Любов Сердунич

Пилип-Полян Юрик

Зоряна Мовчан

Володимир Блажко

Мирослав Юшкевич 

Вірослав Кабацюра

---

ЛЮБОВ СЕРДУНИЧ

ПРОЗРІННЯ

Чи вірили, чи ні,

Та в душах – пелена.

І ми – покірні вівці, сірі миші.                              

Прости цей гріх мені                              

(Якщо це гріх) і нам,                             

Та рідний Бог мені – таки рідніший.

 

Не судить нас ніхто:                                    

Ні раб, ні цар, ні Бог,                                      

Бо є в нас рідна правда в рідній хаті.                                      

Хоч Ти – чужий Христос,                                      

Та я – своя Любов.                                     

І нас обох нема за що карати.

 

Не Ти нас убивав,                              

Палив, коли хрестив.                              

Не зраджую Тебе я, лиш прозріла.                              

Розпечені слова,                              

Христосе, – це  не Ти.                              

Та в тім’я крізь віки

Вп’ялись ті стріли!

   (11 007 р. Д.)

 

НА ДНІ РІКИ

 

Ой, то не Він тоне, то тоне душа України, ой, то образ

наш тоне, воля наша тоне, слава наша тоне.

Ой, видибай, Боже, видибай, Боже, без Тебе життя негоже!

Ой, чужиною з чужини привезений бог чужий на престол Руси сідає,

перевертнів благословляє. Нерідний бог –

як нерідна мати, ой, сиротами будемо ми, сиротами світу,

чужинцями будемо на рідній землі, і ум наш змаліє, і душі наші збідніють,

і чужа воля запанує над нашою волею...

(Сергій Плачинда).

Сьогодні митці шукають українського стилю

в мистецтві. Шукайте його на дні Дніпра!

(Володимир Шаян).

 

Нехай чуже й здається кращим,

Та рідне ні за що не кинь.

На дні Ріки культура наша,

На дні прадавньої Ріки.

 

Хіба чуже за рідне краще?

За рідне брали ж на гаки!

На дні Ріки – культура наша!

На дні Славутича-ріки!                                                                        

 

Багаті статком – духом бідні.

Міліють душі. Хто ми? З ким?

Відлунюють обряди рідні

Із дна праматері-Ріки.

 

І точить нас московська шашіль,

Намішано й жидівства в нас.

А де ж вона, культура наша?

Безлика – лиш культура мас.

 

Раба в собі не позбулися:

Запобігаємо усім!

Здавалося: ось-ось… збулися,

Та травить нас чужинська сіль.

 

Ніколи те не стане рідним,

Що нам нав’язане було.

Лише прабáтьківське потрібне,

Скільки б віків не пропливло.

 

Сприймають за своє все ложне

Лише невігласи, раби!

Рабом зробити стільки можна,

Що... можна вже і не робить!

 

НИЩІВНА СИЛА

Наступить той бог єдиний нам усім на шию,

мов східний деспот

                                        (Леся Українка).

 

Як повісили хрест на шию,

То й боротись не стало сили.

Як чужий світ нам лад порушив,

То й роздвоїлись наші душі!

 

ЯК НАС ХРЕСТИЛИ

Люби, боже, правду!

      (Народне прислів’я)

 

Народ хрестили у його крові,

А не в Дніпрі.

Лишилась чверть із русичів живі

В тій кревній прі.

 

Але трагедія не скінчилась

«Святінням» тим:

Тоді «зерно» лише закільчилось

На горе всім...                             

 

Уже ж воно нагодувало нас

Мацою лжі!

Із нації – зосталось рабство мас.

Свої – чужі.

 

З дванадцятьох – дев’ять мільйонів нас

Понищив хрест!

Людиновбивча Йсусова війна –

На душах прес!

 

Не homo sapiens, людино, ти –

Тварина, раб,

Якщо не пнешся думати й рости!..

