му не по­трі­б­них. А РУ­Н­Ві­ра Си­ле­н­ко­ва хо­че по­ве­р­ну­ти на­род на ти­ся­чу літ на­зад до бо­гів - чи­с­лен­них ідо­лів, га­нь­ба, га­нь­ба! Це за­со­ро­м­лює на­род.

 А ось з ін­шо­го ли­с­та:

 Гре­ки ма­ють до­б­ре офо­р­м­ле­ну мі­фо­ло­гію, со­т­ні бо­гів. Але во­ни ві­рять - що мі­фо­ло­гія, це не ре­лі­гія, а на­род­ний да­в­ній фо­л­к­льор. І між укра­ї­н­ця­ми є по­га­ни при­хи­ль­ни­ки на­шої мі­фо­ло­гії, але во­ни в бо­гів-­ідо­лів не ві­ру­ють, вва­жа­ють се­бе хри­с­ти­я­на­ми, їх­нє за­ці­ка­в­лен­ня мно­го­бож­жям не ре­лі­гій­не, а лі­те­ра­ту­р­не. У ві­р­шах во­ни зга­ду­ють Апо­ло­на, Де­о­ни­сія, Пе­ру­на, Ла­ду, Яр­н­ла та ін­ших бо­гів, щоб по­езію урі­з­но­ма­ні­т­ню­ва­ти. Пра­во­сла­в­на це­р­к­ва вва­жає їх хри­с­ти­я­на­ми; чи­ма­ло хто з них при­хо­дить на спо­ві­ді. Ми­т­ро­по­лит Іла­рі­он Огі­є­н­ко на­пи­сав кни­ж­ку про да­в­ні ві­ру­ван­ня Укра­ї­н­сь­ко­го на­ро­ду з чи­с­лен­ни­ми бо­га­ми. Ві­ру­ван­ня - це мі­фо­ло­гія, а не ві­ра (ре­лі­гія). От­же, лю­би­те­лі мі­фо­ло­гії, її да­в­ні і су­час­ні до­слі­д­ни­ки, є хри­с­ти­я­на­ми.

 І пе­ре­ка­зую ури­вок з тре­тьо­го ли­с­та (йо­го ав­то­ром є ді­яч пра­во­сла­в­ної це­р­к­ви):

 Си­ле­н­ки­я­ни ви­зна­ють РУ­Н­Ві­ру, сла­в­лять єди­но­го Да­ж­бо­га. Ка­жуть: крім Да­ж­бо­га, не­має Бо­га. Вони не­без­пе­ч­ні лю­ди - бо в Ка­на­ді, Аме­ри­ці за­ре­є­с­т­ро­ва­ні в уря­дах як це­р­к­ва з ві­рою в од­но­го Бо­га, і ма­ють ре­лі­гій­ний ста­тут. Во­ни ма­ють свій тал­муд «Ма­га Ві­ру», свої За­по­ві­ді, Мо­ли­т­ви, ри­ту­а­ли. Си­ле­н­ко є за­сно­в­ни­ком ці­єї ре­лі­гі­ї. Пра­во­сла­в­ні не по­ви­нні до спо­ві­д­ни­ків РУ­Н­Ві­ри ста­ви­ти­ся при­хи­ль­но. Адже во­ни не ви­зна­ють «Бі­б­лі­ї». Не по­кло­ня­ють­ся Го­с­по­ду Са­ва­о­фо­ві і йо­го єди­но­ро­д­но­му си­но­ві - Бо­гу Ісу­су Хри­с­ту. Не ви­зна­вай­мо Си­ле­н­ка Про­ро­ком, не ви­зна­вай­мо Да­ж­бо­га як пра­в­ди­во­го Го­с­по­да. А ко­ли при­хо­дить­ся го­во­ри­ти чи пи­са­ти про Рі­д­ну Ві­ру (РУ­Н­Ві­ру), то пе­ред прі­зви­щем «Си­ле­н­ко» і пі­с­ля ньо­го, ста­в­те ряд ма­ло­зна­ч­них прі­звищ (рі­з­них лю­би­те­лів чи до­слі­д­ни­ків мі­фо­ло­гії чи та­ких, які щось зне­ва­ж­ли­ве пи­шуть про Си­ле­н­ка), і так у лю­дей ви­т­во­ри­те ду­м­ку, що РУ­Н­Ві­ра і її за­сно­в­ник Си­ле­н­ко, є спра­вою дрі­б­ни­ч­ко­вою, ку­ме­д­ною, не ва­р­тою ува­ги. Та й ка­жіть, що Ісус Хрнстос ка­же: «Я - до­ро­га і пра­в­да і жит­тя, ні­хто не при­хо­дить до Бо­га, тіль­ки че­рез ме­не», Іван, 14,6.

Учи­те­лю, у «Ма­га Ві­рі» Ви пи­ше­те, що ні­хто не має пра­ва від іме­ні Бо­га об’­яв­ля­ти свій мо­но­поль на Бо­га і ре­к­ти: хто хо­че при­йти до Бо­га, по­ви­нен ме­ні по­кло­ни­ти­ся, ви­зна­ти ме­не єди­ним вер­хо­в­ним ам­ба­са­до­ром Бо­га. Бог - Лю­бов. Ко­ж­на лю­ди­на ро­дить­ся з Бо­гом. Не­має зна­чен­ня, як во­на Бо­га на­зи­ває (Амо­ном, Са­ва­о­том-­Єго­вою, Бра­г­мою, Ал­ла­хом чи Да­ж­бо­гом). І ні­хто не має пра­ва го­во­ри­ти, що тіль­ки він Пра­в­да, Жит­тя. Пра­в­да на сві­ті Од­на, та є рі­з­ні по­нят­тя Пра­в­ди. Між му­су­ль­ман­сь­ким і хри­с­ти­ян­сь­ким ро­зу­мін­ням Пра­в­ди, Мо­ра­лі, Бо­га є ве­ли­кі рі­з­ни­ці. Рі­з­ни­ці в ро­зу­мін­нях Бо­га по­трі­б­ні й ко­ри­с­ні, во­ни зба­га­чу­ють ду­хо­в­не жит­тя Люд­с­т­ва. Та­ке ва­ше ві­ро­вчен­ня шля­хе­т­не, зве­ли­чує Укра­ї­ну! Учи­те­лю, кни­жок з Ва­шим ві­ро­вчен­ням в Укра­ї­ні ду­же тя­ж­ко ді­с­та­ти. І лю­ди про РУ­Н­Ві­ру ді­з­на­ють­ся з уст її во­ро­гів. Со­т­ні рі­з­них сект за­си­па­ють Укра­ї­ну сво­єю лі­те­ра­ту­ро­ю. Ді­лять се­ло на рі­з­ні во­ро­гу­ю­чі гру­п­ки: то ба­п­ти­с­ти, то Крі­ш­на, то ад­ве­н­ти­с­ти, то ба­гаї, то сві­д­ки Єго­ви. Йде вій­на за во­ло­дін­ня ду­шею укра­ї­н­сь­ко­ю. Щоб у цій вій­ні укра­ї­н­ці за­ли­ши­ли­ся укра­ї­н­ця­ми, їм по­трі­б­на своя свя­та Ві­ра - Рі­д­на Укра­ї­н­сь­ка На­ці­о­на­ль­на Ві­ра в єди­но­го Го­с­по­да.

 В. Ті, які бо­ять­ся по­ши­рен­ня РУ­Н­Ві­ри, хо­чуть, щоб Укра­ї­н­ці і в дру­го­му ти­ся­чо­літ­ті бу­ли під­ле­г­лі до­г­мам, ка­но­нам, бо­го­ро­зу­мін­ням іно­зе­м­них ре­лі­гій. Укра­ї­н­ці так, як і Япо­н­ці, Жи­ди, Ки­тай­ці, Ін­ду­си ма­ють пра­во у сво­їй ду­ші ма­ти свою Ві­ру. Ісус, як Жид, мав свою Ві­ру жи­дів­сь­ку. Ві­ри Єги­пет­сь­ка, Ін­ду­сь­ка, Пе­р­сі­ян­сь­ка бу­ли для Ісу­са чу­жі. І він вва­жав не­гі­д­ни­ком то­го, хто зра­див рі­д­ну Ві­ру і ви­знав чу­жу, щоб мо­ли­ти­ся Бо­гу чу­жо­му. Стен Тель­гін, ві­до­мий жи­дів­сь­кий ді­яч, спо­ві­д­ник юда­ї­з­му, у кни­зі «Знай­ти Іс­ти­ну» (ви­да­ній в 1993 ро­ці, США), на стор. 98-ій пи­ше: «Я Жид. Я ро­ди­в­ся Жи­дом і Жи­дом по­мру. І, як Жид, на­віть більш чу­т­ли­вий до вчен­ня Хри­с­то­во­го, який був Жи­дом по­-на­ро­джен­ню, жив, як Жид, і ви­б­рав со­бі в уч­ні Жи­дів, і лю­бив свій жи­дів­сь­кий на­род». Так, Ісус, як ра­бин і Бог хри­с­ти­ян­сь­кий, лю­бив Го­с­по­да Са­ва­о­та - Бо­га на­ро­ду жи­дів­сь­ко­го, Бо­га сво­го. Сво­го, а не чу­жо­го. У всіх ре­лі­гі­ях (і в то­му чи­с­лі і в «Є­ва­н­ге­лі­ях») є За­по­відь: «Лю­би Бо­га сво­го». Свя­ту За­по­відь ви­ко­ну­ю­чи, ка­же­мо: «Лю­би­мо Да­ж­бо­га, Го­с­по­да Бо­га сво­го. Ма­є­мо Не­за­ле­ж­ний ду­хо­в­ний Шлях Жит­тя». Ві­ра в Да­ж­бо­га є Ві­рою бла­го­ро­д­них лю­дей. Хто Чу­же лю­бить бі­ль­ше, ніж Рі­д­не, не мо­же бу­ти ві­р­ним РУ­Н­Ві­ри.

219. 

3. Є ду­м­ка, що Укра­ї­н­ці ду­же лю­б­лять єд­ність, пла­чуть за єд­ні­с­тю і ні­як не мо­жуть її до­че­ка­ти­ся. Чо­му?

В. Не тре­ба пла­ка­ти за єд­ні­с­тю, не тре­ба спі­ва­ти «є­д­ність, по­дай». Єд­ність по­стає са­ма по со­бі там, де пле­м’я не­за­ле­ж­но тво­рить свій шлях жит­тя (має свою Ві­ру в Бо­га, свої зви­чаї, об­ря­ди). Ще раз за­зна­чую - свої, а не в чу­жи­н­ців по­зи­че­ні. Да­ж­бог дав Лю­ди­ні жит­тя, і дав їй вмін­ня і хо­тін­ня се­бе по­кра­щу­ва­ти. Лю­ди­на лю­бить Лю­ди­ну. Рід єд­на­єть­ся з ро­дом, по­стає пле­м’я (спі­ль­но­та од­но­го ко­ре­ня, пло­ду). Спі­ль­но­та ця має свою мо­ву, уста­ле­ні за­ко­ни ста­в­лен­ня лю­ди­ни до лю­ди­ни. Ма­му ні­хто не вчить лю­би­ти ди­ти­ну. Да­ж­бог - Лю­бов, і він ко­ж­ну лю­ди­ну об­да­рив свя­тим по­чут­тям лю­бо­ви. І без лю­бо­ви Лю­ди­на не мо­г­ла б бу­ти Лю­ди­но­ю. Зви­чаї (мо­раль), об­ря­д­ність (куль­ту­ра) бу­ли по­єд­на­ні з Ві­рою (ре­лі­гі­єю), їх вва­жа­ли спра­вою сві­т­лою, тоб­то, свя­то­ю. Я зно­ву му­шу ска­за­ти вже мною ска­за­не: усім тим свя­тим си­лам, які єд­на­ли Укра­ї­н­ців-­Ру­си­чів, був в 988 ро­ці ви­не­се­ний сме­р­т­ний ви­рок. Усе свя­те, рі­д­не, до­ро­ге для Ки­ян бу­ло Гре­ка­ми-­хре­с­ти­те­ля­ми під­ня­те на глум, зне­ва­же­не, ни­ще­не. І ки­їв­сь­ка ду­ша роз­дво­ї­ла­ся, її ми­с­лен­ня утра­ти­ло си­лу. По­ста­ло роз’­єд­нан­ня: бо­ро­ть­ба між Рі­д­ним і Чу­жим не за­ти­хає вже 1000 ро­ків! Що ми по­ви­нні ро­би­ти, щоб се­бе по­кра­щи­ти, змі­ц­ни­ти, об’­єд­на­ти, ду­хо­в­но і ма­те­рі­а­ль­но зба­га­ти­ти? Ми по­ви­нні зно­ву се­бе ду­хо­в­но на­ро­ди­ти. І на­ро­джен­ня має бу­ти ві­ль­не. Ні­які чу­жі си­ли (ре­лі­гій­ні, по­лі­тич­ні) не по­ви­нні на ньо­го ма­ти впли­ву. Дер­жа­ва - ве­ли­кий Дім На­ро­ду Укра­ї­н­сь­ко­го. Не тре­ба ша­ну­ва­ти, сла­ви­ти Та­ра­са Ше­в­че­н­ка по­-ли­це­мі­р­но­му. Ко­ли він ска­зав, що у сво­їй ха­ті своя пра­в­да, то тре­ба чу­жу пра­в­ду не зва­ти своє­ю. У сво­їй (укра­ї­н­сь­кій) пра­в­ді має бу­ти своя Ві­ра, своя Мо­раль, своя Куль­ту­ра, своє ро­зу­мін­ня Єди­но­су­що­го Го­с­по­да. Ті, хто очо­лює дер­жа­в­не жит­тя, по­ви­нні по­кли­ка­ти ет­но­гра­фів, іс­то­ри­ків, пси­хо­ло­гів, щоб ви­да­ти кни­гу «Пра­ви­ла До­б­рої По­ве­ді­н­ки». Кни­га по­ви­нна бу­ти в ко­ж­ній укра­ї­н­сь­кій ха­ті. У всіх шко­лах, як ва­ж­ли­вий пред­мет, по­ви­нні ви­кла­да­ти­ся Пра­ви­ла До­б­рої По­ве­ді­н­ки. І уч­ні зда­ють іс­пит з цьо­го пред­ме­та. І зна­ють: пред­мет тре­ба не тіль­ки за­сво­ю­ва­ти, а й вті­лю­ва­ти йо­го в що­ден­ня. Як при­ві­та­ти­ся, вкло­ни­ти­ся, зве­р­ну­ти­ся, по­про­ща­ти­ся. Як си­ді­ти за сто­лом під час обі­ду; як їс­ти, як по­дя­ку­ва­ти за обід, про що мо­ж­на го­во­ри­ти під час обі­ду, а про що - ні. Як при­ві­та­ти­ся з ді­в­чи­ною, її ма­мою, ба­бу­сею? Як оздо­би­ти кі­м­на­ти, щоб жо­д­ні чу­жі по­лі­тич­ні, ре­лі­гій­ні, куль­ту­р­ні си­м­во­ли не до­мі­ну­ва­ли над рі­д­ни­ми, не при­ни­жу­ва­ли їх. У ве­ли­ча­вій кни­зі «Пра­ви­ла До­б­рої По­ве­ді­н­ки» тре­ба да­ти від­по­відь на всі пи­тан­ня на­ці­о­на­ль­ної зви­ча­є­во­с­ти (мо­ра­лі) і куль­ту­ри (об­ря­д­но­с­ти). І не тре­ба про­яв­ля­ти ра­б­с­ко­с­ти у ста­в­лен­ні до се­бе й до іно­зе­м­них впли­вів. Мо­в­ляв, та ми вже до чу­жо­го зви­к­ли, і сла­ви­мо йо­го. Зви­ч­ка раб­сь­ка стра­ш­на то­му, що лю­ди­на нею по­не­во­ле­на, на­віть на во­лі по­во­дить­ся, як раб. Ка­же, що Чу­же вже ста­ло Рі­д­ним, на­ці­о­на­ль­ним. От­же, не на­ше ста­ло на­шим, а на­ше ста­ло не на­шим. З цьо­го й по­стає дво­єду­ш­шя, зне­ві­рен­ня, двоє­ві­р’я, збай­ду­жін­ня, на­ці­о­на­ль­на охля­лість. Пра­ви­ла тре­ба так офо­р­ми­ти, щоб усім хо­ті­ло­ся їх вті­лю­ва­ти в жит­тя. І го­ло­вне, щоб во­ни бу­ли ши­ро­ко ві­до­мі На­ро­до­ві. З Пра­вил До­б­рої По­ве­ді­н­ки по­ста­ва­ти­ме у ро­ди­нах, гро­ма­дах, пар­ті­ях са­мо­по­ша­на. Ко­ж­ний по­ру­ш­ник До­б­рої по­ве­ді­н­ки сам се­бе бу­де зне­ці­ню­ва­ти, і в спі­ль­но­ті по­ша­ни не ма­ти­ме. От­же, єд­ність в На­ро­ді по­ста­не са­ма по со­бі так, як са­ма по со­бі ро­с­те яб­лу­ня, цві­те, ба­га­тіє пло­да­ми. Не тре­ба спі­ва­ти «є­д­ність, по­дай»: єд­ність ро­с­те, мі­ц­ніє, ко­ли є в На­ро­ді за­ко­ни єд­но­с­ти - за­ко­ни зба­га­че­ні зви­ча­є­ві­с­тю, об­ря­д­ні­с­тю, сві­до­мим пра­г­нен­ням На­ро­ду по­кра­щу­ва­ти своє «Я», щоб ма­ти жит­тя ба­га­те, при­єм­не, сла­в­не.

220. 

3. У ки­їв­сь­кій га­зе­ті «Хре­ща­тик» ма­ло­рос пи­ше, що «ко­рін­ня Си­ле­н­ко­вої ре­лі­гії ся­га­ють не да­лі «По­ві­с­ті ми­ну­лих літ», «Гу­с­тин­сь­ко­го лі­то­пи­су», ни­ми ж во­че­видь, ко­ри­с­ту­ва­в­ся Си­ле­н­ко, від­ро­джу­ю­чи «мно­го­бо­ж­не по­ган­с­т­во»». У ан­г­ло­мо­в­ній «Е­н­ци­к­ло­пе­дії Укра­ї­ни» ви­да­ній в 1993 ро­ці на­пи­са­но, що РУ­Н­Ві­ра, яку за­сну­вав в 1964 ро­ці Лев Си­ле­н­ко, не є від­ро­джен­ням ба­га­то­бож­жя. «У РУ­Н­Ві­рі є культ Пред­ків, па­т­рі­о­тизм, мо­но­те­їзм (ві­ра в єди­но­го Го­с­по­да з ім’ям Да­ж­бог)». «Бі­б­лі­я» пи­ше, що Са­ва­от - Го­с­подь На­ро­ду Із­ра­ель­сь­ко­го дав Із­ра­е­ль­тя­нам зе­м­лю Із­ра­ель. Що нам, Укра­ї­н­цям, дав Да­ж­бог? Сьо­го­дні на­ші ді­ти хво­рі, ми ста­ли лі­ни­ви­ми, збай­ду­жі­ли­ми, зне­ві­ре­ни­ми. Що по­ви­нні ро­би­ти, щоб ма­ти ба­га­те, ща­с­ли­ве жит­тя? Щоб бу­ти вну­ком Да­ж­бо­жим?

В. Орі­я­на (Укра­ї­на-­Русь) ба­га­тий Храм Да­ж­бо­жий. Да­тель бут­тя - Да­ж­бог дав нам, ді­тям сво­їм, все, що по­трі­б­но для до­стой­но­го, ща­с­ли­во­го жит­тя: сло­ва по­вто­рюю мо­ли­то­в­но. Лі­ни­вість, збай­ду­жін­ня, зне­ві­ра - га­не­б­на хво­ро­ба. Та її мо­ж­на ус­пі­ш­но пе­ре­мо­г­ти, зро­би­в­ши пе­ре­оці­н­ку ду­хо­в­них цін­но­с­тей. Тре­ба знай­ти се­бе. Тре­ба що­ден­ною пра­цею ві­ль­ною по­кра­щи­ти, оздо­ро­ви­ти се­бе. Ось у ли­с­ті льві­в’я­нин пише: «Я хри­с­ти­я­нин, ста­в­лю Ісу­са Хри­с­та, йо­го уч­нів, апо­с­то­лів ви­ще бла­га Укра­ї­ни мо­єї, ви­ще до­лі мо­їх бра­тів рі­д­них.» Я від­по­ві­даю: Ісус, ра­бин і Бог хри­с­ти­ян­сь­кий, зро­бив сво­ї­ми уч­ня­ми, апо­с­то­ла­ми тіль­ки Юде­їв. Але ж у Юдеї жи­ли бі­ля Ісу­са й Гре­ки, Си­рій­ці, Па­ле­с­ти­н­ці. Чо­му тіль­ки Юде­їв? Є та­ї­на ге­нів люд­сь­ких: рі­д­не зрід­нює, дає на­тхнен­ня, оба­дьо­рює - вла­с­ти­во­с­ті ду­хо­в­ні, ті­ле­с­ні пе­ре­да­ють­ся з ро­ду в рід, і не ги­нуть впро­довж ти­ся­чо­літь. Щоб ми бу­ли ми, щоб на­ші ді­ти, вну­ки ма­ли сві­т­ле май­бу­т­нє, щоб у нас бу­ло до­б­ре ду­хо­в­не й ті­ле­с­не здо­ро­в’я, що­ден­но дбай­мо про при­ро­ду хра­му Да­ж­бо­жо­го - про чи­с­те Не­бо, бе­ре­жі­мо здо­ро­в’я Ма­те­рі-­Зе­м­лі, не от­ру­юй­мо її, ко­р­ми­ли­цю. Дбай­мо про чи­с­то­ту рік, дже­рел, лі­сів, га­їв. Чу­жі ду­хо­в­ні ска­р­би від­дай­мо Чу­жи­н­цям. Не жді­мо від них ні ща­с­тя, ні спа­сін­ня, ні ра­ю. Ми, ві­р­ні РУ­Н­Ві­ри, зрід­не­ні з Да­ж­бо­гом, пра­в­ди­вим Го­с­по­дом на­шим. Нам чу­жо­зе­м­ної ві­ри не по­трі­б­но. Ми зрід­не­ні з Да­ж­бо­гом так, як зрід­не­на Зе­м­ля з Со­н­цем, ма­ти з ди­ти­но­ю. Ми в при­ро­ді на­шої Ві­т­чи­з­ни ба­чи­мо Да­ж­бо­га. Ми йо­го Ді­ти. Да­ж­бог - До­б­ро. Хто тво­рить до­б­ро для ро­ди­ни сво­єї, На­ро­ду, Ві­т­чи­з­ни, той по­мі­ч­ник (внук) Да­ж­бо­жий. По­ма­гає, щоб До­б­ро пе­ре­ма­га­ло зло. Щоб Ми­ло­се­р­дя пе­ре­ма­га­ло жо­р­с­то­кість. Щоб Лю­бов пе­ре­ма­га­ла не­на­висть. Щоб кво­ле ба­дьо­рі­ша­ло, не­га­р­не га­р­ні­ша­ло, бі­д­не ба­га­ті­ша­ло, ску­пе ще­д­рі­ша­ло, те­м­не сві­т­лі­ша­ло. Да­ж­бог - це Во­ля. Да­ж­бог не хо­че, щоб ми бу­ли лі­ни­ви­ми, збай­ду­жі­ли­ми, зне­ві­ре­ни­ми. Не хо­че, щоб ми бу­ли ра­ба­ми чу­жо­го ро­зу­мін­ня Бо­га, ві­ри. Не хо­че, що ми бу­ли ві­ру­ю­чи­ми по­-чу­жо­му, му­д­ри­ми по­-чу­жо­му, ща­с­ли­ви­ми по­-чу­жо­му, осві­че­ни­ми по­-чу­жо­му. Укра­ї­на-­Русь нам да­на Да­ж­бо­гом. У сте­пах ле­лі­ють свя­ті Мо­ги­ли. У них ле­жать на­ші ве­ли­кі Пред­ки, які лю­би­ли Да­ж­бо­га, Го­с­по­да сво­го і на­тхнен­ні сво­їм Бо­гом обо­ро­ня­ли Зе­м­ний рай (сте­пи, рі­ки, лі­си) від орд, що су­ну­ли­ся зі Схо­ду і За­хо­ду, Пів­но­чі і Пів­дня.

221. 

3. Учи­те­лю Си­ле­н­ко, до­б­ре, що Ви є! Ні, Ви не ка­ла­му­ти­те На­род, він уже да­в­но ска­ла­му­че­ний, ре­лі­гій­ни­ми сва­ра­ми роз’­єд­на­ний, сто­м­ле­ний. І ні­би жде по­ди­ху но­вої Ві­ри! У га­зе­ті «Ве­чі­р­ній Ки­їв» (27 тра­в­ня, 1994 ро­ку) я про­чи­тав, що в РУ­Н­Ві­рі но­ве, до­сі в Єв­ро­пі не чу­ва­не ро­зу­мін­ня Бо­га. У РУ­Н­Ві­рі не­має та­ких по­нять, як «го­ло­в­ний Бог, не го­ло­вний Бог; Бог у трьох осо­бах». Яка в РУ­Н­Ві­рі кон­це­п­ція єди­но­су­що­го Го­с­по­да Да­ж­бо­га?

В. О, бра­те, зно­ву ті ж са­мі за­пи­тан­ня. І за­ли­ши­ти вас без від­по­ві­ді не до­зво­ляє вла­с­ти­вість вда­чі мо­є­ї. Слу­хай­те. Не знаю, як це ста­ло­ся і чо­му це ста­ло­ся: я від­чув, що в мою ду­шу за­го­с­ти­ла си­ла ви­ща мо­го «Я». І ме­ні ста­ло так лег­ко, зда­ва­ло­ся: ті­ло втра­ча­ло ва­гу. Осі­ни­ла ме­не бла­го­дать Го­с­по­д­ня. І я зві­с­тив но­ве ро­зу­мін­ня Го­с­по­да Да­ж­бо­га. Я єв­ро­пе­єць. З ще­мом у ду­ші ду­маю: як­що і в тре­тьо­му ти­ся­чо­літ­ті Єв­ро­па не ма­ти­ме Єв­ро­пей­сь­кої ре­лі­гії, за­гу­бить се­бе, її май­бу­т­нє бу­де за­хма­ре­не. О, Да­ж­бо­же Все­мо­гу­т­ній і Єди­но­су­щий, осві­ти її сто­м­ле­ну ду­шу, спа­си її ро­зум! Но­ва ду­хо­в­ність по­трі­б­на Єв­ро­пі, пла­не­ті Зе­м­ля. Я ві­рую: Да­ж­бог (Да­тель бут­тя) - Сві­до­мість Сві­ту. Мої Пред­ки (Три­пі­ль­ці) ка­за­ли «сва­да­ма­я», що зна­чить «са­мо­во­ло­дін­ня», «са­мо­с­т­ве­р­джен­ня». З двох слів ча­с­то вжи­ва­них у «Ве­дах», «да» і «ба», офо­р­ми­ло­ся сло­во «Да­ба» (Да­ю­чий бут­тя), Да­ж­бог. Я ві­рую, і моя ві­ра бо­же­с­т­вен­на, ні­ким не зни­щи­ма. Да­ж­бог - свя­та Си­ла (ві­ч­на, са­мо­на­сна­жу­ю­ча Ене­р­гія) сві­до­мо­го і не сві­до­мо­го бут­тя. Без Да­ж­бо­га Світ не мо­же бу­ти Сві­том. У га­ла­к­ти­ках, ме­та­га­ла­к­ти­ках діє Да­ж­бо­жа суть: Світ у ато­мі, атом у Сві­ті. Да­ж­бо­жа во­ля - гра­ві­та­ці­я. Світ ке­ро­ва­ний трьо­ма за­ко­на­ми Да­ж­бо­жи­ми, ім’я їм - Три­сут­тя. Яв-­Нав-­Прав. Яв - світ ма­те­рі­а­ль­ний, Нав - світ ду­хо­в­ний, Прав - світ пра­вил ду­хо­в­но­го і ма­те­рі­а­ль­но­го бут­тя. І та­ке по­нят­тя са­мо­по­ста­ло сім ти­сяч літ то­му над Дніп­ром (у Три­піль­сь­ких се­ли­щах - у Пра­ко­ли­с­ці Ін­до­-Єв­ро­пей­сь­кої куль­ту­ри і ци­ві­лі­за­ці­ї. (Сло­во «три­сут­тя» за­бу­ло­ся, по­ста­ла на­зва - «три­зуб». Три­сут­тя - зна­ме­но Да­ж­бо­же зо­ло­те на бла­ки­т­но­му Не­бі). Я ві­рую: Да­ж­бог - Сві­т­ло. Жит­тя на пла­не­ті Зе­м­ля на­ро­дже­не жит­тє­т­во­р­ним Сві­т­ло­м. Ми у Сві­т­лі і Сві­т­ло в нас. І то­му ми лю­би­мо Сві­т­ло, йде­мо до Сві­т­ла. Да­ж­бог Єди­но­су­щий і Всю­ди­су­щий, Він не по­тре­бує ам­ба­са­до­рів у фо­р­мі го­ло­вних чи не го­ло­вних бо­гів, де­мі­бо­гів. Да­ж­бог діє, як жі­но­ча суть у жі­но­чо­му сві­ті і діє, як чо­ло­ві­ча суть у чо­ло­ві­чо­му сві­ті. І в тва­рин­но­му, і в ро­с­лин­но­му сві­ті діє та­ї­на, яка стать єд­нає зі стат­тю. Світ не мав по­ча­т­ку і не ма­ти­ме кі­н­ця. Не­ви­ди­ма ене­р­гія Сві­ту пуль­сує, має німб: опро­мі­нен­ня Да­ж­бо­же. Від ко­ж­но­го ство­рін­ня на пла­не­ті Зе­м­ля (від лю­ди­ни, тва­ри­ни, жи­вої ро­с­ли­ни) йде сі­ян­ня не­по­мі­т­не для очей. Да­ж­бог - Лю­бов. Ми жи­ве­мо в Лю­бо­ві і Лю­бов у нас. Не­має Ві­ри ви­щої за Лю­бов. Да­ж­бог - Ми­ло­се­р­дя, і лю­ди­на ста­ла то­ді Лю­ди­ною, ко­ли в неї в ду­ші по­яви­ло­ся по­чут­тя Ми­ло­се­р­дя, і на­тхнен­не за­хо­п­лен­ня кра­сою Не­ба, Зе­м­лі, Зі­рок і жит­тям на ча­рі­в­ній кві­ту­чій Пла­не­ті. Бог - спра­ве­д­ли­вий Го­с­подь. Він ко­ж­но­му На­ро­до­ві дав пра­во ма­ти свою Ві­ру, своє ро­зу­мін­ня Бо­га, свою куль­ту­ру (об­ря­д­ність), свою мо­раль (зви­ча­є­вість). Ні­який На­род не має пра­ва сво­єю сві­до­мі­с­тю по­не­во­лю­ва­ти сві­до­мість ін­шо­го На­ро­ду, си­лою во­г­ню, ме­ча, вмо­в­лен­ня на­ве­р­та­ти йо­го на шлях іно­зе­м­ної ду­хо­в­но­с­ти. Бог один. Ко­ж­ний На­род має пра­во Бо­га на­зи­ва­ти по­-сво­є­му і ро­зу­мі­ти по­-сво­є­му. Є Амон, Агу­ра Ма­з­да, Де­ус, Єго­ва-­Са­ва­от, Ал­лах. Є Да­ж­бог. У «Ма­га Ві­рі» пи­шу на пе­р­шій сто­рі­н­ці: про­ти­ле­ж­но­с­ті в ро­зу­мін­нях Бо­га зве­ли­чу­ють ду­хо­в­не жит­тя Люд­с­т­ва. Усі Ві­ри, які на­вча­ють лю­ди­ну ві­ри­ти в Бо­га і лю­би­ти лю­ди­ну, пра­в­ди­ві. Чим більш Ві­ра то­ле­ра­н­т­на, тим більш во­на бла­го­ро­д­на. Сла­ва Да­ж­бо­го­ві!

222. 

3. Щоб РУ­Н­Ві­ра бу­ла бла­го­дат­тю для На­ро­ду, що тре­ба ро­би­ти перш за все?

В. Тре­ба в се­лах і мі­с­тах Укра­ї­ни тво­ри­ти гро­ма­ди ві­р­них РУ­Н­Ві­ри. Тре­ба по­ча­ти бу­ду­ва­ти Свя­ти­ні (Хра­ми) Да­ж­бо­жі. У 85-му ро­ці на свя­щен­ній го­ди­ні у хра­мі ві­р­них РУ­Н­Ві­ри я ска­зав: «У се­лах і мі­с­тах сто­я­ти­муть Свя­ти­ні (Хра­ми) Да­ж­бо­жі. У хра­мах ві­ру­ю­чі сла­ви­ти­муть Го­с­по­да Да­ж­бо­га. І свя­ті мо­ли­т­ви їх­ні єд­на­ти­муть їх, і зве­ли­чу­ва­ти­муть Не­бо і Зе­м­лю Ві­т­чи­з­ни». Щоб РУ­Н­Ві­ра бу­ла си­ль­ною, її тре­ба об­ря­до­во вті­лю­ва­ти в що­ден­ня. І цим по­кра­щу­ва­ти вда­чу На­ро­ду, яка впро­довж де­ся­ти сто­літь жо­р­с­то­ко ка­лі­чи­ла­ся ар­хи­є­ре­я­ми іно­зе­м­ної ду­хо­в­но­с­ти (іно­зе­м­них ро­зу­мінь Бо­га, Ві­ри). І На­род у РУ­Н­Ві­рі сам се­бе від­ро­дить. Зба­га­тить­ся на­ви­ка­ми шля­хе­т­ни­ми. Зрід­ни­ть­ся. Ус­ві­до­мить своє до­стой­не мі­с­це в іс­то­рії Люд­с­т­ва. Ду­хо­в­на осо­ба (ру­н­та­то) у хра­мі Да­ж­бо­жо­му ка­за­ти­ме, що во­ля бі­ль­ше лю­бить тих, які її тво­рять, ніж тих, які її сла­в­лять. РУ­Н­Ві­ра - ду­хо­в­на пра­ця, яка здій­с­ню­єть­ся для вдо­с­ко­на­лен­ня жит­тя осо­би­с­то­го і на­ці­о­на­ль­но­го. Ми лю­би­мо Рі­д­не по­над усе, по­стій­но йо­го по­кра­щу­ю­чи. І до іно­зе­м­них ду­хо­в­них цін­но­с­тей ми ста­ви­мо­ся з по­ша­но­ю. І на­ша по­ша­на до­стой­на, бо ми лю­ди не­за­ле­ж­ної ду­хо­в­но­с­ти. До­в­гі ро­ки пе­ре­бу­ва­ю­чи в ду­хо­в­но­му раб­с­т­ві, ми зна­є­мо: там, де по­ша­на до Чу­жо­го пе­ре­хо­дить у ре­лі­гій­не по­кло­нін­ня, гі­д­ність на­ці­о­на­ль­на за­хма­рю­є­ть­ся. Упро­довж ві­ків ми бу­ли не бу­ді­в­ни­ка­ми, а бу­н­та­ря­ми. Нам бу­ло за­бо­ро­не­но бу­ти бу­ді­в­ни­ка­ми. І гнів на­шої ду­ші пе­ре­тво­рю­ва­в­ся у бунт. І на­ши­ми ге­ро­я­ми бу­ли бу­н­та­рі, які не ма­ю­чи бу­ду­ю­чих на­ви­ків, бу­н­ту­ва­ли­ся, щоб бу­н­ту­ва­ти­ся. Не­за­ле­ж­на до­стой­на пра­ця (ду­хо­в­на і ма­те­рі­а­ль­на) ро­бить лю­дей до­стой­ни­ми. РУ­Н­Ві­ра - рі­д­на ду­хо­в­ність на­ша. Так, як не мо­ж­на во­гонь від­ді­ли­ти від те­п­ла, не мо­ж­на си­нів і до­чок Укра­ї­ни від­ді­ли­ти від їх­ньо­го «Я» - від Рі­д­ної Укра­ї­н­сь­кої На­ці­о­на­ль­ної Ві­ри. У РУ­Н­Ві­рі Ми є Ми. По­чні­мо са­мі се­бе бу­ду­ва­ти. Оно­ві­мо ска­лі­че­ну ду­шу на­шу. Ви­хо­вуй­мо ро­зум наш. Оздо­ро­в­люй­мо ті­ло на­ше. Укра­ї­нець по­ви­нен в Укра­ї­н­це­ві ба­чи­ти се­бе, бра­та по­кро­ві й по рі­д­ній Ві­рі. Та­ке са­мо­роз­умін­ня зро­бить нас На­ці­єю, яку ша­ну­ва­ти­муть На­ро­ди пла­не­ти Зе­м­ля. Сла­ва Да­ж­бо­го­ві, Да­ж­бог - свя­тий Дух Укра­ї­ни-­Ру­си, ми в Да­ж­бо­го­ві і Дажбог в нас!

З АРХІВУ СОБОРНОГО ХРАМУ СВЯТИНІ-МАТЕРІ УКРАЇНИ 

Оріяна, Спрінг Глен, США

У під­ру­ч­ни­ку «Фі­ло­со­фі­я» (Мі­ні­с­тер­с­т­во Осві­ти Укра­ї­ни), ви­да­но­му в 1995 р. у Льво­ві, (проф. На­зар Гор­бач) чи­та­є­мо: 

«У­к­ра­їн­сь­кий фі­ло­соф-­те­о­соф Лев Си­ле­н­ко на­ро­ди­в­ся у с. Бо­го­я­в­лен­сь­ке бі­ля Усі­в­ки (те­пер Оле­к­са­н­д­рія над Ін­гу­ль­цем)»...»Бог за Йо­го вчен­ням Єди­ний, ім’я Йо­му Да­ж­бо­г­»­.­.­.­»­Да­ж­бог є Сві­до­мі­с­тю Сві­ту, яка є Ене­р­гі­єю, Сві­т­лом, Ру­хом, Тя­жін­ням. Да­ж­бог - Лю­бов, Пра­в­да, Ми­ло­се­р­дя. Да­ж­бог - ві­ч­на не­зни­щи­ма Ене­р­гія сві­до­мо­го і не­сві­до­мо­го Бут­тя». 

... Лев Си­ле­н­ко на­вча­в­ся в Кре­мен­чу­ць­ко­му біб­ліо­те­ч­но­му тех­ні­ку­мі. За­кін­чен­ня Дру­гої сві­то­вої вій­ни зу­стрів в ос­т­та­бо­рі за дро­та­ми (бі­ля Ав­ґ­з­бу­р­га). Йо­го рі­д­ний брат Ва­силь пе­ре­бу­вав у конц­та­бо­рі в Ав­с­т­рії (за спро­бу вте­к­ти з ос­т­та­бо­ру), в кі­н­ці вій­ни по­ве­р­ну­в­ся в Оле­к­са­н­д­рію до ма­те­рі. А Лев Си­ле­н­ко за­ли­ши­в­ся на За­хо­ді. На­вча­в­ся в Гай­де­ль­бе­р­зь­ко­му уні­вер­си­те­ті (у проф. Д. Чи­жев­сь­ко­го). Стат­ті Ле­ва Си­ле­н­ка дру­ку­ва­ли­ся в укра­ї­н­сь­ких та іно­зе­м­них ча­со­пи­сах і ма­ли ши­ро­кий роз­го­лос. 

«Тве­р­джен­ня Ле­ва Си­ле­н­ка (Ор­ли­го­ри) - це го­лос мі­ль­йо­нів та­ких, як Він. Цей го­лос му­сить бу­ти до­ве­де­ний до ві­до­ма тим, що вста­но­в­лю­ють і здій­с­ню­ють сьо­го­дні аме­ри­кан­сь­ку за­ко­р­дон­ну по­лі­ти­ку. Від цьо­го бо мо­же за­ле­жа­ти до­ля Аме­ри­ки і всьо­го сві­ту», («Сво­бо­да», ре­да­к­цій­на стат­тя, 9 бе­ре­з­ня 1951 р., Дже­р­сі Си­ті). 

У 1953 ро­ці Лев Си­ле­н­ко з Мюн­хе­на при­був до То­рон­та (Ка­на­да). У 1956 ро­ці на кон­ку­р­сі укра­ї­н­сь­ких пись­мен­ни­ків Ка­на­ди і США, що був ор­га­ні­зо­ва­ний Фі­ла­де­ль­фій­сь­ким жу­р­на­лом «Ки­їв», був на­го­ро­дже­ний пер­шою пре­мі­єю (кон­ку­р­с­не жю­рі очо­лю­вав Є. Ма­ла­нюк). 

У 1972 р. Він до­слі­джу­вав в Ба­г­да­ді (Ірак), а та­кож у Ва­ві­ло­ні ар­хе­о­ло­гі­ч­ні зна­хі­д­ки, знай­де­ні в ру­ї­нах міст Су­ме­рії (Шу­мер). Ви­вчав мо­ву, куль­ту­ру, ре­лі­гію, спо­сіб жит­тя Су­ме­рі­ян (Шу­мер), яких вва­жає ро­ди­ча­ми Три­пі­ль­ців (Укра­ї­на). Ви­вчав іс­то­рію Ски­тів (Те­ге­ран, Іран), жит­тє­пис і вчен­ня ски­тів За­ра­ту­с­т­ри і Бу­д­ди. 

У 1975 ро­ці Др. Лев Си­ле­н­ко був за­про­ше­ний до Ін­дії, мав до­по­відь про са­н­с­к­рит і укра­ї­н­сь­ку мо­ву на Сві­то­во­му кон­гре­сі са­н­с­к­ри­то­ло­гів (Де­лі-­уні­ве­р­си­тет). І про ньо­го, як са­н­с­к­ри­то­ло­га і фі­ло­со­фа, бу­ли по­мі­ще­ні стат­ті у «Три­бюн» (ЗІ сі­ч­ня 1975 р., Ча­н­ді­гар) і в «Тайм оф Ін­ді­я» (9 лю­то­го 1975 р.) 

У 1978 р. Лев Си­ле­н­ко отри­мав Сві­до­ц­т­во з Ін­тер­на­ці­о­на­ль­но­го Біб­ліо­гра­фі­ч­но­го Центру (Ке­м­б­рідж, Ан­г­лія), що «Він від­зна­че­ний і ви­зна­ний, увіч­не­ний у ви­дан­ні «І­н­те­р­на­ці­о­на­ль­но Хто є Хто Ін­те­ле­к­ту­ал». І в цьо­му ви­дан­ні за 1981 рік чи­та­є­мо: «Ду­хо­в­ний Учи­тель і Го­ло­ва Гро­мад ві­р­них РУ­Н­Ві­ри у ві­ль­но­му сві­ті Др. Лев Си­ле­н­ко, син Те­ре­н­тія і Оле­ни Пів­няк-­Си­ле­н­ко, за­сно­в­ник кон­фе­сії РУ­Н­Ві­ра. Він від­зна­че­ний у «Нью-­Йорк Ге­ральд Три­бюн»». 

Аме­ри­кан­сь­кий Біб­ліо­гра­фі­ч­ний Ін­сти­тут (Норт Ка­ро­ляй­на) у кни­зі «Гро­мад­сь­кі про­ві­д­ни­ки і ви­зна­ч­ні Аме­ри­ка­н­ці» в 1975 ро­ці по­дає ін­фо­р­ма­цію про ді­я­ль­ність Учи­те­ля Ле­ва Си­ле­н­ка як за­сно­в­ни­ка но­вої ре­лі­гії, РУ­Н­Ві­ри. І цей же Біб­ліо­гра­фі­ч­ний Ін­сти­тут у кни­зі «Ви­да­т­ні Аме­ри­ка­н­ці Двох­сот­лі­т­ньої Ери» у 1976 ро­ці від­зна­чив пра­цю Ду­хо­в­но­го Учи­те­ля Ле­ва Си­ле­н­ка. 

Про Учи­те­ля Ле­ва Си­ле­н­ка, як за­сно­в­ни­ка РУ­Н­Ві­ри, чи­та­є­мо в чи­с­лен­них укра­ї­н­сь­ких га­зе­тах і жу­р­на­лах, у то­му чи­с­лі й у кни­гах: «У­к­ра­їн­сь­кі По­се­лен­ня», ви­да­ній у Нью-­Йо­р­ку в 1980 р. Укра­ї­н­сь­ким Со­ці­о­ло­гі­ч­ним Ін­сти­ту­том (Т-во ім. Т. Ше­в­че­н­ка), і «У­к­ра­ї­н­ці-­Ка­на­д­ці: Іс­то­рі­я», УВАН, 1982 р. 

28 ве­ре­с­ня 1984 р. з Бі­ло­го До­му (Ва­ші­н­г­тон) при­йшов лист до Ду­хо­в­но­го Учи­те­ля Ле­ва Си­ле­н­ка від А. Гі­к­кінс (спе­ці­а­ль­но­го пре­зи­де­нт­сь­ко­го аси­с­те­н­та), в яко­му чи­та­є­мо: «У­чи­те­лю Лев Си­ле­н­ко, Ва­ше ми­с­лен­ня ба­га­то озна­чає для Пре­зи­де­н­та Ро­на­ль­да Рей­га­на. Пре­зи­дент при­ймає Ва­шу до­б­ро­т­ли­вість в па­м’я­тан­ні Йо­го». 

У ан­г­ло­мо­в­ній «Е­н­ци­к­ло­пе­дії Укра­ї­ни», том 5, То­рон­то-­Ло­н­дон, 1993 рік, у стат­ті «Ю­к­рей­ні­ен Ней­тів Фейт РУ­Н­Ві­ра» за­зна­ча­єть­ся, що «РУ­Н­Ві­ра - мо­но­те­ї­с­ти­ч­на, в ній но­ва кон­це­п­ція Бо­га». 

Те­пер го­ту­єть­ся кни­ж­ка про жит­тя і ду­хо­в­ну ді­я­ль­ність Ле­ва Си­ле­н­ка, який вва­жає се­бе по­то­м­ком Три­пі­ль­ців (Ски­тів-­Ан­тів-­Ру­си­чів). Він, во­ло­ді­ю­чи мо­гу­т­ньою ду­хо­в­ною ене­р­гі­єю, ве­ли­кою си­лою во­лі, сві­т­лим ро­зу­мом, та­ла­н­том спо­сте­ре­жен­ня, у «Ма­га Ві­рі», у «Свя­то­му Вчен­ні» не тіль­ки зро­бив пе­ре­оці­н­ку ду­хо­в­них ва­р­то­с­тей, а й зві­с­тив но­ву кон­це­п­цію Бо­га, вла­с­ти­ву Єс­т­ву Єв­ро­пей­ця. 

У Єв­ро­пі впро­довж 1600 ро­ків не бу­ло Єв­ро­пей­сь­ко­го ро­зу­мін­ня Бо­га, мо­ра­лі, а те, яке ви­зна­че­не в мі­то­ло­гі­ях, пе­ре­ста­рі­ло і не від­по­ві­дає рі­в­не­ві су­час­но­го жит­тя. 

«Про­рок Лев Си­ле­н­ко дав но­ве жит­тя на­ці­о­на­ль­ній ре­лі­гії Укра­ї­ни-­Ру­сі» (.»На­у­ка і Су­с­пі­ль­с­т­во», №10, 1991 р.). «РУ­Н­Ві­ра - не мі­фо­ло­гі­я. У РУ­Н­Ві­рі є но­ва чі­т­ка кон­це­п­ція Єди­но­го Го­с­по­да з ім’ям Да­ж­бог. Є но­ві За­по­ві­ді, Сім За­ко­нів Пра­ви­ль­но­го Жит­тя, є но­ва ін­тер­пре­та­ція ві­ро­вчень За­ра­ту­с­т­ри, Бу­д­ди, Хри­с­та, «Бі­б­лі­ї» і да­в­ньої іс­то­рі­ї». «Лев Си­ле­н­ко під­ня­в­ся на го­ло­ву ви­ще бі­ль­шо­с­ті з нас.» («Ки­їв», №2, 1994р.) 

«Ни­ні все­пра­ве­д­ний Го­с­подь Бог по­слав на­шо­му на­ро­до­ві Учи­те­ля Ле­ва Си­ле­н­ка», («У­к­ра­їн­сь­ка Куль­ту­ра», №10, 1991 р.). 

«Ко­ли сла­бість вчен­ня Си­ле­н­ко­во­го в то­му, що во­но при­ве­зе­не з Аме­ри­ки, то по­стає за­пи­тан­ня: з яких зе­мель при­ве­зе­ні в Укра­ї­ну «Бі­б­лі­я», до­г­ми, ка­но­ни і ри­ту­а­ли ка­то­ли­ць­кі та гре­ко-­пра­во­с­ла­в­ні?» («Лі­те­ра­ту­р­на Укра­ї­на», 8 жо­в­т­ня, 1992 р.) 

«Лев Си­ле­н­ко зві­с­тив но­ве ро­зу­мін­ня Бо­га» («Пост По­ступ», №26, 1994). «Лев Си­ле­н­ко не мав пра­ва про­го­ло­шу­ва­ти від­но­в­лен­ня не­ві­до­мої Йо­му да­в­ньо­сло­в’ян­сь­кої ре­лі­гії, про яку на­віть спе­ці­а­лі­с­там ві­до­мо ду­же ма­ло», («За Ві­ль­ну Укра­ї­ну», 5 тра­в­ня, 1992 р.) 

«У За­по­ві­дях Си­ле­н­ка чи­та­є­мо: «Не по­кло­няй­ся чу­жо­зе­м­ним по­нят­тям Бо­га, са­мо­удо­с­ко­на­люй ро­зум, ду­шу і ті­ло, лю­би ді­тей сво­го і чу­жо­го на­ро­ду». «Ма­га Ві­ра» ре­пре­зе­н­тує Л. Си­ле­н­ка як Лю­ди­ну, що прой­ш­ла скла­д­ний жит­тє­вий шлях, і з ран­ньо­го ди­тин­с­т­ва ма­ла на­хил до ві­ри Пред­ків. Йо­му при­та­ман­не са­мо­зре­чен­ня за­ра­ди від­ро­джен­ня Укра­ї­ни та її на­ро­ду» («Лю­ди­на і світ», №7, 1991р.) 

«Си­ле­н­ко на­вчає: Укра­ї­на не зо­бо­в’я­за­на на жо­д­ні чу­жі ре­лі­гій­ні, по­лі­тич­ні си­ли орі­є­н­ту­ва­ти­ся, і їм се­бе під­по­ряд­ко­ву­ва­ти» («Ве­чі­р­ній Ки­їв», 11 сер­п­ня, 1994 р.) 

«У су­час­ний збу­ре­ний су­пе­ре­ч­но­с­тя­ми світ Лев Си­ле­н­ко вхо­дить із на­бу­т­ком знань все­люд­сь­ко­го іс­то­ри­ч­но­го до­сві­ду, щоб шу­ка­ти шлях до во­з­д­ви­жен­ня ві­ль­ної Укра­ї­ни, до по­ря­ту­н­ку по­ні­ве­че­ної сво­єї зе­м­лі», «На­п­ру­же­ні роз­ду­ми Ле­ва Си­ле­н­ка знай­шли про­ду­к­ти­в­не тво­р­че вті­лен­ня в ідеї ви­ро­б­лен­ня но­вої ві­ри, яку Він на­звав Рі­д­ною Укра­ї­н­сь­кою На­ці­о­на­ль­ною Ві­рою - РУ­Н­Ві­рою і вже в цій на­зві по­зна­чив ос­но­во­по­ло­ж­ні її цін­но­с­ті. Ду­хо­в­ні цін­но­с­ті Він не ви­га­дує, а тво­рить з ві­ко­вих тра­ди­цій сво­го на­ро­ду, йо­го куль­ту­ри, на­у­ки, йо­го мо­ра­лі, ети­ки, іде­а­лів, йо­го ві­ру­вань.» («Дзвін», №7, 1991 р). 

«Лев Си­ле­н­ко ні­ко­го не по­вто­рює, і Він ли­шить­ся в іс­то­рії ні­ким не по­вто­ре­ний», А. Б. Де­н­бу­рі Стейт Ко­ледж, США. 

«Та­кі як Він, Лев Си­ле­н­ко, ро­дять­ся раз на ти­ся­чо­літ­тя. У Йо­го Єс­т­ві вті­ле­ні най­с­ві­т­лі­ші іде­а­ли Учи­те­лів Люд­с­т­ва - За­ра­ту­с­т­ри, Кон­фу­ція, Бу­д­ди, Ісу­са, Гу­ру На­на­кі та ін­ших сві­то­чів. Він, їх­ні вчен­ня пе­ре­осми­с­ли­в­ши, на бла­го Люд­с­т­ва по­ка­зав шлях Но­во­го Ду­хо­в­но­го На­ро­джен­ня. 

Він ке­ро­ва­ний ді­я­ми Все­сві­ту. Йо­го ду­ша об­ня­ла бо­лі Люд­с­т­ва, так як об­ні­має ма­ти но­во­на­ро­дже­не ди­тя. Він при­йшов то­му, що Він не міг не при­йти. Він не міг при­йти ра­ні­ше чи пі­з­ні­ше - Він при­йшов на­пе­ре­до­дні но­во­го хо­ду іс­то­рії Йо­го Ві­т­чи­з­ни і всі­єї Єв­ро­пи. Він не­се своє­му на­ро­до­ві Со­н­це Свя­тої Ві­ри - Ві­ри в Єди­но­су­що­го Все­пра­ве­д­но­го Ми­ло­се­р­д­но­го Го­с­по­да, і хай свя­тить­ся ім’я Йо­го - Да­тель Бут­тя - Да­ж­бог». 

С. Т. Л. (Світослава-Тетяна Лисенко)

Учитель Силенко

1. «Учителю, добре, що Ви є»

2. Який Він, і яке Мого ставлення до Оточення

3. Чому Заратустра, Будда, Конфуфй, Іошия, Магомет відійшли від багатобожжя

4. Світ Його дитинства

5. Він походить з роду запорожця Богдана Сили

6. Він рано почав думати як доросла людина

7. В оточенні рабів і їх гнобителів

8. «Вибач, рідна столице моя»

9. І так Снленкове життя було врятоване

10. У ямі між мертвими Він лежав мертвий і воскрес

11. Перед Дажбогом обітницю склав

12. «Треба поставити пам’ятник князю Святославу Хороброму»

13. «Доню, з мамою не бійся умирати...»

14. «Він зумів очарувати людей нашого табору»

15. «Я за волю України готовий іти на ешафот»

16. «Я хочу Вас усіх оборонити»

17 Його щиро вітають у Торонті

18. Замах на Його життя

19. Силенко в країнах Центральної Америки

20  І один у полі воїн

21. Вихід часописів «Рідна Віра», «Самобутня Україна

22. Хто є добрим українцем

23. «Шукаючи виходу, ідуть до Силенка»

24. Деканат оголошує анатему Силенкові

25. «Не треба в Дажбога просити хліба насущного»

26. Меандри і українське літочислення

27. «Гість з Храму Предків»

28. У Силенковій вірі в Дажбога немає ідолопоклонства

29. «Лев Силенко розбудив приспані уми»

30. Культ рабства не може бути релігією

31. Отриманий офіційний дозвіл на будову Соборного Храму Святині Матері України

32. Перший Собор ОСІДУ РУНВіри

33. Потягом з Мюнхена до Атен

34. У Константинополі — колисці греко-ортодоксії

35. У Вавилоні Він досліджує історію Сумерів. У бібліотеці Британського музею

36. «Володіє енергією надлюдини»

37. У Департаменті санскриту в Делі (Індія

38. Чандіґар (Панжабе) 

39. У Варанасі (Бенаресі) 

40. «Таймс оф Індія» про Лева Силенка 

41. В індуської еліти помітне збайдужіння до політеїзму

42. Як Він писав «Мага Віру»

43. «Він посланий Дажбогом — Святим Духом України-Руси 

44. «Двоєвір'я пригноблює духовні сили народу».

45. Учитель освятив землю, на якій будуватиметься Святиня

46. Таємне видання «Мага Віри»

47. «Та віри чужої не смійте вторгати».

48. Ставиться основа Соборного Храму Святині Матері України 

49. Пророк Силенко і архиєреї віри Христової 

50. Є люди будівники, а є — руїнники 

51. «Я не можу відректися від себе» 

52. «...Немає української православної церкви».

  Що сказав Добролюб Лимар тиждень перед смертю. 

53. «Прийшов, щоб їх розбудити» 

54. За незалежність емблеми України-Руси 

55. «Переоцінка Духовної Вартости»

56. «Ні, це не «Віра Предків наших»!» 

57. «Силенкова віра в Дажбога входить у свідомість

       Української інтелігенції»

58. Віра оправдана природою і наукою

59. «Що є з їх народу Пророк»

60. Чи найбільший Пророк жидівський Мойсей

народився і жив в Ізраелі?

61. «Не шукаймо себе там, де нас немає» 

62. 28 травня 1992 р. Статут Громад вірних РУНВіри

зареєстрований в Уряді України

63. Ні, РУНВіра не міфологія 

64. 21 серпня 94 року відзначено 30-ліття

проповідування РУНВіри 

65. «Ми силенкияни»

1. «Учителю, добре, що Ви є»

У МАГА ВІРІ читаємо слова, натхнені Великою Душею:

«У безмежних зоряних просторах, як непомітна піщинка на березі моря, загубилася наша прекрасна Земна планета. У її чарівній колисці виколисується тайна Майбутнього. Може, вона, знесилена непередбачливим умом дітей своїх, вибухне, знову стане палаючою зорею?..

І тоді в космічне горіння перетвориться дихання сучасного Людства. О Дажбоже мій, падіння і вознесіння помічників (внуків) Твоїх відбувається на Твоїх невидимих безтілесних долонях!» — такі поставали у Нього роздуми, коли Він у зоряні ночі сидів самітній, замріяно дивився на небо. Думами сягав у простори Всесвіту. Він вважає, що Людство, живучи на чарівній планеті Земля, недбайливо ставиться до неї. Наносить велику шкоду полям, рікам, повітрю.

«Ми, внуки Дажбожі, тисячу літ тому здійснили помилку. Ми виступили проти милостивої Матері Природи, проти природньої суті «Я» людського. Ми зреклися рідної Духовости, яка була проявленням нашого буття, яка була найвластивішою для нашого тіла, для нашого підсоння, для нашого темпераменту, для наших чуттів, для нашого магнітного поля.

Ми помилилися. І сьогодні не тільки помилку виправляємо, а й по-новому осмислюємо Минуле і Сучасне, щоб відважніше, щоб кмітливіше відчинити двері Майбутнього». МАГА ВІРА.

Лев Силенко, вникаючи в суть життя свого Народу, інтуїтивно відчув, що Його рідний Народ під тиском ворожих сил зійшов з рідної дороги життя. Століттями живе як блудний син. Бачачи це, Пророк глибоко в душі відчуває біль, святе обурення.

У Святому Письмі МАГА ВІРА читаємо: усе, що на планеті Земля, підвладне вічним змінам — такий закон Космосу. Людство йде вперед і багатіє новими здобутками цивілізації і культури. Йому потрібна Переоцінка Духовних Вартостей.

Переоцінку тепер здійснює Він, Лев Силенко, потомок Заратустри і Будди. Заратустра і Будда були прямими нащадками (великими синами великої Скитії).

Лев Силенко звістив нову релігію (нову не тільки в Україні, а й на усьому Європейському конти­ненті). Він збагачує духовність Європи новим розумінням Бога, досі на планеті нашій незнаним. Він Сонячний Гість.

«До Народу прийшов я у гості,

Погостюю і знов відійду.

Душу чулу, і мислі, і кості

На Жертовник Вітчизни кладу», — пише Він у книзі «Гість з Храму Предків» («Мага Врата»).

Погостює і відійде у Світло. Та світлодайні мислі, ним об'явлені, житимуть в тисячоліттях. Він увібрав у своє Єство кращі духовні скарби Людства, їх переосмислив. І показав для Людини шлях Нового Духовного Народження.

Силенковий шлях спасенний тому, що у ньому немає забобонів, шаманських навіювань, темної містики. Немає того, що тримало Людство тисячо­ліття у тьмі неуцтва. Силенкова віра в Дажбога йде в парі з найсвітлішими здобутками науки. Його концепція Єдиного Господа Дажбога збудована за законами Всесвіту, якому підпорядкована Людина нашої прекрасної Планети.

У журналі «Київ» (ч. 2, 1994) Він пише: «Я вірую: Дажбог Свідомість Світу. Людина постала з Свідомости Світу. Свідомість Світу — самоволодіюча Всевишня Сила. Дажбог — Світло, Безмежність, Віч­ність, Гравітація, Самонаснажуюча (вічна, незнищима) Дія (Енергія) несвідомого і свідомого буття.

Наше слово «свідомість» постало з санскритського слова «свадамая», що значить «самоволодіння», «самоствердження». З двох слів, поширених у «Ведах», «да» і «ба» на світанку нашої історії було оформлене величне слово «Дажбог», тобто Датель буття.

Лев Силенко влітку 1964 року почав на ротаторі видавати журнал «Рідна Віра» (накладом 950 примір­ників) у Вінніпезі (Канада). Він (у спогаді) зазначує: «Є рідна мова, є рідна хата, є рідна школа, але досі ніхто і ніде не сказав, не написав, що в українців є Рідна Віра. Це тому, що в українців віри чужі, принесені з Римської імперії, з Азії».

З назви журналу «Рідна Віра», який ширився в Діаспорі, постали терміни Рідна Віра, рідновіри, рідновір, рідновірський, які тепер часто стрічаємо в газетах, журналах і книжках в Україні.

У 1966 році Силенко почав у Чикаго видавати часопис «Самобутня Україна», в якому, зокрема, написано, що Україна ще не має української інтелігенції, і в цьому причина її несусвітнього горя. Українці з дитячих літ виховані у школах чужої духовости, чужих інтерпретацій історії України, не мають ні чіткої української свідомости, ні виразного українського способу мислення. В українців поняття Бога, релігії, моралі і культури пригноблені іноземними поняттями.

Є переконання: духовні вартості тієї чи іншої релігії в житті людей відіграють важливу роль. Учитель Силенко в своєму вченні проявляє релігійну толерантність, зазначуючи: чим більш благородна релігія, тим більш вона толерантна. Релігія, яка навчає вірити в Бога і милосердно ставитися до людей, правдива релігія. Але це не значить, що людина повинна шукати релігію, приглядаючись, яка краща. Усі добрі матері добрі. Та найкраща мати рідна. Зі всіх добрих релігій найкраща релігія рідна. І так каже індус, сповідуючи індуську віру, юдеєць, сповідуючи юдейську віру, японець, сповідуючи японську віру. Але так ніколи не скаже сповідник інтернаціональної релігії, бо в нього немає національної моралі. Він вибрав чужу релігію і каже, що вона найкраща, бо він її вибрав. Релігія в достойного сина Народу — це рідна мати. Хіба матір можна вибирати і казати, що з різних матерів вибрав найкращу?!

Пророк каже: «Неморально від рідної релігії відрікатися і поклонятися іноземним святощам. Коли рідне недосконале, зроби його досконалим. Коли воно бідне, зроби його багатим. Не будь приймаком у храмі іноземних розумінь Бога, моралі, культури. Будь майстром свого «Я». Чим більш толерантна релігія, тим більш вона досконала. Хто сильний, той не боїться слабшого за себе. Усі слабкі і недосконалі релігії жорстокі, нетолерантні, вони бояться тієї чи іншої релігії, в яких є світліші і могутніші ідеали, благородніше розуміння Бога».

Учитель Силенко своїми мислями звеличує Єство Людства. Він є Його світлим Генієм.

Більшість українських інтелігентів в історії релігій світу мало орієнтується. Вважає, що така релігія, як юдейо-християнізм, є мірилом всіх вартостей (ніби інших релігій на планеті Земля немає). І тому до кожної релігії ставиться з упередженням, байдуже або просто глумливо, мовляв, пережиток, забобонність.

Є багато світлих умів, які в християнській релігії бачать анти науковість, забобонність. У Святому Письмі МАГА ВІРА (у Сімох Законах Правильного Життя) подано нове розуміння релігії і її призначення. Українське розуміння Бога нічого спільного з юдейо-християнізмом не має.

Учитель Силенко каже: «Я вірую: Дажбог — Правда, Любов, Милосердя. Я в Дажбогові, і Дажбог у мені. Немає віри вищої за Правду, Світло, Любов, Милосердя. Дажбог Єдиносуший і Всюдисущий, і тому Він не потребує амбасадорів (менших, більших богів чи демібогів). Крім Дажбога немає бога».

Пророк Силенко звішує: «Дажбог — Всевишня Многопроявленість. Дажбог діє як жіноча суть в жіночому світі. Дажбог діє як чоловіча суть у чоловічому світі. І це відноситься до тваринного і рослинного світів на планеті Земля.

Дажбог Святий Дух України-Руси. Один, так як одне сонце в небесах, так як одне серце в людини, так як одна мати в дитини. Дажбог життєтворне Світло, ми в Світлі і Світло в нас. Немає віри, вищої за Світло. Ми — діти Дажбожі. Україна — Храм Дажбожий, наша рідна хата. Любити Дажбога — значить любити духовну незалежність Народу, любити Вітчизну правильною, благородною любов’ю».

Учитель навчає: любов до Дажбога повинна бути діюча. Треба не тільки співати пісень про ріки, поля, небо, а й дбати про їх чистоту, непорочність. Від їхнього здоров’я постає здоров’я дітей України.

Коли Силенка запитали, чи в РУНВірі є ідоло­поклонство, Він відповів: «У РУНВірі немає ідолопоклонства. Хіба Святий Дух, Правда, Любов, Воля, Милосердя мають образ, стать ? Господь Один, а релігій багато тому, що є багато неоднакових богорозумінь. Є богорозуміння індуське, юдейське, юдейо-християнське, японське, китайське, арабське. У РУНВірі є українське богорозуміння. Всевишній Господь ніякому народові не заборонив мати рідне розуміння Господа і називати Його рідним іменем.

Українці мають світлу душу. У РУНВірі розуміння Бога світле, божественне. І так як юдеї називають свого Господа по-рідному Саваот, а араби по-арабському Аллах, так українці мають назву Господа рідну — Дажбог.

Українці, визнавши Святе Вчення рідного Пророка, перестають бути духовними сиротами. Приймаками у храмах чужих релігій. Українці, як пише МАГА ВІРА, стають майстрами свого духовного «Я».

* * *

Рідний Пророк народжений у степах України, вийшов з лона свого Народу. Він добротний, як добротна многостраждальна душа України. Він своєю душею обіймає душу Людства. Каже слова, які перед Ним не казали Пророки Азії (юдеї), творці догм римського католицизму чи візантійської ортодоксії: «Всі релігії на світі, які проповідують віру в Господа і навчають людину любити людину, правдиві віри.

Та є рідна мати, і є чужа мати. Є Рідна віра, і є Чужа віра. Неморально до рідного повернутися спиною, а перед чужою духовністю стояти на колінах «со страхом і трепетом». Неморально чужу матір любити більше, ніж рідну».

Милосердний і Всеправедний Господь Дажбог, якому силенкияни поклоняються, нікого не карає пеклом і нікого не розсолоджує раєм. Пророк каже, що пекла під землею немає і раю на небесних просторах немає. Рай і пекло є в душі людини. Людина, живучи в розкошах чи бідноті, має рай в душі, якщо вона добродійна, милосердна. Добрі вчинки, нею здійснені для Вітчизни й людей, облагороднюють її. В її душі рай — щасливий спокій, світлі хвилювання, у неї правильне мислення. І люди їй милі.

МАГА ВІРА пише: «Життя варте того, щоб його любити і не затруювати його чорними хмарами зла і ненависти. Світло походить від Світла. Добро походить від Добра».

Учитель Силенко каже: «Є пекло в душі тієї людини, яка, живучи в розкошах чи бідноті, знедолює себе злочинами, жадністю, забобонністю, сліпим егоїзмом. її злі вчинки, її неправильне ставлення до себе, до ближніх і до життя знищили рай в її душі, знищили спокій, і вона страждає. І це страждання їй не дає можности відстояти себе і боротися з різними недугами і життєвими перешкодами. Вона не має змоги ні правильно мислити, ні правильно хвилюватися. І світ і люди їй неприємні».

З Силенкового Святого Вчення бачимо, що людина сама себе знещасливлює нижчими жаданнями і сама себе ощасливлює вищими жаданнями. Пророк дає такі визначення:

«Нижчі жадання: обмовство, об’їдання, пияцтво, заздрість, неточність, обманство, зрадливість, неорганізованість, дратівливість, злодійкуватість, бруд, улесливість, лицемірність, лінивство, байдужість, нетерпимість, сліпе самолюбство, забобонність, ворожбитство, жорстокість, служіння чужій духовності, свавілля, нарікання на долю, погоду, світ. Хто не здібний сам в собі поневолити нижчі жадання і причини, пов’язані з ними, той не здібний бути людиною вільною, шляхетною, успішною, світло-віруючою. І коли народ складається з таких синів і дочок, не буде він господарем у своїй хаті».

Учитель Силенко навчає: «Ми повинні стати народом, який свідомо наполегливо покращує своє єство і своє оточення. Ми повинні починаючи з дитячих років себе збагачувати навиками, які мають вищі жадання: вірність, точність, цілеспрямованість, зосередженість, організованість, відважність, працьо­витість, ощадність, тактовність, акуратність, мило-сердність, співчутливість, діловитість.

Коли народ складається із самодисциплінованих синів і дочок — великий він. Він коваль своєї долі, незалежний господар у своїй хаті».

Учитель Силенко має вдачу тих, які творять династії, імперії. Та Він покликаний до вищих духовних висот. Він творець Держави Духа — Засновник нової релігії (РУНВіри).

Він, Пророк, здійснює Переоцінку Духовних Вартостей. Звіщує Заповіді:

1. Розумій і люби Бога по-рідному.

2. Не поклоняйся чужоземним поняттям Бога.

3. Самовдосконалюй розум, душу і тіло.

4. Вір у себе.

5. Люби родичів своїх.

6. Виховуй дітей своїх у дусі Рідної Віри.

7. Шануй духовність Предків своїх.

8. Шануй свята Рідної Віри.

9. Не самозабувайся на чужині.

10. Не обмовляй.

11. Живи для добра Вітчизни.

12. Будь правдивим свідком.

13. Обороняй свої скарби і не привласнюй чужі.

14. Не люби ворогів Народу твого. Не будь рабом.

15. Не лишай в біді приятеля свого.

16. Не зневірюйся.

17. Люби дітей свого і чужого Народу.

У Святих Заповідях бачимо благородство, милосердя, вірність Батьківщині. Людяне ставлення людини до людини.

Лев Силенко пише в МАГА ВІРІ, що не можна почування доброї людини ображати, кажучи їй «не крадь», коли вона ніколи нічого не крала і не має у своїй вдачі нахилу до крадіжок. Очевидно, коли у спільноті багато крадіїв, то для них заповідь «Не крадь» потрібна, хоч злодії тому є злодіями, що вони на жодні заповіді не звертають уваги.

Щоб Святі Заповіді, які є в РУНВірі, успішно втілювалися в щодення, Пророк дав Сім Законів Правильного Життя:

1. Правильне Мислення:

а) Воля

б) Мета

в) Відвага

2. Правильне хотіння:

а) Любов

б) Справедливість

в) Послідовність

3. Правильне виконання:

а) Відповідальність

б) Точність

в) Дисципліна

4. Правильне ставлення до Себе й Оточення – Повноцінне «Я»:

а) Незалежне «Я»

б) Небайдуже «Я»

в) Узгоджене «Я»

5. Правильне Харчування:

а) Якісна Пожива

б) Національне Вариво

в) Обрядність

6. Правильна Любов:

а) Ненависть і ощадність

б) Співпереживання і Жертовність

в) Духовна Краса і Вірність

7. Правильна Віра:

а) Природне Народження

б) Блаженне Розуміння

в) Правильне Призначення

Сім Законів Правильного Життя потрібні, як хліб і вода. Свідомо їх впроваджуючи у щодення, родиться нова людина. З людей, які здібні самі себе впоряд­ковувати, створиться новий народ, народ з будуючими навиками.

У МАГА ВІРІ (48-й День, сторінки 1225 —1293) подані Сім Законів Правильного Життя повністю. У журналі «Наука і суспільство» (Київ) у числах 2, 4 за 1991 рік, і в числах 10, 11, 12 за 1991 рік, і від числа 1-го до 12-го за 1992 рік скорочено були поміщені Сім Законів Правильного Життя.

Понад дванадцять тисяч листів прийшло з міст і сіл України до США на Оріяну (Спрінг Глен, Ню-Йорк), де стоїть Соборний Храм Святині Матері України. Оглянула короби, в яких лежать листи, складені по областях.

Учителі, студенти, письменники, робітники, селяни запитують, де і як можна придбати Святе Письмо МАГА ВІРА, просять прислати фотографію Учителя Лева Силенка. Запитують, де і в якій родині народився.

Учителі пишуть, що вони у школі викладають учням основи Сімох Законів Правильного Життя. І просто благають вислати літературу РУНВіри, зазначують: дуже сумно, що досі МАГА ВІРА недоступна для багатьох в Україні.

В листі інженер В. С. зі Львова пише: «Скільки витрачено душевної енергії, часу, коштів на видання книжок впродовж декількох століть, у яких осуджується уніатство як зрадництво «батьківської віри православної». І навпаки — скільки витрачено душевної енергії, часу, коштів на видання книжок впродовж багатьох століть, спрямованих проти греко-православія. І скільки ця сварня завдала нашому народові душевних ран, роз’єднань, викликала ненависть українця до українця. І людей так втомила ця ворожнеча, під’юджена архиєреями чужовір’я, що вони хочуть відійти від юдейо-християнізму в ім’я спокою на душі, в ім’я національного щастя. Куди йти, де шукати спасіння?

І возрадувались душі українські: в Україні і по всьому світові прокотилася вістка, що прийшов рідний Пророк звістити українцям українське розуміння Єдиносущого і Всеправедного, Мило­сердного Господа з ім’ям Дажбог».

І часто в листах можна прочитати такого змісту слова: «Учителю Лев Силенко, добре, що Ви є. Нам тепер стало світліше на душі. Сама дійсність, що Ви є, дає нам силу. Є РУНВіра, яка зріднює нас, полтавців, киян, лемків, буковинців, гуцулів, січославців, одеситів, львів’ян. Світлий, Богом нам посланий Учителю, добре, що Ви є».

Листи роблять велике враження. І я подумала: «Люди, стрічайте Гостя. Стрічайте Рідного. Він несе Вам спасіння. Його почування і мислі керовані світлими таїнами Космосу. Він благословенний Всюдисущим, Всеправедним і Всемогутнім Дателем Буття — Дажбогом».

2. Який Він, і яке Мого ставлення до Оточення

Ідучи вулицею Ню-Йорка, Учитель глянув на дитину десь п’яти років, яка йшла позаду матері. Дитина зупинилася, усміхнулася до Нього. І Він усміхнувся до дитини. Я сказала Учителеві: «Це ж чужа». Він відповів: «Діти — найкращі люди. Я люблю їхню безпосередність, їхні обличчя радують мене, бо не бачу в них лукавства. Дорослі повинні вчитися у дітей щирості, світлого погляду на світ».

У «Біблії» юдейські Пророки, і в тому числі Пророк Ісус, якого юдеї відкинули, не навчають юдеїв любити дітей чужого народу.

Пророк Силенко любить дітей, незалежно якої вони раси чи племені, і в Його Заповідях читаємо: «Люби дітей свого і чужого народу» (Заповідь 17-та).

Учитель Силенко любить красу. Бачить її в природі, у красивих людях. Цінує чепурність, акуратність, скромність, вміння людини елегантно підібрати кольори одягу: спокійні і вгармоновані.

Який Він?

У паспорті Лева Силенка написано, що Він має ріст 170 см, блакитні з сіро-зеленим відтінком очі. Він родився у степовій Україні. І колір Його очей нагадує колір цілинного степу, де ростуть євшан-зілля, волошки, шовкова трава.

Силенко пише у поемі «Гість з Храму Предків» («Мага Врата»):

«Ум родився мій з чистого злата Українського світу-ума. Земле вічная, нене багата, Не один я, а Ти є одна!

Не один я, що кров твою маю І волошковий колір очей, І напій животворний черпаю Із твоїх вічно юних грудей».

Волосся у Нього темно-русяве. Такі очі і волосся мала Його мати.

Він стрункий, Його вага 62 кілограми. У Нього високе чоло, прямі густі брови, глибокі очі, ледь помітні вилиці, короткий прямий ніс, середньої величини губи. Зовнішній вигляд Учителя мені нагадав опис грецького історика про те, як виглядав князь Святослав Хоробрий. Він також мав середній зріст, русяве волосся і невеликий прямий ніс.

Учитель ходить у світлій одежі, переважно білого, синього та пшеничного кольорів.

Силенко милосердний як людина. Його мило­сердя природньо проявляється поза Його волею як властивість Його Єства.

Учитель не виявляє прихильності до людей тугодумних, хитруватих, лукавих, ледачих. Він просто не чується добре в їхньому оточенні. Каже, що такі люди Його втомлюють.

На основі спостережень бачу: до кожної людини Учитель ставиться з увагою і батьківськими почуван­нями. Не має значення, хто та людина — освічена чи неписьменна, молода чи стара, бідна чи багата.

Глянувши на людину, Він може відчути, що її турбує, що її радує. І людина не на сповіді, а так, ніби на сповіді, розповідає Учителеві про таємниці своїх особистих клопотів, успіхів. Знає, що Учитель про це нікому не скаже. Учитель переймається горем кожної людини, хоче помогти порадами, старається добрим словом покращити їй настрій.

Він любить бути на самоті. Каже: там, де шум і крик, не народжуються високі мислі.

Юнаком опинившись на Чужині, Він довгі роки прожив далеко від Батьківщини. Та Чужина не змінила Його вдачі і не вплинула на формування Його поглядів на себе, на свій Народ, на Світ. Його серце не здібне залюбитися в чуже, забувши рідне. Він, мандруючи по багатьох країнах Світу, на народи і їхні землі дивився очима Українця. Він понад усе любить Україну. На чужинах журився, що не може вільно йти по селах і містах своєї Вітчизни.

У поемі «Гість з Храму Предків» Силенко пише:

«Хто я є? І які вчив науки? — Люд питає. — Де правду черпав?» Я учив сам себе. Сміх і муки Українські душею пізнав.

Сонце, небо, прекрасна плянета, Де Вітчизна моя — моя кров, Мені дарили натуру поета, Для душі скарб нетлінний — любов.

Вчення хитрі, глибокі, як море, Я роззброїв, натура така:

Хто злі страсті в собі переборе, В того доля гірка — не гірка.

Хто я є? І які вчив науки? Хто гострив мої мислі і де? Я від вас рятував, вчені круки, Ум і серце моє молоде.

Учитель згадує: «Коли я був молодим, мені нерідко снилось, що йду зеленою долиною, потім піднімаюся і лечу, як птах. І так легко лечу, без перешкод. Тоді до мене в гості приходила небесна легкість. Усе тіло і душу мою охоплювала божественна енергія, дивне натхнення. Я не знаходжу таких слів, щоб це світле почування передати. І це не тільки в сні. Бувало, йдучи, мені здавалося, що я не доторкаюся до землі: тіло моє таке легке, приємною наснагою осяяне.

Не часто до мене приходило таке почування, але воно завжди було моїм найкращим гостем тоді, коли я писав МАГА ВІРУ».

Силенко не любить розповідати сам про себе. Каже, що це нагадує хід по дорозі вже пройденій.

Коли Учителя запитали, якого Він року народження, усміхнувшись, Він сказав: «Я вічний, Вічність не родиться. Я жив у Трипільському селищі над Дніпром 6000 літ тому. Я брав участь у походах володарів Антії-Скитії-Руси, у походах царя Святослава Хороброго. Мій Народ вічний. Я жив, живу і житиму в Народі. Народ в мені. І я в Народі».

Він безпосередній у спілкуванні. У Його реченнях слова добірні, зігріті теплом Його вразливої душі. Він уважний слухач. Терпеливо кожну людину вислуховує. У МАГА ВІРІ є поучення: «Тільки той уміє бути добрим промовцем, хто вміє бути добрим слухачем».

Учитель розмовляє з кожною людиною спокійно, переконливо. Я була присутня під час зустрічі Учителя з професором-істориком з Києва В. Уляничем. Лев Силенко розповідав Уляничу про Скитів і їхню військову стратегію, про Геродота, який неправильно передав у своїй книзі імена скитських володарів, а також імена богів.

Наприклад, Геродот пише, що у Скитів була богиня Табіта. Грецький історик записав, на думку Силенка, ім’я богині неправильно. І цим дезорієн­тував багатьох дослідників скитської історії.

Силенко стверджує, цю у Скитів була богиня Тапіта (богиня родинного тепла, вогнища). Грекові було тяжко передати правильне написання скитських імен.

Учитель говорить про Скитів як про своїх рідних Предків, яких Він повернув в історію свого народу. Вони на гураганах історії були загублені, тому був перерваний корінь декількатисячолітньої історії Оріяни-Скитії- Руси.

У Його помешканні дорогих меблів немає. Лише необхідне: довгий дерев’яний стіл, збитий з дощок, декілька стільців, три великі, на всю стіну, стелажі, заставлені книгами.

На стіні у Його помешканні у рамці під склом є пучок зілля з українського степу, колоски, у вузлику земля, привезена з Трипілля. Є кілька картин з краєвидами Дніпра, Трисуття в обрамленні сонячного проміння, велика мапа світу і поруч мапа України.

Учитель каже, що ніяких матеріальних благ, хатніх вартостей, ніякого рухомого чи нерухомого майна Йому не потрібно. Усе це тлінне і не приваблює Його. Щаслива та людина, яка не є прив’язаною до матеріальних розкошів.

У Ню-Йорку Учитель зупинився біля Юніон Скверу: на п’єдесталі застиг у русі Магатма Ганді, який тримає високу палицю в руках, і тільки коротке одіння прикриває Його тіло. Силенко стоїть у задумі кілька секунд, дивлячись на пам’ятник, потім каже: «Велика душа Магатма Ганді міг появитися в Індії, яка майже вся вегетаріянська. У індусів розвинене почуття милосердя. Коли голодував Ганді, дітки до Нього йшли зі шматками хліба і просили Його, щоб Він не відмовлявся від їди. Індуські люди страждали стражданням Ганді, обожнювали його вірність Матері Індії.

Українці, ставши християнами, занедбали пошану самі до себе. Обожнюють синів чужих народів, наприклад юдейського, московського, а до страждань рідних синів ставляться збайдужіло, з недовір’ям і часто — із зневагою. Бачу цю неморальність, і сумує душа моя».

Сказавши ці слова, Силенко йшов далі і побачив на лавці голубку (у Ню-Йорку багато у парках голубів). Він присів, дивиться на голубку, а голубка дивиться на Нього. Він каже: «Ти така гарна і мила, мені неприємно, що в цю хвилину я не можу дати тобі крихти хліба».

Є люди, які, йдучи вулицею, ні на кого і ні на що не звертають уваги. Учитель Силенко на людей, які течією проходять мимо Нього, дивиться, як на книгу, яку Він читає. На обличчях впізнає вдачі і настрої людські.

Є чимало у Ню-Иорку бездомних людей. В основному вони є тихими і добрими. Немає у них агресивних настроїв. Силенко звернув увагу: по вулиці йде сива середнього віку людина, зігнута, несе на плечах різні торбинки — всю свою життєву необхідність: одежину, посудину, одіяло та інші дрібниці. Видно, людина відмовилася від тієї допомоги, яку дає американський уряд бідним людям. Спить там, де його застане ніч.

Запитала: «Учителю, які у Вас постали роздуми, дивлячись на цю людину? » Він відповів, що ця людина поставила душевний спокій понад усе. А там, де спокій на душі, — блаженство. Сучасна цивілізація стомлює людей, виснажує душевну енергію, робить насильство над мислями, над незалежністю людського «Я». І людина чинить протест: байдужіє до всіх і до всього. Є якісь хиби у змісті сучасної цивілізації. Тому треба зробити переоцінку її вартостей.

* * *

Лев Силенко є Людиною всесторонньо обдарованою. Ще будучи школярем, Він любив малювати краєвиди. Учителі вірили, що з Нього виросте добрий художник. Він писав вірші, оповідання, п’єси. Був режисером шкільного драмгуртка, який сам організував, добрим декла­матором.

Коли прибув до Канади, написав два кіносценарії і один з них продав кінопродюсерові Б. Солукові, а другий Б. Берестові в США.

Кінематографічна діяльність Силенка була недовго­тривалою. Він зняв фільми (16-міліметрові) чорно-білі і кольорові: «Годинник б’є 12», «Слідами українських піонерів», «Пісня Мазепи», «Тропічна кантата» (кінорепортаж з життя країн Центральної Америки), «Серце матері» («Дитина і дві матері»). Він написав сценарії до цих фільмів, був режисером-постановником, кінооператором, монтажистом і продюсером. Діяльність Силенка з ділянки кіномистецтва відзначена у книзі «Історія україн­ського кіно», виданій в 1962 році Науковим Товариством ім. Т. Шевченка в Ню-Иорку. Автор книги Борис Берест, відомий в Діаспорі діяч в галузі кінематографії, пише: «Талановитий письменник і запальний публіцист, непересічнії й поет і плодовитий кіносценарист Лев Силенко (Орлигора) за короткий час на голову переріс як самого себе, так і своїх колег-фільмарів. Вже тепер можна констатувати факт, що Силенко виявився найплодовитішим постановником і режисером українського кіно поза межами Батьківщини. Він, продукуючи свої фільми, особисто очолював увесь технічний і мистецький процес. Силенка називають піонером Вільної Української Кінематографії в Канаді» (с. 190—192).