Прозрій! Пора!

 

* * *

І хрестимось. Знаменням чи розп’яттям?

За це нас буцім ждатиме Едем’я.

Від лоба розпинаємо до п’яток

Самі себе! По сто разів щоденно!

 

Самі собі плюємо в душу часом.

Самі себе – та й по обох щоках.

Відверто боремось, хто більше ласий

І в кого загребущіша рука.

 

Де хліб, де хлів, те знає тільки Вишній.

І вишні на рові. А тінь все довша.

Затям: в піст головне – не їсти ближніх.

А в путь останню – щоб найлегша ноша.

 

Непрохані ісуси – що татари:

Втопили Мага Віру – на нещастя!..

Даючи жертву, не жалкуй вже зараз.

І не шкодуй: сторицею віддасться.

 

Налякані, і хрестимось нещиро,

Окрадені, і молимося ласо.

А з вічної Ріки Могутня Віра

Через віки зрина Даждьбожим гласом.

 

КРИВАВА КНИГА

Я не знаю книги, кривавішої за Біблію

                             (Василь Шкляр, «Залишенець»).

 Своєї крові я не дам ні краплі за кров Христову.

Якщо тільки правда, що він є Бог, нехай хоч раз

прольється даремне Божа кров і за людей    

                                                          (Леся Українка).

 «Біблії» вірить лише той, хто її не читав

                                                               (Вольтер).

 

Я инших Писань не відбілюю,

Та цé – далеко не ніга:

Кривавішої, ніж «Біблія»,

Немає у світі книги!

 

Бо кожна сторінка – о нене! – там

По вінця залита кров’ю.

Впивається нею натхненно так

Й ніяк не нап’ється Єгова!

 

Вбивають батьки і синів своїх,

На кров перетворюють ріки.

Продовжать криваві ті місива

Христові раби-просторіки.

 

Де щé так оспівано Молоха,

Уславлено вбивчі ті дії?!

Кому так натхненно моляться

Украй зазомбовані діти?!

 

Кому на руку те марево

Страшного Старого Завіту?..

А рідний Пророк благає нас:

«Вставайте! Кайдани порвіте!».

 

ЦЕРКВА – ОФІС

Свята копа переможе й попа

      (Давнє народне прислів’я).

 

Церква – офіс і крамниця.

А релігія – це бізнес.

Наживаються там ниці,

Віддають останнє бідні.

 

Чужовір’я не врятує,

Наші рани не загоїть.

Молитви твої всі – всує.

Бог чужий не чує «гоїв».

 

Тож намарні лобизання,

Розпинання і причастя…

Поклоняємося зайдам –

Ось тому й такі нещасні!

(11 017 р. Д.)

НАЙМЕННЯ

Нарекли батьки по-українському.

Я пишаюсь коренем таким!

Давній-давній він, а любо, дзвінко

Так лунає з рідних вуст батьків.

Стала я теж матір’ю. А тільки

Чим мій розум тьмарився в ту мить?

Княжі ймення хоч лунають дзвінко,

Та кого уславлюють?.. Болить...

Я синів назвала, може й, славно,

Та кому цим честь я принесла?

І кому ті ймення зродять славу?!

І кому слугою я була?!

 

Не шукаємо з ім’ям причини,

Лиш перекладаєм: щó несе?

Перекласти вже чуже навчились,

Ще навчімсь до рідних йти осель.

І навчімсь прадавніх слів премилих,

Щоб не гасла вічности свіча.

Щоб ім’я – просте і зрозуміле.

Щоб у ньому – рід наш і звичáй.

Не корімося безславним зайдам,

Наче любим ворогів своїх.

Вже пора уславити назавше,

Що звучить чарíвніш солов’їв.

 

Чужовір’я імена нам грецькі,

І гебрейські, й римські принесло,

Нав’язало нам чужинські брехні.

Рідне все – з водою попливло.

Знищували нашу Рідну віру 

І Природи вічну таїну.

І молитись вчили, хай нещиро,

Всьому ж українському – війну!

Спалювали капища, святині:

Те, мовляв, – «поганство» і ганьба.                                                                                       

Довго очі повнились дитинно:

«Видибай, о Боже, видибай!».

 

Не топи богів, Славуто-річко,

Ти ж із ними славною була!

Блідли у моральнім рабстві личка.

В забуття йшли Дáждьбог, Вéлес-Влас... 

Не звучить в гаю веснянка-пісня.

Що дають – бери, не вибирай.

Від чужих наймень ставало тісно.

Витісняли, рідних, вас за край.

Згубне те хрещéння нав’язали:

Темне нам дали, чуже ім’я,

Рідне зберегли лиш серб, болгарин,

Чех, поляк, хорват. І ти! І я…

 

До «святих» ніхто з нас не потрапив.

Тільки Володимир – «честь» яка!..

Ні, ганьба! За те, що став сатрапом!

Що ж, спокуса вельми і п’янка –

Бути серед них, «святих», навіки.

Свій же нарід бив! Чим думав ти?!

Лились під хрестами крови ріки,

В рідновірів – у вогні хати.

Стала ніччю та нещасна днина,

Гинули старі і молоді.

Ось до чого призвела гординя,

Славолюбство і плазучість дій.

Силою ніхто дух не породить!

Жах чинив для рідного народу!

 

Не годім Ісусам, Заратустрі:

Якщо є – один, хто дав буття.

Найсвятіше, що справіку рідне,

Піднімімо з пилу забуття.

Оживімо, окропім водою

Віщою, з народу джерела.

Не засіймо більше лободою.

В них – любови жар і міць орла.

 

В рідних іменах – і спомин слави:

Оріяна, Русь і Руськолань...   

В них дзвенить історія держави:

Ярослав і Зáслав, Святослав...

Нам чуже наймення – анінащо.

З ним – омана, пута усім нам.

Щоб як паспорт, візитівка націй –

Рідного народу імена.

 

МИ – ДІТИ ПРИРОДИ

Ми – діти Природи, та вже не природні, не ті.

Що иноді в п’ятах, не завше буває відвертим.

Вміщанююсь до невпізнанности в цій суєті!

Залежна від неї, повторює думка уперто.

 

Я видерусь, виберусь в поле, на волю, в ліси!

І буде мені терапевтом оце різнотрав’я.

І будуть найкращим оркестром пташок голоси.

І незвідь-куди хай розчиниться духу потрава.

 

Хай виплетуть квіти очілля мені без гріха.

І сяду вечеряти з Велесом, сури налиєм.

Вчувається в тиші луна од Русалій-зітхань.

І теплиться в серці розмай од прадавніх мрій-віянь.

 

Нам стануть найвищим суддею плеяди небес,

Де просто під зорями – легко й почесно померти.

Суть лиш у Природі шукаймо – й знайдемо себе.

Бо тільки Природа – як ненька: і вірна, й відверта.

 

ЮНКО І ЮНАЧЕ!

Хто визволився сам, той вільним буде

                                       (Леся Українка).

 

Юнко і юначе, маєш рідне віно,

Тож не гнись в поклонах пред чужим. Затям:

Тільки перед матір’ю стаємо на коліна,  

Й тільки перед батьком, бо дали життя. 

Славимо ми Сонце, тож до нього руки

Зводимо: долоньки – від душі й увись.

Защемить у серці на Даждьбожих Луках…

Нас чуже гнітило, з Рідним – піднялись.

Прабатькíвську віру бито, та не вбито.

Це найбільше диво з див і щастя – з щасть.

Просто неможливо рідне не любити.

Прозрівай, дитино, й рідне захищай!

(4 жовтня 11 015)

 

Я – ВІЛЬНА!