Маючи талант драматурга, режисера, Він створив величаві обряди РУНВіри, які подані в «Священній Книзі Обрядів».

Лев Силенко любить музику бадьору, енергійну, неохоче слухає пісні чи мелодії журливі, сентиментальні. Каже, що така музика без потреби розслаблює душу тоді, коли вона потребує зцілення і бадьорости. Йому подобаються пісні, виконані соло. Він має добрий голос, але співає тільки сам для себе. Святинним пісням, які Він написав, дав мелодії (тексти пісень поміщені в Катехизисі «Навчання. Пісні. Молитви»).

Є письменники, поети, які будь-коли де надруковану статтю чи вірш зберігають в архіві як якусь цінність. Лев Силенко в багатьох газетах, журналах, книжках друкував свої вірші, оповідання, публіцистичні статті, рецензії на книги. Але майже ніколи нічого надрукованого не зберігав. Щоб все це зібрати, треба переглянути, починаючи від 1947 року, архіви газет «Свобода» (США), «Український самостійник» (Мюнхен, Німеччина), «Народна воля» (Піттсбург, США), «Новий шлях» (Торонто, Канада), «Український голос» (Вінніпег, Канада), «Визвольний шлях» (Лондон, Англія), «Канадійський фармер» (Вінніпег, Канада), «Батьківщина» (Торонто, Канада), «Українське народне слово» (Піттсбург, США), «Гомін України» (Торонто, Канада), «Українські вісті» (Новий Ульм, Німеччина), «Українське слово» (Париж), журнал «Київ» (Філадельфія, США) та інші видання.

Щоб всі ці матеріали зібрати і видати, був би не один том.

Глибокодумний, зосереджений і цілеспрямований Учитель Силенко завжди на перше місце ставить Святість РУНВіри, а потім особисті справи. У інтерв’ю з головним редактором «Молоді України» Володимиром Боденчуком Він сказав: «Особистого життя я не мав і не маю. Мріяв одружитися — мати гарну дружину, милих діток. Та в душі відчув, що світла духовна сила Дажбожа кличе мене, Силенка, всю енергію життя віддати для утвердження Незалежної Духовности Народу. Мої мислі, почування не всім зрозумілі.

Очевидно, коли б я мав дружину, дітей, був би зобов’язаний жити для них і цим ослабив би свою працю для РУНВіри».

Коли Боденчук запитав: «Бачу, Ви зовсім самітній?», Учитель відповів: «О, ні — я не самітній, я дуже багата людина: усі, хто визнають мою віру в Дажбога Єдиносущого, Милосердного, мої рідні духовні діти, і в ім’я їхнього щастя я живу» («Молодь України», 4 серпня 1994).

Учитель Силенко не тільки устійнив Сім Законів Правильного Життя, Він сам їх втілює в щодення. Він вимогливий сам до себе. І це Йому допомогло написати МАГА ВІРУ, заснувати ОСІДУ РУНВіри.

Розмовляючи з науковцями, лікарями, композиторами — знайомими Учителя, чула, що Силенко природньо володіє шостим почуттям, якого не існує у звичайних людей. Йому властива висока орієнтація в обставинах, оточенні і пізнанні людських характерів. Є в Нього велика сила збудження і водночас велика сила гальмування, Він свідомий майстер свого Єства.

Одного разу я почула від Учителя такі слова: «Я не можу жити не працюючи. Бездіяльність мене втомлює і викликає почуття страху: марно прожитий день навіки викреслений з життя. Працювати, прямуючи до мети, значить продовжувати свій вік, бо тільки там є життя, де є творча дія. Усі люди бездіяльні самі себе позбавляють світлого кола життєдайної радости. Красиво прожив роки той, хто у праці відчував приємність і світле натхнення».

Він має дар швидко знайомитися з людьми і викликати довір’я в людей. З кожною людиною знаходить тему для розмови з різних ділянок життя: від побутових тем до високих матерій науки.

Я спостерегла: коли Учитель йде вулицею міста, часто незнайомі люди вітають Його, Він чемно відповідає. І це, може, тому, що хода Його впевнена, і в людей створюється враження, що йде поважний впливовий чоловік.

Він все своє життя читає, і, здається, немає такої години, щоб не читав.

До харчів ставиться невибагливо, їсть мало, стримано. Споживає харчі прості, які мають натуральний смак і запах, є свіжими і без жодних присмаків: переважно городину, фрукти. Рибу, м’ясо їсть рідко. Алкоголю не вживає, каже, що горілку треба пити тільки як лік, а не шукати в ній приємности. І тютюну Він ніколи не палив.

Учитель каже, що життя на планеті Земля дуже гарне. Не треба його перетворювати в страждання. Не треба об’їдатися, обпиватися. Не треба затроювати душу сварнею, заздрістю, робленням кривд ближнім своїм. Не треба стомлювати себе голосними і порожніми суперечками. Життя на планеті Земля справді прекрасне: і сонце, і небо, і ріки, і гори... І треба вміти з ними жити, єднатися з чаром Матері Природи.

Лев Силенко любить життя, але в Нього немає сліпого замилування життям.

Він каже: «На планеті Земля я гість. Прийшов із Вічности Дажбожого Світла. Погостюю і відійду у сяйво Світла Дажбожого. І в Царстві Духа Предків буду щасливим, що життя, яке дав мені мій Народ, я не змарнував. Усе, що мені дав Народ, я повернув Народові».

Він вважає, що Царство Духа Предків — це Вічність народного Єства, в якому закодоване Минуле, Сучасне і Майбутнє Народу України-Руси.

3. Чому Заратустра, Будда, Конфуфй, Іошия, Магомет відійшли від багатобожжя

Я прийшов з Храму Предків, з Трипілля, 

П’ятдесят мандрував я століть. 

Бачив війни, і мир, і привілля, 

Оріянські шляхи — їхню кміть.

Лев Силенко, «Гість з Храму Предків»

Перші духовні вогнища на планеті Земля не тільки постали над Дніпром, а й, змінюючи форму і зміст, поширилися на всіх материках. Йшли тисячоліття, розквітала, ниділа, занепадала і знову оживала духовність Трипільських потомків. Предки Пророка Заратустри, Пророка Будди та інших творців великих духовних революцій походять з Дніпра.

Він, Силенко, Син Дніпра, праправнук запорожця Сили, потомок Скитів, каже: «Щоб успішно йти в Майбутнє, треба правильно знати Минуле. Знати Світ народження і формування духовности люд­ського єства». Він у МАГА ВІРІ обґрунтовано стверджує, що на берегах Священного Дніпра оформився тип Білої Людини, її образ і її мова. Самоутвердилася хліборобська Трипільська культура. І постали перші розуміння Бога.

І з Оріяни-України шість тисяч літ тому виходили роди і племена на Південь — на долини Тигру, Єфрату, на Північний Захід Індії — на береги Інду і Гангесу. І на Захід Європи — на побережжя Егейського моря, в Пелопонес і Крит, на береги Тибру, Рейну, на узгір’я Скандинавії.

Він, Лев Силенко, світовий мандрівник. У країнах Америки, Азії, Європи уважно приглядався до стилю життя народів. Цікавився їхнім походженням, їхнім коренем і їхніми вдачами. Заглиблюючись в історію Людства, Він переконливо бачив, що коріння народів Білої раси оформилося над берегами Дніпра. І підтверджують це книги, видані в Англії, Франції, Італії та інших країнах.

Правда, в книгах (в більшості) зазначена не Україна, а «Південна Росія» чи «територія на північ від Чорного моря», і подані назви рік — Дніпро, Десна, Прип’ять, Дністер, Дінець, є схеми-мапи, на яких чітко зображена територія сучасної України.

Лев Силенко пішов у гості до Трипільців, безпосередніх Предків своїх, які запалили Перші вогнища культури і цивілізації Індоєвропейських народів. Загадкові надприродні сили єднали Його з Трипільцями.

Він каже: «Я маю їхній образ, їхні очі, їхні кості, вдачу їхнього Єства». І ця Його зрідненість з Предками освячена божественною святістю. Він у своїй душі відчув дихання Предків. І чув їхні слова: тата (тато), пава (повітря), вар (вар), вода (вода), ката (хата), каласа (колесо) і сотні інших слів, які й сьогодні, як пише МАГА ВІРА, живуть у мові Українського Народу.

Пророк звіщує: «Хто хоче мене позбавити Майбутнього, той прагне в мене відібрати Минуле. Моє «Я» живе в «Я» моїх Предків. Я є в Минулому, Сучасному і Майбутньому».

З таких Його помислів, світоглядних почувань1 можна зрозуміти, чому Він став Засновником РУНВіри — нової релігії в Європі.

Знаємо: у всіх народів первісні релігії були політеїстичними — мали сотні і більше богів, легенд, казок, у яких освячена забобонність. І так повинно було бути, бо Людство переживало період свого духовного дитинства, шукало відповіді на сотні запитань, відчуваючи страх перед магією того чи іншого божества. Уявлення про світ, знання! первісної людини відповідали рівневі розвитку суспільства.

У МАГА ВІРІ читаємо, що більше ніж 2500 літ тому на планеті Земля пройшла хвиля могутніх духовних революцій, які змінили Життєвий Шлях Людства. З роду Оріянського (Скитського), прибулого до Персії, вийшов Спітама Заратустра. Він відійшов від багатобожжя, Яке сповідували Іранці (Перси). Він бачив у багатобожжі причину, яка гальмує духовний розвиток Народу, тримає людей у тьмі забобонства.

У той час перси в основному були мандрівними пастухами. Заратустра вважав, що треба персам розвивати хліборобську культуру, відійти від багатобожжя і визнати віру в Єдиний Світлий Розум (Агура Мазду). Заратустра Казав, що людям потрібна світла мета, і їх має зріднювати, об’єднувати, зміцнювати і звеличувати віра в Єдиносущого Бога Агура Мазду.

У Індії, як це бачимо в «Упанішадах», постало поняття Брагми, як Всемогутнього Бога. У Китаї Конфуцій ширив нові закони моралі, релігійних почувань людини. Цар Іошия у Юдеї скасував віру в багатьох богів і племенного бога Авраамового, Ісаакового проголосив єдиним богом з ім’ям Саваот, (Читай «Святе Вчення» Учителя Силенка, Суть перша, 6; «Біблію», 1 кн. Мойсея, 31, 30—35; Пророк Єремія, 10, 5; 2 кн. Царів, 21, 21; 23, 5 —16).

Відомо: первісні юдеї вірили, що є Вівця (богиня), і вони її називали Рах-еля і їй поклонялися. Звідси походить ім’я Рахеля, Очевидно, у юдеїв боги відображали світогляд пастухів, бо юдеї на початку своєї історії були мандрівними козопасами, вівце-пасами. З життям хліборобів ще не були озна­йомлені.

У «Біблії» зазначено: «Скільки бо городів у тебе, Юдеє, стільки й богів у тебе» (Пророк Єремія, 11, 13), і кожен юдеєць кадив своєму божкові, божків іншого юдейця сусіда не визнавав. Многобожжя роздрібнювало плем’я юдеїв і сіяло між ними ворожнечу. Тому самий інстинкт племенного порятунку підказав кращим синам Юдеї об’явити віру в єдиного Бога Саваота (Єгову). І навколо віри в Саваота об’єднати усі юдейські роди (детально про вчення Заратустри, Будди і про розвиток юдаїзму Лев Силенко пише в МАГА ВІРІ).

Скит (принц) Кутама (Гаутама) Будда побачив, що віра в сотню богів, яка є в Індії, тримає народ в полоні забобонів. Доля тієї чи іншої людини, мовляв, залежить від примх того чи іншого, більшого чи меншого Бога чи демібога.

Будда закликав індусів відійти від багатобожжя і взагалі перестати вірити в богів, бо вони нічим не покращують долю людини. Він казав, що коли боги добрі, всесильні і опікуються людиною, то чому людину постійно обсідає горе, хвороби, болі, страждання?

На думку Будди, краще, коли людина свідомо сама буде покращувати вдачу свого єства, а не шукатиме при допомозі віри в численних богів спасіння. І брагмани осудили Будду як безбожника, бунтаря. Будда був твердо переконаний в тому, що його вчення правильне. Його підтримали перші послідовники, які відійшли від віри в багатьох богів

Багатобожжя (політеїзм) — нижча форма релігії, яка була 5—6—7 тисяч літ тому і яка й тепер є між племенами у джунглях Амазонки чи в інших відсталих закутках нашої планети. І вже 2500 літ тому передові світочі Людства Заратустра, Конфуцій, Будда, Іошия, Магомет та інші відійшли від багатобожжя, утверджуючи між своїми народами концепцію Єдиного Бога.

Першим великим Реформатором, який у світі релігії утвердив монотеїзм, був Спітама Заратустра. Він у Персії (Ірані) скасував багатобожжя і звіс­тив віру в Єдиносущого Господа Агура Мазду.

Заратустрове поняття монотеїзму мало вплив на утвердження монотеїзму в Юдеї.

В історії юдеів є три неоднакових розуміння Господа Саваота. Перше: Саваот (Єгова) є одним з численних богів у стародавній релігії юдеїв, були бо боги Азазель, Рафаїл та багато інших (і про це пише «Біблія», зазначаючи, що в Юдеї кожне селище має своїх богів).

Друге розуміння Саваота: цар Юдеї Іошия 2600 років перед Христом, щоб об’єднати юдейські селища і міста, проголосив віру в Єдиного Господа Саваота, Бога народу юдейського, скасував між юдеями політеїзм.

І третє розуміння Саваота, Бога народу юдей­ського, об’явлене Ісусом у «Євангеліях».

У Силенковому «Святому Вченні» читаємо:

Христос у християнському світі один. Але є три сотні християнських сект. Кожна з них інакше інтерпретує вчення Христа. Одні секти визнають, що Ісус є Богом. А інші вважають, що Христос був тільки Помазаником, і народжений він так, як і кожна людина: вони не визнають непорочного зачаття і не звуть Марію богородицею. Є римо-католицьке розуміння Христа, є греко-католицьке, греко-православне, є лютеранське та інші розуміння Христа.

У арабів є два розуміння Господа Аллаха. Перше розуміння визначене в багатобожній арабській релігії. Аллах у ній є одним з головних богів, яких у Арабії було близько 360. Пророк Магомет скасував багатобожжя і об’явив нове розуміння Аллаха, яке визначене в «Корані». Отже, є розуміння Аллаха поганське, тобто політеїстичне. І є розуміння Аллаха монотеїстичне, Магометове: крім Аллаха немає бога. В українців є два розуміння Бога. Перше: тисячу років тому Дажбог був одним з численних богів в багатобожній вірі України-Руси. Це була релігія нижчої форми, як і кожна релігія політеїстична, тобто багатобожна. І друге розуміння: Пророк Лев Силенко є першою в історії Людиною, яка звістила українське розуміння Єдиносущого Господа з ім’ям Дажбог. Дажбог Всюдисущий і Всевічний. Він не потребує амбасадорів у формі більших чи менших богів. РУНВіра — релігія вищої духовної довершености. У РУНВірі є абсолютний моно­теїзм.

* * *

На початку 30-х років нинішнього століття в білій глиняній хатині, критій соломою, у золотоносний вересень, над Дніпром, в родині Оріян (хліборобів) (2500 літ після Заратустри і Будди) народився потомок Скитів, Засновник нової європейської релігії, в якій визначена нова концепція Господа з ім’ям Дажбог.

Він (Лев Силенко), Посланик Дажбожий. У Його Єстві втілені найсвітліші ідеали Учителів Людства — Заратустри, Конфуція, Будди, Ісуса, Магомета, Ґуру Нанакі та інших світочів. Він їхні вчення осмислив і на благо Людства показав Шлях Нового Духовного Народження.

Він натхнений Дажбогом, славить Дажбога. Вірує: Дажбог — Світло, Любов, Милосердя, Гравітація, Правда, Святий Дух. Він каже: Дажбог в мені, і я в Дажбогові, крім Дажбога немає бога.

Хто читає МАГА ВІРУ, відчуває: Пророк керований світлом Всесвіту. Його душа обняла болі Людства, так як обіймає добра мати новонароджене дитя. Він прийшов тому, що така воля Господня. Він не міг не прийти. Не міг прийти раніше чи пізніше. Він прийшов напередодні нового ходу історії Його Вітчизни і всієї Європи. Він несе своєму народові Спасіння — Сонце Святої Віри (РУНВіри), віри в Єдиносущого, Всеправедного, Милосердного Дажбога.

І перші відчули Його могутній прихід вороги волі народу України-Руси. І заметушилися темні сили зла і ненависти. Вони хотіли умертвити в зародку народження Нової Української Духовности (РУНВіри). Вони почали Пророка очорнювати, як у давні часи це робили шамани — противники Заратустри. Вони хотіли умертвити Силенка ще в молоді Його роки, відчуваючи в Ньому велику непереможну силу. (І про все це розповідаю в наступних розділах).

РУНВіра своєю духовністю репрезентує духовність народів Європи, в ній є основа нової європейської релігії (самобутньої). Загниваюча Римська імперія, рятуючи свої шкурні інтереси, прийняла семітську релігію 1700 літ тому, щоб скріпити своє рабо­власницьке панування. І цим вона стримала розвиток Європейського духовного Генія, загнала Його на вогнища священних інквізицій, у тьму Середньовіччя. Народи Європи, пригноблені духом неєвропейської релігії, не могли Людству дати свого Будду, Заратустру.

У 972 році на березі священного Дніпра був підступним ворогом убитий світлий лицар народів Європи хоробрий цар України-Руси Святослав. І над нашою землею появилися чорні хмари незгод і страждань. І затужило наше небо. Засумувала квітуча земля.

Князь Володимир зрадив віру свого батька Святослава, у рідному Києграді став на коліна перед зайдою — грецьким архиєреєм, і започаткував на Київській Русі многовікове рабство.

Минуло 1000 літ. І прийшов до народу Господом посланий рідний Пророк, І звістив, що Європа не має європейської Духовности. Аллах і Саваот є зайшлими в Європі Богами.

Там, над Дніпром, де 5 тисяч літ тому почалася історія Духовности Індоєвропейських народів, має засяяти сонце нової європейської Віри. І тому, що ця Віра народилася в душі потомка легендарного Трипілля, вона названа Силенковою вірою в Дажбога — Рідною Українською Національною Вірою (РуНВірою).

4. Світ Його дитинства

У родині Терентія і Олени Силенків було троє синів. Через десять років їхнього подружнього життя народився первісток. Дід Трохим назвав внука Левком. А баба-повитуха Оксана і піп дали йому ім’я Івась. І повитуха додала — Пасічниківський. Вона гордилася, що походить з роду Пасічниківського. Піп сказав: «27 вересня день народження Іоана Златоустого, може, й Ваш син буде златоустом?»

Силенко, ставши дорослою людиною, з пошани до свого діда, більше полюбив ім’я Лев, ніж Івась.

Через два роки після народження Левка народився Гриць, який маленьким захворів на кір, простудився і помер. Після Гриця народився Василько. (Василь Силенко тепер живе у місті Олександрія з дружиною Лідою і донькою Оленою).

Світ Левкового дитинства є таким же світом, як і в багатьох інших дітей. Але справа не в світові, а в тому, як дитина своїми очима, слухом, розумом, нюхом, дотиком сприймає світ, який її оточує. І як цей світ віддзеркалюється в Єстві дитини.

Малий Левко був дитиною, яка зворушливо реагувала на все почуте і бачене і все старалася по-своєму осмислити.

У МАГА ВІРІ у Першому Дні «Спасибі Вам, Мамо і Тату, спасибі за любов!» Учитель Силенко оповідає про світ свого дитинства (на прохання приятелів подаю без змін).

«...Маючи дванадцять років, я вже знав, що таке гірка чаша життя (голод, холод, притаювання переконань), та я ніколи на життя не нарікав. Я вірив, що і в голоді, і в холоді, і у в’язниці треба жити, бо жити хочеться: жити — значить боротися, за життя. Родичі вчили мене: «Не нарікай на погоду, на сонце, на людей, на світ. Не нарікай на життя, що воно не таке, як ти собі бажаєш, зроби сам, щоб воно було кращим, вір у себе і, прямуючи до мети, перемагай усі труднощі. Не нарікай! Ті, що нарікають на долю свою, на людей, на життя, на маму, на тата, звуться недолітками. Не дозволяємо тобі плакати, бо хочемо гордитися тобою. Не дозволяємо тобі любити тих, які є ворогами нашими. Не старайся, щоб тебе любили всі, бо будеш всіма зненавиджений. Ти маєш тиху дитячу вдачу — значить будеш або вівцею, або — левом. Не бійся колючої стерні; тим, що вміють по ній ходити, вона м’яка, як подушка. Не бійся ні води, ні вогню; ті, що вміють цими силами володіти, тим вони не страшні. Ми тебе не б’ємо, і про це люди знають, і нас ти не бий клопотами своїми. Живи, сам думаючи про себе: як постелиш, так і спатимеш. Знаєш, ми позбавлені «права голосу», ми викинуті на «смітник життя» — ми названі «ворогами народу», нас вигнали з хати, з села. З татом люди боялися говорити, бо він сказав: «Сталін є господарем у Кремлі, а я на рідній землі».

3. ЛЮБЛЮ РАДІСТЬ, і тому розповім Вам про роки мого щасливішого дитинства, яке я мав до семи років. Пригадую, мати казала: весь мій рід ждав мене. Коли моя мати носила мене в лоні своєму, вона чулася найщасливішою в світі жінкою. їй дуже хотілося бути матір’ю, її дитячі роки були заполонені любов’ю до дітей. Стрінувши то там, то там маленьку дитину, вона бігла до неї і ласкала її. Усі знали, що вона любить дітей. її сестри любили її. її батьки любили її. її свекруха була відомою в селі повитухою, знала, які поради давати невістці.

Мій батько любив пісню. Парубкуючи, казав: «Хлопці, заспіваємо». І в селі ті, які хотіли з нього легко покепкувати, казали «хлопці, заспіваємо». Він не гнівався. Він, стоячи вечором з парубками між вербами біля річки Рать (річка Рать тече долиною села Богоявленське), співав свою улюблену пісню: 

Я сьогодні щось дуже сумую, 

про козацькую долю згадав. 

І про славу свою не забуду, 

що колись я, мов сокіл, літав. 

Вдарять дзвони у слушну годину, 

і підемо в останній ми бій! 

Ти воскреснеш, моя Україно, 

в повнім блиску і славі своїй! 

З піснею він жив.    

І з радости, що скоро буде батьком, він піснями розважав свою любу дружину Світанну (Оленку), яка була тихою спокійною жінкою, залюбленою у вишивки, які вміла сама видумувати: вся її хата була уквітчана вишитими рушниками. У звичайній селянській хаті білій, критій соломою, в якій було багато сонця, веселих кольорів, радости і любови, усі були залюблені в життя.

4. РАНКОМ СЕЛО БОГОЯВЛЕНСЬКЕ РОЗБУ­ДИЛИ ДЗВОНИ: піп Афанасій скликає людей до  церкви на велике свято християнське, а біля хати Терентія Полікарповича Силенка повно людей, ніхто до церкви не поспішає. І Терентій Полікарпович не йде до церкви відзначати Воздвиження Чесного Хреста. Сьогодні, 27 вересня (ранком, в неділю на Воздвиження Чесного Хреста), він став батьком, воздвигнувся на світ син-первісток. І прия­телі принесли дари (квіти, вишнівку, паляниці). І сміх — побратим Оксентій віз на ярмарок дині і кавуни, та, почувши, що в побратима Терентія син народився, завернув з дороги і все, що на возі, передає як дар, кажучи: «Та щоб ріс син здоровий, як ось ці свіжі, росою вмиті дині та кавуни!»

5. УЧИТЕЛЮ, І В СЕЛІ БОГОЯВЛЕНСЬКЕ ВИ БУЛИ ОХРЕЩЕНІ?

— Я був освячений за скитським (козацьким) обрядом. Оповідала мати, що вже було холодно. Вода в мідяному котлі замерзла, лід макогоном потовкли і мене голого занурили з головою в крижану воду. Вихопивши з води, поклали на теплий кожух, весь я від такого освячення ніби пробудився, зарум’янився. Мати казала: «Ти тоді побадьорішав і став дуже рухливим». І, щоб я міг зігрітися, мене закутали. Гості стояли біля кожуха, на якому я лежав у сповиточку, і кидали гроші, «щоб був багатим». А дід Трохим (батько моєї мами) стояв переді мною на колінах і, не звертаючи на людські поговори, молився до Дажбога. Усі знали, що він язичник. І всі терпіли діда за його веселу добру вдачу, за його любов до людей і Матері-Землі.

6. І ОПОВІДАЛИ МАТИ, дід Трохим брав мене на руки і йшов за село. На скитській могилі, де ростуть маки, волошки і чебрець, він учив мене міцно стояти на ногах. І гуторили сусіди, що перед початком цієї науки дід урочисто скидав шапку, клав її під коліна, піднімав руки до неба і сам (своєю душею створену молитву) промовляв. Потім святковим тоном обіцянку складав: «Предки, до Вашої землиці святої, з якої Ви вийшли і до якої на вічний спочинок відійшли, і яку Ви пристрасно любили і нам її, як скарб життя, передали, сьогодні торкаються п’яти мого нового внука! Озветься хай в його серці Ваш Добрий Дух. Воля хай Ваша і ясновидюща обачність стануть світлом у храмі його світорозуміння і світовідчування! Обіцяю зігріти його серце добром і любов’ю до Вас, о Предки!»

7. ДІД ТРОХИМ УМІВ розвивати мою уяву. І я відчував: біля мене присутні ті, що породили мене і сотворили образ народу мого. І в образі народу мого я бачив свій образ. І люди села Богоявленське не знали таїни моєї любови до них: я в їхній усмішці бачив моє щастя. Мене тішило оточення — там хтось будує хату, сусід пасе корову, дівчина Віра сидить на вишні і співає, на високій груші кує зозуля, гудиння вилізло на клуню. І на стрісі виріс великий гарбуз. Вечором у ставку скидаються коропи, на вгороді кумкають жаби, на подвір’ї пахне сіном, тато біля повітки клепає косу, а мама готує вечерю;  і все мені подобалося, і я завжди мав усміхнене обличчя.

О незабутні дні дитинства! І хоч до крови колола стерня мої ноги, коли я ніс у глечику воду до матері, яка на рідній, не своїй землі збирала колоски, до болю солодкий був цей перший труд. І хоч задушливий був дим у хаті тоді, коли не хотіли горіти в печі мокрі дрова, але тяжко його забути. Тяжко забути біль, після якого приходила радість і висихали сльози. Тяжко забути тата, якого чекісти на ріллі біля плуга револьверами побили (він не хотів відмовитися від рідної землі) і закривавленого зв’язали на возі. І він, від’їжджаючи, прощально дивився у мою сторону. І усміхався, щоб я не плакав, а я в його усмішці бачив біль, глибоку душевну гіркоту і любов до мене. І сьогодні мені тяжко вирвати з душі перші дитячі вражіння, вболівання, радощі. Здається, я ніколи не був дитиною — рано в моїй душі народилася любов до рідного і ненависть до тих, які катували мого родителя.

8. ПАМ’ЯТАЮ, ДІД ТРОХИМ БУДИВ МЕНЕ НА СВІТАНКУ. Він над вухом (щоб ні мама, ні світ людський не почув) говорив: «Вже починає благословитися». Він умивав моє обличчя кри­ничною водою. І краплями освіжав потилицю і собі і мені. І ми, ніби на якусь врочистість, ішли попід житами на могилу Предків. Дід усміхався. Він був міцний, як дуб, і добрий, як дитина. Ми інколи вдвох так сміялися, що сльози появлялися на очах. І дід говорив: «Буде, буде вже, бо під серцем колотиме». А сам він сміявся на весь світ, і всім було весело біля нього. Його біла як сніг борода виглядала кращою, як у святого Миколи Чудотворця на порепаному образі, що висів на покуті.

Я вірив усім іконам, що рядами висіли у дідовій хаті, обкутані вишитими рушниками від жердки до мисника, але рідному дідові моя душа вірила більше. Ікони були мовчазні. І люди на них намальовані суворі, чужі, не наші, і всі в убраннях іноземних. Дід же був рідним для мене, і я відчував його теплі руки, і коли він гладив мене по голові, то вони пахнули хлібом і корою сухого дуба.

Коли баба (моя баба Марія) годинами простоювала на колінах перед «чудотворними іконами» св. Варвари, св. Ґеорґа, св. Миколая, дід спокійно на свою неписьменну і добру подругу дивився. Вона тішилася богами. Він терпів — шляхетне було в нього терпіння. З почуттям душевного огірчення, сідаючи за стіл обідати, він ложкою показував в сторону святого Ґеорґа і повторяв слова відомого письменника: «Хто не пізнає самих таки греків у цих грецьких богах?»

9. Я З ДІДОМ УЖЕ НА СКИТСЬКІЙ МОГИЛІ. Сходить вогненне сонце. Небо, ніби на помах магічної палички, починає співати. Святкує храм світу, і я святкую в ньому. І бачу — волошки починають сонцем умиватися, горить мак. І дід притишено говорить, що у могилі вічним сном сплять Предки — найславніші богатирі світу. Вони вигоюють рани, біля ран лежать злотом куті мечі. І прийде час — пробудяться богатирі, і тоді на безмежних просторах України нова історія людства почнеться.

І сонце горіло на дідовій бороді, він задумано дивився вдаль, він ніби старався проникнути в душу восходящого сонця, ніби там щось бачив таке, що лише йому дано право бачити, він ніби розглядав якісь величні обрії тієї «нової історії». Я дивився то на діда, то вдаль — хотів вловити зв’язок, який єднав діда з таємницею майбутнього.

10. ДІД СИДІВ НЕПОРУШНО, ЯК ОРЕЛ НА СКАЛІ. І, не міняючи пози, починав на сопілці грати сумних пісень. Мелодії, мабуть, черпав із давно забутих народних джерел, із відгомонілого світу Предків, із соку пшеничних стеблин, бо мені здавалося, що і зелені хвилі, і небо, і я творили ритм одного дихання, одну пісню життя. І я полюбив мову сопілки. Дід казав: «Слухай, це їдуть чумаки, а це думу думають козаки в неволі турецькій. А це: смуток великий, як Дніпро, і широкий, як світ, — зайшлаки з перевертнями топлять у Дніпрі святого Дажбога, а Він виринає і пливе-пливе по ріці рідній, перевертнями оганьблений. Він тоне, ой, то не Він тоне, то тоне душа України, ой, то образ наш тоне, воля наша тоне, слава наша тоне, ой, видибай, Боже, видибай, Боже, без Тебе життя буде негоже! Ой, чужиною з чужини привезений Бог чужий на престол Русі сідає і перевертнів благословляє. Нерідний Бог, як нерідна мати, ой, сиротами будемо ми, сиротами світу, чужинцями будемо на рідній землі, і ум наш змаліє, і душі наші збідніють, і чужа воля запанує над нашою волею».

11. І КОТИЛИСЯ СЛЬОЗИ по глибоких дідових зморшках, перлинами котилися по бороді і падали на могилу Предків, і горювала його добра душа. І я, будучи ще дитиною, не міг зрозуміти його душевного горя, та, бачачи його сльози, теж плакав. Дід цілував моє тім’я і говорив: «Сльози умивають душу, і вона робиться чиста, як небо святе. Ти ніколи не забудь, що твій рідний Дажбог утоплений. Не забудеш? » — «Ні». — «Отож. Нерозумні втопили рідного Бога. Бога признали Небогом і втопили. Це так, ніби признали людину, що вона нелюдина, і втопили. Я тобі зробив з дерева козака, ти його втопиш? Отож. Хочеш від діда пам’ятку мати, бережеш. А вони втопили красу душі своєї, образ свій споганили.

Мій покійний прадід був волхвом — він жив більше як сто літ, він мені казав, що було Дажбоже Явленіє біля Раті, в гаю, і тому й село наше назване БОГОЯВЛЕНСЬКЕ. Я тобі таїну цю кажу, а ти вмри з нею, понеси її до Предків своїх. І нікому не кажи, бо наш народ знетямів, осміє тебе. Мене попи не любили, ішли з кропилом, то хату мою обминали, а тепер нові попи прийшли. І мають вони не хрести, а зірки на головах, і також мене обминають. Вісімдесят мені минуло, і роки старі мене рятують від кайдан. Дай мені свою ніжку!» І дід поцілував мою п’яту і сказав: «Твоя, внуче, п’ята для мене рідніша за всі чужі святощі, які воцарилися навистражданій душі народу нашого. Твоя п’ята від моєї п’яти походить, значить і хода буде одна!»

12. НЕ БУЛО В СЕЛІ ЛЮДИНИ, яка б пройшла мимо мого діда, не скинувши шапки, і він, як Захар Беркут, відповідав: «З Дажбогом ідучи». І люди хотіли від нього почути це дивне, древнє, незвичне слово, від якого ніби дихало людським довголіттям і тайнами життя. І діди (його ровесники) звали його «віщуном древних времен». І це розвивало в душі моїй почуття гордости, пошани і довір’я до діда, який був моїм мудрочолим учителем. І хоч дід усім людям на землі бажав щастя і Спокою, сам він не мав щастя умерти в оточенні своєї великої родини. Весь його рід вивезли з Богоявленського в Сибір. А діда... лишили. Кому він потрібний... Він, одягнувши білу полотняну сорочку, зібрався, як на свято, і пішов на кладовище, щоб біля могили дідів своїх почати умирати. Стри­вожилася місцева влада, його вночі вивезли, як небажану в селі людину, на станцію Олександрія. Комуніст Сура сказав: «Діду, на кладовищі немає місця для живих, іди геть!»

13. І МІЙ ДІД ПОЇХАВ НА КАВКАЗ. Довідав­шись, що його син Іван (Півняк) замучений опричниками Сталіна в станиці Кущівка (на Кубані), він попрощався з невісткою Марією і пішов, спираючись на ціпок, у гори... туди, де орел карає Прометея. Як тільки згадую діда, в думці моїй постають такі слова: «Діду-Учителю мій, Ти навіки лишився у горах Кавказу. 

Не можу покласти степових волошок на твою могилу, бо не знаю, де вона є, а може — може, твоє серце там орел карає, п’є твою живучу кров?.. За добру твою душу і за світлу твою науку я в день мого народження (27 вересня) на чужій чужині вшановую ім’я Твоє і сповіщаю, що Ти живий у моїй душі, зерна Твоєї таємної науки я довго хоронив у душі моїй, та більше таїти не можу! З Твоєю духовною печаттю утверджую і голошу науку Рідної Української Національної Віри.

Ти, пам’ятаю, оповідав, що в молоді роки на коні об’їхав весь Кавказ, бував ти в Греції, в Іраку, ти бачив чужі світи, чужі релігії, чужі обряди і звичаї. І коли ти з довгих мандр повернувся в рідне село, ти перш за все відвідав могилу прадідів, ти поцілував землю, яка прикриває серця їхні, і сказав: «Немає на світі, Предки мої, нічого для мене дорожчого і святішого, як ця святиня, в якій Ви спочиваєте. Мандруючи, я носив біля грудей у шкіряній торбиночці на мотузочці крихти землі з могили Вашої. І не чувся на чужинах самітнім. У крихтах землі рідної я чув дихання Ваше, Предки мої, я бачив образ Ваш і відчував уболівання і опіку Ваші, і чув я шум степів, і освіжали мене хвилі Дніпра, і пахли ті крихти землі хлібом рідним, і бачив я, як моя русокоса дівчина по росі йде на вгород огірки полоти. І коли в Стамбулі примусили мене показати, що таємне зашите у торбинці біля серця, я їм показав крихти землиці рідної, і поцілував її, і турки похилили голови, оторопіли і довго мовчали, потім дали мені смаженої баранини, і старший між ними сказав: «Той, хто так вірно любить рідну землю, не буде оскверняти нашу. Ти будь нашим гостем, і ми тебе покажемо біля мечеті».

І сьогодні я думаю: чому в моєму народі занедбаний культ предків, культ дідів-патріярхів народних? Чому немає літопису родовідного? Чому внук нічого не знає про свого прадіда? Чому він не цікавиться тими, які його родили, виколихали у колисці своїх чарівних мрій? Чому праправнук соромиться свого походження? Чому праправнук не бачить у тих, які його народили, нічого рідного, дорогого, мудрого, священного, славного? Тому, що в правнука шляхи мислення неправильні, духовість спотворена, родові почуття збідніли.

14. УСІ ДІТИ (І ОСОБЛИВО ХЛОПЧИКИ) люблять воювати, навики далеких предків властиві їм. І я пригадую: десять хлопчиків (і всі вони дошкільнята) стають вершниками: вони сідають верхи на сухі соняшникові стебла, всі вони мають батоги, вони летять вулицею села, піднімаючи таку пилюгу, що й вікон не видно. Старі бабусі на їх махають кулаками, звуть їх «шибениками », кажуть, що «предположено війні бути, діти у війну бавляться». Армія влітає на подвір’я, біжить стежкою між картоплинням, кукурудзою і вибігає у степ, прямує до «скитської могили», яка видніється тут же (за селом). І, незважаючи на те, що я ростом між воїнами майже найменший, мені випадала роль бути командиром, і коли я тепер думаю: чому було так, приходжу до переконання: я був так пристрасно захоплений «війною», що сліпо летів у найгустіший бур’ян, будяччя, ярки, я знаходив приємність тоді, коли перемагав на дорозі багато перешкод.

Ми ховалися між кущами маслини, які росли на степовій межі (за городом садиби Михайла Карюка), причаювалися у пшениці, густій лободі, обвішавши голови травою, щоб ворог не міг помітити. Ми мали розбити армію колючих будяків, яка стояла над дорогою, прибита пилом. На мій крик «Вперед, ура!» армія моя летіла, як ошаліла. Бійці, заплутавшись у бур’яні, падали, дехто сідав і плакав: колючка в ногу залізла. Ніхто на «ранених» не звертав уваги. Летіли ворожі голови будяків, дерев’яні шаблюки шуміли, коні «іржали», ламаючись під ногами.

15. ПІСЛЯ БОЮ, ВСІ СТОМЛЕНІ, спокійно і з почуттям переможної солодкої втоми, ми йшли до ставка, скидали все, що на собі мали, і покоряли «безодню», яка нам сягала по пупа. Після освячення водою я запрошував всіх воїнів до мого садка, це частинно тому, що мої родичі до такого «вторгнен­ня» ставилися не вороже. Нічого не кажучи мамі, я зі своїм ад’ютантом (Івасем Карпенком) виносив з хати півхлібини, всім воїнам (маючи на увазі ріст кожного) давай обід, відломлюючи хліб через коліно. На наказ «вперед» всі ми лізли на вишні. Сидячи на вишнях, їли хліб з ягодами і вишневим клеєм. Пташки щедро оспівували нашу «хлібовишневу» трапезу. І коли з хати йшла моя мати, фартушиною щось прикриваючи, в сторону садка, мої воїни зніяковіло притихали, дехто думав, що там під фартушиною прихована качалка. І мати (моя вирозуміла мати) говорила: «Спокійно злазьте, щоб гілля не поламати. Тут сідайте коло «півників», вареників вам принесла. Тата й досі немає, мабуть, їдучи з базару, до тітки Палажки заїхав, там і обідатиме. Добре жуйте, шлунок зубів не має. Не спішіть».

16. ЗГАДУЮЧИ КАРТИНИ ДИТИНСТВА, я роблю висновок — мої родичі завжди до мене ставилися як до дорослого. І всі мої дитячі забави вважали справою серйозною. Ми одного разу рішили вдосконалити свою «стрільбу»: поставили нову цеберку і почали, вибігаючи на копицю сіна, кидати в дно долото, дно було продірявлене. Тато, помітивши це, нічого не сказав, взяв відро і всіх нас запросив помогти напоїти коня. Він стояв біля коня, ми мали з криниці носити воду, набираємо повне відро, і поки принесемо до коня, вода майже вся витече.

І тато спитав: «Молоді люди, чи ви любите коня? Дивіться, якими вірними очима він на вас дивиться, готовий ниву орати, щоб ви хліб мали, і він такий, що всюди вас може повезти, щоб у вас ноги не боліли. Хоче води напитися, а ви його відро продірявили». Всі воїни похнюпили голови — жаль коня, продірявлене відро, ущемлення совісти. І один воїн всіх нас виручив словами: «Дядьку, простіть, ми більше не будемо. Ви не скажете моєму татові? »

Тато відповів: «Ні, я також був таким воїном, як всі ви, і знаю, що таке війна. Ідіть!» І всі ми пішли берегом над Раттю аж до греблі, вирішили між корінням верб ловити раків.

17. ОПОВІВ ДЕЩО З ДИТИНСТВА МОГО і в душі чую зворушення: пригадав росяні стежки, перші радощі і клопоти — пригадав себе і рід свій. І сьогодні, де б я не був, у серці моєму, як святеє святости, живе образ Мами і Тата. І в душі я горджуся, що вони навчили мене любити працю, перемагати труднощі. Вони привили в мені почуття самодисципліни і самовідповідальности, почуття борні і замилування до краси чистої, святої, і виростили в душі моїй непідкупну любов до Вітчизни, спасибі Вам, Мамо і Тату, спасибі за любов!»

5. Він походить з роду запорожця Богдана Сили

Є люди — молоді і старші — які гордяться своїм славним походженням. Учитель Лев Силенко ніколи, ніде, ні перед ким — ні усно, ні писемно — не хвалився своїм родом. Він згадує, що його мати була напівграмотна, батько був хліборобом. Але, на Його думку, вони були людьми з вродженим почуттям гідности, були людьми світлої совісної душі. Ніколи нікому не завдавали ні тілесної, ні моральної кривди. Не мали ніяких спадкових хвороб. Були людьми розумово і тілесно здоровими, красивими і чепурними. І коли тут йде мова про Його рід, то тільки тому, щоб задовольнити прохання людей, які запитують у листах: з якого Він роду походить?

У МАГА ВІРІ читаємо, що дванадцять тисяч років тому над берегами Дніпра, і особливо там, де сьогодні стоїть град Кия, жили наші далекі Предки. Вони були на той час найбільш поступовими людьми. Винайшли лук, стрілу, уміли розпалювати вогнище, ловити звірів, зі шкір шити одяг. І вже тоді вони мали обряд поховання, первісні релігійні уявлення. Біля померлого клали квіти, харч. Творився культ Предків. Археологи, історики вважають, що вони були першотворцями мови і культури людей Білої раси.

Ще в дитячі роки Левові Силенкові Його рідний дід Трохим прививав любов до старовини. І з особливою чутливістю оповідав про рід Силенків і Півняків, доводячи, що вони були з роду знаменитих запорожців.

Відомі такі дані: найбільш віддалена на захід Запорізька стоянка (паланка) була над річкою Інгульцем з назвою Усівка. її заснував із своїм побратимом Богданом Силою славний запорожець Ус.

У Санкт-Петербурзі у 1914 році була видана книжка «Малоросійський гербовник» з малюнками Г. Нарбута. На сторінці 165-й цієї книжки є опис герба дворян Силенків: щит, на червоному полі меч і стріла, на шоломі три страусових пера. Печатка Прокопа Силенка датована 1711 роком. На ній напис: «Прокоп Силенко, суддя полковий Стародубський».

У 1775 році Запорізьку Січ зруйнувала Москвинська орда. Землі Усівки були разом з поневоленими людьми передані воєначальникові Катерини II. У 1784 році москвини перейменували Усівку на Олександрію над Інгульцем (на честь свого самодержця Олександра).

Частина запорожців пішла за Дунай. Хто не міг, став кріпаком. Запорожець Богдан Сила, один із синів Прокопа Силенка, в бою з вторжниками-москвинами був тяжко ранений. Він з своєю родиною переїхав з Усівки 15 кілометрів у сторону маленької річки Рать, де вже стояло декілька хатин. (Старі люди говорили, що біля цієї річки запорожці Богдана Хмельницького мали з польською військовою частиною велику рать. Між людьми також була оповідь, що над річкою Рать звіститься «Боже явленіє»). Тут почали селитися люди, і село з самого початку мало дві назви — Ратьківка і Богоявленське. Попів дратувала оповідь про «Боже явленіє», і вони назвали в селі церкву Богоявленською, щоб народним оповіданням дати зміст церковний.

З роду запорожця Богдана Сили постали в селі Ратьківка родини Силенків. Полікарп Семенович Силенко мав за селом хутір, де стояв журавель і хатини. Він з синами освоїв 40 гектарів цілинної землі. У Полікарпа було четверо синів і одна донька. І один із синів мав ім’я Терентій. Він був кмітливим юнаком, і селяни називали його «майстром на всі руки».

Предки запорожця Павла Півня жили в селі Ратьківка на схилах балки, як кажуть селяни, спокон­віків. Його правнук під час перепису був записаний як Степан Півняк. Степан чумакував, а постарівши, став пасічником на панщині. У Степана Півняка був син Трохим. Трохим одружився з дівчиною Марією Литвин (були перекази, що в селі жила литовська родина, а в неї був зятем швед офіцер, прадід якого залишився ще з часів гетмана Мазепи). У Трохима Півняка і його дружини Марії був син Іван і три доньки — Палажка, Надія, Олена.

Терентій Полікарпович Силенко одружився з Оленою Трохимівною Півняк. Він отримав від батька Полікарпа одну десятину, а одну десятину йому дав тесть Трохим. Ще дві десятини він орендував у сусіда. Був працьовитою людиною, мав спокійну вдачу. У селі його любили, як доброго співака, який знав багато народних пісень.

Русокоса дівчина Олена Півняк була дуже сором’язливою, до школи ходила тільки півроку, а потім перестала ходити. Сказала своїй мамі Марії: «Не піду більше до школи, учитель кричить на дітей, я боюся». Мати Марія відповіла: «Будеш вишивати рушники». І Оленка стала вишивальницею.

Коли їй виповнилось вісімнадцять років, до неї прийшли свати від Терентія Силенка. Терентій сказав Оленці: «Оленко, приймай сватів. А як відмовишся, то піду до твоєї подруги Оксани, і вона напевно прийме». І Оленка подумала: «Не йди до Оксани».

Олена любила Терентія, бо він складав пісні і вмів до них записувати мелодії на ноти, читав їй «Кобзаря» Шевченка, оповідав про книжки П. Куліша, Марка Вовчка та інших письменників.

Терентій Силенко був високого росту, струнким, мав темно-русяве волосся, зелено-сірі очі. Олена була ростом невеличка, круглолиця, мала русі коси і сині очі. Вона, ставши невісткою, жила в багатій родині Силенків. Догоджала свекрусі: прала, ткала, снопи в’язала, скотину доглядала. Та найбільше любила вишивати і співати жалісливих пісень. І приходила до своєї рідної матері поплакати, що свекруха скупа і недобра, сама робить від світанку до ночі, і їй не дає й години перепочити.

Свекор Полікарп Силенко любив хвалитися: «Та колись та був на Запоріжжі славний запорожець Сила, ну а вже його сини стали Силенками».

Терентій і Олена були людьми любленими в селі за їхню добру вдачу, працьовитість і милосердя. Олена ніколи від свого чоловіка не чула образливого слова. їхні батьки і діди були людьми високо­поважними в селі. І такими ще й досі пам’я­тають їх в селі старі люди. Вони були хліборобами, пасічниками, чумаками.

У 1929 році Полікарп Силенко був названий куркулем, хоч він найманої робочої сили не мав, обробляв землю разом з чотирма синами, їм помагали невістки. Був вигнаний з родиною з хати, і з дружиною поїхав на працю на Донбас; На шахті Катик працював землекопом.

Дід Трохим Півняк з сином Іваном і невісткою Марією також виїхав з села. Поселився на Кубані у селищі Кущівка, де жили приятелі Трохима — потомки запорожців.

У січні 1931 року родина Терентія Силенка з маленькими синами Левком і Васильком була вигнана з хати, як «підкуркульська, що чинила опір масовій колективізації». Терентій вночі виїхав з села, бо приятель тайком повідомив, що його з родиною буде вивезено в Сибір. Мати Олена з малолітніми синами залишилася в селі. її прийняла до себе її тітка, бабуся Чумачиха.

Коли виганяли родину Терентія Силенка з його хати, мати Олена плакала, малий Василько не розумів, що діється. Левко тримав обома руками, притискуючи до грудей, «Кобзаря» і «Букваря». Троє представників сільради Силенків виганяли з хати, і один з них помітив, що Левко не хоче виходити з хати. Він у нього вирвав з рук книжки, а Левка чоботом штовхнув у сніг. Левко був дуже вразливим. Він на все життя запам’ятав цю образу, яку йому заподіяв знаний в селі комуніст Сура.

Синові Левкові мати Олена любила оповідати про добре серце свого мужа Терентія. Казала, що він ніколи ніяку людину не скривдив. Був співчутливим до людей.

«Сину, я була молодою, працьовитою, стидливою. У всьому догоджала свекрусі. І мені хотілося їсти, але я не відважувалася зі столу взяти кусник хліба. І твій тато це помітив. Коли я працювала на городі,  він мені тайком приносив хліба. Я смачно їла, і так, щоб свекруха не бачила. Тато казав: «Оленко, скоро матимемо свою хату. Життя у нас буде веселіше».

«Мій брат Іван, твій дядько, вирішив мати свій вітряк. Терентій став його спільником, як майстер на всі руки, побудував вітряк, на великому круглому камені зробив рівчачки. Став мельником. А потім купив молотарку. Влітку працював на цій молотарці на різних подвір’ях, сам снопи подавав. А потім купив шеретовку. Днями і ночами біля неї працював. Але це вже був початок страшних часів. І до нього приходили сільські гультяї. Глумливо питали: «Що тут куркуль робить?» Батько рік пошеретував. Почали людей зганяти в колгосп. Приходив до нас комуніст Сура, щоб батько записався до колгоспу, і казав: «Не запишешся, розкуркулимо».

«Наш батько мав м’яку згідливу вдачу, але казав: «Та я спішити не буду». А потім, сину, як знаєш, нас вигнали з хати. На Донбасі біля села Олексій Орлівка, що є біля станції Сердита, тато в радгоспі працював, подавав снопи в молотарку», — оповідала мати Олена.

У селі Ратьківка шаліла колективізація. Лунали заклики «Знищити куркуля як ворожий клас!». Ім’я Левка Силенка було замазане на дошці кращих учнів першого класу. Левко ішов додому і так гірко плакав, що за сльозами світу не бачив. Мати, як завжди спокійна, ніколи синові не показувала хвилювань, розпачу. Тихо сказала: «Терпи, сину, влітку поїдемо на Донбас, де нас люди не знатимуть, може, буде легше».

Левко навчався в Олексій Орлівці в другому класі. Двоюрідний брат Клименко йому сказав, що бачив на червоній дошці прізвища відмінників, де є й прізвище Силенко (у цій школі ніхто не знав, що Левко «син куркуля»).

Левко мав вдачу самітника. Він знаходив найбіль­шу приємність, просиджуючи довгі години над книгами. Коли діставав якийсь гріш, то біг до книгарні, клав на прилавок копійки і казав: «Дайте якусь книжку». Він читав все, що потрапляло до рук, і вже починав писати вірші і оповідання, які читав мамі.

Левко відрізнявся від однолітків своїм уважним ставленням до всього, що його оточувало. Зосе­реджено спостерігав за людьми, приглядався до явищ природи.

Він був тихим, спокійним, сором’язливим хлопчиком. Учителька ніколи не робила Левкові зауважень. Коли б учителька зробила йому при учнях зауваження, він би переживав із найбільшим стражданням, соромився б учительці глянути в очі.

У 1932 році у селі Олексій Орлівка Терентій Силенко був несподівано арештований, як куркуль, що переховується. Він не мав при собі жодних документів. Повідомлення про нього було прислане з Ратьківки до радгоспу на Донбас, де він працював.

Терентій Силенко перебував у в’язниці у місті Катик. Звідси арештованих водили на примусові роботи. Олена дванадцять кілометрів носила передачу своєму чоловікові: у горщику пшоняний суп.

Втомлена, вночі повернулася і на порозі впала. Левко поміг мамі стягнути чоботи. Від голоду у неї були пухлі ноги, тяжко було роззутися. Усі були на волосині від голодної смерти. її, як дружину куркуля, позбавлену права голосу, не приймали на працю. Вона продавала шахтарям свої вишиті рушники, сорочки і купувала дві-три склянки пшона.

У другому класі вчителька давала учням вірші: хто краще вивчить, буде на святі Червоної армії декламувати перед учнями, учителями, батьками. Левко, незважаючи на свою тиху і сором’язливу вдачу, коли виходив на сцену декламувати вірш, проявляв велику відвагу, говорив голосно і чітко. Глянувши на присутніх (на перших лавах сиділи учителі, військові начальники, батьки учнів), він, роблячи жести, декламував: «Брешуть вороги прокляті, бо цього не буде! Тільки право робітниче по всім світі буде».

Кажучи «вороги прокляті», він мимохіть зупинив жест на двох офіцерах НКВД. Секретар парткому, який тут сидів, сказав, показуючи пальцем на Левка Силенка: «Это будет великий большевик-оратор».

Ніхто не знав, що тато «великого оратора» перебуває у в’язниці, як ворог народу. Левко став популярним у школі, був старостою класу. Кожний учень купував у нього квиток на обід. Учні були переважно дітьми шахтарів, і гроші вони мали. А Левко копійки за душею не мав. І несподівано розбагатів. Бо діти, купуючи квиток, не хотіли брати здачі.

Жінки інженерів запрошували Олену до помешкань, щоб вона їм помагала в хатній праці. І вона після роботи приносила харчі для Левка і його меншого братика Василя.

У середині місяця березня вночі у вікно постукав тато. Олена відчинила, він тихо сказав: «З допру рупу арештантів гнали до лазні, і конвоїр непомітно шепнув: «Терентію, тікай!»

Вранці найняли у сусідів конячину і воза. Із села Олексій Орлівка вирушили до станції Сердита. По дорозі віз поламався. Усе вивантажили під тином. Тато з матір’ю шість кілометрів носили речі на плечах до Сердитої. Левко з братиком сидів біля речей.

Родина приїхала в Олександрію. Батько Терентій не мав жодних документів. Ніхто на роботу його не приймав. Але в нього була дорога смушева шапка, іа цю шапку секретар сільради села Ворошиловка (Богоявленське) дав йому справку, що він середняк. Терентій почав працювати на шахті бурого вугілля. Левко почав ходити до Першої зразкової школи (десятилітки).

Олена жила з синами в Олександрії. Терентій в неділю відвідував родину. Харчування було бідне. Левко любив їсти гірчаки (молочаї) та цвіт білої акації. Він ходив декілька кілометрів на шахту, де тато на шахтарській кухні ділився з ним своїм обідом.

Вертаючись до Олександрії, Левко йшов полем і вирішив на колгоспному полі вирвати кілька морквин. Тут він був спійманий. Плакав, казав, що більше не буде. Його відпустили до мами.

На шахті приятель шепнув Терентію, щоб він тікав, бо з села прийшла довідка, що він «замаскова­ний куркуль». Терентій попрощався з родиною і зник. Без документів працював бондарем у радгоспі біля Нової Праги недалеко від Олександрії.

Мати Олена восени з Левком і Васильком повернулася у село Богоявленське. У селі чимало стояло порожніх хат, в яких люди повмирали з голоду цієї зими. Хата, з якої вигнали Силенків, як розкуркулювали, вже була поваляна, руїни заросли бур’яном.

Левко, повернувшись у рідне село, зрадів. Восени біля хат повно гарбузів. Помідори червоніють на городах. У хаті, що була порожня, поселилася Олена з синами. Поруч була хата бабусі Чумачихи. Чумачиха часто стояла біля воріт: виглядала Левка з школи. Уже на столі стояв борщ. «Та ти найбільше любиш моркву, тут маєш, і в школу візьмеш», — говорила Чумачиха.

Цього літа було багато дощів. На городах добре вродило. А в Олени нема нічого ні в хаті, ні біля хати. Та світ не без добрих людей. Ті дали відро кукурудзи, а ті картоплі, буряків, капусти.

Маленький Василько залишався в хаті, мати з Левком йшла в поле. На стерні шукають колосків. На іншій ниві оглядають стебла кукурудзяні: можна знайти забутий качан.

У добру погоду Олена з Левком на межі поля згрібають сухий бур’ян і на плечах несуть, складають під хатою.

«Прийде зимонька, усе снігами замете. Без харчів і топлива можна в хаті померти. Он у тій хатині жила вдова з дітками, і минулої зими усі померли з голоду», — каже мати Олена.

Олена виходила з помешкання і дивилася, в якій хаті йде дим з димаря, щоб позичити жару, бо в неї немає сірників. Підпалювала бур’ян у печі.

Левко бере жменю підсмаженої кукурудзи і йде до школи. Ввечері, повернувшись з школи, він має обід: трохи кукурудзяної каші і половина печеного цукрового буряка, добрий солодкавий обід. У сусідів є ступа стара-престара, ще з часів кріпаччини. І Олена приходить до них робити кукурудзяну крупу,

У лютому 1935 року, вночі таємно повернувся тато. У хаті радість, усі посідали на печі. «Тато і мама — вони обоє такі рідні», — думає Левко, дивлячись на їхні обличчя. Мама на рушникові поклала хлібину: тато приніс. Хліб їдять як щось дуже смачне. У хаті давно хліба ніхто не бачив.

Тато дав Левкові «Кобзаря» і «Енеїду». Левко почав читати вірші, які він написав, щоб тато і мама сказали, чи добре написано. Несподівано Левко спитав: «Татусю, чув, люди кажуть, хто прочитає «Біблію», здуріє. То правда?» Батько відповів: «Я читав «Біблію». Ця книга написана євреями для євреїв і про євреїв. У ній нас немає, чужа вона для нас».

Вранці ходила Олена до рідної сестри Палажки. Палажка дала документи свого чоловіка Клименка, який два роки тому помер в ЗуГРЕСі. Був теслярем. Терентій узяв одну довідку, а всі інші документи повернув.

Що ж є? Терентій в радгоспі в Новій Празі записаний як «дядько Бондар». Йому сказали, що він робітник добрий, але без довідки не можуть тримати на роботі. На третій день вночі Терентій пішов до Нової Праги і почав там працювати під прізвищем померлого Клименка.

6. Він рано почав думати як доросла людина

Мати Олена сказала синові: «Ми залишилися знову самі, тато далеко від нас. Братик Василько тебе слухає, і я буду радитись з тобою».

У Левка, від восьми років починаючи, не було веселих дитячих років. Він бачив, що не може так, як всі його ровесники, бігати по вулиці, безжурно сміятися. У них є родини. І в хатах кращі достатки. Він ні до кого з них не може дорівнятись. Відчув самітність. Йому здавалося, що він відповідальний за себе, за маму, за брата.

Закінчився шкільний учбовий рік. Школярі збираються йти в радгосп на працю десь вісім кілометрів від села. Усі повинні в сільраді довідку взяти. Левко між ними наймолодший, ростом найменший. Та, може, і його приймуть на роботу?

Секретар сільради Обертас (він одружений з двоюрідною сестрою Левка), даючи Левкові довідку, написав: «син куркуля, позбавленого права голосу». У радгоспі ніхто не питав у школярів про довідки, і Левко порвав цей принизливий папірець.

Дуже рано школярі йдуть в поле. Поле рівне, широке, як море. Кожний школяр веде коня, в сапалку запряженого. За сапалкою йде доросла людина. «Чому такий малий на працю прийшов? Швидше, швидше! Ось бачиш копистку. Я тебе!» — кричить на Левка напарник, що йде за сапалкою. Гнівається, що Левко коня не підганяє.

Левко у сльозах. Ще ніхто в житті на нього не кричав, бо він такий, як мама вчила: слухняний, шанує старших.

Високий чоловік, що йде за сусідньою сапалкою, зупинився, підбіг і: «Чого кричиш на дитину? Не лякай, бачиш, плаче». Крикливий напарник замовк. Ощасливився Левко: думав, що весь світ проти нього, а тут знайшлася людина, яка стала в його обороні.

У неділю школярі після десятиденної праці йдуть на відвідини до родичів у село. За працю їм буде заплачено у кінці місяця. З ними йде й Левко. Він мамі і братові Василькові несе кусник хліба — 200 грамів. А їсти так хочеться. Від кусника відщипує крихти і несе до рота.

Прийшов додому. Дав мамі круглий, як м’ячик, общипаний хліб.

Мати Олена сказала: «Ти аж синій. А ноги!»

Він цілими днями йшов підбігцем за конем. Од твердих грудочок появилися на ногах пухирі і полопалися. В умивальні і туалеті дошки посилані вапном. Вапно пристає до ранок на ногах. Левко не міг вночі спати. А ранком знову підбігцем за конем.

Не в одного Левка у ті часи було таке життя. Багато дітей в 33-му померли у муках голодної смерти. І дитинство Лева Силенка, і початок його юности не можуть викликати жалю чи співчуття. Але згадується про все це тому, щоб люди знали про раннє життя рідного Пророка.

Мати помила Левкові ноги, ранки обклала листками подорожника.

Улюбленою його їжею знову стали молочаї (гірчаки), яких всюди було багато. Ловив Левко вудкою біля греблі, що коло школи, рибку. І вже суп з кропу, бурячиння ставав смачнішим.

Прийшов з Москви новий закон: хто не мав найманої робочої сили, тому повертається право голосу. І до села без страху повернувся Терентій Силенко. Був він з родиною прийнятий до колгоспу.

У час молотьби він жваво і вміло подавав снопи в барабан молотарки. Мав він таку вдачу: кожній людині усміхався, приємним словом дарував привітний настрій, кожного підбадьорював. Усім хотілося з ним приві­татися, бути в його товаристві.

Люди голосно заговорили: «От куркуль Силенко, так працює! Для всіх приклад! В ударники його!»

Парторганізація вирішила: куркуль не може бути прикладом для колгоспників. І послали його одного копати глину в ямі для цегли. Тут він уже не може дістати в обідню пору черпак кулішу. Яма ця була горбом за мостом біля школи. Левко приносив татові суп з різної зеленини.

Терентій сидить на купі глини і їсть суп так акуратно, ніби щось дуже смачне. Щоб і крапля із ложки не впала. Левко сидить поруч — встромив очі в книжку. Терентій запитує: «Що за книжки?» Левко відповів: «У Михайла Карюка узяв. Це література шостого класу. Є гарні вірші. А це “комуністичний Маніфест» Маркса».

Терентій: «Тобі до шостого ще далеко. Чому читаєш?»

«Я все люблю читати», — відповів Левко.

«А що Маркс пише?» — питає батько.

Левко перегорнув сторінки і відповів: «Ось тут Маркс пише, що пролетарі не мають батьківщини».

Терентій ледь усміхнувся і спокійно: «Шевченко був пролетарем, а як він любив свою батьківщину, Україну. Порядна людина любить свою землю, батьківщину, та й не тільки людина. Ось у нас під стріхою ластівки гніздечко мають. Щороку прилітають до свого житла. У них є батьківщина».

Терентій піднявся, уважно оглянувся навколо і: “Про все, що тобі кажу, нікому не говори».

Левко: «Як я був маленький, дідусь часто оповідали про Дажбога і також казали: «Нікому не говори».

Терентій відповів: «Сину мій, недобре, що ти математики не любиш. Маєш вдачу мрійника. Знай, слово — велика зброя. І тому людей за слово карають. Дажбог — це Слово, в якому живе наша душа. Утопили Дажбога — скривдили душу нашу, ув’язнили, пригнобили і поневолили духом іно­земного божества. Замкни свою душу. І мовчи, коли любиш тата, маму, брата і себе».

Левко сказав: «Татусю, якщо Дажбог душа наша, то хіба можна забути душу... Ви так гарно глину копаєте. А хліба немає. Не журіться, виросту і зроблю свою армію. Боронитиму гнаних і голодних, як Кармелюк. Житиму в Чорному лісі. А те, що мене вб’ють, я не боюся».

«Сину, ще раз кажу, за такі слова смерть тобі і всім нам. Не читай Маркса. Ти ще голопуцьок, читай казки», — відповів батько.

Левко став замкнутим хлопцем. Мовчазним і самітнім. Весь потонув у читання книжок. І думав: тато правду кажуть, бо люди в селі говорять, що того і того дядька забрали, вивезли в Сибір, як ворога народу, і слід по ньому пропав...

Восени 1937 року з сільради принесли повістку до хати, що Силенка Терентія викликають в район. У хаті не було й кусника хліба. Дружина Олена, випроваджуючи сина до школи, на сковорідці присмажила кукурудзу і дала жменьку синові і своєму любому чоловікові Терентію. І цього ж дня від сільради Терентія Силенка міліціонер повіз в місто Олександрія.

Коли Левко повернувся зі школи, мати сумно сказала: «У нас вже тата немає. А, може, повернеться?» Через тиждень Олена ходила в Олександрію. У НКВД сказали: «Ваш муж отправлен в исправительно-трудовые лагеря без права переписки».

І більше ніколи і ніхто не бачив Терентія Полікарповича Силенка. Були слухи в селі, що хтось десь його стрічав в Магадані в таборі. Але ці чутки не підтверджені.

Втрату батька Левко глибоко переживав. Не стало людини, якій би можна сказати все, що маєш на серці. Активісти з комсомолу йому в школі казали: «Твій батько ворог народу. А ти кур­кульський пасинок. Як виростеш, будеш від­правлений в Сибір». Левко, чуючи ці слова, мовчав. Ніби це не відносилось до нього. Він рано почав думати як доросла людина.

Михайло Клименко, начальник воєнізованої пожежної команди в ЗуГРЕСі (на Донбасі), приїхав з жінкою в гості до матері Палажки. Загостив й до тітки Олени. І Левко показав йому свої вірші й оповідання. Він читав і сказав: «Будеш відомим поетом. Тобі треба помогти». Дав Левкові десять карбованців і пішов.

Олена сказала: «Аж дивно, він же партійний, і не побоявся зайти до тітки куркульки».

Прийшовши зі школи, Левко починає читати. Олена, прокинувшись вночі, крізь сон каже: «Сину, лягай уже. У лампі гасу мало. Не буде чим засвітити». І Левко прикручував ґніт так, щоб тільки літери було видно, і продовжував читати.

У школі була бібліотека: велика шафа, наповнена книжками. І коли прибували з району нові книжки, учитель Левка кликав на допомогу: Левко пере­писував в каталог книжки.

На Левка зробила велике враження книга Джека Лондона «Мартин Іден». Його захопила наполегли­вість Ідена в прямуванні до мети. Головний герой цього твору перемагав голод, тяжку працю, прагнув бути письменником. Мартин Іден став ідеалом для Левка. В цей час він прочитав також книжку про Руаля Амундсена. Видатний норвезький полярний мандрівник і дослідник став для нього взірцем загартованої людини, прикладом вольовости, витривалости.

Левко матері казав: «Ніякі труднощі в житті не будуть для мене страшні. Нарікати на долю не буду. Знаю, не склоню чола перед катами, які забрали в мене мого тата, мого друга, добру людину».

Левко не мав під руками книг з життєписом великих українців, яких би він міг вибрати як свій ідеал. Тому він захоплювався героїчними образами, переважно історичними, про які він читав у книгах зарубіжних письменників.

Мамі Левко таємно говорив: «Виросту, стану Кармелюком. Визволю тата з тюрми і всіх людей, що сидять по таборах Сибіру». Мама відповідала: «Були такі, та їх вже немає. Загинули на Соловках. Ти знову тривожиш мою душу своїми намірами?»

Левко виходив за село на Скитську могилу. Уявляв, що колоски — це живі люди, і виголошував палку промову. Не маючи приятелів, живучи самітником, він ощасливлював себе мріями.

Однокласниця, яка сиділа біля нього за партою, сказала: «Ти добре вчишся, вірші пишеш, гарно декламуєш. Але ніяка дівчина не захоче з тобою одружитися. Бо ти син куркуля».

Левко відповів: «А я й не думаю одружуватися. Буду сам». Але в душі він відчував, що одна дівчинка йому подобається.

Першого травня село йде демонстрацією з гаслами і прапорами. Колона людей стає перед будинком сільської ради. Тут виступають діячі села. Новоприбулий директор школи звернувся до Левка, щоб він від імені учнів школи промовляв до людей. Левко умів добре будувати речення, чітко висловлювати думки. Говорив голосно, хоч був низького росту і дуже худим.

Люди звернули увагу не на парторга, не на голову сільради, а на чотирнадцятилітнього Силенка.

Сусід Грицько Ковальцівський (його донька Галя вчилася в тому класі, що й Левко) сказав Олені: «Шкода мені твого сина. Він може стати знаменитою людиною. А от тому, що Терентій перебуває в Сибіру, перед ним усі двері до успіху будуть зачинені. Добре, щоб він, досягнувши 16 років, оголосив у газеті «Колгоспник Олександрійщини», що відрі­кається від свого батька, ворога народу».

Мати Олена переказала цю розмову Левкові. Він відказав: «Я люблю тата, він така добра людина. Коли довідається, що я від нього відрікся, у нього болітиме серце. І я не буду щасливий. Хіба добрий син відрікається від доброго тата? Ні, я виросту і поїду в Сибір тата шукати».

Мати, почувши це, відвернулася, почала витирати сльози фартушиною.

Левко хоч і був хлопцем з непересічним розумом, і це відчували всі, але й йому були притаманні почування однолітків. Трапився такий випадок. Прибіг сусідній хлопець до Левка і каже: «Уночі був мороз, вода замерзла, на льоду сидять качки».

Левко був молодшим, і побіг за старшим Іваном на город до ставка. Обидва бігли по льоду.

Було це в обідню пору. Сонце припікало: лід під хлопцями тріщав. Ось-ось два герої проваляться і підуть під лід. Та Левко, не розгубившись, голосно сказав: «Лягаймо!» Хлопці, лежачи на животі, доповзли до берега, хоч під ними вгинався лід, з-під якого виходила вода.

Вони спаслися. Люди бачили, що двоє хлопчаків в небезпеці, і вже бігли на порятунок.

Дорослі казали, що Левко розумно поступив, що ліг на лід, і цим урятував життя собі і своєму сусідові Іванові Карпенкові.

7. В оточенні рабів і їх гнобителів

Влітку 1938 року в газетах поміщалися оголо­шення про набір студентів на навчання.

Левко хоче стати студентом Харківського технікуму журналістики. Але в оголошенні зазначено: треба бути комсомольцем. Отже, це не для Левка.

Учитель йому радить стати студентом Дніпро­петровського художнього технікуму. Запевняє, що він має талант художника. Левко вагається: не вірить, що має справді велике покликання до малювання, хоч малюнки в нього виходять кращі, ніж в інших учнів.

Педагогічний технікум в Олександрії, куди хотів би поступити Левко, також потребує довідку про соціальне походження. І тут диво. Кременчуцький бібліотечний технікум усіх приймає: не вимагає посвідки про соціальне походження і не зазначує, що треба бути комсомольцем.

Лев Силенко восени 1938 року стає студентом Кременчуцького бібліотечного технікуму. На зборах студентів, які були прийняті до технікуму, директор чомусь згадав тільки Силенка, зазначивши, що він на «відмінно» склав вступний іспит.

У технікумі з села Ратьківка-Богоявленське (а тепер Ворошилівка) Левко один. Усі студенти — це діти з навколишніх сіл, міських майже немає. Усюди чути тільки мову українську.

Левко швидко заприязнився з бібліотекарями книгозбірні технікуму. Левкові дозволено заходити до середини, де рядами стоять великі стелажі з книгами. Він інколи помагає складати книжки на полицях. Помітив: російськомовних більше, ніж українських. Найкраще оправлені твори Леніна, Толстого, Пушкіна. Є багато дореволюційних видань, на яких видніється двоголовий орел.

Левко думає: те, що дозволяється москалям, українцям забороняється. Правду пише Шевченко: москалі чужі люди, роблять лихо з вами. Силенко відчуває гнів, обурення, і цей гнів ніби гоготить в його душі. Він не має з ким його розділити.

Перед Новим роком були вибори до студентського комітету. Левко виступив з промовою. Зазначив, що усім треба успішно навчатися: кожний перш за все сам відповідає за успіхи в своєму житті. Його промова усім сподобалася (студентам і учителям). Він був вибраний до студентського комітету, очолив його культурний відділ.

Левко має талант оратора. І це відчуває кожний, хто його слухає. На уроці української літератури він говорив про зміст Шевченкової «Катерини». Оповідав натхненно, захоплено, вживав добірні слова, гарно будував речення. Студенти притишено слухали. Навіть у сусідньому класі, який був відділений розсувною стіною, стало тихо. Левко розповідав 30 хвилин. Учитель, ставлячи оцінку «відмінно», голосно сказав: «Отак треба говорити!»

Між учителями технікуму незгода. Ширяться чутки між студентами, що учителька Магдалина Школьник (парторг) і учитель Мойсей Наумович (математик) критикують учительку Кравченко за те, що вона приятелювала з ворогом народу — учителем, буржуазним націоналістом, який два тижні тому був арештований.

Кравченко викладала українську мову. Мала товсті русі заплетені коси. Любила ходити в синій блюзці. Студенти не знали, що для парторга це асоціюється з українським кольором. Кравченко з неприхованою любов’ю ставилася до предмета, який викладала. І. так мило, м’яко, як артистка, кожне слово вимовляла. Нагадувала студентам мову рідної хати. їй було десь сорок років.

Студентам Кравченко сказала, що з Силенка виросте поет. Левко з сорому почервонів, бо в його сторону всі оглянулися.

Після уроків Левко любить залишатися в класі, читає на самоті якусь книгу. Він любить тишину. У гуртожитку в залі, де стоять рядами п’ятдесят ліжок, галасливо.

У клас зайшов учитель, його прізвище призабуте. Сів на парті біля Левка, оглянувся навколо. Тихо сказав: «Тепер з сіл приходять довідки про соціальний стан студентів. На запитання технікуму у довідці з твого села написано: «син розкуркуленого, вивезеного в Сибір». Та ти цим не переймайся. Ось у газеті «Соціалістична Полтавщина» є твій гарний вірш «Вийду в поле я, в поле шумливе, вітер жито гойдає густе». Наш технікум цим гордиться».

Учитель прихильно глянув в очі Левкові і пішов.

Левко взяв свого Байрона і задумано йшов до гуртожитку.

Через тиждень до технікуму загостив студент Петро Жиленко і запитав: «Хто в технікумі пише вірші? Я студент Київського річкового технікуму. Тепер на практиці, мій корабель стоїть тут, у порту». Він познайомився з Силенком.

Два поети почали один одному натхненно читати вірші. Так, вони поети, а яку поетичну вартість має їхня поезія, це вже справа інша. Студент киянин сказав: «Як будеш у Києві, зайди до мого технікуму, він майже біля порту. Я тобі покажу Київ».

Кінець учбового року. Студенти їдуть у села до батьків. Левко залишається. Не хоче їхати в рідне село, бо секретар сільради Обертас прислав у технікум листа, що він син куркуля, позбавленого права голосу. А цей же Обертас є зятем тітки Палажки, яка є рідною сестрою його мами. Як йому в очі Левко дивитиметься?

Гуртожиток на літо замикається. Але будинок технікуму на вулиці Леніна відчинений. На першому поверсі, в класі, вирішив жити, ніби потай, Левко. Він спить просто на столі, під голову кладе книжки. Може, хтось про це знає, але його на вулицю ніхто не виганяє. Удень він ходить у міську бібліотеку, бере з собою шматок хліба.

Подвір’я технікуму викладене камінням. Поруч стоїть будинок, подібний на барак, в якому дві прачки і чоловік щодня щось перуть (простині та інше). Одна прачка зайшла до Левка і сказала: «Ось тут адреса, це дала учителька Кравченко. Вона десь від’їхала. Піди до цієї великої крамниці, яка тепер робить інвентаризацію, там тобі дадуть роботу».

Левко вісім днів працював у крамниці. Мав можливість купити хліба і халви: до цього часу він їв тільки хліб з водою, і так щодня.

Учитель математики Мойсей Наумович, мабуть, мав розпорядження згори «зрізати» Силенка. Він поставив Левкові з математики, як він закінчував перший курс технікуму, оцінку «незадовільно». Щоб перейти до другого курсу, треба було скласти іспит з математики. Силенко цей іспит склав без­перешкодно восени і був переведений до другого курсу. Але стипендії йому не дали. Відчувалася в парторганізації технікуму прихована неприхильність до «сина розкуркуленого, позбавленого права голосу».

Восени, як в технікумі почалося навчання, Левко захворів. Лікар оглянув і сказав, що хвороби немає, але весь організм виснажений, ослаблений, і ліків на це немає.

Левко поїхав до тітки в Олександрію, а потім пізно ввечері прийшов у село до мами й братика Василя.

Мати Олена побачила худющого і розплакалася.

Два тижні Левко їв печені солодкі гарбузи, варені (вже перестарілі) кукурудзяні качани, свіжі помі­дори, моркву, смажене насіння гарбузове. І знову наче на світ народився. Він майже щодня ходив за село. Сам сидів на Скитській могилі непорушно. Весь обважнілий думами.

Коли повернувся до технікуму, студенти побачили, що Левко видужав, бо перед цим на уроках під час переклички вигукували: «Хворий!»

Студент Сало (він на третьому курсі), одягнений в гарний багатий костюм, сказав Левкові: «У бібліотеці, що біля Дніпра, хочу з тобою бачитися. Напишеш, ніби від мене, листа до моєї дівчини. Це буде таємниця. Я заплачу. Таємно кажу, що є донос на тебе. Поясню при зустрічі».

У бібліотеці Сало сказав: «Напиши мені поему-листа до Нелі. Щоб її серце повернулося до мене, щоб вона відсторонилася від Остапенка. Пиши, що я буду славним комуністом, матиму великі успіхи, і вона зі мною буде щаслива. А з Остапенком бідуватиме, бо є поголоски, що в нього є підмочене соціальне походження».

Сало сказав, що студент Швець зробив донос на Лева Силенка, що він у бібліотеці у секретному відділі таємно читав твори буржуазного націоналіста Бориса Грінченка. Між учителями є роздвоєння: одні кажуть, що про це треба повідомити в НКВД, інші зазначили, що треба перевірити, поговоривши із студентом Швецем.

Через тиждень біля студентського гуртожитку до Силенка підійшла студентка Ірина з третього курсу. Гарно одягнена і добре відживлена. Сказала: «Моїх батьків розкуркулили, вивезли в Сибір, я живу з бабусею». Левко глянув на красуню спокійно. Не промовивши жодного слова, пішов геть. Думав: «її підіслали органи НКВД». Це була перша й остання зустріч з нею.

У грудні були вивішені списки: яка група студентів куди їде на практику. Левко здивувався: невелика група кращих студентів їде на практику в Харків у бібліотеку імені Короленка, у списку цієї групи він прочитав і своє прізвище.

Свідомі, достойні українці були стероризовані Москвою. Вони боялися один з одним зустрічатися, обмінюватися думками. Але є диво, яке затаює в собі якусь загадкову зрідненіеть. Українець без слів відчував українця. І між ними витворювалася прихована взаємоприхильність. Перед від’їздом Силенка до Харкова учителька Кравченко, яка згодом була заарештована за націоналізм, шепнула Силенкові, щоб він з Харкова до Кременчука не повертався. Бо, мовляв, Силенко має вплив на групу студентів, які запідозрені в буржуазному націона­лізмі.

Лев Силенко полюбив Харків... Голодне місто: хліба у крамницях немає. СРСР виснажений війною з Фінляндією.

Мешканець Харкова знає, що, ставши на горі, можна побачити частину міста, яка має назву Журавлівка. Якщо спуститися дерев’яними сходами вниз, то можна побачити першу хатину праворуч. В ній жив Левко і ще чотири студенти. Всі вони сплять на розкладачках. Вночі не можуть заснути, холодно.

Студент бібліотечного інституту запросив Левка до студентської їдальні, яка знаходиться у відомому у Харкові «Гіганті». Левко купив шматок хліба і склянку чаю. Уважно приглядається до студентів. Переважно чути московську мову, рідко долинає українська мова. Є гарно одягнені хлопці і дівчата, є й бідно. Сталося так, що він почав з студентами розмову. Йшла мова про Сосюру, Рильського, Яновського.

Коли до гурту підійшов студент Пахомов і почав говорити по-московському, українська мова затих­ла. Усі перейшли на мову ката України Петра І. Силенко продовжував говорити по-українському. Але Пахомова запитав; «Так як же ты й говорить не вмиєш по-здешнему?» Усі знітилися. Пахомов відповів: «Мова Пушкіна общепонятная». Силенко сказав: «Теплий кожух, тілько шкода — не на мене шитий...» І пішов геть.

Силенко стривожений повернувся на Журавлівку. Не спав цілу ніч. А ранком на базарі продав одіяло, купив квиток і поїхав до Києва, де живе його приятель, студент Жиленко.

У Києві у річковому технікумі сказали, що цього студента тепер немає, він плаває десь по Дніпру.

Левко повернувся на залізничний вокзал і тут на підлозі спав. А вдень шукав якоїсь праці. Він був голодний і виснажений. Не мав копійки за душею.

На вокзалі стояв і дивився на людей, які сиділи або лежали біля своїх клунків. До нього інколи підходили старенькі бабусі з олівцем і листком паперу. Просили, щоб він написав листа до їхніх синів, які були в армії. Написаним листом вони були розчулені, давали Левкові хто карбованець, хто 50 копійок.

Вночі усіх виганяють з вокзального приміщення надвір, люди стоять під стіною вокзалу — старі і діти. Тремтять від холоду. Між ними стоїть і Лев Силенко. Міліціонери оподаль відкрили люк і почали, як з нори, хапаючи за лахміття, витягати дітей.

Стоять худющі хлопчики і дівчата. їм десять, два­надцять, чотирнадцять років. Невмивані, на них порва­ний одяг, трясуться від холоду. «Це вуркагани», — чує Силенко. Одні кажуть: «їхні батьки померли з голоду або вивезені в Сибір». — «Та це ті, що втекли з приюту», — говорять інші.

«Вони мої брати і сестри, їхня доля — моя доля. О рідний діду мій Трохиме, думаю про тебе і чуюся несамітнім.

О Дажбоже, Єдиний і Милосердний Господи мій, я живу в жахному оточенні рабів і їхніх гнобителів. Тільки Ти, Дажбоже, є моя надія, з Тобою я є сам собою, і на самоті я не чуюся самітнім на рідній землі», — такі слова в думці говорив Лев Силенко, бачачи навколо себе рабське життя людей.

Ідучи вулицею Хрещатик, він бачив розгодованих і добротно одягнених командирів Червоної робіт­ничо-селянської армії. Бачив, як у автомобілях проїжджають большевицькі пани, червоні барони. Дивився на них з ненавистю. І з милосердям до рідних людей.

Він ходив по вулицях. Шукав якоїсь праці. «Праця є. Он там треба рів копати. Приймаємо тебе. О! То ти не маєш прописки. Бездомний. Праці не можемо дати», — і так всюди йому відповідали.

Він вечором повертався на вокзал і задуманий стояв, дивився на людей, які сиділи або лежали на кам’яній підлозі.

Несподівано у зал вокзалу зайшло декілька родин галасливих циганів. Метушливі, зріднені, енергійні люди. Силенко зосереджено дивився на них і думав: «Цигани знають, що вони є циганами, усюди відстоюють і по  можливості проявляють свій циганський шлях життя. А мої люди є заляканими рабами, бояться мови рідної матері, бояться виявити любов до матері України. їхні почування, їхній розум контрольовані гнобителями, які їх тримають у жахливому рабстві. Залякують Сибіром, «исправительными лагерями», тюрмами».

Стоять довгі черги за квитками на потяг. Є люди, які три-чотири дні сплять на підлозі, не маючи можливости купити квитка. Потяги переповнені людьми. Біля черги Силенко познайомився з чоловіком, який мав інтелігентний вигляд обличчя. Цей чоловік сказав: «Я їду в Сибір, там живе брат мій. Він у клопоті. У Києві праці не дістанеш, не маєш мешкання, прописки, ніхто тебе не знає. І виїхати з Києва ти не можеш, бо не маєш грошей на квиток. Ти піди до Верховної Ради, скажи, що тебе обікрали. Тобі дадуть квиток, щоб ти міг виїхати з Києва».

У Верховній Раді на лавах сиділи люди: ждали на прийняття. Силенко сів біля них. У приймальній чоловік в напіввійськовій одежі запитав Силенка: «Куди хочете їхати?» — «На Донбас, у ЗУГРЕС, до двоюрідного брата Михайла Клименка», — відповів Силенко.

Службовець сказав: «Я дам записку. На вокзалі з вагона вугілля треба вивантажувати. Тоді дістанеш квиток. Згоден? » — «Згоден, але треба щось робоче одягнути, бо ж мій одяг буде весь у вугіллі». Праців­ник Верховної Ради сказав: «Ось маєш квиток і сім карбованців на дорогу».

Левко приїхав на ЗУГРЕС. Жінка двоюрідного брата Клименка прийняла його як рідного. Михайло має військовий одяг. Він комуніст і начальник пожежної команди в ЗуГРЕСі, де є могутня електростанція, яка виробляє електрику для Донбасу.

У ЗУГРЕСІ виходить газета-багатотиражка під назвою «Електроенергія». її редактор — Олександр Олещенко, приятель Клименка, який є за доручен­ням парткому цензором газети. Олещенко завжди перед друком приносить газету Клименкові на підпис. Силенко на рекомендацію Клименка був Олеіценком прийнятий редакційним працівником. Усі в редакції і типографії були комсомольцями.

Силенко знав, що з погляду партійної пильности Клименко проявив недбалість. Він дав в редакції притулок для куркульського пасинка. Пройшло чотири місяці, і секретар парторганізації ЗуГРЕСу Цуканов отримав з села Ворошиловка (Богоявленське, Ратьківка) листа, що Лев Силенко син куркуля, який перебуває в Сибірі в поправно-трудовому таборі.

Лев Силенко має таку вдачу, цю швидко з людьми знайомиться і здобуває у них прихильність і довір’я. Людям хочеться з ним приятелювати. У ЗуГРЕСі живе кілька десятків людей, переважно жидів, прибулих із Західної України після 1939 року. І ось Йосип Фінкельштейн йде з Силенком вулицею ЗуГРЕСу, каже: ««Життя в Польщі було кращим, і я шкодую, що приїхав в СРСР, де така убогість людська». Силенко відповів: «Гляньте, яка могутня індустрія. З шістьох димарів валує чорний дим, а під ними стоять хатини робітників. І цим димом дихають вдень і вночі. Краще було б бараки поставити поодаль, але тоді б робітникам було б далеко ходити на працю. Щоб люди не псували собі настрою, нюхаючи дим, на бараці, як бачите, є напис відомого поета: «Дим-димок з-під машин, мов дівочі літа». Отже, вдихай дим, люби, як «дівочі літа». Фінкельштейн розсміявся, прийняв це як дотепний жарт.

Сусід Силенка, молодий службовець Василь Ткаченко, що працював у канцелярії НКВД, помітив папку, на якій написано «Силенко». Він її обережно проглянув і поклав під спід інших папок. На другий день при зустрічі сказав Силенкові: «Добре, щоб ти десь поїхав. На тебе є справа політична. Думаю, будеш арештований».

На третій день Левко залишив ЗУГРЕС і поїхав у місто Харцизьк, не попрощавшись навіть з родиною Михайла Клименка. Вважав, що так буде краще для них.

На залізничній станції у Харцизьку Він сидів і думав: «Що робити? Де подітися, куди їхати?»

І знову, як світлий охоронець, стояв у Його думах рідний дід Трохим і ніби казав: «Мужній, рідний Господь світлий Дажбог є з Тобою. Він живе в Твоїй душі і наснажує Твоє серце силою. Перемагаючи труднощі, збагатишся силою. Ти ж Силенко».

8. «Вибач, рідна столице моя»

Київ діяв на свідомість Лева Силенка як якась притягаюча сила. Він думав: «Коли померти, то тільки в Києві, десь над Дніпром».

Щось є в столиці магнетизуюче, рідне, благосло­венне. Це відчував Силенко, читаючи багато книг. Він став у чергу на залізничній станції Харцизька, щоб купити квиток.

«Куди?»

«До Києва».

«Командировки у вас немає, квитка не продаємо».

Силенко відійшов. Задумався. Чомусь так є: завжди в житті він своїм виглядом і мовою викликав навіть у незнайомих людей прихильність і довір’я до себе.

Статечний чоловік з сивими скронями підійшов до нього і сказав: «Ти бери квиток до Гребінки. А там уже тебе у вагоні провіряти кондуктор не буде, і ти опинишся в Києві».

Силенко вже ночує на Київському вокзалі...

І знову та сама картина: підлога завалена пасажирами. Переважно жінки сидять біля клунків, біля них діти.

Усі кудись їдуть. У всіх одне горе: ждуть, щоб купити квиток. Силенко бачить: заходять на вокзал большевицькі магнати, добре відживлені, гарно одягнені — це сталінська орденоносна знать. Квитки їм продають без черги. Крокують вони впевнено, гордо. На людей, які лежать на підлозі, дивляться як на масу, яка не варта уваги.

У Силенка частішає биття серця — він хотів би до тисячної маси рабів сказати палке відважне слово. Стримується. Бо це не був би той головний подвиг, про який він мріє у безсонні ночі.

Ранком приходять приміські потяги. З вокзалу до трамваїв йдуть великі юрби людей, переважно молоді. Видно, що вони є робітниками, студентами, службовцями. Усі йдуть швидко, заклопотано.

Силенко побачив, що перед вокзалом вивішені нові оголошення. Вербуються робітники на працю до Владивостока, на Амур, в Ташкент. Потрібні теслярі, ковалі, землекопи на будівництво в Москву. Силенкові здалось, що ніби десь поблизу лунає пісня, яку часто він чув по радіо: «Москва моя, страна моя, ты самая любимая».

Силенко подумав: «Українець у Києві, прибувши з провінції, не має права дістати працю землекопа, замітальника. А от з Москви приїжджають москалі, «чужі люди», як писав Шевченко. І для них є прописка, мешкання і праця».

Він, як на свої роки, був дуже розвиненим, начитаним юнаком. Володів багатою уявою, чутливо сприймав світ, був відважним, справедливим. Але умів свої думки і почування затаювати. Знав, що він живе в оточенні рабів і їхніх гнобителів. Ще рано йому в Сибір до батька за дроти в поправно-трудові табори.

Силенко прибув (а це недалеко від вокзалу) до будинку Теплоенергоцентралі. Вийшов на другий поверх і побачив великий зал, де стоять кілька сотень розкладачок. На них сидять і лежать уже завербовані робітники. За столом — вербувальник. Перед ним на столі поклав Силенко свої посвідки, які видали йому в ЗуГРЕСі. Вербувальник оглянув документи, сказав: «Та ж ти літературний працівник... Але то нічого. Поїдеш землекопом у Москву».

Силенко отримав дванадцять карбованців на дорогу і право зайняти розкладачку.

Через три дні наймані на працю від’їжджають у Москву. Силенко купив хлібину, халви, оселедець. Уже готовий їхати у «самую любимую». Але, як завжди, різні пригоди бувають в дорозі: ззаду розірвались його єдині штани. Та вербувальник, товариш Єрмолов, врятував його: позичив йому нитки і голку. Силенко негайно зашив.

Потяг рушив з Києва. І, як ошалілий, мчав до Москви. Силенко стояв, повернувшись обличчям до Києва, дивився у вікно. На очах забриніли сльози. Він сказав подумки: «Вибач, рідна столице, що тяжке горе примушує мене залишати Україну і їхати в Московщину ».

У Москві вантажівками усіх повезли на Хорошовське шосе, де будується Теплоенергоцентраль. Там стояли нові дерев’яні бараки.

У кожній кімнаті було по двадцять ліжок. Силенко, як був студентом, завжди вибирав ліжко у кутку біля вікна. На підвіконня клав книжки. І тут йому пощастило зайняти ліжко біля вікна.

На другий день завербовані пішли на працю. Був холодний грудень 1940 року. Робітникам видали кирзові рукавиці, лопати і ломи. Кожному бригадир показав місце, де треба копати Квадратну яму, десь метр на метр.

Силенко був в легенькому пальтечку і дуже змерзав. Поруч були усі старші чоловіки, вони також мерзли. Робітники розклали багаття і тупцювалися біля вогню. Левко підійшов погріти руки. Сказав: «О Москва! Варварські ти маєш порядки!»

Цілий тиждень Силенко на морозі довбав ґрунт. Земля глиняна, піщана, глибоко замерзла. Тяжко навіть ломом відколоти. Робітники тупцюються, гатять ломами, а наслідків праці немає.

Силенко помітив, що майже всі робітники є українцями. Є й з Воронежа молоді хлопці, але вони говорили по-українському. Всі вони розбудовують «самую любимую».

Силенко думає: «Чому торжествує безглуздя? Чи не краще, щоб ці робітники взимку виконували роботу більш продуктивну, ідуть же будови бараків? А прийде весна, земля розтане, нетяжко буде копати й ями».

Ні Силенко, ні інші не виконали норми. Йому, як і всім робітникам, дали по кілька карбованців. Він купив котелок, пшона і на величезній плиті, де було з десяток котелків, варив куліш.

Його перевели на лісопилку. Тут же, на ТЕЦі. Він з напарником кантував довгі соснові стовбури і вагонеткою підганяв їх до лісопилки.

У неділю Силенко їхав у Москву — він їздив сам. Оглянув Красну площу, але тому, що багато книжок прочитав, перед його очима стояли шибениці, на яких ще з часів Івана Грозного погойдувалися на Красній площі грознівські «враги народу».

Стоїть велика черга. Люди йдуть оглянути большевицьку святиню — труп Леніна.

Дивлячись на обличчя людей, які стоять в довгій черзі перед Мавзолеєм, Силенко думав: не йдуть вони, щоб поклонитися вождеві диктатури проле­таріату.

Коли б у Мавзолеї лежало тіло хана Батия, фараона, султана, монарха Петра І, була б така сама черга. Людям цікаво глянути на померлого, який довший час лежить під склом і не чорніє. І Силенко, керуючись цією думкою, прийшов глянути на «червоного хана». Він знає, що Ульянов потомок монгольського аристократа і син матері жидівки.

Перед входом до Мавзолею стоять стрункі гарно одягнені військові. Вони пильно приглядаються, чи ніхто в кишені чи під полою не має зброї. Сумки, кошики, торбини кожен зобов’язаний скласти перед Мавзолеєм.

Силенко нічого не мав у руках. І спустився вниз без затримки. Стоїть на підвищенні ніби труна. У ній можна побачити частину грудей і голову вождя світового пролетаріату. Видно, він не­великого росту, голова в нього маленька, борідка рижа і рижі підстрижені вуса. Він нагадав Силенкові своїм обличчям одного з чеховських чиновників.

Обличчя висохле, жовтаво-сірувате, з виразними вилицями представника войовничої Татаро-монгольської орди. Силенко вийшов з Мавзолею і пішов оглядати інші музеї.

У Москві усе велике. І Цар-пушка, і Цар-дзвін, і цар-Москва...

У Срібному Борі є широка вулиця, по обидва боки якої стоять триповерхові будівлі-особняки. Це палаци вчорашніх князів, баронів, генералів, міністрів та іншої захланної московської знаті. А тепер тут живе большевицька знать.

Сама Москва побудована на поті й крові поневолених народів. І часто сюди за часів Калити, Грозного гнали рабів, щоб будувати «самую любимую». І тепер її будують раби, завербовані з різних колоній (совєтських республік).

Відвідуючи Бібліотеку імені Леніна, в якій свої вихідні просиджував за книгами, Силенко по­бачив, що є тут українські книжки, газети, жур­нали.

Вертаючись на Хорошовське шосе, Він довго йшов вулицями. Вирішив зайти до крамниці і купити хліба. На прейскуранті прочитав: «Украинский хлеб. Московский хлеб».

Лев Силенко має «круту» вдачу. Він звернувся до добре відживленої продавщиці українською мовою, щоб йому зважила півкілограма хліба українського. Вона зрозуміла. Відповіла: «Вот хохленок, и в Москве захотел украинского хлеба». І продала Йому чорного хліба.

Коли він сказав, що хоче купити півкілограма московського хліба, вона на прилавок поклала білу, пухку, запашну пшеничну паляницю. Лев Силенко пригадав слова бабусі Чумачихи: «Україна хлібородна Москві хліб віддала а сама голодна».

У Москві, незважаючи на великий мороз, зима не є дошкульна. Може, тому, що повітря сухе. Ідучи вулицею, Він побачив на вікні напис «Українська книга, бібліотека». Майже в підвалі є велика кімната. На лавах повно книг, журналів. У бібліотеці нікого з відвідувачів не було. Бібліотекарка сказала: «Бачу, ви перший раз зайшли. Тут напишіть своє ім’я, прізвище, адресу». Силенко відповів, що зробить це при іншій нагоді. І більше сюди не заходив. Обстановка в бібліотеці мертва і не викликала ні довір’я, ні доброго настрою.

Силенко втомлений повернувся до барака і міцно заснув. Вранці прокинувся, щоб іти на працю. Але побачив, що його латані штани і пальто хтось украв. Сказав сусідові, щоб на праці повідомив, що Силенко не має в чому прийти на роботу. У кімнаті лежав на ліжку п’яний якийсь чоловік (говорили, що він довгі роки був у в’язниці за різні злочини) і співав: «Любимый город может спать спокойно и видеть сны среди весны».

У передвечірній час зайшов до потерпілого Силенка парторг Єфімов. На другий день робітник приніс Силенкові ватяні штани і фуфайку (це все, що Левко мав з одягу).

Прийшла весна. На роботі між робітниками усі захоплені Договором, який підписали Молотов і Ріббентроп. У газетах можна було прочитати, що «русские и немцы — два братских народа», що Катерина II була німкенею, що біля Москви було німецьке поселення Кукуй і що маляр Брюллов був німцем, і Фонвізін також. Йшла мова про німців як майстрів і співбудівників Московської імперії. І ніхто не мав права виступити з критикою Договору Ріббентроп—Молотов.

(Відомо, що розв’язання Другої світової війни було змовою Гітлера зі Сталіном через підписання пакту Ріббентроп—Молотов про «дружбу» між двома партнерами зі всесторонньою матеріяльною допомогою Сталіна гітлерівській Німеччині до самого початку війни).

Лев Силенко був викликаний у військкомат. «Хто батьки?» — запитали. «Батька немає, — відповів Силенко, — мати колгоспниця».

Силенко вже на площі Красної Прєсні, де з валізами стоять сотні новобранців. Хриплять гармошки. Парубків проводжають московскіє дєвушки. Лев Силенко стоїть один. У нього немає речей. Його ніхто не проводжає.

Потяг з новобранцями летить на південь. А куди, ніхто не знає. Пролетів через місто Орел і помчав в Україну. Зупинився у Чугуєві, де, кажуть, було Аракчеєвське училище колись. Тут усім новобранцям видали військовий одяг «красноармейца».

Лев Силенко став солдатом. І перед ним появилась, як жива, постать Шевченка-солдата в шинелі...

Силенко не думав бути військовим. Він людина книжки. Хоче бути письменником.

З Чугуєва усіх повезли через річку Дінець. На великому полі були розставлені палатки. Солдати наповнили матраци соломою. І так постав військовий табір.

У наметі, де було, може, двадцять солом’яних матраців, солдати вели розмови. Коло Силенка на сусідньому матраці сидів москвич Павлов-Шишкін. Силенко запитав, чи він не з роду відомого маляра Шишкіна. «Так, я з роду Шишкіна», — відповів юнак. Було відчутно, що він гордиться своїм родом. Силенко помітив, що він сумує.

Павлов-Шишкін сказав: «Я все це ненавиджу. Мене заберуть з армії і відправлять у Сибір. Там, у таборах, перебуває мій батько, я з дворянського роду». Вони без слів розуміли один одного.

На третій день Павлов-Шишкін сказав Силенкові: «Старший лейтенант Арінушкін запропонував мені бути ротним писарем. Я відмовився, порадив тебе. Коли хочеш, піди. Він жде». І Силенко пішов у штаб.

Арінушкін сказав: «Напиши: строевая записка»

Силенко має дар до малярства, графіки: написав швидко і гарно. Літери круглі, як у вола око.

«Добрим будеш писарем», — сказав Арінушкін. І додав: «Я щирий білорус, а ти, бачу, щирий хохол. От і добре, ми свої люди».

У Силенка заболіло око, і Він отримав дозвіл відвідати очного лікаря. Повертаючись, зайшов до Чугуївської міської бібліотеки, де зустрів двох бібліотекарок, з якими навчався в Кременчуцькому бібліотечному технікумі. Він їх не впізнав. Але вони його відразу пізнали і радо зустріли. Оглянувши журнали, Він пішов і більше сюди не мав можливості заходити.

9. І так Снленкове життя було врятоване

Вранці 22 червня випав дощ. Стояла тепла сонячна погода. Після обіду солдати повертались до своїх палаток. І тут усіх приголомшила звістка: Молотов повідомив, що Германія напала на СРСР. Радіо сповіщає: падали німецькі бомби на Львів, Мінськ, Київ.

На другий день був даний наказ: усі палатки згорнути, і весь батальйон бронетанковий, який не має жодного бронетанка і навіть гвинтівки, має йти на північ у білоруські ліси.

Старший лейтенант Арінушкін і писар Силенко усі речі свого штабу поклали на вантажне авто. І рушили за ротою.

Арінушкін сказав Силенкові виготовити список усіх солдат, які мають середню і вищу освіту. їм буде присвоєне звання сержантів. Силенко свого прізвища не подав у список. У нього немає наміру мати військове звання.

Батальйон розмістився у лісах на північ від міста Чечерськ.

Німецькі літаки скинули листівки на ці ліси. На одній з листівок є фотографія: ідуть два німецькі офіцери, а посередині між ними син Сталіна Яків Джугашвілі. Це високого росту грузин, має густі брови, чорне волосся, великий ніс. Він старший лейтенант артилерії. Під фотографією напис: «Ідіть слідами Якова Джугашвілі, який відмовився віддати своє життя за кривавого деспота Сталіна». Був наказ усі листівки зносити до штабу. Солдати крадькома прочитували і приносили.

Старший лейтенант Арінушкін, оглянувшись, притишено віч-на-віч сказав Силенкові: «Тиждень перед початком війни мене викликали до 3-го відділу. Ти приятелював з Шишкіним, а його батько «ворог народу». Павлов-Шишкін не мав права перебувати у нашій дивізії. З твого села до 3-го відділу прийшов лист, що ти син куркуля, який тепер перебуває в Сибіру в таборі. Ти приховав своє соціальне походження. Будеш відправлений у трудову армію. Я тобі довіряю, тому кажу про це. Питали про тебе, я сказав, що ти «совєцький человек»...

Але тепер війна... такий хаос і безпорядок кругом. Думаю, зараз в третьому відділі не до тебе».

Арінушкін продовжував: «Паразити, обеззброїли. Наш батальйон не має ніякої зброї, і невідомо, чи скоро прибуде. У лісах німці нас оточать. І заберуть, як безборонних курчат. Чи ти знаєш, що командир нашої дивізії полковник Бадов утік з фронту? Покинув нас...

Моя мати була учителькою, любила Білорусь, Родіну свою, і НКВД її замучило за націоналізм. Бачиш на моїх грудях ордени? От бачиш шрами — це залишки від ран, які я отримав від японських самураїв. Хіба моя Родіна на Сопках Манджурських? Плювать мені на таку «Родіну». Мою Родіну Білорусь Москва в мене забрала. І я тепер не маю Отечества. Війна відбувається між двома тиранами — Сталіном і Гітлером. Хай вони будуть прокляті! Поневолені народи їх знищать!»

Старший лейтенант Арінушкін тримав пляшку в руках, пив і плакав. Він був п’яний.

Силенко бачив: молоді лейтенанти перелякані — ходять в пілотках. Пішла чутка, що в офіцерів козирки картузів виблискують, і німці стріляють по них.

У лісі почулася стрілянина, але ніхто не розумів, чи це фронт, чи десь солдати практикуються. Старший лейтенант Арінушкін кудись зник.

Забіг у штаб до Силенка молоденький лейтенант Ніколаєв, курсант Орловського бронетанкового училища. Сказав: «Красноармєєц Силенко, я син армійського комісара Ніколаєва, який з Тимошенком визволяв Західну Україну. Ось бачиш фотографії: тут я стою в Кремлі, а це Світлана — донька Сталіна. Запиши у штабі, коли пропаду безвісти, повідомиш». І він зник у лісах.

Сидить Силенко один біля вантажівки і жде невідомо чого й кого. Лейтенанти солдат повели в ліси непрохідні, куди не могла вантажна машина заїхати. Писареві Силенкові сказали сидіти біля авта і чекати їхнього повороту.

Коли появилася стрілянина, Силенко піднявся і побачив: там, під горою за селом, біжить сотня солдат.

І ледь чутно, що командир кричить: «За Родіну, за Сталіна вперед!» Тільки солдати піднімуть голови, щоб бігти, як густо починають падати, скошені кулями німецьких кулеметів. «Яке безглуздя! Таж могла б сотня бійців обійти, приховуючись, цей горб і зненацька знищити кулеметні гнізда фашистів», — міркує Силенко.

Несподівано по дорозі пролетіли німецькі мотоциклісти. Перегодом почала йти колона полонених червоноармійців. І кінця й краю їй не видно. Десятки, десятки тисяч... Між ними майори, полковники, генерали йдуть збоку вели­кою групою і під більшою охороною німецьких солдат.

Лев Силенко непомітно стоїть у густому лісі. Спостерігає. Один, як у полі воїн, без зброї в руках.

Як почало вечоріти, пішов над лісом. Узяв по дорозі сніп пшениці і зник у гущавині лісу.

У лісі було повно чорниць, які Він дуже любив. Під густим кущем сосни, втомлений, заснув.

Вночі Його розбудив шелест. Одкривши очі, Він побачив ведмедя. Звір, мабуть, не був голодний, обнюхав і пішов геть.

Уранці Силенко йшов мочарами, відчув, що десь близько є село. Він насторожився: почув розмову двох солдат, які мали на плечах гвинтівки.

«Я сам швець, мій батько в Москві має шевську майстерню. Мені головне мати дві здорові руки. Ти мені прострель ногу, а я тобі прострелю руку ліву. Ти мене будеш підтримувати, і ми пробиратимемося до Москви, як ранені на фронті».

Силенко зрозумів, що вони не хочуть мати жодних свідків своєї стрілянини, і Він, причаївшись, мовчав. Чув два постріли. Піднявши голову, побачив, що вони пішли ранені в протилежному напрямку.

Силенко прийшов до села. Гостинні білоруські люди дали Йому бульби, хліба, кислого молока. І дали штани й сорочку латану. Штани Він одягнув наверх армійських підштаників.

На другий день Він переходив ріг вулиці. Почув: «Гальт! Генде хох!»

Силенко мав дуже сильні нерви і на все спокійно реагував. Не спішив піднімати руки. Бачив, що під тином сидить три десятки червоноармійців в уніформах. В Нього іншого виходу не було — треба до полонених іти. І, підійшовши, сів.

Німець, старий вже роками фельдфебель, гнівно підбіг до Силенка: «Чому всі мають уніформи, а ось цей у світських штанах і сорочці?» Він закотив Силенкові холошу і побачив там військові під­штаники. Залементував як оглашенний: «Комісар! Комісар!» Спрямував на Силенка автомат і наказав йти вперед.

Йшов Силенко з піднятими руками у напрямку лісу, а за Ним фельдфебель з націленим автоматом.

Троє полонених солдат підбігли до фельдфебеля і закричали: «Пане Гер, но комісар». І почали йому показувати, скидаючи галіфе, що вони також мають підштаники, як і всі солдати, але не є комісарами. Фельдфебель махнув рукою і пішов геть.

І так Силенкове життя було врятоване.

10. У ямі між мертвими Він лежав мертвий і воскрес

Під Гомелем були великі табори полонених. З-під Москви і Орші привозили все нових і нових. У Гомелі заганяли полонених у потяги і везли на захід.

Ешелон з полоненими, в якому був Лев Силенко, заїхав у густий непрохідний ліс. У цьому лісі стояли старі дерев’яні бараки. Це був великий лагер, в якому перебували до початку війни в’язні ГуЛАГ НКВД.

У кожному бараці було три поверхи, збиті з дощок, висотою в один метр. І стояли драбини, по яких в’язні піднімалися, щоб зайняти своє місце: кожний залазив на свій поверх. Усі лежали близько один біля одного головами до вікна. Лежали на голих дошках, по яких видно, що в цьому таборі жили в’язні по декілька років: дошки вже старі і заяложені. На дошках чимсь гострим видавлені різні прізвища: в’язень хотів залишити якусь пам’ять про себе.

Місяць перебував Силенко в цьому таборі, а потім пішки усіх, десь близько трьох тисяч осіб полонених, німці гнали у сторону міста Новий Борисів над Березіною.

Уночі на порожній галявині зупинялася колона і кожний міг спати, як хотів: стоячи, лежачи, сидячи.

Була осінь 41 року. Йшов дощ, віяв холодний вітер. Полонені поділилися на групи по 50 чи 100 осіб і притулялися один до одного — грілися. Від кожної групи йшла вгору густа пара. Коли хто вмирав, по ньому топталися ноги живих. Хто перебував всередині групи, задихався: його тиснули з усіх боків. І коли він падав, ніхто не піднімав. Коли хто виривався із групи назовні, починав від холоду тремтіти. Знову старався пробратися у гурт, де кожен тиснеться один до одного.

Ранком лежало багато мертвих. Колона рушила вперед. Усі прибули до Нового Борисова. Полонені розмістилися по стайнях, горищах, у різних бараках, їм усім раз на день давали черпак баланди. Щоранку бригада робочих полонених ходила з носилками, підбирала хворих і мертвих.

Лев Силенко лежав хворий на мокрій болотяній глині. Він мав високу температуру. Полонені занесли Його на носилках за табір, де був великий довгий барак, в якому на землі, покритій соломою, лежали хворі на тиф, дизентерію. Були й такі, які нездужали від надмірного виснаження. І між ними на соломі був покладений Силенко.

В обідню пору під’їжджала кухня. Це великий котел з баландою. І полоненим давали по черпаку гнилої з піском картоплі. Інколи привозили парену необчищену гречку. Полонені їли і гинули в тяжких муках, бо не могли спорожнитися: луска гречки в’їдалася в шлунок. Люди вмирали, кричучи на цілий барак. Лев Силенко вирішив нічого не їсти і спокійно вмерти від голоду.

До табору приїхав з Німеччини майор граф Метерліф, сивий старий німець. Він полоненим генералам, полковникам, майорам, які жили в кращих умовах (в сухому бараці, спали на ліжках, мали трохи ліпший харч), сказав: «Усі ви нам не потрібні. Ми не хочемо вас бачити ні живими, ні мертвими. Ваш вождь Сталін від вас відмовився».

Полонені командири сказали йому: «Ми перебуваємо у вашому полоні, дайте нам зброю і ми будемо воювати проти Сталіна». Граф Метерліф відповів, що з Сталіном німці самі розправляться, і ні від кого допомоги не потребують.

Полонені казахи отримують два черпаки баланди, бо вони з таборового шпиталю, з бараків виносили мертвих. Роздягали їх і кидали до ями. За шпитальним бараком була викопана яма довжиною близько ЗО метрів і шириною 20. І вона вже майже була наповнена трупами, які складалися як оселедці і були пересипані вапном. (Було б по-людяному, коли б тепер цю яму, в якій закопані тисячі у муках померлих людей, розкопати і на тому місці поставити пам’ятник!).

Лев Силенко уже не міг ходити, і ніяких надій на порятунок не було. Збирачі мертвих (полонені казахи) були певні, що Він через кілька годин помре. І поклали Його на носилки, віднесли до ями, вже наповненої мертвими тілами. І кинули на трупи.

Загув гудок. Казахи побігли на обід. Силенко, падаючи в яму, знепритомнів. Але, мабуть, дощ привів Його до свідомости. Він, зібравши всі сили, підвівся і сидів у ямі між мертвими.

Коло ями несподівано появилася постать. Це був добре відживлений полонений. У нього на рукаві шинелі біла пов’язка з німецькою печаткою. Він був санітаром. Побачивши людину, що сиділа в ямі на трупах, він запитав: «Ти воскрес? »

Силенко відповів: «Я ще не був мертвий».

Санітар: «Хто ти?»

«Я Лев Силенко, українець, родом з-під Кременчука».

«О, то ми земляки! Я Богдан Калиниченко з-під Павлиша. Ти можеш сам вилізти з ями?»

Лев Силенко збирав всі сили, щоб підвестися, але йому не вдавалося. І Богдан простягнув Йому РУКУ - Калиниченко витягнув Силенка з ями мертвих. Підтримуючи, під руку повів Його знову до барака. По дорозі санітар зустрів казахів, почав на них кричати, щоб вони живих не кидали до ями. Один казах відповів, що фельдфебель Кнафт їм дозволив.

Калиниченко оглянув мертвих у бараці, стягнув з мертвого шинель і нею обгорнув Лева Силенка. Взув його в чоботи. Поклав Йому в жменю кусник хліба. Силенко почав жувати, але в роті було сухо: Він не міг пожоване проковтнути.

Був дощ. І по дошках текли струмочки, подібні на сльози. У дощових краплях Силенко змочував кругленькі кульки хліба і їх ковтав.

Через кілька годин Калиниченко варив у котелку картоплю, розвівши в бочці вогонь (він інколи з мертвих полонених знімав чоботи, виносив за табір і віддавав білорусам за хліб чи картоплю. Маючи пов’язку на рукаві, користувався правом виходу з табору).

Калиниченко дав Силенкові зварену картоплину і горнятко відвару з картоплі. Цей обід Силенко смачно з’їв. І сталося несподіване: у пальцях ніг, по всій ступні Силенко відчув гострий біль. Кололи наче якісь голки. Що це таке? Почало швидше битися серце, кров починала проникати до капіляр, які були майже обезкровленими. І це спричинило кольки.

Щодня Калиниченко давав Силенкові щось попоїсти. Лев Силенко почав поправлятися.

В середині літа 42 року Калиниченко сказав Силенкові: «Як знаєш, я маю право виходу з табору. Я тобі дам у руки відро і мітлу. Ти в моєму супроводі вийдеш з табору як мій помічник. У місті я маю українську родину, де ми переодягнемося. Матимемо довідки. Будемо пробиратися в Україну».

Силенко сказав деяким полоненим киянам, що думає тікати, і вони Йому передали свої адреси, щоб Він, коли вдасться втекти, подав вістку родинам про них.

Одягнені в одяг місцевих білорусів Калиниченко і Силенко залишили Новий Борисів і зникли в лісах.

* * *

Двоє втікачів з полону йшли по правому березі річки Березіної аж до Дніпра. На кордоні Білорусі й України вони зайшли в крайню хату села, де жила молода вдова з дитиною. Калиниченко заприязнився з нею і вирішив залишитися жити в її хаті. Намовляв й Силенка, але Він відповів, що прямуватиме на південь. Добиратиметься в рідне село до матері. Калиниченко сказав по-приятельськи: «Є дані: ті, які втекли з полону і пробралися на фронт до Червоної армії, осуджені як зрадники і будуть розстріляні або відправлені на 20 років в Сибір. У таборі мені сказав один полонений старший лейтенант, що у Москві виданий наказ № 227, який дає право офіцерові розстрілювати навіть без суду кожного запідозрілого солдата, особливо того, який був у німецькому полоні, утік і повернувся до совєцької армії. Ми втекли з полону, як знаєш, німці б нас умертвили голодом.. Ми не можемо пробиратися на схід. Таких, як ми, мільйони... Я залишаюся тут, може, виживу...»

Білоруські селяни дали Силенкові граблі й мотузку: спорядили так, щоб було враження, ніби Він десь іде в поле за сіном.

Силенко йшов берегом Дніпра дуже обережно, щоб не попадати на очі німцям. Він мав при собі адреси киян Олекси Повстенка, Нестора Городовенка, Віктора Приходька, письменника Аркадія Любченка і адресу родини Білецьких.

Білоруський селянин сказав: «Ось там, де зелена трава, є межа — починається Україна». Силенко підійшов, глянув навколо. І перед ним наче живий постав Його дід Трохим. Стояв у білому полотняному одінні, руки простягнувши до свого улюбленого онука. Уява ця обізвалась в серці Силенковім: пригадались дитячі роки... Він став на коліна, сказав: «Дажбоже мій рідний, Слава Тобі! В ім’я України Матері Рідної живу і за Україну готовий життя віддати». І поцілував Землю рідну. Селянин був зворушений, на його очах появилися сльози.

Білорус запитав, що Він, українець, думає про цю війну. Силенко відповів: «Сталін окупував Україну і її народ умертвляв голодом. Експлуатував душу і тіло її синів. Гітлер виганяє з України Сталіна, щоб українську землю зробити німецькою, а українців по-сталінському умертвляти голодом, тримати в концтаборах смерти. Я щойно втік з німецького табору смерти і знаю, яку долю фашисти готують для українців».

Силенко, переборюючи великі труднощі, минаючи небезпеку, виснажений і голодний, без документів прибув на початку жовтня 42 року до Києва.

У Києві архітектор й історик Олекса Повстенко дав Силенкові прихисток і через знайомих виробив посвідку, що Силенко є співаком хору Нестора Городовенка. Отже, має право отримувати харчову картку. Тоді давали по 300 грамів просяного хліба.

Маючи київську посвідку та діставши від Повстенка штани, сорочку, чоботи (все це було вже ношене з совєтської уніформи), Йому вдалося товарним потягом, роблячи пересадки, прибути до Олександрії. А звідти Він пішки дістався до рідного села.

Йдучи селом, Він стрічався з селянами, які казали, що мати працює в колгоспі і вечором повернеться з поля.

«Як був фронт, твоя мати переживала, ходила і в Олександрію, питалася у таборі полонених про тебе. По хатах лежали солдати, і вона їм рани перев’язувала, доглядала їх. Казала: «Може, моєму синочкові хтось поможе». У нашому селі є чимало полонених, які заприязнилися з вдовами, та й живуть тут. Уже й діток мають. І твій ровесник Михайло Карюк, і Литвин й інші поприходили з полону. А от комсомолець Іван Жежеря зробився українським поліцаєм.

Мати твоя буде рада бачити тебе», — сказав Силенкові старший односельчанин.

Лев Силенко зупинився біля хати тітки Палажки. Дивиться на дорогу. Уже вечоріє. Йде якась жінка, несучи на плечах в’язанку сухого бур’яну. Він пізнав матір.

«Мамо!»

Була тиха спокійна зустріч. Мати Олена в усіх найбільш зворушливих хвилинах уміла зберігати душевний спокій. Сказала: «Мені жінки дали знати ще в полі, що ти повернувся. Я побачила у їхніх очах не співчуття, а материнську заздрість. Мовляв, наших синів, може, вже й на світі немає, а твій, Олено, повернувся живий».

Лев відповів: «Мамо, нема мені чого робити в селі, побуду тиждень і поїду. У Києві маю приятелів, Повстенка, Городовенка та інших, вони мені поможуть, і якось житиму».

Мати відповіла: «Сину, довгі-довгі роки у нас не було корівки. Мені сусіди подарували маленьке телятко, я його вигодувала. І вже цього літа мала корову, молоко. Та ось три тижні тому німці забрали мою Зірку солдатам на м’ясо. Та я тиждень тому заколола свинку». І мати усміхнулася, пояснюючи: «Твій приятель Михайло поміг мені. У шаньку накидав попелу і надягнув свині на рило, свиня, вдихнувши попелу, задихнулася. Михайло сказав, що це так краще, щоб сусіди не чули, бо можуть до безборонної жінки прийти та й сало забрати. То як їхатимеш до Києва, візьмеш, скільки схочеш».

Лев Силенко, розмовляючи з матір’ю, довідався, як люди живуть. З поля крадькома несуть усяке зерно до хати. У багатьох хатах женуть самогон з буряків. У селі є два німецьких солдати, наглядачі, є німець комендант, який зайняв помешкання сільської лікарні.

Лев самітньо йшов за село. Довго сидів задуманий на Скитській могилі. Він був мрійником, любив історію, прочитав багато книжок про історичне минуле України-Руси. Перед Його очима, немов живі, проходили кадри боїв Святослава Хороброго, Богдана Хмельницького, Ґонти. І Він ніби разом з ними переживав їхні радощі і болі. Його «Я» зливалося з сутністю їхнього «Я».

Розмовляючи з матір’ю, Лев сказав, що Сталін і Гітлер чужі люди, вони умертвляли і умертвляють наш народ. «Сталін вигнав нас з хати, забрав у нас батька, позбавив мене юнацьких радощів, і душа моя страждала, — продовжував Він. — Вторгнувся Гітлер з своєю ордою, і я ледве залишився живим. Німець увірвався у твою бідну хатину і вивів з подвір’я корівку».

Мати відповіла: «Сину, правду кажеш, не бачу й я різниці між Сталіном і Гітлером. Вони жорстокі зайди на нашій землі. Нашого тата тяжко били в Олександрії в НКВД, і мені про це казав тато. Енкаведисти так били, що ніхто не чув і ніхто не бачив. Вони б’ють приховано. А німці в степу при людях коло плуга побили орача, бо він сів перепочити. Німці чужі, жорстокі люди, і вони війну програють».

«Мамо, я погоджуюсь з тобою, — сказав Левко, — розумна ти жінка. Я вірю: два тирани, зіткнув­шись, загинуть. І тоді, як писав Шевченко, «встане Україна, світ правди засвітить».

11. Перед Дажбогом обітницю склав

Вирушаючи в дорогу, син сказав: «Мамо, ми декілька днів жили у спогадах, розповідали один одному про минуле. Згадую: на початку 30-го року наш мудрочолий дід Трохим часто мені, маленькому, про Дажбога оповідав. Пристрасно. Заповітно. Я, натхнений його священними оповідями, почав вірші складати. Вірю: Дажбог живе в мені, як світло Сонця, а я живу в Дажбогові.

Тоді, як нас вигнали з хати взимку і ми знайшли прихисток в холодній кімнаті у баби Чумачихи, я перед Дажбогом обітницю склав, що напишу книгу «Велике Світло Волі». І вона допоможе Україні стати вільною. Намір цей роками виношую в душі. Поїду в Київ, там мої приятелі, є бібліотеки. Почну писати».

Мати поклала долоню на схилене синове чоло: «Сину мій, благословляю. Іди у світ з Дажбогом, з світлим Господом роду нашого».

З ранніх дитячих літ формується світогляд людини і в багатьох залишається непорушним впродовж життя. Знаємо, Тарасові Шевченкові також дід оповідав про гайдамаків, Ґонту, Залізняка. І опові­дання ці зробили незабутній вплив на свідомість Шевченка.

Силенковий дід Трохим умів оповідати про Дажбога, як артист-самородок. Він то підвищував голос, то говорив притишено, то руку піднімав до неба, то клав долоню на серце, промовляючи до Дажбога. Внук Левко був зачарований, не зводив очей з дідового обличчя. Слухав заворожено, кожне слово, дідом сказане, ховав у глибинах своєї душі, як святість Божу.

Сам дід, мабуть, не усвідомлював, що він підсвідомими спонуками формував світогляд свого внука, запалював у Його душі духовне вогнище віри в рідного Господа.

Йшли роки, і постійне думання Лева Силенка про діда, Україну і світлого Господа Дажбога устійнювало в Його душі почуття самітности. Маючи на увазі дідові поради, Він про любов до Дажбога людям не говорив. Лихі люди, як казав дід, піднімуть на глум або покалічать. Левко ріс і глибоко в душі відчував несусвітне щастя: Він має те, чого ніхто не має. Він має рідного Бога, який завжди є з Ним. У такій вірі формувалася рання свідомість Пророка, Засновника РуНВіри.

Силенко глибоко повірив доброю юною душею, що в Його душі живе Дажбог. І Він живе в Дажбогові. І це знає тільки Він. І про це нікому не скаже. Так у Нього утверджувалося почуття вищости. Він в душі тішився, що Його не радує ні образ Леніна, ні образ Ісуса. І Його не може злякати ні піп хрестом, ні міліціонер червоною зіркою. Він їм не вірить. І вони ніколи не взнають, кому Він вірить. І цю тайну Він понесе в світи. І коли не буде кому її відкрити, забере її з собою до прадіда Богдана, який, як казав йому дід Трохим, сам жив у землянці в Чорному лісі. Умів вести таємні розмови з Сонцем, зорями, вітрами. І живився Він сушеними ягодами, сухарями, пив джерельну воду, настояну на зіллі, і про прадіда Богдана є згадка в книзі «Навчання. Пісні. Молитви» на сторінці 19—20 (СпрінгГлен, Ню-Йорк, 1987 рік): «Внук Лев питав: «Звідки ви, дідусю, знаєте про Дажбога?»

Дід: «Про Дажбога я чув від свого діда Богдана. О, тепер таких дідів немає! А йому оповідав прадід, пасічник. Він жив відлюдно в Чорному лісі. Звали його Божественним.

Мав різні зілля, корінці, якими лікував хворих. А плати не брав. Він у своїй землянці мав череп людський, мідяний топірець, посудину. Це все він знайшов у могилі тих, що жили, мабуть, ще перед князем Володимиром.

Оповідь про Дажбога в нас з давніх-давен передавалася з роду в рід. Щоб ця родова тайна не пропала, то я Тобі спішу оповідати. Бо часи непевні. Я був на кладовищі, поцілував могили дідів. Попрощався. Знову поїду на Кубань до приятеля діда Горбаня. Там мене не знають, і мені буде легше помирати».

Лев Силенко, тиждень перебуваючи в рідному селі, мав розмови з декількома людьми. З сусідом і майже ровесником Михайлом Карюком була розмова відверта. Силенко сказав: «От ти, Михайле, у комсомолі не був, бо твій батько, як ти сам мені казав, під час революції очолював групу повстанців, яка боролася з большевиками і була пов’язана з Махном. Твій батько, як ворог народу, був убитий. Тепер ти повернувся з полону, ходиш по селі і в кошик збираєш яйця для німця коменданта. Я тобі кажу щиро: ні большевизм, ні фашизм нам щастя не давали і не дадуть. За кращу долю народ повинен сам боротися, маючи вірних синів».

Силенко продовжував: «Секретарем сільради за часів Сталіна був товариш Обертас. Він мені виписував посвідки, що я син куркуля, позбавленого права голосу. Бачиш, він і сьогодні у часи Гітлера є секретарем сільради, і дав мені посвідку, що я син куркуля, позбавленого права голосу. Паспорта в мене немає. Якусь же посвідку я повинен мати при собі. Ще тоді, коли я був студентом Кременчуцького бібліотечного технікуму, щиро казав тобі, що люблю Україну, і сьогодні люблю її потоптану. Я споважнів, і любов моя споважніла».

Гостюючи у тітки, вчительки сільської школи, Лев Силенко почув від неї: «Більшовики знову прийдуть, а німці відійдуть, так як вони відійшли і в Першу світову війну. Не нарікай на Москву і москалів. Наші в селі люди підліші за москалів. Не всі, а чимало з них писали наклепи в НКВД: той хотів недруга посадити, щоб потім до його жінки вдови ходити, а той хотів у його хаті поселитися і написав донос.

А потім було таке: агенти НКВД самі фабрикували доноси, різні обвинувачення, плітки і заходили до переляканого колгоспника в хату, читали йому і казали: «Підпиши!» І він підписував.

У 1936 — 37 роках, може, сотня людей кращих зникло з села, стали жертвою таких доносів. І тоді зник й мій тато. Скажи, чому ми такі люди?»

І Силенко відповів: «По природі ми люди милосердні і добрі. Вождь міжнародного пролетаріату Сталін будував у Сибірі нові города і потребував мільйони робітників, щоб на їхніх кістках перетворити Сибір у квітучий совєтський рай. Ніхто в Сибір добровільно не хотів їхати, треба було штучно фабрикувати ворогів народу і їх, як арештантів, вивозити в Сибір на будівництво імперії.

Отже, доноси у нас стали поплатними, це був засіб знищити невинну людину, суперника, щоб забрати його місце на праці, щоб одружитися з його нареченою і щоб здобути в органах НКВД довір’я, і мати право мати різні привілеї».

«Дорога моя тітко Галино, люба вчителько української мови, родилися Ви у цьому селі, і в цьому селі вік проживете. Я Ваш учень, піду у світи, зникну в джунглях Африки чи у лісах Піренеїв. Мабуть, немає у моєму селі людей, з якими б я розмовляв як з братами по духу. Один одному не довіряє, сусід сусіда підозрює, немає зріднености, немає почуття національної гідности, а що ж є? Є в душі раб, який заливає свою лакизну душу самогоном і думає, кому служити краще і вигідніше: Сталінові чи Гітлерові.

Я ніколи не торгував моєю любов’ю до України. Мої люди закріпачені, але вони є моїми рідними людьми. І я хотів би жити, щоб покращити їхню долю. В цьому бачу моє призначення.

Тютюну я не палю, самогону не п’ю, і не бачить мій шлунок щастя в об’їданні. І кому я потрібний? З такими поглядами на життя таку людину, як я, легко обмовити, і таку людину, як я, агенти НКВД, бачачи, що я ніде не маю опертя, можуть легко знищити, написавши різні доноси і давши рабам, щоб вони ці вигадки підписали собі на краще життя».

Тітка Галина поставила на стіл пляшку самогону і сказала: «А все ж на прощання треба випити». Силенко відповів: «Ні, я на прощання поцілую Ваші руки. Ви мене вчили української мови. Викликали до дошки і ось цією правою рукою давали мені крейду. Щоб я написав речення і визначив, де іменник, займенник, числівник. Я наділений природною феноменальною пам’яттю. Пригадую Ваші виклади з детальністю. Спасибі Вам».

Він поцілував руку вчительці і пішов. Думав: «Учителька говорить правду. Рабське життя наших людей призвичаїло самих себе нищити, обмовляти, зневажати і, як кажуть в народі, у ложці води втопити. І так вже є на нашій землі сотні, сотні років. Щоб життя стало краще, люди повинні стати кращими».

На світанку під’їхала підвода до хатини Олени Силенко, і її син Лев залишив рідне село Ратьківка (Богоявленське). Коли підвода переїхала греблю і обминала вітряк, Лев Силенко повернувся обличчям у бік села, глянув на ряд хат: у одній з них живе Його мати і брат Василько.

Сидів на підводі мовчки. Згадував слова матері: «Селяни не люблять німців, ходять вони в зеленому одязі, а збоку висять багнети. Суворі, мовчазні люди, і як німі. Тому ми звемо їх німцями. Усі вони повернуться додому».

Лев бачив: у селі майже всі п’ють самогон. Є старі, є зовсім молоді люди, є вдови, у яких живуть полонені. У суботу, неділю то там, то там чути гучну музику, пісні, відбуваються весілля. Одружуються хлопці і дівчата, які мають 13–14 років, щоб... таким способом врятувати себе від каторжної роботи у Німеччині. (Одружених не відправляють до Гітлера на працю).

Селянин запитав Силенка: «Про батька не чути? А от Михайло Жежеря також був розкуркулений, повернувся з заслання. Тепер є головою колгоспу. Люди вибрали, хоч він відмовлявся. Він добра людина. З поля кожний несе собі трохи приховано все, що може, і він нічого не каже».

Силенко відповів: «Мій батько в Сибірі загинув. Там є масові могили наших людей. Перемога тільки та буде для нас світла, коли переможемо ми, сини і дочки України. Я розмовляв у селі з учителькою і відчув, що про освіту ніхто не дбає. Треба орати, сіяти, жати, а хліб чужим людям віддавати. І так є в наших селах від часів хана Батия».

Селянин сказав: «Ми українці, нас і руських в окопах ще за царя одна воша гризла, ми їли з одного котелка, і ми вже, як брати. Так думають у селі наші люди».

Лев Силенко спокійно вів розмову: «Москалів гризла воша, як тих, які будують імперію від Японії до Фінляндії. А нас гризла воша, щоб ми були їхніми рабами. Щоб ми цуралися мови рідної матері, яка була царями заборонена, осміяна. Імператриця Московитії розпинала нашу Україну, а Петро І доконав її, сиротину. На кістках українських синів будувався Санкт-Петербург. Отож, як бачите, одна воша нас гризла. Ми, гноблені століттями, не можемо брататися з гнобителями, бо таке братання неморальне, рабське».

Лев Силенко має вдачу гарячу, емоційну. Але вміє при потребі володіти собою, стримуватися. Він не сказав односельчанинові, що Сталін і Гітлер — два тирани, які дивляться на українців як на своїх рабів. Вчора в Москві й Берліні браталися, договори підписували, бокали з шампанським випивали, а сьогодні зчепилися в кривавому поєдинку і гарцюють на сльозах українського народу.

«Я Вам це кажу, як рідному батькові. Ви ж старша людина, я можу бути вашим сином, не віддавайте мене німцям, привізши в Олександрію. Моя мама шанує вас і вашу дружину. Казала мені, що ви є навіть наш далекий рідняк».

Селянин розчулено сказав: «Мій брат катується в Сибіру, там, де і твій тато. Усе, що Ти оповідав, глибоко зворушило мене. І про це нікому в селі не скажу. Тебе в селі люди люблять, я це знаю. Маєш тут вузлик. Це моя жінка передала тобі на дорогу».

...Ось і Олександрія. Лев Силенко зайшов до хати тітки Марії. У неї винаймає кімнату якась жінка (медсестра). І вони живуть удвох. Чоловік Марії, Іван Півняк, рідний брат Олени, матері Лева Силенка, був арештований на початку 30-х років і безслідно пропав у підвалах НКВД.

Тітка Марія на другий день пішла з своїм племінником на станцію Олександрія, де начальником був її родич. Він сказав їй, що посадить Левка просто до машиніста, і так Він доїде до Києва. Тітка для машиніста дала кусок сала.

12. «Треба поставити пам’ятник князю Святославу Хороброму»

У Києві Лев Силенко зупинився в родині Олекси Повстенка, заприятелював з його сином Юрієм. Вони майже однолітки. Юрій повів Лева до Андріївської церкви. У неділю там було чимало людей. Піп, піднявши хреста, оповідав про Ісуса, сина Господа Саваота, Бога народу Юдейського. Молився за боголюбне німецьке військо, за великого фюрера Гітлера. Старі, згорблені бабусі ставили свічки перед Архангелом Михаїлом, перед Ісусовими апостолами, молилися до діви Марії. І просили в неї, щоб вона їхні душі забрала до царства небесного.

Біля церкви Юрій познайомив Лева Силенка з письменником Аркадієм Любченком. Вони пішли На Володимирську гірку. Юрій сказав Любченку, що Силенко є поетом, і добре було б, щоб Він прочитав дещо.

Силенко завжди ходив із зошитом своїх віршів. Дивлячись на Дніпро, почав декламувати:

Із дна Дніпра встає Дажбог Святий,

Щоб розбудить серця тихонімі.

Щоб українець був весномлодий,

Щоб Сонцем був у світовій пітьмі. Молюся духу Предків, що живе В Дажбожім Царстві вічністю віків. Туди душа на крилах дум пливе, Щоб привітать киян — богатирів.

(Цей вірш повністю надрукований в «Новому Шляху», Вінніпег, 1956 р.).

Силенко читав натхненно, з патосом і ніби з докором князю Володимиру, що ось тут стоїть перед ним, тримаючи хрест, у одязі грецького базилевса.

Аркадій Любченко спокійно мовив: «Хочете повернути колесо історії, вести народ тисячу літ назад... Нагадуєте Дон Кіхота, який їде на коні, щоб воювати з вітряками».

Силенко відповів: «Якщо плем’я сотні літ живе у рабстві і вже так обважніло рабськими навиками, що й рабства не відчуває, то хай воно і гине у тьмі рабства. Я вірю, що тисячу літ назад не треба повертатися, щоб бути вільним народом. Треба в своїй душі воскресити ідеал волі, який ніколи не старіє...»

«Тут, над цим Дніпровим берегом, треба поставити пам’ятник князю Святославу Хороброму, який тримає в руках золоте Знамено Дажбоже, Символ Духовної Волі України. Ми повинні повернутися самі до себе, щоб ми були ми. Саваот, Господь юдейський, він не наш батько. І ми не його діти. Ми не юдеї, ми русичі. Дажбог — Святий Дух незалежности душі нашої. Славлячи Дажбога, я славлю свій народ, його землю і його волю».

«Пане Любченко, я не повертаю колесо історії назад, я іду вперед не як безбатченко без роду й імені. Я йду в майбутнє з Дажбогом, рідним Господом моїм. І в цьому є мій поступ, а не регрес».

Юрій сказав, що Віктор Приходько влаштовує вечір письменників, поетів, буде Ніна Калюжна та інші, і Силенко читатиме свої вірші.

Любченко: «Силенко, Ви зайдіть до мене з зшитком своїх віршів. Принесіть пляшку і добру закуску. Будемо читати. Я живу на вулиці Фундукліївській. Це будинок для письменників».

Силенко відповів, що прийде, самогону не принесе, але дасть добрий кусень сала, який передала рідна мати.

У «Самобутній Україні» за листопад 84 року подано фрагмент розмови, яка відбулася у кінці літа 43 року між Левом Силенком і письменником Аркадієм Любченком. Вони обоє сиділи на Володимирській гірці. Силенко читав свої вірші.

Любченко сказав: «Погоджуюся з Вами, що повороту до багатобожжя вже ніколи не буде. Епоха віри в богів назавжди відійшла. Люди знають, чому і як появляється вітер, отже не можуть вірити, що Стрибог робить вітер. Знають, чому і як появляється грім, і не можуть поклонятися Перунові, щоб він після грому дощ посилав. Ваша концепція віри в Єдиного Господа Дажбога нова, цікава, оригінальна. Отже, Дажбог, по-вашому, як духовний ідеал народу, є маєстатом України-Руси. Народ, вірячи у свій маєстат, єднатиметься. Погоджуюся з Вами, що рідна ідея буде зріднювати українців».

Силенко відповів: «Коли я був в Андріївській церкві, піп співав: «Свят, свят, свят господь Саваоф, Бог Ізраелю». І я пригадав слова свого діда Трохима: «Якщо Саваоф Бог Ізраельський, значить не наш. Неморально жити на рідній землі і поклонятися іноземному Богові». Згадав я ці слова в церкві і тихо сказав: «Свят, Свят, Свят Дажбог, Бог України».

Любченко, оглянувшись, притишено мовив: «Будь обережний з вірою в Дажбога, в цьому вороги побачать дух самостійности нашого народу...»

Прощаючись, А. Любченко сказав: «Я знаю: ті, які були в німецькому полоні і втекли на схід до своїх, були своїми, тобто большевиками, арештовані і як зрадники «Родіни» вивезені на каторжні роботи в Сибір. І там вони приречені на смерть. Усі, хто був в полоні, і весь наш многостраждальний народ, який опинився під німецькою окупацією, тобто в полоні, є зрадниками Сталіна. І цей тиран, жадний крови, весь народ готовий вивезти в Сибір.

Ви ж були в полоні? їдьте на захід. Німеччина вже падає, і всі її невільники матимуть можливість їхати в різні країни. І їхати з України — це не значить зраджувати її. З України виїжджали й Симон Петлюра, Винниченко, Грушевський, О. Олесь і багато, багато інших.

Петровський, Чубар, Ю. Коцюбинський та й інші, які в Україні вірно служили Сталінові, Сталіном були постріляні».

У Києві Лев Силенко відвідував бібліотеки, читав книги, доступ до яких був вільний. Не були заборонені навіть дореволюційні книги. Він збирав факти з історії України-Руси, готувався до написання книги «Велике Світло Волі».

Лев Силенко любив сидіти на лавці у парку біля Золотих Воріт, спостерігав за дітьми, старими і молодими людьми. Поруч сиділа красива, елегантна дівчина. Перемовляючись з нею, запитав, чи вона українка. Вона з почуттям неприхованої гордости відповіла, що є полькою. І почала заучено, як таблицю множення, говорити, що Київ — це польське місто. І що тут була Польща. І що українці є польськими холопами. її оповідь не переривав Силенко.

Коли вона замовкла, сказав: «Ви така красива, а така некрасива у вас душа. Та Ви в цьому не винувата. Я Вам співчуваю. Ваші батьки, щоб Ви не втратили польських почувань і не зблизилися з українцями, привили Вам хворобливе почуття вищости. Це Вас робить нещасною людиною. Бо ви, живучи в оточенні українському, чуєтеся самітньою.

Скажіть, чому до мене говорите не по-польському, а по-московському? Не морально жити в Україні, їсти український хліб з долонь українського хлібороба і глумитися над його душею, його мовою і його національним коренем.

Поляки у Києві були зайдами, так як і татари, і москалі. Українці поєднані з небом і землею України, так як поєднана дитина в утробі матері з пульсом материнського серця. Полькою можете Ви бути, живучи в Україні. Але добре, щоб Ви були світлою моральною полькою. І не принижували Польщі своєю холопською сліпою ненавистю до українців. Будьте шляхетною донькою свого народу».

Полька Ванда стискала свої кулачки, червоніла з ненависти і злоби. Рвучко встала і пішла геть.

Лев Силенко сидів і дивився на школярів, які бігали перед ним. Підкликав їх до себе, запитав: «Хто з вас є українцем?» Вони переглянулися між собою. Одна дівчинка, два хлопці сказали, що вони є українцями. І заговорили до Силенка по-українському. Він мав у кишені смажене соняшникове насіння. Пригостив їх насінням. Сказав: «Якщо ви українці добрі, говоріть на мові рідної мами. В усьому світі так є, що тільки рідна мова є рідна».

На літературному вечорі, який відбувався в одній з кімнат на Фундукліївській, Віктор Приходько сказав, що він організовує капелу бандуристів, і бажаючий може записатися, отримати довідку, тоді ніхто йому не буде казати, що він без праці і житла. Силенко записався.

Присутні читали вірші, оповідання. Поет Нольдін (кажуть, що він був білогвардійцем) з патосом читав поему про Петра І і «Єкатериновських орлов». Силенко всюди і завжди був Силенком. Коли почали обговорювати прочитане, Він сказав: «Коли б тут був присутній Тарас Шевченко, Він би обурився. І прочитав би те, що написав про Петра І і Катерину II в «Кобзарі». Як усі бачите, я худющий, змарнів, бо харчуюся глевким просяним хлібом. Поему про «Єкатериновських орлов» сприймаю як особисту образу. Пане Нольдін, ваші Єкатериновські орли у Києві так потрібні, як і арабські осли. Знаємо Потьомкіна, Орлова і їм подібну єкатериновську шушваль. І ви ними гордіться, а нам вони не потрібні».

Силенко прочитав свої вірші (уривки з поеми «Дажбог», а також з вірша «Батьківщина»):

«Ти Бога дар, освячений кришталь, 

Ти юнь садів і щастя злоторіг, 

Тебе топтали обри і москаль, 

Орда татар і лютий печеніг.

Ти синь очей, огнем горючий мак,

Ти медоцвіт і схрещені шляхи.

Тебе любив, як матір син, косак,

Коли ненависть сіяли ляхи.

Ти кров моя, Ти вічність праджерел, 

Ти Гимн життя, Ти неоцвітний міт 

Тебе знайду і на руїнах сіл, 

В льохах тортур, в агонії сиріт».

Силенко, як уже зазначувалось, є добрим спостерігачем. У Києві, бачачи обличчя німецьких солдат, Він сказав киянинові Юрію Повстенкові: «Німець дивиться на українця як на свого раба. Він не потребує, щоб раб захоплювався філософією, наукою, мистецтвом. Раб повинен задовольнятися працею хлібороба, шевця, дроворуба, шахтаря. Такі українці потрібні німцеві».

Коли Повстенко запитав Силенка: «Скажіть, нарешті, чому українцям потрібна віра в Дажбога?» — Силенко таємниче тихо мовив: «О, це таїна велика... Інстинкт спільнотної зріднености і самозбереження дуже низький в українців. Щоб українці вижили, як національна спільнота, їм потрібно відбудувати силу інстинкту національного збереження. І в цьому їх може порятувати і оздоровити тільки віра в Дажбога».

Юрій Повстенко сказав Силенкові: «Я буду тікати у Варшаву, тікай і Ти. У Ботанічному саду я бачив чоловіка, який слідкував за Тобою. Я точно знаю — він агент гестапо. Ти проявив таку ж необережність, як і я. Під час зустрічі із знайомими Ти оповідав про партизанів Тараса Бульби-Боровця, які діють на Поліссі. До них приєдналося багато військово­полонених. Партизани називають себе УПА. Мій батько має знайомого єпископа у Варшаві в українській православній церкві, дяком буду. І так сховаюся».

Силенко відповів: «Бути дяком я не вмію, у Варшаві знайомих не маю. Твій тато познайомив мене з Петром Дяченком, полковником війська УНР, він має зв’язок з УПА, і, можливо, я туди поїду».

Несподівано Лев отримав від матері листа. «Сину, нашого Василька німці при допомозі поліцаїв спіймали на городі. Тікав, хотів сховатися в кукурудзі. Зв’язали, і він перебував у Олександрії в таборі призначених на вивіз в Німеччину на роботу. Я взяла з собою легеньку ковдру і підбігцем ішла в Олександрію. На станції мені сказали, що Василько вже знаходиться у вагоні.

Василько, побачивши мене, стоячи у вагоні, розплакався і вискочив з вагону, почав тікати. Поліцаї спіймали, прикладом ударили по голові і вкинули у вагон.

Я крізь сльози благала: «Покажіть мені його голову, чи він живий?» Голову підняли, була в крові. Він мені помахав рукою, і потяг відійшов. Сину, наш Василько хоч і має великий ріст, а йому ж тільки 14. Тому й спіймали, що він високого росту. Може б, ти, якщо попадеш у Німеччину, розшукав його. Вам обом було б легше біду переносити. Я тепер лишилася самітньою, та в селі чимало таких».

Вечором двоє чоловіків підійшли до Силенка, сказали, щоб він ішов з ними.

Ішов мовчки. Він арештований. Хто веде і куди ведуть, не знає. Привели на Короленка, 33 (це могутній будинок). Кажуть, за Сталіна тут було НКВД. А тепер гестапо.

У камері, в яку замкнули Силенка, сиділи на підлозі якісь люди. Усі мовчали. Лев оглянув кімнату. Ніяких ліжок, стільців не було. Десь на другому поверсі чути було голос співака. В’язні казали, що він артист-комік. Перед арештом виступав у театрі на фундукліївській. Його голос усім був знайомий. Він співав голосно, безтурботно.

Відчинилися залізні двері, поліцаї повели Силенка на допит. За столом сидів молодий, чепурно поголений лейтенант. На його мундирі два квадрати і знаки СС. Поруч перекладач: «Скільки вас є, таких, як ти, Силенко?»

Силенко відповів: «Таких, як я, — один».

«У Христа не віриш, співаєш про Дажбога, належиш до ОУН? Ми їх тут постріляли. Застрелим і тебе. Давай прізвища і адреси спільників».

Силенко мовчав. Гестапівець блискавично ударив Його по губах. З розбитої губи полилася кров на сорочку. Гестапівець жестом показав поліцаям, щоб Його знову відвели до камери. (Може, тому, що рана довго не заживала, шрам від неї залишився на довгі роки, на все життя).

На третій день поліцаї повели Силенка коридором вниз до виходу. У коридорі стояли Олекса Повстенко, Нестор Городовенко, Віктор Приходько, Петро Дяченко. Силенко мовчки пішов за ними. У хаті Повстенка про все довідався. Монархіст (поет-москаль Нольдін) написав донос, що «Силенко націоналіст, бунтує людей». Поважні кияни, відомі в Києві П. Дяченко, О. Повстенко, Н. Городовенко (диригент капели «Думка») та інші поручилися, що «Силенко ще зелений, не належить до ОУН. Він мрійник, поет-початківець, людина емоційна, наївна. А його Дажбог — то це те саме, що у німців Лореляй». Слідчий-есесман узяв підписи поручителів, і Силенко був звільнений. Поручителі йому сказали, що тепер часто їдуть потяги до Львова, і добре, щоб він залишив Київ якнайскорше. У розмові з Силенком О. Повстенко зауважив: «Бачу, на обличчі сліди есесівських ударів. Вони могли тебе розстріляти або вислати у Німеччину до концтабору. Ми за тебе поручилися, як знаєш. Краще, якби ти виїхав за межі України — до Словакії, Німеччини чи Австрії, а звідти до Швейцарії. Або у Галичині підеш до партизанів. Але, як на мене, ти родився бути філософом і на солдата не надаєшся».

Силенко відповів: «Есесман ударив мене тільки раз, але дуже сильно: розбив верхню губу і обличчя все було в крові. У мене постало враження, що есесівці хотіли зі мною швидко розправитися. У них була страшна ненависть до мене як націоналіста. Це правда, що я не люблю носити зброю в руках, але коли була б потреба боротися під блакитно-золотистим прапором за Україну, я б на фронті на передовій лінії був би прапороносцем. Я не хочу більше попадати німцям в руки, тому негайно виїду».

У Києві, на околицях Києва було багато підвід з навантаженими клунками. їдуть на захід чоловіки, жінки, діти, молодь і літні вже люди. Порівнюючи багато хлопців по 14—16 років. Ходять чутки, що у звільнених селах, містечках школярів мобілізовують і женуть на фронт під головним кличем «На Берлін!». Недосвідчені хлопчаки швидко гинуть, і командири Червоної армії бачать, що мало цінується молоде людське життя.

Дивно: раніше усі тікали від виїзду на працю в Німеччину, а тепер перелякані підлітки не знають, де себе подіти? їдуть світ за очі. І часто без батьків.

Довгі десятиліття були «границы на замке». Навіть подумати про бажання поїхати в чужі краї, оглянути світ було страшно. Хто мав якусь рідню за кордоном, не признавався, щоб не втратити праці, щоб не опинитися в Сибіру. А тепер кордони відкриті, їдуть переважно ті, які мають в кишені довідки, що вони були в поправно-трудових таборах Астрахані, Соловків, Сибіру, в північних областях СРСР. їдуть не тому, що волею обставин змушені були жити на окупованій німцями території, а тому, що бояться жити під сонцем Сталінської конституції. їдуть не з любові до Гітлера, а з ненависті до Сталіна.

Німеччина багатьох лякає, і тому чимало їде в сторону Словакії, Австрії, Чехії. Невідомо хто ширить чутки, що, як Німеччина завалиться, можна буде виїхати в Австралію, Канаду, Аргентину. Є й такі, які хочуть стати новими Миклухо-Маклаями, кажуть, він походить з України. Справді, у тих, що їдуть на захід, немає любови ні до фашизму, ні до большевизму. їм хочеться їхати у далекий широкий світ...

Товарним потягом, у якому було повно людей, переважно з середовища інтелігенції (науковці, учителі, письменники, інженери, археологи, малярі), приїхав до Львова і Лев Силенко. У Нього відірвалася підошва від черевика. Прив’язавши її мотузкою, Він ішов вулицею і шукав шевця. Швець обурено сказав: «Ти атеїст, безбожник, большевик. Сьогодні свято Воздвиження Хреста. Усі в церкві, а ти мені черевика показуєш?.. Прийди завтра».

Силенко йшов задуманий. І тут тільки пригадав: «Це ж сьогодні день мого народження».

У Львові було багато людей, прибулих з Харкова, Полтави, Києва та інших міст. Добрі львів’яни старалися їх розмістити у різних залах, у своїх помешканнях, теплим супом пригощали.

Силенко у Львові не знайшов прихистку і вирішив з іншими юнаками поїхати до Стрия. У Стрию добра родина дала їм місце у старенькій хатині, де ніхто не жив. Перебувши тут день-два, одні пішли у сторону Перемишля, Австрії, а інші по селах, де можна було влаштуватися на працю.

Лев Силенко зупинився у селі Верхнє Синьовидне біля Сколе. Працював у селянина. Місцеві люди на Нього звернули увагу. І запросили на розмову у велику клуню, наповнену сіном. їм Силенко оповідав, звідки Він і якого роду. Говорив, що Україна повинна бути вільною, незалежною державою. Він умів говорити пристрасно, пере­конливо, дохідливо. Селяни були захоплені і почали переглядатися: цей юнак, мабуть, прибув від проводу ОУН.

Один селянин сказав: «Говоріть щиро, ми усі тут свої люди. У Вас є пароль?» Силенко здвигнув плечима: «Ніякого пароля не маю, я поет, і мені приємно бути з вами. Я наддніпрянець, галицькі селяни мені подобаються своєю національною свідомістю. У ваших хатах на стінах є герб України — Тризуб. А от у моєму селі, я сам бачив, у двоюрідної сестри на стіні висіла в рамі ікона Ісуса Христа, а з другої сторони цієї ікони був портрет Сталіна. Як надходив фронт, вона раму перевертала: дивіться, мовляв, ждала вас».

Довкола села Верхнє Синьовидне видніються гори Карпати, покриті густими лісами. Селянин сказав Силенкові, що у лісах є різні партизани: українські, большевицькі, інколи забродять й польські. І блукають дезертири, мадяри, румуни. І всі навідую­ться в села, щоб здобути харчі.

Силенко запитав, чи Він міг би піти до українських партизанів? Селянин відповів: «Ви ще молода і, бачу, недосвідчена людина. До яких би ви партизанів не пішли, вас зустрінуть з недовір’ям і можуть навіть знищити. Щоб потрапити до українських партизанів, треба мати поручителів, які знають пароль і доведуть, що ви український патріот. І тільки тоді можуть прийняти. Ви, бачу, щирий українець. Але вас тут ніхто не знає. Ви просто зайшли, щоб у селянина попрацювати і мати хлібину на дорогу».

Лев Силенко проходив вулицею. Несподівано два українці поліцаї (і це було недалеко від церкви) спрямували на нього гвинтівку. Сказали, що Він арештований. Посадили Його на воза і кудись везуть. За Верхнім Синьовидним є дорога в гори. Під горою стрімкою великий густий ліс. Він бачить, що ці два поліцаї тримають гвинтівки напоготові, оглядаються навколо. Адже ті чи інші партизани на них можуть напасти.

Приїхали у маленьке містечко Сколе. Тут Силенко показав у поліції свою посвідку, хто Він і звідки. Сказав, що зупинився у Стрию.

На третій день з Стрия прибули жінка і чоловік, в яких Він жив. Силенка відпустили на волю.

(Варто, між іншим, згадати, що минуло майже 20 років від того часу, як виїхав Силенко з Стрия, Він мав доповідь у Клівленді (Огайо). До Нього підійшов чоловік з жінкою і сказав: «Пригадуєте, Ви жили в нас у Стрию. Ми їздили у Сколе Вас визволяти. Є тут і ті два поліцаї, які Вас арештовували».

Силенко відповів: «Поліцаї виконували наказ свого коменданта. Вони не були жорстокими зі мною. Не нарікаю. Але було б добре, щоб вони послухали мою доповідь»).

Селянин їхав у Борислав. Погодився взяти з собою Силенка, який, крім маленької торбини, жодних речей не мав. У Бориславі Силенко думав: це ж в цих околицях народився Іван Франко.

Дивився Він на вулиці і на деякі нафтові скважини, ніби приглядався, чи справді Борислав сміється.

Та вночі замість сміху Борислав був переляканий: кружляв якийсь літак і скинув бомбу. Казали, що американський. Ніби по осколках бомби можна було визначити.

Силенко йшов далі на захід. І зупинився у містечку Ярославі. Усюди чути польську мову, місто чисте, приємне. Мабуть, воно було засноване Ярославом.

З цікавістю Він спостерігав життя поляків, оглядав їхні села, прямуючи до Перемишля.

Є враження, що польські села є багатшими, ніж села в Галичині. Та не можна стверджувати, що Галицька земля бідніша. Галичина була колонією, яку виснажувала безжалісно Реч Посполита. І хоч Польща, здається, більше окатоличена, ніж Галичина, але менше можна побачити «розп’ятого Бога», з ребер якого червоніє кров. На Силенка такі, з глини чи гіпсу зроблені, образи (ідоли) робили гнітюче враження. У душі Він не міг погодитися, що Бога треба показувати в такому нещасному вигляді. Бог голий, тільки лахманина прикриває частину тіла.

Допитливий, вразливий, спостережливий Силенко галичанинові Дідушкові, який ішов з ним, спокійно сказав: «Якщо це Бог, то в нього всі частини тіла є божі. Він безгрішний. І пощо приховувати ту частину тіла, яку християни називають гріховною? Немає хотіння вірити в розп’ятого. Мабуть, тому поет Осип Маковей написав: «І тут у горах хрест, от край проклятий, куди не глянеш — усюди бог розп’ятий». Пане Дідушок, навколо життя тривожне, і в кожного на душі неспокій: падають бомби, чути гул гармат. Хотілося б мати велику віру у Світло, у всеперемагаючого Дателя Буття, Дажбога нашого. З Світла походить Світло, з Добра походить Добро».

Минаючи села, Силенко перейшов міст. Йде вулицями Перемишля. Де зупинитися, де знайти прихисток? На радість довідався, що тут є Український Допомоговий Комітет. Розшукав. У Комітеті людно. Прибулим видають посвідки, радять, куди і як їхати. Тут можна випити кави з пере­паленого ячменю.

В Силенка не було ні злотих, ні німецьких марок. Та є в Нього світла надія: мати, проводжаючи в дорогу, розв’язала хустину і дала Йому золоті сережки, які вона берегла ще з часів молодости, про які боялася людям сказати. НКВД, довідавшись, що в неї є золота річ, відібрали 6. Тримала і не знала, що з сережками зробити. Лев у Перемишлі продав сережки за німецькі марки. І відчув, що в дорозі з голоду не помре.

Залишивши Перемишль, Він на широкій асфаль­тованій дорозі побачив підводи, які тягнулися, мабуть, на декілька кілометрів. їхнього початку не було видно. Підводи мали право їхати тільки на боковій частині асфальту. Посередині мчали військові авта на схід.

Люди, вози, коні рухалися повільно в одному напрямку. Силенко довідався, що ці люди майже всі з Кубані та з Донщини. В кожного на підводі пшениця, різні крупи, сіль, казанки, різне начиння. І сидить дві-три дитини. Ззаду прив’язані в’язанки сухих дров.

Силенко почав розмову з статечним кубанцем, який сказав: «Сталін нас тяжко мучив, переживали ми голод, тюрми, нечувані знущання. І коли до нас у станицю увірвалися німецькі мотоциклісти, ми їх вітали хлібом і сіллю. Думаєте, ми німців вітали? Прийшли б до нас турки, англійці, американці, африканці, ми б їх також вітали хлібом і сіллю. Вірячи, що прийшла нагода звільнитися із сталінської петлі.

Думали, куди їхати — на Захід чи в Сибір. От і їдемо в нікуди. Ніхто нас не чекає, і нікому ми не потрібні. Наші предки тікали від головорізів Катери­ни II за Дунай. І затужили ми за рідною землею, та місця для нас на Запоріжжі не було. Люди наші на Запоріжжі стали кріпаками. А земля їхня була передана московським воєначальникам. А ти хто будеш?» Силенко відповів, що Він також походить з роду запорожців. «І я теж разом з Вами, як бачите, іду в нікуди. Увесь мій рід загинув в лабетах НКВД. Лишилася мати в селі, а брата чотирнадцятилітнього вивезли в Німеччину. Іду і думаю: може, десь його розшукаю, разом у неволі легше».

13. «Доню, з мамою не бійся умирати...»

Хто їхав чи йшов на захід, не знав, де він буде і що з ним буде завтра. Коли колона з підводами наблизилася до німецького кордону, її зупинили німецькі солдати. На кордоні в усіх відібрали коней, вози. Людей загнали в товарний потяг і повезли в Німеччину. Було видно, що йдуть все нові й нові ешелони з такими ж людьми. То в тому, то в іншому місті відчіплялися два-три вагони. Люди опинялися у спеціальному таборі, куди приїздили фармери, фабриканти і новоприбулих невільників забирали на працю. Самітніх, між ними був і Силенко, везли до Берліна, звідти розвозили на працю в різні частини Німеччини.

Берлін виглядав як справжній Вавилон. У центрі міста німців майже немає. Є поляки, французи, італійці. Є люди й інших народів Європи. Тому чути різні мови. Багато є українців. Вони на лівих рукавах мають пов’язку, на якій намальовано соняшник, а в соняшникові — Тризуб.

Сотні тисяч іноземців, а може й більше, живе в Берліні в різних таборах. Або просто в руїнах будинків, біля яких стоїть котел, вариться суп для робітників, які працюють біля розбомблених будинків.

У всіх чужинців, та й німців, є переконання, що Гітлер уже війну програв. Майже щоночі над Берліном літають хмари американських, англійських літаків, які скидають бомби. І хоч німці люблять порядок і в найтяжчих обставинах його дотримую­ться, у Берліні вже порядку немає. Робітники, які працювали на фабриках, бродять по вулицях. їхні фабрики лежать в руїнах.

До Берліна постійно прибувають потяги з Балтики й Польщі, у них багато литовців, естонців, латвійців, балтійських німців — всі вони тікають на захід. Вони гарно одягнені і виглядають як красиві рослі люди.

З Берліна ешелони за ешелонами відходять на захід. Силенко довідався в українському комітеті, що тепер є такий хаос, що можна самітній людині сісти в товарний або пасажирський поїзд і їхати на захід.

В потязі, в якому було багато українців, Силенко приїхав до Авґзбурга. Звідти новоприбулих розвозили по різних містечках. Силенко опинився у Лябгайні в осттаборі за дротами. Тут же біля цього табору німці поставили, може, з 20 літаків, які насправді не були літаками, а тільки їхніми моделями, зробленими з дощок. Щоб американські літаки їх бомбили, і в тому числі й три десятки довгих бараків, у яких жили остівці (в основному українці).

Вихід з табору вільний, але ніхто нікуди не тікав: кожного по одягові можна пізнати, що він не німець. Та й по виснаженому обличчі. З околишніх фармів, де працювали переважно галичани, та були й наддніпрянці, у неділю до табору приходили хлопці. Для дівчат приносили по декілька картоплин, хліба та інших харчів. Силенко познайомився з галичанами Михайлом Зеленим та Олексою Бойчуком. Вони Йому приносили їжу, бачили в Ньому, як вони казали, «свідомого українця».

Весною 1945 року уже чути було в таборі гул гармат. Наближається фронт — наступають амери­канці.

Ранком усі довідалися, що комендант табору і вся його обслуга, в тому числі й дві німкені (медсестри) зникли з табору. Українці (які були вчора німецькими рабами) стали вільними, та водночас приреченими на голодну смерть (позбавленими усяких харчів). Тому вони залишали цей табір і йшли по селах. За харч працювали на фармах.

Силенко зупинився у Михайла Зеленого, який працював на фармі і міг дати притулок «свідомому українцеві». Та у Зеленого згодом скупчилося більше десятка українців (нині М. Зелений живе у Австралії).

За селом чути було стрілянину з кулеметів. Німці-фармери поховалися у підвалах. А тим часом їхні робітники-остівці виносили з погребів холодець, шинку, ковбаси, банки з варенням і за хатою під деревом то там, то там трапезували і сміялися.

Силенко, спостерігаючи цю картину, відчув у собі якусь таємничу тривогу. І пішов у підвал, де сиділи молоді дівчата-остівки й німецькі родини. Саме в цей час за хатою розірвалася бомба. І в пивниці почувся запах диму.

Безперестанно десь чулися вибухи. До підвалу забіг ранений юнак і сказав, що трьох бомба убила.

Ранком в село прийшли американські солдати. У селі і в містечку Лябгайн було безладдя. Чужинці ходили по хатах і відважно брали все, що бачили. Перелякані німці одні обурювалися, а інші мовчали. Але були випадки, що німці відстрілювалися у хатах і вбивали людей.

Силенко відвідав табір, де Він перебував, і побачив, що в ньому ні душі. Від перехожого німця довідався, що звідси усі виїхали вантажними автами до величезного табору десь біля містечка Діллінген.

Не бажаючи жити у фармера, до табору у Діллінген прибув і Силенко. Він був здивований.

Ті люди, які були з Силенком за дротами в таборі і були одягнені по-світському, насправді є лейте­нантами, майорами, старшинами Червоної армії. А перед цим ніхто не знав, хто вони і як сюди потрапили.

У таборі вони були тихими і смиренними, працювали на фабриці літаків.

Силенко побачив, що у збірному таборі є фран­цузи, італійці, болгари — люди різних народів. Та найбільше поляків та українців. Поляки стали поліцаями табору, яким почала опікуватися УНРА (організація інтернаціональна, яка опікувалася жертвами німецького фашизму).

Українці, між якими було багато галичан, волиняків, наддніпрянців, поділилися на два табори: одні хочуть повертатись до СРСР, а другі хочуть залишатися під опікою УНРА. І пройшли чутки, що ті, які не повертаються до СРСР, могтимуть виїхати до Америки, Австралії, Канади.

До табору прибув представник уряду СРСР, старший лейтенант. Було оголошено, щоб українці й білоруси прийшли на площу його послухати. Він натягнув козирьок на очі (очей майже не було видно), сказав: «Все возвращайтесь на родіну. Родіна вам прощаєт».

Усі стояли мовчки, запанувала мертва тиша. З колони вийшов худий, високий чоловік у такому одязі, який носили арештанти в німецькому концентраційному таборі. І він голосно, здавалося, зібрав всі свої сили, закричав: «Тут стоять жертви брутального німецького фашизму, які перебували в рабстві, терпіли голод і холод. Я перебував у німецькому концлагері. А ти, відгодований паразит, мені кажеш, що мені «родіна прощаєт». Я плював на тебе і на твою родіну. Я задушив ось цими руками німецького есесмана, і тебе задушу. Геть з табору!»

Усі почали розходитися, і старший лейтенант десь непомітно зник. Галичанин Дідушок, який тиждень тому був від’їхав на «родіну», причепивши червону стрічку до сорочки, тепер, виснажений і обідраний, повернувся у табір. Своєму землякові Бойчукові і знайомим розповідав: «Коли кінчилася війна, ми у будинках, з яких повтікали німці, брали одяг, обуванку, харчі. Ми з валізами верталися на «родіну». Коли нас привезли до «совєтської зони», ми побачили великий товарний потяг. Нам дали наказ усі речі залишити на землі. Потім заганяли у вагони так, як хто стоїть. І коли всі ми вже були в товарняку, а тут нас було декілька тисяч, вагони були щільно закриті, і червоноармійці з гвинтівками стали по обидва боки на виступах вагонів.

Потяг швидко мчав на схід. У вагоні почалися розмови, що всіх привезуть у великий лагер і там робитимуть допити, заповнюватимуться анкети, провірятимуться документи. «Святих» повер­татимуть до колгоспу. А всі «грішні» будуть відправ­лені в Сибір, як люди, які бачили Західну Європу і вже є заражені антисовєтським духом».

Дідушок уночі втік тоді, коли на зупинці відкривали вагони, щоб могли усі виходити по потребі. По ньому стріляли, він причаївся між кущами. Сидів, поки потяг рушив. Знаючи трохи німецьку мову, він перейшов через «совєтську» зону на американську. І так повернувся з «родіни» у табір до своїх земляків. Його щира оповідь і переляканий вигляд усіх насторожили. Люди почали казати: «Краще смерть, ніж рабство в сибірських концлагерях».

Розійшлася всюди чутка, що в Авґзбурзі постав Український Допомоговий Комітет, і його голова Чуйко видає довідки в англійській мові тим, які не вертаються на «родіну».

Біля Авґзбурга у Ґегенгені був великий український табір, у якому жили люди зі всіх частин соборної України. Між ними багато остівців, насильно вивезених на працю в Німеччину. Сюди зі всіх сторін прибували українці, і з ними прибув й Лев Силенко. Тут Він познайомився з письменниками Василем Чапленком, Юрієм Буряківцем, Яром Славутичем, Неофітом Кибалюком та багатьма іншими письмен­никами, артистами, малярами, професорами, нау­ковцями.

Поет Василь Барка за бараком зробив собі гніздо, подібне на бочку. Йому приємно було чути, що люди звали його Діогеном. У таборі була й відома балерина Переяславець.

Несподівано офіцери американської армії дали наказ, щоб всі українці з Ґегенгена, де були тяжкі умови, переїхали жити в Зомме-Казерне.

Кажуть, що в Зомме-Казерне знаходилася німецька офіцерська частина, яка була добре впоряд­кована: великі, в кілька поверхів, прямокутної форми будівлі з гарними помешканнями, зі всіма зручнос­тями. В одній з цих будівель в кімнаті з двома приятелями замешкав і Лев Силенко.

Ідучи табором, він зустрів киянина професора Олексу Повстенка з дружиною, який сказав, що табір вже переповнений, і він не має де пригатитися. Навіть стайні, де стояли коні, заселені людьми.

Силенко сказав: «Коли я втік з полону і голодний, виснажений прибув до Києва, ви мене приютили. Ідіть, я вам віддам своє ліжко». Зрадів Повстенко з дружиною. Вони почали жити в одній кімнаті, Силенко розмістився на розкладачці.

В усіх більших містах Німеччини в американській, французькій, англійській зонах є великі табори українські. Та думка в усіх була одна, що найбільший з них є в Авґзбурзі (Зомме-Казерне), де скупчилася, якщо можна так сказати, українська еліта. Є люди різних професій і з різних областей України, але кожен називає себе галичанином.

Ширяться чутки: Сталін, Черчілль та їхні союзники у Ялті підписали договір, що з Німеччини усі громадяни СРСР будуть під воєнним конвоєм передані Сталінові, який вважає їх ворогами народу, вислужниками фашизму.

Усі галичани вважалися польськими громадянами, і Сталін не мав права їх силою вивозити до СРСР. Були випадки, що деякі американські офіцери давали накази своїм солдатам, щоб вони оточили україн­ський табір і, погрожуючи автоматами, усіх силою заганяли до вантажних авт.

І були випадки: чоловіки різали на руках вени, жінки з дітьми вискакували з троків, які переїжджали через міст, і тонули в бурхливій ріці. В таборі всі говорили, що мати українка тримала на руках немовля, а за руку п’ятилітню донечку, яка казала: «Мамо, я боюся». Мама відповіла: «Доню, з мамою не бійся умирати...» І жінка з дітьми викинулася у річку.

Такі тривожні вістки дійшли до генерала Айзенгауера. Він дав наказ: силою людей до «совєтського раю» не вивозити. Усі в таборах облегшено зітхнули. Життя стало спокійнішим. До таборів постійно прибували українці, втікачі з «совєтської» зони. Прибували й солдати, які не хотіли бути в совєтській армії. Вони в тому чи іншому таборі знаходили притулок.

14. «Він зумів очарувати людей нашого табору»

У Зомме-Казерне відкрилася українська гімназія, почали працювати театр, балетна школа, бібліотека. Вийшла в світ таборова газета «Наше життя».

Іван Багряний, Улас Самчук, професор Шевельов, Юрій Клен та багато інших створили МУР (Мистецький Український Рух), куди належали письменники, поети, науковці. Лев Силенко був письменником-початківцем. І роками між ними був наймолодшим.

У Зомме-Казерне Лев Силенко познайомився з професором Дмитром Чижевським (виявилося, що Чижевський був знайомий з Терентієм Полікарповичем, батьком Силенка, ще з Олександрії). Лев став учнем професора Дмитра Чижевського, а згодом відвідував Гайдельберзький університет.