 

Вийду я на вулицю: Сонце – в лице, місяць – у плече,

Зорею підпережýся – і нікого не боюся

                                                (Народна молитва).

 

Я вільна – як Бог.

Я релігією не обплутана,

Хоч і хрещена, бо ж

Занесли мене в церкву ще спутаною,

Немовлям несвідомим.

Та прозріння прийшло! Наче спалах!

Бо шукала Своє, міркувала.

А як довго я спала!..                                                

 

А як довго мене

Зомбували чужим, непотрібним!

А як вільна душа

Прагла світлого, сПРАВжнього, Рідного!

З Рідновір’ям вчуваюся

Птахом в польоті, а не рабом!

Не обплутає більше ніхто мене!

Бо я – вільна! Як Бог!                                        

       (11 016 р. Д.)

 

ЗВЕРТАЙМОСЬ ДО РІДНОГО 

За возом чужої релігії бігли

І тисячу років рабами були.

Від того й нещасні, тому й досі бідні.

Покірно вчепили чужинський ярлик.

 

Від того й змалілі, покірні, мізерні.

Спасіння ждемо від чужого Христа.

Ми рідне згубили, розтратили зерна.

І ними смакує зловтішливий птах.

 

Сприйняття релігії в кожного різне,

Та Сонце – одне в нас. І Небо – одне.

Один, хто буття дав. Й ніколи не пізно

Пізнати цю істину: серце ж одне.

 

То нащо ж у блуд його вводити? Доки?

Ми – діти Природи. І тільки. І край!

Ми раю шукаємо стільки вже років,

А рай – на землі, він – у правді, наш рай.

 

А Правда – в любові. І в Істині – віра.

І рідне – дорожче за всяке чуже.

Й будемо щасливими вічно, безмірно,

Як’ кожен себе у собі збереже.

 

ЗАПОВІДІ УКРАЇНЦЯ

По-рідному Бога люби й розумій.

Це – заповідь перша у Рідної віри.

Писанням чужим поклонятись не смій,

Лише поважай, а своє – люби щиро.

 

І ще: вір у себе, родину люби,

Збагачуй дітей світлом Рідної ПРАВди.

Що досі збережене – не розгуби.

Для щастя дітей і народу заради.

 

Обряди шануй: в них – народна душа.

Нехай чужина не замінить РУНвіри.

Обмовити, скривдити не поспішай.

Дивись на скарби без спокуси, знай міру.

 

Народу твого ворогів – не люби:

Як можна любити того, хто нас нищить?!

Ми тисячу років були в них раби,

Лиш нині, із Рідною вірою, – вищі.

 

І брата, і друга в біді не лиши.

Нехай віра в себе тебе не покине.

До серця ще заповідь цю запиши:

Люби, як свою, й чужорідну дитину.

 

Виконуй завжди заповіти святі.

У серці своїм не лиши місця ліні.

Вони для вкраїнців – це праведна  ціль.

Вони, як цей світ і як Сонце, – нетлінні.

ВИСЛОВИ Любови СЕРДУНИЧ про чужовір’я

- Релігія – таки опіум. Страшний опіум! І це – єдине, в чому мали рацію комуняки.

- У нав’язуванні чужих «свят» винні передусім журналісти, які не мають національної гідности і несуть у маси будь-що, аби тільки нове і сенсаційне. Може, тому, що не знають про рідні святá? А може, українські святá їм – і не рідні?..

- Щоб бути рідновіром або хоча б відмовитися від чужовір’я, треба бути не лише просвітленим, а й сміливим, не лише знати, а й діяти. Можна бути й атеїстом, головне – пізнати своє.

- За щастя, особисте й України, треба активно боротись, а не чекати милости від ефемерного бога, бо молитва ще нікому не допомогла.

- Рідна віра має стати дріжджами, на яких зійде й витвориться справжнє українське життя.

- Первинність українців щодо багатьох націй і народів доведено, особливо щодо московитів, які навіть не нація, а збір загарбаних народів.