Ведучи розмови з Чижевським, Силенко сказав, що віра Христова, об’явлена в «Євангеліях», є вірою чужою. У ній українці не можуть знайти себе. У ній є дух, традиція і ментальність юдейська.

Професор Чижевський відчув, що Лев Силенко започатковує «якусь нову» українську релігію монотеїстичну, з концепцією Єдиного Господа, відпо­вів: «Справа постання нової релігії, та ще й з вірою в єдиного Дажбога, безнадійна. Тепер українці є більшовиками. І творити нові духовні ідеали вони бояться, або чіткіше — вони ліниві й неспроможні думати».

Силенко відповів: «Я не маю сил погасити віру в Дажбога, яка є суттю мого Єства. Хай я буду єдиним українцем в світі, який вірить в Єдиносущого Господа Дажбога, мене це не злякає і не зневірить. Я вже почав писати книгу про мою віру в Дажбога. Я боюся померти, забравши з собою в могилу усе те, що хвилює і тривожить мою душу з дитинства. Вірю, що правда моєї віри свята. Я щасливий. Мені Є в ім’я чого жити».

Професор Чижевський здвигнув плечима, сказав: «Ми наші розмови продовжимо, але скажу коротко: Ваші задуми про віру в Дажбога є дуже роман­тичними. Я ще не знаю, яку силу волі має ваша вдача».

У таборі в Зомме-Казерне люди цілими днями нічого не роблять. Ведуть розмови, ходять, стоять і політикують на площі табору. Письменник і лінгвіст Василь Чапленко, ідучи, зустрів Силенка, сказав: «Професор Повстенко поетам Лятуринській і Шаянові оповідав про тебе. Вони зацікавлені твоєю вірою в Дажбога. І професор Державин, і Михайло Орест читали твої вірші, кажуть, є свіжі думки. І такої думки і Юрій Клен. Ти зустрінься з ними».

Силенко приятелював з В. Щербаківським (видатним вченим-археологом, етнографом і мистецтвознавцем), який Йому сказав, щоб Він тримався подалі від містиків, таких, як Шаян. Шаян захоплений мадам Блавацькою, її чудернацькою теософією. І тратить час на спіритуальні сеанси. Вірить, що при допомозі блюдечок, які на столі рухаються, можна викликати духи давно померлих людей і з ними розмовляти.

«Ви цікавитеся археологією, історією, філософією. Ваші міркування про Дажбога мають сенс. Українцям потрібна рідна монотеїстична релігія. Так, новітня релігія, оперта на сучасні здобутки наукових знань», — говорив Вадим Щербаківський.

У кімнату № 10, у якій жив В. Війтенко, В. Шаян і поет М. Орест, брат відомого неокласика М. Зерова, зайшов Силенко з професором В. Державиним, єгиптологом і літературним критиком. Державин сказав: «Хотіли бачити Силенка? Ось він. Зараз прийде й Дончук, професор Міяківський та інші».

Коли зайшла Оксана Лятуринська, Шаян сказав: «Хвильовий закликав орієнтуватися на Європу. Що там Європа! Треба орієнтуватись на Індію. З Індії прийшла культура і духовність в Європу, з Індії в Європу прийшли «Веди», «Рикведи», якими є захоплені німецькі філософи. Нам треба відновити міфологію з її численними богами. І ось у мене є збірка віршів про Перуна, є статті про Хорса, Сварога. Оксана Лятуринська повністю підтримує тих, які пишуть вірші про богів. Вся її поезія — це ніби наша міфологія».

Усі присутні мовчали, і зовсім молодий учень професора Чижевського Лев Силенко сказав: «Усі ви старші люди, по роках я міг би бути вашим сином. Пробачте мені, коли говоритиму емоційно. Нам, українцям, не треба орієнтуватися на Європу чи Індію. Планета Земля кругла. І там, де Україна, є центр Планети. Орієнтуймося самі на себе. Нам, українцям, вистачає свого розуму і своєї душі, щоб ми були творцями своїх духовних цінностей. Самобутніх і світлих, як Сонце. Я проповідую віру в Єдиного Господа, і хай святиться ім’я його Дажбог. Крім Дажбога немає бога. В моїй душі є мій Бог. Я не потребую ні чужих релігій, ні чужих богів. Я не раб Європи, і боги Індії мені не потрібні.

Але я хочу усі думки усіх Вас шанувати, з вашими дослідами знайомитися. І ні в чому Вас не переконувати. Будьте такими, якими Ви є. Мені дайте право бути таким, яким я є. Слава Дажбогу, Господу України-Руси».

Юрій Клен взяв портфель, в якому лежав рукопис «Попіл імперії», і сказав, що він спішить на потяг. Державин пішов за ним. М. Орест зазначив, що він не вважає себе християнином, Шаянові досліди з міфології не визнає і не відкидає. Лятуринська висловилась, що Силенкова віра в Дажбога (моно­теїзм) — явище нове і дивне: «Що ж ми маємо робити зі всіма іншими богами? Шаян і я написали багато віршів про Перуна, Хорса, Сварога, міфологія збагачує нашу поетичну уяву. А Силенко ще нічого визначного не написав, і невідомо, чи напише, хоч Державин вважає, що з нього може вирости український Шекспір».

Ні до чого не договорившись, усі розійшлися. Силенко на площі табору зустрів земляка Степана Рубана, який Йому сказав: «Ти чув таке? Тиждень тому я розмовляв з Шаяном. Він читав мені вірші про Перуна, а тепер усім розказує, що я прийняв присягу і став «лицарем ордену бога Сонця». Він має біля себе юнака Богдана Війтенка. Оце й весь орден. Шаян вважає себе учнем польського професора Стасяка, який тепер перебуває в Англії. До нього збирається їхати».

Силенко відповів: «В таборі є тільки три особи, які згідні з моєю вірою в Дажбога Єдиносущого. Вони Шаянове писання відкидають, як щось неповажне».

У Авґзбурзі (в таборі Зомме-Казерне) у 46 році В. Шаян написав вірші «Орден бога Сонця» і «Повстань, Перуне». У листах до знайомих і при всякій нагоді згадував, що письменники В. Чапленко, В. Барка, М. Орест, Лев Силенко, В. Державин є його учнями і «лицарями ордену бога Сонця». Усі знали, що такого ордену немає, а є тільки вірш, написаний Шаяном.

Поет Василь Барка в газеті «Наше життя», яку в таборі Зомме-Казерне видавав професор Неофіт Кебалюк, помістив статтю-протест, де він заявляє, що ніколи не був учнем Шаяна, який безпідставно також називає своїми учнями Ореста, Силенка, Державина. «Я християнин, від святої Євангелії не відійду. Шаян придумав, що я є його учнем», — писав Барка.

Люди на Шаянові вигадки дивилися як на дивацтва, спричинені невпорядкованістю в його мисленні, і не звертали на них уваги.

Силенко з Зомме-Казерне переїхав жити до Нового Ульму, де в Райнгарт-Казерне постав новий український табір, очолений полковником Долудом, петлюрівським офіцером. І тут живуть письменник Іван Багряний, голова партії УРДП, діяч М. Воско­бійник, поет О. Гай-Головко та інші.

Силенко до жодної партії, організації, групи однодумців не належав. В Його кімнаті було багато книг, і Він їх читав, читав...

Поруч була кімната, де жив відомий професор Леонід Білецький з дружиною і з донькою та внуком (його донька є дружиною відомого поета, археолога Олега Ольжича, який був німцями закатований в концтаборі Саксенгавзен).

У професора Білецького було багато книжок. Він писав «Історію української літератури». Білецький хоч і був людиною заклопотаною, дуже працьовитою, все ж з молодим Силенком любив розмовляти. (Лев Силенко у МАГА ВІРІ подав цитати з його праць, вважаючи, що професор правильно оцінює суть нашої дохристиянської релігії).

У таборі УНРА кожному дає харч, а також пачки високоякісних американських сигарет.

Лев Силенко не палить цигарок, і сусід, як успішний гендляр, купує у Нього сигарети. Тому Силенко має кишенькові гроші, щоб їздити до Гайдельберга, Мюнхена, Авґзбурга.

У добру погоду влітку Він виходив у степ далеко-далеко за табір і, стоячи на зеленій траві, щодня виголошував промови впродовж однієї години. Нікого з людей близько не було видно, говорив Він голосно, енергійно, любив слухати сам себе. Відчув, Що готовий об’їхати міста Німеччини, щоб у таборах для українців виголошувати промову «Україна в концтаборі».

В Авґзбурзі жив відомий кобзар Данило Крав­ченко, вже старша людина. Він порадив, що було б добре, коли перед промовою чи після виконувати народні пісні. Адміністратором, який би полагоджував винайм залу в таборах, погодився бути Анатолій Шевченко (був офіцером у Червоній армії, перебував у полоні, тепер живе у Австралії).

Лев Силенко, як фанатичний любитель книжок, ознайомлений з життєписом ораторів Демосфена, Ціцерона, читав книгу Аристотеля «Про ораторське мистецтво» та інші книги визначних діячів і промовців Європи.

Своєю поставою, чіткістю мислі, виразним словом, довершеною будовою речення Він заполонив слухачів. Коли промовляв дві години без найменшої перерви, в залі була повна тишина. Усі сиділи, як заворожені. Кожний відчував, ніби промовець особисто до нього говорить і з слухачів не зводить своїх очей.

Анатолій Шевченко на другий день після промови Силенка йшов табором і чув розмови про великого оратора. Йому спало на думку, щоб у «Книгу вражень» слухачі записували свої відгуки.

«Книга вражень» збереглася в Архіві при Святині Матері України. На ній дата 1948 рік. Отже, їй уже 47 років. З неї я процитую написані різними почерками і чорнилами враження людей, які слухали промови Лева Силенка.

«Виявляю подив людині (Леву Силенкові), який так наявними доказами з’ясовує горе українського народу. Він зумів очарувати людей нашого табору». В. Магоцький, м. Пфорцгайм, 1948 рік.

«Чітко, коротко, ясно і дуже влучно, з великою патріотичною силою і знаннями історії нашої промовляв Лев Силенко. Величава пропаганда Української Правди». Полковник О. Шеймикін, м. Пфорцгайм.

«Глядач, слухаючи промову Лева Силенка, б’ється в груди, що він часто-густо сам себе оганьблює у своїй хаті, вживаючи російську мову, і цим принижує мову матері України. Промова Силенка — це добра школа для малоросів, і тому її слід масово поширити». І. Престай, комендант табору, Еттлінген, 23.05.1948.

«Таких бойових промов ще в нашому таборі не було. Лев Силенко підняв на дусі тих, що вже втрачали надію на наші права на волю». Підпол­ковник Сташинський, Еттлінген.

«Не можу висловити того зворушення, яке я дістав після Вашої палкої промови в нашому таборі. Пане Силенко, Ваші слова справді надприродньої сили, які зворушили душі наших таборян — українців. Навіть «старші брати», які були присутні на промові, призадумалися над тими злочинами, які завдала Москва Україні». Віталій Павленко, Еттлінґен.

«Боже, хто дав цій Людині такий язик. Од його слів стискається серце. Такому, як Силенко, надається бутті Президентом України. Дай йому боже щастя. Дай боже усім повернутися на свою рідну Україну». Трохим Розум, м. Корнбах.

«Пане Силенко, Ваші слова понадпартійні, у них свята правда України». Г. Яковлів, Корнбах.

«Великий лицарю Силенко, у Вашій промові я бачив цілу страждальну Україну. Я перший раз в житті чую такого промовця. Я тішуся, що Україна має таких синів». Стефан Косовський, від юнацького гнізда Пластунів, Корнбах.

«З великим нетерпінням я чекала, щоб почути Вашу промову, бо ще перед цим я чула від людей про Вашу любов до України і силу Вашого слова. На довгі часи Ваша промова залишиться в моїй пам’яті». Бойченко Ольга, Арользен, 15.06.1948.

«Пане Силенко, брате наш, слова твої дзвенять у наших душах і назавжди залишаться у наших сер­цях, від пластунок нашого табору Долинюк Віра, Арользен».

«У роки визвольних змагань нам бракувало таких красномовців, як Лев Силенко». Жировський, голова культурного відділу, Діллінгем.

«Доповідь пана Лева Силенка «Україна в конц­таборі» для всіх стала небуденною подією. Хто раз почує полум’яні слова Лева Силенка, так майстерно висловлені, то їх ніколи не забуде». О. Болехівський, культурно-освітній відділ, Інґольштадт, 16.07.1948.

«Пане Силенко, Ваша доповідь на мене створила колосальне враження. Ви, так як ніхто інший, зуміли показати страшну любов «старшого брата» до України». В. Ситниченко, Полтавщина, пілот мор­ської авіації, 16.08.1948. Інґольштадт.

«Такий, як Лев Силенко, може своїми промовами сколихнути, об’єднати наш український народ, і тоді ми всі підемо разом проти червоного большевизму за волю України. Слова Лева Силенка буду цінувати і пам’ятати до кінця мого віку». Г. Дзянченко, син Лемківщини, 17.08.1948. Інґольштадт.

«Не один навіть добрий проповідник міг би позаздрити пам’яті і здібностям Лева Силенка, який у нашому таборі промовляв півтори години. І так образово, що люди слухали мов загіпнотизовані». Отець Василь Березовський, греко-католицька церква, Інґольштадт, 16.08.1948.

«Як українські ветерани, ми сподіваємося почути запалююче вірою слово Лева Силенка у хвилину, коли ми підемо до останнього двобою за визволення нашої матері України. Пане Силенко, завітайте знову до нашого табору. Слава Україні!» В. Біляєв, культурно-освітній референт, табір біля Нюренбергу, 25.08.1948.

«Пане Силенко, я щасливий, що мав можливість чути Вашу промову. Можу сказати, що Вашими устами говорила вся Україна. Ми перші в Європі під проводом Симона Петлюри почали бій проти деспота Сталіна». Т. Скубій, голова Союзу україн­ських ветеранів у Вайсенбурзі.

«Ви своєю промовою нашу громаду скріпили і об’єднали. Я певний, пане Силенко, що правда, яка несеться з Ваших уст, пролунає до всіх народів світу». Клюка, референт харчування, табір у Вайсенбурзі.

«Від довшого часу життя мого я вперше почув такого промовця, як Ви, пане Силенко. Ваша промова на мене, як на старшого члена ОУН і члена УПА, зробила непроминальне враження, слава Вам! Слава Україні!» Павло Котовський, Ройтерзайх, 6.09.1948 року.

«Ваша промова геніальна, енциклопедична, більше похвал зайво». Студент Микитюк, Ерлянґен.

«Ваш реферат, виголошений 5.09.1948 року в таборі Ройтерзайх, був найкращий з усіх рефератів, коли я коли-небудь чув. Ви говорили так, ніби пересували перед очима глядачів кадри фільмові. Хай Господь Бог береже Вас для України». Отець Дмитро Федосюк, греко-католицька церква, Нюренберг.

«Пане Силенко, як може одна людина в своєму серці мати так багато енергії. Це говорить українець, який плакав, коли Ви промовляли у нашій залі». В. Павленко, Еттлінген, 24 травня 1948 року.

«Наш златоустий Леве Силенко, Ваш голос має почути вся Європа». Еттлінген, Д.Чемерис.

«Я читав про великих ораторів — Демосфена, Ціцерона. Кажуть, був великим оратором Троцький, я чув по радіо виступи Гітлера, Муссоліні, які вважалися великими ораторами. Тепер я скажу впевнено: наша земля в особі Лева Силенка народила сильнішого оратора, ніж вони. Шкода, що його не може чути вся Україна. Він дві години тримав в напрузі більше ніж 500 слухачів. В залі панувала мертва тиша. Я чув, як люди плакали, зривалися оплески, увесь зал був загіпнотизований Його могутнім словом». Кобзар Данило Кравченко, Авґзбург.

З книги вражень тут подана тільки частина записів, зроблених слухачами. Здається, не було такого табору українського в американській зоні, в якому б не промовляв Силенко на ту чи іншу тему. Його Доповіді слухали в таких містах Німеччини (1948 —1949): Авґзбург, Еттлінґен, Інґольштадт, Шлязгайм, Розенгейм, Корнбах, Арользен, Нюрен-берґ, Вайсенбург, Ерлянґен, Штутґарт, Діллінґем, Коренберґ, Ноймаужт, Ройтерзайх, Бременгафен, Мюнхен, Міттенвальд, Бертезґаден, Гальброн, Фюссен, Пфорцгайм, Новий Ульм та інших містах.

До Силенка підходили, як на сповідь, колишні в’язні концентраційних таборів НКВД, учителі, лейтенанти, полковники. І всі оповідали Йому про злочини московської імперії. Він все записував детально, плануючи написати книгу.

Особливо були цікаві оповіді бувшого генерала совєтського Івана Коваля. Генерал Коваль був людиною спокійною. З м’якою вдачею, мав лису голову. Аж не вірилося, що він міг бути генералом. Полковник Титаренко оповідав про бездарність багатьох командирів під час війни з німецьким фашизмом, не командири перемогли, а гори убитих солдат, які своїми трупами стримували рух фашистської орди.

Лев Силенко детально записував оповіді, а коли казав, що подасть у книзі ім’я, прізвище (хто йому все це оповідав) і місце народження оповідача, люди переляканими очима дивилися на Нього, казали. «Змилуйтеся, ми ж маємо в Україні жінок, родини, за ці оповіді Сталін їх всіх постріляє. Не згадуйте, від кого все це чули».

Силенко не знав, що робити, і після довгих роздумувань вирішив книгу написати від першої особи (від свого «Я»): «За всіх скажу і про всіх скажу від імені свого. Хіба можна про святу болючу правду мовчати? Україна на ешафотах Росії стікає кров’ю, і про це треба світові сказати, і коли треба, то й життя за це віддати».

Він написав у двох томах книгу «Будні нашої епохи» і підписав її псевдонімом Лев Орлигора (Силенко).

Ця книга була видана в Лондоні Українською Видавничою Спілкою в 1953 році. І була високо оцінена професором доктором В. Ващенком, доктором В. Державиним, Василем Чапленком та іншими. Деякі читачі були незорієнтовані і вірили, що в усіх подіях, які описані в «Буднях нашої епохи», Силенко особисто брав участь. Але вдумливі читачі здогадалися: багато з того, що оповідає Силенко, відбувалося тоді, коли йому було десять років.

Отже, Він описав те, що чув від інших, але оповідь подав від першої особи. Та у книзі «Будні нашої епохи» є чимало сторінок з Силенкового дитинства. І про це можна прочитати на сторінках 110—122 та інших.

Треба згадати, що після кожної промови у таборах кожний міг Силенкові ставити різні запитання, на які Він давав чіткі оригінальні відповіді. Наприклад, було таке запитання: «Як на Вашу думку, чи справа України була б кращою, коли б Гітлер виграв війну?» Силенко відповів: «Ви, бачу, інтелігентна людина. Моя мати була жінкою малоосвіченою. Та природа її обдарувала великою інтуїцією: вона добре орієнту­валася в оточенні, у людях і в подіях, що відбувалися. Вона мені тоді, коли точилися бої під Сталінградом чи під Харковом, казала: «Сину, німці війну програють. Проти них пішов весь світ. І Сталін програє, бо я чула: усі кажуть, що без Англії, Америки та інших країн Москва не має сил бути переможцем».

І українці вже в сорок другому році, тоді, як гітлерівці почали вішати українських націоналістів і катувати їх в концтаборах і тюрмах, були певні — фашисти війну програють. Я сам у Галичині бачив на стовпах розклеєні плакати, на яких подані фотографії повішених членів ОуН, воїнів УПА. Німецька комендатура закликала українців боротися з УПА, і хто помагатиме УПА, буде спійманим і розстріляним. Чи міг українець, син свого народу, вірити в перемогу Гітлера? »

15. «Я за волю України готовий іти на ешафот»

У 1948 році усі пресові агентства подали вістку, що з радянського Посольства у Вашингтоні втік його визначний працівник Віктор Кравченко. Він написав книгу на півтисячі сторінок і видав її під назвою «Я вибрав волю». Книга в англійській, французькій та іспанській мовах почала ширитися по світу, оповідаючи про Москву як імперію терору, насильства, комуністичних концентраційних лагерів.

У Парижі комуністичні газети «Юманіте» і «Лес Летрес Францес» написали, що Кравченко зрадив СРСР і в книзі «Я вибрав волю» очорнив квітучу будову соціалізму, вождя світового пролетаріату Сталіна.

Віктор Кравченко повідомив, що він написав правду, яку може підтвердити свідками українцями, білорусами, французами, росіянами та представни­ками інших народів Східної Європи. Він передав згадані газети в суд.

Почалася підготовка до процесу Віктора Кравченка. Дисидент Кравченко звернувся до людей, які перебували в таборах, щоб вони зголосилися бути свідками терору НКВД, голоду 33-го року, концентраційних таборів, які є в Сибірі, Колимі, Соловках та на інших територіях імперії — СРСР Багато відважних українців погодилися бути свідками. Очевидно, ті, які боялися, що їхні родини будуть переслідувані, а то й знищені, сторонилися цього процесу.

Андрій Лівицький, Президент УНР в екзилі, високо цінував здібності Лева Силенка. В листі порадив Йому поїхати в Париж на процес Кравченка свідчити, що Він особисто, будучи школярем, у 33-му році лише чудом урятувався від голодної смерти. І щоб Він оповів про вигнання заможніх селян з їхніх хат, насильний вивіз їхніх родин в Карелію, в густі ліси Підмосков’я чи в Сибір.

Лев Силенко, як завжди відважний, написав до В. Кравченка листа, що хоче бути свідком. Свідками зголосилися бути письменник Іван Багряний, професор Дубинець та багато інших. Але сталося не так, як гадалося. З Парижа прибув представник Кравченка і сказав, що свідками можуть бути звичайні прості люди: вчорашні колгоспники, студенти, школярі. І. Багряний та інші були відхилені, а запрошені малоосвічена колгоспниця Марченко і її муж (колгоспний чередник), бувший в’язень таборів НКВД Кревсун, який мав на руках документи, видані ГуЛАГом таборів НКВД, та інші, такі як він. І юнак Лев Силенко був викликаний в Париж на процес Кравченка.

Лев Силенко у таборі взяв від людей довідки, які були видані ГуЛАГами про перебування того чи іншого арештанта в трудовому таборі, і навіть фотографії в’язнів. Винничанин І. Павлович передав Йому фотографії розкопаних винницьких могил, у яких лежали розстріляні діти, жінки, чоловіки, руки їхні були зв’язані, і люди оплакували своїх рідних, пізнаючи їх по одягові і деяких речах. Віктор Кравченко, побачивши ці фотографії, написав на них: «При немцах». Отже, ця подія відбувалася за німців і для процесу не підходить. Усі свідки зобов’язані говорити тільки про те, що самі бачили, переживали, і відповідати на поставлені їм запи­тання.

Віктор Кравченко був євреєм, володів українською мовою, але сказав, що всі свідки повинні свідчити мовою російською. Свідки українці запротестували, і Комітет Українців Франції призначив професора Гузаря бути перекладачем.

Лев Силенко був наймолодшим свідком і тому в палаці юстиції звернув на себе увагу. Його свідчення були переконливі і висловлені енергічно (він же є талановитим промовцем).

Коли оповідав про голод в Україні 33-го року, адвокат, призначений компартією Франції, сказав, їло гітлерівці багато писали про голод 33-го року, і свідки Кравченка прочитали, і тепер, мовляв, все це переказують на процесі Кравченка.

Суддя Дуркґейм запитав Силенка, яку Він на це дасть відповідь. Силенко відповів, що Його мати була пухла з голоду, і Він бачив, як померлих від голоду складали на віз.

Потім Силенко додав: «Адвокат, який тут твердить, що голоду в Україні не було, нагадує мені сумну подію. Батько мав трьох синів. І коли він помер, то два сини йшли за домовиною і плакали, а третій син — реготався. Усі знали, що цей син душевно недужий. Глум адвоката над померлими з голоду мені нагадує того сина, який сміявся під час похорону свого батька». У залі юстиції усі замету­шилися...

У газетах Парижа були поміщені фотографії Лева Силенка й оповіді про Його свідчення.

Прокомуністична газета «Лес Летрес Францес” (№ 245) написала, що «Лев Силенко — диявол красномовства». Газета «Юманіте» (ч. 1379) назвала Його «зрадником СРСР», часопис «Ню Йорк Геральд Трибюн» (ч. 20534) зазначила, що «Лев Силенко (Орлигора) покинув Росію, щоб боротися проти совєтського фашизму».

На процесі був присутній прокурор СРСР Руденко з численними агентами, які фотографували кожного свідка. Один з цих агентів підійшов до Силенка, запитав: «Как зовут твоєго отца? Где родился і когда?» Француз, що сидів поруч, дав Силенкові знати: не відповідай.

У Парижі Комітет Українців Франції влаштував для свідків обід, а також надав їм можливість оглянути історичні місця Парижа. Це для Силенка було найкращим подарунком. Він міг оглянути домовину Наполеона, його одяг, персональну зброю та інші речі, гріб його дружини Жозефіни. Французи вміють шанувати творців французької історії.

Силенко побував у музеях Бальзака, Гюго, Мопассана, Вольтера. Уважно оглядав їхні рукописи і все пов’язане з життям письменників.

Силенко мало орієнтувався у французькій мові, пробував у ресторані чи біля кіоска говорити до французів по-німецькому. Він знав, що французи в основному володіють німецькою мовою, але принципово в Парижі не хочуть нею говорити. Француз вважає, що в Парижі розмовляти мовою чужої матері не морально, і особливо тоді, коли сини цієї чужої матері були окупантами Франції.

На процесі комуністичний адвокат Вурсмер (заступник Тореза — секретаря компартії Франції) сказав Силенкові, що Він зрадник Вітчизни і тому перебуває в Парижі. Силенко відповів: «Великий француз філософ Вольтер сказав, що Україна завжди прагнула свободи. Я син України. І за волю українського народу готовий іти на ешафот» І ці Силенкові слова точно передали усі французькі газети.

Але в Парижі виходить газета «Русская мысль», яку видають чорносотенці, монархісти, білогвардійці, які не визнають слів і понять «українець», «Україна», «український народ». І вони в газеті «Русская мысль», подаючи фотографію Силенка, написали, що Силенко у палаці юстиції сказав: «Я син Россії і за волю россійського народу готовий іти на ешафот».

Силенко хотів передати «Русскую мысль» до суду, бо всі свідчення були стенографовані, і «Русская мысль» була б покарана за брехню. Але Він не мав ні адвоката, ні радника, ні засобів. І вирішив помістити статті-спростування в українських газетах «Українська Трибуна» (редактор З. Пеленський, Мюнхен), «Неділя» (редактор Которович, Ашаффенбург), «Українські вісті» (Детройт) та інших.

У Парижі, приглядаючись до людей, у Силенка створювалось враження, що французи люблять дотепні жарти. І хоч вони є сусідами німців, зовсім інакший народ на вигляд і мають вдачу іншу, чутливішу. Є у них щось характерне, що мають романські народи. Вони є католиками, але ніде не підкреслюють свого католицизму.

француз перш за все є французом. Він гордий Францією, її історією. А віра католицька у нього відходить на другий план. Він ніби має до католицької релігії таке ставлення, яке мав Наполеон чи король Люїс: католицизм має служити Франції, а не Франція католицизмові.

І про все це думав Лев Силенко, оглядаючи вулиці Парижа. Він у МАГА ВІРІ висловив цікаві погляди про французьке розуміння релігії. Особливо звернув увагу на такі слова великого сина Франції Люїса 14; «Ані святий Петро, ані його наслідники (тобто папи римські) не мають жодної влади над королем Франції, і держава є цілковито незалежна від церкви».

16. «Я хочу Вас усіх оборонити»

Лев Силенко потягом повертався з Парижа до Нового Ульму. Оглядав з вікна вагона французьку землю, а потім німецьку. Та думами Він був, як завжди, в Україні.

Раніше Він читав багато книг про життя знаменитих людей Франції, а тепер Він мав можливість оглянути Париж, ріку Сена, історичні будівлі й музеї. Якось сумлінно і ретельно французи зберігають пам’ять про своїх великих синів. Є відчутний вплив римської духовости і римського стилю в політичному житті Франції.

«Усі вторжники, які вторгалися на землі України-Руси, — думав Силенко, — нищили історичні пам’ятки народу, й це жорстоке нищення почалося під час кривавого хрещення киян.

Хрестителі, під’юджені грецькими архиєреями, палили в Києві скарби народної культури, дерев’яні Святині і статуї, що стояли в них; палили договори, підписані між Києвом і Константинополем. Нищили всі ознаки сили, слави, могутности Київської Руси. І особливо з ненавистю ставилися до Трисуття (Тризуба) — Дажбожого знамена».

В Новому Ульмі Лев Силенко вирішив створити об’єднання внуків Дажбожих, яке б мало бути релігійним — з ідеалом віри в Єдиносущого Господа з ім’ям Дажбог.

У Зомме-Казерне (біля Авґзбурга) у величезному таборі скупчилася, якщо можна так сказати, українська еліта. І тут вже діють численні партії. Націоналісти (бандерівці і мельниківці), є партія соціалістів, яку очолює Феденко, є партія українських комуністів, яку очолює Майстренко. І є революційні демократи, яких очолює Багряний, є гетьліанці-монархісти, є селянська партія та ряд інших.

Силенко, маючи доповіді у численних таборах українських, придбав багато прихильників, знайомих. Та головну увагу звернув на молодь (на таких, як він сам). Вісімнадцяти-двадцятилітні юнаки належали до СуМу (Спілки Української Молоді), яку очолював наддніпрянець, бандерівський діяч Олекса Калинник.

Силенко, як уже було зазначено, не належав до жодної партії чи організації. Він видав на ротаторі три числа журналу (тиражем по 300 примірників) «Нове лицарство», в якому помістив (у двох числах) на декількох сторінках «Молитви Духові Предків». Молоді люди, які гуртувалися біля Силенка, бачили, що Він безпартійний націоналіст, проповідує віру в Дажбога. А про Хорса, Стрибога, Перуна, Макошу та інших богів не згадує.

Між юнаками, які об’єднались навколо Силенка, є ще й католики і греко-православні, які хитаються. Силенко вважає, що юнаки ще не підготовлені. З ними треба багато говорити, і тому Він на їхнє прохання в одному з чисел «Нового лицарства» зазначив, що християни-українці воскресіння Христа пов’язують з воскресінням природи в Україні. І так було після прийняття християнства. Архиєреями чужовір’я «християнські свята поставлені були на час свят дохристиянських» (і про це зазначає й митрополит Іларіон—Огієнко). Щоб приспати українців в рабстві, треба було їх обманути двоєвір’ям. (І про це читаємо у «Святому Вченні», с 197—200; у МАГА ВІРІ, 50-й День: «Як двоєвір’я пригноблює духовні сили народу»).

Після виходу в світ «Нового лицарства» молоді люди ще більше горнулися до свого лідера. Казали, що таке толерантне роз’яснення понять «різдво», «воскресіння» допомогло їм, бо деякі батьки вважали, що їхні діти приєдналися до «атеїста» Силенка.

Йшли місяці. Силенко побачив, що молодь роз’їжджається хто куди: одні їдуть студіювати до Мюнхена, інші до Байройта. А дехто готується до виїзду в Аргентину чи в інші країни. Немає можностей їх об’єднати.

Силенко відчув, що Він ще не готовий написати книгу «Велике Світло Волі». Починає писати і тут же сам жорстоко розкритиковує написані сторінки. Він частіше зустрічається з професором Д. Чижевським, заприятелював з істориком Д. Дорошенком, читає твори Дмитра Донцова, монархіста В. Липинського.

Олекса Повстенко (приятель Силенка ще з Києва) привіз з собою цінну рідкісну бібліотеку. Всі книги з цієї колекції Силенко уважно перечитав.

Достатньо володіючи німецькою мовою, Силенко міг знайомитися з книгами німецьких філософів, істориків. Він спостерігав за німецьким способом життя, бував у лютеранських і католицьких церквах. Бачив, що німці-інтелігенти ставлять Німеччину понад усе. І це є їхньою вірою. Вони вірять, що німці — сильна раса, працьовита, войовнича і розумна. Силенко подумав: «Майже в кожному німцеві живе маленький Гітлер. Тому Адольф міг ідеєю націонал-соціалізму заполонити їх, мобілізу­вати і переконати, що він покликаний провидінням для блага німецького народу завоювати світ і перетворити народи Східної Європи у німецьких «кнехтів» (рабів)».

Лев Силенко, розмовляючи з генералом Омеляновичем-Павленком, який Його високо цінував, як молоду талановиту людину, почув слова: «Мій брат генерал Іван Омелянович-Павленко, чуючи Ваші промови, просто обожнює Вас. Каже, такої молодої людини мені не вистачало у моїй дивізії. Та й Петлюра цінував би Силенка».

«Я пишу книжку з історії нашого війська часів Української Народної Республіки. Мені потрібні думки і враження різних людей. Дайте мені відповідь на два запитання: «Чому Лєнін переміг Петлюру? Чому Гітлер програв війну?» — запитав генерал Омелянович-Павленко юнака Силенка.

Силенко знав, що ця, маленького росту, людина відома як відважний генерал, і, задумуючись, сказав: «Гітлер бачив паради свого війська, і ці паради його загіпнотизували. І він сліпо повірив у непереможність німецького солдата. І коли б Москва напала на Німеччину, він би її розгромив. Але коли Гітлер напав на Москву, він своє військо дуже розрідив, розтягнувши його від Фінляндії до Одеси. І німецький військовий кулак, який відштовхнув совєтську армію під Москву і Сталінград, ослаб. Знаєте, коли вдарити кулаком по столі, а потім ударити долонею, будуть неоднакової сили удари. Пальці гітлерівської армії знекровились, а американсько-англійська авіація паралізувала німецьку військову індустрію, фашистська політика настроїла усіх ненімців проти німців. Отже, за законами справедливости Гітлер війну програв».

«Симон Петлюра, — продовжував Силенко, — промовляв до національної свідомости українського народу. Москва і її чорноризні комісари (попи) протягом століть в нашому народі душили прояви національної свідомости. Наші люди не знали, хто вони є. І казали: «Ми тутешні, ми православні християни, ми трохи хохли і трохи українці».

Народ, який не знає, хто він є, не можна об’єднати і підняти на боротьбу за великі національні ідеали, за рідну державу.

Ленін був добрим архітектором совєтської імперії, демагогом. Творив у ній порядок такий, який відповідав його вдачі. А вдачу він мав деспотичну. У його єстві втілений жорстокий потомок татаро-монгольської орди. Кличами «фабрики робітникам, земля селянам», «хто був нічим, той стане всім» Лєнін нацькував пролетарів проти підприємців, селян проти землевласників, неосвічених проти інтелігентів. Він гнаним і голодним обіцяв рай на землі, так як Христос обіцяв рабам рай на небі.

Отже, Лєнін дав кличі, які захоплювали, магнетизували пролетарські маси, але були відірвані від законів реального буття. Колективізм в теорії виглядає приманливо, а на практиці — це банкрутство. Бо в кожної людини є розвинений інстинкт індивідуаліста — кожному своя сорочка ближча. І це на власному прикладі довели вожді пролетаріату, які розпоряджалися народним добром, як своєю власністю.

І не забувайте, генерале, що Шевченко, Леся Українка, Франко, Нечуй-Левицький, Грабовський, Грінченко, Карпенко-Карий — усі вони в народних масах викликали ненависть до помішиків-глитаїв, і Лєнін зумів цю ненависть народу наелектризувати і використати в ім’я перемоги диктатури проле­таріату — кривавої диктатури ЧК ГПУ. Лєнін не соромився видавати накази, щоб ворогів його політики чекісти розстрілювали без суду і без вагань. І про це я читав у творах Леніна».

Слухаючи уважно Силенка, генерал Омелянович-Павленко сказав: «Я тепер розумію, чому генерал Смоеський мені сказав, що в юнакові Силенкові живе великий майбутній діяч. Але він може так і засохнути, не маючи можливостей себе проявити».

Силенко ніякої книги від себе не відсував, і не було такої науки, до якої б Він не проявляв зацікавлення: захоплюється психологією, меди­циною, мистецтвознавством, археологією, антропо­логією, лінгвістикою, політикою, історією, релігіями світу, філософією. Він читає книги з ділянки військової стратегії і тактики. І на все прочитане має свої погляди. До всього прочитаного ставиться як до джерела, яке Він хоче використати для написання книги «Велике Світло Волі» (Силенко після довгих роздумів дасть цій книзі назву МАГА ВІРА, тобто «Могутня Віра»).

У таборі Райнґарт-Казерне (Новий Ульм) живе близько 2000 українців, люди різного віку. Особливо багато дітей, юнаків, дівчат. Є гімназія, в якій навчається майже дві сотні учнів. Директор гімназії професор Леонід Білецький. У цій гімназії навчалася вродлива дівчина Мая К., вона приїхала разом з батьками з Києва. Силенкові вона сподобалася. Дівчина мала веселу вдачу, мріяла бути балериною. Глянувши на цю пару, кожен думав: вони, мабуть, одружаться. Та так не сталося. Чому? Силенко людина книги. Коли Він почне з нею говорити про літературу, історію, прочитає їй свої вірші чи оповідання, бачить: їй нецікаво. її думки заполонює зовсім інший світ: гарний жіночий одяг, забави, танці, Силенко не вміє танцювати і танцями не захоплюється. Він їздить по таборах з промовами. Повернувшись до табору, побачив, що біля неї є нові поклонники. І хоч вона подобалася Силенкові, Він після роздумувань розійшовся з нею.

У таборі у великому бараці є довгий зал, який був поділений на дві половини: у великих кімнатах постали дві церкви: греко-католицька і греко-православна. У них щонеділі українці славлять Бога Ісуса, сина з роду Юдейського царя Давида, який був, як пишуть «Євангелії», рабіном і сином Господа Саваота, Бога народу ізраельського. І тут щонеділі хор приємними голосами співає «Алилуя».

Професор Г. Балабан, письменник Іван Багряний, професор І. Дубинець, професор Тинянко, редактор П. Маляр, редактор М. Воскобійник та інші представники таборової «сметани» у церквах майже не бувають. Попи не відважуються їх голосно називати атеїстами.

Був Великдень. Православний піп Семен з дяком ходив по кімнатах, кропив і на одвірках димом від свічки робив хрести. Він постукав у двері, які відкрив Лев Силенко, і сказав: «Йду з кропилом».

Силенко глянув на стіл, на якому лежав «Кобзар», і сказав попові: «Тут Шевченко пише, що до кропила пошани не має». Піп відповів: «Шевченко був таким безбожником, як і ти». І пішов геть. В кожній кімнаті і в церкві піп жалівся, що «безбожник» Силенко його не прийняв з кропилом.

До табору загостив парох греко-католицької церкви з Байройту, де мав промову Лев Силенко. Він був дуже захоплений талантом молодого оратора. І вирішив зайти до Його кімнати.

Силенко чемно запросив пароха і сказав, що у «Книзі вражень» Він читав щирі думки священика. Панотець запитав: «У своїй промові Ви не згадали Ісуса Христа, сталося це випадково?»

Силенко відповів: «Говоритиму щиро. «Біблію» прочитав уважно. Після глибоких роздумів утвердив переконання: кожний народ має право по-своєму розуміти Господа. Залежно від свого духовного рівня і від інтелектуальних здібностей.

Бачу, ви тримаєте «Біблію». Прийшли, щоб моїй душі відкрити Бога і так «просвітити» її. Дозвольте мені з «Біблії» прочитати кілька речень». І Силенко почав читати: «Я Господь Бог твій, що вивів тебе з Єгипту, з дому неволі. Нехай не буде в тебе інших богів перед лицем моїм. Я Бог ревнивий». І далі читаємо: «Як вигубить Господь Бог твій народи, що землю їх дає тобі, та й осядешся по містах їх і в домівках їх». «По містах сих народів, що дав їх Господь, Бог твій, тобі в насліддя, не зоставиш нічого живим, що дише».

Таке розуміння Бога, можливо, комусь миле. Ревність — духовна недосконалість. Я не можу вірити в Бога ревнивого, який наказує у поне­воленому місці всіх убити, не залишивши «нічого живим, що дише».

Парох з Байройту сказав Силенкові, що, читаючи «Біблію», треба подавати число глави і вірша, а не тільки переказувати речення, даючи їм різні зміни. Силенко сказав, що буде говорити, точно подаючи число глави і вірша. І Він почав читати: «Немає бога по всій землі, тільки в Ізраелі», 2-га Кн. Царів, Та. 5, вірш 15. «Всяка країна, на яку ступить ваша нога, буде ваша», 5-та Кн. Мойсея, Гл.11 вірш 24.

Пане отче, ось читайте, пророк Господа Єгови (Ягве) Мойсей каже: «Повбивайте всіх дітей мужського пола», 4-та Кн. Мойсея, Гл. 31, вірші 17, 18.

Мені не подобаються слова «повбивайте всіх дітей...», навіть якщо це казка, але чому вона така немилосердна?

Якщо Ісус син Господа Бога ревнивого, то він нещасний син. Ревнивий віддав свого рідного сина на страшні муки. О, яке жорстоке батьківське серце».

«Я був Вами дуже захоплений, а тепер, бачу, Ви атеїст, безбожник, не вірите в Христа», — обурено сказав священик.

Силенко спокійно відповів: «Ті, які з живого сотника Івана Ґонти здирали шкіру, проявляли нечувану жорстокість, вірили в Христа, християни катували християнина Ґонту, брата во Христі. Я українець. І ніякій людині в житті не завдав болю, нікого не скривдив, бо такий склад моєї вдачі. Хочеш бути щасливим, ні в якої людини не відбирай щастя.

Ні, я не атеїст, не безбожник. Я вірю, що Бог один! Але на світі є багато релігій тому, що є багато неоднакових розумінь Бога. У арабів є арабське розуміння Бога, і вони по-рідному його називають — Аллах. У юдеїв є юдейське (старозавітне і ново­завітне) розуміння Бога, і всі вони його називають Саваот. Мене родила українська жінка. Я маю українське розуміння Єдиного Господа. І хай святиться ім’я його Дажбог. Ні, ні! Дажбог не ідол, не бовван, я не поганин. Дажбог — Датель буття несвідомого і свідомого. Дажбог Милосердний, Єдиносущий і Вічносущий. Дажбог Любов, Святий Дух України-Руси, Дажбог мій рідний Бог. Я люблю свого Бога.

Ви, пане отче, вірите, що Ісус є Вашим Богом, то чому Ви нехтуєте його першу Заповідь: «Люби Господа Бога свого», «це найбільша й найперша заповідь» (Маттей, 22, 36— 38). Отже, не Чужого, а Свого. А хіба Саваот, Господь юдейський, є вашим Богом? Хіба ви юдеєць? Я люблю Бога свого, Бога народу українського, А ви, отче, любите Бога чужого, любите Саваота, Бога народу юдейського».

Панотець хрестився тремтливими руками, пере­лякано вимовив: «Антихрист».

Силенко відповів: «Ні, ні! Я ні христ, ні антихрист Бог є в мені, і я в Богові. І в цьому моя свята правда. Немає віри, вищої за Правду. Ви українець. І я українець, любімо Бога свого!

У «Біблії» є поняття, які нам не подобаються чи подобаються. Та ми не маємо жодного права зневажати те чи інше святе письмо — «Біблію» чи «Коран». Панотче, я ваших релігійних переконань не критикую. Навпаки — проявляю терпимість. Але й ви з пошани до віри Христової не зневажайте мою віру в Дажбога».

Священик вийшов з кімнати і уважно оглянувся, чи ніде нікого немає. Пішов. Силенко глянув у вікно: «Чи піде парох у комендатуру табору, чи ні? » Опісля виявилося, що він був доброю людиною. І, видно, нікому і ніде не говорив про свою розмову і Силенком.

Комендант табору полковник Долуд гуртує біля себе людей, переважно селянські родини. Він планує організовано виїхати до Бразилії і там заснувати нове селянське поселення. Запрошував і Силенка приєднатися до цієї спільноти. Силенко відповів, що Він походить з роду синів землі, але хоче жити там, де є великі бібліотеки. Планує поїхати до Ню-Йорка або до Торонта. Адже тепер люди вже починають їхати в Америку й Канаду.

Український Допомоговий Комітет прислав Силенкові виклик на працю до Рочестера (Ню-Иорк Штат). Він мав би працювати у відомій на весь світ фірмі «Кодак». Пройшовши медичну та всі інші комісії, Він із сотнями інших українських людей прибув до Бременгафена. Тут уже було кілька тисяч українців.

По табору було оголошено, що в залі їдальні відбудеться свято на честь листопадового зриву, очоленого славним сотником Вітовським. Запросили Лева Силенка виголосити святкову доповідь. У залі їдальні було майже півтори тисячі людей. Між ними були й поляки. Силенко палким словом захопив слухачів. І було в Його промові таке речення: «Ніколи, ніколи, ніколи поляки не перетворять нашу милу Галичину в Березу Картузьку».

Через два дні українці вибрали Силенка бути своїм провідником на кораблі. У кожної групи — литовської, естонської, польської — був вибраний свій керівник.

Коли велика колона з валізами вже стояла біля машин, щоб їхати до порту і сідати на корабель, два поляки-поліцаї затримали Силенка, нічого Йому не сказавши. Він пішов до голови Українського Допомогового Комітету професора Рудка, який Йому сказав: «Не тільки Ви, десь двісті осіб тільки українців не допущені до корабля згідно нового закону сенатора Меккерена. Ви у документах зазначили, що були два місяці у радянській армії. Учителі, інженери, солдати і всі люди з території Совєтського Союзу вважаються людьми, які зміцнювали СРСР, і тому не бажані в Америці».

Окремим потягом декілька сотень українців, і між ними Силенко, знову повернулися до Авґзбурга. Всі вони розмістились по таборах.

Вразливий, завжди емоційний, з розвиненим почуттям справедливости, Силенко сказав українцям: «Ми скривджені. Американці можуть нас, як людей, які співпрацювали з Сталіном, відправити до СРСР. Я хочу вас усіх оборонити. Якщо є справедливість на світі, ми переможемо».

І Силенко написав «Відкритого листа до американського народу» на чотири сторінки машинопису. Відніс цього листа до Центрального Представництва Української Еміграції.

Голова Представництва професор Чуйко сказав Йому: «Ми всі обурені таким ставленням до українців, і наше Представництво готує листа військовій комендатурі. Пошлемо й до Вашингтона. Але коли я прочитав Вашого «Відкритого листа», то побачив, що Ви написали краще. Дуже сильно і переконливо. Знайдіть спосіб перекласти на англійську мову, ми кілька сотень видрукуємо і всюди розішлемо».

Старенький, з сивою борідкою, професор Болдарів (визначний фізик) мав дружину англійку, з якою був одружений ще в Києві. Він її возив на возику, бо в неї паралізовані ноги. І дружина професора, захоплена «Відкритим листом», переклала його на добру англійську мову. Старенька, хвороблива, зовсім сива жінка з сльозами на очах указала: «Я ще більше полюбила українців, зустрінувшись з таким молодим генієм. Приходьте до мене, я Вас буду безкоштовно навчати англійської мови».

«Відкритий лист» був в українській і англійській мовах поміщений в газеті «Свобода» (Ню-Джерсі, США), а також в англомовних газетах. Впливові українці поширили цей лист між сенаторами і конгресменами Америки. Був він посланий до англійської королеви, до папи римського, до Шарля де Голля та інших голів європейських держав.

У редакційній статті газети «Свобода» за 9 берез­ня 1951 року зазначається:

«Твердження Лева Силенка (Орлигори) — це голос мільйонів таких, як він. Цей голос мусить бути доведений до відома тих, хто встановлює і здійснює сьогодні американську закордонну політику. Від цього бо може залежати доля Америки і цілого вільного світу».

Треба згадати: у «Відкритому листі», зокрема, Силенко пише, що американські інженери, запрошені Сталіном до СРСР, за золото розбудовували совєцьку індустрію, і в тому числі відомий гігант Дніпрельстан. Отже, американці співробітничали з Сталіном добровільно. А українці, сини поневоленого народу, були позбавлені усяких людських прав. І ось тепер хочуть приїхати до Америки, не бажаючи вернутися до сталінських концтаборів. А закон американців їх, гнаних і голодних на руїнах німецького фашизму, позбавляє людських прав бути вільними.

У кінці «Відкритого листа» Силенко зазначив, Що йде на семиденну голодівку.

Абсолютно нічого в рот не беручи, Він час від часу пив холодну воду, беручи її просто з крану.

На четвертий день голодівки до Силенка прийшов приятель, вже старший чоловік Трохим Одуд, сказав: «Ніхто не бачить і не чує, ось візьміть плитку шоколаду, та и з’їжте, бо у Вас дуже очі позападали».

Силенко відповів: «Ви мене не розумієте. Коли людина має чисту совість, вона дуже сильна. Моя совість чиста перед цілим світом. Я голодую в обороні моїх рідних людей. Мене можуть провірити в шпиталі, і крихти в моєму шлункові не знайдуть харчів. Я кожній людині дивлюся в очі відважно і благородно, бо моя совість чиста.

Коли б я з”їв цю плитку шоколаду, вона б мені не допомогла, але була б ослаблена сила моєї совісти. І це мене б мучило, ослаблювало мою душу. Я відчував би вину перед людьми, що я обманув тих, які мені вірять. Ні, я сім днів і крихти в рот не візьму, крім води. Але я вам дуже дякую, що відвідали мене і висловили слова прихильносте».

На шостий день голодівки в Нього почалися великі болі в животі, і був викликаний лікар, який оглянув Його, похитав головою і від’їхав. Через півгодини прибула швидка допомога і забрала Силенка до шпиталю. Шлунок був врятований від запалення.

Сталося те, що, мабуть, сам Силенко не сподівався. Закон Меккерена був відкликаний. І українці почали їхати до США. Згодом й Силенкові повідомлено, що Він може їхати до Америки.

У цей час уже була Ним написана книга «Будні нашої епохи», і представник «Української Видав­ничої Спілки» з Лондона (Англія) купив у Силенка за 450 американських доларів право на видання цієї книги (трилогії). Головний редактор «Свободи” Л. Мішуга почав друкувати статті та оповідання Лева Силенка.

Закінчивши курси англійської мови, Силенко в таборі в Новому Ульмі почав викладати іноземну мову (початковий курс).

17 Його щиро вітають у Торонті

У 1953 році Силенко на кораблі «Стюарт» прибув до Квебеку (Канада), а звідти потягом до Торонта. Зустрів Його на залізничній станції власник кондитерської фабрики пан Микуляк. Сказав: «Хоч я у документах записаний як Ваш спонсор, у мене для Вас праці немає. Ви вільні, ідіть куди хочете».

І тут найшовся приятель ще з Німеччини, який забрав Силенка до себе.

У Торонті Богдан Солук мав українську радіо­програму. Силенко почав готувати йому новини для радіо, за що отримував платню 20 доларів на тиждень.

У широковідомій фірмі в Канаді, яка виробляє трактори, комбайни і сільськогосподарську техніку, працював інженером киянин Віктор Приходько. Ще з Києва добрий приятель Силенка, знаний як в’язень совєтських концентраційних таборів, запросив Його до себе. В розмові Приходько сказав: «Я тобі можу дати роботу, але вона пов’язана з тяжким залізом, не думаю, що витримаєш».

Українські молодечі організації влаштували зустріч українського громадянства з поетом, письменником і промовцем Левом Силенком. Його доповідь відбулася у великому залі в Торонті на Бетерс Стріт, вступ за добровільними датками. На зустріч прийшло багато людей, які знали Силенка з Його виступів у таборах в Німеччині. Вони хотіли знову почути палке слово славного промовця, якого щиро вітали, і склали для Нього добровільні пожертви.

У часописі «Український робітник» (20 листопада 1953 р., Торонто) в статті «Лев Т. Силенко (Орлигора) в Торонті» згадується, що «редакцію «У. Р.» відвідав щойно прибулий з Європи відомий вже з місцевої української преси Лев Силенко (Орлигора). В довшій розмові з Ним наших редакторів знайшли ми молоду й талановиту людину, про діяльність якої подаємо ось що: Лев Т. Силен­ко — автор нашумілого «Відкритого листа до Американського Народу», що був в українській і англійській мовах опублікований в щоденнику «Свобода» і розісланий американським сенаторам і конгресменам. Лист був колишнім литовським консулом особисто вручений Меккерену і був обговорений під час зміни еміграційного закону».

«Лев Т. Силенко — один із найголовніших свідків паризького процесу В. Кравченка, про свідчення якого (двогодинна оповідь про голод в Україні перед французьким трибуналом) широко писала світова преса. Він автор численних публікацій і книги-трилогії «Будні нашої епохи», яка щойно вийшла в світ (видана Українською Видавничою Спілкою в Лондоні). Він оригінальний новеліст-психолог і блискучий промовець — безпартійний український патріот.

Після оголошення нападів на Лева Т. Силенка червоною московською пресою появлялися статті проти Нього в московсько-фашистській пресі, що закликала до «фізіческого воздействія на врага Силенка (Орлигору)» («Голос народа», Мюнхен). «Сьогодні, дякуючи гуманному ставленню Канадійського Уряду до жертв злочинної російської комуністичної імперії, Лев Т Силенко знайшов притулок на вільній і гостинній канадійській землі» («Український робітник»).

Кінопродуцент Богдан Солук вирішив зняти фільм про діяльність УПА. Попросив Силенка, який на той час уже став популярним у Торонті, написати сценарій до цього фільму. Силенко погодився.

Коли був сценарій готовий, Солук проглянув і сказав, що написано жваво, захоплююче, але... щоб панотці закликали парафіян іти на фільм і щоб відпускали зал для демонстрації, він хоче вставити кілька кадрів, як ксьондз у підвалі з переляканими парафіянами здійснює літургію і, як представник нелегальної церкви, був арештований (за сценарій фільму «Львівські катакомби» Солук заплатив Силенкові 2000 доларів. Згодом цей фільм успішно демонструвався в Канаді й Америці). Солук запропонував знову написати захоплюючий сценарій. Але Силенко відмовився, сказав, що сам почне продукувати фільми.

Його перший фільм «Годинник б’є дванадцять» (1955 рік) про дії совєтської агентури в Канаді демонструвався в кінотеатрах Саскачевану, Манітоби, Альберти. Другий фільм «Слідами українських піонерів» (1960 рік), а потім «Пісня Мазепи» (1960 рік, про голод в Україні 33-го року) висвітлювався з великим успіхом.

В 1956 році на конкурсі українських письмен­ників США і Канади, що був організований філадельфійським журналом «Київ» (Пенсильванія, США), Лев Силенко був нагороджений 1-ю премією за збірку оповідань. Між іншим, конкурсне журі очолював письменник Євген Маланюк.

У 1961 році Лев Силенко всіх своїх приятелів у Канаді й Америці (а їх близько 350) привітав новорічною карткою, на якій є Його фотографія, в центрі в обрамленні сонячного проміння є Трисуття (Тризуб). А праворуч — продовгуватий блакитно-золотавий прапор.

Річ у тому, що українці греко-католицької і греко-ортодоксальної церков з Новим роком не вітають один одного, а тільки з Різдвом Христовим. На картках у них намальований Вифлеєм, ясла, в яких ніби народився Ісус, діва Марія і старий Йосип. На листівці Лева Силенка герб України і її прапор поставлені понад все. У картці немає змісту ні юдейо-християнського, ні москвино-більшовицького. Силенковим приятелям ця вітальна картка сподобалася, і вони Його теж привітали з Новим роком.

У Вінніпезі на Селкіуж вулиці був кінотеатр, де демонструвалися фільми, випродукувані в СРСР про квітуче життя радянської України. Власник цього театру, італієць, мав понад тисячу адресів українських комуністів і їхніх симпатиків. Він завжди поштою на їхнє прохання повідомляв про демонстрацію нового фільму (у цьому театрі показувалися також голлівудські фільми). І на цей раз всім розіслав запрошення на Силенковий фільм «Пісня Мазепи».

Годину перед початком сеансу під’їхав своїм автом до кінотеатру Силенко і побачив на вулиці величезну чергу за квитками: люди хочуть бачити фільм «Пісня Мазепи». Глядачів було так багато, що тільки половина з них купили квитки, а всіх інших Силенко пустив без квитків: було це взимку, і Йому жаль було дивитися на людей, між якими стояли й діти, які тремтіли від холоду на морозі.

Майже третина залу була заповнена комуністами, і вони з кулаками прибігли до власника кінотеатру. Напали на нього з докорами за те, що він їх запросив на фільм про голод в Україні, якого ніколи, мовляв, не було і що голод (так говорили вони) є вигадкою українських націоналістів. Власник кінотеатру розвів руками. Сказав: «Я у ваших українських справах нічого не розуміюсь».

З фільмом «Пісня Мазепи» Лев Силенко об’їхав всю Канаду від океану до океану, всі більші міста Америки, в яких живуть українці. Перед кожним фільмом Він виголошував промову.

У Манітобі біля містечка Роблін священик Куліш запросив Силенка на обід. Почалася розмова на тему «Біблії» і взагалі релігії. Це було в той час, коли Силенко віру в Дажбога ще не проповідував відкрито, бо вважав, що ще не прийшов час.

Священик Куліш (він був петлюрівським офіцером) прихильно поставився до Силенкового розуміння Єдиносущого Дажбога. Але сказав: «Усе це правильно. Я високо ціную Вашу духовність. Але ж Ви в мене таким способом відберете хліб». Силенко відповів: «Ви і Ваша дружина милі люди. Я Вам благодарю, що Ви прихильно поставились до моєї віри в Дажбога, яку я скоро почну відважно і явно проповідувати рідним людям».

18. Замах на Його життя

У газеті «Новий шлях» за 14 жовтня 1961 року (Вінніпег) поміщена стаття про замах на життя Лева Силенка (Орлигори). У статті читаємо: «Часопис Саскатун «Стар фенікс» в числі за 13 вересня 1961 року повідомив, що 12 вересня 1961 р. ввечері, коли письменник Л. Т. Силенко (Орлигора) після вечері в ресторані «Крезент» в Саскатуні при 20-й вулиці розплатився і вийшов на вулицю, напали на Нього раптово троє невідомих. Закривавлений, Силенко втратив притомність. Нападники щезли в сутінках ночі. Повідомлена посторонніми свідками поліція прибула негайно на місце випадку, переслухала їх».

«Силенко був відправлений до місцевого шпиталю, де Йому дали медичну допомогу. Поліція заявила, що імена свідків нападу має, але нападників не вислідила. Л. Т. Силенко ствердив, що підозрілі люди Його переслідували, але Він не звертав на це уваги, хоч і припускав, що це могли б бути агенти Москви, бо від кількох років в комуністичній пресі йдуть напади на Його особу за Його діяльність у Канаді. Силенко ствердив, що Він виголосив понад 250 доповідей в самій Канаді, розкриваючи у них злочинність Москви супроти України» («Новий шлях»).

(Треба сказати, що місцеві комуністичні газети «Українське слово» (Саскатун) і «Українське життя» (Торонто) часто виступали проти Силенка, нападаючи на Його діяльність).

Замах на Силенка був здійснений не з метою грабунку, бо напасники не вийняли з Його кишені грошей. Була мета: сильним ударом залізного предмета по голові убити Силенка. Та сталося диво: у секунду замаху Силенко блискавично повернув голову, і залізний предмет тільки здер шкіру на голові вище правого вуха.

Лев Силенко отримав багато листів з висловами співчуття та з побажаннями продовжувати виго­лошувати промови про злочини більшовицької Москви в Україні. 

Д-р Юліян Мовчан у листі від 9 березня 94 року написав: «Дорогий Учителю, переглядаючи свої архіви, знайшов вирізку з газети «Новий шлях» про напад на Вас 33 роки тому у Саскатуні. Також не знаючи, чи Би маєте в себе цю вирізку, долучую Вам до Вашого архіву. Можливо, особа, яка писатиме колись книжку про Ваш життєпис, використає її. При цьому хотів би додати, що якщо Вам щасливо вдалося пережити той напад, то це дуже правдо­подібно тому, що Ви перебуваєте під постійною охороною Дажбога».

Силенко, не звертаючи уваги на погрозливі анонімки і на замах на Його життя, активно продовжує свою діяльність. Із міста Саскатун Він поїхав на південь Канади. Мав доповіді у містах: Ріджайна, Мус-Джов, Принц Альберт, Норт Бетелфорд та в багатьох інших поселеннях, де живуть українці. І доїхав до Едмонтону — столиці Альберти.

Висвітлював свої фільми і виголошував промови у містах Вегревіл Сан-Паул, Медицин Гет, Лакла-Біч, Атабаска, Грен Прері, Вільно, Мирнам, Калгарі, Ледбрідж та в дванадцятьох інших місцевостях, де живуть українці.

З міста Ледбрідж Він поїхав на схід у напрямку Бритійської Колумбії. Була зима. У гаражі на автостоянці сказали, що тепер впали великі сніги. Дорога через високі обривисті Роки-гори (Скелясті гори) закрита. Але якщо шини автових коліс одягнути в залізні «штани» — ланцюги, то, може, вдасться Роки-гори подолати.

Їдучи високими горами, Силенко побачив смертельну небезпеку. Ніч — і все навколо виглядає біло. Дорога, покрита снігом, проходить над самісіньким обривом гори. З правої сторони стоїть стіною кам’яна гора, а з лівої сторони вузької покрученої дороги стрімке провалля, його дна навіть у добру погоду не видно. Все вкрите густим туманом. Небезпечно й те, що дорога крута: часто бувають над обривом несподівані повороти направо. Дуже легко з дороги снігової зсунутись вліво, і авто полетить у провалля. І ніхто цього авта шукати не буде, і нічого про нього не знатиме. Подорожніх машин жодних немає, бо ж дорога закрита.

Силенко відчув, що потрапив у безвихідь. Він вийшов з авта і наламав сухих гілок. Повстромляв їх зліва у сніг. Зробивши межу, повертався до авта і їхав далі, притуляючи авто до скелястої гори. Рухався вгору зі швидкістю людської ходи. Авто сунулося так цілу ніч і півдня.

Дорога почала спускатися вниз. Появилися хатини й станція з пальним. Тут Силенко зупинився на спочинок. Клімат теплий, дарма що гори завалені снігом. Надзвичайно чисте повітря.

Переїхавши Роки-гори, Він побував у містах Вудсток, Вернон, Кемлупс, Келовна та в ряді фармерських містечок, де висвітлював свої фільми і перед показом кінофільму промовляв до присутніх у залі.

За декілька днів прибув до Ванкувера. Зупинився в домі Українського Національного Об’єднання, в залі якого мав доповідь і демонстрував фільм «Пісня Мазепи». Між іншим, цей будинок майже за безцінь придбали українці у японців, яких під час війни позбавляли права на власність.

В околицях Ванкувера, де живуть українці, а також у містах Чілвек, Вест-Мінстер Він також влаштовував перегляд своїх кінострічок, перед цим виголошував промови.

Зароблені гроші під час виголошення промов і висвітлення фільмів Він витрачає на подорожі, ночівлі в готелях. Часто Його запрошують гостити приятелі, знайомі. Але в них ніколи не затримувався. їхав все далі й далі.

У Ванкувері Силенко пішов до Мексиканського консульства, щоб оформити візу до Мексики. Консул, ставлячи різні запитання, спитав: «Яка Ваша релігія?» Силенко відповів: «Я українець, і релігія в мене українська».

Консул: «Такої релігії немає. У Вас католицька чи православна, а може, лютеранська?» Силенко знову: «Ні, українська».

Консул вирішив, що Силенко в релігійних справах зовсім не орієнтується, і, щоб вийти з цієї ситуації, Він в анкеті написав: «Релігія Його батьків».

Силенко подумав: «Правильно. Бо ж чому у мене має бути релігія чужих батьків?»

У порту Ванкувера стоять ряди авт, які в’їжджають в корабель і їдуть на Ванкуверський півострів. І так Силенко кораблем приїхав до цього півострова, а потім автом поїхав до міста Вікторія.

Мав промову у Вікторії, а звідси поїхав у місто Нанаймо і у Порт-Альберні. У Порт-Альберт зупинився у приятеля Павла Шахіва (він відомий тут тим, що біля своєї хатини зробив екзотичний квітник і цей сад прикрасив розкішними вазами свого власного виробу).

Пан Шахів повів Силенка на найбільшу в світі паперову фабрику, щоб Він оглянув найсучасніший спосіб виробництва паперу. З цієї фабрики кораблем відправляється папір у різні країни світу. Справді, це чудо: такі могутні машини!

У величезних котлах вариться густа рідина, йде по великих каналах. З довгих потужніх валів виходить папір завширшки в кілька метрів. Поруч стоять рядами величезні паперові рулони, які кранами навантажуються на потяг, а потім на кораблі, які йдуть в різні країни світу. І тут працюють українці, які є майстрами в паперовій індустрії. В цій місцевості є громади українців, які походять з різних регіонів України.

З Порт-Альберні Силенко їде автом до міста Нанаймо, де також є українська спільнота. По дорозі Він оглядає чудо: стоять могутні і дуже високі дерева, крізь які майже не видно неба. Ніколи ніхто ці дерева не вирубував. Це Канадійський Заповідник Старі дерева валяться самі, гниють, обростають великим зеленим мохом. Тут же ростуть нові, молоді.

Силенко не відважився з авта виходити, але при дорозі зупинився, побачивши високо на дереві сидячого кугера: цей звір схожий на тигра, але колір має сірий. Він нападає на людей часто, і тому є осторога не наближатись до нього.

Силенко їхав далі. Дивувався непорочністю лісу. Чогось подібного Він ніколи не бачив.

У Вікторії відвідав українські родини, які Його радо вітали, бо бачили Його фотографії і читали Його статті в «Новому шляху», в „Канадійському фармері», в «Українському голосі» та інших часописах.

Знову Силенко в’їхав своїм автом у корабель у порту міста Вікторія і поплив до Америки, де у місті Сіатл виїхав на берег. І продовжував автом їхати над берегом Тихого океану аж до Лос-Анжелесу (Каліфорнія). На цій смузі побережжя Тихого океану живуть німці. У їхніх містечках чути німецьку мову. Тут Він не бачив ні муринів, ні латино­американців. Німці, і між ними голандці, шведи, норвежці, англійці, живуть своїм окремішним світом. У їхніх містечках зразкова чистота, біля будинків квіти. Скрізь чути німецьку мову продаються німецькі газети.

І хоч у місті Сіатл є поодинокі українські родини, та на південь від цього міста над берегами Тихого океану немає українських поселень.

Ліси — великі ліси на берегах Тихого океану. Є тихі, чепурні невеликі міста. Силенко поминув місто Аужата, а у місті Еурика заїхав в придорожній гараж.

У почекальні до Нього заговорив статечний американець. Силенко, як завжди зі всіма привітний і безпосередній, сказав: «Я їду на південь аж до Лос-Анжелеса», «А я маю клопіт з автом, 50 миль на південь є мій дім, може б, ви мене підвезли?» — запропонував американець.

В дорозі вони обмінювалися думками. Амери­канець виявився німцем Фрідріхом, він має великий багатий дім, є фабрикантом. Познайомив Силенка з своєю дружиною і донькою, запросив Його переночувати, Сімнадцятилітня Гельмеріх була не тільки чарівної вроди, а й приємної вдачі. Поглядами проявляла приязнь до Силенка. Й вона Йому сподобалася. Помітила це мати, а господар Фрідріх сказав: «Залишайтесь в нас». Силенко сказав, що заїде, як вертатиметься з Лос-Анжелеса. Відчув, що вони не проти того, щоб Він був їхнім зятем.

їдучи автом, Силенко думав: чарівна чужинка ніколи не зрозуміє, що моє життя присвячене моїй знедоленій Батьківщині. І служіння їй я ставлю вище мого життя, усіх родинних благ. Щоб душу і тіло віддати Вітчизні повністю, треба не мати жодних родинних обов’язків. Чарівна вона, але я хочу моїм людям показати Велике Світло Волі. І це Світло найчарівніше. Немає мені чого з чужинкою ділити моє життя. У нас різні дороги...

І Силенко, вертаючись з Лос-Анжелеса, не заїхав до злотокосої Гельмеріх.

Чому німецька родина проявила до Нього таку щиру прихильність? Може, тому, що їй було приємно слухати оповіді про Шіллера і його творчість, а також про Гете. Він умів захоплено і детально оповідати, цитуючи з пам’яті уривки з творів німецьких письменників і мислителів.

Він швидко захоплювався красивими чарівними дівчатами, але й швидко всесторонньо зважував своє захоплення і перевагу давав своєму духовному ідеалові, в ім’я якого жив.

Силенко на короткий час зупинився у Сан-Франціско, де є малочисельна українська громада. А потім поїхав у Лос-Анжелес.

У Лос-Анжелесі Силенка зустрів відомий в Каліфорнії громадський діяч і кінопродуцент Микола Новак. Він є організатором українського життя в Лос-Анжелесі, і, дякуючи йому, українці придбали будинок кінотеатру, який став центром українського культурного життя.

Микола Новак організував зустріч громадських і культурних діячів з Левом Силенком. В залі Українського Культурного Центру Силенко мав доповідь і показував свій фільм про голод в Україні «Пісня Мазепи». Людей було повний зал.

На другий день Микола Новак знову запросив Силенка на обід, а потім Йому показав Голлівуд.

Голлівуд — це містечко, яке знаходиться в Лос-Анжелесі і в якому є багато могутніх кіностудій, де й продукуються голлівудські фільми. Очевидно, ці кіностудії можна на певний час винайняти разом з декораціями і всією фільмовою технікою та обслугою. Голлівуд покритий димом (смогом) від авт, який викликає сльози.

Силенко поставив своє авто біля будинку свого земляка Луки Будила (на 1333 Едкляйф Стріт, Лос-Анжелес) і з фільмовою камерою поїхав до Мексики та інших країн Центральної Америки.

19. Силенко в країнах Центральної Америки

Подорожував Силенко автобусом. Оглядав мексиканські пустелі, селища, міста. В місті Гвадалахара фільмував базар. Дивувався: на столах лежать черепи з голів овець і кіз, наповнені вареним мозком. Люди купують і їдять, як щось дуже смачне.

У Мехіко (столиці Мексики) Силенко зустрівся з українцем Богданом Борисом, який тут живе вже 35 років, одружений з донькою вождя індіянського племені, має двох дорослих доньок і сина. Б. Борис своїм автом повіз Силенка 65 км на південь від Мехіко, щоб оглянути ацтекські піраміди. Все важливе Силенко фільмував, знімаючи докумен­тальний фільм «Тропічна кантата». Він об’їхав Мексику, Гватемалу, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа, Коста Ріко, Панаму.

У Нікарагуа вирішив поїхати, проявивши відвагу, на найманому авті в джунглі, щоб познайомитися з життям місцевих племен.

У Манагуа (столиці Нікарагуа) Силенкові сказали, що їхати в джунглі, де живуть самобутнім життям племена Рама, Міскіто, Сумо, небезпечно. Вони вороже наставлені до місіонерів віри Христової (вважають їх хитропідступними людьми), а також до комуністичних пропагандистів, які, як стало відомо, співпрацюють з католицькою церквою в Нікарагуа. Як сказав вождь одного з цих племен католикам, «ви нам принесли мертву перехрещену деревину, кажете, щоб ми їй поклонялися, бо на ній десь там у Азії висів юдеєць, який є для вас Богом. Ми до мертвого дерева не поклоняємося, і нам чужого Бога не потрібно. Ідіть геть від нас!»

Племена Рама, Міскіто, Сумо мають свої окремішій релігії, самобутні. Обожнюють статуї своїх Предків, вірять у силу дій їхнього Духа.

Лев Силенко, згадуючи про свою поїздку в джунглі, каже, що тепер, може 6, і не відважився відвідувати ці племена. Та, будучи молодою людиною, не боявся небезпек. Вірив, що аборигени в джунглях Йому нічого злого не заподіють, коли Він не зневажатиме їхніх святощів.

Зустрівшись із племенним вождем, Він побачив на стіні з дерева вирізану статую, яка символізувала образ їхнього святого Предка. Силенко, молитовно склавши руки, поклонився, щоб проявити пошану до інакшевіруючих. Це зробило на всіх одно­племінників велике враження. Вони Його, під­танцьовуючи, вітали, як свого почесного гостя. Племенний вождь трохи знав іспанську мову. Лев Силенко йому сказав, що українці мали віру Предків своїх, та хрестителі вогнем і мечем їх примусили вірити в юдейця Ісуса. Слова ці так розчулили вождя, що він поклав перед Силенком дари землі своєї: банани, дині, кавуни та інші овочі. Силенко ще таких смачних бананів ніколи не їв. Вони вистигли на стеблі і були солодкими і соковитими.

Незважаючи на те, що ці люди вороже наставлені до чужинців і їхніх релігій і мають примітивний спосіб життя, вони милі й мирні люди. Відчули, що Силенко шанобливо ставиться до їхньої віри, звичаїв, обрядів. Не думає їх навертати на ту чи іншу релігію. Навпаки, Він їхньому племенному вождеві сказав: «Хто зневажає Рідне, а поклоняється Чужому, той не має пошани до себе. Хто не має пошани до себе, не може пошанувати свого племени, своєї землі і Духа Предків своїх».

Плем’я аборигенів, очолене вождем, проводжало гостя танцями і піснями. Він молитовно складав руки долоня до долоні і їм кланявся. Коли підійшов до дуже старої жінки, обличчя якої було зморшками пооране, і поцілував її в щоку, то її діти і внуки стали на коліна і почали кланятися Силенку. Він бачив, що вони не є такими дикими, як про це Йому говорили іспанці в Манагуа.

Лев Силенко оглядав місто Манагуа, бував на околицях. Звернув увагу: стоїть багата церква, поруч доглянутий гарний цвинтар. Іде елегантний ксьондз з обличчям європейця. Постава в нього владна і впевнена. Назустріч іде жінка-індіянка, тримає до спини прив’язану дитину. Зупинилася, поцілувала ксьондзові руку, поклонилася й пішла.

Силенко йшов за нею. Біля бананового бадилля стояла маленька глиняна хатина (приблизно три метри на три). Біля хатини індіянин гострив величезного ножа: він рубає тростину на плантації.

Силенко зайшов у хатину: у ній нічого не було. На підлозі земля така, як і біля хатини. Під стіною лежить бананове листя, це ліжко. Стоїть глиняна маленька плита. Господиня піднесла Силенкові мініатюрне горнятко з кавою, сказала: «Вибачте, цукру не маю». На стіні у цій хатині висить розкішний кольоровий великий портрет Папи римського. Католичка вірить, що Папа непомильний, заступник Бога на землі.

Ідучи вулицею, Силенко зайшов до крамнички, побачивши за вікном виставлені напоказ різні поштові марки. Власник крамниці радо зустрів європейця, який має вилиняле на сонці русяве волосся, сказав: «Я жид, пов’язаний з усім світом, обмінююся поштовими марками».

Поговоривши, Силенко йшов вулицею і думав: жиди зрозуміли, що вони, живучи в розсіянні (діаспорами) по всіх країнах світу, знають, що де є і що скільки коштує. І де що вигідно купувати, і де вигідно продавати. їхні почування, що вони народ кращий, Богом вибраний, їх зріднює, їхня рідна жидівська релігія навчає не єднатися з гоями, не одружуватися з синами і доньками чужинців. Бо в цьому є духовне розслаблення кожного в світі племени. Там, де є мішані подружжя, починає гаснути бажання бути окремішнім народом, орієнтуватися на себе, на свої духовні сили.

З Нікарагуа Силенко поїхав в Ель-Сальвадор, а потім у Коста Ріко. Від Мехіко аж до Панамського каналу є дорога, по якій їдуть невеличкі автобуси. Інколи можна побачити місцеве авто. Зі всього видно, що кожна з країн Центральної Америки через свою територію самотужки прокладала дорогу. І тому автошляхи різні, переважно бідні, непридатні для швидкого руху сучасних авт.

В автобусах їдуть місцеві люди, і між ними, як сирота бездомний, сидить наш мандрівник Лев Силенко. Куди Він їде і чому?

Він прочитав багато книг про Ацтеків, Майїв, Толтеків, Перуанців і про те, як жорстоко їх, безборонних, схристиянізували конкістадори.

Подорожуючи землями Центральної Америки, Він постійно серцем перебував у країні рідній, маючи в душі віру в Дажбога, Думав: жили народи Ацтеки, Майя, Толтеки, Перуанці, мали вони свої мови, рідні релігії, обряди, звичаї, світорозуміння. їм усміхалося світле майбутнє. Адже від природи людина отримала дар постійно себе вдосконалювати.

З-за океану приїхали жорстокі пірати кон­кістадори, які покинули рідну батьківщину, щоб їхати у світи, робити напади на мирне населення, грабувати, вбивати безборонних жінок і дітей. І хтось же їх благословив на ці злочини, бо вони обвішані хрестами, з ними ксьондзи, які при допомозі цих авантюристів несуть племенам віру Христову.

Лев Силенко оглядав руїни Святині племени Ацтеків. А де ж Ацтеки? їх уже немає. Залишилися тільки то там, то там маленькі групки цього колись великого народу. Вони пригноблені. У них немає ніякого майбутнього. Мова вмерла. Обряди, звичаї забулися. Залишилися тільки суперечливі здогади про міфологію Ацтеків.

Раби окатоличені йдуть до церкви, і це бачить Лев Силенко у столиці Гватемали. Стають на коліна перед кам’яними ідолами, роблять хрести на грудях. Просять у цих ідолів милосердя, спасіння.

Силенко приглядається: у церкві попід стінами, починаючи від центрального входу, стоять кам’яні статуї-ідоли католицьких єпископів. Вони проголошені святими у спільноті Ацтеків, Толтеків, Майїв.

О, як це нагадує Силенкові духовне рабство в Україні. Патріарх Візантійський Лука Хризоверх намовив князя Андрея Суздальського (сина князя Юрія Довгорукого), щоб він несподівано вторгнувся в Київ, вирізав киян, спалив вулиці, з церков забрав ікони, золоті чаші, епітрахилі і вивіз награбоване на північ. Київ було перетворено на купу руїн.

Так Візантія покарала Київ за те, що він самовільно, не питаючи Візантії, проголосив русича (єпископа) Смолятича Митрополитом Київським і всієї Русі. Архиєреї Візантії душогубця Андрея Суздальського проголосили святим віри православної. Його ікони красуються й тепер у київських православних церквах. І українка-рабиня молиться до ікони Суздальського. їй нічого невідомо про те, що він у Києві вирізував її далеких Предків рідних.

Питається, чому Силенко усім цим переймається? Збільшує швидкість биття свого зворушливого чутливого серця? Ні Силенко, ніхто не може дати на це відповідь. Він, Силенко, не може погодитися з жорстокістю, яку шамани проголошують святою. Він хоче своєму народові сказати Правду. Але бачить: Його люди, рідні люди звикли до неправди, бо вона проголошена святою. У МАГА ВІРІ читаємо: рабські звички роблять людей традиційними рабами.

У Гватемалі в ресторані Силенко замовив обід: узяв з тарілки кусник м’яса і тарілку відсунув. Постійно пив воду, щоб урятувати язик від неймовірно пекучого перцю. Тепер Він їсть тільки прісні коржі, запиваючи чаєм. Почав розмову з смуглявою людиною, яка сказала, що походить з племени Майя, якого тепер майже немає, і що говорить він тільки іспанською мовою.

Силенко сказав: «І ви спокійно дивитеся на вимирання свого роду? Ви вже напівмертві: у вас ні мови, ні культури, ні моралі, ні віри своєї немає. Ви не іспанець, і Ви не майя. Згуртуйте біля себе залишки свого народу і почніть утверджувати на рідній землі самобутню суть свого племенного єства».

Індіянин зник. До столу, де сидів Силенко, підійшов іспанець. Він нічого не говорив, тільки випромінював з очей непримириму ненависть, нагадуючи свого предка Кортеза.

Силенко спокійно вийшов з ресторану. Подумав: «Індіянин зробив донос іспанцеві-господареві, що я став в обороні аборигена. Усе це так нагадує рабськість наших малоросів, що робили доноси москалям на своїх синів, які ставали в обороні матері-України ».

Підійшов до Силенка іспанець, запитав: «Ви німець? » На тривожне запитання Силенко відповів, що Він є українцем і з групою туристів прибув з Америки. Силенко нікому не хотів звітуватися про свою самітність.

Проїхавши половину країни Панама, Він вирішив повернутися до Мехіко, щоб без зупинки їхати в Лос-Анжелес. У Нього більше нема грошей, і тому свою подорож скорочує.

У Мехіко син Богдана Бориса (він є власником крамниці взуття) запросив Силенка на обід. Його помешкання надзвичайно акуратне, всюди дивотна чепурність.

Дружина іспанка дуже подібна на українку: чорнява, має блакитні очі. На стіл поклала тарілки. У її руках, манерах Силенко побачив витонченість, шляхетну врівноваженість. Ніхто не знає, що в неї на душі, але на обличчі можна прочитати лагідність, душевний спокій, милу доброту. Вона жодного слова не сказала Силенкові, і Він їй. З чоловіком перемовлялася іспанською мовою.

Богдан Борис повіз Силенка оглянути деякі музеї. В одному з них на величезній стіні зображена схематична карта: з території сучасної України через Урал і аж до Аляски йде крива лінія. З Аляски спускається вниз, прямує до Мексики, аж до Перу. Внизу зазначується, що з території, яка розташована на північ від Чорного моря, 15—12 тисяч років тому, як мисливці, маючи стріли, вимандрували білі люди. В Сибірі, на північ від Амуру, вони впродовж тривалого часу змішалися з жовтою расою. І так постала червона раса (Ацтеки, Майя, Толтеки, Інки та інші).

У МАГА ВІРІ є детальна оповідь про творців Мізинської культури, частина яких пішла мандрувати аж до Аляски. І зберегла мізинські взори (передаючи з покоління в покоління). Ці взори свастикоподібні Силенко побачив, оглядаючи Святині Ацтеків, Толтеків, Майя.

«Але яка подиву гідна людська пам’ять, — подумав Силенко. — Впродовж тисячоліть Ацтеки зберегли згадку про те, що їхні Предки були білявими, світлошкірими».

Музей Мексиканського університету Лев Силенко відвідав у березні 1962 року. У музеї як у музеї. Тихо, люди між собою розмовляють притишено.

Силенко вміє легко знайомитися з людьми різних рас, національностей, племен. Швидко у них здобуває довір’я, уміє знайти цікаву тему, починаючи розмову. Глянувши на чоловіка, який стояв з дівчиною і оглядав малюнок з життя Ацтеків, Він сказав: «Бачу, ви ацтек, але у ваших жилах тече іспанська кров, а от дівчина, що біля Вас, ніби втілює самобутність ацтекського народу».

Чоловік відповів, що хтось з його предків був іспанцем, але він гордиться Ацтеками, їхньою історією і культурою. У душі затаює ненависть до конкістадорів, які в ім’я Ісуса умертвляли Ацтеків. Він з обожненням вимовив слова «вождь Гуавтемок». І додав: «А це моя донька».

Вона була дівчиною чарівної краси. По її обличчю видно, що вона не належить ні до європейської, ні до азіатської раси. її ніс тонкий, з горбиком. Уста красиво викроєні. А таких очей, як у неї, рідко де можна побачити. Очі дуже великі, не такі, як у всіх людей, довгі вії, красиві чорні брови, ніжна білява шкіра. її стан гарно збудований. Вона справжня дочка великого сина Ацтекії — вождя Гуавтемока.

Силенко від цієї дівчини і її батька почув зворушливу оповідь, яку Він подав у МАГА ВІРІ в Одинадцятому Дні (р. 38—39): «Ще й досі живе між ацтеками любов до вождя Гуавтемока. Ацтекський вождь, побачивши, що вторжники християни-конкістадори прийшли, щоб поневолити і вмертвити ацтеків, закликав свій народ стати до самооборони. Ацтеки мали примітивну зброю. Вождь Гуавтемок під час бою попав у полон. І християни-конкістадори принесли вождя Гуавтемока в жертву Ісусові Христові.

— Які були вжиті ритуали?

— Християни-конкістадори зв’язали вождя Гуавтемока, а потім облили його «миром» (олив­ковим маслом). Розвели вогонь. І коли дрова згоріли, вождь Гуавтемок був покладений на залізну сітку, під якою палахкотів жар.

Християни-конкістадори, обвішавшись хрестами, молилися і на повільному вогні пекли вождя Гуавтемока. І біля нього лежав також його вірний побратим, який, не витримавши несусвітніх мук, почав страдницьки стогнати. Вождь Гуавтемок сказав: «Побратиме, бери приклад з мене, я ж також не лежу на квітах». І ці його слова були останніми. І було це в 1600 році».

* * *

У часописі «Українське життя» (Чикаго) починаючи від 28 квітня 62 року друкуються спогади Силенка про подорож по країнах Центральної Америки під назвою «Тропічна кантата» (Листи до друзів, писані з країн Центральної Америки). В цьому часописі є також повідомлення, що «Силенковий фільм «Тропічна кантата» — це документальний короткометражний кінонарис із життя народів країн Центральної Америки, буде висвітлюватися у скорому часі». Газета «Канадійський фармер» (Вінніпег) також друкувала «Тропічну кантату», подаючи двадцять одну статтю.

20  І один у полі воїн

Прибувши до Лос-Анжелеса, Лев Силенко у знайомого С. Арсієнка позичив триста п’ятдесят доларів, щоб могти повернутися до Канади. Через два місяці Він ці гроші повернув. Земляки казали: «А міг би й не повернути, поїхавши в іншу державу, і шукай вітра в полі». Святослав Арсієнко став відданим визнавцем Силенкової віри в Дажбога.

В середині 60-х років Лев Силенко робить, як кажуть, тріумфальну подорож по містах Канади і Америки з доповіддю на тему: «Нове про історію дохристиянської України (історія народження і розвитку самобутньої свідомости українських племен) ».

Є прислів’я: один у полі не воїн. Це поняття можна трактувати по-різному. Воїн завжди є воїном. І один у полі воїн... Силенко — один у полі воїн: від Атлантики до Пасифік (від Монреаля до Ванкувера) Він їде. У містах, де є українська спільнота, виголошує палкі промови, роблячи ніби підсумок трьохсотлітнього поневолення українського народу жорстокою московською імперією. Його подорожування не фінансує жодна українська організація, партія чи церква. Він самітній: один у полі воїн. У велелюдних залах виголошує промови, а потім висвітлює фільми, до яких сам написав сценарії, був їх продуцентом.

Силенко у зимові місяці старався перебувати у тепліших частинах Канади, а влітку — в північних. І вже була зима. Він вирішив з міста Тундер-Бей, яке розташоване на північному березі Супіріор озера, їхати до Судборі, а потім до Торонта. У ті часи ще не було дороги Тундер-Бей — Салт-Мері—Судборі. І Він вирішив їхати далекою північною дорогою, яка йде через містечка Ланглак — Гирст — Капустесінг. Ця дорога така довга, як територія України із сходу на захід. У дорозі Силенка застала ніч, температура була нижча, ніж 35 градусів морозу. Машин в дорозі не стрічалося. Десь раз на дві години минало велике вантажне авто. Силенко побачив, що в Його машині скоро не буде бензину. На дорогах немає повідомлень, як далеко до станції з пальним. Прочитавши на подорожньому показнику «Індіянська резерва», Він поїхав по вузькій дорозі лісом у напрямку резерви. З малих індіянських дерев’яних хатин вгору валував дим, лютував мороз. Силенко побачив біля придорожньої хатини двох індіянців і одну білу людину. Запитав у них, де можна набрати бензину. Біла людина відповіла: «Повертай авто і негайно тікай з резерви, поки живий».

Силенко в усіх таких обставинах поводився спокійно. Він виїхав з резерви, добрався до головної дороги. І тут ввімкнув червоні сигнали, запрошуючи допомогу. В авті вийшов бензин. Він би через кілька годин замерз навіки.

На щастя, їхав вантажний автомобіль, зупинився. Ззаду причепили ланцюгами Силенкове авто, і так Він доїхав до міста Капустесінг, де авто наповнили пальним і де Він зупинився на ніч.

Виникає запитання: яка сила Його спонукає постійно бути в дорозі? Його запрошували бути викладачем українознавства в Альбертському університеті. Але Він відмовився і порекомендував Яра Славутича, який в цей час перебував у Каліфорнії (Монтерей), де викладав українську мову (почат­ковий курс) для військових.

Відомий професор Ярослав Рудницький, завідувач катедри славістики в Манітобському університеті, високо цінував талановитого Силенка, радив Йому зайнятися викладацькою працею в Манітобському університеті. Та Він також відмовився.

До речі, в часописі «Канадійський фармер» була надрукована стаття «Дещо про творчість Лева Силенка» (15 серпня 1970). В цій статті згадується, що проф. Я. Рудницький в «Канадійському фармері» ще в 1962 році писав: «Лев Силенко — вроджений поет із Божої ласки. В тематичному діапазоні ніщо не сходить із поля Його творчої великої уяви: немов на фільмовій стрічці пересуваються перед читачем образи-реакції тонкої поетової душі на нашу багатогранну дійсність.

Патріотична лірика Лева Т. Силенка переплі­тається із особистою, і це говорить про велику національну мораль поета. Його нові і свіжі думки схрещуються із оновленням (відродженням) старих українських істин, і все у витриманій (у народному стилі) поетичній формі.

Чиста гарна мова, сміливі звороти і порівняння — все це разом узяте ставить Силенка в передову лаву сучасних творців українського поетичного слова і запевняє Йому власне місце в історії української літератури». (На той час Силенко видав збірку віршів «Люблю», 1958 р., Канада, друкував свої поезії, публіцистичні і белетристичні твори впродовж багатьох років у «Свободі», «Новому шляху», «Гомоні України», «Українському слові» (Париж), «Канадійському фармері», «Народній Волі», «Визвольному шляху», «Українському житті», «Українських вістях» (Новий Ульм), «Києві» (Філадельфія), «Вільному слові», «Смолоскипі», «Авангарді» (Німеччина), «Українському селя­нинові» та інших).

Він, нікому нічого не кажучи, весь свій вільний час перебуває у бібліотеках. Виголошує доповіді, зустрічається із свідомішою частиною української інтелігенції. У Нього є мета: написати книгу «Велике Світло Волі», в ній показати історію розвитку українського єства, починаючи від часів Трипілля. Він повинен себе до цього всесторонньо підготувати і весь час і сили свої мобілізувати і спрямувати на досягнення великої мети.

Інтелігентні люди казали: феномен Силенка — дивовижна працьовитість, невичерпна енергія ума, цілеспрямованість і безпосередність. Де б Він не появився, люди звертають увагу на Нього, не знаючи, хто Він є. У розмові з людьми щось невидиме випромінюється з Його Єства. Він, може, сам не усвідомлює того, що Його слово переконливе, думка ясна, постава впевнена. Усміх на обличчі, вишукані жести, Його щире слово єднають біля Нього людей. Людям хочеться Його слухати і перебувати в Його оточенні. Він покликаний для великого святого подвигу.

У гурті людей стоїть бабуся, уважно слухає, на її спрацьованих руках видно мозолі. З хустини виглядає сиве волосся. Лев Силенко підходить до неї і каже: «Люба мати наша, у Ваших світлих очах є багато доброти, світлого милосердя. Мені приємно бачити Вас».

Неправильно зрозуміє життєпис Лева Силенка той, хто скаже: у цьому життєписі багато є похвального на Його адресу. На це є відповідь: Його велика духовна праця, відважна діяльність, незалежне мислення і розвинена інтуїція самі його хвалять, і Він не потребує похвали. Які б не були високі слова, сказані про Лева Силенка, вони будуть замалі. Не відобразять Його самобутньої духовної сили, Його талановитого ума. Він є таким, яким Він є.

Сонце, Святе Сонце, яке благоденствує в небесах, дає Світло, Тепло, Життя планеті Земля, не потребує, щоб його хвалили люди. Воно є Сонцем без похвал чи зневаг жителів Планети. Але кращі люди звеличують Сонце, славлять його життєдайність. І цим справді звеличують самі себе, показуючи свою любов до Світла, своє благородство. Ті, що живуть у Тьмі, Світла не люблять. І люди, які мають темні душі, не будуть звеличувати Світло благородної Силенкової Душі.

Лев Силенко приніс своїм людям Велике Світло Волі, і це Світло лякає людей Тьми.

* * *

Доктор Софія Парфанович, голова Клубу Дискусій при Об’єднанні Українців Америки, 26 лютого 1966 року в залі Українсько-Американського Центру в Детройті спонсорує Доповідь Силенка.

У «Канадійському фармері» (28 березня 1966 р.) у статті «Доповідь Л. Силенка (Орлигори) у Детройті» є повідомлення про цю подію — «Детройтське чудо», як пише газета.

«На Доповідь «Нове про історію дохристиянської України » (історія народження і формування самобутньої свідомости праукраїнських племен) приїхали студенти з трьох місцевих університетів, професори (українці), що викладають історію, літературу, філософію у місцевих коледжах. Взагалі зал заповнила наша детройтська еліта. Між присутніми був голова відділу УККА д-р Тустанівський, керівники місцевих організацій молоді, установ та інші.

Доповідь А. Силенко не читав (як це в нас всюди прийнято), а виголошував, цитати і цифри мав у пам’яті. Доповідь, що тривала півтори години, пройшла швидко, в залі панувала тиша. Справді, все, що говорив Силенко, було нове: Він твердив, що історія білої раси народилася і визріла над берегами Дніпра. Україна — це священна колиска всіх народів, що належать не тільки до індоєвропейської раси, а й до білої раси взагалі. Всі свої твердження Він аргументував даними».

«Індоєвропейську расу, — говорив Силенко, — започаткували праукраїнці (трипільці) п’ять тисяч років тому, окремими могутніми родами при­йшовши в долини рік Ґанґу і Інду. Кінь вперше на Близькому Сході і в Європі був приручений праукраїнцями. І праукраїнці — орії (арії) з табунами коней прибули до Індії, про це говорить історія Стародавньої Індії і священні книги брагманської (національної гіндуської) віри, «Веди».

«Навіть слово «Веди» (не кажучи вже про імена ведійських богів, що мають староукраїнські назви) українського походження і означає «ведати—знати». Коли взяти окремі звичаї, наприклад, почитання дуба, рік і окремих явищ природи, які були властиві віруванням Святослава Завойовника, всі вони є у «Ведах».

Очевидно, існує багатющий тепер матеріал, щоб довести, що орії (арії) вийшли з України. Та найкращим доказом цього є факт, що студенти в університетах Індії сьогодні, вивчаючи історію Стародавньої Індії, знають, що арії вийшли зі Східньої Європи, з просторів, що на північ від Чорного моря.

В сьогоднішніх авторитетних археологічних книгах (наприклад, монументальна книга Самуела Анаті «Палестина перед жидами») твердиться, що гиксоси (гіттіти), «володарі степів», які володіли (триста років перед появленням жидів у Палестині) Єгиптом і Палестиною, були праукраїнцями — Трипільцями (сліди трипільської кераміки тепер знайдені на території Палестини і Лебанону) » («Канадійський фармер»).

Наукове Товариство ім. Т. Шевченка 30 квітня 1966 року влаштовує Доповідь Лева Силенка у Клівленді (Огайо). 

26 Культурного Центру в Клівленді (4436 Стейт роуд) Силенко має Доповідь про Сумерів, Гіттітів (Гиксосів), які були рідними братами Трипільців. (Трипільська Україна започаткувала цивілізацію Людства на земній планеті).

Незважаючи на те, що доповідь була в понеділок, зал був переповнений українськими інтелігентами.

У Клівленді декілька разів промовляв Лев Силенко. Він здобув велике число щирих прихильників. Одного разу після доповіді інженер Хронович підійшов до Нього і сказав: «Ваш великий прихильник цього разу не був на доповіді. Він старий уже і лежить у будинку-притулку для хворих літніх людей під опікою медичних сестер». Силенко відповів, що хоче завтра його відвідати.

Знайшовши цей будинок, Силенко з приятелем зайшов до великого залу. Стояли рядами, може, 50 ліжок. А на них старі хоровиті бліді обличчя. І один з хворих помахав рукою: пізнав Силенка. Силенко підійшов, сів скраю у кінці його ліжка. Бачив, якою великою радістю засвітилося обличчя старої немічної людини, яка охоче про все розповідала. І запитала: «Пророче, чи ж буде колись вільна Україна? » Силенко поклав свою руку на руку хворої людини і сказав: «Напевно буде Україна державною». І, попрощавшись, пішов. Супутникові сказав: «Мені приємно, що я відвідав стару хвору людину. Колись і я таким буду. Недуг, старости ніколи ніхто не уникнув. Такий закон життя. Старі люди і діти потребують уважного ставлення до себе, ніжного слова, усмішки».

* * *

Після одного з виступів Силенка в Клівленді Його запросили представники місцевої української інтелігенції на вечерю.

Відбулася розмова такого змісту. Інженер Н. М. каже: «Я не ходжу до церкви, не поклоняюся Саваотові, кусові, Марії, але релігія Христова для простого народу потрібна. Вона людей залякує пеклом, потішає раєм небесним. Залякані люди покірні. Отже, коли буде українська держава самостійною, можна при допомозі віри Христової громадян України тримати в покорі. Ось чому я, не визнаючи Христа, вважаю його віру корисним знаряддям. Правда, людей можна залякувати кулаком, пістолетом і кликати на допомогу ще й Христа».

Лев Силенко зрозумів, що інтелігенти, які Його оточують, не вірять в Христа, проявляють при­хильність до Силенкової віри в Дажбога, але не хочуть про це відкрито казати, щоб не попсувати відносини з парафіянами і попом.

Силенко відповів: «Для імператора і рабовласників віра Христова найкраща в світі, бо вона навчає рабів коритися рабовласникам, підставляти ліву щоку, коли їх б’ють у праву. Вірити, що раби родилися бути рабами, а рабовласники родилися бути рабовласниками».

«Христос рабовласницьку державу благословляє. Коли мій народ перебуває в рабстві, він не зможе звільнитися з ярма, маючи рабську релігію. Для нього світлі ідеали волі повинні стати релігією. Я не дивлюся на релігію як на знаряддя залякування людей і тримання їх в покорі».

«Віра, яку я проповідую, не пригноблює людину і не залякує її. А дає їй душевну радість, навчає вільно вдосконалювати своє Єство. Ніхто не має права в ім’я віри в Бога залякувати людину. Усяке залякування є злочином».

«У вірі Христовій є відречення від земного життя, презирливе ставлення до краси людської і земних благ. Ісус був членом секти жебраків ессенів, які не купалися, проявляли нехіть до праці, звеличували жебрацтво, нехлюйство, думаючи про переселення до раю небесного, де є вічне життя».

«Я щиро люблю свій народ і не можу дивитись на нього як на рабське стадо Христове. Я покликаний нести йому Велике Світло Волі — Віру в Єдиносущого Господа України-Руси Дажбога, свого рідного Господа. Я не семіт, і семітська духовність не відповідає вдачі мого Єства. Я хочу бути чесним з собою, з моїм народом і моїми ворогами».

24 вересня 1967 року Лев Силенко виголошує Доповідь у Монреалі в залі Українського Національного Об’єднання. Катедра українознавства (відділ у Рочестері, Ню-Йорк) влаштовує 11 лютого 1968 року в Українському Домі в Рочестері Доповідь Силенка. Тема: «Нові епохальні відкриття з історії дохристиянської України-Руси». І такі Доповіді Силенко виголошує у Філадельфії (Літературно-Мистецький Клуб), у Ню-Йорку, Бріджпорті, Лос-Анжелесі, Чикаго, Міннеаполісі, Вінніпезі та в багатьох інших містах Канади і Америки. Його промова в основному продовжувалася більше двох годин. А потім майже дві години йшли відповіді на запитання.

На доповіді приходили учителі, письменники, місцева інтелігенція. Усі дивувалися енергією, феноменальною силою промовця. Він з пам’яті говорив дати, назви книг, цитати, подаючи навіть сторінки книг.

Були в українських газетах статті-враження про Його доповіді. У газеті «Вільний Світ» за 11 березня 68 року (Вінніпег) поміщена широка стаття про те, що «управа Фонду Катедри Українознавства в Рочестері закликала українське громадянство 11 лютого на промову Лева Силенка до Українського Народного Дому». У статті говориться про Силенка як про визначного знавця історії Стародавньої України, Близького і Середнього Сходу. Читаємо: «Незважаючи на те, що саме в цю неділю відбувалися в Рочестері інші імпрези, в залі Українського Дому було повно людей. Прийшли на доповідь кращі люди — професори місцевих університетів, учителі, лікарі, студенти. Лев Силенко говорив без перерви майже три години, з пам’яті цитуючи цитати, дати. Слухачі не були втомлені тому, що Він говорить образами, час від часу кидає вдалі вислови. У залі появляється сміх, пожвавлення, оплески і бажання слухати оригінального промовця».

«Але справа не в тому, — далі зазначує автор статті, — що Лев Силенко — блискучий промовець і талановитий письменник, а в тому, що Він своїм талантом збуджує в Українців почуття великої Національної Гідности, і люди після Його доповіді залишають залю з піднесеним настроєм. Д-р Марія Кознарська після доповіді заявила, що вона дає 1000 доларів на Катедру Українознавства.

Лев Силенко нічого не фантазує, Він свої твердження скріплює твердженнями вчених, які нині є світилами історії й археології в Англії, Франції, Індії, Ізраелю, Італії» («Вільний Світ»).

Після доповіді Лева Силенка професор В. Губка закликав присутніх скласти пожертви на Фонд Катедри Українознавства в Гарварді, і присутні, захоплені доповіддю Силенка, склали 17 тисяч доларів. (В цьому дехто знаходить таїну Силенкового впливу на людей).

У статті «Кожному право голосу» («Канадійський фармер», 23 листопада 1968 р.) відзначено, що «доповідь Лева Силенка в Рочестері була спонсо­рована управою Фонду Катедри Українознавства. У залі на доповіді було повно людей, були професори місцевих університетів».

Доповідь Лева Силенка була високо оцінена всіма слухачами, було духовне піднесення. Доповідач нікого не скривдив, був толерантним до інакше думаючих. Але чомусь в Канаді і Америці існує думка неправдива і шкідлива, що погляди Силенка треба поборювати, бо Він проповідує Рідну Українську Національну Віру в Бога. Ми живемо у вільному світі. Свобода віри і слова в Америці охоронена американською Конституцією, і той, хто цю свободу поборює, зневажливо ставиться до американської Конституції» («Канадійський фармер»).

Але не всі редактори охоче такі статті поміщали. Чому? Шириться чутка, що Силенко починає проповідувати «якусь віру в Дажбога», і не належить Він ні до якої парафії і ні до якої партії. Хто готовий таку людину підтримувати?

Після доповідей до Силенка підходили люди, які були Ним захоплені, давали Йому свої адреси і казали: «Коли ваша доповідь вийде друком, пришліть».

У Силенка є переконання, що любов до Батьківщини і жертвена праця для неї властива шляхетній вдачі людини. Любити рідний народ різні авантюрники, зрадники, які обманюють рідних людей, егоцентрики, які ставлять своє маленьке «я» вище національних справ, не здібні. Благородне почування не має місця в збайдужілих темних душах.

Я люблю мій Народ, як дитину Любить мати, що пестить і б’є. За любов я страждаю і гину, Люде мій, моє серце твоє!

(Лев Силенко, «Гість з Храму Предків» ).

«Моя любов до мого народу така велика і така свята, що її не переможе ні Мойсей, ні Ісус, ні Магомет, ні Маркс!» (Лев Силенко).

21. Вихід часописів «Рідна Віра», «Самобутня Україна»

«Час прийшов, треба вирушати в далеку дорогу. Я самітній, ні дружини, ні дітей, ні хатини у мене немає. Є в мене тільки велике хотіння сказати рідним людям те, що з часів ранньої юности заполонює душу, розум. Я хочу відкрито йти, проповідуючи віру в Милосердного, Всюдисущого і Єдиносущого Господа Дажбога», — так говорив Лев Силенко у Вінніпезі й в Чикаго тим побратимам і посестрам, які першими визнали Його Науку.

Він має п’ятсот сімдесят адрес своїх прихильників, які цінують Його як надзвичайну людину. Ці люди зголошувалися самі під час Силенкових виступів з проханням надіслати їм друковані Його Доповіді.

У Вінніпезі влітку 1964 року Силенко позичив у бізнесмена Петра Стогуна ротатор і в маленькій кімнатці горішнього поверху (на Ластет Стріт) почав видавати часопис під назвою «Рідна Віра» тиражем 950 примірників. На обкладинці помістив емблему РУНВіри, яку сам намалював: Трисуття (Тризуб) в обрамленні сонячного проміння. (Була неймовірна спека, кімната нагрівалася так, що фарба в ротаторі ставала рідкою, і тяжко було друкувати).

Отримавши перше число «Рідної Віри», д-р Юліян Мовчан, д-р Софія Парфанович та ряд інших Силен­кових прихильників не тільки прислали щирі побажання, а й пожертви на видання наступних чисел.

(Д-р Ю. Мовчан прислав чек, датований 23 травня 66 року, на суму 30 $, зазначивши: «Духовному Учителеві Леву Терентійовичу Силенку для потреб РУНВіри»).

Особливо теплим був лист від професора Міяківського (директора музейного архіву ВУАН, Ню-Йорк), який подякував Левові Силенкові за Його самобутнє і світле мислення в журналі « Рідна Віра».

Чимало відомих людей у листах просили не згадувати в часописі їхні імена. Усі-бо відчули, що Силенко не визнає біблійного богорозуміння, проповідує переоцінку духовних вартостей, нове розуміння Господа Бога з ім’ям Дажбог.

У Вінніпезі Силенко винайняв на головній пошті скриньку під номером 1174. Він відкрив у банку «Меужентайл бенк оф Канада» конто (рахунок) під назвою «Рідна Віра» (така ж назва журналу). Число банкового рахунку 281—760, на якому було 14 $.

Всечесні отці в церквах почали говорити, що в нас є «греко-православна рідна віра», «греко-католицька рідна віра». І визнавці РУНВіри сказали Силенкові: «Що ж нам робити?»

Силенко відповів: «Справді так є. У нас рідна школа, рідна хата, рідний край, рідна мова, а от рідної віри в українців немає. Є католицька, є греко-православна, але ці віри іноземного походження. Якщо панотці називають греко-православіє рідною вірою, значить у них рідного немає, і вони чуже звуть рідним, а це неморально. Це принижує гідність достойної людини. Тільки рідна мати рідна. А чужу матір скільки б Ви не називали рідною, рідною не буде».

Слова «рідна віра» швидко почали ширитися в Діаспорі. І так появилися терміни: рідновіри, рідновірство. Виявилося, що й любителі міфології сподобали досі між українцями нечувану назву журналу «Рідна Віра».

У часописі «Рідна Віра» була також подана абревіатура РуНВіра (Рідна Українська Національна Віра).

В 1966 році в листах до редакції «Рідна Віра» люди почали називати Лева Силенка Учителем.

Австралійський архиєпископ Геннадій у журналі «Українська інформаційна православна служба» (квітень 1967 р., Мельбурн, Австралія) пише, що появилася «Силенкова єресь в теперішніх часах». «Лев Силенко видає журнал «Рідна Віра», Він подорожує по Канаді і Америці та викладає у різних осередках, де живуть українці, те, що пише у своїх журналах».

Архиєпископ зазначує, що «Силенко бачить у вірі в Дажбога спасіння для України. Він об’являє нову концепцію Бога. Він називає Бога Єдиним».

«Отже, таких богів після Його теорії є стільки, скільки є у світі релігій, націй. Силенко своєю «єрессю» заперечує науку Ісуса Христа та віру у Святу Тройцю». З цього бачимо, що архиєпископ Геннадій або не орієнтується у Силенковій вірі, або має мету навмисне писати про неї неправду. Силенко всюди підкреслює, що Бог один, а релігій багато тому, що є багато неоднакових розумінь Єдиного Бога...

«Дажбог Силенкові рідніший, бо Він є злим духом України. А сам Силенко є вислаником цього злого Духа. Дажбог сатана, і під натхненням цього демона-сатани Силенко думає, пише, говорить та страшно зле діє на велику шкоду Українському народові. Силенко зволив насадити рай на Україні. Отже, Він не вірить у Господа Саваота, який був творцем справжнього раю, і не вірить Христові. Його діяльність звернена проти християнства». («Україн­ська інформаційна православна служба»).

Починаючи видавати журнал «Рідна Віра», Лев Силенко вирішив подавати окремими розділами матеріали, які Він приготував для написання «Мага Віри». І 396 сторінок таких матеріалів Він помістив у 10 числах «Рідної Віри». А потім ці сторінки гарно оправив і видав тиражем 30 примірників у вересні 71 року. Вони були передані діячам РуНВіри, бібліотеці Манітобського університету (відділ славістики). (Бібліотека Манітобського університету (Вінніпег) купила цей робочий примірник «Мага Віри», заплативши Авторові 30 доларів. Це було 15 жовтня 73 року).

Уже зібрано близько 2000 сторінок різних матеріалів, потрібних для написання «Мага Віри». Силенко сам перед собою ставить численні запитання, на які шукає відповіді, глибоко увійшовши в роздуми. В цей час у Нього постала думка побувати в Лондоні (в Бібліотеці Британського Музею), відвідати Константинополь (Істанбул), оглянути в Туреччині археологічні розкопки, по­в’язані з історією Гїттітів. Він певний, що Гіттіти й Сумеріяни (Шумери) є родичами Трипільців, вони мовно споріднені. Він має намір побувати у Греції, на острові Крит, щоб знайти сліди Пелазгів.

Силенко написав листа у Детройт до індуса професора Тара з проханням дати інформацію про санскрит, а також адреси визначних санскритологів в Індії. І Силенко отримав шість адрес: у Варанасі (Бенарес, Інститут санскриту), у Делі (катедра санскриту Делі-університету), в Бомбеї (катедра санскриту університету). Він планує їх відвідати. На подорожування потрібні кошти, яких Він не має. Але у Нього є багато приятелів, які Його цінують і допоможуть.

У вересні 1966 року Силенко видав 10-те число журналу «Рідна Віра», на сторінках яких поміщує матеріали, підготовлені для книги МАГА ВІРА, подає фрагменти з свого «Порівняльного санскритсько-англійсько-українського словника», зазначуючи: «Словник унікальний, не має попередників ». Тексти, підготовлені для «Мага Віри», подає у формі Запитань і Відповідей. З цього бачимо, що Він шукає різних способів написання книги: і змістом, і формою нової в українському світі.

Силенко почав вести переписку з індуськими санскритологами (Делі, Бомбей). Вирішив не їздити постійно з міста до міста, а на довший час затриматися у Вінніпезі. Знайшов зручне по­мешкання (студентське, однокімнатне) біля Манітобського університету. Може пішки доби­ратися до бібліотеки.

В університетській книгозбірні Силенко зустрівся з давнім приятелем, бібліотекарем В. Мухіним, який створив для Нього добрі умови для користування бібліотекою. Силенко міг з бібліотеки брати велику валізу з книгами і після використання їх повертати і знову брати нові. В цій бібліотеці є найбільша в Канаді збірка книг з історії Східної Європи і її мов. Бібліотекар Мухін казав, що якийсь московський граф передав книги з власної колекції до бібліотеки Манітобського університету. (Хто читає Мага Віру, той відчує: в ній подані факти з книг Татіщева, Карамзіна, Бестужева-Рюміна, Покровського, Соловйова та інших істориків Московської імперії).

Лев Силенко мав інформації, у якій бібліотеці, в якому місті Канади чи США є багатші колекції книг з історії релігій, з історії лінгвістики, з історії Стародавньої Європи, Азії.

Він поїхав у Детройт, винайняв скромну кімнату біля головної Бібліотеки, в якій щодня працював впродовж декількох тижнів. Тут є найбагатша в Америці збірка з історії юдаїзму, яка охоплює також життя юдейських громад у Східній Європі, особливо в Україні.

З Детройту Силенко поїхав до Клівленду: тут у міській бібліотеці зберігається велика в Америці колекція книг з Гіндуїзму та Заратустріянізму. Зупинившись у приятеля, Він щодня приходив до цієї Бібліотеки.

Харчувався скромно: брав з собою шматок хліба, два яблука, горня кави купував біля бібліотеки.

У Силенка невгасима жага до знань: усе хоче знати, і коли починає досліджувати життєпис і вчення Гаутами Будди, думками йде до Спітами Заратустри, бо знає, що вони були скитами, розмовляли скитською мовою, їхні прадіди прибули з берегів Дніпра на територію Ірану, Північної Індії. Будда говорив, будучи принцом, по-скитському і вивчав санскрит, який був йому рідним і зрозумілим.

Входячи в глиб історії Людства, Силенко не тільки студіював, а й зачаровувався все новими і новими відкриттями, які, на Його думку, україн­цям невідомі, і про них Його рідним людям треба знати.

У «Самобутній Україні» (у першому числі за листопад 1966 року), яку редагує і видає Силенко у Вінніпезі і Чикаго, подається як девіз цитата зі «Слова про похід Ігоря»: «Встала Правда у жилах Дажбожого внука», і далі «Дажбожий внук — значить Народ Український» (М. Грушевський).

В часописі, зокрема, читаємо, що «слово «українець» у світі має малу вартість, бо українець нині не коваль своєї долі, українець не пан свого життя і не володар своєї душі. Він живить свою душу чужими сумнівними правдами, чужими ритуалами і вірами — таке принижуюче життя породило в крові українця почуття меншовартости і оманливу радість щасливого раба.

Українські провідні інтелігенти, виховані Римом і Москвою, тримають (за чужими канонами) в духовній неволі і свій народ, потішаючи його чудами греко-римо-юдейських преподобників і теоріями московських майстрів комунізму.

Сьогодні Москва поневолює Україну руками антиукраїнських українців. Сьогодні Рим олатинізовує українську еміграцію руками українців, які закінчили римську науку в Римі, в «Українському» Інституті, що його за тяжко зароблені гроші утримують українці, фальшиво вірячи, цю цим визволяють Україну».

І далі: «Ми проповідуємо між українцями святу науку Рідної Української Національної Віри, яка збагачена духом рідного поняття Бога. Вперше за 1000 літ пробудився ум України-Руси, заговорила розкута державнотворча Українська Мисль. Віримо, Українці покинуть чужі вівтарі і кивоти Юдеї, Риму, Москви, Греції і стрінуть віками очікуваного гостя».

Друге число «Самобутньої України» (грудень, 1966) починається словами І. Франка: «У Біблії Бог виступає, як Бог самих тільки жидів. ...Жиємо в часах, в яких на наших очах довершується переоцінка старих вартостей». Через декілька років Силенко напише книжку, давши їй назву «Переоцінка Духовних Вартостей».

У числі 3 (січень, 1967 рік) «Самобутньої України» цитуються слова Івана Франка з «Сотворення світу»: «Мойсееві книги були написані не Мойсеєм, а жидівськими рабінами. Як же вірити в жидівські казки про боже об’явлення пророкові Мойсееві?» У цьому числі Силенко подає самобутні, нові тлумачення понять «Життя», «Смерть», «Бог», «Віра», «Свідомість», «Ненависть», «Рабство», «Любов». Часопис цей тисячами примірників шириться в Діаспорі.

У числі 5 «Самобутньої України» (березень, 1967 р.) у статті «Віра» Силенко подає своє розуміння понять «Страх», «Обов’язок», «Воля», «Дружба», «Правда».

У вересні 1967 року в одинадцятому числі газети «Самобутня Україна» поміщена на чотири сторінки стаття під назвою «Святиня». У ній Силенко пише, що українці мають право, дане їм Богом, бути українцями по народженню і по вірі. Зазначує: «Ніхто у світі не має права привласнювати Сонця. Всі віри, які проповідують любов людини до людини, правдиві, і моя віра в Єдиного Господа Дажбога правдива Віра. У ній є совість, розум і душа мого народу. У ній є Милосердя, Світло, святая Правда. Ніхто не повинен казати, що він має монополію на віру в Бога і що тільки його віра є правдива, а всі інші треба нищити методами священної інквізиції».

Силенко повідомив українську громадськість, що треба українцям мати Святиню Рідної Української Національної Віри, у якій утверджуватиметься Незалежність Української Духовности. Він у Чикаго оформив першу в світі Громаду вірних РУНВіри і 3 грудня 1966 року в Чикаго зареєстрував в Американському Уряді. І Громада вірних РуНВіри отримала статус релігійної, була звільнена від податків, її очолили Мирослав Марків, Іван Баран, Іван Сухаревич, які відійшли від католицької релігії, і Мирослав Лисенко, Мирослав Чумаченко та інші, які відійшли від грецького православія. Громада складалася з 53 родин.

Ця нечувана досі подія починає еліту Діаспори дивувати, хвилювати, тривожити. І в газетах появляються статті про Силенкову віру в Дажбога.

У газеті «Наша Батьківщина» (6 жовтня 1967, Ню-Иорк) протоєрей Даниленко-Данилевський (Кость Слобідський) пише: «Весною і літом я жив з Силенком під одним дахом в апартаментах Федора Чубенка в Аллентавні (Пенсільванія). У цей час Силенко продукував фільм «Дитина і дві матері». Силенко — це самородок, що має іскру Божу: талановитий поет, письменник, публіцист, промовець. Пише гарні вірші, повісті, мемуари. Уже 15 років пише капітальний твір під назвою «Синтеза філософії релігій світу». Він ініціа­тивний, енергійний, заряжений. Індивідуаліст, що ставить себе на рівні реформаторів, велетнів і мудреців світу! Ставить себе в ряди осново­положників релігії. А з цього й нахил до апостольського проповідництва: Конфуцій, Будда, Магомет, Силенко. Та не спалить Він на вогнищах ні юдаїзму, ні християнства». «Проти Силенка вже виступають публіцист Поль Половецький та інші.

Шкода паперу, щоб вступати в полеміку з новим Буддою і цим надавати Силенкові прилюдної ваги. Краще Його не помічати» — такими думками протоєрей Слобідський зарепрезентував духовенство греко-православної церкви.

У газеті «Наша Батьківщина» за 15 грудня

1966 року професор Поль Половецький помістив статтю під назвою «Геніальне баламутство».

Інтелігенти, які є явними і прихованими визнавцями Силенкового віровчення, писали: «Щоб створити геніальне баламутство, треба бути генієм». 1 вороже наставлені до Силенка проголосили Його генієм.

Відомий в Діаспорі культурний діяч, лікар, д-р Юліян Мовчан у часописі «Наша Батьківщина» (20 березня 1967 р.) поміщає статтю під назвою «Геній чи геніальне баламутство». Він пише, що «славний Поль Половецький фальшує цитату Лева Силенка і хоче довести, що Силенко не Пророк і не творець нової релігії, а отакий собі баламут. І сам Половецький у своєму писанні таки довів, що Силенко є генієм (не має значення — генієм зла чи добра) ».

Поль Половецький докоряє Силенкові, що Він «своєю вірою в Дажбога хоче між українцями відродити поганізм (примітивну віру) в багатьох богів-ідолів. І так перед іншими народами зробити українців людьми відсталими, безпорадними, не здібними до духовних подвигів».

Д-р Юліян Мовчан пише, що «Силенко у Дажбога не вірить так, як вірили наші Предки 1000 літ тому.

Він дає Дажбогові зовсім інше філософсько-теологічне розуміння. Силенко проповідує між українцями віру в Єдиного Бога — з тією тільки різницею, щоб той Бог звався не візантійський Саваот, не жидівський Єгова чи Шадай, а таки український Дажбог».

«Німці дали світові Лютера, Гегеля, Ніцше, Шрадера, французи — Вольтера, Руссо та інших. І взагалі в Європі існує багато творців релігійних реформ чи сект, релігійних філософів, оборонців та критиків християнства. А що ми, українці, дали в цій ділянці? У нас сама духовна убогість. У нас є філософи, які переказують біблійні легенди і перед своїм рідним народом ніби хвастають, які вони мудреці, філософи бродячі з «Біблією» в торбині».

«Відомо, що філософа Сократа звали геніальним баламутом. Він за своє баламутство був змушений випити смертельну отруту. З «Євангелій» знаємо, що фарисеї Ісуса Христа також називали баламутом та безбожником, бо він у суботу (під час шабаша) зціляв хворих.

Папа римський називав не тільки баламутами, а й страшними «злочинцями» Івана Гуса, Лютера, Кальвіна, Джордано Бруно та багатьох інших, хоч від того вони зовсім не перестали бути геніальними чехами, німцями, французами».

«Половецький забув, що в США, де він живе, існує повна толерантність релігійних віровизнань. І тому його обвинувачення, кинуте на адресу Силенка, виглядають провокативними. Ніхто не може заборонити Силенкові і тим, які визнають його вчення, вірити в те, в що вони хотять. І не тільки вірити, а й пропагувати Силенкове вчен­ня серед інших», — такі міркування висловив д-р Ю. Мовчан.

У доповідях, які виголошує Силенко, є заклик боротися не за греко-православну, католицьку чи радянську Україну, а за українську Україну, в якій має бути утверджене і звеличене українське розуміння Єдиного Бога.

Під час Його промови в Чикаго з залу вигукнув обурений дяк Йосиф Маніяцький: «Силенко, коли Ви не стоїте на колінах перед пречистою Дівою Марією, то Ви ворог України, таких, як Ви, треба палити живцем». Навіть католики в залі були-обурені таким вироком. Силенко спокійно почав декламу­вати поета Юрія Федьковича:

Пречиста діво, радуйся, Маріє, Бо я не можу. Вшак я маю душу, І чути мушу, і дивити мушу, Що тут на світі, ах тутки ся діє!

Да як до гробу зложуть моє тіло, Де темно, тісно, студено, зотліло, Де ніч не плаче, де усе німіє, Пречиста діво, радуйся, Маріє.

До Лева Силенка підійшли Мирослав Марків (галичанин) і Мирослав Лисенко (наддніпрянець) та й інші силенкияни. Вони усім дали відчути, що готові оборонити Учителя.

Зал був наповнений в основному інтелігентними людьми, На Силенковому обличчі зосереджений спокій. Він каже: «Я люблю матір Україну понад все і не хочу, щоб над її душею панували святощі, привезені з Москви, Риму, Візантії. Це є моє «Вірую». Тільки та віра благородна і достойна, яка терпеливо ставиться до інакшевіруючих. У Америці є воля віровизнання. Нікому не дозволяється топтатися по американській Конституції». Ці Силенкові слова ніби роззброїли, ослабили тих, які показували свою ненависть,

І тут Силенко узяв журнал «За рідну церкву» (офіційне видання Комітету оборонців обряду і традицій української католицької церкви за серпень— вересень 1966 року). І прочитав: «Отець Монсьєр Д. Гресько у парохії святого Петра і Павла сказав українським дітям пластунам: «Діти, ви викиньте своє українське серце на смітник, тут воно вам не потрібне». І далі «отець д-р Любачівський у своїх богослужбах ніколи не молиться за много-страждальну страну нашу, ні за страждущих братів наших. У католицькій школі українській Святого Иосафата молитви та молебні є тільки англійською мовою. Коли діти запитали: «А чому ми не .молимося по-українському?» — їм відповіла монахиня: «Бозя, дитинко, української мови не розуміє».

Лев Силенко, прочитавши ці слова, узяті з католицького журналу, знову процитував Федьковича: «Пречиста діво, радуйся, Маріє, бо я не можу».

Такі влучні, такі сильні Й такі розумні Силен­кові способи впливу на людей усі відчули. У залі навіть неприхильники сміялися, чуючи Його дотепність.

Він нікого не ображав, не вживав погроз, не було відчутно в Його словах злоби, ненависти. Він, як Господом посланий духовний Учитель, говорив дохідливо, тепло, зворушливо, мудро. Він бачив, що українці виховані в чужих школах і тому Його не розуміють. І на них не треба гніватися, їм треба помогти відчути, що вони живуть у духовній неволі.

У «Самобутній Україні» (ч. 18) за 1968 рік у статті «Принцип» подається розуміння понять про «Неправильне прагнення» і про «Правильне прагнення», про «Неправильний спосіб життя» і про «Правильний спосіб життя». Силенко роз’яснює основи життя вільної людини і основи життя духовного раба. Він, як бачимо, уже формує Сім Законів Правильного Життя, які об’явить зі всією детальністю у 48-му Дні Святого Письма МАГА ВІРА.

Він не тільки показує неукраїнську суть москов­ського комунізму і юдейського християнізму. Він освітлює дорогу виходу рабів з дому неволі. Доводить, що не досить відійти від чужовір’я, треба покращити суть свого єства Сімома Законами Правильного Життя.

Силенкова віра в Дажбога шириться між українцями Австралії, Англії, Канади, Америки.

Думаючі люди відчули, що РуНВіра — це не міфологія, це сучасна монотеїстична українська релігія, об’явлена Послаником Дажбожим, Сином Господа України-Руси.

Основним джерелом прожитку для Силенка були промови, які Він виголошував в Канаді і Америці, а також фільми («Годинник б’є дванадцять», «Пісня Мазепи», «Слідами українських піонерів», «Дитина і дві матері»), продуцентом яких Він був.

І ось сталося те, що й треба було сподіватися. У місті Бетлегем (Пенсильванія) в Народному Домі був винайнятий зал. І вже були розпродані квитки. Коли у неділю 16 квітня 67 року пополудні автом під’їхав Силенко до Народного Дому, Йому адміністратор сказав: «Пане Силенко, наш отець дав розпорядження заборонити Вам показувати фільми, бо Ви проповідуєте віру в Дажбога. І про це отцям повідомив митрополит Синишин з Філадельфії».

Силенко сказав, щоб людям було повернуто гроші за продані квитки. Він спокійно сів у авто і їхав у напрямку Ню-Йорка задуманий.

З митрополичої канцелярії розіслане повідом­лення не винаймати Силенкові зали для Його доповідей і фільмів. І старатися, щоб Він не контактувався з парафіянами, оповідаючи їм про РУНВіру. Така осторога вже була офіційно подана в українській католицькій газеті «Америка», яка виходить у Філадельфії.

22. Хто є добрим українцем

12 листопада 1967 року в Ню-Йорку в залах готелю «Гілтон» відбувається Перший Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ). Кожний делегат зобов’язаний скласти від імені своєї організації грошовий вклад в сумі 35 доларів, отримати посвідку, що він є офіційним делегатом. Вірні РУНВіри в Монреалі (Канада) оплатили подорож до Ню-Йорка для Учителя Лева Силенка. Він офіційно на СКВУ репрезентував Громади РУНВіри в Діаспорі.

Справді, це був найвеличніший в історії український з’їзд: прибули делегати з Європи, Австралії, з країн Південної Америки, з різних провінцій Канади і Штатів Америки. Є зарепрезентовані всі українські партії, культурні установи і церкви Діаспори.

Стоять столи, на яких розкладені різні видання, є й числа часописів «Рідна Віра», «Самобутня Україна». Професор А. Білецький тут же дає відповіді на різні запитання у справі РУНВірм. Присутні М. І. Лозовий і його родина, вони при нагоді роздають листівки про РУНВіру.

Делегати Конгресу мали бенкет: обідали і слухали промовців. За столом, де сидів Лев Силенко, був Валерій Остапенко з своєю дружиною, Іван Свириденко. Вони тут познайомилися з Учителем Левом Силенком. І була домовленість, що до Бріджпорту приїде Силенко, щоб в Народному Домі виголосити доповідь про нові твердження з історії Стародавньої України.

Українці, присутні на СКВУ, зрозуміли, що усіх їх єднає українська мова, Українець, прибулий з Аргентини, не міг би знайти спільної мови з українцем з Канади, Українець з Франції не міг би домовитися з українцем з Бразилії чи з Америки, Який злочин роблять ті душпастири, які занглійщують своїх парафіян.

Лев Силенко почав розмову з греко-католицьким священиком Піскальним, який, довідавшись, що це той Силенко, який проповідує РуНВіру, розгнівано сказав: «Ви не українець, бо не визнаєте Святої Тройці — не вірите в Отця і Сина і Святого Духа!»

Силенко відповів; «Не вірю! І на це я маю право. І не ви будете визначати, хто є українцем, а хто ні. Латиноамериканець визнає Святу Тройцю, і тому він для вас є українцем?»

Дивне визначення, подібне на совєтське: як ти визнаєш партію Лєніна-Сталіна, значить ти добрий українець. А як — ні, ворог народу...

Або: віриш, що римський папа — намісник Бога на землі, цілуєш ікону Саваота, Бога юдейського — значить ти українець. А ні — значить большевик, антихрист. Люди добрі, чи можна з таких анти­українських українців створити достойну, ціле­спрямовану українську громаду?!

На Першому СКВУ в Президії у перших рядах сиділи єпископи, митрополити греко-католицької і греко-православної церков, виблискуючи хрестами на грудях. У американців, які були гостями, складалося враження, що це не СКВУ, а церковний Собор, який відбувається у присутності світських, церковних діячів. Америка є протестантською, і Президенти Америки на грудях не роблять хрестів.

Присутній на Першому Конгресі СКВУ прем’єр-міністр Канади Джон Діфенбейкер був приголом­шений, бачачи, що біля нього стоять архиєреї і провідники СКВУ і роблять на грудях замашисті хрести. Ні Діфенбейкер, ні представники Президента Америки не хрестилися. Та в них створювалося враження, що над українською політи­кою і культурою домінують єпископи (тобто наглядачі Ватикану). Не приносить це ні чести, ні поваги українській політичній думці.

Є відомо українцям в Америці, що у Вашингтоні проходила процесія. Українські жінки несли в руках великі ікони діви Марії, Ісуса та інших святих. З ними йшли архиєреї. Вони хотіли Президентові показати, які то вони настоящі християни. Сподівалися, що Президент вийде з Білого Дому. І їх привітає. Але Президент не вийшов, чому?

Протестантська Америка на хрести і на ікони дивиться як на перестаріле ідолопоклонство, до якого в Америці немає замилування. Хоч американці (євангелисти, баптисти, меноніти, юнітаріяни та всі інші) вважають себе правдивими християнами.

У Бріджпорті (Каннектикат) місцевий відділ Українського Конгресового Комітету Америки влаштував доповідь Лева Силенка в Народному Домі. Зал був заповнений зацікавленими слухачами. Дві години без перерви, як завжди, переконливо,  дохідливо і палко говорив промовець перед присутніми, ніби кадри з фільму проходили події з історії Трипільської культури і цивілізації.

Ще перед «утворенням світу, описаним юдей­ськими письменниками в «Біблії», наші Предки уміли сіяти, пекти хліб, їздити на возах. У ці часи не видно було на обрії історії людства ні грецьких, ні юдейських племен. Греки (ахеї, доріяни), як дикі свинопаси, вторглися з Альп у Пелопонес десь три тисячі сто літ тому.

Племена гибрів (гибреїв, євреїв) вторглися з південного Синаю в Ханаан і три тисячі сто літ тому появилися на обрії історії. Перший їхній цар (племенний вождь) був Саул, а потім, десь три тисячі років тому, — Давид. У цей час у юдеїв було багатобожжя, про віру в єдиного Бога вони ще не знали, їхні письменники (рабіни) написали Тору дві тисячі п’ятсот — дві тисячі чотириста років тому (написали Езикіел і Ездра в Ассирії — Вавилоні). Очевидно, про історію «Біблії» Силенко говорив тільки між іншим, для порівняння.

Затаївши подих, усі уважно слухали, перегля­далися, чуючи щось нове, досі для них, парафіян, не знане. Відчули почуття національної гідности, довідавшись, що на території України вперше в історії планети Земля запалали вогнища хлібороб­ської культури. На доповіді були присутні і священики, які твердять парафіянам, що Авраам і Сара є їхніми прародителями. І тому, коли помирає українець, піп його відправляє на лоно Авраама.

Силенко сказав, що українці не є безбатченками. У них є Прародитель Тато Орь, і від Нього походять Оріяни (арійці). І є Мама Лель — Родоначальниця племен Оріяни.

Протоєрей Сергій Кензірявий-Пастухов після доповіді взяв слово. Сказав, що Силенко невіруючий, бо Він вірить в Єдиного Дажбога, а не Саваота. Він творить нову філософію — нову українську релігію. І так Він ослаблює між українцями віру в Христа. У Силенковій вірі є патріотизм, а тому вона не є вірою.

Силенко відповів, що в юдаїзмі є юдейський патріотизм, у якому вірність Юдеї є святою справою, вірою. І «Біблія», написана юдейськими письмен­никами, є книгою релігійного юдейського патріо­тизму. Якщо у «Біблії» українець шукає себе, значить він шукає себе там, де його немає.

Священик С. Кензірявий-Пастухов помістив у газеті «Наша Батьківщина» (ч. 176) відкритий лист, в якому осуджує Український Конгресовий Комітет Америки за те, що він спонсорує доповідь Лева Силенка.

Після доповіді в Бріджпорті біля Силенка згуртувалися визнавці Його науки. Професор А. Білецький купив у Нього примірники часопису «Рідна Віра». Сказав, що почне писати докторську дисертацію про давню історію Оріяни (України-Руси) і буде її захищати в Мюнхені в Українському Вільному Університеті. Написану дисертацію (її копію) він передав Силенкові. І пояснив, що багато Силенкових тверджень запозичив з журналу « Рідна Віра», а також з Силенкової книги «Праісторична Україна», уривки з якої друкувалися в «Канадій-ському фармері» впродовж чотирьох років. Та, подаючи в кінці дисертації джерела, Білецький прізвище «Силенко» не згадав. Чому?

Професор згаданого університету д-р В. Янів (ватіканський діяч) знає про Силенкову віру в Дажбога. І це б негативно вплинуло на успіх захисту дисертації.

А. Білецький попросив вибачення у Лева Силенка за те, що, користуючись в основному матеріалами Силенка, не згадав Його прізвища.

Силенко відповів: «Ви склали присягу в Нортгемптоні, що визнаєте РуНВіру. Головне те, що, маючи докторат, Ви тепер краще чутиметеся, як викладач університету, і успішно проповідуватимете РУНВіру».

У Бріджпорті живе Петро Коперник з дружиною Ніною і двома синами Володимиром і Миколою та малою донькою. Він з Силенком знайомий ще з Мюнхена і тепер запросив Його в гості. Дружина Ніна сказала, що захоплена Силенковою концепцією віри в Єдиного Дажбога. (Вона працює редактором і диктором в Ню-Йорку на радіостанції «Свобода»). І тут же з сумом пояснила, що має хворобу крові. Ніякі лікарі не можуть визначити діагнозу. Сказали, що з такою хворобою вона довго жити не може.

У присутності всієї родини, як заповіт свій, висловилася, що хоче бути похована за обрядом РУНВіри, не бажає, щоб піп її відправляв в Ізраїль на лоно Авраама і Сари. «Чужі вони люди, і я чужа для них», — казала. Ніна. Не перемігши тяжкої хвороби, вона померла і 31 серпня 1971 року була похована за обрядом РУНВіри. Мала вона багато добрих приятелів і знайомих, які прийшли (близько 120 осіб) проводжати її в останню дорогу.

(Ніна Коперник і її достойний муж Києслав (Петро) тепер спочивають на Свяорпі (цвинтарі) на Оріяні біля Соборного Храму Святині Матері України).

23. «Шукаючи виходу, ідуть до Силенка»

Я прийшов, бо така воля Неба, 

Воля Правди, Землі і століть. 

(Лев Силенко, «Гість з Храму Предків»)

У пресі подаються неоднозначні міркування про Силенкову віру в Дажбога. Частина часописів у Діаспорі, яка опанована клерикалами, вирішила, що найкращий спосіб боротьби з Силенковою вірою в Дажбога — це повна мовчанка, іґнорація. Та, незважаючи на. це, у клерикальній пресі друкуються статті з осудженням РУНВіри і її Засновника Учителя Лева Силенка. У світських газетах поряд з критикою є й вияви прихильности.

І тут треба подати принаймні короткі цитати й висловлювання, взяті з часописів. Першим напав «на релігійного генія Силенка» ви думаєте хто? Дмитро Донцов. Він у газеті «Гомін України» (Торонто, Канада) між іншим пише, що є такі, які проповідують віру «руністів» (руни — це таємні знаки і букви на древніх каміннях). Ці «руністи» пишуть,, що гасло «Бог і Україна» є інтернаціональне і принизливе. Бо Україну ставиться на друге місце, а папу римського і Саваофа, Господа юдейського, на перше місце. Ті руни, пише Донцов, «були адоровані північними народами, то як їх можна називати рідною вірою». Усі зрозуміли, що вже дуже старенький Донцов змішав слова «руни» і «РУНВіра» через помилку, або, як дехто казав, що це в Донцова такі публіцистичні прийоми.

Комуністи в Канаді не хочуть бути задніми в нападах на Силенка. Вони у газеті «Українське слово» (за 20 жовтня 1965 року, Вінніпег) у статті «Силенкісти — нове чудо» пишуть: «Лев Силенко і Його послідовники (силенкияни) твердять, що вони відкидають «Біблію» не тому, що вони атеїсти, а тому, що «Біблія» — це твір, написаний єврей­ськими письменниками, які писали про чужі для України духовні справи і обставини. З цих міркувань вони відкидають і філософію Маркса. Донцов писав, що треба йти з «Христом проти диявола», а модерний ідеолог Силенко вважає, що «юдеєць не може бути богом України».

У «Віснику» за 1 —15 квітня 1968 р. написано, що «у ЗСА і Канаді появилася віра РуНВіра (Рідна Українська Національна Віра)». У «Відкритому Листі до Митрополита УПЦ в ЗСА, Іоана», який розісланий і єпископам у Канаді, зазначується, що Лев Силенко «лжепророк, який каже, що Дажбог старший, як Єгова, рідніший, як Мойсей».

У газеті «Батьківщина» (16 березня 1968, Торонто) друкується стаття, в якій Я. Кіпкало пише: «Не погоджуюся зі статтею П. Левицького «Лже­пророк Лев Силенко і Його чуда» («Батьківщина», 20 січня 1968), який зазначує, що Лев Силенко — це «злий дух», «лжепророк», який творить «епохальні витівки», «геніяльне баламутство», що «Дажбог Силенкові рідніший, бо він є злим духом України. А сам Силенко є вислаником цього злого духа». Таж ми недавно колядували, вживаючи слова «Ой, Дажбоже!». Митрополит Іларіон у своїх творах пише, що «Дажбог — датель світла і добра», а у «Слові про Ігорів похід» зазначено, що князі на Русі звалися «Дажбожими внуками». Я вважаю, що виступ проти Лева Силенка неповажний, і, мабуть, пан П. Левицький через поспішну необдуманість назвав письменника Лева Силенка-Орлигору «лже­пророком». Правди немає де діти, «Вісник», «Америка», «Укр. Православна Інформативна Служба» у Австралії повідомляє, що Лев Силенко має прихильників, які ширять його віру, звучи її — «Рідна Українська Національна Віра». Але ми живемо у Вільному Світі, де існує охоронена законом свобода віри».

«Силенко не є «лжепророк», а щирий і відданий українській справі українець.

Відомо, що в честь римських богів Юпітера і Марса названі планети, і християни з цими назвами погоджуються, не кажучи, що ці боги були «злими духами» Риму. Чому має бути Дажбог «злим духом»?! Відомо, що Іван Франко написав книгу «Захар Беркут», сказавши, що Захар Беркут був прихильником Дажбога, Ми всі знаємо, що ця книга їв. Франка високопатріотична» («Батьківщина»).

Часопис «Канадійський фармер» (7 вересня 68 р.) заповнив цілу сторінку, давши право читачам висловити міркування про Силенкову віру в Дажбога.

«Канадійський фармер» (28 вересня 1968 р.) звинувачує редактора «Народної Волі» д-ра Матвія Стахіва, який на першій сторінці газети за 19 січня 1967 року інформує: «Учителем і творцем науки РУН Віри є Лев Силенко, який у журналі «Рідна Віра» і в часописі «Самобутня Україна» пише: «Тисячу літ тому чужа накинута релігія паралізувала духовність України- Руси і на цілі століття стримала духовний розвиток народу».

Ось таке «геніяльне баламутство» Лева Силенка припало до душі д-рові Стахову!» Далі в цій же газеті згадується й таке: «Люди, жадні сенсацій, говорять про Нього під парафіями, є такі, що кажуть, що то Бог послав Лева Силенка, щоб зробив порядок в нашому розсвареному релігійному житті».

У статті, поміщеній в двотижневику «Батьків­щина» (ч. 9, 11 травня 1968 р.), зазначується, що «ні Силенко, ні Його визнавці не вірять, що світ був створений Богом, який проявлений у «Біблії».

Силенко у «Самобутній Україні» (червень, 1967) пише: «Світ не мав початку і ніколи не матиме кінця». До нечуваного досі в нашій історії доходить Лев Силенко, заявляючи так: «Ми заявляємо, що Україна-Русь освячена кров’ю її синів, і грецьке хрищення Русі ми оцінюємо як всенаціональне приниження. Ні грек, ні москвин, ні жодний інший чужинець не є достойним святити чи хрестити Русь-Україну. Україна-Русь сама по собі є святою матір’ю нашою, і чужі руки хитрі і заздрісні не сміють торкатися її душі, її благородного серця, її світлого ума і святої величі!» Отже, як бачимо, Лев Силенко змагає до того, щоб «відхристиянізувати» Україну і навернути її, як Він каже, до віри в Дажбога».

У статті «Чому на СКВУ були репрезентанти Силенкізму?» («Вільний Світ», 9 вересня 1968 ро­ку) автор М. Засадний обурюється, що на Світовому Конгресі Вільних Українців силенкияни мали своїх делегатів і що мандатна комісія СКВУ дала їм мандати, отже право голосу. «А коли так, то стає юридичним фактом, що провідники СКВУ цим легалізували РуНВіру (Рідну Українську Національну Віру) і визнали її існування».

У часописі «Батьківщина» (11 травня 1968 р.) зазначується, що «невірно роблять ті журналісти, які пробують легковажно ставитися до діяльности Лева Силенка. Треба признати, що Лев Силенко — Це непересічна індивідуальність, має вміння переконувати людей, володіє пером і словом. Він зумів навколо себе згуртувати групу інтелігентів і звичайних людей, які Йому вірять. Помиляються ті люди, які навмисне недобачають руху силенкиянства».

У «Канадійському фармері» (23 листопада 1968 р.) в статті «Кожному право голосу» подається відповідь на статтю «Чому на СКВУ були репрезен­танти Силенкізму? »: «Дивне питання: коли визнавці Рідної Віри заінкорпоровані (зареєстровані) в американському Уряді, коли вони вважають себе віруючими людьми, то якими б законами мав би провід СКВУ керуватися, скликаючи СКВУ, хто мав би право одній організації дозволяти брати участь на СКВУ, а другій забороняти. Мабуть, М. Засадний забув, цю ми живемо в Америці, а не за залізною заслоною».

У статті «Рідною мудрістю чи рабською нена­вистю?» («Канадійський фармер», 19 жовтня 1968 р.) Б. Загірський, обстоюючи РУНВіру і її засновника Силенка, пише, «цю сучасна українська ментальність носить на собі печать ганебної психічної недуги, культу рабів. На жаль, замість героїчної духовности розвинулось в нас плебейство. Трагедія наша є власне в тому, що у нас є брак націо­нальної мудрости. Хотілось би порадити авторові статті (М. Засадному. — С. Л.), щоб не пожалів труду і часу, переглянув всі праісторичні джерела, доказані найбільшими світочами світової науки, які потверджують провіреними науковими дослідами і фактами далеку минувшину нашої сили, краси і мудрости. Напевно, тоді у автора не витворилась би така ненависть і злоба до рідного. Покорою і служінням раба волі не осягнемо!»

«Доводи історика Лева Силенка стимулюють світлу національну гордість, показують велич наших Предків, про яку досі не знав наш народ» («Ла палабра Укранія», 30 червня 1968 року, Буенос-Айрес, Аргентина).

«Молодого і палкого історика-дослідника Лева Силенка треба привітати, заохотити до дальших дослідів вже хоч би тому, що він належить до людей не тільки енергійних, а й думаючих» («Українське життя», 28 вересня 1969 р., Чикаго, Іллінойс).

«Багато українців є знеохочені до римської (католицької) і до грецької (православної) віри і, шукаючи виходу, ідуть до Силенка, який проповідує віру в Дажбога» («Український євангельський шлях», ч. 1, 2, 3, 7, 8, Бритійська Колумбія, 1971).

«Визнавці РуНВіри відійшли від православія, заінкорпорувалися, що визнають Українську Національну Рідну Віру. І для них не святі євангелісти і не Син Божий Ісус Христос, а їхній Учитель Лев Силенко найавторитетніший, мудріший, святіший» («Вісник», орган української греко-православної митрополії у Канаді, 15 квітня 1971 р.).

«Є правда, що Лев Силенко — людина динамічна, інтелігентна і талановита, але власне в цьому й горе, бо Силенко відроджує нечестиве поганство» («Батьківщина», 20 січня 1968 р., Торонто).

«Сатанинську роботу очолює Силенко, і, згідно з окресленням слова Божого, Лев Силенко є анти­христ. Народився Він в Україні і виховався в атмосфері комуністичного совєтського союза. Про Лева Силенка, як антихриста, написано у «Біблії», Ісая, 14, 22, і у «Вавилон і Сирія» («Український євангельський шлях», ч. 1—8, 1971).

В «Українському житті» за 4 грудня 1966 року відомий поет д-р Олесь Бабій зазначує: «Своїм фанатичним українським патріотизмом, знанням розвитку свідомости, розвитку самобутности нашого народу Лев Силенко полонив серця і душі численних слухачів».

Д-р Ю. Мовчан інформує, що Лев Силенко є Учителем і творцем науки Рідної Української Національної Віри. «Появлення силенкиянства — це позитивне явище в нашій історії, — стверджує Ю. Мовчан. — Є багато причин сподіватися, що в умовах вільної і незалежної України Силенкова Рідна Українська Національна Віра знайшла б певний ґрунт для свого існування (само по собі питання релігійности сучасного українського народу взагалі є дуже проблематичним питанням), та в кожному випадку вона б мала багато підстав вирости у могутню національну релігію» («Канадійський фармер», 28 вересня 1968 р.).

24. Деканат оголошує анатему Силенкові

Ти, Ісусе, родивсь во Юдеї, 

Мати в тебе юдейка була, 

Стяв ти Богом Вітчизни моєї — 

Це не честь, а розпука моя!

Ти став Богом, а я сиротою, 

Ти воскрес, а мій люд на хресті. 

Ти не можеш рівнятись зі мною, 

Ти юдеєць, а я — син Русі. 

(Лев Силенко, «Гість з Храму Предків»)

У Клівленді (Огайо) після проголошення анатеми Силенкові до «Протоколу» ч. 42 1967 року було занесено: «Отці Пенсильвансько-Огайського Деканату бачать в особі Силенка небезпечну людину, яка шукає собі убогих духом, щоб зібрати біля себе віруючих в Дажбога, отже, перестерегти вірних нашої церкви — не слухати Силенка», о. д-р В. Олійник, декан.

У газетах, журналах, брошурах і окремих книжках рясніють оповіді, в яких очорнюється свята Силенкова віра в Дажбога, єдиносущого, всеправедного і милосердного Господа України-Руси.

Все це має мету: вороже настроїти людей проти Силенка.

Силенко почав отримувати багато листів з висловом співчуття із зазначенням: «не зневірюйтеся, не зламайтеся. Багато людей, хоч і не заявляють про це, є з Вами».

Уночі, втомлений доповідями, розмовами з людьми, погрозами, наклепами, брутальними очорненнями, Лев Силенко прокидався і не міг заснути. А тут ще приходять анонімні листи, в яких намальовано силует людини, яка падає, маючи встромлений ніж у спину, і підпис: «Силенка віра в Дажбога не врятує».

І народжувалися в Нього рядки:

Тіло, Христе, твоє розпинали, —

Кат латинський душі не чіпав.

Нині душу мою закували,

Щоб я Рідної Віри не мав!

Ні, юдеєць, ніколи, я знаю, 

Так, як я, мій Народ не любив, 

І тому я Його не прохаю, 

Щоб Він душу мою просвітив.

(«Гість з Храму Предків»)

Він молиться: «Дажбоже, Ти Святий Дух народу мого. Ти живеш в мені, я живу в Тобі. З Тобою я не чуюся самітнім. Я щасливий, що вірую в Тебе, Ти мій Бог».

«Предки, благо віщуйте мені! Без Вас — я сирота людства, з Вами — я мудрість, з Вами — я чуття, з Вами — я минуле, сучасне і майбутнє.

Час прийшов, визріло мислення моє, помножи­лися чуття мої. І я, благословенний Тобою, Дажбоже мій, вирушаю у далеку дорогу.

Болісно заплаче душа моя. Коли, знеможений дорогою і ощасливлений знахідкою, скажу натхненно «Слава Тобі, Дажбоже мій!» і кину їм (моїм окраденим одноплеменникам — в’язням чужовір’я) ключ під ноги, вони його піднімуть і віддадуть тим, які їх тримають у в’язниці. Чому?

їх навчено, щоб вони самі себе путали в неволі, звучи неволю волею. І, бачачи, що мої одноплеменники народжені у в’язниці, звикли до неї так, як пташка до клітки, як рибка до акваріума, і тому не мають відваги її лишати, болісно заплаче душа моя, і затремтять на дні її серця рясні сльози великої Віри моєї.

Трагічний той рятівник, що рятує тих, які попрощалися з білим світом і рятуватися не хочуть. (Лев Силенко, МАГА ВІРА).

Щоб Силенкова віра в Дажбога ширилася і могутнішала, треба не тільки організовувати Громади вірних РУНВіри, реєструвати їх в урядах Америки, Канади, Австралії, а й мати Храм — Святиню Дажбожу. І Силенко вирішив усіх закликати складати пожертви на придбання земельного простору, що мав би називатися Оріяна.

У «Самобутній Україні» за жовтень 1968 року поміщена стаття «Оріяна», в якій звідомлюється, що «на розбурханому океані українського життя в недалекому майбутньому постане священний острів, ім’я йому оселя Оріяна». Зазначується, що на просторі Оріяна буде стояти Соборний Храм Святині Матері України. У Святині здійсню­ватимуться обряд Освячення новонародженого, обряд Поховання, обряд Вінчання. І тут буде Інститут РУНВіри, архів, бібліотека, друкарня. Закликається надсилати пожертви на придбання

оселі Оріяна.

Один бандерівець з Мюнхена для Силенка прислав примірник газети «Шлях Перемоги» (за 27 жовтня 1968 року). У цій газеті пишеться: «Дирекція української школи звернулась була до митрополичої канцелярії (до митрополита Синишина) з проханням призначити когось з українських священиків для науки релігії українською мовою.

На прохання була така відповідь: «Тільки тоді митрополича канцелярія може дати священика, коли наука релігії відбуватиметься по-англій­ськи». Д-р Орест Рудий (автор наведених рядків з «Шляху Перемоги») та інші інтелігенти бандерівського напрямку явно бачать, що свяще­ники української католицької церкви, яких утримують українці-парафіяни, запопадливо занглійщують українців, їм українська мова в католицькій церкві не потрібна. У церквах тепер запроваджується латинський календар, є явне схилення у бік латинізації.

Українські націоналісти, які вчора мали гасло «Україна понад все», тепер це гасло відкинули і поставили гасло «Бог і Україна». Лев Силенко відважно і чітко заявив, що гасло «Бог і Україна» є провокацією єзуїтською: якщо християни-українці вірять Саваотові, Господу народу юдейського, то треба писати ясно: Господь Саваот, Бог іудейський і Україна. Отже, Україна у гаслі «Бог і Україна» підпорядкована Богові Авраама, Ісаака, Рахелі, Ребеки.

Якщо римський папа — намісник Бога на землі, тоді виходить: папа римський і Україна. Отже, хитрим способом освячується культ рабської України, щоб її сини і доньки були, як пише Тарас Шевченко, «німими підлими рабами, які заснули мов свиня в калюжі у своїй неволі».

Таке Силенкове тлумачення гасла «Бог і Україна» почало хвилювати чесніші кола інтелігенції україн­ської Діаспори.

Силенко під час промови підняв газету «Шлях Перемоги», бандерівський орган, у якому 1 серпня 1965 року пишеться: «Святійший отець (папа римський. — С. Л.), займаючи становище до актуальних політичних питань, назвав націоналізм ворогом людського братерства».

Священики української католицької церкви щонеділі моляться у церквах за непомильного, святійшого папу римського. Як непомильний сказав, що націоналізм — ворог людського братерства, українці повинні це сприймати як слово Боже?!

Із заявою святійшого отця погоджуються і совєтська «Літературна Україна», яка за 8 жовтня 1965 року написала, що «українські буржуазні націоналісти — найлютіші вороги народу»; і комуністичне «Українське слово» (20 жовтня 1965 р., Вінніпег, Канада), зазначуючи, що Силенко проголошує націоналізм національною вірою України, пише: «Святійший отець, назвавши націоналізм ворогом людського братерства, не помилився в цьому».

Лев Силенко у своїх промовах каже, що націоналіст, який на перше місце ставить Саваота, Бога юдейського і його сина Ісуса і римського папу, а на друге — матір Україну многостраждальну, є тільки по назві націоналістом, а по духові він є рабом інтернаціонального юдейо-християнізму і його вишколених архиєреїв, «професійних душоловів».

(Тлумачення поняття націоналізму подані Учителем Силенком у книзі «Святе Вчення»).

25. «Не треба в Дажбога просити хліба насущного»

Лев Силенко веде розмови з інтелігентами-українцями, які хочуть своїми знаннями грецької філософії переконати Силенка, що Геллада була «світлом високої духовности, а Київська Русь жила у тьмі варварства».

Обожнювачеві «світлої Геллади» поету Є. Маланюкові, як своєму землякові, Силенко у присутності поета Івана Манила, редактора Романенчука сказав: «Пане Маланюк, устаньте, не будьте слугою гелленізму. Грек Сократ учить, що лише аристократи можуть претендувати на знання. У Греції аристократи були рабовласниками. Сократ вірив, що хлібороби, ремісники, раби не здібні до самопізнання і морального самовизначення. А ви ж походите з хліборобів?

Сократ переконав греків, що вони вроджені аристократи, а ви, пане Маланюк, і ввесь наш народ (у розумінні Сократа) — це варвари, які не здібні бути творцями духовних вартостей».

«Арістотель учить греків, — продовжує Лев Силенко, — що лише грецькою мовою можна висловлювати мудрі думки. І грецькі попи-християни, виховані на грецькому поганізмі Сократа і Арістотеля, справді були християнськими антихрис­тами. Вони, прибувши у Київ, здійснювали насильство над Киянами, навертали їх на греко-ортодоксію мечем і вогнем. І на довгі століття заборонили на Русі русичам писати і друкувати небогословські і богословські книги без дозволу грека-архиєрея: так, бачите, греки «хрещену» Русь «просвіщали», перетворюючи варварів (українців-русичів) у канонічних православних рабів».

І дивно, інтелігенти, які слухали Силенка, підтакували, погоджувалися, не мали аргументів, щоб доказати, що Силенкові твердження непереконливі. В цей же час здвигували плечима і проявляли байдужість. У церкву до попа вони не ходили, не причащалися, не сповідалися, бо вважали, що цим мали задовольнятися прості малоосвічені люди.

І єпископів, і хреста вони у віршах, оповіданнях не звеличують, так як не звеличували їх й Франко, Леся Українка, Панас Мирний, Нечуй-Левицький, Грінченко, Руданський, Федькович, Маковей, Коцюбинський та всі інші, які бачили, що попи були вірними слугами московських царів, польських королів.

Щоб примусити вірних Силенкової віри в Дажбога замовчати, у газетах з’являються статті, у яких читаємо: «До силенкиян треба писати листи з протестами і з осудженням їхньої роботи, до чого я закликаю, і тут подаю їхню адресу», — пише М. Засадний («Вільний Світ», 9 вересня 1968 р.).

З цього заклику нічого не вийшло, ніхто на адресу «Самобутньої України» не написав жодного протесту.

Коли питали Силенка, чому Він такий енергійний і, як вороги кажуть, «наснажений, невгамовний і цілеспрямований», Силенко відповідав: «Коли тебе навчають вірити або не вірити в Бога, думай про Дажбога. Коли тебе душолови гіпнотизують ритуалами, іноземними мудрощами і догмами, залякують карою неба, розніжують раєм, думай про Дажбога.

Коли ти ранком устаєш з ліжка і йдеш на працю, обідаєш, працюєш і відпочиваєш, думай про Дажбога.

Коли тебе приятелі і неприятелі обдаровують титулами, славою, почестями, думай про Дажбога.

Коли тебе запрошують до секти, партії, клубу, організації, думай про Дажбога.

Коли Ти є в рідному або в чужому оточенні, коли Ти в щасті або в нещасті, коли ти сумуєш або радієш, коли ти потрапив у клопіт, або зворушений радістю, чи потрапив у безвихідь, чи вийшов на широку дорогу життя, — думай про Дажбога. Думай про Добро. З Добра походить Добро, яке ти не мусиш підпорядковувати чужим поняттям Бога, релігії, Правди, Добра. Думай про Дажбога.

Дажбог — Світло, Воля, Любов, Святий Дух. Немає віри, вищої за Волю, Світло, Любов, Святий Дух. Дажбог вічна і незнищима Енергія свідомого і несвідомого Буття. Думай про Дажбога. Дажбог в Тобі, і ти в Дажбогові.

І ця світла, цілеспрямована мисль даватиме натхнення твоїй душі, ритм твоєму серцеві, здоров’я твоїй крові, і життєва Енергія ніколи не покине тебе. Думай про Дажбога».

* * *

Не можна стверджувати, що між українськими інтелігентами, редакторами газет існує однозначність у ставленні до Силенкової віри в Дажбога.

Поет і письменник Олекса Рань, проявляючи прихильність до Силенка, пише: «Володимир Вели­кий з допомогою меча примусив русичів-українців прийняти чужу віру. Чи, буває, ота відмова Володимира від самого себе не висить над нами й тепер тяжким присудом і приреченням?»

Василь Модрич-Вергун, редактор газети «Народна Воля», помістив прихильну статтю про Лева Силенка як творця науки РУНВіри. І посипалися на адресу редактора погрози. Тому він примушений був писати, що все ним подане в газеті мало інформаційну мету: читачам хотілося знати, що слово «РУНВ» означає «Рідна Українська Національна Віра», Учителем і Творцем науки РУНВіри є Лев Силенко.

На одній із доповідей Силенка запитали: «У християн є Заповіді, які дав юдейському пророкові Мойсееві Господь Бог Юдеї Саваоф (Єгова). Отже, християни українці та інші тої, маючи юдейські Заповіді, мають юдейську мораль. Учителю Лев Силенко, чи Вами заснована РУНВіра має Заповіді?»

І Він відповів: «Не тільки в юдейській релігії, а й в інших релігіях є святі Заповіді. Заповіді, які навчають любити Бога і людину, є Богом дані. І благословенні Господом Дажбогом Сімнадцять Заповідей я об’явив для вірних РУНВіри». Ці Заповіді були подані в «Самобутній Україні» (ч. 29, травень 1969 року), і ввійшли вони у Святе Письмо МАГА ВІРА. А у числі 30 (червень 1969 року) в «Самобутній Україні» Силенко об’явив Три Закони Правильного Життя (1. Правильне думання. 2. Правильне хотіння. 3. Правильне виконання) і подав дев’ять основ, необхідних для успішного виконання цих Законів. Та згодом Він звістив Сім Законів Правильного Життя, давши їм двадцять один принцип їх втілення в щодення, і ці Закони повністю поміщені у МАГА ВІРІ, День 48, а також у книзі «Мудрість Української Правди» (Наука РУНВіри), скоро­чено у «Святому Вченні».

Існує таїна космічного буття. Світлим виявом цієї таїни і є мислення нашого геніального земляка-наддніпрянця Лева Силенка.

Він не осуджує юдаїзму, юдейо-християнізму, мусульманізму та інших релігій. Він до них ставиться з шляхетною терпимістю, але зазначує, що українці мають право мати рідне розуміння Єдиносущого Господа. І ці думки Силенкові почали ширитися в середовищі української спільноти.

У газеті «Гомін України» (Торонто, Канада) за 24 травня 1969 року редактор В. Солонинка пише, ніби повторює Силенка, що «кожний народ має право обрати собі власного Бога згідно зі своїми власними переконаннями. І це слід проголосити як основу світового порядку, так, щоб кожне порушення його вважалося злочином проти світо­вого порядку».

Лев Силенко таку ідею офіційно голосить, починаючи з літа 1964 року, а «Гомін України» її подав 24 травня 1969 року, зазначивши, що «мудрий жид» Мартін Бубер у книжці «Жид і його жидівство» щойно оголосив такі твердження як щось нове. І Солонинці це заімпонувало, а от ця сама ідея, висловлена декілька років тому перед Бубером Левом Силенком, проходить поза увагою Солонинки та інших.

Українець Силенко «найвірніше схопив основний зміст і тенденції глобального процесу наших днів». У Бубера є термін «кожний народ має право мати власного Бога». Силенко дає глибші поняття, кажучи: «Бог Один, але кожний народ має право мати власне розуміння Бога», а не «власного Бога».

Силенкове вчення шириться в Діаспорі, і постає неспокій у колі тих інтелігентів, які свій розум і душу підпорядковують догмам грецької ортодоксії чи римського католицизму.

Гетьманська газета «Батьківщина» (11 травня 1968 року, Торонто) пише, що «родоначальником силенкиянства є не хто інший, як наш земляк Лев Силенко, який зумів переконати групу наших інтелігентів, що прийшов час, щоб почати Україну «відхристиянізовувати і відкомунізовувати і само­утверджуватися в РУНВірі».

Дехто Лева Силенка переконував, що людям молитви не потрібні, бо, мовляв, вони ніякої користи не дають, і їх не чують ні Бог, ні святі. І на прохання, висловлені у молитвах, Бог не звертає уваги. Коли у 33-му році мільйони українців молилися, щоб Бог Саваот дав їм хліб насущний, Саваот не поміг.

Силенко відповів: «Наш Господь Дажбог дав нам усе, що є найкраще на світі. Най багатшу родючу Землю. І дав нам джерельні солодководі ріки, і лагідне підсоння — усе, що потрібно для достойного життя, дав для дітей (внуків своїх). І нам не треба в Дажбога просити хліба насущного.

Натхненно у Молитвах ми висловлюємо благодарність Дажбогові за все, що Він нам дав. За щирі Дажбожі дари славимо Дажбога.

Коли духовні і тілесні скарби, нам дані Дажбогом, ми зневажаємо, то цим ми самі себе караємо і зневажаємо Того, Хто нас щедротно обдарував.

Щоб у Світі утверджувалися благодать, правда, милосердя, мир, ми, внуки (помічники) Дажбожі, достойним життям помагаємо Дажбогові Мило­сердям перемагати Жорстокість, Любов’ю перема­гати Ненависть, святою Вірою — забобони, Єдністю перемагати роз’єднання. Ми — внуки Дажбожі!

У всіх релігіях, у найбільш примітивних племе­нах є Молитва. У РУНВірі є багато Молитов (читай у МАГА ВІРІ). Є Молитви вияву радости, вірности і мужности. Є Молитви, в яких висловлюється споглядання: дія самозаспокоєння, самонаснаження, самовпевнення, самопізнання. У хвилини клопоту, душевного горя Молитва помагає відхилитися від слів і думок, які завдають страждання, у світ спокою, світла, бадьорости.

Я молюся: «Дажбоже, Ти Святий Дух Народу мого».

26. Меандри і українське літочислення

«Українці, рідні люди мої, впродовж століть кривджені, гнані, окрадені, неволею знедолені, возрадуйтеся! З Вами Бог! Час Вашої Віри, Сили і Волі прийшов. Ідіть до мене, ідіть до Святині Матері України, яка є воістину Святою Церквою» — ці святі слова Учителя українці відчули інтуїтивно, інстинктом самозбереження.

На заклик Учителя почали надходити пожертви на придбання земельного простору Оріяна. Першими прислали Микола Носаль 1000 доларів, Божедар Чубенко — 1000, Оля Юречко — 1000, Мирослав Чумаченко — 1000, Мирослав (Іван) Лозовий — 1000. Гроші йшли до Ню-Йоркської української кредитівки «Самопоміч» на конто (рахунок) 4836 «Оріяна». Мирослав Лозовий був головою Комітету придбання земельного простору Оріяна, Мирослав Марків — секретар. І про це повідомляється у «Самобутній Україні» (ч. 2—6, 1969).

«Учителю Лев Силенко, визнавши Ваше Вчення, ми відійшли від юдейо-християнізму, тобто від юдейського розуміння Бога з ім’ям Саваот. У нас тепер українське розуміння Господа Єдиносушого з ім’ям Дажбог.

У Законах Ви навчаєте, що людина має успіх в житті та, яка проявляє послідовність у мисленні і діянні. Чи зобов’язані ми, визнавши Ваше Вчення, мати чуже літочислення, створене в Римі, і носити чужі імена?» — запитували вірні РУНВіри, перші силенкияни.

Лев Силенко дав таку відповідь: «Ім’я — це паспорт людини. Не треба нам, українцям, жити з чужим паспортом. І кожний визнавець РУНВіри облагороднює себе, беручи достойне рідне ім’я — Миролюб, Святослав, Ярослав, Богдан, Києслав, Світомир, Любомира, Богданна, Калина, Світослава, Лель, Світанна, Світлана, Лада, Зореслава, Сонцеслава, Милодара, Оріянка, Світолюба, Лілія, Мая...» (у МАГА ВІРІ подані походження і значення чужих імен, і є подані рідні імена).

У кожного великого народу, який є незалежним творцем своєї історії і має свою незалежну духовність, є своє літочислення.

Сьогодні у юдейо-християн 1968 рік — літочислення йде від року народження Ісуса Назарея, якому був даний титул — Христос (помазанець). У єгиптян тепер 6204 рік, у жидів — 5728. У китайців — 4606 рік, у буддистів —2512 рік, у магометан — 1346 рік.

У жидів є віра, що 5728 років тому Господь юдейський Саваоф створив сонце, зорі, землю, океани, рослинний і тваринний світ і, очевидно, перших людей — Адама і Єву. І юдеї від часу цього сотворення світу ведуть своє літочислення в Ізраелі.

У вірних РУН Віри я впровадив літочислення на основі Мізинської культури. І сьогодні в нас — 10968-й рік.

Історики, археологи ствердили, що Україна — колиска Індоєвропейської культури і цивілізації. Широко в світі відома Мізинська культура, яка самобутньо постала і оформилася на берегах рік України, була одинадцять тисяч літ тому в апогею розвитку. І це ознаменовано чарівними меандрами, викарбуваними на камені, кістках. Мізинські меандри, вибагливі і доцільні, обплели планету Земля. Вони мають свастикоподібну форму».

(Санскритське слово «свастика», «свастя» відпові­дає сьогоднішньому українському «щастя», читай у МАГА ВІРІ, с. 235).

«Мізинські взори — найстародавніші взори, зроблені людиною. Українці (безпосередні нащадки мізинців) досі плекають їх. І сьогодні їх бачимо на сорочках, рушниках» (МАГА ВІРА, с. 94).

Дехто казатиме: «Силенко придумав літочислен­ня». Він не придумав, а вичислив на основі археологічних тверджень.

А чи доведено наукою, що юдейське літочислення не придумане? А хіба знайдена метрика народження Гаутами Будди чи Ісуса Христа?

Після всебічного аналізу, вивчення історичних дже­рел, довгих розмірковувань Лев Силенко запровадив українське літочислення. Початковою точкою відліку Силенко запропонував узяти епоху найвищого розвитку на терені України — Мізинської культури. (Ця куль­тура досліджена біля села Мізина Чернігівської області. Започаткована дана пізньопалеолітична культура близько 15 тисячоліть тому. Дослідники виявили залишки помешкань з вогнищами, зібрали понад 10 тисяч різних виробів, у тому числі крем’яні різці, скребки, проколки і кістяні наконечники дротиків, молотковидні інстру­менти тощо. На стоянках виявлено унікальні витвори первісного мистецтва, зокрема найдавніший меандровий (геометричний) орнамент, прикраси з кістки та морських черепашок).

Лев Силенко, розуміючи величезне значення Мізинської культури для формування майбутньої української нації, вбачаючи у цій даті початок українства, саме від неї відводить початок україн­ського літочислення. Отже, за Силенком, закінчився 10995 рік Дажбожий. Лютий був останнім місяцем старого року. Першого березня прийшов 10996 рік Дажбожий. (За існуючим адміністративним (християнським) літочисленням, тепер 1996 рік).

Наші Предки стрічали Новий рік 1 березня. Вони пов’язували з весною своє новолітування (настання нового літа-року), що найточніше відбиває природний біоцикл. Адже Новий рік, за логікою, збігається з вегетаційними процесами — брунькуванням дерев, сокорухом, активним буянням трав і злакових.

Наші Предки були дітьми Природи. Вся їхня діяльність, свята й обряди, звичаї, народна мораль тісно пов’язувались з природним середовищем. Відтак і Новий рік мав неодмінно збігатись з пробудженням Природи.

Березень — найочікуваніший місяць хлібороба. А стародавні українці споконвіку були добрими хліборобами. Вони впродовж усієї зими жили надією про час, коли земля прокинеться від зимової сплячки і можна буде, нарешті, прокласти першу борозну під майбутній урожай. І так з року в рік, з віку — у вік.

* * *

У Чикаго до Лева Силенка звернувся невідомий чоловік, який сказав, що має в підвалі декілька сотень книжок Івана Франка «Сотворення Світу». Книжки ці заборонені католицькою церквою, і тому українці бояться їх продавати.

Силенко оглянув уже поруділі, водою підмочені книжки і купив їх по 50 центів за кожну. Закликав вірних РУНВіри скласти пожертви на перевидання. «Сотворення Світу» було перевидане в Ню-Йорку в 1969 році накладом 1000 примірників (пожертви на видання склали Б. Свириденко, І. Лозовий, О. Перуняк та інші рідновіри). Вступне слово до книги написав Лев Силенко.

Громада РУНВіри в Чикаго запросила українців прийти на Доповідь Учителя Лева Силенка, яка відбулася в неділю 27 квітня 1969 року о 2-й годині дня в репрезентативному залі (Норт Вест Гал, 2401 — 9 Вест Норт Авеню). Засновник РУНВіри Силенко в промові сказав: «Бог, що в нашому розумінні є досконалістю (абсолютом), хоче, щоб діти Оріяни-України, які впродовж століть були найбільш приниженими і поневоленими, відновили свою Духовну Гідність. І тому посилає їм, як святий дар неба, Рідну Українську Національну Віру. Немає в Європі народу, який би удостоївся такої великої, такої святої божої ласки».

Доповідь Силенка зробила на всіх непроминальне враження, і відгукнулися навіть представники баптистської церкви. Вони почали замовляти примірники виданих Силенкових брошур, приси­лаючи за них оплату. Ярослав Билень від баптистської церкви прислав 6 доларів, у листі зазначуючи: «Вітаю Вас та бажаю Вам Господніх та рясних благословінь у Вашій праці». Відчутне тут толерантне ставлення до інакшевіруючих, і це звеличує баптистів.