- Прадавня українська національна народна віра стала підмурівком, на якому силоміць вибудовано в’язницю чужовір’я.

- Націоналіст – той, хто сповідує рідне і бореться за все національне: мову, землю, звичаї, віру, обряди, символи, імена.

- Релігію вигадали багаті для панування над бідними. І тому їх, релігій, на землі – близько трьох тисяч.

- Українці – справді феноменальна нація: незвичайна, особлива, визначна, але – за величчю своїх славетних предків.

- Релігія – витончена форма колонізації людства.

- Те, що знаємо про себе і Русь-Україну, – це лише верх айсберга, стовбур могутнього генетичного дерева. Коли ж відкопаємо все коріння – лише тоді постане це дерево перед нами і світом у всій своїй красі й повноті: з численними гілками-розгалуженнями, дивовижними квітами і плодами.

- Віра – це природньо, релігія – завжди штучна.

- Поширення правди про наше минуле – свята і першочергова справа кожного просвітянина, кожного письменника, кожного журналіста й освітянина. Від них залежить багато.  

- Гаслом для кожної свідомої людини повинен стати клич: «Пізнаю́ – вíдаю – дію!».

- Ми – жертви християнського нашестя. Ми – жертви Переяславської зРади!

- Хто ревно сповідує християнство, каже, що воно – наша релігія, тим самим заперечує давнє походження української нації, а отже, й культури, мови, світогляду і духовности. 

- Впевнена, що запитання: «Що зробили усі оті «святці» для України?» – залишиться завше риторичним. То за що ж, українці, шануєте тих чужинців, які до нас не причетні?!

- Ми, українці, підтримуємо наших ворогів і самі встром-ляємо голову в їхнє ярмо-петлю, сповідуючи чужовір’я. Бо духовне поневолення і рабство веде й до фізичного понево-лення, окупації та рабства.

- Природа й людство – два боги, що між собою – вороги.

- Якщо ти купуєш закордонне, дітей називаєш чужими іменами, мовиш суржиком, піднімаєш економіку иншої країни, ходиш у чужу церкву, молишся чужим богам, дивишся телепередачі ворожою мовою, то ти патріот якої держави?

- Духовність (мораль) повинна бути вище релігійности.

- Кожен українець, який сповідує чужовір’я, винен у духовному рабстві та винищенні рідної нації.

- У нас є все своє! Лише треба знати його і шанувати.

- На землі, даній народові Долею й історією, повинен жити і панувати-господарювати саме її нарід. А українська земля належить українцям. І все! Про це споконвіків мріяли наші предки, захищаючи її від різних заброд.

 

(© Любов СЕРДУНИЧ)

                               

---

Марія Гаврилюк-Бужняк

Розсипались зорі як макові зерна, 
Екзамен здає соловейко екстерном. 
За покликом щирим, жагою без міри, 
Збираю росу на листках Мага Віри. 

Криштальні краплини, що подивугідні, 
В них відблиски світла, далекі і рідні. 
Де слово правічне є спалахом волі, 
Забутий санскрит української долі. 

Росинкою б стати в єднанні природи, 
Та, кажуть, людина твердої породи. 
Сплелися думки у сюжети осінні. 
А хто ж мій прадід в прасотім коліні?

---

Полян-Пилип ЮРИК (Запоріжжя)

 Лірика, громадянська лірика

* * *

Я душу запалю, неначе свічку,

Поставлю у Святині на вівтар.

Дажбоже мій! На цій землі правічній

Хай буде віщим Орій-плугатар.

 

Від нього рід наш, український, звівся

Могутнім дубом серед сивих нив.

Його коріння - мудрість прадідівська,

А крона – світла молодість синів.

 

Ми - правнуки Сварога, внуки Дани,

Наш чистий прапор - з Сонця і Води.

Хай аж за море світло Оріяни

Пелазги-журавлі несуть завжди!