Професор Артур Карл Папкорн (Конкордія Семінарія, лютеранський інститут в Сант-Люїс) прислав листа, писаного 24 липня 69 року, в якому повідомляє, що готується Енциклопедія «Релігійні Об’єднання Америки». І буде справедливо, коли в Енциклопедії будуть поміщені інформації про Силенкову Віру в Дажбога, Проф. Папкорн зазначує, що Силенкова релігійна концепція дуже цікава, оригінальна.

Подорожуючи від міста до міста у Канаді чи в США, де є більші чи менші поселення українців, Він не мав постійного мешкання. Щодня перебував на колесах. Інколи в авті й спав, вночі зупинившись десь на автостраді. В українських залах має доповіді і з тих людей, які проявляють прихильність, оформлює в тому чи іншому місті Громаду вірних РУНВіри. Часом Він знаходив можливість десь винайняти кімнату на два тижні чи на місяць і там упорядковувати нотатки, потрібні для «Мага Віри». Він мав велике авто, в якому було багато книжок, списаних зошитів, рукописів Його творів. У більших містах відвідував книгарні, купував потрібні книги. І використані книги дарував студентам, бо не мав можливости їх возити з собою. Інколи Він залишав в будинку якоїсь родини, де гостював, книги, свої речі. І були випадки, коли все це пропадало. Через шість місяців повернеться до будинку знайомих, а в ньому вже живуть інші, чужі люди. А ті, що жили тут раніше, будинок продали і виїхали в невідомому напрямку. З гіркотою в душі Він переживав такі хвилини і їхав далі.

Він працює над «Мага Вірою», готує «Порів­няльний санскритсько-англійсько-український словник». Окремі фрагменти з цього словника, починаючи з серпня 1969 року, помішує на сторінках «Самобутньої України».

Хоч РУНВіра ще в стадії організаційного ста­новлення, українці Діаспори починають вважати її третьою силою, і про це зазначено в газеті «Українське життя» (28 вересня 1969, Чикаго), в якій читаємо, що окрім греко-католицької церкви і греко-православної «твориться нова українська віра. Ніхто не може в Америці її заборонити, але треба, щоб у містах Силенкияни не обдурювали людей, кажучи, що віра в Дажбога рідна, а віра в Господа Саваота, Бога Юдейського, чужа». Якщо українці прийняли юдейо-християнізм грецької чи римської інтер­претації, то Саваот, мовляв, вже став для них ріднішим, ніж Дажбог.

Силенко своїх вірних навчає: «Називайте чужу матір рідною хоч і щодня. Вона рідною не буде, тільки рідне є рідне». Силенкова логіка така сильна і переконлива, що люди йому беззастережно вірять. Він не тільки майстер слова, а й знавець людської душі. Уміє поводитися так, що люди Його люблять і вірять Йому.

Наприклад, від інших діячів можна почути такі слова: «Якби знаття, що буде добре, то можна б щось робити. Є різні думки, і тяжко визначити, котра з них добра, а котра з них ні. Це можна зробити так, а можна й інакше. Робімо, може, з того щось вийде, де наше не пропадало. Як не збайдужіємо, то, може, щось зробимо. У всіх у нас багато приватних справ, так що для української справи часу мало залишається».

У Силенка таких понять немає. Він беззастережно вірить у те, що говорить, і своєю вірою запалює інших. Усім дає приклад відваги, точности, діловитости. Наприклад, Він не каже: поїдемо до Вашингтону, якщо матимемо можливість, і, може, там покладемо квіти біля пам’ятника Тарасові Шевченкові. Він промовляє: «Побратими і посестри, 8 березня ми всі їдемо у Вашингтон. їде з нами молодь, студенти, це буде історична подія! Вірні Рідної Української Національної Віри складуть Великому Поетові квіти своєї любови».

8 березня 70 року з Ню-Йорка, Пенсильванії, Каннектикату їдуть автами рідновіри до Вашингтона.

Молодь Оріяни, студенти Ярослав Свириденко, Михайло Юречко, Тарас Чубенко, Богдан Черниченко, Галя Черепаха та інші, вірні РУНВіри з Ню-Арку, Петерсона, Бріджпорта слухають Слово Учителя Лева Силенка, яке надруковане у «Само­бутній Україні» за березень 70 року.

27. «Гість з Храму Предків»

Русь, будись! Не лякайсь мого ходу, 

Я — твій син, твоя крапля крови, 

Вольна іскра невольного роду, 

Вольні мислі твоєї глави!

(«Гість з Храму Предків»)

4 квітня 70 року о 6-й годині вечора Силенко промовляє у залі «Леви» (2353 Вест Чикаго Авеню). Він виступає як офіційний Голова Громад РУНВіри, які вже зареєстровані в Америці. У повідомленні не зазначено теми промови, тільки подано: «Промов­ляє Основоположник РУНВіри». Його прізвище широко відоме українцям Чикаго, які завжди люблять прийти й послухати палкого промовця, про якого подаються вістки в газетах Діаспори.

Після Доповіді Силенко отримує багато листів. В одному з них д-р І. Білоскурський написав: «Пане Силенко, Ви з такою наполегливістю у доповідях і в часописах доводите, цю давні мешканці українських земель у своїх мандрівках зайшли до Індії, Месопо­тамії, Ірану, країн Середземного моря та накинули тим народам свою культуру.

Якщо Ви дійсно зумієте переконати світ про правдивість Вашої теорії, то це станеться зворотним пунктом у навчанні Стародавньої історії Світу. Не обвинувачуйте наших істориків, науковців, а заставте їх, щоб вони провірили подані Вами факти та засвідчили їх правдивість доказами для підкріплення Вашої оріянської теорії» (27 квітня 70 року, Чикаго).

У квітневому числі «Самобутньої України» за 1970 рік читаємо, що 14—15 лютого у Пенсильванії (Нортгемптон) відбувся Другий з’їзд керівників відділами Головного Столу ОСІДУ РУНВіри. На цьому з’їзді проф. А. Білецький започаткував складання присяги, зміст якої такий:

Щоб моя земля була моєю, 

щоб мій народ був мій, 

щоб моя Вітчизна була моєю, 

щоб мій рід був мій, щоб історія моїх Предків була моєю, 

щоб моя воля, моя мудрість, моя віра, моє минуле, сучасне і майбутнє були моїми, 

я, А. Білецький, відходжу від світоглядового і релігійного чужовір’я і 

приходжу до Рідної Української Національної Віри, утвердже­ної в науці Учителя Лева Силенка.

З вірою в Дажбога, який є субстанцією фізичного і метафізичного починання народу Українського, я кланяюся Рідному стягові і цілую землю Предків моїх.

Обряд складання присяги ознаменовувався урочистістю. На столі лежав прапор синьо-жовтий, стояла чаша з водою, привезеною з Дніпра. У мідяній посудині була земля, привезена з Трипілля. Посередині стояло Трисуття (Знамено Дажбоже), біля якого горіла свіча.

Першими, хто склали присягу, були А. Білецький, М. Лозовий, О. Юречко, А. Коверна, Б. Свириденко, Г. Черепаха, М. Павлонь, М. Носаль, Б. Чубенко та інші. Були прислані вітальні телеграми з Лос-Анжелеса, Монреаля, Денвера, Торонта, Філадельфії, Рочестера та інших міст Канади та Америки. Короткі інформації про це подані в «Самобутній Україні» за квітень 70 року.

* * *

Сталося те, що не передбачав передбачливий Силенко. Він всюди і постійно пише й говорить, що РУН Віра монотеїстична, душпастири греко-католицьких і греко-православних церков з амвонів речуть, що Силенко кличе людей до багатобожжя, тобто поганізму. А багатобожжя принижує українців, які, мовляв, повертаються тисячу років назад і починають, як дикі племена в джунглях Бразилії, «бити поклони перед різними божками — ідолами Хорсом, Стрибогом, Перуном, Сварогом». І, очевидно, це впливає на мирян. Люди не мають правдивих інформацій про монотеїстичне вчення Рідного Пророка Лева Силенка.

Газета «Свобода» (Ню-Джерсі, США), найбільш поширений щоденник, ніби на догоду священикам, 15 липня 70 року повідомляє, що в Силенкових виданнях (в журналі «Рідна Віра» і в «Самобутній Україні») «проповідується відвернення українців від сучасних українських християнських церков усіх віровизнань і навернення їх до РУНВіри з визнанням поганських Стрибога, Дажбога та інших».

Отже, щоб у людей викликати нехіть до РУНВіри, треба їм давати неправильні інформації, змішувати монотеїстичну РУНВіру з міфологією та її числен­ними богами.

Керівник канцелярії ОСІДУ РУНВіри Мирослав Марків є діячем в Українському Народному Союзі, який видає газету «Свобода». І «Свобода» змушена була 18 серпня 1970 року повідомити, що «вірні РУНВіри не визнають поганських богів, тобто не є визнавцями багатобожжя, а є на основі монотеїстич­ного вчення Учителя Лева Силенка сповідниками РУНВіри — віри в Єдиного Бога (Дателя Буття), Дажбога нашого».

Свідомі українці знають, що РУНВіра не міфо­логія. У ній немає багатобожжя, і йдуть до Духовного Учителя Лева Силенка, складають пожертви на придбання земельного простору Оріяна.

Відомий у Голлівуді бандурист відважується до «Самобутньої України» (червень 1970 року) написати: «Я колись виконував секретарські обов’яз­ки в Міністерстві Народної Освіти з часів новітньої козацько-гетьманської держави, складаю якнайсердечніші гратуляції Левові Силенкові за його величезної ваги працю» (Василь Ємець, Голлівуд, 6. 03. 1970). З Лос-Анжелеса Ганя (Веданта) Кулевич написала листа, що в неї є малий синок і щойно народилася донечка. І вона визнає Силенкову віру в Дажбога. Хоче доню освятити за обрядом РУНВіри.

У Лос-Анжелесі уже була Громада вірних РУНВіри «Скитія». Лев Силенко мав бути у Сан-Франциско і у Фінікс (Арізона), де побратим І. Кисіль організував Громаду вірних РУНВіри. По дорозі Лев Силенко заїхав до Лос-Анжелеса.

15 листопада 1970 р. Він за обрядом РУНВіри освятив новонароджену дитину, давши їй ім’я Зоряна. Святинним татом був Олег Кармелюк, а святинною мамою — З. Діденко (дочка поета Івана Діденка). Мати Веданта і батько Генрі мали велике коло приятелів і знайомих. На освяченні були присутніми близько 100 осіб. Всі, зворушені світлим Обрядом, відчули, що між українцями постає Рідна Українська Національна Віра. У газеті «Вільний світ» (1 березня 1971, Вінніпег) є повідомлення про цю врочисту подію. Про перше в історії освячення дитини за обрядом РУНВіри читаємо в «Самобутній Україні» (ч. 24, 70 р., ч. 25, 71 р.).

У той час ще не було побудованої Святині РУНВіри, і тому освячення здійснювалося в помешканнях вірних РУНВіри. У Денвері 21 листопада 70 року Дажбожого за обрядом Рідної Української Національної Віри здійснене освячення єдиної доньки родини І. і Г. Івахів. Батьки дали їй ім’я Квіта. Святинною мамою була О. Тарасюк, а святинним татом С. Майгутяк. (Перше освячення в Соборному Храмі Святині Матері України було здійснене 19 серпня 90 року. Був освячений однорічний синок родини Л. і С. Гулаків. Родичі дали йому ім’я Світовид. У християн є хрещена мати, у вірних РУНВіри є святинна мати. Святинна мати Г. Лозова і святинний тато Я, Свириденко під час освячення дитини дали обітницю, що освячений син Лади і Святослава Гулаків є їхнім святинним сином). Здійснюється освячення дітей в рунвірі на основі Священної Книги Обрядів, яка є в кожній Громаді вірних РУНВіри.

Щоб зріднити усіх вірних РУНВіри в Канаді і Америці, був величаво оформлений квиток члена ОСІДУ, У ньому є фотографія визнавця РУНВіри, золота печатка, подані Заповіді, Молитви і мали б щороку наклеюватися марки, що означало б сплату членських внесків.

Лев Силенко вважає, що українські церкви є копією церков грецьких і латинських. Українці не мають української християнської церкви, в якій би по-українському інтерпретувалася «Євангелія» і яка б мала організаційне оформлення суто українське. Та й партії українські збудовані за зразком тих партій, які є на Заході Європи або в Московитії.

Він, Силенко, прагне, щоб ним засноване ОСІДУ РУНВіри (Об’єднання Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри) було збудоване за зовсім новими принципами.

Ті, які хотіли впровадити в організаційне життя РУНВіри партійні принципи, почули від Силенка пояснення: «РУНВіра не партія, РУНВіра — релігія. Хто визнає РУНВіру, єднається в її Громади, а хто ні — хай іде туди, де йому мило. У РУНВірі будуть священнослужителі, які отримають від мене благословення. На зборах громади вони не будуть вибиратися і не будуть на зборах звільнятися». Шляхетні українці відчули, що життя вірних РУНВіри будується на авторитеті Духовного Учителя, Засновника РУНВіри.

У 1969 році у Вінніпезі Лев Силенко видав книжку під назвою «Мага Врата» (друга назва «Гість з Храму Предків») накладом 3000 примірників. У кінці книжки подав прізвища фундаторів видання.

Цікавий і оригінальний спосіб написання цієї надзвичайної пісні — духовно-історичної оповіді. Коли я запитала, як був написаний твір «Мага Врата» («Гість з Храму Предків»), Він (Силенко), між іншим, сказав: «Обставини життя були такі, що майже десять літ їздив автом по дорогах Канади, Америки. Автошляхи рівні, широкі. їдучи неозори­ми пшеничними полями Канади, які зливалися з небозводом, мені здавалося, що я в Україні. Душа линула в рідну небесну блакить. Я в Царстві Духа Предків зустрічався з Трипільцями. Складав чолом царю Кию. Вітався з Святославом і його вошами. Предки в моїй уяві стояли живі, красиві. І я між ними, як рідний з рідними.

І дивне осявання приходило до мене. Окрилювало моє серце, і я, їдучи автом, пристрасно співав. Одну строфу декілька разів проспівавши, зупиняв авто при дорозі, записував і їхав далі. Дорога (Вінніпег— Міннеаполіс—Клівленд—Ню-Йорк) довга. Строфи родилися за строфами. Стільки строф, скільки й було автових зупинок. І так появилася пісня «Гість з Храму Предків» ».

Отже, як тут згадує Автор «Гостя», Він, ідучи автострадами Канади й Америки своїм автом, старався, щоб і в дорозі був Його час продуктивно використаний: при швидкості 120 км на годину складав гимн, присвячений Стародавній Оріяні-Україні.

Коли у друкарні газети «Канадійський фармер» вже була видана «Мага Врата», Йому сказали, щоб Він, оплачуючи видання, заплатив і податок.

Лев Силенко пішов у Вінніпезі до Департаменту національного оподаткування, показав містеру Джану А. Каунту, менеджерові, щойно видану книжку. І тут же отримав (це було 21 квітня 1970 р.) документ, що цю книгу та інші твори Лева Силенка Канадійський уряд звільняє від оподаткування (тут подаються факти на основі документів, які знаходяться в Архіві при Соборному Храмі Святині Матері України).

У вступному слові до «Мага Врата» А. Білецький (професор Каннектикатського університету, США) написав: «Лев Силенко нікого не повторює, і Він лишиться в історії ніким не повторений».

«Мага Врата» — такого голосу, голосу відваги, бадьорости й оптимістичного погляду в майбутнє вже давно не чула (якщо взагалі чула!) наша еміграція і наші українські читачі взагалі». (Д-р Юліян Мовчан, «Канадійський фармер», 15 серпня 1970).

«Гість з Храму Предків» написаний більше, ніж 35 років тому. Це був час, коли в Україні проходило тотальне омосковщення українців, очолене політруками і попами. І душа «Гостя з Храму Предків» хоч і перебувала за океаном, страждала стражданням гнобленого народу. Висловлювала почування без­страшно, священнодійно. Відчутна суворість, без­посередність, добротливість».

Коли я запитала: «Ви поет?», Він відповів: «Гість з Храму Предків говорить до всіх і до нікого. Не шукайте в Ньому поета, прозаїка. Пізнайте у Ньому себе, своїх людей, своє Минуле, щоб ви могли збагатитись вірою в себе і успішно йти в Майбутнє».

28. У Силенковій вірі в Дажбога немає ідолопоклонства

У католицьких українських парафіях у Чикаго єпископ Габро запроваджує латинізацію, відкидає старий календар і нав’язує парафіянам календар римської церкви. Католики, обороняючи старий календар, видають альманахи «За патріархат» і «Миряни», у яких за травень і за листопад 1967 року обурюються, що церкви, за їхні гроші побудовані, є власністю Риму. Митрополит Синишин і єпископ Габро на парафіян дивляться як на своїх підданих невільників, а на церкву — як на свою власність, запроваджують англійщину, із церкви витісняють українську мову,

Монашка Бенігна у школі в Чикаго ударила по обличчю дівчинку Оксанку. Родина Івана і Параскеви Дуличів заявили, що їх синів Володимира і Богдана покарано десятиденним карцером за те, що вони святкували Великдень не за латинським обрядом. Діти схудли, сидячи в церковному карцері.

Де шукати порятунок: іти до православних чи під патронат Духовного Учителя Лева Силенка? У газеті «Українське життя» за 15 листопада 1970 року написано, що існує серйозна небезпека, яка може довести роздор до краю. Та справжні католики не порвуть з Ватиканом, приєднавшись до православія. «їм, думаємо, ближче під патронат Лева Силенка, тим паче, що його громада є тут, у Чикаго, під боком». «Канадійський фармер» зазначує: «Виходить, що Рідна Українська Націо­нальна Віра появилась внаслідок «розсвареного українського духовенства». Якщо б ця нова Рідна Українська Національна Віра зуміла з’єднати українців в один міцний моноліт, то це була б добра віра».

Силенко не може усіх прийняти, приміщення немає, Священні Години відбуваються у помешкан­нях. Ті інтелігенти (католики і греко-православні), які в душі високо цінують Силенка, стараються помогти Йому, жертвуючи двісті чи п’ятсот доларів, і в цей же час кажуть: «Даю при умові, що це буде великою тайною, бо мій зять католик. Я не хочу, щоб в родині на ґрунті віри була сварка. Зрозумійте мене».

У травні 71 року Силенко привіз з Ню-Джерсі-(США) «Верітайпер» (друкарську машину) до Вінніпега. У червні 71 року «Самобутня Україна» почала виходити добрим друком. («Верітайпер» — новий на той час винахід, який був предвісником сучасного комп’ютера. Треба пройти спеціальні курси, щоб його опанувати. Силенко просидів над ним два дні і самотужки засвоїв техніку. До 1994 року «Самобутня Україна» виходила на цьому „Веритайпері”).

Примірники «Самобутньої України» ширять під церквами католики, і, як видно, це залякує латинізатора — єпископа Габра, який особливо відзначився в ширенні дезінформації про РуНВіру.

У «Самобутній Україні» (№ 61 за грудень 1972 року) поміщений фрагмент з «Порівняльного санскритсько-англійсько-украінського словника», копію якого Силенко послав до Індії. Професор А. Тагор (син славетного Рабіндраната Тагора) на словнику 18 серпня 1971 року по-англійському написав, що словник «є надзвичайно цікавим зразком в культурі міжмовного зв’язку».

Замість того, щоб заглибитися в цікаві мовні, філософські, історичні твердження такої феноменаль­ної людини, як Лев Силенко, архиєреї грецького і латинського християнізму при кожній нагоді стараються знеславити Його ім’я.

Наприклад, журнал-місячник «Українське право­славне слово», орган православної консисторії (Бамбрук, Ню-Джерсі) за травень 71 року пише, що у газеті «Свобода» за 27 лютого 1971 року поміщене вітання: «Громада вірних РУНВіри в Ню-Йорку вітає з Новим роком першого березня усіх українців Рідної Української Національної Віри, утвердженої в науці Учителя Лева Силенка».

Митрополит Мстислав зазначує, що «прикро вражає титулування Лева Силенка Учителем з великої літери. Учителем назвав сам себе Господь Ісус Христос («Євангелія» від Марка 14, 14). Інколи називали апостоли Ісуса «Господь». Коли ж визнавці РУНВіри титулують Силенка з великої літери, це боляче ріже серце. Чи не належало б послідовникам Силенкового вчення мати більше пошани до інакше-віруючих». І далі митрополит Мстислав запитує: «Чи РУНВіра визнає людські жертви та чи практикують у наші дні?»

Силенкияни відповіли: «Християни принесли в жертву Ісусові Христові у часи Середньовіччя мільйони невинних людей. Горіли живцем на вогнищах учений Бруно, син Чехії Іван Гус. Митропо­лите Мстиславе, старійте спокійно, силенкиянам ви не потрібні, і вони вас не принесуть в жертву на славу РУН Віри».

«Католицьке братство, очолене митрополичим радником о. Павлом Джулинським, о. Іваном Кротецем та А. Гаєцьким, головою, осуджує публічне пропагування поганського ідолопоклонства в українській громаді», — повідомляє газета «Свобода» за 24 березня 72 року.

Силенкияни не забарилися з відповіддю, повідомивши в «Самобутній Україні» за квітень 72 року, що поганське ідолопоклонство є в католицькій церкві, бо грецьке слово «ікона» означає «ідол» (образ), і до цих ідолів розмальованих католики б’ють поклони. «У Силенковій вірі в Єдиносущого Господа Дажбога немає ідоло­поклонства. Дажбог — Святий Дух України-Руси, Дажбог — Любов, Милосердя, Світло. Хіба Святий Дух, Любов, Милосердя, Світло мають образ, стать?»

«Коли з метою очорнення осуджуєте українську віру в Єдиносущого Господа Дажбога, тоді Ви є християнськими антихристами. Ви відійшли від Ісуса Христа, який Вас навчає: любіть ворогів своїх, підставляйте ліву щоку, коли вас б’ють у праву, віддайте спідню сорочину, як у Вас забрали кожушину. Чому Ви, отці Джулинський і Кротець, так немилосердно ставитеся до віри Христової?»

У «Церковному віснику» Української Католицької Церкви (19 березня 1972 року) голоситься, що треба «остерегти українську спільноту перед новопоганськими тенденціями, що нуртуються серед нашої спільноти, осудити всяку пропаганду примітивного ірраціонального поганства та ідоло-поклонних практик силенкиянства».

Одним словом, усюди відчутний переляк — до українців прийшов рідний Пророк Лев Силенко, і христолюбці хотіли б його розп’ясти, так як Ісуса, до якого вони б’ють поклони.

До Монреаля завітали прєдставітєлі СРСР, в Оттаві «знайомилися» з життям українців, і почули дзвін, та не знали, де він. Тому в «Літературній Україні» за 31 березня 1972 року написали, що в Канаді є «створена нова православна секта «РУНВєра», яка заперечує існування Ісуса Христа, але визнає надприродні сили. Усе це висувається як доведення високої демократизації суспільства». Ось такими інформаціями (насправді дезінформаціями) годує цензурована Москвою «Літературна Україна» своїх заляканих читачів.

Злі сили бояться сил добра. І вони намагаються Силенкову віру в Дажбога знеславлювати, не перебираючи жодними засобами. Ці злі сили живуть в душі українця-раба інтелігента, селянина чи робітника. Злі сили тримають раба в рабстві.

Так як не можна сховати від людей Сонця, так не можна сховати від людей Святого Вчення, яке дарує рідному Народові і Людству світла могутня Душа Лева Силенка. І так, як за життя великих Духовних Реформаторів тільки малій кількості людей були зрозумілі Вчення Заратустри, Конфуція, Будди, так і сьогодні тільки небагатьом зрозуміле Силенкове Святе Вчення — Майбутнє України-Руси.

29. «Лев Силенко розбудив приспані уми»

У газеті «Канадійський фармер» щотижня, починаючи від 68 року (впродовж чотирьох років), друкуються уривки з твору Лева Силенка «Праісторична Україна». Видавець цієї газети пан Доячик (чех) сказав редакторові, що отець П. Кушнір, Голова Комітету Українців Канади, вимагає стримати друк «Праісто­ричної України». Бо в ній трактується історія не так, як у всіх католицьких книжках з історії України, і Це призводить до «непотрібних дискусій між католи­ками ».

Силенко на основі історично-археологічних тверджень доводить, що історія Оріяни (Скитії-Антії-Руси) давніша за історію Юдеї, Греції, Риму. Трипільська цивілізація і культура були в розквіті ще перед біблійним оповіданням про сотворення світу. Силенко пише, що ми старші, як Авраам, Сара, Ісаак. І стверджує це фактами з археології Сумерії, Гіттітії.

Очевидно, архиєреїв такі твердження тривожать, бо парафіяни їх запитують: хіба справді ми походимо від Авраама? Чи то правильно померлих українців за юдейським обрядом відправляти в Ізраель на лоно Авраама?

Видавець Доячик дає розпорядження стримати щотижневе поміщення в газеті «Праісторичної України ». Редактор йому показує гору листів і каже, що Силенкова «Праісторична Україна» збільшує тираж газети.

Станиця Громади вірних РУНВіри в Чикаго по радіо і в листівках, які всюди розкидаються, повідомляє, що в неділю 7 листопада 71 року в залі Українського Народного Союзу промовляє Учитель Лев Силенко, Засновник РУНВіри. Цього разу, так як і завше, у залі було багато слухачів, пере­важно інтелігенція. Лев Силенко після двогодин­ної доповіді півтори години відповідав на числен­ні запитання.

Український Народний Союз (на Норт Вестен Авеню, Чикаго) переважно очолений католиками. Але один з адміністраторів УНС був прихильником Силенкової віри в Дажбога. І тому сприяв, щоб Силенко мав Доповідь у залі УНС. Силенко пообіцяв говорити тільки на історичні теми, обминаючи релігійні (постання РУНВіри й юдейо-християнізму).

У залі було близько 50 осіб, які належали до Громади вірних РУНВіри, а всі інші — католики, греко-православні, євангелісти, баптисти (останні майже всі відійшли від справ українських і живуть тільки духом юдейо-християнізму).

«Канадійський фармер» був куплений видавцями газети «Український голос». І чех Доячик перестав бути видавцем. Що ж сталося?

М. Шкавридько, редактор «Канадійського фармера», захопився Силенковою вірою в Дажбога, але боїться про це відкрито заявити. А Силенкові сказав, що «таємно хоче ввійти до проводу РУНВіри». Він напросився бути присутнім на зібранні проводу ОСІДУ РУНВіри в Бріджпорті.

Учитель Силенко оповідав про організаційні справи ОСІДУ. Опісля Шкавридько сказав, що він ще є католиком, і просив би, щоб про його присутність на засіданні керівників ОСІДУ не згадувалось у «Самобутній Україні». На другий день Силенкові було довірочно повідомлено, що Шкавридько присутніх «намовляв проти Силенка».

М. Шкавридько почав згодом видавати на циклостилі невеликого формату журнальчик «Нові скрижалі». Він, як і його приятель масон І. Вац, має ту саму мету: всюди і при кожній нагоді розшукувати адреси сповідників Силенкової віри в Дажбога і їм розсилати різні фабрикації, наклепи на Силенка з метою людей настроїти проти Засновника РУНВіри.

Шкавридько, прибувши до Чикаго, ухитрився дістати у І. Барана адресатник передплатників «Самобутньої України». А І. Баран випросив цей адресатник у М. Марківа, посилаючись на те, що він є членом Правління Громади вірних РУНВіри в Чикаго. Шкавридько, маючи адреси, видав на 8 сторінок рудого паперу пасквіль на Силенка. В «Нових скрижалях» написав таке: «Силенко справді не є Силенком, а С. Кобзеєвим» (прізвище Кобзеєв придумав Шкавридько і приписав Силенкові, щоб так викликати недовір’я до Учителя). Далі читаємо, що «цей Кобзеєв є ворогом РУНВіри (Рідної Віри), бо він не згадує у своїх писаннях Г. Сковороду, який є внуком Дажбожим».

Очевидно, люди, не ознайомлені з творчістю Г. Сковороди, вірять, що цей філософ проповідував віру в Дажбога, а «Силенко Сковороду відкидає, отже, Він проти Рідної Віри».

Протоєрей С. Кензірявий-Пастухов у журналі «Церква і життя» (ч. 1) намагається перекручувати Силенкові думки, спотворюючи речення, щоб потім їх піддавати критиці, мовляв, так пише Силенко. І цю писанину Шкавридько копіює і розсилає на адреси читачів «Самобутньої України».

Головний редактор «Канадійського фармера» Петро Пігічин розіслав своїм читачам звернення, в якому пише, що Шкавридько наніс йому тяжку кривду. Сталося так, що Пігічин запросив Шкавридька до співпраці і, як прихильник гетмана Скоропадського, надрукував прихильну статтю про гетмана, критикуючи в цій же статті Симона Петлюру. Комітет Українців Канади звернувся до видавця газети Доячика, щоб редактор «Канадій­ського фармера» Пігічин вибачився за кривду, нанесену імені Петлюри. Шкавридько намовив Пігічина оголосити страйк — не йти на роботу.

Пігічин сидить дома і страйкує. А Шкавридько на наступний день прийшов до редакції і... сів на крісло Пігічина. Доячик питає Шкавридька, чи він може це число якось зліпити і видати, бо ж передплатники чекають на газету. Шкавридько зліпив... і видав газету. І так став головним редак­тором «Канадійського фармера».

Пігічин залишив Вінніпег і поїхав до Ванкувера. У листах до приятелів писав, що «такої моральної ницості, як діяння Шкавридька, між українцями рідко де можна зустріти».

Відомий бандерівський діяч Роман Драган (Ярослав Оріон) написав 3.09.72 року листа до М. Шкавридька у Вінніпег. У листі Драган пише: «Пане М. Шкавридько, ви теж, заразившись від Силенка, загорілись до відродження українського духу. Дивно тільки, що, натхнені неповторним Силенком, Ви бажаєте Його знищити і тому здержали друк Його «Праісторичної України» в «Канадійському фармері». Адже немає сумніву, що це Силенкова МАГА ВІРА показала Вам, і другим, і мені дорогу до сходу Сонця. Ви у своїх «Нових скрижалях» маєте багато коників, про які мені соромно писати. Ви зі садистичною сатисфакцією дуже брутально і короткозоро закликаєте всіх до єдности, фабрикуючи очорнення Лева Силенка».

«Заслуга Силенка, який би Він не був, історична А Шаяна знаю особисто ще зі студентських часів. Він ніколи не додумався монотеїзувати нашу віру. Модерний світ вимагає монотеїзму, і це зробив, хоч поки цю дуже скромно, Силенко. Це не «поворот до віри наших Предків», як це Ви пропагуєте в своїх «Скрижалях», це крок вперед до майбутнього. Предки — це тільки наші корені. Від наших Предків треба вибирати тільки те, що найкраще. Копію цього мого листа посилаю теж Силенкові» (оригінал цього листа зберігається в Архіві на Оріяні).

Роман Драган у листі, датованому 11.07.72 і написаному до редакції «Самобутня Україна» в Чикаго з Сіднею (Австралія), написав, що «Юрій Лісовий (в Англії) поводиться як провокатор і людина дуже заздрісна. Писання Юрія Лісового викликає тільки сміх, коли Він робить напади на Силенка. Посилаю Вам статтю, яку я помістив у газеті «Вільна думка» (Австралія). Я перевів в останніх місяцях обґрунтовані пильні студії юдейо-християнізму. Роблю це натхнений Учителем Левом Силенком. І чую себе дуже щасливим, що бодай при кінці життя знайшов правильну дорогу. Привіт з’їздові ОСІДУ РУН Віри в Чикаго від станиці «Київ» з Сіднею. З вірою в Дажбога та з пошаною до всіх Вас на чолі з Левом Силенком, Роман Драґан (Ярослав Оріон) ».

В листі (22.12.81, Сідней) до рунтата Мирослава Лисенка Роман Драган (Оріон) пише: «Лев Силенко розбудив приспані уми. А це вже щось варте. Правда мусить побідити. Нам треба багато умів і дружної співпраці. Але Силенко до співпраці не надається, а ні до виміну думок. Все-таки від Силенка повіяло вітром по всьому світу, а наш народ із 1000-літньою традицією розворушити дуже важко».

Учителеві Силенкові М, Марків показав брошуру д-ра Р. Драгана (Я. Оріона), в якій, зокрема, написано: «Бог, збудований біблійною традицією, це чудак, якому немає місця в модерному світі. Єгова вродився в вулкані і починав свою кар’єру як кровожадний вампір. Біблія і її бог-вампір важкою колодою задержують поступ людства й не дозволяють дозрівати. Мойсей брехав, і Єгова брехав, бо такі вони подібні один до одного. І коли Мойсей — це месія жидівський, то не кращий месія, як показав себе Єгова, у тім Месіянізмі нема нічого людського. Біблійна правда — це брехня, Єгова — це не Бог, а Демон, Демон з двома обличчями».

«Єгова набрехав, але вірні поклонники вірять, що Він їх тільки випробовує. Біблійні історії не є навіть алегоріями, а перевертнями байочками, запозиченими в давніших народів. Вони смакують тільки дегенератам. Біблія не тільки неморальна, але вбиває всяку моральність» (Ярослав Оріон).

Учитель Силенко сказав Марківу: «Коли якесь плем’я вірить, що його богом є черепаха, і поклоняє­ться черепасі, говорить до неї молитви і просить у неї спасіння, не піднімаймо на глум такі релігійні почування. Плем’я, розвиваючись, само підніме рівень своїх богорозумінь. У людині закодований нахил до самовдосконалення».

Своїм вірним Учитель Силенко написав, що кожен Народ має право мати своє розуміння Бога. І ніхто не має права розуміння Бога, визначене в тій чи іншій вірі, ображати. Усяка образа, зневага релігійних переконань викликає у віруючих ненависть, гнів. Вірні РУНВіри терпеливо ставляться до різних понять Бога, існуючих у релігіях. РУНВіра — віра благородних почувань, понять, обрядів.

Учитель Силенко навчає, що між вірними РУНВіри не проповідується ненависть до інакше-віруючих. Він вважає, що ненависть між українцями різних конфесій виснажує українську душу, затьмарює їхній розум і відхиляє від справи національного самоутвердження. (Я. Оріон, прочи­тавши такі Силенкові твердження, написав у листі до М. Лисенка, що «Силенко до співпраці не надається»).

У «Самобутній Україні» Силенко постійно друкує матеріали, які планує впровадити у «Мага Віру»: «Різдво Світла Дажбожого» (цей термін створений Силенком і всебічно обґрунтований), поміщує «Великдень Світла Дажбожого», подаючи історію воскресіння у різних релігіях Європи і Азії, статті «Мудрість української волі», «Совість історичної науки», «Титули і їхня історія», і вже починає друкувати Молитви, Медитації, які ввійдуть у «Мага Віру».

17 листопада 72 року Юрій Лісовий (колишній діяч КПЗУ) власноручно написав листа до свого приятеля, визнавця РУНВіри А. Ляшенка (обоє живуть в Англії). А. Ляшенко переслав цього листа до редакції «Самобутньої України», принагідно зазначивши, що «Ю. Лісовий справді є католиком, тримає міцні зв’язки з Ватиканом, і в цей час він на доручення єпископа вторгається в Громади вірних РУНВіри і своїми листами розсварює людей, які визнали Силенкову віру в Дажбога».

Оглядаючи Архів, натрапила на лист Ю. Лісового. Він пише: «Друже Ляшенко, треба зважити це, що Силенко взявся за поважну справу. Хоче заложити Церкву нову. Біда в тому, що ніхто Силенка не знає раніше, як від 46 року з таборів в Німеччині. На це, щоб невідома людина бралася кермувати одною з найважніших організацій, не всі люди будуть годитися. Силенко блиснув перед людьми великим знанням праісторії, санскриту, але й тим, що Він перший завернув до віри в Єдиного Дажбога». Далі Лісовий, обороняючи папу римського, пише, що «Ватикан дає українським дітям науку, і ці діти, закінчивши гімназії в Римі, можуть вчитися в університетах. Але українці глупі люди, вважають Папу виразним ворогом і своїх дітей не посилають».

Галичани, такі як Ю. Лісовий, до наддніпрянця Силенка проявляли недовір’я, неприховану заздрість: як це могло статися, що Він (Силенко), між галичанами незнана людина, може створити таку «одну з найважніших організацій» і її очолити. «Регіональне мислення» Лісового не приносить йому честі. А те, що він у своїх писаннях пише, що є всюди «першим», створює про нього думку як про самозакоханого егоцентрика. Очевидно, Лісовий, Драган (Оріон), Шаян були земляками. Але пошани один до одного не виявляли. Силенко роками міг би бути їхнім сином, і було б дивно, коли б вони вважали Його своїм авторитетом.

30. Культ рабства не може бути релігією

У листах вірні РУНВіри запитують: «Чи правда, що Г. Сковорода критикував Євангелії, не був визнавцем віри Христової, а проповідував українську дохристиянську багатобожну віру?» Таких і подібних запитань багато, тому принагідно даю відповідь.

Український науковий Інститут Гарвардського університету видав двотомне видання творів Григорія Сковороди (Київ, 1994), до якого ввійшли головні твори письменника-філософа.

Сам факт цього видання покінчить фальшування і всякого роду неправильні інтерпретації творчості Сковороди. Читач відчує, хто такий Сковорода, без упереджених сковородинознавців.

Сковорода все своє життя обожнював «Біблію», як «слово Боже», хоч пробував критикувати її. І про це пишуть Михайло Грушевський («З історії релігійної думки на Україні»), Тарас Шевченко (Тарас Шевченко. Повна збірка творів в трьох томах, том II (Повісті), «Близнецы», Київ, 1949), д-р Д. Чижевський («Нариси з історії філософії на Україні», Ню-Йорк, 1991), Лев Силенко («Святе Вчення», Київ, 1995).

Г, Сковорода був і залишився правомірним християнином, рабом Ісуса. Своє рабство поет Сковорода яскраво висловлює, наприклад, у вірші «Пусть весь мир отбежит! Я буду в тебе жить, о Ісусе» (Песнь 7-я).

Славлячи Христа яко Бога свого, Сковорода не проявляє прихильности до архиєреїв церкви Христової. Деякі дослідники пишуть, що Сковорода був вороже наставлений до Христа і «Біблії». Та це не зовсім так.

Будучи на Заході Європи, Сковорода позна­йомився з книгою реформатора Ж. Кальвіна (1509 —1564) «Інституція», в якій засновник кальвінізму жорстоко осуджує попів, архиєреїв католицьких, і в цей же час показує свою беззастережну відданість вірі Христовій.

Як на той час, Кальвін проявив подиву гідну відвагу. Вважаючи себе правдивим християнином, він критикує догми і канони римо-католицької церкви, її ритуали, відважується по-своєму трактувати писання «Євангелій», висловлює недовір’я до євангельських слів «їжте — це тіло моє, пийте — це кров моя». Кальвін своїми міркуваннями, стриманими і обережними, викликає недовір’я до «Біблії». Вважає, що у церкві Христовій архиєреїв, попів не потрібно. (Секта Кальвіна не має попів, обов’язки священнослужителя виконує голова громади (пресвітер-старійшина), обраний із світських членів громади).

Добре було б Кальвіна перевидати у Києві, і тоді для українців були б краще зрозумілі погляди Григорія Сковороди. Вислови Сковороди про єреїв і архиєреїв тотожні з висловами діяча Реформації Кальвіна.

Філософ Сковорода проповідував між українцями культ юдейця — Бога Ісуса, як уже зазначувалось, не проявляючи пошани до попів. Сковорода, звертаючись до Христа, пише: «Смерть твоя — мне живот, Желчь твоя — сластей род, о Ісусе».

На думку деяких сковородинознавців, філософ так своєю творчістю «показав єдино можливий на той час шлях порятунку українського народу від загрози морального розкладу» («Філософія», Львів, 1995).

Очевидно, у свій час Сковорода був поступовим, проповідуючи духовність протестантизму, яка ширилася у країнах Європи. Дехто з дослідників бачить в Сковороді національного філософа, який наслідує і переспівує думки західних мислителів. І приписує йому те, чого в нього немає, те, у що він ніколи не вірив: проголошує його сповідником віри в Дажбога чи «лицарем священного героїзму, основаного на арійському світогляді». Сковороду треба бачити таким, який він є у своїх творах, в яких ніде не згадано про «арійську релігію», та й це суперечило б його поглядам.

Шевченко, як був хлопчиком, списував «Псалтир» і Сковороду, бо більше під руками нічого не мав. У «Кобзареві», згадуючи І. Котляревського, Марка Вовчка, Г. Квітку-Основ’яненка, М. Гоголя, Я. Кухаренка та інших відомих письменників і діячів, Шевченко нічого прихильного не сказав про Сковороду. Великий Шевченко Сковородині інтерпретації біблійних писань назвав «ідіотизмом», Сковороду «ідіотом», а його твори безтолковими. І про це читаємо у збірці творів Т. Шевченка в трьох томах (Київ, 1949, т. II, с. 340).

Великий Тарас Шевченко, як бачимо, не був захоплений Сковородою. Не був захоплений Сковородою історик М. Грушевський. Не є захоплений і Лев Силенко, про що зазначує у «Святому Вченні».

У часи Григорія Сковороди, як відомо, були в Україні письменники, які писали вірші, опові­дання народною мовою. Сковорода в основному писав суржиком, засмічуючи рідну мову словами грецькими, латинськими, польськими і так званими церковнослов’янськими. І цим ніби підкреслював свою грамотність перед «темними малоросами».

Маючи на увазі двотомне видання творів Григорія Сковороди (Київ, 1994), можна відчути благоговіння малороса перед великоросом, яке проявляє Сковорода.

В. Лєнін і його однопартійні більшовики після революції відчули опір клерикалів православної церкви. І тут був використаний Сковорода, якому «вождь пролєтаріата», як «слов’янському філософу-малоросу», дав наказ поставити пам’ятник — перший пам’ятник на території Московської імперії.

У Росії є християнська секта, відома під назвою «духобори» (вони зі злом борються при допомозі духа). І ця секта має свої громади в Канаді. У хатах духоборів є фотографії їхніх духовних Учителів: Льва Толстого, І. Верегіна і Григорія Сковороди, Л. Толстой, як і Г. Сковорода, виступав проти клерикалів і ними був осуджений.

Леся Українка писала: «Я не приймаю теорії Толстого і багатьох інших, ніби теперішнє християнство є аберацією, хоробою сеї релігії. Ні! В найдавніших пам’ятниках, в поділях апостоль­ських, в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердного квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві».

(Неприхильне ставлення Сковороди і Толстого до архиєреїв було широко використане большевицькою пропагандою).

Якщо Сковорода був благородною людиною з м’якою вдачею, то все ж проявів «священного героїзму» ні в його творах, ні в його поведінці немає. За свідченням дослідника життєпису Сковороди М. Ковалинського, письменник-філософ був боягузом, обминав село, в якому перебували гайдамаки — вірні сини України.

Хіба така поведінка «лицаря» є «священним героїзмом»? Домовитися з жінкою про час одруження, а коли молода прийшла у вінку і коровай весільний був уже спечений, і люди прийшли, щоб здійснити обряд вінчання, Сковорода відчинив вікно і втік... Знеславив молоду перед людьми.

Цей факт з біографії говорить про те, що Сковорода був людиною з душевним роздвоєнням. У своїх творах вчить милосердному ставленню до ближнього, а на ділі проявляє немилосердя до української жінки. Лев Силенко у «Святому Вченні» пише: «Світ мене ловив, але не спіймав» (Г. Ско­ворода). Любий Григорію Савичу, який світ тебе ловив? Якщо ловить світ зла, не тікай. З світом зла треба боротися. Якщо ловить світ добра, не тікай. Добрим словом, доброю дією треба збагачувати силу добра» (с. 247).

31. Отриманий офіційний дозвіл на будову Соборного Храму Святині Матері України

Починаючи з квітня 1971 року у «Самобутній Україні» друкуються уривки, підготовлені для «Мага Віри», а з січня 72 року повністю поміщені Дні з Мага Віри: «Світ і його тайни», «Людина і Безмежність», «ОСІДУ — сила українська», «Українська Духовна Революція», «Людина і її свідомість». І відтепер у кожному числі часопису йтимуть статті, які ввійдуть до Мага Віри.

Учитель Лев Силенко між вірними, які визнають його Вчення, користується великим авторитетом. І де є таїна цього? Суть в тому, що вчення Силенкове нове, організаційна структура, яку він творить, нова, будова Святині, яка є в плані, нова. Як має виглядати Святиня? В листах надходять різні поради. Добре Святиню мати у формі кола, і дах має бути зі скла, навколо Святині рів, наповнений водою. Такий проект прислав архітектор з Клівленду (Огайо). Інші кажуть, що Святиня має бути подібна на Церкву святої Софії у Києві. Надійшло багато різних проектів, пропозицій.

Лев Силенко думає: «Свята Софія в Києві — це убога копія святої Софії у Константинополі. А в Києві були ж Святині самобутні, поставлені київськими майстрами. Є тільки здогади про те, як вони виглядали ззовні і зсередини». (І про це читаємо в МАГА ВІРІ). Силенко сказав своїм вірним, що греко-католицькі і греко-православні церкви побудовані на зразок грецької церкви, принижують українську гідність. У Вінніпезі Він був очевидцем такої події. До української греко-православної церкви, яка стоїть на Мейн стріт, під’їхав автобус з Міннеаполісу (США).

З автобуса вийшли американські студенти, і всі зайшли до цієї церкви. Силенко, який в цей час йшов вулицею, також зайшов. І чує: професор (американець) каже студентам, що ось так виглядає грецька церква ззовні і зсередини. У середині є портретня (іконостас). Тут здійснюється літургія за грецькими догмами і канонами.

Незважаючи на те, що Силенко має переконання: грецька ортодоксія чужа для нас, українців, Він в душі відчув кривду. Як воно не є, але ж цю церкву побудовано за українські гроші, цей іконостас розмальовано українськими малярами, і ні одним словом професор-чужинець не згадав студентам, що ця церква має щось спільного з українцями. Отож українці пришиті, як латка, до грецької ортодоксії. Вони не мають українського розуміння віри Христової, українських догм і канонів. Вони — прибудівка грецької ортодоксії. Як це образливо, принизливо.

Лев Силенко йшов по Мейн стріт. Він обдумував, як має виглядати Соборний Храм Святині Матері України. На придбання земельного простору Оріяна було зібрано 12000 доларів. Сума ця порівнюючи мала, але є можливість у гарному місці купити 8 —10 акрів землі. Лев Силенко в основному сам обдумував, усе зважував, робив рішення і потім окремим листом розсилав заклики почати реалізацію цього рішення.

Першими, які започаткували збірку грошей, як уже зазначалося, були Мирослав Носаль, Божедар Чубенко, Оля Юречко. їх підтримали, складаючи в Дар: М. Чубенко — 1000 доларів, М. І. Лозовий — 1000 доларів, М Марків — 1000 доларів, П. Хім’як — 1000 доларів, А. Ляхин — 1000 доларів, А. Скляренко — 500 доларів. І надходили пожертви по 100, 200, 300 доларів. Так напочатку було зібрано 12000 доларів. Коли почалися обмірковування, де має бути куплений земельний простір для Оріяни, виникла незгода. Одні вважали, що треба купити біля Аллентавну (Пенсильванія). І переконували Учителя, що тут вже є будинок, де Він може спокійно жити і писати «Мага Віру». Учитель оглянув місцевість: приємний сосновий ліс, гарний струмок, чистенька дача. Є всі умови для творчости і спокійного життя. Та Він сказав: «Я не думаю про свої блага, купуючи землю для Оріяни. Вірним РУНВіри буде незручно сюди приїжджати. Велика відстань від міста. Та й автобусного сполучення немає. Оріяна має бути там, де є близько велике місто, густе поселення українців. І де є поважна університетська бібліотека. Я не можу жити, не будучи оточений книгами».

Побратими М. Марків, Б. Цапар, П. Грушівський та інші знайшли сімдесят миль від Чикаго мальовничу місцевість — стоять рядами відпочинкові дачі, ялини. І тут же велике озеро. Робиться наполегливе старання умовити Учителя, що треба саме цю землю купити.

Учитель відповів, що місцевість чарівна, але сюди можна доїжджати тільки автами, і то влітку, весною, восени. Зимою ця місцевість може бути покрита снігами. Недоцільно тут будувати Святиню, Централю ОСІДУ РУНВіри, та й пошта віддалена.

Відразу постало невдоволення, мовляв, Учителеві тяжко догодити. Його не можна вмовити. Він непохитний диктатор.

Силенкові було боляче все це чути, але Він знає: справи РУНВіри Він ставить понад своє життя і про свої особисті вигоди не думає, вони Йому не потрібні.

А. Став запросив Силенка до Філадельфії, де урочисто прийняв присягу приходу до РУНВіри. У Філадельфії дуже багато українців, і недалеко Балтимор та ряд інших міст, в яких є католицькі й православні Громади, культурні й політичні організації.

Місто Атлантик Ситі стоїть над океаном, це туристична місцевість — сюди прибувають люди з різних Штатів Америки.

За містом при головній дорозі була запропо­нована місцевість, яка з усіх сторін була забудована готелями, котеджами, ресторанами.

І був простір — десять акрів, рівний і гарний. Коштував він 20000 доларів. А. Став сказав Учителеві Силенкові, що позичить 8000. (12000 були в Кредитівці у Ню-Йорку). Учитель вирішив цю землю купити, бачачи, що тут може бути й Святиня РУНВіри, школа, і можна навіть поставити маленькі дачі для пенсіонерів, є зручний зв’язок автобусний.

Лев Силенко від’їхав до Вінніпега. Звідти потелефонував до М. Лозового, щоб Він виготовив чек на 12000 доларів і відвіз для А. Става та був присутній під час оформлення паперів купівлі землі.

Не мав можливостей М. Лозовий їхати і вважав, що чек можна переслати поштою.

Лев Силенко 3 серпня 71 року написав офіційного листа Ставові, зазначивши, що під час купівлі землі для Оріяни треба поставити на купчому документі прізвища мужів довір’я: Лева Силенка, Івана Става , Миколи Марківа, Івана М. Лозо­вого, Івана Свириденка, Всеволода Катречка, Адама Білецького, Івана Цапаря. І тільки дотримуючись такого порядку, чек на суму 12000 можна передати тій фірмі, яка оформлюватиме продаж землі.

А. Став, купуючи землю, оформив купчі папери зовсім не так, як написав Учитель Силенко в офіційному листі до нього.

Було вирішено: з Чикаго приїдуть М. Марків, М. Лисенко, з Ню-Йорка М. Лозовий, з Бріджпорта І. Свириденко, Б. Цапар з околиці Філадельфії та інші керівники ОСІДУ з’їдуться в Атлантик Ситі. І підуть до адвоката: в присутності А. Става під керівництвом Учителя Силенка правильно оформ­лять купчі документи.

А. Став перетягнув на свою сторону А. Білецького, В. Катречка і вирішив створити «свою РУНВіру», якій би належала ця куплена земля. Він переконав своїх «однодумців», що в Ню-Йорку, Аллентавні, Філадельфії рідновірів переманить на свою сторону. І люди, мовляв, покинуть Силенка, бо ж простір Оріяна тепер належить йому (Ставові).

У січні 72 року, як стало всім відомо, Іван Став, виконуючи невідомо чиї накази, зібрав біля себе групу своїх прибічників А. Білецького, С. Гринька (Сердюка), А. Ляхина, Т. Чубенка та інших і почав видавати на чотири сторінки часопис з голосною назвою «Голос Дажбожичів». Основна мета цієї газетки обплітковувати, оббріхувати Учителя Силенка. Наприклад, в ній написано, що «Силенко відійшов від РУНВіри, і тому геть Силенка! Єднаймося всі проти Силенка в Об’єднання Дажбожих синів і дочок України». І на чолі цих «синів і дочок» став І. Став.

(С. Гринько і І. Став видали шість чисел пасквіль­ного «Голосу Дажбожичів» і самоліквідувалися, бо ніхто їх не підтримав. Вірні РУНВіри зрозуміли, для чого і ким була створена ця групка, яка мала на меті знищити Силенка і РУНВіру).

Тут варто згадати таку подію, пов’язану з купівлею землі для Оріяни. І. Став пообіцяв А. Білецькому побудувати котедж над берегом Атлантики, і Білецький зрадив Силенка. І гурт цих людей, які організували змову проти Силенка з метою привласнити земельний простір Оріяна, з’їхались до хати П. Чубка біля Аллентавна. Туди приїхав з Клівленду Сердюк, з Вінніпега редактор Шкавридько, з Каннектикату А. Білецький, з Філадельфії І. Став. Вирішили вибрати між собою провідника.

Шкавридько сказав, що на головного «духовного провідника» він найкраще надається. І щоб доказати, що він з Силенком порвав зв’язки, пообіцяв на наступний тиждень не поміщати Силенкової «Праісторичної України» у «Канадійському фармері». (Газета «Канадійський фармер» мала такий формат, як «Літературна Україна», і щотижня на півсторінки подавала уривки з «Праісторичної України». В Архіві натрапили на цю газету за 25 жовтня 71 року, в ній зазначено, що друкується твір Силенка 172 тижні. І раптом, без жодного слова до читачів, друк був стриманий. З цього приводу Ярослав Оріон (Драган) написав обурливого листа з Австралії у Вінніпег до редактора Шкавридька, про який йшла мова в попередньому розділі).

Після Шкавридька взяв слово А. Білецький. Він сказав, що отримав титул рунтата від Учителя Силенка, і тому надається бути провідником, творячи опозицію проти Силенка.

Сердюк, вірний слуга Става, схопив Білецького за петельки піджака, сказав: «Ти єзуїт, я найкраще надаюсь на провідника РУНВіри».

Того ж вечора Білецький приїхав автом до рунтата М. Лозового в Ню-Йорк і розповів про все, що сталося, сказав, що Він з цими «підозрілими типами» нічого спільного не бажає мати і хоче повернутися до Силенка, просити в Учителя прощення. М. Лозовий звернувся до Учителя, щоб Він простив Білецькому і прийняв знову до ОСІДУ. І Силенко простив.

Перед цією змовою Силенко отримав листа, в якому було попередження, що коли його запросять на переговори в Аллентавн, то щоб Він не їхав, бо «типи», які туди з’їдуться, мають намір його «живим не випустити».

І далі в листі було таке: «Учителю Силенко, пишу цих кілька слів тільки до Вашого відома. Вас оточують люди низькі, зрадливі, заздрісні, але дуже амбітні. Хвороба амбіції засліплює їхній й без того мізерний глузд. І. Став мені говорив: «Та Силенко хай пише книги, Його діло писати і закликати, щоб люди жертвували гроші. Наша справа цими грішми розпоряджатись, бо ж Силенко нас призначив керманичами. Ми й будемо усіма керувати, і Силенком також».

Змова проти Силенка провалилася. Чому? На основі досліджень багатьох фактів з життя Силенка хочу ствердити, що ті, хто виступали проти Учителя, були дуже нещасливими. Були й такі, які розпускали чутки, що Силенко володіє якоюсь «магією» проти ворогів, і це допроваджувало змовників до невдач в їхніх підступних діях.

Учитель Силенко каже: «Той, хто невинну людину кривдить, стає покараним тією кривдою, яку він готував для іншого».

Богдан Цапар, Мирослав Марків, Мирослав Лозовий та інші, що непохитно визнають Силенкову віру в Дажбога, в ім’я справедливости передали Ваца і його «групу» в суд за незаконне привласнення громадської землі. І тут вилізло шило з мішка: А. Біленький написав 25 січня 72 року на бланці «Ортодокс Кетолік Чурч» (Греко-Католицька Церква) до адвокатів Містеда і Річвея (Вайленд, Ню-Джерсі), що І. Став, В. Катречко і А. Білецький є мужами довір’я купівлі землі Оріяна і що земельний простір Оріяна є власністю католицької церкви, з якою Силенко і його люди не мають нічого спільного. І цей лист Адам Білецький підписав, як архиєпископ ортодоксальної католицької церкви. (Цей документ знаходиться в Архіві Соборного Храму Святині Матері України).

Голова Ради мужів довір’я І. Цапар і секретар М. Лозовий написали І. Ставові, В. Катречкові і А. Білецькому листа, в якому зазначено, що вони (Став, Катречко, Білецький) не мають ніякого права землю, яка куплена за пожертви визнавців РУНВіри, передавати у власність католицької церкви з метою знищити РУНВіру. Ця справа була передана до американського суду.

Суд американський вирішив: всі законні права є по стороні Духовного Учителя Лева Силенка і тих, які визнають Його віровчення. І земельний простір Оріяна був відібраний у А. Става і його «групи».

Лев Силенко дав розпорядження Б. Цапареві, щоб він на основі судового рішення продав землю, повернув А. Ставові 8000 доларів, а 12000 поклав на рахунок Оріяни в Українську Кредитівку в Ню-Йорку.

Силенко зробив остаточне рішення, що земля має бути куплена на північ від Ню-Йорка, там, де є близько пошта, зупинка автобуса, і поблизу розташовані українські оселі: з них найбільша у Діаспорі «Союзівка», оселі Пласту, Наукового Товариства ім. Т. Шевченка і СуМу. І в цій місцевості постала нова оселя Оріяна.

При великому старанні М. Лозового Учитель Си­ленко вирішив купити земельний простір у Спрінг Глен при головній дорозі № 209. Є всі зручності, близько Ню-Йорк, добра дорога, ліс. Отже, можна вирубати ліс і почати будову Святині. Силенко проявив інтуїтивне передбачення: місцеве населення у Спрінг Глен може бути проти того, щоб у центрі Спрінг Глену (де має бути куплена земля для Оріяни) був цвинтар. Тому у адвоката, який був продавцем землі, була складена угода, що земля купується при умові, що на тому місці може бути й кладовище, і оподаль Святиня вірних РУНВіри. Майже рік відбувалися протести: місцеві люди у Спрінг Глен ходили по хатах і збирали підписи з метою, щоб не було дозволено на купленій землі мати цвинтар.

Учитель Силенко написав офіційного листа до міської управи, в якому зазначує, що це буде цвинтар локальний, на якому матимуть спочинок тільки ті, які належать до Святині РУНВіри.

Силенко написав також листа до адвоката, в якому повідомляє, що адвокат зобов’язаний дотриматися умов, а саме: на купленій землі може бути й цвинтар (Свяорпа — Святиня Оріянської Пам’яти).

Знову розгляд справи у місцевій управі. Локальна газета в Елленвіл друкує статті, в яких закликає громадськість проявити сердечність до вірних РУНВіри, бо ж коли їм даний дозвіл на будову Святині, то чому забороняється біля Святині мати кладовище? Адже в Америці у малі їх містах біля церков є й кладовища. Після тривалих зволікань вірні РУНВіри отримали офіційний дозвіл на будову Соборного Храму Святині Матері України і на право на Оріяні мати цвинтар.

32. Перший Собор ОСІДУ РУНВіри

Рідна Віра — це віра правдива,

І правдивий єдиний Дажбог.

Не просіть у юдейського дива

Всепрощень, нових чуд, перемог!

Дажбог — Совість і Мудрість народу, 

Незалежности символ святий! 

Він безсмертний Безсмертністю Роду, 

Завжди рідний і завжди живий!

(«Гість з Храму Предків»)

І в МАГА ВІРІ читаємо: у 972 році на березі священного Дніпра був підступним ворогом убитий світлий лицар народів Європи, хоробрий цар України-Руси Святослав. Над нашою землею появилися чорні хмари незгод, страждань.

Затужило наше небо. Засумувала квітуча земля. Князь Володимир зрадив віру свого батька Святослава; у рідному Києграді став на коліна перед зайдою — грецьким архиєреєм і започаткував на Київській Русі багатовікове духовне рабство.

Минуло рівно 1000 літ, і 10972 року Дажбожого на 1-му Соборі ОСІДУ РУНВіри в Чикаго Господом посланий рідний Пророк звістив, що в Європі немає європейської віри (Аллах і Саваот ознаменовують неєвропейські релігії).

Над Дніпром, де 6 тисяч літ тому почалася історія Духовности Індоєвропейських народів, тепер сходить сонце нової європейської релігії. Не випадково, що нова релігія народилася в душі потомка Трипіл­ля — вона названа Силенковою вірою в Дажбога, тобто Рідною Українською Національною Вірою (РУНВірою).

У Канаді й Америці діють 17 Громад вірних РУНВіри. Було повідомлено Правлінням Громад, що 5, 6 серпня 72 року в Чикаго відбудеться Перший З’їзд (Собор) Об’єднання Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри.

Почалася інтенсивна організаційна підготовка до Собору. Прибудуть близько 150 осіб з міст Канади і Америки, які репрезентуватимуть Громади вірних РУНВіри. Будуть гості, які захоплені Силенковим вченням.

На Собор прибули представники з Америки — з Ню-Йорка, Рочестера, Бріджпорта, Лос-Анжелеса, Денвера (Колорадо), Міннеаполіса, Клівленда, Сан-Дієго, Фінікса, Вайленда (Ню-Джерсі) і з Канади — з Торонта, Віндзора, Монреаля, Вінніпега та інших міст. Лев Силенко, Засновник ОСІДУ РУНВіри, зробив усе можливе, щоб на Соборі був зразковий порядок. Гості дивувалися, як все відбувається самоздисципліновано. З високою, шляхетною культурою. Собором керував Лев Силенко! Він, як добрий організатор і промовець, мав великий вплив на всіх присутніх. Він виголосив Доповідь «Українська духовна революція», текст якої повніс­тю поміщений у МАГА ВІРІ.

На Першому Соборі вірних РУНВіри був прочитаний офіційний лист-вітання від посадника (мера) міста Чикаго Річарда Делі, датований 31 липня 72 року, в якому зазначено, що йому приємно вітати Першу Світову Конвенцію Українців РУНВіри, яка відбувається 5 і 6 серпня 72 року в місті Чикаго.

На Соборі був присутніми обговорений і затверджений Статут Об’єднання Синів і Дочок України (ОСІДУ) Рідної Української Національної Віри, який став основою для всіх наступних Статутів ОСІДУ РУНВіри. Мирослав Лозовий був Головою Статутної Комісії.

На Соборі були одноголосно учасниками прийняті Закони духовного і організаційного життя вірних РУНВіри. У «Самобутній Україні» за липень—серпень поміщена фотографія частини учасників Першого Собору, які репрезентували Громади вірних РУНВіри. Між ними є Людмила Фенько, Богуслава Коверна, проф. Добролюб Могилин, Боголюб Свириденко і його дружина Світанна, Світанна Бабич, Роман Фенько, Богдан Цапар, Богдан Тарасюк, Мирослав Чумаченко і його дружина Софія, Мирослав Лозовий і його дружина Людмила, Мирослав Марків, Михайло Черненко, Мирослав Лисенко, д-р В. Запутович, М. Орлів, М. Мирош, П. Черняк, О. Микитин та інші. На Соборі були прочитані вітання, прислані від Громад РУНВіри з Німеччини, Англії, Австралії.

Треба згадати такі прізвища вірних РУНВіри: Петро Хім’як, Осип Білоус, Анна Білоус, Іван Павлюк, М. Оношко, Григорій Топчан, М. Яворський, М. Петрочук, В. Рубан, М. Рубан, інженер Богдан Смерека, Марія Булка, М. Грушецький, О. Лисенко, П. Грушецький, О. Даценко, І. Міненко, які брали активну участь у Соборі.

На Соборі були обрані Голови відділів ОСІДУ РУНВіри. Вони склали присягу вірности Учителеві Леву Силенку як Голові ОСІДУ РУНВіри.

Після Собору відбувся обід і ширше знайомство, адже більшість учасників цього представницького зібрання бачилися вперше. Тепер їх, українців, єднала Силенкова віра в Дажбога, віра світла, милосердна, правдива.

Присутні почували себе людьми вільними, були свідками великої історичної події — Нового Духовного Народження. Між вірними РУНВіри були ті українці, які відійшли від греко-католицизму, греко-православія, баптизму. Вони бачили, що вчора їх роз’єднували чужі віри. Сьогодні Рідна Віра (РУНВіра) їх зріднила.

У «Самобутній Україні» (чч. 66—72) поміщені матеріали, пов’язані з Першим Собором — є статті Д. Моталина, М. Марківа, М. Лозового, Л. Фенько, Б. Коверної, В. Кулевич, Є. Бабич та інших.

Хвилею в Діаспорі йшла блага вість — є рідне розуміння Бога Єдиносущого, об’явлене Пророком Дажбожим. Очевидно, після цього усі зали, в яких перед цим промовляв Лев Силенко на тему Стародавньої Історії України-Руси, були тепер для Нього зачинені. Вони якщо не безпосередньо, то посередньо контрольовані архиєреями греко-католицької і греко-ортодоксної релігії. І адмініст­ратор тієї чи іншої української установи, не маючи дозволу від пароха, не міг для Силенка надати приміщення для Доповіді.

Після Першого Собору ОСІДУ РУНВіри Лев Силенко повернувся до Вінніпега (Канада).

Жив Силенко у різних містах Канади, винаймаючи перевалено в українській родині маленьку кімнату на місяць чи два. Та з осені 69 року Він зупинився на довший час у Вінніпезі. Тут винаймає кімнату біля Манітобського університету. Повідомив деяким сповідникам РУНВіри в Канаді і США, що, працюючи над «Мага Вірою», відчув, що Йому не вистачає історичних джерел, і в бібліотеках їх важко знайти.

На подорож Йому було прислано 1200 амери­канських доларів. Пожертви приходили до Чикаго на адресу «Самобутньої України».

Силенко вирушає з науково-дослідницькою метою до Ірану, Іраку, Туреччини, Сирії, Криту, Греції, Англії. А потім до Індії.

33. Потягом з Мюнхена до Атен

Восени, на початку жовтня 1972 року, Силенко з Вінніпега прилетів літаком до Мюнхена. Тут відвідав приятелів, з якими перебував в ДП-таборі у Шлязгаймі, недалеко від Мюнхена. Побачив, що не лишилося й сліду з тих бараків. На їхньому місці зеленіє пшениця. Два кілометри оподаль є нові будинки. Силенко відвідав родину професора Василя Ващенка. (У Шлязгаймі у дерев’яному бараці у маленькій кімнатці жив Силенко, а через стіну професор В. Ващенко з донькою і сином, і тут же мешкав директор таборової гімназії професор Кашинський і малярка Иогансен з дочкою (вдова замученого в катівнях НКВД поета М. Иогансена).

Перебуваючи в таборі, Силенко часто відвідував головну бібліотеку в Мюнхені. Він, так як і всі мешканці табору, жив на утриманні ІРО (Між­народної Допомогової Організації), писав оповідання до газети «Свобода» та інших часописів. І тепер мав нагоду знову відвідати Мюнхенську бібліотеку.

У Мюнхені побачив, що є чимало українських людей, які не могли виїхати до Канади, США чи іншої країни з різних причин. Усі вони тепер на утриманні Німецької держави, яка ними добре опікується, як жертвами німецького фашизму.

З Шлязгайму Лев Силенко поїхав до Мюнхена. На головній залізничній станції купив квиток на потяг до Атен (Греція). Він міг би летіти літаком, але потягом трохи дешевше. Крім того, у Нього є велике хотіння всюди побувати і все побачити.

Потяг перетнув частину Австрії і в’їхав на територію Югославії. Силенко не відривав очей з вікна вагона: оглядав ландшафти, і людей, що працюють на полях. Коли потяг під’їхав ,\о Белграда, у вагон зайшли люди з червоними зірками на кашкетах. Перед тим Силенко мав дискусії з хорватами, які не приховували своєї ненависти до сербів.

Двоє військових забрали у Силенка канадійський паспорт і десь зникли. Усім паспорти вже повернули, а Йому ні. У Силенка промайнула думка: а може, відправлять під конвоєм у Москву, адже Він був свідком на процесі В. Кравченка в Парижі. Очевидно, тоді ще комп’ютерами не користувались, і потішало те, що Тіто не був у дружніх відносинах з СРСР.

Військовий повернув Силенкові паспорт, сказав: «Ви їдете до Атен і не маєте права виходити з потягу на території Югославії. Ваша віза транзитна». Силенко подякував. Ця заборона Його потішила.

Він глянув прощально на Белград, який не мав білого кольору, з вагона місто виглядало сіре, занедбане, непривітне.

На кордоні з Грецією ніхто нікого не перевіряв. Оглядаючи голі горби бідної грецької землі, Силенко думав: то там, то там є кущі якогось дерева. Видно, крейдяні гори. Віє якоюсь гнітючою пустельністю. Рідко де попри дорогу видніються бідненькі хатини, де-не-де пасуться вівці.

Уже 5 жовтня. У вагонах холодно: люди мерзнуть. Жодного опалення немає. 7 жовтня Лев Силенко прибув до Атен. Він уважно автом, трамваями, пішки оглядав Атени. Це порівнюючи мале місто, розташоване на горбах. У музеях столиці Греції Він побачив статуї богів Зевса, Аполлона, Діоніса та, багатьох інших міфічних богів і героїв. У кожного підкреслена красива будова людського тіла. Силенко відвідав грецьку Академію наук. Оглядав її ззовні і зсередини. На порівнюючи невеликому будинку Академії наук, але красиво оформленому, по боках на даху стоїть на повний зріст фігура богині Атени з шоломом на голові і з довгим списом у руці. Ніби ось-ось готова почати бій, обороняючи столицю Греції. Ліворуч тут же стоїть статуя Аполлона.

На східцях Академії Лев Силенко почав розмову з греком, професором Піндусом. Силенко каже: «Ви, греки, світочі грецької ортодоксії, чому не поскидаєте з Академії оцих ідолів — Атену і Аполлона, і не потопите у водах Егейського моря. Це ж поганські ідоли».

Грек трохи збентежено сказав: «Ви кажете, що Ви українець. Такого народу немає. Є русскіє. Ми в Києві хрестили варварів у 988 ро­ці. І варвари як варвари, статуї своїх богів попалили, порубали, кинули в Дніпро. І покло­нилися грецькій культурі, цивілізації. Грецька мова для них стала святою».

Лев Силенко вийняв з кишені грецькі гроші (драхми), на яких намальована голова Зевса. Сказав: «У Атенах я бачу так мало християнського. І церков немає. На вулицях продаються всюди більші і менші статуетки різних грецьких богів і богинь, і між ними маленькі скульптури юдейця Ісуса і його матері Марії. Виходить, що грецька ортодоксія вигідна для експорту».

Грек спитав, в якому готелі зупинився Силенко. Наш мандрівник махнув рукою і пішов геть: зникнув у метро. У Нього приспішено билося серце. У душі відчував кривду.

Уранці Він знову повернувся до Академії наук. Оглянув місце, де посаджені кілька кущиків і камінцями викладені вузенькі доріжки — так виглядала первісна Академія (садочок грека Академіуса).

Силенко оглянув щось подібне на підземелля — вимуруваний підвал. Це місце, де Сократ випив з чаші отруту. Потім оглянув Акрополіс, руїни Святинь, у яких греки поклонялися своїм богам, оглянув відкритий під небом театр, де показувались драми, трагедії грецьких драматургів.

Для українців, які не знають грецької мови, слово «трагедія» затаює в собі якусь містерію. А насправді воно в перекладі на українську мову означає «бекання баранів». Греки тягнули баранів під час свята Діоніса на заріз. Барани, мабуть, відчуваючи свою погибель, зчиняли трагедію.

У Атенах грекині ходять у чорному одінні, та й греки також. Видно, вони не люблять барвистих кольорів. Силенко думав: якби українці, як туристи, об’їхали простори Греції, побували у селах на їхніх святах, у їхніх хатах, вони б охолонули у своєму захопленні до «сонячної Геллади» і грецького православія. Не така вже вона «сонячна», як її розмальовують наші піїти чи архиєреї.

Йдучи вулицею Атен, Силенко зайшов до «Вівлії», тобто до книгарні (українці слово «вівлія» вимовляють як «біблія»). Є книжки — писання Арістотеля, Платона, є література про Демосфена, Діогена, на виставці — добре ілюстрована драма «Іфігенія» (дівчину Іфігенію батько Агамемнон на жертовнику зарізав — віддав у жертву грецьким богам). І для греків криваве жертвоприношення в їхньому поганізмі світле, атрактивне, і його звеличують» навіть деякі українські письменники і поети.

Стародавні українці, будучи хліборобами, відчу­вали огидь до тих кривавих жертв, які приносили своїм богам десь на чужих землях мисливці чи пастухи, і про це читаємо в стародавньому літописі «Виласа Книзі» («Влес Книзі»).

У Атенах є багато крамниць, у яких продаються килими, багато різних вовняних виробів. Є крамниці з золотими прикрасами. Очевидно, усе місцевого виробу. Дуже помітно, що власниками бізнесу є греки. Жида, який би був бізнесменом, тут тяжко знайти.

Хлібних виробів, таких як наші паляниці, у Атенах знайти не можна, тут мало пшеничних полів. І тому не дивно, що з Атен після хрещення Київської Русі імпортувались до Києва ікони, хрести, кадила, ладан, ризи, епітрахилі та багато інших святощів грецького православія, а з Києва греки до Атен везли пшеницю, віск, мед, хутра та інші цінності «варварської Руси», і про це читаємо в МАГА ВІРІ.

Сидить десь три сотні туристів (людей з різних країн Європи і Америки) на східцях стародавнього амфітеатру біля Акрополісу. Грекиня-гід їм оповідає, що грецька культура найстародавніша в Європі, і про це свідчать руїни кам’яних палаців, які були побудовані тут чотири тисячі літ тому. І туристи сидять мовчки, слухають це, як молитву в церкві.

Лев Силенко встав і почав до всіх голосно говорити, що пані екскурсовод (гід) дезінформовує туристів. Чотири тисячі літ тому на території сучасної Греції ще не було грецьких племен (ахеїв, доріян та інших). Тут жили пелазги, які мали високу культуру, і їх знищили грецькі племена, вторгнув­шись з Альп. Не треба негрецьку культуру приписувати грекам. Пані гід зніяковіла і сказала, що вона не є істориком, оповідає так, як написано у довідниках з туризму і історії Греції.

16 жовтня Лев Силенко узяв таксі і з площі Республіки за два долари поїхав до порту, де стояв величезний триповерховий корабель, який через годину відпливає до порту Геракліон (столиці острова Крит).

Цілу ніч плив корабель. На другий день о 9-й годині ранку причалив до Геракліона. В порту Силенко дістав необхідні інформації і путівники. І вже оглядає місто. Він ніколи не думає про ситі обіди: купив булочку, склянку молока — ось і весь обід. Головне, щоб не відчувати голоду.

На Криті Силенко розшукав палац царя Міноса. Від його імені походить назва «Міноанська культура», яка не була грецькою. Оглянув Силенко і кам’яне крісло, в якому сидів цар Мінос. Він жив більше як чотири тисячі літ тому і, очевидно, як на той час, уже мав багатий палац. На внутрішніх стінах гарно розмальовані дельфіни.

Крит на Силенка зробив приємне враження. Він весь покритий ніби горбами, на яких ростуть кущі. Клімат приємний. У Геракліоні є музей археології, і тут Силенко пробув майже півдня.

Оглядаючи руїни палацу Міноса і величезні, вищі за зріст людини, завширшки в два метри, глеки й узори на них, Силенко пригадував, що про все це Він читав у книгах. Він тепер точніше, відважніше писатиме про егейську, міноанську культуру, яка була перед грецькою і яку греки приписують собі.

На наступний день кораблем Він повернувся з Геракліону до Атен. У подорожньому бюро сказав, що хоче мати квиток до Істанбула. Грекиня відповіла, що є квиток до Константинополіса.

Силенко в розмові з людьми ніколи не корегує ту чи іншу особу, особливо тоді, коли йде звичайна розмова. Він наслухався від греків в Атенах, що України немає, є Росія, а Київ і простори, що пролягли аж до Чорного моря, є провінцією Росії. Московські монархи впродовж століть, і в період СРСР, між греками насаджували негативне ставлення до українського народу.

Де ж причина? В уяві греків, як пише МАГА ВІРА, місто Київ бунтарське. Київ хотів відійти від православія Візантійської імперії. Проголосив Смолятича митрополитом, незалежним від Константинополя. У МАГА ВІРІ читаємо, що Константинопольський патріарх намовив Андрея Суздальського перетворити Київ у попелище. І всі святощі грецької ортодоксії перевезти з Києва на Суздальщину. Від того часу між Москвою і Константинопольським патріархом велася явна і неявна політика нищення Київської Русі.

Ідучи вулицями Атен, Силенко бачив: всюди просто на асфальті продають маленького і більшого розмірів статуетки різних грецьких і негрецьких богів. Жвава торгівля богами (своїми і чужими) грекам дає добрі прибутки.

34. У Константинополі — колисці греко-ортодоксії

10 жовтня 72 року Лев Силенко прибув до Істанбула.

Тут є великий готель Гілтон. Але в Силенка немає грошей, щоб в ньому винайняти кімнату. На аеропорті йому дали адресу дешевшого готелю.

Він іде вулицями вечірнього Константинополя, шукає вулицю, де знаходиться Його готель. Вулиці вузькі і напівтемні, по обидва боки стоять кам’яні халупки, мабуть, тисячу років тому побудовані. Біля них сидять турки. Біля халупок продаються дині, на сковороді печуться великі коржі.

Силенко купив диню і корж. У готелі винайняв кімнату за десять доларів і пізно ввечері почав обідати. З вікна оглядав Константинополь. Пригадав: тут перебу­вав Його дід Трохим, який був гостинно вітаний турками (читаємо про це в 1-му Дні Мага Віри).

Вранці наступного дня Він вже оглядав палаци султанів, які на Нього не зробили якогось особливого враження. Відвідав могилу славної українки Роксолани. Уважно зі всіх сторін обійшов святу Софію, яка тепер є мечеттю. До Софії турки заходять, щоб помолитися Аллахові, щоб славити Пророка Магомета. Біля входу до Святині всі роззуваються (скидають черевики), миють руки, ноги. Долівка святої Софії кам’яна, покрита старими, вже витертими килимами. 

Лев Силенко, щоб пошанувати віруючих мусуль­ман, скинув черевики і тут же на лавці поклав їх. У шкарпетках зайшов у Святиню. Він оглянув уважно кожну розмальовану стіну. Всюди поверх християн­ських ікон є арабські написи великого розміру, які означають: «Прийшов Магомет і переміг юдейця Ісуса».

Силенко, оглядаючи Софію, думав: ось тут вівтар, ось там головні двері входу, а там бічні двері. Тут стояла Київська княгиня Ольга. Правдивої віри шукала. Думала про зраду світлої духовности Київської Руси (була в оточенні грецьких попів). (Оповідь про княгиню Ольгу подана в МАГА ВІРІ).

«О княгине наша рідна, «нема на світі України, немає другого Дніпра». А ти прийшла на чужину шукати доброго добра? »

Перед головними дверима є вузький коридор, і тут в суцільному камені видовбана яма — нагадує ніби чашу. У ній може поміститися людина. Кажуть: тут архиєреї вихрещували принців, принцес.

Лев Силенко — добрий знавець історії, і коли Йому сказали, що ось тут був гіподром, Він подумав: тут катували тих, які не хотіли приймати грецьку ортодоксію, і про це Він написав у МАГА ВІРІ.

Зі всіх сторін Він оглядав Константинополіс. Навколо горби, на яких від сонця вигоріла трава і кущі. Бідна земля, неприваблива, а скільки в Україні написано книг про це місто, назване греками Царгородом.

Далеко-далеко Царгородові до Києграда, біля якого пливе солодководий Дніпро, а навколо чарівні ліси, чорнозем, багаті пасовища і ніжне підсоння — справжній земний рай.

11 жовтня 72 року Силенко узяв таксі і приїхав до резиденції патріарха Деметріуса Першого. Оглянувши все навколо, Він побачив неприємну картину: недалеко грецький базар, на якому продаються різні старі речі, меблі, а також подушки, кури, фрукти та інше. Дві старенькі грекині несуть у вузликах миски з харчами, їх пропустив сторож, і вони пішли до патріарха. Силенко сказав туркові-таксистові, щоб він чекав Його повороту. Біля маленької дерев’яної будочки Силенка зустрів сторож. І запитав, звідки Він і куди йде. Силенко відповів, що приїхав з Америки і йде до патріарха Деметріуса І. Сторож оглянув Силенка з ніг до голови, сказав, щоб Він йшов за ним, і привів Силенка до старого двоповерхового будинку. Тут Силенка зустрів священик (монах) Бартоломей Архандоніс, секретар патріарха. Силенко сказав, що має передати важливий лист патріархові. Архандоніс привідчинив двері великого напівтемного залу і тихо заговорив: «Ось там сидить на престолі патріарх, можете передати йому листа». І тут Силенко насторожився: передасть листа, відійде, і нема жодного доказу, що Він цього листа передав. Тоді Він сказав Архандонісу: «Дайте мені посвідчення, що ви від мене отримали лист для патріарха». Архан­доніс сказав, що це зробить, але треба скласти якусь пожертву на церкву св. Іоана, яка ось тут стоїть, і в ній патріарх відправляє літургію в неділю. Силенко подумав:

«Сотні літ Київ складав пожертви цьому патрі­архові». Та відчувши, що без пожертви лист не буде переданий, він дав Архандонісу 5 канадійських доларів і 20 турецьких лі рів. І Архандоніс написав таку розписку (в англійській мові): я отримав листа, 5 канадійських доларів і 20 турецьких лірів від п. Лева Силенка для його всесвятости патріарха Деметріуса І». Архандоніс поставив свій підпис. Почав розглядати лист до патріарха. Запитав: «Якою мовою написано?»

Силенко відповів: «Українською, мовою Київської Руси».

«Але його святість не знає української мови!» — обурився монах.

Силенко спокійно мовив: «Майже 1000 літ Київська Русь була підлегла престолові Константи­нопольського патріарха. Патріарх знайде духовних рабів, братів во Христі, які йому цей лист перекладуть обов’язково. Бо цей лист перший такого змісту в історії патріархії».

Архандоніс поніс цього листа патріархові і вручив. Силенко стояв і бачив, що якісь ведуться розмови. Патріарх глянув на Силенка, який стояв біля дверей. І почав пальцем кликати Його до себе. Але Силенко повернувся і спокійно попрямував до виходу, сів у таксі.

Що ж написав Силенко в листі і чому Він не схотів підійти до патріарха?

Патріарх звик, що до нього прибувають українці з Канади і Америки, стають перед ним на коліна, цілують його руку, а він такого раба божого благословляє хрестом. Силенко не хотів приймати такого ритуалу, та й це суперечило змісту Його листа.

У листі, який займає одну сторінку друку, Силенко написав, що у 988 році грецькі архиєреї довершили в ім’я Христа насильство над душею киян, здійснюючи хрещення вогнем і мечем. Христос у своєму вченні осуджує всяке насильство. А тому хрещення в Київській Русі є актом злочинним. І патріарх зобов’язаний попросити вибачення у київських потомків. «Я, як вірний син України-Руси, осуджую насильницьке хрещення і закликаю мій народ вірити у Всеправедного Єдиносущого Господа Дажбога». (У архіві Соборного Храму Святині Матері України зберігається розписка, видана Архандонісом Силенкові, копія листа, переданого патріархові, дві фотографії з місця події).

Силенко в другій половині дня сів на маленький морський кораблик і з туристами поплив Босфором. Протока Босфор вузька, неймовірно брудна вода. Над берегами стоять хатини — просто над водою. І турки, через відчинене вікно свого помешкання закинувши вудку, ловлять рибу. Азійський і Євро­пейський береги Босфору майже однакові. Через Босфор пролягає довгий міст. Він єднає Азію з Європою.

Силенко, затаївши подих, оглядав Істанбульське підземелля, яке, викладене каменем, займає площу десь чверть гектара. Ніяких вікон і побічних виходів немає. Увійшовши в підземелля, туристи стоять на площадці: оглядають воду і кам’яні склепіння (скрізь підземні води по пояс людині).

Сюди заганяли на погибель полонених. Одні тут гинули в турецькій неволі, а інші ставали яничарами. Боже, скільки тут запорожців було закатовано! А тих, що просили пощади, приковували у галерах, які плавали по Чорному чи Середземному морях.

Силенко думав: турки прийшли з Азії й тут осіли, імперію створили. А запорожці — мої рідні люди! Яка могутня тілесна енергія, у жилах скільки відваги! І вони не могли створити своєї держави?! Обороняли віру Христову, ікону богородиці Марії, пили горілку, танцювали гопак. І криком, підкиданням шапок то вибирали отамана, то через короткий час його скидали. Ніби усе мали. І в той же час нічого.

МАГА ВІРА пише, що у всіх племенах, народах, у всі часи був освячений культ вождя — володаря, короля, імператора, і цей культ творив у державі порядок, мобілізовував народ в ім’я утвердження держави. Брати запорожці не здібні були створити культу свого рідного вождя, вони поклонялися іноземним іконам, біля яких стояла й ікона їхнього ката — Катерини II.

Силенко походить з роду запорожців, але Він не обожнює запорожців — їхню неорганізовану вольницю. Не зуміли вони Запорозьку Січ пере­творити в могутню державу, яка б з території Київської Русі вигнала зайдів, утвердила порядок української монархії. У ті часи в Азії і Європі були монархії, і вони б не стерпіли постання демокра­тичної Запорозької Республіки.

Силенко, прямуючи до Анкари, оглядав розкопки Гіттітів. Він добре ознайомлений з їхньою історією. Тепер має щастя йти їхніми слідами. (Про Гіттітів, їхню мову, історію детально написано у МАГА ВІРІ). Гіттіти були близькими родичами Сумеріян (Шумерів). Гіттітський Бог (його статуя) стоїть в Туреччині з Тризубом в руках, гітгітські принци мали чуб так, як і наш цар Святослав. Вони були косаками (козаками).

Є багато істориків, археологів, вчених з різних ділянок знань. Силенко відрізняється від них тим, що Він з душевним трепетом, священнодіянням оглядав сліди своїх давніх Предків і ніби відчував їхнє дихання, тепло їхніх рук.

35. У Вавилоні Він досліджує історію Сумерів. У бібліотеці Британського музею

З Анкари Лев Силенко прибув до Багдада пізно ввечері. На летовищі оглянув телефонну книгу. Знайшов готель, який має назву «Ур» (назва стародавнього міста Сумерії). Потелефонував. Цей готель стоїть над самим берегом ріки Тигр, дешевий. Всього три долари за добу.

Зайшовши в кімнату, яка була на другому поверсі, Силенко почав з вікна оглядати берег славної ріки Тигр, про яку Він писатиме в МАГА ВІРІ. І був здивований: вода ніби стоїть на місці, не видно жодних хвиль. Береги низькі, від них відходять маленькі городи.

14 жовтня 72 року, як подає «Самобутня Україна» (ч. 77), Лев Силенко перебуває у Багдаді. Він подорожує самітній, маючи в руках невелику подорожню сумку, в якій є фотоапарат, фотоплівки, записні книжки і дещо з одягу.

Вранці Силенко сів на автобус і поїхав на південь, у сторону руїн Вавилону. А потім ще далі на південь, щоб оглянути руїни міст Шумерії.

їдучи автобусом, в якому сиділи араби, Він уважно оглядав все, що потрапляло в поле Його зору, Думав: шість тисяч років тому сюди прибули Трипільці на возах, в яких лежали мішки з пшеницею. У вози були запряжені коні. Коли вони у цій долині (вперше в історії) посіяли пшеницю, — зачудува­лися, зібравши величезний урожай.

Тут треба зупинити оповідь про перебування Лева Силенка в Месопотамії, адже Він про це написав у МАГА ВІРІ. Повторення зайве.

Два дні Він оглядав руїни і так звану «біблійну» башню, яку ніби будували люди, щоб вибратися на небо, і щоб вони не вибралися, «Бог помішав їхні язики». Тут зіткнулися три раси — Трипільці (Сумери), семітські племена і негри, і «почалося змішання язиків», про яке пише МАГА ВІРА, подаючи історико-археологічні джерела.

На руїнах Вавилону є будинки, у яких розта­шований музей. Силенко оглянувся навколо, ніде не видно жодної людини. Тільки руїни глиняні Вавилону. І стало якось моторошно. Та зрадів Він, далеченько на руїнах побачивши двох туристів.

Силенко почав розмову з японським археологом. Оповідав йому про прихід Сумерів з берегів Дніпра на береги рік Тигру і Єфрату. На руїнах Він показав японцеві свастикоподібні взори (меандри). Сказав, що батьківщиною цих узорів є береги ріки Десна, притоки Дніпра.

У «Самобутній Україні» (ч. 77) на сторінці 518 поміщені взори мізинські і сумеріянські, знайдені на руїнах Сумерії, і тут же бачимо фотографію: Лев Силенко і японський археолог оглядають руїни Вавилону.

Коли Силенко запитав японця, що його, «сина Ніпону» (країни Сходячого Сонця), цікавить на цих руїнах, японець відповів, що має велике хотіння усе бачити, усе знати.

Так японець і українець на руїнах Вавилону заприятелювали, їм обом хочеться усе знати, все бачити. Японець дав Силенкові візитку і запросив Його в Токіо до Академії наук. Та Силенко має намір побувати тільки там, де є відчутні сліди його давніх Предків (Оріян—Сумерів—Гіттітів—Скитів). Він запитав японця, чи знає той щось про життя племені Айну (о. Гокайдо). Силенко вважає, що рід племені Айну більш ніж 10000 літ тому, озброївшись луками, вимандрував з Східної Європи назустріч Сонцю. Маючи велику жагу зустрітися з Сонцем, плем’я Айну промандрувало простори Сибіру і на човнах приплило на острів Гокайдо, де ще тоді не жили японці. Це було, може, 5000 літ тому?

Довгі тисячоліття мандруючи по холодних просторах, плем’я Айну зуміло зберегти своє первісне обличчя. Воно при жодних обставинах не хотіло кровно змішуватися з жовтою расою.

І сьогодні спільнота Айну живе в Гокайдо у тяжких умовах, живе, ніби в резервах, як індіяни в Америці чи Канаді. Якщо глянути на обличчя чоловіків і жінок племени Айну (і про це зазначують антропологи), вони є європейцями і виглядом, і вдачею, і будовою тіла, і групою крови.

Дивна Людина Учитель Силенко. Він і про плем’я Айну думає. Каже, що, якби мав можливість, завітав би до них, щоб ознайомитися з коренем їхньої мови.

Сторож музею «Вавилон» сказав Силенкові, що коли йому дати кулькову ручку, то він дозволить в музеї все фотографувати, хоча на стіні напис: «Фотографувати заборонено». Силенко подарував йому ручку, але фотографувати відмовився, не хотів наражати себе на порушення закону.

Дуже втомлений Силенко повернувся до Багдада і, зайшовши в свою кімнату, ліг у ліжко і заснув. О 3-й годині ночі Він почув стукіт у двері.

Відчинивши двері, побачив перед собою працівника готелю, який Його запитав: «Чи ця сумка з фотоапаратом, фільмами, записними книгами та іншими речами, що лежала під дверима, Ваша?»

Силенко подякував і хотів йому дати один долар, як вислів щирости, але працівник готелю відмовився, пішов до свого офісу.

Згадав Силенко Пророка Магомета: є у мусульман давні закони: «коли хто вкрав, то треба одрубати ту руку, яка крала». У мусульманському світі рідко можна почути, щоб хтось десь спіймав крадія.

Музей «Ірак» в Багдаді надзвичайний! Силенко з захопленням оглядає найдрібніші деталі. Усе, що може, записує. Є клинописи Сумеріян, їхні піктографи. Є статуї їхніх володарів.

Усі антропологи згідні, що вони мають євро­пейські обличчя — круглолиці, невеликі прямі носи, гарно викроєні вуста. І тут же є статуя їхньої цариці. На її голові є вінок із листків чистого золота. Є музикальний інструмент, прикрашений майже гуцульськими взорами.

У музеї подана історія Сумерії і її падіння, вторгнення в Сумерію семітських племен. В іншій кімнаті на камені викарбувані оригінальні закони царя Гаммурабі. Історики довели, що з цих законів рабіни Езикіел і Ездра скомпонували Заповіді Мойсея.

З величезною увагою Лев Силенко оглядає ці оригінальні археологічні знахідки. І пригадує: в усіх книгах Європи, у бібліотеках, де є відділи археології, можна побачити фотографії, зроблені в музеї «Ірак». Будучи в Університеті (Багдад), Силенко устійнив, що слово «Багдад» в перекладі на українську мову означає «богом даний». У санскриті і в мові «Авест» «Баг», «Ба» значить «бог». А «да» чи «дан» значить «даний» (про це читаємо в МАГА ВІРІ).

Населення Іраку, як помітив Силенко, з погляду антропології неоднорідне: є обличчя, які нагадують Сумеріян (Європейців), їх часто можна побачити власниками підприємств, банків, крамниць. І є обличчя вузькі, продовгуваті, дуже подібні на ті, що є в Анкарі.

Населення Іраку обожнює вождя Гусейна. Його портрети є всюди.

Є річки, що втікають в Тигр і Єфрат, вони нагадують своїми берегами українські річки. Течуть спокійно, оброслі вербами, як в поезії Глібова: «там дві верби схилилися, мов журяться вони».

Подорож автобусами дешева, і Силенко поїхав за Багдад у невелике село. Біля автобусної станції стоїть і оглядає околицю. На возі, що нагадує площадку, е яку запряжені два осли, сидить дівчина в чорному її обличчя покрите паранджею. Біля неї стоїть батько щось оглядає в мішку.

Заручену доньку везе батько до її майбутнього чоловіка. Ніхто не має права бачити, як вона виглядає, навіть нареченому дозволяється глянути на неї тільки тоді, як він погодився бути її чоловіком. Зрозуміло: такого «табу» не всюди і не завжди дотримуються. Між нареченим і батьком нареченої відбуваються детальні домовлення у всіх справах подружнього життя. Наречений зобов’язаний батькові заплатити за доньку викуп грішми, вівцями та іншого цінністю.

На вулицях Багдада по обидва боки ідуть переважно самі чоловіки. Тут не побачиш жінки, щоб ішла сама, без супроводу чоловіка. У МАГА ВІРІ Лев Силенко пише, що в кожного достойного народу є свої розуміння моралі і культури.

У арабських країнах є закон: турист, який побував в Ізраелі, не має права відвідувати Ірак, Іран чи іншу країну ісламську. У цих країнах на вулицях висять плакати, на яких осуджується Ізраель, як агресор, який загарбав землю палестинців і прагне поширити свої кордони до Єфрату,

Є дивна ненависть семітів до семітів, і ніде такого відкритого антисемітизму немає; як в семітському світі. Семіти вірять, що всі вони діти Авраама і Сари, і жорстоко воюють самі з собою.

Лев Силенко, оглядаючи береги Тигру і Єфрату, думав: по цих рівних, як долоня, просторах літали вершники моїх Предків (Гіттітів—Скитів). Ця земля нагадувала їм рідні степи Оріяни (України).

З Багдада Лев Силенко прибув до Бейрута, з Бейрута до Лондона. У Лондоні Його зустріли сповідники РуНВіри Б. Симоненко, М. Мироненко та інші. Силенко оформив Громаду РУНВіри в Лондоні.

Він весь час працює у бібліотеці Британського Музею, якою дуже захоплений. У Музеї можна бачити цінні археологічні знахідки, привезені з Індії, Єгипту, з різних країн Малої Азії.

На великій стіні є схематична мапа, на якій показано, що з території України починають мандрувати на Захід Європи люди, «озброєні бойовими сокирами», очевидно це було десь дев’ять тисяч літ тому...

У музеї під склом лежать першодруки книг, виданих в Англії. Є окремі сторінки з рукописів Шекспіра, Байрона, Вальтера Скотта та інших світочів англійської літератури.

У Лондоні зберігаються речі і атрибути з життя англійських королів. Силенко ставить перед собою запитання: хто були першоархітектори англійської держави? Чи не латини — римляни, які тоді, як упав Рим, залишилися в Англії і почали будувати Англійську державу, даючи їй римський державний стиль?

Є в бібліотеці Британського Музею великий порядок, уважне ставлення до літератури народів Східної Європи. Не думав тоді Силенко, що в цій, як кажуть, найбільшій у світі бібліотеці будуть лежати Його книги. (Тепер у фондах бібліотеки є МАГА ВІРА, «Переоцінка Духовної Вартости», «Священна Книга Обрядів», «Святе Вчення» та ряд інших Його книг).

У бібліотеці один читач сказав Силенкові: «Ось на цій лаві, за цим столиком часто сидів Карл Маркс, пишучи «Капітал». У розмові Силенко висловився, що Маркс був відірваний від життя народу, якому хотів нести визволення. Тому його теорія вийшла нежиттєздатною, необгрунтованою (і про це Силенко пише у МАГА ВІРІ).

З Лондона Лев Силенко повернувся до Вінніпега. Збагачений новими матеріалами з стародавньої історії, продовжує працю над «Мага Вірою». Він мешкає в однокімнатній квартирі в багато­поверховому будинку. Стіл, ліжко, стіна заставлена полицями з книгами. На столі друкарська машинка.

Щоб ніхто у Нього не відбирав часу, не відхиляв уваги під час праці, Він тільки декільком довіреним людям в Америці і Канаді дав число свого телефону. У часописах подав адресу поштової скриньки — 1174.

На цю поштову скриньку до Нього приходили листи з багатьох країн світу. Були листи різні: прихильники висловлювали захоплення, читаючи в «Самобутній Україні» сторінки, призначені для «Мага Віри», інші погрози, очорнення святої РУНВіри.

36. «Володіє енергією надлюдини»

Кожний Штат в Америці і кожна провінція в Канаді має свої місцеві закони реєстрації релігійної громади, особливо коли вона є оригінальною. Наприклад, у Монреалі постала Громада вірних РУНВіри. Щоб вона могла зареєструватися, Учитель Лев Силенко був зобов’язаний 17 червня 73 року написати офіційного листа до Міністра провінції Квебек, що Він, Лев Силенко, як Духовний Провідник Громад вірних РУНВіри, найвищий Авторитет РУНВіри, бере новостворену у Монреалі Громаду під свою юрисдикцію.

У листах сповідників Силенкової віри в Дажбога читаємо: «Силенко володіє енергією надлюдини». Ці слова будуть зрозумілі, коли ознайомитися принаймні з фрагментами Його діяльности.

Дощ, сніг, буревій, Він на це не звертає уваги. Бік є таким, як визначено у МАГА ВІРІ у 4-му Дні, «Боротьба з небезпекою обдаровує людину комплексом вищої вартости. Людина багатіє вишуканими почуттями, її інстинкти самовдосконалюються. Небезпека — священна учителька. Хто йде туди, де чатує небезпека, і розсудливо покоряє її, того обмовляють боягузи, майстри наклепів, чревоугодники».

Силенко в щоденні вважає, що перемагати небезпеку — значить самовдосконалювати суть свого Єства, наснажувати тіло новою енергією.

У 73 році, восени, вирушаючи з Вінніпега (Манітоба), Він наперед усім розсилає розклад, де і коли матиме Доповіді, з ким буде обмірковувати організаційні справи Громад вірних РУНВіри. Виступає з Доповідями: 23 листопада в Міннеаполісі, 24 листопада в Чикаго, 26 листопада в Клівленді, 28 листопада в Ню-Джерсі, 30 листопада в Каннектикат, 2 грудня в Ню-Йорку, 6 грудня в Монреалі, 11 грудня в Торонті, 12 грудня в Гемільтоні, 13 грудня в Бредфорді, 18 грудня в Рочестері, 20 грудня в Ню-Йорку, 22 грудня в Ню-Джерсі, 24 грудня у Клівленді, 28 грудня у Чикаго.

Люди, до яких Він промовляє, вдень працюють, З ними матиме зустріч Силенко ввечері, а від 9-ї години ранку до 4-ї дня Він перебуває в бібліотеці.

Яка сила Ним рухає, наснажує Його душу, цілеспрямовує Його хотіння? Він каже: «Життя кожної людини стільки варте, скільки варта праця, нею довершена». Він, натхнений святою Дажбожою Силою, всю свою енергію і час віддає на організацію Громад вірних РУНВіри, на працю над «Мага Вірою».

У «Самобутній Україні» (№ 92) за серпень 74 року читаємо: «Правління Громад РУНВіри повідомляє, що 1 вересня (неділя) у Клівленді (Огайо), 8 вересня (неділя) у Ню-Йорку (Н. Й.), 15 вересня (неділя) у Монреалі (Квебек), 22 вересня (неділя) у Гемільтоні (Онтаріо), 13 жовтня (неділя) у Чикаго (Іллінойс) до української спільноти цього (74) року промовляє Духовний Учитель Лев Силенко. Тема: «Україна — колиска народів Індоєвропейської раси. Рідні й чужі духовні вартості. Філософія Української Волі».

28 вересня 74 року Учитель Лев Силенко вперше здійснив Обряд Висвячення (дав Благословення побратимам, визнавцям РУНВіри, бути проповідниками-рунтатами).

З Канади, Австралії, з Штатів Америки прибули М. Лозовий, В. Гайдайчук, М. Дворниченко (М. Ситник), Д. І. Зінченко, М. Лисенко, Б. Свириденко, Б. Тарасюк. Усі були в одязі рунтата (такий з РУНВірі титул духовної особи). І тут треба дати пояснення.

Архиєреї римської і грецької віри одягають золоті ризи на голову кладуть клобуки, на грудях висять великі хрести. Вони кадять перед іконами, Усі християни, які є протестантами, відкидають ці ритуали і називають їх театральщиною, яка нічого спільного з вірою Христовою не має.

До Учителя Лева Силенка звідусіль почали приходити запитання, який одяг має духовна особа (рунтато), що здійснює Священну Годину в Громаді вірних РУНВіри.

Учитель Силенко впровадив такий порядок. Рунтато має чорний, синій або білий костюм, під костюмом світло-синю або білу сорочку, яка має стоячий комір. На комірі сорочки і на рукавах кожного рунтата повинен бути узір, вишиті мізинські меандри (найстародавніші на планеті Земля елегантні взори). Як уже зазначувалось, цей узір (меандри) засвідчує найстародавнішу в світі культуру, яка була в апогеї розвитку 11000 років тому і відома під назвою Мізинська. (Меандри зарепрезентовані у книзі «Археологія України» та на наших давніх вишивках). Учитель каже, що, маючи на сорочці такі меандри, ми духовно зріднюємося з нашими Предками.

Учитель Силенко із санскритських слів «свя» і «дана» створив слово «свядана», що значить «священнодіяння». Він у кравця замовив такі свядани — золотисто-блакитні вузькі і довгі. Рунтати накладають їх наверх коміра піджака, і свядана спадає на груди.

На свядані ліворуч і праворуч нашиті вузенькі червоно-чорні смужки, які означають, що наші славні Предки впродовж тисячоліть багато крові пролили, обороняючи найбагатші в світі землі, які нам у спадок передали. Щоб ми їх боронили і щасливо на них жили. І називали ці землі Україна-Русь.

На грудях на ланцюжку в обрамленні сонячного проміння кожен рунтато має Трисуття — Святе Дажбоже Знамено. Оце і є одяг духовної особи РУНВіри. І першим, хто такий одяг мав на собі (в 72 році), був Учитель Лев Силенко. У країнах Діаспори і в Україні всі духовні опікуни (рунтати) зобов’язані так одягатися. І так були одягнені перші, висвячені Учителем, рунтати.

Кожен стояв перед Трисуттям (Тризуб в обрамленні сонця), на Жертовнику стояла чаша з Дніпровою водою. І тут же — земля, взята біля селища Трипілля. Кожен складав урочисто Обітницю:

«Учителю Лев Силенко, поклавши руку на Святе Письмо «Мага Віру»*, я (ім’я, прізвище) заявляю, що визнаю Рідну Українську Національну Віру — Віру в Єдиного і Всюдисущого Господа Дажбога, об’явлену у Вашій священній науці.

І прошу Вас, мій рідний Учителю, благословити мене бути проповідником-рунтатом.

Історія вчить мене, що вороги Народу мого покоряли квітучу Вітчизну мою тому, що жили принципом — «діли русичів на ворожі групи, щоб русичі самі себе поборювали, виснажуючись. І пануй над ними».

(* На той час МАГА ВІРА була видана накладом 15 при­мірників у формі машинопису (скорочено), на 400 сторінок. Це був робочий (рукописний) варіант «Мага Віри»).

І відомо в світі, що Українці поневолені були довгі століття тому, що вони самі воювали проти себе за ту чи іншу чужу релігію, за розкоші сумнівні, за вислугу перед чужою владою, за те, щоб отримати з рук чужинців шмат хліба рідного.

Пізнавши ці вади наших минулих поколінь, я заявляю, що ніколи й ніде не зраджу Вашої священної науки, яка є Господом Богом дана утверджувати Незалежність Української Духовости і яка вчить, щоб Українці були Українцями по походженню і по вірі.

Я свідомий, що моя священнодійна дорога буді тяжкою і вимагатиме від мене Відваги, само опановуючої Терпеливости, Творчої Праці, і свідомий я, що сили Чужовір’я будуть принижу­вати мене і будуть очорнювати особу Учителя мого, щоб так зневірити мене і щоб ослабити у світі Силу рідного Духа Українського і родину вірних РУНВіри — віруючих в ЄДИНОГО Дажбога — воістину правдивого рідного Господа нашого.

Перед Святістю Духа Предків заявляю, що я (ім’я, прізвище) всюди і завжди залишуся вірним Вашій науці, і в смутку, і в радощах, в неволі і на волі, всюди і завжди високо нестиму своє серце і ніколи і ніде не нарікатиму на тяжкі умови життя і не робитиму докорів ні Учителеві, ні побратимам і посестрам моїм.

Я плекатиму культ Самодисципліни, Порядку, Точности, Відваги, виконуючи Сім Законів Правильного Життя. Усім Побратимам і Посестрам, визнавцям Рідної Української Національної Віри, присягаюся, що всі тут мною висловлені почування і мислі є моєю незалежною волею, моїм заповітом життя, і це все я стверджую тут моїм підписом».

(Самобутня Україна», жовтень 74 р.).

Прочитавши Обітницю, кожний підходив до Учителя Силенка, який пучкою торкався до Дніпрової води, після цього до землі Трипільської. А потім до чола побратима — так здійснював Благословення.

Перед Благословенням Учитель кожному на груди накладав свядану.

Кожний отримував від Учителя Трисуття — нагрудне Знамено Дажбоже (Тризуб) в обрамленні сонячного проміння.

Не було ще ні оселі Оріяни, ні Соборного Храму Святині Матері України. Обряд Висвячення був здійснений у будинку родини рунтата Б. Свириденка. Силенко бачив, що висвячені бути духовними опікунами (рунтатами) ще повинні пройти семінари, глибше засвоїти Обряди Освячення Дитини, Вінчання Молодих і Поховання Спочилого. Такі семінари почали відбуватися тоді, коли був куплений земельний простір Оріяна, на якому ще не було жодної забудови.

Священні години, семінари і зустрічі вірних РУНВіри Канади, Америки Австралії відбувалися біля Оріяни в одному із будинків родини рунтата Мирослава Лозового. Семінари очолював Учитель Силенко. Особлива увага була звернена, на прохання старших людей, на Обряд Поховання. Крім розповідей, на семінарі практикувалися відповіді на численні запитання у формі тестів.

(В останні часи Учитель зазначив, що в РУНВірі духовною особою може бути не тільки мужчина, а й жінка, яка від Учителя отримала благословення бути духовним опікуном (рунмамою). Вона одягається в синій, чорний чи білий костюм (жакет і спідницю), блузку світло-синю або білу з стоячим, вишитим меандрами комірцем).

Після Висвячення рунтат Силенко поїхав до Чикаго і 18 жовтня для українців Чикаго промовляв на тему «Україна — первоколиска народів Індоєвропейської раси». З Чикаго Силенко поїхав до Вінніпега і продовжував працювати над Мага Вірою.

«Самобутня Україна» за жовтень 74 року повідомила, що Громада вірних РУНВіри в Чикаго купила будинок, де відбуватимуться Священні Години, доповіді і де буде бібліотека.

28 серпня 75 року рунтато Мирослав Лозовий у містечку Елленвіл (Ню-Йорк) оформив офіційний документ на власність земельного простору Оріяна, де будуватиметься Святиня Матері України і оподаль знаходитиметься Цвинтар (Свяорпа). В цьому документі зазначено, що РУНВіра (Рідна Українська Національна Віра) є релігійною корпорацією, її земельний простір Оріяна перебуває під опікою Духовного Учителя Лева Силенка і знаходиться у Спрінг Глен (Ню-Иорк). Але треба сказати, що був вже даний завдаток на купівлю землі на початку 75 року. І в «Самобутній Україні» в ч. 98 (за лютий 1975 р.) подана мапа із роз’ясненням, як найзручніше українцям Канади і Америки їхати на Оріяну.

37. У Департаменті санскриту в Делі (Індія)

24 січня 75 року Лев Силенко відлетів з Вінніпега до Монреаля. 25 січня був у Цюріху (Швейцарія). На другий день відлетів до Бомбея (Індія). У дорозі пілот повідомив, що літак уже на території Азії, з технічних причин змушений повернутися до Цюріха: летіти далі небезпечно. Пасажири оправдано почали хвилюватися.

З Цюріха іншим літаком Силенко прибув до Бомбея в неділю, 26 січня. Вийшовши з летовища, був неприємно вражений. З лівої сторони Він побачив, може, з тисячу бідних халуп, поставлених з жерсті, паперу, старих дощок. Вікон немає. Замість дверей отвір, над яким звисає ганчір’я. Тут живуть люди з родинами, які прибули з далеких і близьких поселень, шукають працю.

Лев Силенко поїхав з летовища на залізничну станцію Бомбей. Купив квиток на потяг, який прибуває до Ню-Делі.

У вагоні Силенко сидить один між індусами. Бачить: вони спокійні люди, але такі неподібні між собою. Є лиця худощаві, є добре відживлені. Почав з деякими розмовляти.

Червонощокий індус сказав, жартуючи, що він «каннібал», і почав їсти варене м’ясо якоїсь тварини. Належав до сикхів. І цей сикх, усміхаючись до Силенка, сказав: «Ось наш сусід живиться тільки травою. Він по релігії джаніст. Нічого живого не вб’є, навіть мухи».

Очевидно, майже всі індуси є вегетаріанцями. Силенко замовив собі чапату (прісний корж) і склянку чаю. Це Його обід.

Поїзд-експрес мчить просторами Індії з великою швидкістю. Минає села, невеликі міста. Старі, розхитані вагони, здається, танцюють на рейках. У Ню-Делі потяг зупинився, і Силенко вийшов на залізничну станцію.

Невелика площа біля вокзалу заповнена різного роду «таксистами». Є авта, мотоцикли, які мають будку для пасажира. Є й вози, які нагадали Силенкові далеких Предків Оріян, які 5000 літ тому прибули до Індії. Але ці вози, таке враження, гірші, ніж ті, що були колись.

Старі колеса, вичовгані дощечки, запряжена худощава конячина. На возі сидить індус, тримає батіжок: звичайну лозину, в кінці якої мотузка. За декілька рупій він може відвезти пасажира за призначенням.

Силенко підійшов до триколісних мотоциклів. До Нього підбігло, може, осіб з десять. Кожний умовляє, що найшвидше і найдешевше може відвезти куди потрібно. Зчинився галас. Кожний запрошує до свого «таксі».

Лев Силенко побачив, що це вовтузення може тягнутися довго. Оточений мотоциклістами, Він не може пройти. І, піднявши руку, голосно по-українському сказав: «Та залишіть мене в спокою!» Почувши незрозумілі слова, індуси затихли. Він пішов до мотоцикліста, який стояв осторонь і не галасував.

Зупинився Силенко в готелі «Оборой». Вранці почув за дверима українську мову. Побачив, що є близько 20 туристів, прибулих з Києва. Між ними один у військовій уніформі. Очевидно, працівник органів КДБ.

Силенко підійшов до статечного чоловіка, який говорив українською мовою, і запитав по-англій­ському, з якої країни той прибув і якою мовою говорить. Турист відповів, що прибув з України, а українською мовою говорить тому, що це його робоча мова (працює на українській радіостанції). Силенко вирішив не називати себе.

У Щоденнику Лев Силенко пише (подаю уривок): «О 8-й годині ранку 27 січня потягом (Бомбей — Делі) я прибув до Делі. У Ню-Делі (столиці Індії) зупинився в готелі «Оборой» (Мейденс), кімната 314. Телефонічно повідомив професора д-р Сатия Брат Шастрі (Голову Департаменту санскриту, Делі Університет) про своє прибуття. О 12-й годині дня у Департаменті санскриту мене зустріли проф. Д-р Сатия Врат Шастрі, проф. д-р Уззвала Шарма, проф. д-р Радгу Нат Шарма, проф. д-р. Крішналал.

Проф. д-р Сатия Врат Шастрі 28 січня, о 2-й годині дня, відрекомендовуючи гостей із закордону на Всеіндійському Конгресі санскритологів, після делегата з Тайвану запросив до слова «українця з Канади д-р Лева Силенка, санскритолога-індіолога, історика і Духовного Учителя».

Я, за індуським звичаєм, скинув черевики і пішов на підвищення. Сів на білому полотні поруч з іншими членами Президії Конгресу (крісел не було) і, підібгавши під себе ноги, сидячи виголошував Доповідь.

Тут, у Президії, сиділи члени уряду Індії: Шрі Радга Раман — Голова Міської Ради міста Делі, Шрі В. Ґ. Шукла — міністр планування уряду Індії, д-р Ґ. Сіварамамутрі — директор Національного музею Делі, Шрі Ягджіван Рам — міністр агрикультури уряду Індії, Шрі П. Ґ. Шарма — міністр освіти уряду Індії і директор Раштрия Санскрит Санстган, Ню-Делі. (Варто зазначити, що в Індії немає приват­них інститутів чи університетів, всі вони державні і очолені представниками уряду Індії)» (Щоденник).

На Конгрес були запрошені санскритологи, історики, вчені, письменники Індії, санскритологи Японії, Шрі Ланки (Цейлону), Південного В’єтнаму, Бірми, Тайвану. І вперше, як зазначено, «на Конгрес був запрошений Делі Університетом Українець Лев Силенко». Він виголосив промову на тему: «Співвідношення священних термінів гіндуїзму, джанізму і буддизму з українською мовою». Відповідав на питання, обмінювався думками з індіологами і санскритологами Індії.

На Конгресі Він познайомився з лінгвістами, прибулими з Тайланду, Тибету та інших країн Азії. Під час свого виступу (а Йому відваги ніколи не бракувало) заявив голосно, що санскрит живе в Його серці. Він читав уривки з свого «Порівняльного санскритсько-англійсько-українського словника»: тата — фатер — тато; два — ту — два; яка — віч — яка; ваю — вінд — віє; калюша — мудди — калюжа; ліпі — ганіш —- ліпити; світа (света) — уайт — світла, світлий; Бгу — екзістенс, спейс — Бгу, Буття, Бог; садася — сет даун — сідати; нава — ню — нова; мага — грейт, стронг — могутня; да — гів — дати; свасті — лак — щастя; бад — трабл — біда; аті, іті — ґоінг — іти; радга — гепінес — рада (радість). Він прочитав для прикладу більше ніж дві сотні слів санскритських і їх переклад на англійську і українську мови.

Сказав, що ці слова є у «Ведах», і вони, сьогодні живі в мові українських селян над Дніпром. Українська мова найбільш подібна (тотожня) з мовою «Вед». Це тому, що Україна є оригінальною прабатьківщиною індоєвропейських мов. Але санскритологи досі про це не знають, тому що в Україні мова української матері поневолена мовою матері московської, яка окупувала Україну-Русь.

Девакара Шастрі — санскритський вчений і письменник (житель міста Земля, Північна Індія), д-р Рева Прасад Двіведі (Голова Департаменту санскриту, Бенарес-Гінду Університет), проф. Радгу Наг Шарма (Делі Університет), Пандіт Чарісам Шастрі — сучасний відомий санскритський поет і вчений Індії та інші з увагою віднеслися до промови Учителя Лева Силенка.

На запитання «Чи «рашен» можна вважати «рідною сестрою» української мови?» Силенко відповів: «У «рашен» є багато монголізмів. Наприклад, по-українському «око», по-санскритському «акі» чи «ако» (сварґа око), а по-рашен — «ґлаз». Знаємо, що слово «ґлаз» монгольське».

Проф. Пеітса Мікола (Гельсінкі Університет, Фінляндія) погодився із твердженнями Силенка.

Зацікавився виступом Силенка проф. Пентті Аалто, санскритолог Гельсінкі Університету, Фін­ляндія. Проф. Кіїті Уєда (Токіо Університет, Японія) проявив прихильність до української мови.

Після Конгресу студенти, які вивчають санскрит, в надзвичайно гарному індуському одінні показували драматизовані уривки з «Магабгарати», «Рамаяни». Силенко бачив, що ці юнаки і юнки належать до родин вищої касти. Вони не тільки володіють санскритом, а й вишуканими манерами, жестами і м’якою правильною вимовою санскритських слів.

Так, Індія має свою еліту, провідну касту. І тому душею індуського народу не можуть легко заволодіти ті чи інші релігійні іноземні душолови.

Лев Силенко ще буде в Департаменті санскриту і буде гостем деяких професорів. Та насамперед Він має намір оглянути музей Магатми Ганді і Націо­нальний Музей Індії.

2 лютого Силенко відвідав Національний Музей Індії в Делі. Особливу увагу звернув на відділ «Зброя Саків (Скитів)». Коли б цей відділ зброї перенести до Києва, то всі б сказали, що це зброя косяків (козаків) епохи Богдана Хмельницького, (Існує повна тотожність гетманської булави з булавою того чи іншого Скитського володаря, і є булави кошових отаманів, полковників). І про це Силенко напише у МАГА ВІРІ, оповідаючи про Скитів, Будду та його релігію.

Він побував в Музеї Магатми Ганді. Цей Музей є Святинею Індії та місцем (пам’ятником), де тіло Ганді (батька Індії) було освячене вогнем. Відвідав відому в світі Святиню Гіндуїзму (Шрі Лакшмінаран Темпел). При зустрічі з браміном сказав декілька слів з молитви первісних оріян (з «Вед»). Брагман (брамін) привітав Силенка квітами і на чолі поставив «тілак» — знак благословенного вітання в Індії.

На другий день Силенко перебуває як гість на ведійському весіллі, робить з нього фотографії для свого архіву і про обряд цього весілля Він згадує в МАГА ВІРІ.

Д-р Сатия Врат Шастрі запросив Силенка до свого дому на обід, познайомив з дружиною, донькою, сином. Гостя вгощали овочами, яких Він перед тим ніколи не їв.

Проф. д-р Сатия Врат Шастрі є визначним вченим індії. Він є автором відомих книг, зокрема таких як «Рамаяна — лінгвістична студія», «Ведійська граматика», «Мова і практика йоги», «Нариси з Індіології», а також книг, написаних санскритом.

З висловом пошани до Лева Силенка д-р Сатия Врат Шастрі подарував Йому свою книгу «Рамаяна — лінгвістична студія». Силенко передав індійському вченому оправлені річники «Самобутньої України», уривки з «Мага Віри» та копію «Порівняльного санскритсько-англійсько-українського словника».

Після обіду Лев Силенко відвідав Святиню Джанізму. Джаністи сповідують вчення Духовного Учителя Магавіра. (Лев Силенко у МАГА ВІРІ пояснює, що у Скитів, а також у санскриті слово «віра» має багато значень, а саме: «віра», «відвага», «подвиг», «безстрашність», «велике натхнення»). І засновник релігії Джанізму взяв собі ім’я Великий (Могутній) Подвижник, тобто Магавіра.

У Святині Джанізму і духовні особи, і віруючі сидять на килимах, під себе підібгавши ноги. Є гарні мелодії, пісні, проповіді духовної особи на славу святого Магавіра. Є величавий культ Учителя Магавіра. (У внутрішній частині Святині звеличений образ Гуру Магавіра, крім Нього немає жодних образів).

Немає на світі такої релігії, в якій би не було культу духовного провідника: в цьому є таїна сили, єднання і цілеспрямованости віруючих. І тому є правильне переконання, що в релігійній громаді, яка не має культу провідника, немає релігійних почувань, немає порядку, і така громада не має даних на існування.

У Департаменті санскриту і на площі універси­тету, де були студенти і професори, а потім у бібліотеці (відділ славістики) Силенко поводиться так, ніби Він тут часто буває, і все навколо для Нього звичне, і професори знайомі Йому.

Він уважно оглянув бібліотеку славістичного відділу Делі Університету. І був огірчений. У працівників бібліотеки запитав: «Чому на полицях лежить всього декілька україномовних книжок, та й ті про щасливе життя совєтської України, всі інші полиці закладені книгами з рускоязичія?» Бібліотекар пояснив, що СРСР дружня країна, дає постійну допомогу для Індії. Багато індусів у Москві, та й в Києві вивчають російську мову. І про українців нічого не знають. їм у Москві сказано, що «нікакой разніци нєт».

Варто, щоб українські філологи й письменники оглянули бібліотеку славістичного відділу Делі Університету і самі наочно переконалися, як «старший брат», керуючись імперською «ленін­ською» національною політикою, викреслив українську мову із списку сучасних мов.

38. Чяндіґар (Панжабе)

З Ню-Делі Лев Силенко автобусом «Тата» поїхав до Панжабе в Чандіґар. Йому відомо, що Оріяни, які 5000—4500 літ тому вимандрували з-над Дніпрянщини, вперше осілися тут, в Панжабе, родючій рівнинній місцевості.

Силенко відвідав музей, перед головною брамою якого є могутня статуя богині Деви. У МАГА ВІРІ Силенко дає детальні пояснення етимології цього імені. Зазначує, що в українців є слова «диво», «діва», «дівчина», які мають спільний корінь з словом «див».

Оглядаючи музей, Він звернув увагу на величну картину: Сакия (Скит) Будда йде по воді й не тоне. П’ятсот літ пізніше ці властивості євангелісти приписали Ісусові.

Силенко відвідав Святиню Сикхізму. Сикхи сповідують вчення свого Учителя Ґуру Нанакі. Ця високодисциплінована релігійна організація має великий вплив на життя Індії. Щоб індуси перестали бути забобонними, Ґуру Нанакі відкинув віру в багатьох богів. У його науці утверджений монотеїзм.

У газеті «Трибюн» (англомовна, виходить в Індії) Силенко прочитав статтю, що один індус у Святині покрав богів (їхні статуйки). І чувся нещасною людиною. Щоб повернути собі спокій, він богів відніс до Святині. Але вони його за цей злочин покарали. У його жінки народилася дитина без одного пальця на лівій руці. Брагмани при допомозі багатобожжя плекають між індусами забобон­ність. І ця забобонність їх тримає у тьмі страху перед богами.

Визнавці вчення Ґуру Нанакі спокійно кажуть: «А от боги нас не карають, бо ми їм не віримо. І буддистів не карають, бо їхній Учитель Будда відкинув віру в багатьох богів». (Буддисти мають в собі розвинений комплекс вищости: вони не вірять у багатобожжя, певні, що боги безсилі і не мають впливу на долю людську).

Редактор часопису «Трибюн» Р. Радгаван Наїр прислав свого кореспондента, який мав інтерв’ю з українцем з Канади Силенком. Після інтерв’ю у «Трибюні» (за 31 січня 1975 року) була поміщена стаття під назвою «Санскритолог з Канади».

«Трибюн» (часопис, який має понад мільйон читачів) помістив прихильні вісті про те, що між українцями постала Рідна Українська Національна Віра.

Українці, прагнучи бути вільними людьми, перестають сповідувати грецьку ортодоксію і грецький чи латинський католицизм.

Після поміщення статті у «Трибюні» почали прибувати визначні люди міста Чандіґар до готелю Оборой, щоб зустрітися з українцем з Канади. До Чандіґару заїжджають французи, поляки, німці, але тільки у справі торгівлі; вони цікавляться індійською шкірою, особливо шовком і вовною. І чандіґарці не звертають на них особливої уваги.

Індуси розпитували Силенка про Україну, про вихід арійських племен з-над Дніпра. Біля готелю росли дерева. На деревині висіло у формі довгої торбини «житло», в якому бджоли складають мед. І Силенко показав на цей «вулик», сказав: «По-українському «мед» і по-санскритському «мед», а по-англійському «гані». Присутній син брагмана дав адресу свого брата, який працює в редакції «Таймс оф Індія» в Бомбеї.

Силенко не мав можливості зі всіма мати розмову і прийняти від усіх запрошення відвідати їхні оселі. На велосипеді приїхав до готелю Оборой високий сивобородий дід Тара. Він агроном, має 87 років. Силенко сказав: «Вам 87 і Ви на велосипеді?» Тара відповів: «Тому мені й є 87, що я на велосипеді. Я ще бадьорий. Шрі гарі Лев Силенко, будьте моїм гостем. Мій внук живе в Канаді, одружений з українкою з Сан Томас, Манітоба. Пише мені, що йому подобається українська мова». На згадку Силенко й Тара сфотографувалися. Між іншим, ім’я Тарас походить від санскритського (староукраїнського) імені Тара («тара» значить «бунтуючий», «тарахкаючий»).

39. У Варанасі (Бенаресі)

Лев Силенко пише працю «Будда, Бог і Євангелії». Зібрано вже чимало матеріалів. Особливо Його цікавить родовід, з якого походить Будда, мова, якою розмовляв у своїй родині Будда, відомий у світі як Скит (Сакия). Силенко вирішив познайомитися з землею, на якій родився, жив і проповідував своє вчення великий релігійний Реформатор, відвідати місце Його поховання.

4 лютого Силенко потягом (літак дорогий і, літаком подорожуючи, мало що можна побачити) вечором прибув до станції Магальсара, тут взяв таксі і переїхав міст через ріку Ґанґес, прямуючи до Бенареса. (Варто зазначити, що таких самітньо подорожуючих в Індії майже не буває: всі туристи їдуть організованими групами. Самітнє подорожування тяжке і в багатьох випадках небезпечне).

У Бенаресі (Варанасі) Силенко зупинився у готелі Кларк (кімната 107). Прокинувся о 5-й годині ранку. О 6.30 в Бенаресі (на березі Ґанґесу) Силенко сідає в човен і за п’ятдесят центів пливе над побережжям.

Над берегом Ґанґесу багато індусів. Вони прийшли молитовно стрічати схід сонця. Сидять «йоги», «вправами» готуються стрінути сонце, яке вже сповіщає про своє благословення. Сонце сходить якось (може, таке враження європейця) зашвидко. Починаються купання: всі купаються в одязі, промовляють Молитви. Поруч у Святинях чути пісні і дзвони.

Ріка Ґанґес у релігії Гіндуїзму вважається дочкою Бога Брагми. Брамін Рао сказав: «Бенарес — святе місто Світу, тут самоутверджувалася наука Ґуру Магавіра, Гаутами Будди, самовдосконалювалися обряди брагманів».

Після сходу сонця здійснюється обряд «похо­вання»: тіла спочилих, замотані у білий шовк і покриті квітами, «освячуються вогнем», попіл розпорошується на тихих хвилях Ґанґесу.

Лев Силенко відвідав Бенареський Інститут Санскриту. Мав розмову з ректором Шрі Шукла, з професором санскриту Лакшані Нараян Тімарі, передав до Інституту копію свого «Порівняльного санскритсько-англійсько-українського словника». Відбувся уважний перегляд і обговорення Словника. Силенкові було запропоновано оглянути санскритські скрипти у відділі «Архів Санскриту».

На згадку Він сфотографувався з директором Архіву Санскриту проф. Балярам Шастрі Бгарадва, який передав Силенкові листа, подякувавши за Його діяльність.

Проф. Бгарадва сказав: «Наскільки мені дозво­ляють сказати мої знання, д-р Лев Силенко є першим Українцем, що завітав до нас і зацікавив своєю науковою працею з ділянки санскриту. П’ять років тому тут була група туристів з Москви, але вони були тільки як туристи, і ми з ними на теми санскриту не говорили».

В Бенареському Інституті Санскриту Силенко працює над дослідженням життєпису Будди. Директор і професори Інституту створили Йому добрі умови для праці в бібліотеці, архіві.

Санскритський Архів Бенареського Інституту Санскриту вважається найповнішим і найстародавнішим у світі. (Особливе враження створюють чорні прямокутні дощечки, на яких викарбувані ведійські письмена. І дивно, що вони нагадують дощечки «Виласа Книги». Архівні цінності перебувають у торбинках зі спеціальної тканини).

Попрацювавши в Бенареському Інституті Санскриту, Силенко пішов до Святині, яку за власні кошти побудував Президент Індії С. Радгакрішнан. Святиня багата, викладена гарно відшліфованим мармуром. Підлога і стіни з блискучого каменю. У стінах є заглиблення, подібні на вікна. У них сидять у ріст п’ятилітньої дитини різні боги, подібні на ляльки, які мають на собі національний індуський одяг.

При Святині живуть мавпи, з якими треба поводитися обережно: можуть вкусити. їх зачіпати заборонено — вони є священними тваринами.

На другий день Силенко знову поїхав до Ґанґесу. Разом з туристами сів у човен, щоб оглянути побережжя міста.

На березі здійснюється обряд поховання: лежать купи сухих дров. На дровах, викладених прямо­кутником, лежить обкутана білою простинею мертва жінка. Дрова починають горіти. Тому що вони сухі, диму майже немає. В узголов’ї померлої сидить жінка. Мокрою білою хустиною зволожує спочилій обличчя, ніби обороняє від полум’я.

Лев Силенко, сидячи на човні, приготувався сфотографувати обряд. Але індуси Йому заборонили. Сказали, що при допомозі фотографії Він бере з собою смерть померлої. Легко зрозуміти, що індуський політеїзм насичений різного роду марновір’ям, забобоном, без якого індус просто не може жити.

5 лютого Силенко сідає на місцевому летовищі в невеличкий літак і повертається до Ню-Делі. Літак не має шибок у вікнах. Він летить низько, похитується, деренчить. Здається, от-от впаде. Нахилившись, з вікна можна дуже зручно оглядати села, городи, дороги. Відчутно, що Індія перенаселена країна. Навіть на польових дорогах ідуть люди в обидві сторони, ніби на вулицях великого міста.

40. «Таймс оф Індія» про Лева Силенка

Повернувшись до Бомбея, Лев Силенко відвідав професора Т. Маінкара. Голова Департаменту санскриту Університету в Бомбеї Т. Маінкара запросив Силенка виступити з Доповіддю в Університеті.

У Бомбеї Силенко уважно оглянув головний Музей Магатми Ганді, в якому з дивовижною любов’ю звеличене ім’я духовного батька сучасної Індії. В Музеї з детальністю показані всі етапи життя Ганді, є маленькі макети зображення його хати, в іншій кімнаті лежать речі Ганді; є фотографії з нього і його родини, навіть стоїть фігура кози, яку доїв сам Ганді.

Лев Силенко відвідував різні Святині. Особливо звернув увагу на Святиню Заратустри. Заратустріяни живуть навколо Святині, творячи своє гето. Вони в Індії є багатими людьми. Заратустріянин є власником найбільшої в Індії автотранспортної компанії, яка має назву «Тата».

6 лютого (в Бомбеї) Силенко оглядав зовні три Святині Заратустри.

Заратустра започаткував свою науку 2600 років тому (отже, перед тим, як була написана «Біблія», «П’ятикнижжя Мойсея» було рабінами Езикіелом і Ездрою написане 2450 років тому). До середини Святині Заратустри невизнавець Заратустри не має права зайти.

Силенко оглянув Історичний музей в Бомбеї і «місце спокою» (тіла покійників, замотані у білий шовк і покриті квітами, передаються вогневі). У Індії кладовищ немає — і жодне місце в Індії не ознаменовує присутність смерти. Відвідав «місце спокою» заратустріян (діброва, в якій є дім без даху: тут кладеться тіло покійника, і птахи його споживають. Споживши тіло, птахи хмаркою починають кружляти над «місцем спокою», сповіщуючи цим, що тіло покійника вже ними (птахами) піднесене до неба).

Був Силенко і в Святинях Будди, які знаходяться двадцять миль за Бомбеєм у горах. Святині видовбані у скалах. У могутніх кам’яних горах є великі зали, в яких стоять десятиметрові статуї Будди. Святині ці відомі під ім’ям Канґорі.

Святині Будди збудовані були 200 літ перед Христом: це священні місця Гінаяна і Магаяна: дві протилежні течії буддизму. Після смерти Будди буддисти поділилися на дві групи. Група Гінаяна вважала, що не треба обожнювати Будду, не треба будувати таких Святинь, у яких би стояли образи Будди, і не треба поклонятися образам Будди, а тільки визнавати його велику науку.

Група Магаяна проголосила обожнення Будди, поклоніння Його образам; магаяністи почали будувати Святині Будди, в яких стояли з золота, з мармуру чи з граніту постаті Будди.

Рух магаяністів заволодів серцями гіндусів, китайців, японців, в’єтнамців та серцями інших народів Азії і став, як знаємо, могутньою буддистською релігією. Рух гінаянів занепав, має невелике число визнавців науки Будди.

Силенко вважає, що Бомбей найгарніше місто в Індії. Місто історії, культури, релігії, слави. Має зручне географічне розташування. Тут стоїть наймогутніший готель в Індії «Тачмагал». У ньому Силенко не міг перебувати: дорогі кімнати. Та Він сюди заходив, щоб під час великої спеки посидіти в залі-вітальні і записати важливі думки й факти. (Він зупинився у готелі «Ґадвін», кімната 203).

У Бомбеї Силенко оглядав пам’ятник, поставлений німцеві Максу Мюллеру (санскритологу), який 100 літ тому переконав індусів і німців, та й інших, що найспорідненішою до санскриту є німецька мова. Це започаткувало створення терміну «індо­германська раса» і переконання, що арійці, які 4500 літ тому прибули до Індії, були предками сучасних німців. (Гітлер цим твердженням зміцню­вав теорію націонал-соціалізму, виправдовував вищість німецької нації).

У Індії впродовж тисячоліть існує переконання, що оріянин (арієць) значить благородна людина. Детально про це пише МАГА ВІРА, доводячи незаперечними джерелами авторитетних археологів, істориків, лінгвістів Європи й Азії, що теорія про прихід арійців до Індії з території Німеччини нічим не підтверджена.

У Департаменті санскриту Університету в Бомбеї Силенко сказав професору д-р. Т. Маінкара і санскритологу д-ру У. Бгісе, що славний німець Макс Мюллер не знав української мови, він тільки на основі окремих німецьких і санскритських слів визначив спорідненість між мовою німців і оріян Індії.

Виступаючи з доповіддю в Університеті (Бомбей), Силенко сказав присутнім: «Ласкаві будьте, проявіть уважність. Перше слово санскритське, а друге — сучасне українське: плава — плаває; дасан — десять; два — два; дасатка — десятка; тапа — тепло; піта — пиття; пава — повітря; гіма — зима; іти — іти; знана — знання; дара — діра; даті — дати; тата — тато і так далі.

Українська мова, як мова поневоленого народу, прихована від світу ширмою, яку сплели архі­тектори Московської імперії. Термін «індо-германська раса» неправильний. І термін «індо-українська раса» також неправильний, бо, крім української мови, мова литовська більш схожа з санскритом, ніж німецька».

«Кожному освіченому індусові, — продовжував Силенко, — близьке і рідне слово «тама» — бо воно широко зарепрезентоване у «Рикведах». І часто це слово вимовляють брагмани у Святинях, а також буддисти. У селах України селяни слово «тама» сьогодні вимовляють як «темно», тобто неясно».

Очевидно, твердження Силенка зробили на індусів велике враження. Але щоб про це вони голосно заговорили, їм треба змінити ставлення до Москви (зіпсувати настрій Москві), а вони не можуть цього робити, отримуючи трактори та іншу допомогу з СРСР.

Та, незважаючи на все це, найбільший часопис Індії «Таймс оф Індія» помістив сенсаційну статтю про українця Лева Силенка і Його фотографію. В статті написано, що санскритолог українець д-р Лев Силенко об’їжджає регіони Індії. Знаходить переконливі зв’язки (культурний, духовний і мов­ний) між Індією епохи «Вед» і Україною епохи Трипільської культури. Його твердження на Сим­позіумі санскритологів, що українська мова найбільш тотожна з мовою «Вед», бо арії (оріяни) прибули з берегів Дніпра, є науково обґрунтовані «Порів­няльним санскритсько-англійсько-україн­ським словником», який Він підготував.

В статті згадується, що д-р Лев Силенко є Засновником і Головою Громад вірних РуНВіри, яка є монотеїстичною. 22 Громади РуНВіри в Канаді, США, Англії, Австралії визнають Силенкове вчення.

41. В індуської еліти помітне збайдужіння до політеїзму

Представники індуської еліти, з якими зустрічався Учитель Силенко, особливо тепло вітали Його: в Індії рідко бувають такі гості з Європи чи Америки. Вони казали «Ґуру Силенко». Слово «Ґуру» в Індії дуже пошановане. Означає «Духовний Учитель».

Між представниками індуської еліти помітне байдуже ставлення до багатобожжя (політеїзму). І це бачив Силенко. З індуськими діячами Він мав розмови про філософа Свамі Дананда Сарасваті, який помер більше як 100 років тому. Сарасваті об’явив між індусами концепцію віри в Єдиносущого Господа Бога. Його підтримала передова індуська еліта, об’єднавшись в могутню релігійну організацію «Ар’я Самадж».

Брагмани, як оборонці багатобожжя (а богів в Індії є декілька сотень), вороже поставилися до релігійного реформатора Сарасваті. Осудили його, як людину, яка руйнує, так як і Гаутама Будда, основи індуської духовности.

Сарасваті казав, що для народу Індії єдність Індії, цілісність її території є справою важливішою, ніж забобонність, освячена багатобожжям. Одначе він, щоб не дуже дратувати брагманів, сказав, що одного Бога можна називати численними іменами тих чи інших богів, тобто Бог може бути багатоназивним.

Провідна еліта Індії вважає, що Богові не потрібно мати багато імен чи багато помічників у формі тих чи інших божеств. Бог Єдиний, Всюдисущий і Вічний.

(Нема потреби людині давати багато імен. Мовляв, кожний може називати її, як кому заманеться. Кому потрібна така називна словесна розхристаність?)

Лев Силенко тільки тепер ширше познайомився з концепцією Сарасваті. І утішився, що Він, нічого не чувши про Сарасваті, ще в Україні в ранні юнацькі роки виношував віру в Єдиного Господа з ім’ям Дажбог. Бо вважав, що багатобожжя роз’єднує народ, дезорганізовує його мислення, шкодить національній цілеспрямованості і єдності.

Індуси відчули, що вчення Лева Силенка не тотожне із вченням Сарасваті, але в їхніх реформах є щось подібне.

Коли я запитала Учителя Лева Силенка, яке склалось враження від подорожі до Індії, Він сказав, що хотів би написати книжку про Індію, життя її народу, культуру, релігію. Але тепер має багато важливіших справ...

Він поділився роздумами: «Я мав можливість побувати на індійських узгір’ях Гімалаїв. Там є надзвичайно мальовничі краєвиди, екзотичні дерева. На горбах між деревами стоять хаотично розташовані хатини. Біля них овочеві дерева, доріжки. На рівнині видно селища, де люди живуть таким життям, яке було 4000 літ тому.

Люди спокійні і, хоча дуже забобонні (з своєю вірою в сотні богів), мають добротні вдачі. Справді, це люди природи. Увесь тваринний світ, що їх оточує, живе з ними мирно. Навіть отруйні гадюки, які їм так багато завдають лиха, не є зневажені. Гіндуси стараються навіть гадів облагороднювати, мовляв, гадюка не знає, що її вкус спричинює смерть людині.

Люди в селах люблять різні видовища: є між ними вроджені акробати, ворожбити, співаки, музиканти, танцюристи. На своєму сільському майдані вони розважаються, кожен показує свої здібності. Люди живуть бідно, але вони своєї бідноти ніби не відчувають. Задоволені тим життям, що є. Дітей у них багато. Є переконання, хто має більше дітей, той щасливіший, багатший...»

Втомлений подорожжю, напруженою і рух­ливою, Силенко літаком з Бомбея прибув до Цюріха (Швейцарія), а звідти повернувся до Канади з валізою зібраних матеріалів, які Йому будуть потрібні для подальшої праці над «Мага Вірою».

Звіт про свою подорож до Індії Силенко надрукував у «Самобутній Україні» (березень 75 р.).

З Індії голова Департаменту санскриту (Делі Університет) д-р Сатия Брат Шастрі написав до Лева Силенка у Вінніпег листа, датованого 22 квітня 75 року (цей лист зберігається в архіві на Оріяні, США). Сатия Врат Шастрі пише, що він дістав листа з Вінніпега від М. Шкавридька, котрий запитує, чи на санскритському Симпозіумі, де промовляв д-р Лев Силенко, були представники з Москви і чи Силенко з ними по-приятельському комунікувався? Якщо справді таке було, тоді Шкавридько розішле по всій Діаспорі інформацію, що Силенко співпрацює з Москвою.

Сатия Врат Шастрі, не розуміючи підступної мети листа, написав Шкавридькові до Вінніпега на адресу 300 Дженісон Авеню, що «на санскрит­ському Симпозіумі в Делі Університеті, на якому мав доповідь д-р Лев Силенко, представників з СРСР не було, бо вони не були запрошені. Д-р Лев Силенко на Конгресі санскритологів говорив про відношення між священними термінами індуїзму, джанізму, буддизму і української мови і був щиро вітаний. Він є чарівною особистістю і справляє добре враження на кожну людину, з якою спілкується».

42. Як Він писав МАГА ВІРУ

Головна праця над «Мага Вірою» була зроблена у Вінніпезі (Манітоба). У цей час Лев Силенко жив у великому багатоповерховому будинку в одно­кімнатному помешканні за адресою 1833 Пембіна гайвей, Драрі Манор 446.

Тут, у цьому помешканні, Силенко підготував до видання «Мага Віру», писати яку почав на початку 60-х років.

З вікна Його кімнати видно Манітобський університет, куди Він часто ходить; у бібліотеці університету працює над книгами, готує матеріали для «Мага Віри».

Ніхто у Вінніпезі чи деінде не знає згаданої вище адреси, це щоб не відволікали Його від праці.

Він сам собі готує їжу. Щодня виходить на годинний прохід. За будинком, у якому живе, видніється поле. Вдалину стелиться доріжка, по якій Він любить самітній ходити в глибоких роздумах. Цей краєвид нагадував Йому Україну.

Цього літа на полі фармер посіяв цукрові буряки. Восени вирвав Силенкові (на Його прохання) два великі солодкі коренеплоди. Силенко спік їх у духовці. Коли вони охолонули, їв їх з найбільшою приємністю. Це Йому пригадало дитинство: будучи школярем, на обід споживав кусник цукрового буряка і кукурудзяну кашу.

Влітку, особливо в спекотні дні, Він автом їздив до Вінніпег-озера, де є українська оселя і багатолюдний пляж. Тут інколи стрічався з професором Я. Рудницьким, з письменниками, малярами.

Над озером від пляжу був прокладений вузький дерев’яний міст, у кінці якого сиділи рибалки. Силенко скочив у воду. Йдучи на дно, відчув, що вода все холоднішає й холоднішає. Щоб уникнути судороги, почав підніматися на поверхню. Виринув далеченько від того місця, де пірнув.

До Нього підбігли люди. Усі були перестрашені. Хтось із знайомих сказав: «Ви цього більше не робіть, бо ми довго чекали, поки Ви виринете з води. Там глибина 60 метрів».

Його легені мають якусь загадкову будову, яку мало хто має. І, може, це також сприяло його могутній життєвій енергії. Він інколи, щоб звільнити себе від емоційного і розумового перевантаження, любить сидіти і щось співати, жартуючи. Одного разу Він сказав: «Уявіть, араб їде на ослі по рівній пустині і наспівує мелодію, якій немає кінця». І він почав таку мелодію імітувати — набрав у легені повітря і почав; а-а-а-а-а-а-а-а-а-а, і так протяжно голосом тягнув то голосніше, то слабше, але щоб мелодію не переривати, не вдихаючи нового повітря. І цю мелодію співав так довго, що мені аж не вірилося, що людина може в легенях помістити таку велику силу повітря (пісня на одному подиху тривала, може, З хвилини). Мені стало зрозуміло, чому Він так довго міг перебрати в озері під водою. Біля озера Вінніпег Він до заходу сонця любив сидіти в роздумах на самоті і в цей час писав Молитви, які ввійшли до «Мага Віри».

(Ще з ранніх юнацьких років, як уже було згадано, натхнений оповіданнями славного діда Трохима, Він мріяв написати велику книгу. Таку, в якій би українці бачили себе достойними людьми. Він вірив у силу слова. Був певний, що Його світла віра в Дажбога буде щиро вітана. Та коли починав писати (ще в студентські роки), думав: усе, що Він напише, буде осуджене Його рідними людьми, а Він покараний).

Коли закінчилась війна, Силенко в Авґзбурзі почав писати книгу під назвою «Мудрість Української Правди», в якій звеличує Єдиносущого Дажбога. Це було на початку липня 45 року. І знову відчув, що книга не виходить тому, що Йому не вистачає знань з історії Людства. Залишив писати. І почав вглиблю­ватися у філософію, історію релігій світу. Вивчав психологію, антропологію, етнографію, мови. Як бідний турист-дослідник, бував у багатьох країнах Америки, Європи, Азії. Відвідував музеї, бібліотеки, університети. Найбільше Його цікавили Святині (Храми) різних релігій, їхня обрядність і звичаєвість. Він мав намір написати книгу у формі запитань і відповідей.

Про подорожі Силенка в різні країни, а також про Його діяльність є декілька тисяч фотографій, які я мала можливість оглядати, і вони під­тверджують документальність цієї книги. Очевидно, усі газети і журнали та інші документи, якими я користувалася, також збережені при Соборному Храмі Святині Матері України.

Лев Силенко працював у найбільших бібліотеках країн світу — у Франції, Німеччині, США, Канаді, Англії, Ірані, Сирії, Греції, Індії та ін. Вивчаючи індуську філософію, почав студіювати санскрит. Ознайомився з історією приходу арійців (оріян) до Індії. Досліджував «Веди» («найстародавніший пам’ятник людського ума») і був вражений власним відкриттям: у санскриті (у мові «Вед») багато таких слів, які є в сучасній українській мові. Переконався, що мова «Авест», якою розмовляв Заратустра, справді була мовою пізніх Трипільців.

Це давало Йому світле натхнення: вірив, що знайшов правильну дорогу до знайомства з Єством своїх Предків.

Читаючи книги німецькою, англійською, сан­скритом та іншими мовами, Він записував потрібні цитати, перекладав їх на українську мову. І таких записних зошитів назбиралося дві валізи.

Було декілька робочих назв книги МАГА ВІРА, головні з них «Велике Світло Волі», «Мудрість Української Правди». Після роздумів Він вирішив: буде добре, коли назва книги матиме такі слова, які в щоденному житті вживали рідні Предки (Оріяни, Скити) — МАГА ВІРА. У «Ведах» слово «мага» дуже поширене у значенні «могутній» або «могут­ня». У нас із слова «мага» постало багато однокореневих мовних гнізд: могти, муж, можна, могила, могутність, допомога, перемога та ін. У народів Західньої Європи: могци, моц, моцний, муж, магнат, магістр, маєстат, маєсті та ряд інших слів.

Слово «віра» наші Предки вживали у значенні відвага, достойність, подвижник, вірний, відданий, натхненний. Усе це маючи на увазі, Силенко дав книзі назву МАГА ВІРА, тобто «Могутня Віра». І ця назва не має нічого спільного з псевдонімом визначного індійського релігійного діяча, відомого під ім’ям (титулом) Магавіра. (Скити своїм великим подвижникам давали титул «Віра» у значенні герой).

Під час праці над Мага Вірою на стінах Його помешкання висіли великі листи паперу, на яких були наклеєні назви книг, імена авторів і їхні цитати. Пишучи, Він свої думки підтверджував цитатами визначних учених — істориків, лінгвістів, археологів, філософів, антропологів Європи, Азії, Америки, які впорядкував за тематикою. Перед столом ставив стояк, на якому був лист паперу з підготовчим текстом, і сідав за друкарську машинку. Працюючи над Мага Вірою, Він священнодіяв. «Пишучи «Мага Віру», — розповідає Учитель, — я думав про Дажбога. І думи цілковито заполонювали душу мою. І вночі я бачив сон: на великій зеленій долині біля села, в якому я народився, було багато людей святково одягнених, багато молоді, дітей. Я стояв на горбі, на сонячному небі з’явився вихор, з шумом летів на землю. І на. мою голову накинув сяюче колюче коло. І я стояв ніби отерплий, і в душу мою линули з небесної високості слова:

«Я, Дажбог, Господь твій єдиносущий. Я зерно Безсмертя. Я Світ всіх світів. Я Розум розуму. Я Краса краси і Розкіш розкошів. Я проміння вогню і квітування Землі. Я Життя життів.

З мого Зерна родяться всі зерна. Я Дажбог, усе незалежне залежить від дій моїх. Мені непокірне підкорене. Я вищий за Життя і Смерть. Той, хто всіх обманює, не обманює мене: мені відоме Минуле, Сучасне і Майбутнє.

Я Дажбог, Я в усьому, і все в Мені. Я володію Небом і Землею. Я створений з Землі, Повітря, Вогню і Води, з Розуму і Рівноваги, але Я вищий за ті сили, з яких створений Я. Я рівновага Світу видимого і невидимого. Без мене світло не було б світлом. Я Дажбог, самонаснажуюча Первооснова вічної Дії всюдисущої. Я, Господь Бог твій, благословляю тебе, іди в Народ, з ім’ям моїм іди, рідні люди ждуть!»

Дивний сон розбудив мене, і я лежав, думаючи про почуті слова Дажбожі. Щоб не забути їх, записав.

Я у сни не вірю, знаючи їхнє походження. Одного разу я до пізньої ночі сидів над віршем і, стомлений, заснув. І вірш мені приснився з новою цікавою строфою. Отже, є й творчі сни».

Щоранку, перед тим як сідати писати нові сторінки «Мага Віри», Він робив фізичні вправи, купався, мав легкий сніданок, пив каву. Коли відчував, що має піднесений добрий настрій, сідав за творчу працю. Писав від 9-ї години ранку до 4-ї дня. Ніколи не писав, коли втома знесилювала Його. Казав, що втома перешкоджає правильному й енергійному мисленню.

Писав на день по 8 —10 сторінок густого машинопису. Написане редагував, викреслював, переві­ряв. І знову переписував. Третій текст писав повільно і знову редагував. Та вже цього тексту не переписував. (Якщо МАГА ВІРА має 1428 сторінок, то з цього виходить, що Він таку кількість сторінок три рази переписував).

МАГА ВІРА має 52 Дні Мислення. Кожний День має іншу тему. Для остаточного закінчення праці над котримсь із цих «Днів» Він сідав в авто і з машинописом їхав за місто. Ставив авто на безлюдді так, щоб перед вікном було тільки небо, тобто щоб зір не затримувався над якимось предметом. І тоді уважно обмірковував те, що читав, Ним написане. Він каже, що потрібно міняти оточення для пожвавлення енергії мислення, для зосередження.

Був суворо вимогливим до себе. Казав: «Це щоб недругам дати менше зброї проти себе». Не було біля Нього людини, якій би Він прочитував вже готове до друку.

Коли описував походи царя Святослава Хороброго, то забував, що Він перебуває у своїй кімнаті: поруч з воїнами Святослава брав участь у боях, радів і плакав з ними. Сльози з Його очей падали на текст. Він схиляв голову над друкарською машинкою і затихав.

Це був незвичайний плач: це було якесь божественне збудження, зігріте неземною любов’ю до подвижників України-Руси. Це був щасливий плач духовного осявання, єднання з Духом Предків, яке робило все Його тіло легким. Йому здавалось, що тіло втрачає вагу. Якимсь теплом опромінювалося серце, мозок і дихання. Це був екстаз світлого натхнення творчости, благословенного Господом Дажбогом.

На сторінках «Мага Віри» немає найменших нарікань на долю, на гірке життя. Сторінки «Мага Віри» опромінені Святою Вірою в Єдиносущого Господа Дажбоґа. Цілеспрямованістю, життєвою бадьорістю. Дажбожою благодаттю. І тому у численних листах, у статтях, книгах сповідники Силенкової віри в Дажбога називають «Мага Віру» Святим Письмом, Українською Біблією.

У МАГА ВІРІ немає почувань рабських, зневіри, докорів, поклоніння перед чужою духовністю. Вже це ставить «Мага Віру» осібно від українських книг, досі написаних. МАГА ВІРА є виявом бадьорої життєрадісної вдачі оріянської. І тому є вінцем гордости для кожної української людини.

МАГА ВІРА написана Творцем Нової Духовности. Він відчував щастя, працюючи над «Мага Вірою», бо писав так, як веліла Йому душа. Не було і немає жодної в світі іноземної сили, яка б обмежувала діяльність Його мозку.

Він казав: «За все, написане в МАГА ВІРІ, я готовий йти на муки: у МАГА ВІРІ є душа мого Народу. В МАГА ВІРІ я і МАГА ВІРА в мені. З великої любови до мого Народу я писав «Мага Віру».

Пишучи «Мага Віру», Він вірив, що виконує Священну Працю для свого багатостраждального Народу. Він не писав для особистої слави. Він гнівається, коли хтось у Його присутності прославляє Його ім’я.

І коли Силенкові сказали, що треба День Його Народження (27 вересня) занести до Календаря свят, Він відповів: «Хай це буде День «Мага Віри».

У МАГА ВІРІ є оповідь «Чому потрібний культ Провідника?»

Силенкияни свято вірять, що без культу Провід­ника не можна створити міцної організації. Культ Провідника не потрібний Провідникові, а потрібний для організації її членів.

Архиєреї з амвонів речуть, що Лев Силенко плямить добре ім’я канадців і американців українського походження, закликаючи їх вертатися 1000 років назад до багатобожного ідолопоклонства.

Панотці в церквах кажуть своїм парафіянам, що до 988 року ідолопоклонні кияни людей приносили в жертву богам і що єдиним Богом для українців є Ісус Христос і Його Отець — Саваот, Господь народу ізраельського. У юдеїв, мовляв, ніколи не було ніяких кривавих жертвоприношень, не було і в греків.

Силенко спростовує ці твердження архиєреїв, написавши працю «Дай мені ще два місяці пожити», яка ввійшла до «Мага Віри». У ній беззастережно доведено на основі незаперечних юдейських і грецьких джерел, що стародавні юдеї і греки приносили в жертву богові Єгові і богині Артеміді своїх доньок. Українці, рано ставши хліборобами, кривавих жертв своїм богам не приносили, про що пише літопис «Виласа Книга» («Влес Книга»).

У листах до Силенка прихильники й неприятелі писали: «Адже старі юдеї завжди вірили в Єдиного Бога і ніколи не мали політеїзму, який є нижчою формою релігії. І князь Володимир, запровадивши в Києві монотеїзм, підняв духовний рівень народу. Якщо Силенко на ці запитання не дасть пере­конливої відповіді, значить Його духовне вчення зазнає поразки».

Силенко у числі 101 «Самобутньої України» за 75 рік поміщує оповідь під назвою «Пощо украв єси боги мої» (ця праця ввійшла до «Мага Віри»). У ній на основі юдейських джерел (і в тому числі й «Біблії») Силенко довів, що юдеї в епоху Ісаака, Іакова, Рахелі поклонялися багатьом богам і ще не мали концепції віри в єдиного Бога.

Митрополит Іларіон у книзі «Візантія і Україна» написав, що українці були варварами, жили у тьмі, і тільки у 988 році світло, принесене греками, облагороднило українців. І такої думки є переважна більшість української інтелігенції.

Щоб цю нічим не підтверджену самозневагу спростувати, Силенко написав праці «Совість історичної науки», «Діаманти з Храму Світової історії», «Заратустра, Бог і юдаїзм», «Будда, Бог і Євангелії».

Силенко, покликаючись на твердження най­визначніших істориків Євразії, довів, що Скити були автохтонами Скитії (України-Руси), і Скити Зара­тустра і Будда були духовними титанами Людства, їхніми учнями були греки, римляни.

У МАГА ВІРІ Силенко подав українську інтерпретацію вчення Заратустри, Будди, юдаїзму і християнізму. Висловив свої міркування про історію Риму, Візантії і розвиток релігійно-філософськоі думки.

«Як виглядала Україна-Русь перед хрещенням? Як насправді відбувалося хрещення киян? Що сталося після хрещення України-Руси?» Лев Силенко на ці питання дає відповіді, пишучи «Мага Віру».

Як Він пише? Щоб неприятелі не могли Його «Мага Віру» знищити, Він не подає жодних сумнівних чи непереконливих тверджень. Він бачив, що українські історики в багатьох випадках стараються колінопреклонно прислужитися Москві, Візантії, Греції, Римові. І ніби навмисне малюють українців духовно відсталими, некультурними, щоб так оправдати і звеличити в Україні юдейо-християнізм, його догми, канони і архиєреїв.

У МАГА ВІРІ звіщена нова концепція Бога, висловлені нові інтерпретації релігійних вчень Заратустри, Будди, Ісуса, подані нові тлумачення «Біблії».

Неможливо охопити великого Світу «Мага Віри», в якому подані відомості з різних ділянок знань — з історії великих релігій світу, філософії, історії, етнографії, антропології, астрономії, педагогіки, лінгвістики, мистецтвознавства, народознавства. Подані зовсім нові твердження з історії, філології (історії індоєвропейських мов, порівняльного мовознавства, українознавства). Звіщене нове філософське пояснення будови світу. Об’явлене оригінальне, досі світові невідоме богорозуміння, в якому «наука» і «віра» не протирічать одна одній, а навпаки, одна без одної не можуть існувати.

Пророк Силенко пропонує Людству нове розуміння буття. Тут йдеться не про окремі ділянки знань, а про цілісне уявлення Людства про себе, про Всесвіт. Такого переосмислення людської свідомости досі ніким з великих геніїв XX століття не зроблено.

Учитель Силенко каже: «Людство впродовж тисячоліть шукало відповіді на запитання: коли був створений Світ? У МАГА ВІРІ пишу, що на неправильно поставлене запитання були дані не­правильні відповіді. Легенди про сотворення Світу, подані в релігіях (у «Ведах», «Біблії»), сьогодні цінуються тільки як народна творчість.

Світ не мав початку і не матиме кінця. Світ вічно був Світом. РуНВіра шанує лицарів людського розуму, які себе виявляють в астрономії, біології та інших науках. Розуміння Дажбога нове, і його сила в тому, що в ньому наука бачить себе, волю творчости. Та я проти сліпої віри в Розум, інтуїцію. Я за те, щоб Розум ніколи не був закоханий сам у себе сліпо. Усе, що сьогодні найрозумніше, майбутні покоління мають право при потребі переосмислити і йти далі на славу Дажбожу».

Впродовж майже трьох тисячоліть на території Європи і Азії ведеться непримиренна боротьба між лицарями двох протилежних «фронтів»: ідеалізму і матеріалізму (двох протилежних напрямів у філософії).

Лев Силенко звістив, що ці. лицарі поставили перед собою неправильні запитання і тому дають на них неправильні відповіді. Сила духовна і сила матеріальна є близнятами, між якими існує природою утверджена світла взаємопов’язаність, і цих близнят не треба розсварювати. Ніщо є щось, а щось є ніщо. Матеріальне може перетворитися у безматеріальну силу, а безматеріальна сила може перетворитися у матеріальну, залежно від дії надматеріальної і наддуховної, ім’я якій Воля. Ні матеріалісти не мають жодних підстав твердити, що Матерія була первинною. Ні ідеалісти не мають жодних підстав твердити, що Дух був первинним.

Пророк Силенко стверджує, що Матерія стає Духом і Дух стає Матерією, — такі закони Космосу, закони вічної самонаснажуючої Енергії, яка є Дажбогом (Дателем свідомого і несвідомого Буття).

Прийде час, коли вчені фізики, хіміки, астрономи, філософи на основі нових відкриттів у науці умотивують ці Силенкові твердження.

Світ у XXI столітті очікує нових знань, основи яких вже звіщені Пророком Силенком у МАГА ВІРІ.

Українська свідомість матиме вищу благородну духовну національну температуру в ім’я спасіння і щастя України і інших народів, коли у школах, учбових закладах України буде викладатися МАГА ВІРА, «Святе Вчення» Лева Силенка, як філософія Українського життя. Так пишуть у листах з України — з міста Корсунь, з Черкас, з Краматорська, зі Львова та інших міст визнавці Силенкової Віри в Дажбога.

* * *

У Вінніпезі на вулиці Мейн Лев Силенко зустрівся з бізнесменом П. Ріпецьким, прибулим з Альберти. Він чув виступи Силенка в Едмонтоні і тепер в розмові запитав: «Чи потрібна віра в Бога в сучасному модерному світі і чи Ваша віра в Дажбога є необхідною в теперішні часи?»

Силенко відповів: «Кажете, що віри не потрібно, тільки темні люди вірять в Бога, який зробив жінку з чоловічого ребра.

Справа не в Богові, а в тому, яке є розуміння Бога. Я вірю, що Бог — це Світло, Любов, вічна і незнищима Енергія свідомого і несвідомого Буття. Я вірю в Дажбога — Дажбог Святий Дух України-Руси. Є люди, для яких не потрібно Світла, Любови, Правди, Милосердя. Вони й без цього можуть жити. Але я вважаю, що жити достойно й повноцінно приємніше, маючи віру в Любов, Правду і Милосердя і втілюючи цю Віру в щодення. Віра — це не тільки віра. Наприклад, у юдейській вірі юдейці мають юдейське розуміння Бога і свою звичаєвість (мораль), свої обряди (культуру). Людина може жити, не визнаючи ніяких основ моралі й культури. Але її життя не дуже відрізнятиметься від життя тварини.

У найпримітивніших племенах при допомозі віри, звичаїв і обрядів упорядковується життя, ставлення людини до людини, дітей до родичів і навпаки. Віра — це шлях життя. Тільки людина, природою обда­рована, здібна у Вірі проявляти свої натхнення і їх облагороднювати звичаями і обрядами».

Зима у Вінніпезі холодна. Силенко виходив на півгодини з помешкання на свіже повітря. І знову приступав до праці. І так щодня. Незважаючи на велику силу життєвої енергії, Він почав відчувати втому. І приятелеві (визначному жертводавцеві) написав: «Утомився, і не знаю, чи викінчу «Мага Віру», чи МАГА ВІРА викінчить мене».

Жертводавець прислав листа, написавши: «То, значить, все пропало. Запланованої пожертви на видання «Мага Віри» не пришлю». І як би Силенкові тяжко не було, Він у листах завжди підкреслював бадьорість і віру в закінчення початої справи.

43. «Він посланий Дажбогом — Святим Духом України-Руси»

25 травня (75 року) в Святинному Домі Громади РУНВіри в Чикаго (адреса: 234 Н. Кедзі Авеню) Учитель Лев Силенко здійснив Священну Годину. До Чикаго прибули вірні РУНВіри з міст Америки й Канади. Були присутні діячі РУНВіри С. Бабич, С. Яворівський, Л. Чумаченко, М. Чумаченко, Л. Фенько, Б. Гайовий, Б. Генсіровський, Б. Орлів, Н. Ляшенко, Б. Баран, М. Удовиченко, рунтато М.Лисенко, рунтато М. Лозовий, рунтато Б. Свириденко, М. Марків. Гості вітали Громаду вірних РУН Віри в Чикаго, яка відтепер має свій дім, де заплановано проводити Священні Години, семінари, заснувати бібліотеку.

Учитель Лев Силенко на Священній Годині сказав: «Дажбог — основа першооснов Світу. Бо­жественність її в тому, що Вона сама в собі є Вічною Дією. Віруючі і невіруючі не можуть заперечити існування цієї Правди. Усе живе і неживе, свідоме й несвідоме створене з Енергії. Світло — дія Енергії. Без Дажбога немає Світла. Без Дажбога немає Життя, немає Минулого, Сучасного і Майбутнього.

У РуНВірі нове розуміння Милосердного, Єдиносущого Всеправедного Господа, і хай святиться ім’я Його Дажбог. Жодна достойна людина, чуючи це, не скаже, що ми вертаємося 1000 літ назад до багатобожжя.

Ми віримо: крім Дажбога немає бога. Ми вірні РуНВіри. Дажбог всіх нас поміщає у світі своєму. Та тільки в душі тієї людини є Дажбог, яка Його любить і для Нього живе. Усі ми українці, і Україна всіх нас поміщає у світі своєму. Та тільки в душі того українця є Україна, який її любить і для неї живе. Ми щасливо віруючі українці, ми «со страхом і трепетом» не стоїмо на колінах перед догмами і канонами, які були придумані греками і римля­нами».

Учитель Силенко продовжував: «Латини кажуть, що «Дух святий походить від Саваота і його сина Ісуса, і хто в це не вірить, хай буде проклятий». Греки кажуть, що «Дух святий походить тільки від Бога Саваота, і хто в це не вірить, хай буде проклятий».

Брати і сестри! Ми у жодні прокляття не віримо, бо всяке прокляття є тільки виявом незадоволення. Ми не хочемо йти по дорозі безкінечної релігійної сварні і жити в чаді латино-грецьких проклять. Ми достойні люди! Ми не хочемо між собою сваритися, доказуючи, хто правий: латинець чи грек. Усі вони праві по-своєму.

І ми, віруючі в Дажбога, праві по-своєму. Ми не проклинаємо ні греків, ні латинів за те, що вони не вірують в Дажбога. Вони не мають права гніватися на нас за те, що ми не віруємо в їхні канони і догми.

Кожна Віра, яка навчає людей вірити в Бога і навчає людину любити людину, правдива Віра. Та є рідна мати і є чужа мати. Є рідна віра і є чужа віра. Для достойного сина правдивою матір’ю є рідна мати, правдивою вірою є рідна віра. І це є наша догма, тобто — Святе Вчення.

У нас є рідне розуміння Господа Дажбога. Дажбог Святий Дух нашого Єства. Дажбог є ідеалом нашої Національної Свідомости.

Жидівська енциклопедія «Жидівський Народ» в ім’я справедливости пише на сторінці 240, що «Едвард Мейєр, широко відомий історик стародавности, не бачить в Мойсееві жодної історичної особи. Мойсей — це, звичайно, ідеал, змайстрований (зображений) левітами (рабінами) ». Отже, Мойсей — це ідея, а не дійсність. І тут же (на сторінці 279) жидівські авторитети юдаїзму пишуть: «В кінці 4 століття перед Христом заснований жидівський монотеїзм (віра в одного Бога) був твердо устійнений». Хіба можна не шанувати таких жидівських тверджень?»

Лев Силенко, даючи своїм вірним відповіді, обґрунтовуючи їх незаперечними доказами, каже: «Мої рідні люди, ідіть до мене, Я посланий Духом Предків великих, Я виведу Вас з дому неволі, звеличу Вас. Терплячи від Вас приниження, обмови і нарікання, поведу Вас на шлях Нового Духовного Народження, щоб на землі батьків своїх Ви були достойними господарями. Щоб Ви були кращими людьми між кращими людьми. Щоб у Вас було рідне розуміння Бога, рідне розуміння свого «Я».

Вдумливі люди, чуючи Силенкове слово, казали: «Він посланий Дажбогом — Святим Духом України-Руси. Силенко наш рідний Пророк».

Ті, які визнали Силенкове Вчення — віру в Єдиносущого Дажбога, складають пожертви на видання Святого Письма МАГА ВІРА, на будову Святині Матері України на Оріяні (Штат Ню-Йорк), на купівлю будинку для Святині у Гемільтоні (Канада), яку Учитель назвав Дажбожою.

Вірний РУНВіри В. Груш вирішив показати Учителеві Силенкові в Чикаго широковідомий Віллі Грегем Центр. Це величезні кам’яні монументальні будівлі, в яких є розкішні зали, вітальні, школа проповідників, бібліотека. Віруючі, які сидять у головній залі Грегема, відчувають бадьорість на душі, світлий настрій.

Постає віра, що Грегем їх ощасливлює єван­гельським словом. Та насправді ніякого чуда немає. У залі вмонтовані непомітні кисневі гнізда, з яких постійно поступає кисень, обадьорює присутніх. Обадьорені складають великі пожертви для Віллі Грегема. Слово «Грегем» між євангелістами стає магічним. У багатьох країнах світу є його пропо­відницькі центри, а його фонд налічує сотні мільйонів доларів.

Побратим В. Груш сказав: «Учителю, люди в Америці і Канаді складають пожертви Вам, щоб видати Святе Письмо МАГА ВІРА, щоб виходила газета «Самобутня Україна», щоб будувався Вами вимріяний Соборний Храм Святині Матері України, щоб творилися нові Громади вірних РУНВіри в Канаді, Америці, Австралії, Європі. Вороги знають, коли б не було Силенка, ніхто б в Діаспорі нічого не знав про РуНВіру, Ви є Засновником РУНВіри і відповідальний за все, з волі Дажбожої об’явлене Вами і створене Вами.

Ви взяли на себе великий тягар, не всі, що коло Вас, розуміють, що вже йде Вами започаткована Українська Духовна Революція».

* * *

До Учителя (у Вінніпег) М. Марків написав листа, в якому інформує, що на Священну Годину Громади РУНВіри в Чикаго у травні 76 року прибув якийсь Сухарьовський і з провокативною метою заявив: «Силенко не має права, не спитавши народу, звіщувати віру в Господа Дажбога.

Силенко не має права називати себе Учителем чи Пророком. Маєте зібрати збори членів Громади і на зборах вибрати голосуванням Пророка. Ми демократи».

Присутній інженер Дейчаківський сказав: «Усі ви, бачу, добрі люди. Але треба Вам знати, що на зборах нікого не вибирають бути малярем, поетом чи співаком. Поетом і Пророком треба родитися. Мати іскру Божу. Хто визнав Святе Вчення Силенка, той прийняв Силенка в свою душу. І того Силенко прийняв у свою душу. Ми визнали Силенкову віру в Дажбога. У душі кожного з нас живе Силенко. І тому ми силенкияни.

Ніхто Силенка не вибирав бути Учителем. Ніхто Магомета не вибирав бути Пророком. Ніхто Сократа не вибирав бути філософом. Релігія там, де є визнання: ми Силенка не вибираємо, а визнаємо. Хто визнає Силенка, той іде з Силенком, а хто не визнає, той хай іде до того, кого Він визнає.

Усе, що я тепер сказав, мудрим людям зрозуміле, як таблиця множення.

Побратими і посестри, я Силенкові передав багато цінних книг. Він розумна Людина, але про це може знати розумна людина. Ви Силенка ще не розумієте. Але у Ваших душах є проблиск світла. Ви душею Силенка відчули, що він рідна і добра людина. Прийшли до Нього — помагайте Йому. І не осквернюйте самі себе, слухаючи облудні теревені ось цього провокатора Сухарьовського, якого Я випрошую звідси, як підісланого агента єпископа Габра».

44. «Двоєвір’я пригноблює духовні сили народу»

У серпні 77 року на Оріяні відбувалися семінар рунтатів, семінар проповідників РуНВіри, навчання для молоді. Врочисто відзначалося свято Купала. І про ці події в «Самобутній Україні» в числах 128, 129, 130 за 77 рік згадано з детальністю.

На святі Купала Учитель Лев Силенко дав пояснення змісту обряду Посвячення юнака в косяки. Уточнив, що слово «косак» походить від слова «коса». Юнака стригли, залишаючи чуб (косу), як символ відваги й благородства. У татар було слово «ґазаґ», що означає «партизан», «розбійник», який не корився наказам баскака.

З причин довготривалого поневолення нашого народу, переслідувань, замість слова «косак» було впроваджене перевернуте татарське слово «казак» («ґазаґ»). І про це читаємо в МАГА ВІРІ.

Коли був куплений земельний простір Оріяна, то на ньому крім лісу нічого не було. Усі врочистості, свята, Священні Години Самопізнання відбувалися тут же, біля Оріяни, на земельному просторі, власником якого була родина рунтата М. Лозового. На цьому просторі вже були будівлі, які передавалися родиною Лозових вірним РуНВіри на час свят без жодної оплати.

У 1977 році земельний простір Оріяна (Спрінг Глен, Ню-Йорк), де має початися будова Соборного Храму Святині Матері України, ще не був звільнений від оподаткування. І тому Учитель Лев Силенко заплатив 271 $ 10 центів податку.

Люїс С. Кіршнер (регіональний скарбник з Кінгстона, Ню-Йорк) прислав листа, в якому пише: «Учителю Лев Силенко, у нашому офісі зазначено, що Ви є власником 200 акрів землі, за які платите податок. Чому зазначуєте, що земля Оріяни має бути звільнена від податку?»

Лев Силенко, прочитавши цей лист, подумав: «Якась помилка допущена у податковій установі».

Силенко, посилаючи різні листи до скарбника ОСІДУ РуНВіри в Монреаль, вклав і цей лист, зазначивши: «Навіть у американській урядовій установі допускаються такі помилки».

Та цей лист Кіршнера (про 200 акрів землі) було переслано до Гемільтона з провокативною метою. У Гемільтоні С. Синник з цього листа зробив більше як 200 копій і розіслав до Громад вірних РУНВіри в Англії, Америці, Канаді, Австралії, до українських газет і установ в Діаспорі з допискою: «За гроші, які склали вірні РУНВіри на будову Святині Матері України, Силенко собі купив 200 акрів землі».

Адвокат Куперман (Елленвіл, біля Оріяни) написав до Люїса Кіршнера, щоб він офіційно вияснив (на прохання Силенка), що то за двісті акрів.

Люїс Кіршнер з Кінгстона прислав Силенкові листа, писаного 8 червня 83 року (цей документ є в Архіві на Оріяні), в якому зазначує: «Високодостойний Духовний Учителю Лев Силенко, ми дослідили, що Ви не є власником ніякої земельної власності і не маєте нічого спільного з 200 акрами. Наш колишній працівник зробив помилку, поста­вивши Ваше прізвище під посілість двісті акрів, які є власністю іншої української організації. Прошу вибачення, що помилка нашого працівника зробила Вам клопіт, і цим листом я дану справу вияснюю».

Вірні вченню Силенка були певні, що це якась провокація, роблена ворогами з метою компро­метації Засновника РУНВіри. Але помилка, зроблена американським чиновником, завдала немало душев­них огірчень Силенкові.

У 78 році родина рунтата Б. Свириденка поїхала на відвідини до родичів в Україну. Біля Видубицького монастиря, де на основі літописів були спалені давньоукраїнські письмена (дощечки) в 988 році, рунтато Б. Свириденко прочитав Молитву з «Самобутньої України» «Дажбоже, Ти Святий Дух Народу мого». Він, його дружина, син і донька роздавали примірники «Самобутньої України» у Києві, Львові, Дніпропетровську та інших містах.

Доктор Юліян Мовчан, який в Діаспорі відстоює справедливість у ставленні до різних релігій, у газеті «Наш голос» (березень, 78 р.) пише: «Якщо газета вважає за потрібне аж так багато уваги приділяти для релігійних чвар на еміграції, то чому це стосується майже виключно чужовірної греко-католицької віри? Чому нічого не пишеться про рідну українську віру, проповідувану Учителем Силенком?»

Якщо починається розмова про юдейо-християнізм і Силенкову віру в Дажбога, то деякі українські інтелігенти кажуть: «Та в нас тепер є двоєвір’я. Обряди, які були в нашій дохристиянській вірі, ввійшли до греко-православної церкви. У нас є коляда, щедрівки, свята вечеря, Купала та інше».

Лев Силенко написав працю «Як двоєвір’я пригноблює духовні сили народу?».

Він переконливо довів, що двоєвір’я пригноблює духовність нашого Народу. Архиєреї при всіх намаганнях знищити українську духовність, звичаєвість не могли викорінити з душі Народу рідну, утверджувану тисячоліттями обрядність. Вирішили обманом затягнути українців у ярмо чужовір’я. Щедруйте, мовляв, колядуйте, поси­пайте, співайте своїми гарними голосами, але не про Рідне, а про Чуже: українськими мелодіями славте Йордань, Вифлеєм, Єрусалим, Ісуса і його Матір Марію. Славте святу землю старих юдеїв, бо на ній народився і жив Ісус, син Господа юдейського.

У «Святому Вченні» Учитель Силенко пише: «Щоб поневолити душу народу, треба, щоб його культура (обрядність) мала зміст чужий, а форму рідну. І так, як знаємо, в Україні при допомозі іноземної релігії плекалося духовне рабство. Рідне підпорядковувалося Чужому. Двоєвір’я пригноблює духовні сили народу».

Не можна твердити, що між священиками греко-православними у всіх живе беззастережна віра у грецькі канони і обожнення Ісуса яко Бога. Священик Боголюб (Петро) Мотуз з Англії написав «Відкритого Листа до блаженніших, високо-преосвященних, преосвященних владик і всіх високопреподобних, преподобних дияконів — отців українських православних церков». У цьому листі священик Мотуз висловлює свої погляди на «Євангелії». Пише, що він діждався того, кого ждала його душа з дитинства. Він діждався рідного Пророка, посланого праведним Дажбогом.

У «Самобутній Україні» за червень 76 року поміщена фотографія П. Б. Мотуза, поданий опис його біографії, надрукований Відкритий Лист, уривок якого тут подаю:

«До Митрополитів, Архиєпископів, Єпископів, Священиків і Дияконів Українських Греко-Православних церков всіх напрямків та ухилів.

Я, Петро Мотуз, відомий Вам як Ваш собрат-священик УАПЦ. Свої статті друкував у «Відомос­тях» (видання УАПЦ в Англії), в «Українській Думці» (видання СУБу в Лондоні), у «Віснику» (видання Укр. Греко-Православної церкви в Канаді).

У 1964 році, ставши священиком (висвяти Митрополита Никанора), я почав вдумливо читати «Біблію», побачив, що ця жидівська книга написана рабінами з метою звеличити жидів і привити їм віру, що вони кращі люди на землі.

Християнська релігія — це спочатку була секта юдаїзму і потім була поширена між ґоями. Рим і Візантія використали цю релігію для своїх імперських цілей так, як тепер Москва використовує комунізм для своїх імперських цілей.

Я побачив, що папи, патріярхи, єпископи християнам говорять: «Не журіться про життя своє, що будете їсти та що будете пити», «шукайте... царства небесного». Парафіяни в церкві ці слова чують і думають: а чому ж ви, архиєпископи, живете у розкішних палацах, у солодощах земного світу і не шукаєте «царства небесного»?

І думав я: мої рідні люди дають мені хліб і мешкання, а їм я говорю не про рідні справи, а про жидівські (про Сіон, Єрусалим, Синай, про Авраамового Бога Саваота). І померлих моїх людей відправляю на лоно жидівських батьків (Авраама, Ісаака).

«Яку ж релігію я даю для українців? Жидівську. А хіба ми, українці, так збідніли, що більше любимо чуже, ніж рідне? » Я відчував, що займаюся в церкві релігійним злочином, бо віру Руси (України) зву поганською, а віру Юдеї (Ізраеля) зву правдивою. І я нещасний раб і мої парафіяни — нещасні раби.

Хто я такий? З роду козацького походжу я, мій дід-козак жив 105 років, помер в 1915 році. У 1919 році я став добровільцем армії УНР, був писарем при штабі 15 полку ім. Т. Шевченка. Був ранений під час бою з деникінцями. У 1932 році викрили мене органи НКВД був на каторзі в Алма-Аті. Бачив я: з вагонів виносили трупи, собаки військ НКВД загризали тих, що вже не могли ні жити, ні померти — конали в муках.

У 1937 році в Білгородській тюрмі катували мене кати московські, декілька разів непритомного водою одливали. Мій був злочин, що я, маючи 16 років, став солдатом УНР.

У часи Другої світової війни німці мене вели на розстріл. Чудом урятувався, працював у Львові головним бухгалтером в конторі т-ва «Сільський Господар». Після війни організовував ДП-табори, рятував, як міг, людей від репатріяції. Я жив долею рідного народу.

Коли я почув про Учителя Лева Силенка (про Рідну Українську Національну Віру), душа моя осінилася і помолодшала. Дажбог (Господь Руси-України) послав нам, українцям, Рідного Месію, який нас вирятовує з багатовікової духовної неволі і показує нам шлях рідного розуміння Єдиного Бога. Так, я діждався Того, Кого душа моя ждала з дитинства. Значить, не тільки жидам їхній національний Бог Саваот (Єгова) посилає христосів-масаїв, а й Українцям їхній рідний Господь Дажбог послав свого Посланника Лева Силенка. І Учитель Лев Силенко говорить тому від імени Дажбога, що в Його душі діє (після десяти століть) світла сила Бога Русі (України), вічний Дух Предків.

«Розіпніть Силенка!» — речать архиєреї і фарисеї та садукеї чужовір’я, тримаючи Українців в духовному рабстві. Ні, не розпинайте сильного Силенка, радіймо й веселімося, що навіть за десять століть архиєреям Візантії і Риму не вдалося в душі народу Українського вбити віру в Дажбога. Він проявляє свою невмирущу силу, пославши свого Посланника Лева Силенка. Це тайна пресвятая душі Руси (України), це містерія світотворчих сил Космосу, це Нове Пришестя, яке започатковує оздоровлення душі Людства. І тепер не з Вифлиєму, а з священних берегів Славути-Дніпра сходить зоря спасіння Сходу і Заходу, щоб народи стали вільними, а вільними вони стануть тоді, коли кожний з них матиме вільну душу. Усі місіонери-душехвати повернуться до своїх хат, бо кожний народ сам буде творити свої духовні вартості, свої розуміння Бога, релігії. Справа місіонерська вважатиметься справою шахрайською, яка поневолює людей чужою вірою, чужими законами.

Архиєреї чужовір’я, Ваша професія перестаріла, не примушуйте рідних людей стояти на колінах перед намальованими біблійними жидами і греко-римськими канонами. Пробудіться!

Іде Дажбожа сила — сила духовного відродження Руси (України), і вже жодні імперії її не стримають! Мільйони закатованих синів і дочок України воскресають — ідуть судити катів України (Руси)!

Слава Дажбогові, Який є Живим, Світлим Господом України (Руси) і Який проявляє свою Божественну Силу через свого Посланника Лева Силенка, народженого українською жінкою у білій селянській хатині над Славутою-Дніпром! Народ, який шанує рідних Посланників, спасенний і славний мудрістю, слава Дажбогові».

Боголюб (Петро) Мотуз, Лондон, Англія.

45. Учитель освятив землю, на якій будуватиметься Святиня

30 липня 78 року на Оріяні було велелюдно: відбувалася зустріч вірних РУНВіри Канади й Америки. На свято прибули рунтати. З’їхались сповідники Силенкової віри в Дажбога, серед них молодь (переважно студенти університетів Канади й Америки), були старші роками люди. Стояв гарний сонячний день. У всіх настрій піднесений. Між вірними РУНВіри є волиняки, гуцули, бойки, лемки, галичани, наддніпрянці, слобожани — вся соборна Україна. Усі вони, відійшовши від чужих релігій, зріднилися в Рідній Українській Націо­нальній Вірі.

Рідне зріднює, а Чуже очужинює, розсварює, роз’єднує.

У неділю 30 липня 78 року о 3-й годині дня після Священної Години Учитель Лев Силенко святою водою Дніпровою і землею з Трипілля поблагословив — освятив землю, на якій буде почата будова Соборного Храму Святині Матері України. Усі стояли колом як одна родина, співали пісню:

Ми не будем просити спасіння 

У священних синів Чужини. 

Горе наше і наше терпіння 

Не розділять із нами вони.

Ми не будем чадіти в кадилі

Вір чужих і чужого добра,

Щоб служити в ярмі чужій силі, 

І просити свого сухаря.

Ми не будем свій ум годувати

Хитрим плодом чужого ума,

Ми народжені лад рідний мати,

Щоб у нас Рідна Віра була.

Ми не гості планети Земної, 

Ми достойні її трударі, 

Маєм розум Вітчизни святої, 

Свій Закон і свої Вівтарі.

Ми народжені Духом Дажбога,

Орь і Лель нам дарили Любов,

Щоб у нас була Рідна Дорога,

Рідна Сила, і Воля, і Кров!

Після Освячення Учитель сказав: « Рідні люди мої, я вам показую дорогу в світле майбутнє. Ідіть зі мною. Для дітей і внуків ми ставимо Святиню Матері України, щоб вони по-рідному розуміли Бога, щоб мали рідний шлях життя, щоб самі розпоряд­жалися енергією свого розуму, світлом своєї душі, багатствами рідної землі».

* * *

У готелі «Американа» 23—26 листопада 78 року відбувається Третій Світовий Конгрес Вільних Українців. Приїхали з різних країн світу представники українських культурних, політичних і релігійних організацій. До Президії Секретаріату СКВУ був переданий від Головного Столу ОСІДУ РУНВіри лист з п’ятьма пропозиціями, серед яких є й таке твердження: не треба, щоб над Гербом України-Руси (Тризубом) домінували символи інтернаціональних релігій (юдейо-християнської, мусульманської чи буддистської). Примітка: чомусь так є, що коли на стіні висить Трисуття (Тризуб), то обов’язково вгорі над ним поставлено хрест, і цим підкреслюється домінація інтернаціональних символів над Гербом України-Руси.

В Українській державі ніяка релігія не має права вважати себе домінантною, традиційною, державною. Релігія відокремлена від держави, і держава охороняє рівноправність усіх релігій, так є в Америці, Канаді і в усіх демократичних державах, немає привілейованих, традиційних чи нетрадиційних релігій. Перед Богом усі релігії рівні, так як усі народи рівні. Ніякий народ не має права гнобити інший народ.

На СКВУ у залі стояли столи, на яких були розкладені різні книги, часописи. І тут був стіл, на якому лежали видання РУНВіри. Студенти Мирослав і Тарас Лозові роздавали листівки про РуНВіру, примірники «Самобутньої України».

Архиєреї у виступах зазначили, що скоро відзначатиметься 1000-ліття хрещення Київської Руси і що «християнська церква в Україні жила і живе радощами і болями українського народу і є творчою в усіх галузях українського життя».

Очевидно, вдумливі інтелігенти знають, що так не є: архиєреї церкви Христової служили ханам Татаромонгольської орди, служили королям поль­ським, монархам московським і в церквах славили цих деспотів. Переконували рабів, що всяка власть Богом дана, і хто їй не служить, той проти Христа.

Великий гетман Богдан Хмельницький, бачачи, що архиєреї церкви Христової йому не помагають в боротьбі проти жорстокої польської окупації, наказав на бердишах (на бойових сокирах) викарбувати слова, що він, Хмельницький, «цим бердишем ляхам і попам супостатам заграє по їх товстих шиях».

Ці бердиші тримала в руках сторожа гетмана Хмельницького. Фотографії цих бердишів подані у «Великій історії України» Івана Тиктора.

Постає запитання: якщо церква Христова жила болями українського народу, то чому гетман до них мав таке грізне ставлення?

До Учителя з Чикаго потелефонував М. Марків і стривожено сказав, що адвокат католик хоче передати «Самобутню Україну» в суд, бо в ній зазначено, що кардинал Йосиф Сліпий в Галичині зібрав 100000 крб. і передав Москві як дарунок, а у цей час в лісах лежали ранені бійці УПА і не мали чим рани перев’язати. Адвокат сказав, що ці інформації є придумані Силенком.

Учитель відповів: «Скажіть адвокатові, що ці дані про кардинала Сліпого подав католицький журнал «Світло» за лютий 1960 року. Журнал виходить у Торонті, порадьте адвокатові звернутися в Торонто до редакції «Світла».   

46. Таємне видання «Мага Віри»

У неділю 21 жовтня 79 року відбулося урочисте свято внесення «Мага Віри» у Святиню Дажбожу у Гемільтоні (Онтаріо). На свято прибули діячі РУНВіри з міст Канади й Америки (опис свята подано в «Самобутній Україні» за листопад 79 року). Присутні були зворушені величавою історичною подією. Відчули, що тепер українці мають своє Святе Письмо, своє розуміння Єдиносущого Господа з ім’ям Дажбог. Вони вже не зобов’язані шукати себе в «Біблії», в якій українець не може знайти ні своєї духовости, ні своєї історії. Жертводавцям, які склали пожертви в сумі 1000 чи 500 доларів, були подаровані примірники «Мага Віри» з підписом Учителя Лева Силенка.

МАГА ВІРА була видана накладом 3000 при­мірників у друкарні «Київ» (260, Річмонд Стріт Вест, Торонто). Договір про видання «Мага Віри» був підписаний 20 червня 75 року.

Слід зазначити, що друкарні українські, які повністю або частинно перебувають під духовною владою архиєреїв юдейо-християнізму, не мали відваги погодитись видати «Мага Віру». Тому що її Автором є Лев Силенко.

У листі від 19 квітня 75 року, написаному до Учителя Силенка, директор друкарні «Київ» Михайло Федак зазначує, що він береться видати «Мага Віру» з умовою, що ніде не буде згадано, що він її видавець. Бо «є небезпека: ніяк не хотів би, щоб попи довідалися, що друкарня Федака друкує «Мага Віру»».

«Неприхильні люди», дізнавшись, що М. Федак друкує цю «страшну книгу», почнуть його бойкотувати з метою довести до банкротства, бо він... відійшов від Ісусової віри в Саваота, Бога народу юдейського, і прийшов до Силенкової віри в Дажбога, Бога народу українського.

Зовнішній вигляд «Мага Віри» оформив сам Автор. На лінотипі текст складав Петро Раєнко. Звіряли набраний на лінотипі текст з оригінальним текстом «Мага Віри» А. Лукіна і С. Яворівський.

Не було професійного мовника-коректора, і коректуру робив сам Автор «Мага Віри». Ніхто крім Нього не мав права вставити в текст якесь слово чи замінити його іншим.

Коли вже МАГА ВІРА вийшла в світ (це було в 79 році) і Лев Силенко почав її проглядати, Йому стало гірко на душі. Директор друкарні М. Федак чи зі страху, чи з недбальства, чи просто тому, що не мав часу, не звернув уваги на третю коректу, яка йому була прислана Автором з Вінніпега. Тому можна помітити такі недоречності, наприклад, на тій самій сторінці в одному реченні написано «вариво», а через декілька рядків — «варево». Є навмисні друкарські помилки: відчутне прагнення принизити «Мага Віру» і її Автора.

Та всі ці недогляди анітрохи не кидають тіні на святу «Мага Віру». Для вдумливого читача головне зміст, сила мислення, світлі нові ідеали. Друкарські огріхи спричинені тяжкими видавничими умовами: видання здійснювалося таємно.

У залі друкарні лежали великими стосами висотою майже в півтора метри видруковані аркуші «Мага Віри» (ще не складені). Вони були прикриті зверху декількома аркушами з книги про життєпис кардинала Йосифа Сліпого. Ніхто з відвідувачів (а їх було немало) не міг знати, що під аркушами книги про кардинала лежать аркуші Святого Письма МАГА ВІРА.

МАГА ВІРА має 1427 сторінок, тверду оправу, маєстатичний вигляд. На її видання визнавці Силенкової віри в Дажбога склали 54000 доларів.

«Самобутня Україна» (№ 156 за грудень 79 року) подає список найвизначніших Жертводавців: Миролюб Тимченко, Богдан Костур, М. Різанець, Мирослав Цупер, С. Яворівський, рунтато Богдан Станопруд, д-р. П. Синівський, С. Когут. їхні дари складали від 2000 до 5000 доларів. За ними йдуть: Б. і 3. Підгурські — 1500, О. Левшонюк — 1200, рунтато Б. Свириденко — 1170, М. Ситник — 1100, С. Гулак — 1160, Святослав Тата — 1200, Володар Гайдайчук — 1000, жіноча рада ОСІДУ РУНВіри — 1115, рунтато Орь Улицький — 600, О. Пивовар — 500.

Рунтато І. М Лозовий — 665, С. Пелешок — 500, М. Шкварченко — 500, С. Арсієнко — 500, В. Мацьків — 500, С. Кравець — 500, Б. Коломицький — 500, В. Шахтенко — 600, Б. Бриль — 500, М. Кузів — 500, Я. Кулик — 520, М. Смалюх — 500, С. І. Клер — 500, Богдан Фень — 500, С. Равро — 500, Людмила і Роман Фенько — 500, Б. Сурма — 500, далі в «С. у.» йде перелік прізвищ вірних РуНВіри, які склали по 200—300—100 доларів.

Окремо Петро Костур прислав 5000 доларів. І пожертви постійно надходили на конто (рахунок) видання «Мага Віри».

Така велика прихильність людей до Силенкового Вчення про українське розуміння Єдиносущого Бога дратувала осіб, відданих греко-католицькій і греко-православній вірі. Вороже наставлені до Силенкової віри всілякими способами намагалися стримати розвиток РуНВіри між українцями Канади, Америки, Австралії, Європи: ширили наклепи двома каналами.

По першому йшли листівки, в яких написано, що Лев Силенко агент НКВД, «Мага Віру» видав за гроші, які дала Йому Москва з метою послаблення Христової віри між українцями.

По іншому каналу йдуть листівки, що Лева Силенка фінансує американська розвідка, щоб підняти український національний дух в боротьбі проти московського большевизму.

Одночасно ширяться обмови, що Лев Силенко, як визначна особа, належить до керівництва науково-­дослідного Інституту, який займається досліджен­нями таємниць людської психіки.

Зрозуміло, що на ці та подібні фабрикації поважні люди не звертають уваги.

Лев Силенко своїми здібностями викликає подив між українцями різних поглядів, різних політичних і релігійних напрямків. Про Його особу люди складають легенди, бо ж як інакше: народжений у селянській хатині, п’ятнадцятилітнім юнаком самітній пішов у світ, і своєю силою Духа, Розуму, Інтуїції творить у Світі Переоцінку Духовних Вартостей.

Були й інші спроби очорнити Силенка. 85-літній жертводавець П. Костур прислав на видання «Мага Віри» 5000 доларів. Наклепник у листі П. Костура, адресованому ОСІДУ РуНВіри, добавив ще один нуль, щоб було 50000. Копію цього сфальшованого листа розіслав визначним жертводавцям з допискою, щоб пожертв більше не присилали, бо Силенко, мовляв, вже досить отримав.

Вірні РуНВіри звернулися до П. Костура, щоб той прислав копію банкового чека. П. Костур відповів, що проти Силенка діють агенти НКВД і з цією метою використовують його пофальшовані листи (цей лист Костура зберігається в Архіві на Оріяні).

Силенкові помічники казали: «Чуєте, Учителю, несусвітні обмови вороги ширять проти Вас. І це ще раз стверджує, що РуНВіра є спасінням для народу України-Руси! Є в нашому народі прислів’я: пси гавкають, значить ми їдемо».

Силенко ніколи не мав замилування до вигідного життя, дешевої слави. Шукав відповіді на запитання: як помогти рідному народові, щоб він став славним і багатим у славній і багатій спільноті Європи й Азії. Ним керувала вища неземна сила, яка втілилася в Його Єстві, як маєстат многостраждальної української нації. І тому всі наклепи, обмови, хитро препаровані фабрикації не затемнюють Його Світлого Генія.

Не гнівається Лев Силенко на тих, які зневажають об’явлену Ним Святу Віру в Дажбога. Він на них дивиться як на людей з рабськими навиками.

Андрей, Митрополит Вінніпега і всієї Канади, у великопісному посланні, поміщеному у «Віснику» (органі української греко-православної церкви), пише: «Прийшли поганські Дажбоги, і ми мусимо їм протиставити нашу глибоку віру в Христа». На думку митрополита, самі православні християни винуваті в тому, що починає ширитися віра в Дажбога.

Лев Силенко не спізнився дати відповідь: «Православний малоросійський Собор, піднявши хрести у церкві Христовій, речав: «Смерть Мазепі, антихристові, поганцеві! Днесь юда, приймає диявола». Єпископи на Соборі зробили опудало, яке нагадувало гетмана Мазепу з булавою у руці. Вони жезлами били в груди Мазепу, рвали його портрет і рекли: «Анатема!»

Чи міг наш народ, бачачи жорстокість архиєреїв віри Христової, довіряти їм свою багатостраждальну душу? Чи міг наш народ вірити архиєреям, які неправду говорять, називаючи чужу релігію рідною, рабське поклоніння чужим Пророкам, чужим святощам, чужим традиціям — «рідною церков­цею»?

Чи може наш народ вірити архиєреям, до яких не проявляють пошани великі сини України Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Ю. Федькович, П. Грабовський, О. Маковей та багато-багато інших борців за волю України?»

Чи можна вірити архиєреям, які речать, що юдеєць Ісус Богом вибраний, а Силенко походить не від Бога. Насправді вони закидають Силенкові те, що закидали вороги Христа Христові.

Як знаємо з «Євангелій», Христа називали безбожником, бунтівником, лжепророком. Майже подібними обмовами, осудами, наклепами тепер християни зневажають й Силенка. Та було б дивно, якби вірні католицизму проявляли прихильність до Нього.

Оглядаючи архів з листами, бачу, з яким благоговінням, обожненням ставилися до Учителя Силенка віддані Йому вірні. Рунтато Богдан Станопруд пише: «Дякую Тобі, Дорогий наш Учителю і Пророче Лев Силенко, Ти з світил Світило наше рідне, прозрив наші очі і ум, освітив наше затемнене серце. Ми нині з Тобою, округ Тебе, в Тобі. І більше немає в нас рабської віри. Дякую Тобі, Учителю, що Ти поміг нам виправити помилку наших батьків, які відреклися від рідної духовности і визнали чужу духовність, ставши на коліна перед греком, жидом. Ти, Учителю, дав нам Святе Письмо «Мага Віру», і ми тепер ідемо рідною дорогою життя».

Будучи натхненим Святим Письмом «Мага Вірою», Богдан Станопруд, по професії слюсар, особисто передав Учителеві Силенкові чек (10 000 канадійських доларів), виписаний на ім’я Учителя Силенка 4 січня 82 року на будову Святині Матері України.

Відомий в Діаспорі д-р Юліян Мовчан у листі від 22 жовтня 79 року пише: «Після «Талмуду», «Корану», «Біблії», «Капіталу» світ має «Мага Віру». Треба мати дійсно геніальні здібності, аби в таких несприятливих еміграційних умовах, в яких живете Ви, дорогий Учителю, написати і видати таку Книгу».

У газетах і журналах «Нові дні» (Торонто), «Свобода» (Ню-Джерсі, США), «Народна Воля» (Піттсбург, Пенсильванія), «Гомін України» (Торонто), «Новий Шлях» (Торонто), «Наше слово» (Варшава), а також у журналах «Наука і суспільство» (Київ), «Київ» (Київ) та в інших журналах були поміщені повідомлення про вихід у світ «Мага Віри».

У часописі «Українські вісті» (1 червня 86 року, Детройт, США) архипресвітер С. Кендзірявий-Пастухов пише: «Нещодавно я сам був дуже схвильований, дізнавшись, що відносно широкі кола нашої еліти підтримують РуНВіру. І ця еліта каже, що «християнство, мовляв, зійшло до безвольної та безвартісної формалістики». Цей архипресвітер підтримує християнку Анну Гувер, яка в газеті пише, що навіть за великі гроші не треба в газетах повідомляти про вихід тієї чи іншої книжки Лева Силенка.

У Вінніпег до газети «Український голос» було послано платне оголошення про вихід у світ «Мага Віри». До оголошення був доданий чек на суму 110 $. І. Кубрак, управитель, 30 січня 1989 року повернув цей чек, пишучи в листі, що «часопис «Український голос» ідеалізує та ісповідує християнську релігію. І тому не може помістити оголошення про «Мага Віру»».

Д-р Ю. Мовчан у газеті «Українські вісті» за 8 червня 86 року пише: «Виходячи з елементарних понять демократії, дуже добре роблять наші газети, що на своїх сторінках поміщають оголошення всіх віровизнань, незалежно від того, чи це комусь подобається, чи ні».

Справді, дивно виглядає: християни визнають вчення Христове, в якому сказано, що навіть ворогів треба любити. І в цей же час деякі з них проявляють жорстоку ненависть до інакшевіруючих.

Та більшість часописів у Діаспорі платні оголошення про РУНВіру беззастережно помі­щають, наприклад, такі як «Свобода» (Ню-Джерсі), «Новий Шлях» (Торонто), «Народна Воля» (Піттсбург), «Українські Вісті» (Детройт), «Гомін України» (Торонто) та інші.

Ті, хто хотів стати власниками «Мага Віри», платили 47 доларів.

Священик Петро Сагайдачний (Гіксвил, Ню-Йорк) пише у листі за 10 січня 80 року: «Хочу придбати книгу Лева Силенка МАГА ВІРА, прошу подати мені ціну книги. Зазначте, кому і куди висилати чек». Такі листи із замовленнями придбати «Мага Віру» приходили від багатьох священиків, а також проповідників-пасторів.

(У вересні 87 року Ярослав Свириденко з своїм приятелем прибув великим вантажним автом до Онтаріо, щоб почати перевозити весь наклад «Мага Віри» до Оріяни. Він цю важливу працю достойно здійснив і отримав від Учителя вислів благодарности. МАГА ВІРА була розміщена в окремих приміщеннях Святині Матері України у Спрінг Глен на Оріяні. І звідси МАГА ВІРА йшла в світи).

Прибутки з продажу «Мага Віри» та інших книг Силенко передає на Фонд РуНВіри, тобто на видання газети «Самобутня Україна» та на інші витрати, пов’язані з РуНВірою. З цих причин на Третьому Соборі ОСІДУ РуНВіри було Собором постановлено щомісяця з Фонду ОСІДУ РУНВіри давати Силенкові 312 доларів як допомогу на життєві потреби. Це не вважається платою, бо такої малої платні щомісяця не отримує навіть американський студент.

* * *

Силенкове вчення вже 30 літ утверджується в свідомості українських інтелігентів, і це відчутно в їхніх статтях, промовах, книжках. Але майже всі вони ще обтяжілі комплексом страху, духовної боязні. І тому хоч і переказують думки, взяті з «Мага Віри», та стараються не згадувати Силенка з двох причин: щоб читач не довідався, звідки ці думки походять. Щоб не викликати на себе підозріння з боку духовенства і їхніх преподобників.

Коли Силенкові показують щось надруковане і кажуть, це переписано з Вашої книги, Він каже: «Усе це сприймаймо спокійно. Час все впорядкує і поставить на своє місце”.

47. «Та віри чужої не смійте вторгати»

Лев Силенко відвідує Громади вірних РуНВіри у містах Канади й Америки. Здійснює Священні Години. Приходять нові люди, визнаючи Силенкову віру в Дажбога. Що ж то за люди?

У Каліфорнії живе Святослав Гомула. Він був добрим співаком в українській греко-православній церкві в Лос-Анжелесі. Та, познайомившись із Силенковою вірою в Дажбога, на хорі відмовився співати «свят, свят Господь Саваот, Бог народу ізраельського».

Коли його запитали, що сталося, він спокійно сказав, що не є ізраельтянином, то чому має славити Господа народу ізраельського і просити в нього спасіння? «Не можу більше цього робити. У моїй душі сталося дивне освітлення: слава Дажбогу, Господу Богу Українському!»

Святослав Гомула проспівав натхненно всю поему Лева Силенка «Гість з Храму Предків» («Мага Врата»). Поема записана на магнітофоні. (Збері­гається у Музеї при Соборному Храмі Святині Матері України).

Піп Подгурець, почувши про «бунт» Гомули, біля амвону в недільній проповіді сказав: «І я маю Силенкову «Мага Віру», читав, читав її. Дуже був захопився. І зі мною діялося щось страшне. Я втрачав віру в «Біблію» і хотів іти до Силенка, як рідного нашого Пророка. Але сталося господнє чудо! Вночі до мого ліжка прийшов сам Господь Ісус Христос і сказав мені, щоб я не зневірювався, тримався святої «Біблії» і не потрапляв під вплив Дажбожої «Мага Віри». Бо Дажбог не бог, Богом є тільки Саваот. І це мене врятувало. Отож і ви бережіться лжепророка Силенка».

У цю ж неділю на Священній Годині Громади вірних РуНВіри «Скитія» в Лос-Анжелесі силенкияни співали пісню:

О люди чужії, ми вас поважаєм,

Ви нас поважайте також.

Дажбогу святому Молитву складаєм

Без зайдів — єреїв вельмож!

О люди чужії, до нашої хати Приходьте на щедрий обід. 

Та віри чужої не смійте вторгати У наш добросовісний світ!

О люди чужії, святі ваші дари:

Є Біблія, Тора, Коран.

І в нас є святії слова Мага Віри,

І хліб свій, і хата, і лан!

Чому польська інтелігенція, вважаючи себе католицькою, має високе почуття національної гідности? Чому, починаючи від Костюшка, ці інтелігенти чинили відвертий наступ проти своїх ксьондзів — поляків, які в ім’я Ватикану і віри Христової згерманізовували поляків, впровадь­жували у польську спільноту німецьку мову?

Чому українські інтелігенти, які є католиками, майже не чинили опору ксьондзам — українцям, які ополячували галичан, про що й пише Іван Франко та інші його однодумці. Відповіді на це дав прихильник РуНВіри інженер О. Дейчаківський: «Наша галицька інтелігенція майже вся походить із священичих родин.

Поляки не вороже ставилися до галицьких поповичів і попадівень. І вони мали можливість закінчувати польські університети. Очевидно, з попівських родин виходили й визначні борці за українську державність, але всі вони ніколи й ніде не осуджували всечесних отців такого типу, як єпископ Синишин та йому подібних, які вважали, що головне бути католиком, а українцем можна й не бути.

Поляки не мали синів і дочок, які походили з священичих родин. І тому їхня інтелігенція, що формувалася за національними основами, є більш незалежною, відважною і менш підлеглою касті католицького духовенства, має більші національні натхнення і успіхи в боротьбі за вільну і незалежну Польщу».

Д-р Юліян Мовчан, автор численних книг, послідовний гуманіст, помістив у журналі «Українська книга» (за квітень 80 року) статтю про «Мага Віру», яка, між іншим, була повністю прочитана в українській радіопрограмі у Баффало (Ню-Йорк). Він коротко переказує зміст «Мага Віри», називає її «Українською Біблією». Пише, що багато в ній є просто неймовірного. Але в це треба вірити, бо все підтверджене беззастережними доказами. Мовчан пише: «Дехто каже, що Силенко свідомо намагався натягнути свою «Мага Віру» на розмір «Біблії». Насправді у Силенка такого намагання не було: ні Силенко, ні друкарня не знали, скільки матиме сторінок МАГА ВІРА. Силенко вважав, що не більше, як 1200 сторінок. А коли вона вийшла, Він побачив, що в ній 1427 сторінок». Мовчанові вдалося широкі кола читачів повідо­мити про вихід у світ монументальної «Мага Віри».

48. Ставиться основа Соборного Храму Святині Матері України

У «Самобутній Україні» (ч. 163 за липень 80 року) на всю сторінку поміщений малюнок Соборного Храму Святині Матері України. Це архітектурний проект, зроблений Учителем. Технічне оформлення цього проекту здійснив маляр Дан Онищук. Велику кольорову картину із зображенням Святині, оправлену в раму, привіз Учитель Силенко з Вінніпега на Оріяну.

27 липня 80 року вірні РуНВіри йшли врочисто колоною на Оріяні: несли Святе Письмо «Мага Віру» і проект Святині Матері України. Зупинилася на тому місці, де вже закладається фундамент будови Святині. Відбулася Священна Година. У мідяну скриньку кладеться МАГА ВІРА. Скринька щільно закривається, і її закопують у землю: на Святій МАГА ВІРІ створена основа РуНВіри, на Святій МАГА ВІРІ ставиться основа Соборного Храму Святині Матері України. Щоб ця основа єднала усіх вірних РУНВіри. Обезсмертнювала їхні дії. І в майбутньому ставитимуться на МАГА ВІРІ Святині Дажбожі у містах і селах України.

У газеті «Новий шлях» за 20 травня 1980 року поміщена стаття «Ні, справа не в силенкиянах». У ній пишеться, що багато часу наші інтелігенти витрачають на поборювання силенкиян і їхніх Громад. Але справа не в силенкиянах, бо їх ще мало. А справа у проповідникові ОУН Я. Стецькові, який багато сил витрачає, пропагуючи утвердження у Києві Києво-Галицької католицької патріархії. Стецько майже у кожній статті пише «За християнську Україну», а насправді він думає, як зазначує «Новий шлях», за «католицьку Україну». Чи може націоналіст, який на перше місце ставить като­лицтво, а на друге Україну, вважати себе правдивим націоналістом? І ця газета пише, що в Америці ніхто не ширить кличів «За мусульманську Амери­ку», «За християнську Америку», «За юдейську Америку», «За буддистську Америку». Бо такі кличі не тільки «абсурдні», а й «встромлюють ножа роздорів у спину Америки». Америка є амери­канською, американці живуть в ім’я американської Америки, в якій усі релігії і їхні секти користуються однаковими правами в ім’я єдности, успіху і миру американського народу. Там, де одна релігія вважається традиційною і тому привілейованою, є дискредитація релігійних почувань і порушення демократичних основ держави.

49. Пророк Силенко і архиєреї віри Христової

Свідоміша частина інтелігенції міста Лос-Анжелес (Каліфорнія) запросила Лева Силенка виголосити Доповідь в Українському Культурному Центрі. Напередодні у місті були розвішені оголошення (плакати), видані Управою УКЦ, в яких повідомлялося: «Достойний д-р Лев Силенко, відомий та непересічний своїм знанням української Стародавньої історії, діяч та історичний дослідник загостить до нас з Канади та в неділю, 30 листопада 80 року, о 5-й годині вечора в залі дому Українського Культурного Осередку (4315 Мелроз Авеню, Лос-Анжелес) виголосить багату своїм змістом цікаву Доповідь на тему: «Чому Україна (Русь—Скитія — Оріяна) була Первоколискою Індоєвропейських народів», а також «Як і чому аристократія Татаро-Монгольської Орди, ставши православною, творила і зміцнювала державність Московитії».

Запрошуємо Вас усіх прибути на цікаву та рідкісну науково-історичну Доповідь.

Управа Українського Культурного Осередку в Лос-Анжелесі».

На оголошенні була фотографія Учителя Лева Силенка. Його образ світлий, натхненне благородне обличчя промовляє силою духовної незалежности, відданістю святій справі, священною любов’ю до України-Руси. (На всіх фотознятках Він одягнений у сорочку з вишитим меандрами комірцем).

Всечесні отці греко-католицької і греко-православної церков на ґрунті боротьби з Силенковою вірою в Дажбога об’єдналися. Ударили у церквах у дзвони і закликали парафіян не йти на Доповідь Силенка.

Єреї спільно видали листівку під назвою «Хитрі підступи диявола», яка була поміщена у «Бюлетні укр. кат. церкви» у Лос-Анжелесі за листопад 1980 року.

У ній читаємо: «В теперішній хвилі історії стоять одна проти одної дві могутні тройці: Божа тройця (Отець, Син і Дух святий) і фальшива тройця; Диявол, Антихрист і Лжепророк Силенко».

«У Книзі Об’явлення («Біблія») написано: «І бачив, як із рота звіра, із рота змія, із рота лжепророка три нечисті духи, подібні до жаб» (16, 13)».

Так панотці залякують християн, щоб вони не йшли слухати «Лжепророка» Силенка, бо із його рота, мовляв, виходять «нечисті духи, подібні на жаб».

І відбувся 5 листопада 80 р. «конґлав», на якому католицькі і греко-православні всечесні отці (о. Колтуцький, о. А. Поротько, о. С. Тростянецький. о. П. Маєвський, о. О. Подгурець, о. С. Голутяк) за традиціями святої інквізиції написали і підписали «Декларацію»: «Ми, нижче підписані духовні пропо­відники української Христової громади, довідалися, цю управа Українсько-Культурного Осередку дозволила в нашій культурній Централі ширити неопоганську ідеологію поганського філософа Лева Силенка.

Ми примушені нашим становищем духовних проповідників стати в обороні християнської віри і в обороні вірних, яких Христос віддав нам під нашу опіку, боронити вірних від виступу Лева Силенка, який проповідує віру в Дажбога». І цю «Декларацію» «всечесні» з амвонів читають у церквах. Передова інтелігенція, яка очолює Український Культурний Центр, і в тому числі й відомий діяч Микола Новак, заявили, що часи палення Бруно, Гуса минули. У Америці немає місця для дій «святої інквізиції».

Створилася напружена ситуація. Вороги Силенкової віри в Дажбога добре знали, що Силенко буде говорити тільки на тему Стародавньої історії України. І про справи релігійні не буде згадувати. Але вони боялися, що християни, над душами яких вони владичать, почувши Силенка, почнуть проявляти вільнодумство.

Прибувши з Торонта до Лос-Анжелеса, Учитель Силенко зупинився у помешканні сповідника РуНВіри Олега Кармелюка.

У неділю 30 листопада 80 року перед 5-ю годиною вечора Силенко з Кармелюком прибув до Українського Культурного Центру. І тут побачив, що трохи оподаль від дверей стоять два типи. Коли люди хочуть наблизитися до дверей Центру, де через півгодини буде промовляти Силенко, вони їм кажуть: «Вертайтеся, двері зачинені, доповіді не буде».

Силенко підійшов до дверей, але вони були замкнуті. Невідома людина, яка тут стояла, сказала, що господар, який би мав відчинити двері, десь поїхав. Невідомо коли повернеться.

Силенко зрозумів: запланований шантаж. Та незадовго прибули члени Правління Центру — відомий в Лос-Анжелесі д-р Святополк Шумський (керівник української радіопрограми), Микола Новак та інші, і двері були відчинені.

На Доповідь приїхали люди з міста Сан-Дієго (десь 150 кілометрів від Лос-Анжелеса) та з інших міст. А з самого Лос-Анжелеса було тільки 50 осіб. (Три роки тому у цьому великому залі, де був колись кінотеатр, промовляв Лев Силенко, тоді на Його Доповіді було присутніх 700 осіб).

Незважаючи на малу кількість присутніх, Лев Силенко промовляв, як завжди, натхненно. З великим ораторським хистом.

У доповіді, як кадри у фільмі, проходили події з давньої історії Євразії. Багато нових фактів.

Ось один із численних прикладів. Гіттіти (наші Предки — родичі Трипільців, які володіли Малою Азією більше як 3100 літ тому), перебуваючи на території Палестини, мали свій Кіш (постій) над Йорданом. Місцеві люди, автохтони, називали Гіттітів росами (русами), русинами. Вони постій Гіттітів назвали Руса-Салем. І тут Лев Силенко подає джерела, взяті з книг з археології, лінгвістики, історії, які з детальністю подані у МАГА ВІРІ.

Згодом місто Руса-Салем почало називатися Еруссалем (Єрусалим). Отже, місто Єрусалим заснували наші далекі рідні Предки 400 років перед приходом до Ханаану племен юдейських.

Святим символом Гіттітів (засновників Єруса­лима) було Трисуття (Тризуб). Кажучи це, Лев Силенко показав велику фотографію Гітгітського Бога Ява, статуя якого була зроблена 4000 років тому. Ява тримає в лівій руці Святе Знамено Трисуття (Тризуб). І цю статую Силенко оглядав, перебуваючи в Туреччині (на малоазійській території).

Сила Силенкових тверджень в тому, що Він усе, про що говорить, тут же підтверджує незаперечними даними, узятими з книг археології, Стародавньої історії.

Якби Силенко у Доповіді говорив, що «українці були варварами, які на вогні пекли своїх діток, бо правдивої віри Христової не знали», та «в 988 році над Києвом возсіяла Віра Ісуса Христа, сина з роду царя юдейського Давида, сина Господа Саваота, і кияни стали людьми благородними, прав дивові­руючими, культурними», то під час такої доповіді архиєреї сиділи б у перших рядах з хрестами на грудях і вітали б Силенка як «правдивого християнського історика».

У газеті «Канадійський фармер» (6 квітня, 1981) митрофорний протоієрей С. Галик-Голутяк осудив не тільки «лжепророка» Лева Силенка, а й Український Культурний Центр. Він пише, що управа цього Центру відкинула заяву всечесних панотців і «дала слово Леву Силенку, який тепер в Лос-Анжелесі поміж нашими парафіянами ширить свою монотеїстичну віру в Дажбога, вносячи у наші громади роздори, суперечки, які приводять до зневаги тієї віри, яку прийняв наш князь святий Володимир».

«Тривога є та, що більшість членів Управи Укр. Культ. Осередку в Лос-Анжелесі, дирекція радіо­програми «Пісня України» офіційно стала по стороні Силенка, кажучи, що в Америці є свобода слова. Чому наша інтелігенція відкинула заяву всечесних отців і прийшла до залу Українського Культурного Осередку слухати одкровеніє Лжепророка Лева Силенка, котрий проповідував, тримаючи в руках ним написану поганську біблію — «Мага Віру»?»

Читаючи цю писанину в газеті «Канадійський фармер», мимоволі думаєш: Голутяк попом міг би й не бути, а порядною людиною треба було б бути.

У Чикаго 31 травня 81 року, в неділю, Лев Силенко промовляв у залі українського спортивного Товариства «Леви». Зал був переповнений.

Коли Він говорив про Скитів (Скифів), зазначав, що великий Будда походив зі скитського роду, і тут же почав знайомити людей із мовою, якою говорив Будда. Сказав, що Будда був косяком (він як принц мав косу, чуб на голові). Це викликало подив серед слухачів. Було відчутно заворушення в залі. І дехто піднімався з місця і говорив, що Скити були іранцями, що Будда був азіятом, що наша історія починається з 988 року, коли над Київською Руссю «возсіяла віра Христова».

Треба було дивуватися божественним спокоєм доповідача Силенка. Він промовляв такі слова: «Мій пане-брате, не з ненависти до вас, а з любови я говорю Вам незаперечну історичну правду. Ми старші, як стадо племен Авраамових. Ми, не ображаючи і не принижуючи нікого, маємо право знати свій корінь — звідки ми, які ми і хто ми? Не знаючи свого минулого, ми йтимемо вперед із зав’язаними очима, як каліки. Ніколи не будемо здібні оборонити себе і викликати у дітей своїх пошану до себе».

«Про те, що Скити були іранцями, це застаріла, нічим не підтверджена теорія, яку тепер археологи, історики, лінгвісти відкинули; і не були вони людьми з «раскосыми глазами », так міг написати тільки неук з ділянки історії Олександр Блок. Огляньте золоті скитські вази, на яких зображені Скити, вони мають європейські обличчя. Кожна раса має притаманності ген своїх, тільки їй властиві риси й особливості».

Перед початком Доповіді біля вхідних дверей залу Товариства «Леви» стояв невідомий чоловік з коробом. Роздавав даром книжку під назвою «Від Сталіна до Дажбога». Ця книга написана на замовлення архиєреїв і підписана псевдонімом І. Федоренко. Має 160 сторінок, видана в Чикаго у 1980 році.

На обкладинці цієї книги під заголовком є біблійний напис: «Пізнаєте правду, а правда визволить вас» (Іоан 8:32). Люди казали, що цю книгу написав священик Білецький з греко-право-славної церкви св. Володимира (Чикаго).

У книзі написано, що Лев Силенко заснував РУНВіру з наказу Кремля і Він фінансований московським НКВД. Маючи багато доларів, живе розкішно у Флориді. (Та вірні РуНВіри знають, що Силенко у Флориді ще ні разу не бував).

У цій книзі, крім наклепів, нападів, провокацій, підлого шантажу, містилися й відверті погрози на адресу Силенка. Навіть неприхильники Силенкові обурювалися такими підлими методами компроме­тацій і очорнень Його особи.

Після доповіді в Чикаго до Силенка підійшов інженер Дейчаківський і запросив на вечерю. В розмові сказав: «Я передав для Вас рідкісні книги з археолога, історії, лінгвістики. І ось дарую Вам словник Вебстера. Ви мене і багатьох таких, як я, дивуєте. Скільки на Вашу світлу голову вилито бруду, обмов, наклепів. Усюди чую, що попи Вас ненавидять більше, ніж Франка. Ви ввесь час у дорозі. У Вас немає ні хати, ні родини.

Скільки терпінь виносить Ваша зворушлива душа. І за що? За віру в Дажбога, за прагнення вивести свій народ з дому духовного рабства. Ви справді є святим мучеником, але наші люди не здібні ні пошанувати, ні оцінити Вас. І коли б американські закони дозволяли, Ви були б нашими попами спалені, як Іван Гус чи Джордано Бруно».

Силенко відповів високочолому панові Дейчаківському: «Так щиро і розумно, як ви, мало хто зі мною говорив. Що можу сказати... Живучи в постійній нервовій напрузі, виснажуючи себе тяжкою працею над «Мага Вірою» і чуючи погрози, наклепи, скажу Вам: хай вороги РуНВіри скажуть, де будуть мене палити, і я сам принесу в’язанку дров. Так може закінчитися моє страждання. Але моя свята віра не буде спалена. Житиме святим променем у душах вірних синів і дочок України-Руси».

Побратими М. Марків, П. Микитин, М. Булка та інші порадили Учителеві, щоб Він нікому не давав адреси свого мешкання у Вінніпезі, а число телефону знали тільки довірені люди. І щоб мав телефон «нот лістен», тобто в телефонній книзі адреса не подана. На вулиці Чикаго у Чикаго є чимало українських крамниць. Вийшовши з крамниці «Орбіт», Лев Силенко зайшов до книгарні.

Купивши декілька газет, йшов вулицею. До Нього підійшли двоє незнайомих. Один з них вийняв книжку «Від Сталіна до Дажбога», сказав: «Лев Силенко, ти пророк несповна розуму. І не думай, що як Ти живеш у «фрі кантрі», то маєш право баламутити українців своїм вишуканим ідоло­поклонством з різними богами-чудаками. Ми закликаємо Тебе припинити ширити віру в Дажбога. Коли Ти не образумишся, ми Тебе зітремо в порох. Віра в Дажбога — це совєтсько-московська затія, щоб роз’єднати українців».

Силенко відповів, як завжди у таких випадках, спокійно: «Віра Христова, яку Ви сповідуєте, вже сотні років роз’єднує українців. Гляньте, на одній вулиці стоїть три церкви, збудовані українцями: католицька, греко-православна, баптистська. І українці, вірячи по-різному в Христа, не люблять себе. Живуть в роз’єднанні. Українці були роз’єднані, як бачите, ще перед об’явленою мною вірою в Дажбога. Тільки рідне є рідне. Я хочу українців об’єднати рідною духовністю — РуНВірою, вірою в Господа Дажбога. Ваш Бог Ісус навчає Вас любити ворогів своїх. Ми ж є братами: нас родила одна мати, любімо її понад все. І хай ця свята любов буде нашою святою рідною вірою».

Двоє невідомих, чуючи тиху сердечну мову, ніби заспокоїлися.

Силенко усміхнувся, склав перед собою молитовно руки і, ніби вклонившись їм, сказав: «Добро походить від Добра. Хай святиться Добро у ваших душах. Я Добру кланяюся». І пішов спокійно вулицею, а коли оглянувся, побачив: двоє невідомих, як окам’янілі, стояли і дивилися Йому вслід...

* * *

1 березня 81 року у Гемільтоні (Канада) на Свя­щенній Годині Учитель Силенко сказав: «У недале­кому майбутньому буде відроджена Українська Соборна Демократична Держава». Він передбачав приблизно рік постання незалежної України. Вірні РуНВіри щиро приймали Його слово, проявляючи жертвенність.

На купівлю будинку для Святині Дажбожої у Гемільтоні були складені такі пожертви: Славин Яворівський — 6720 доларів, Богдан І. Тимченко — 6000, Мирослав Ситник — 4040, Мирослава Тимченко — 4000, Олег Левшенюк — 4540, Богдан Підгурський — 2060, Зоряна Підгурська — 2000, Ярослав Кулик — 2140, Володар Гайдайчук — 2000, Миролюб Сидюк — 1260, Світанна Клер — 2000, Миролюб Петронюк — 1020, Лада Ситник — 500, П. Гордієнко — 260, Наталя Пивовар — 100, Світанна Бабич — 170, Степан Глушко — 120, Лінда Галан — 50, Поляна Дмитренко — 45, Катерина Кобець — 30, Степан Равро — 1020, Василь Лановий — 505, Орь Балабан — 200, Михайло Рудик — 310, Лада Дуб-Коріневич — 260, Святослав Татаринів — 510.

50. Є люди будівники, в є — руїнники

Професор Вейлес Браун (Карнел університет, Ню-Йорк) у листі за 27 серпня 81 року доброю українською і англійською мовами пише, що Він прочитав, що «Дажбог — це субстанція, яка має в собі всі починання фізичні і метафізичні українського народу, — так пише Учитель Силенко». «Я не українець, але я вивчаю Вашу мову, Вашу історію і культуру. Мене зацікавило, що українці мають своє розуміння Бога. Чи можете прислати мені інформації в українській і англійській мовах про РуНВіру?»

З цього зрозуміло, що чужинці, які хочуть пізнати, хто такі українці, не шукають їх у католицизмові чи греко-ортодоксії, де їх немає.

У Австралії Громади вірних РУНВіри з тривогою відгукувалися на провокативні дії деяких осіб, що розсилають листівки, фабрикуючи наклепи на Учителя. Побратим з Австралії С. Спасько у листі від 27 листопада 81 року пише: «Пане А. Білецький, в минулому ви вже піднімали бунт серед рідновірів проти Учителя Силенка, але Вам це не вдалося.

За бунтарство вас було виключено з Громади вірних РУНВіри. Тепер ви тайком підмовили Гайдайчука, Дидика та двох інших, щоб з ними діяти проти Силенка. Ви кажете, що в РУНВірі всі рівні і всі мають однакові права. І тому кожний може мати свою в себе РуНВіру без Силенка. Ви розвалювач організованого українського життя, пане Адаме. Ви самі пишете, що Силенко великий, бо Його ідея, що живе в РУНВірі, винахід великий. Та Вам не подобається, що Силенкові вірні називають Його Учителем, Пророком. Мовляв, у РУНВірі всі рівні: немає Пророків і Учителів. О, яка це глупота! Якщо в армії всі рівні, немає старшини, полковника, генерала, то тоді й армії немає. Коли ми, українці, не матимемо свого Учителя чи Пророка, то тоді на це місце чужинці і вороги нам дадуть чужого Учителя й Пророка. Коли ми не матимемо своєї рідної віри, то чужинці нам брутальною силою накинуть чужу!

Є правда, яка всім відома. Силенко створив РУНВіру, об’явив концепцію Єдиного Бога. Не розвалюйте те, що хтось створив, в даному випадку Силенко. Ви шукаєте в Силенкові тільки недоліки, закликаєте всіх бунтуватися проти Нього. Для нас, вірних РуНВіри, вже досить анархії в Українському житті, впродовж віків вона нас переконала в тому, що порядок, організоване життя твориться тільки там, де є Авторитет Провідника і повна дисципліна.

Пане Адаме Біленький, Ви себе проголосили рятівником РуНВіри, якої Ви не започатковували і ніякої праці в неї не вклали. Мовляв, Силенко розвалює те, що Він організував і збудував і на що потратив частину свого життя і багато-багато праці. Треба бути наївним і тугодумним, щоб повірити у ці Ваші маячіння.

Ми, вірні РуНВіри, знаємо, що Учитель Силенко дав РуНВірі ідею, перетворив її в організацію, яка за десяток років стала поважною силою. РуНВіра стала тим магнетом, який притягає до себе тверезо думаючих українців. Але це дуже залякало і стурбувало тих, які не хочуть, щоб українці мали своє розуміння Єдиного Бога. Тому вороги України шукають різних шляхів і способів, щоб РУНВіру завалити.

Ви для нас в Австралії є людиною незнаною, так як і ваші колеги І. Став, В. Гайдайчук. Та ми про Вас судимо з вашого власного поступовання і з того, що ви самі написали. Ви робите Каїнову роботу. Інша справа, свідомо чи несвідомо. Ми вам кажемо: «Припиніть! Бо ваша робота є на руку ворогам України».

* * *

Соборний Храм Святині Матері України будується.

На Оріяні (Спрінг Глен, Ню-Йорк) Учитель Силенко 7 серпня 82 року підписав договір з будівельною фірмою «Еркес Брас кокстракшн» (Порт Джервіс, Ню-Йорк) в присутності рунтата М. Лозового, рунтата Б. Свириденка і С. Гулака. У контракті зазначено, що цій фірмі заплачено за будівельний матеріал 10777 доларів 99 центів, а за роботу — 7383 долари.

У серпні будуть ставитися стіни. Уже замовлені біми (великі залізні балки) довжиною 40 футів. Стіни кластимуться з блоків. У жовтні має бути закінчений перший поверх.

Про будову Святині широко інформується у часописі «Самобутня Україна», Розійшлася по Діаспорі вістка, що будова Першої в світі Святині Матері України продовжується. Вірні Силенкової віри в Дажбога складають щирі пожертви. І відразу почали діяти «воріженьки».

Щоб стримати будову Святині, ворожі сили використали у Гемільтоні С. Синника і С. Яворівського, які почали всюди розсилати листівки, що Соборний Храм Святині Матері України «будується біля жидівського гето, та ще й на болоті». Отже, не треба складати пожертви на будову.

Та поруч оселі Оріяна на відстані близько одного кілометра знаходиться світова оселя Спілки Української Молоді. Та й інші є забудови українців. І регіональні будівельні інспектори-американці вважають, що земля є придатною для будови, тому дали дозвіл на будівництво Святині. А що на південь від Оріяни за кілька кілометрів є жидівська оселя, то в Америці таке буває досить часто: на одній вулиці декілька церков чи організацій різних націо­нальностей і неоднакових релігійних напрямків.

Якийсь Роберт Ч. написав до архітектора Річарда Шермана у Кергонсон листа, в якому ставить запитання: «Скільки коштуватиме закінчення будови і скільки коштує фундамент цієї будови? І чи на цій місцевості дозволено будувати Церкву і оподаль мати кладовище? »

Річард Шерман виготовив архітектурні плани будови Святині Матері України на основі вказівок Учителя Лева Силенка, маючи всі дані про місцевість і дозвіл на будову Святині на Оріяні, виданий урядовими чинниками США. Усе йде згідно закону, і ні в чому немає ніяких порушень. Та архітектор Шерман написав листа Силенкові, що він має справу тільки з Ним (Силенком), а не з людьми невідомими з Канади, які його турбують своїми провокативними листами, на які він, як архітектор, не зобов’язаний відповідати. І тут Р. Шерман додав: «Що ви за люди, українці, коли хтось починає щось будувати, завжди його обсідають руїнники, щоб всякий добрий почин зруйнувати».

І знову з Австралії від Правління Громади вірних РУНВіри (Київ, Сидней) прийшов офіційний лист (22 серпня 82 р.), який підписали рунтато Тарас Осадчук, І. Присташ, М. Свищ, С. Спасько та інші. У цьому листі читаємо: «Це ще один бунт проти єдности вірних РУНВіри і Учителя Силенка. Бунт, подібний бунтові Шкавридька і Білецького. Тепер цей бунт очолив М. Синник з трьома своїми «мушкетерами», які творять роз’єднання рідновірів, очорнюють Учителя, і все під гаслами «в оборот правди, справедливости, порядку», і виставляють себе як ангелів, а всіх, хто не з ними, обкидають болотом. Синник підбурив несвідомих, щоб вони приїхали на його «собор», І на цьому «соборі» вони самі себе обділили найвищими титулами — «мага рунтато», «гета рунтато» і тому подібне. Усі ці титули вони взяли з «Мага Віри»: все це звичайний грабунок чу­жого надбання і присвоєння собі в анархічний спосіб.

Правильно кажуть тут деякі наші посестри: «А де були б ті всі гета і мага рунтати, коли б не Учитель Силенко. Вони б, тобто Синник і його товариші, до цього часу били б поклони перед ідолами іноземними та давали гроші чужим богам. Діяльність М. Синника, С. Яворівського і тих кілька осіб, що з ними, ми засуд­жуємо, бо вона нечесна, підступна і брудна. А головне, скерована на дискредитацію РУНВіри і Учителя Силенка, як і на знеславлення Українців у світі».

У листопаді місяці на Оріяну з Гемільтона прийшов таємний лист, в якому повідомлено, що Синник і Яворівський ширять наклепи на Силенка, бо мають в плані ліквідувати Громаду вірних РУНВіри у Гемільтоні, а Святиню тут же, у Гемільтоні, куплену за пожертви людей, які визнали Силенкову віру в Дажбога, в недалекому май­бутньому продати, бо в купчих документах вони вхитрилися поставити свої прізвища.

Відома діячка ОСІДУ РУНВіри Людмила Фенько написала власноручно листа (24 лютого 83 року), зробила копії і послала Громадам вірних РУНВіри. В листі вона пише: «Українці відомі в історії як люди, які самі себе роз’єднують, розсварюють і знищують. І ця хвороба проникла і в ОСІДУ РУНВіри. Наприклад, вірні РУНВіри в Чикаго хотіли, щоб Оріяна була куплена в Чикаго. Учитель почав доводити, що Оріяна має бути там, де є найбільше скупчення українців, тобто біля Ню-Йорка. А І. Став хотів, щоб все було в Атлантик Ситі, та ще й як його власність. А в Гемільтоні панове Брага, Синник, Яворівський хотіли, щоб Централя була у Гемільтоні. І це стало головною причиною роздорів, сварні і очорнень Учителя. І. Став і панове з Гемільтона почали всюди писати листи, що Учитель всіх ігнорує, зі всіма не погоджується. Бо Його завдання, мовляв, писати книжки, займатися духовними справами і закликати людей складати пожертви на РуНВіру. А от Став, Синник, Брага зі своїми колегами хочуть цими зібраними грошима розпоряджатися так, як вони вважають. Учитель виступив проти цього, і вони тепер на Нього зводять найбрудніші наклепи і вносять розлад у Громади вірних РУНВіри.

Тепер нам всім зрозуміло, що збунтовані хочуть перебрати рахунки банківські, а Учителя готові розп’ясти, як Він не буде робити так, як вони хочуть.

Ви Учителеві присягалися на вірність, обіцяли Йому помагати, а тепер поводитеся як Юда, який продав Христа. Та люди не дурні, бачать змовників, які заплямовують Учителя». (Усі листи, тут подані, зберігаються у Архіві при Соборному Храмі Святині Матері України).

Посестра Людмила Фенько і її муж доводять, що Учитель при жодних обставинах не повинен погодитися на підступні вимоги змовників, які планують знищити засновану Учителем РуНВіру.

З Англії вірні РУНВіри Д. Солодуха, П. Печерний, Я. Іванко, М. Грушенко, П. Чумак, І. Москаленко, В. Шевченко, А. Коломиєць, Г. Панасенко та інші прислали листа Учителеві, висловлюючи свої співчуття і вірність Його науці, осуджуючи тих, які різними способами хочуть зруйнувати те, що вже збудоване.

51. «Я не можу відректися від себе»

Коли на Оріяні був поставлений перший поверх Святині (а це було 17 липня 83 року), на Третьому Соборі Учитель Лев Силенко сказав: «Любі мої Брати і Сестри, сьогодні ми з’їхалися з міст Канади, Америки, є й гості з Англії, Австралії. Відбувається Третій Собор Громад вірних РуНВіри, присвячений будові Соборного Храму Святині Матері України. Один з присутніх побратимів мені сказав, щоб я був обережний. Є чутки, що «вороги хочуть у Силенка відібрати життя».

Я тут на Соборі біля Знамена (Трисуття Дажбожого) заявляю Вам, що коли б зайшов до залу в цю хвилину озброєний ворог і сказав мені: «Відрікайся від віри в Дажбога, а ні, — тут тобі смерть», — я б сказав: «Віра в Дажбога — це душа моя, я не можу відректися від себе, я не можу зрадити Святого Духа України-Руси».

Так, мої любі Побратими й Посестри, прошу зрозуміти, що моя віра в Дажбога свята. Я їй присвятив своє життя. Таким я є і таким я буду до останнього удару серця мого, і в цьому моє духовне щастя і велич моєї віри в Єдиносущого Господа Дажбога».

Люди, затамувавши подих, слухали промову Учителя.

Того ж дня під час обіду на будову Святині Матері України було складено 15758 доларів. А перед тим рунтато Лозовий склав пожертву в сумі 12000 доларів.

Ознаменовуючи 3-й Собор, сповідники Силенкової віри в Дажбога склали пожертви: Віра Волан — 1000 доларів, рунтато Б. Станопруд — 1250 доларів, М. Тимченко-Смалюх — 1000 доларів, Євдокія Шкварченко — 1000 доларів, Роман і Людмила Фенько —1000 доларів, Богдан Коломицький — 1000 доларів, отаман Я. Шелестун — 500, рунтато Орь Улицький — 560, Світанна Клер — 500, Лінда Галаган — 500, станиця «Сонцеград» (Монреаль) — 625, Б. і П. Борис — 625, рунтато М. Лисенко — 500, Ніна Кочерга — 250, Б. Коломицький — 250, Святослав Гулак — 500. Усі інші склали пожертви по 200, 100 доларів.

Рунтато Мирослав І. Лозовий (скарбник фонду Комітету будови Святині Матері України) подав Соборові детальний Звіт, зазначаючи, скільки і на що були зроблені витрати. Він сказав, що земельний простір Оріяна був у 1975 році куплений за готівку (12000 доларів). На рахунку було 9000 доларів. І щоб не робити позики в банку, у день купівлі дарували по 1000 доларів Ф. Коваленко, рунтато Б. Свириденко і рунтато М. Лозовий. У Звіті за 26 червня 83 року зазначено, що уже загальна сума витрат, зроблених на будову Святині Матері України, складає $ 106.223.83.

Фінансовий Звіт був перевірений Ревізійною Радою при Головному Столі ОСІДУ РуНВіри.

На Соборі голова Ради Побратимського Взаємодовір’я рунтато Богдан Станопруд у своїй звітній доповіді також порушив питання допомоги Учителеві Силенкові. Подаю нижче твердження ревізора Б. Станопруда без змін.

«1. Учитель Лев Силенко до 72 року отримував з Канцелярії Головного Столу ОСІДУ РуНВіри в Чикаго щомісяця по 50 доларів: отримував цей гонорар загальною сумою (раз чи два рази на рік), даючи розписку. Фонди були такі малі, що від часу виходу журналу «Рідна Віра» (літо 64 року) і до 72 року Учитель входив у нові й нові борги.

2. Від 72 року починаючи, як стверджує скарбник Фонду Г. Столу ОСІДУ РуНВіри Ф. Мирош, Учитель почав отримувати щомісяця 120 доларів. Такий гонорар отримував Учитель, тяжко працюючи над «Мага Вірою». Він, щоб мати відповідні історичні матеріали, робив з науково-дослідницькою метою подорожі до Іраку, Ірану, Греції, Індії, Англії, Туреччини та до інших країн, відвідував бібліотеки міст Канади і США і в цей час видавав «Самобутню Україну», організовував Станиці ОСІДУ РУНВіри, виголошував доповіді у містах Канади і США. Я подумав: чи міг би все це робити Учитель, маючи дружину, дітей, гаражі, доми, маєтки? Я почав розуміти життя Учителя. Знаходилися добрі люди (світ не без добрих людей), які дарували особисто Учителеві гроші ка прожиток і писали в листах: «Це Вам мій дарунок. Ви робите велику корисну працю для України», (Правда, як опісля виявилось, були такі, що дарували 50 доларів, а потім казали: «Та я дав 500», та від того немає нікому ніякої шкоди. Є в нас прислів’я: подарованому коневі в зуби не заглядають).

3. Від 77 року починаючи скарбник Фонду Г. С. ОСІДУ РУНВіри А. Топчан з Монреаля для Учителя посилала 195 доларів на всі видатки життя, включаючи оплату мешкання.

4. Від березня 81 року Учитель від Г. С. ОСІДУ РУНВіри щомісяця отримував на прожиток 247 доларів.

5. Від листопада 82 року починаючи Учитель з Фонду Г. С. ОСІДУ РУНВіри щомісяця отримує на прожиток 257 доларів.

Отже, 257 доларів щомісяця від нас (від Світового ОСІДУ РУНВіри) на життя отримує Людина, без якої не було б «Мага Віри», не було б ОСІДУ РУНВіри і власностей ОСІДУ РУНВіри, не було б «Самобутньої України» і не будувалася б сьогодні Святиня Матері України.

Наведу тут для порівняння таку арифметику: український греко-православний Собор у Вінніпезі давно вже постановив, що ставка священика щомісяця становить 900—1000 доларів. Канадським баптистам платять щомісяця 1000 —1400 доларів.

Ми продаємо всюди «Мага Віру», усі брошури і книжки, написані Учителем. Гроші з проданих книг Учитель відмовився брати, Вони йдуть на конто (рахунок) Фонду ОСІДУ РУНВіри. Отже, Учитель свою працю, час і життя своє дарує для РУНВіри.

Сьогодні ми постановили: до тих 257 доларів, що отримував Учитель, додати 55 доларів щомісячно.

Учителю наш! Треба справді бути Духовним Лицарем-Переможцем свого «Я» —не палити, не пити сивухи, не мати родини, повністю себе присвятити великій праці для Українського Народу, щоб жити скромністю аскета, як Ви живете. Ви наш Духовний Батько», рунтато Б. Станопруд за Раду Побратимського Взаємодовір’я ОСІДУ РУНВіри. Оріяна, Спрінг Глен, 16—17 липня 10983 р. Д. (Матеріали 3-го Собору зберігаються в Архіві при Святині Матері України на Оріяні).

52. «... Немає української православної церкви». Що сказав Добролюб Лимар тиждень перед смертю

5 листопада 83 року вірні РуНВіри врочисто відзначили 3-тю річницю відходу у Царство Духа Предків визначного жертводавця інженера Володимира Олійника. Біля його пам’ятника на Оріяні були покладені квіти щиросердечної побратимської любови. В. Олійник 28 липня 1979 р. власноручно на Оріяні написав заповіт (тестамент), що він і його дружина Мирослава складають 10000 дола­рів на видавничий Фонд РуНВіри. У заповіті В. Олійник написав, що відповідальним за цей фонд є Учитель Лев Силенко (оригінал цього заповіту знаходиться при Соборному Храмі Святині Матері України). З частини коштів цього фонду були видані книги: «Навчання. Пісня. Молитви» (Катехизис РУНВіри), «Гу із спірітуал Тічер Лев Силенко» («Хто є духовний Учитель Лев Силенко»), а також брошури.

Побратим В. Олійник казав, що будова Святині Матері України — справа добра, але вона заросте бур’яном, коли у Діаспорі й Україні не будуть ширитися книжки з ученням Лева Силенка про віру в Єдиного Дажбога. Потрібне проповідництво і ще раз проповідництво: видання книг і брошур ставити на перше місце, бо без цього РУНВіра не може в Україні утверджуватися.

Тепер на видавничому Фонді імені В. Олійника є більше, ніж 16000 доларів. Вони мають бути призначені на поширення РуНВіри в Україні, щоб був достойно виконаний заповіт побратима В. Олійника.

В. Олійник вірив у перемогу Силенкового вчення в Україні. Любив Учителя за Його послідовність і самовіддану працю для РУНВіри. Казав, що Пророк Силенко посланий Дажбогом звістити Світові Нову Релігію.

«Вісник» (орган православної церкви в Канаді) за 1—15 липня 83 року помістив статтю про перепис населення Канади. Зазначує, що українцям завдана кривда: українців записано «православними греками».

Статутна комісія української греко-православної церкви в Канаді хоче відкинути слово «греко», щоб було тільки «православна церква».

Але насправді немає української православної церкви. Як довести, що в українській православній церкві канони, догми, ритуали, літургія, теологічні поняття створені українцями, а не греками?

«Але ж в українській православній церкві священик читає «Євангелії» по-українському. Отже, церква українська...» — кажуть всечесні отці.

До Учителя Лева Силенка прийшли листи із запитаннями, що Він може про це сказати. Силенко відповів: «Коли літургія, створена патріархом Візантії Іоаном Златоустом, перекладена з грецької мови на українську, то це не значить, що літургія українська. Коли твір Маркса «Капітал» перекладений на українську мову, то це не значить, що цей твір український. Якщо ми здібні думати, що маємо пошану самі до себе, то ми не будемо православну церкву, створену греками, у якій нічого українського немає, називати українською. Люди не люблять плагіаторства, навіть у світі релігійного життя».

У 84 році вийшла у світ англомовна книжка „Гу із спірітуал Тічер Лев Силенко?» («Хто є духовний Учитель Лев Силенко?»). її видання було потрібне, тому що вірні РУНВіри у Діаспорі контактуються з англомовним світом, і чужинці, переважно американці, у своїх листах запрошують інформацію про РуНВіру і її Засновника.

6 січня 84 року відійшов у Царство Духа Предків рідних рунтато Мирослав (Іван) Лозовий, народжений 6 вересня 25 року в селі Олександрівка на Сумщині. Він був одним з перших визнавців РУНВіри, засновником Громади вірних РУНВіри у Ню-Йорку. Був людиною високої самодисципліни, плекав обряд шанобливого ставлення до Учителя Лева Силенка. Усі організаційні справи обмірковував з Учителем і казав, що в ОС ІДУ РУНВіри буде порядок, як буде пошанований авторитет Учителя. Коли вирішувалася якась справа і поставала неоднозгідність, він казав: «Учитель має пріоритет і Його рішення ми повинні приймати так щиро, як щиро ми визнали Його Вчення».

Рунтато М. Лозовий був діловитою людиною. Усім відома Його кмітлива працьовитість. І послідовність у діях. Чи не найбільше саме він спричинився, щоб був куплений земельний простір Оріяна і щоб на ньому почалася будова Святині Матері України.

Він у порозумінні з Учителем у визначеному місці поставив фундамент для Соборного Храму Святині Матері України, подарувавши на це 10000 доларів.

У Пенсильванії на заводі були замовлені так звані стальні біми (балки), які згодом вантажними актами були привезені на Оріяну. І рунтато М. Лозовий, його дружина Людмила, рунтато Свириденко і його дружина Світанна, побратими Б. Міненко, К. Коперник, М. Черепаха та інші брали активну участь у розвантаженні троків.

Учитель Силенко вважав, що порівняно ще молода людина рунтато М. Лозовий сприятиме завершенню будови Святині. Рунтато Лозовий висловлювався, що сам особисто щороку буде жертвувати по 10000 доларів, щоб будівництво було успішно закінчене.

Його відхід Учитель боляче сприйняв, Рунтато Лозовий був одним із головних учасників Першого, Другого і Третього Соборів ОСІДУ РУНВіри.

Під час поховання Учитель сказав: «Ми провод­жаємо в останню дорогу лицаря Української Духовної Революції — у наших серцях завжди світитиметься пам’ять про побратима Мирослава (І.) Лозового». Рунтато Лозовий залишив у смуткові дружину Людмилу, синів Мирослава і Тараса, доньок Галю, Людмилу, Лесю. Він похований на кладовищі на Оріяні. І вірні РуНВіри щороку квітами любови вшановують пам’ять про нього.

У п’ятницю 10 лютого 84 року до Учителя Лева Силенка потелефонував побратим Добролюб (Данило) Лимар з Лос-Анжелеса. І сказав: «Любий Пророче, Учителю Лев Силенко, говорю до Вас перший і останній раз. Я маю 87 років. Знаю, що ніколи не побачу Вас. Шкодую, що ми ніколи не стрічалися. Відчуваю, що через тиждень я відійду у Царство Духа Предків. І це буде останнє моє слово: слава Силенкові, нашому рідному Пророкові! Слава Дажбогу!

Учителю, Ви підіймаєте камінь дуже тяжкий. Тисячу літ ніхто не думав цей камінь зрушити з місця. Ніхто не додумався між українцями проповідувати віру в Одного Господа Дажбога. Ви перший і останній Пророк. Тільки 100 років після Вас прийдуть люди, які збагнуть Ваше Святе Вчення. А тепер Ви будете зацьковані, обмовлені, обкидані брудом, може й калічені або вбиті. А з РуНВірою може статися таке: кожний намагатиметься спотворювати Ваше Святе Вчення, приписуючи собі і творячи якусь нову окремішню РуНВіру. Може постати 100 групок, і кожна з них матиме свою РуНВіру, і кожна інакше інтерпретуватиме Ваше Святе Вчення, переінакшуючи його. Одна група РУНВіри буде воювати з іншою, і кожна вважатиме себе найправдивішою. Провідник кожної групки вважатиме себе найголовнішим «отаманом». І прагнутиме інші групи РУНВіри приєднати до себе, як до Централі. І не буде між вірними РУНВіри часу на втілення в життя «Мага Віри». Сварня, гризня виснажуватиме і стомлюватиме їх. Очевидно, будуть активно діяти у цьому напрямку провокато­ри, підіслані архиєреями чужих релігій, які, перелякавшись РУНВіри, намагатимуться її позбавити статусу релігійної Громади і перетворити РУНВіру в товариство дослідників міфології, у спільноту народознавства, у розшарпане просві­тянство. І тоді архиєреї чужих релігій скажуть: «Нікчемні холопи, «раби божіє», «со страхом і трепетом» бийте поклони Господу Саваоту, Богу народу юдейського, просіть, щоб Він Вам відпустив гріхи». І «раби божіє» не знатимуть, хто вони, ким і чому закуті в ганебне рабство.

Рідний Пророче, Ви об’явили рідні догми і канони: рідна віра рідна, а чужа — чужа. Ваші Сім Законів Правильного Життя — це свята догма благородного самовдосконалення, і до цієї україн­ської догми не доросли «німії, підлії раби», не здібні самі робити порядок у своїй душі й помислах.

Пророче, Ви Всевишнім Господом посланий. Терпіть. Жахливі зневаги і обмови сипатимуться на Вас. Терпіть і прощайте знахабнілим, розгуканим рабам. їм більше буде імпонувати відстала форма релігії — політеїзм (багатобожжя), бо кожний матиме свого божка, щоб казати, що його божок кращий, ніж у сусіда. Таке багатобожжя точитиме душу, так, як шашель точить дерево. Але прийдуть кращі люди в Україні.

Ваше Святе Вчення приймуть і Світ Правди засвітять. І цим звеличать себе і Матір Україну, Якщо буде потреба, згадайте мої міркування і напишіть, що я, силенкиянин Добролюб Лимар, відійшов у Царство Духа Предків з поклоном до Вас».

17 лютого 84 року до Учителя Силенка потеле­фонувала посестра Калина, дружина Лимаря, і сказала, що вчора (16 лютого) її любий чоловік Добролюб відійшов у Царство Духа Предків.

53. «Прийшов, щоб їх розбудити»

18 серпня 85 року на врочистій Священній Годині у Соборному Храмі Святині Матері України Учитель Силенко мав промову, у якій дав відповіді на ряд важливих питань з Українського Духовного Життя. (Його промова була видана окремою брошурою під назвою «Що Українець повинен знати?”).

У Святині була велика кількість віруючих РУНВіри, прибулих з міст Канади, Америки, були присутні представники Громад вірних РУНВіри з Австралії, багато молоді, студентів, які брали участь у Священній Годині.

В цей день вірні РУНВіри (після промови Учителя) склали пожертви на будову Святині Матері України в сумі 22406 доларів. Подаю список жертводавців: М. і М. Черепаха — 1000 доларів, Калина Лимар — 1000 доларів, Людмила Шкварченко — 1000, М. П-н — 1000, Святослав Гулак — 1000, Людмила і Роман Фенько — 1000, Богдан Коломицький — 1000, станиця ім. Свято­слава — 2000 (Чикаго), рунтато Богдан Станопруд — 1000, П. Думний — 1000, Людмила Лозова — 1000, рунтато Б. Свириденко і дружина Світанна — 1000, Віра Волан — 1000, П. і А. Ковалі — 1000, С. Тхорик і дружина — 1000, В, Цупер — 1000, Богдан Борис — 500, рунтато М, Лисенко — 500, Людмила Остринська — 500, Ніна Колосовська — 500, Богдан Кочерга — 600, Л. Шулик і дружина — 500 та інші по 200 — 100 доларів.

Впродовж десяти століть в Україні на славу Бога юдейця Ісуса ставили церкви князі, дворяни, гетмани, вторжники (московські і польські королі). У церквах всечесні отці славили владу іноземну — вторжницьку: «кожна влада Богом дана» — навчає Ісус.

Вперше за 1000 літ між українцями появилася Людина, яка ставить Соборний Храм Святині Матері України.

Учитель Силенко каже, що є в Україні храми, поставлені на честь святих юдеїв, греків. Тепер прийшов час, щоб достойні сини і доньки поставили Храм на славу рідної Матері України. І в Храмі звеличували багатостраждальну Україну і славили свого рідного Господа.

Були в Україні князі, гетмани, полковники, були митрополити, наставлені Візантією чи Москвою. І здавалося, що так вже є від сотворення світу, що українці не вірять в Бога по-українському, що у них немає українського розуміння моралі і культури. Усе це виховувало в українця почуття меншої вартости, вислужливого раба, тутешнього право­славного без почувань національної свідомости, гідности.

І тут ніби грім серед чистого неба, ніби світлий вирок неба і землі, благословенний Світлом, Правдою, Милосердям, благословенний Господом Дажбогом прийшов до рідного Народу рідний Пророк. Він у безпросвітній темряві духовної неволі підняв яскравий смолоскип Нового Духовного Народження. Він, Син Неба і Землі, кличе рідний Народ любити свого Господа і не шукати спасіння біля вівтарів чужих релігій, чужих розумінь Бога, правди, віри, моралі.

Баптистський проповідник Г. Домашевець видав брошуру про релігійне життя в Діаспорі (видання Кирило-Методіївського Братства, 85 р.), в якій розмірковує про РуНВіру, даючи відчути, що мало в ній орієнтується. Наприклад, він пише, що вірні РУНВіри називають себе внуками Дажбожими. А це, мовляв, убога думка, бо виходить, що Дажбог мав ще й синів і доньок. «Учитель Силенко пише, що Ісус був жидом, рабіном, а це є явна неправда, бо Ісус ніколи не був жидом, він був сином Бога живого, і тому жиди його розп’яли».

Силенко не вступає в дискусії з християнськими теологами, які мало орієнтуються в «Євангеліях». А вірним РУНВіри Він сказав: «У наших Предків слово «внук» мало первісне значення «помічник». Дажбог — Добро, ми творимо добро, ми помагаємо Добру, щоб Добро перемагало Зло, ми помічники, «внуки» Дажбожі».

Лев Силенко був дуже стривожений, почувши, що в Чорнобилі в суботу 26 квітня 86 року вибухнула експериментальна споруда нуклеарної станції — ЧАЕС. Люди казали: «Це кара нам за те, що ми відреклися у 988 році рідної духовности. Це Небо і Земля карає українців за те, що вона возз’єдналася з Москвою і вважає московських шовіністів своїми братами. За те, що вона має любов до тих, які у 33 році умертвили мільйони її дітей, засіяли українськими кістками Сибір і дивляться на Україну, як на свою власність, а на її синів, як на гарматне м’ясо».

Справді так є, в Україні, яка окупована Москвою, українці не розпоряджалися самі собою. Не розпоряджалися багатствами своєї землі. Не розпоряджалися ні своїм розумом, ні своєю душею. Вони були перетворені у «німих підлих рабів».

Рідний Пророк з болем в душі каже: «Раби — це мої рідні люди, я не можу жити без любови до людей, я їхній син. Вороги приспали моїх людей в неволі. Я прийшов, щоб їх розбудити і пробудженим показати велике світло Волі — життєдайний шлях Рідної Української Національної Віри».

«З рабів не треба кепкувати, не треба глумитися. З рабів треба створити нових українських людей. Людей без рабських традицій і навиків, людей без почуттів меншої вартости. Треба створити людей, здібних бути лицарями Української Духовної Революції. І вони почнуть вірити в себе, шанувати себе, бути творцями свого «Я». І світ почне шанувати їх».

У Канаді вийшов перший том англомовної Української Енциклопедії (86 р.), на обкладинці якої було схематичне зображення сонця. І всечесні панотці так налякані Силенковим символом РуНВіри, Трисуттям (Тризубом), яке обрамлене сонячним промінням, що почали робити напади на видавців цієї Енциклопедії: «Чому в Енциклопедії не поданий хрест або зображення святої Варвари чи діви Марії?»

У статті, надрукованій у часописі «Український голос» (21 квітня 86 року), отець С. Сорока зазначує, що варто поглянути на видання Лева Силенка, і там можна побачити Тризуб в сонці. Далі о. С Сорока пише, що «чужинці сприймуть цей дажбожівський символ за український національний знак, бо ж він є на Енциклопедії», і що «Його (Силенкова) рука сягнула аж на обкладинку Енциклопедії».

Чому така тривога? У книзі «Українські поселення. Довідник» (80 р., Ню-Йорк, видання НТШ) на 289 сторінці читаємо: «Серед українських віровизнань треба згадати також визнавців РуНВіри (Рідної Української Національної Віри). Цей релігійний рух захопив певні кола нашого громадянства (часто молоді), так що по багатьох українських осередках створилися божниці РУНВіри, очолює цей рух Великий Учитель Лев Силенко».