 

Тисячоліття рід козачий лічать,

Пісенно в небі виграє наш стяг.

Цвіти, мій краю, древній і величний,

Колиско людства, світу майбуття!

 

СМЕРТЬ ВОЛХВА

 

Клекотала, мов серце, Хортиця

В грудях сонячного Дніпра.

Там, де верби додолу клоняться,

Сивочубий волхв умирав.

 

Із мечем у руці, скривавлений,

Зі списом у боку лежав.

Бій на скелях гуде віддалено -

Чути криці безтямний шал.

 

Печеніги сюди під'їхали,

Куря-князь на гнідім коні,

Очі мружаться злою втіхою:

- Що ти, старче, зречеш мені?

 

Переміг я рать Святославову,

Ось його в мішку голова.

Я до роду вернусь зі славою.

Що мовчиш? Де твої слова?

 

Привітай же мене, чарівнику,

Я врятую тобі життя… -

Волхв крізь біль простогнав:

  - Негіднику

Слово правди собі затям:

 

Внук помститься за князя нашого,

Я пророчу ганьбу тобі -

Ви подавитесь, гади, чашами

З позолочених черепів!

 

У полоні, рабом - не хочу я,

Краще згину, як Святослав.-

Землю, ворогом потолочену,

В жмені стис, до грудей приклав.

 

Затремтів жеребець під Курею,

Злісно тенькнула тятива,

Здійнялась аж до неба курява,

Застогнала євшан-трава.

 

Волхв закрив свої очі синії:

- О Дажбоже, смерть надійшла.

В Царство Предків моїх візьми мене!-

В серці билась важка стріла...

 

МАМИН ХЛІБ

 

Підкрадався нишком літній вечір,

Підбирав до темряви ключі…

Наша мама діставала з печі

Житні паляниці й калачі.

 

Веселіла батьківська світлиця,

Починала пам'яттю хмеліть:

У рум'яних, свіжих паляницях

Билися серця тисячоліть.

 

Мамин хліб - як вічний дух євшану -

І в черствому серці не згоря…

Десь рілля бринить під лемешами

Cтрунами сліпого кобзаря.

 

КОНОТОПСЬКА СЛАВА

 

Ніби хмара, стали раттю

Вої українські.

Огляда Виговський-батько

Многолюдне військо.

 

І відлунює долина

Біля Конотопу:

- Гей, ми вражу москалину

У болоті втопим!

 

На узліссі й на галявах

Шикувались вої,

Загукали: "Слава! Слава!"

І пішли до бою.

 

Вже не знайдуть москаленки

Прадідів могили -

Вражим трупом козаченьки

Річку загатили.

 

Пам’ятайте, шовінюки,

Вольфичі московські!

В бій, як треба, й праонуків

Поведе Виговський!

 

ВИШНЯ

 

  Пані Надії Загрудній

 

Рубала баба Віра корінь вишні,

Сокиру окропляючи слізьми.

Здригалось деревце –

                   біленьке й пишне - 

Гілками тріпотіло, мов крильми.

 

- Пробач мені, о бідна деревинко, -

Шептала бабця. - Вишенько, прости!

Бо ти, природи сонячна кровинко,

Могла б ще довго квітнути й рости.-

 

Легенькі пелюстки здувало вітром.

Не крапали вже сльози, а лились…

А на столі у хаті баби Віри

Лежав, мов камінь, податковий лист.

 

 РАБАМ СТАЛІНА

 

Ця звістка від ножа гостріша –

Знов настає лихий момент –

В козацькім краї, Запоріжжі,

Воздвигнуть Кобі монумент.

 

Нащадку хана Тохтамиша,

Що закував ім’я у сталь,

Тому, хто дух козацький нищив,

Начхав на совість і мораль.

 

В голодоморах і у війнах,

В Сибіру і на Соловках

Катюга лютий, лиховійний

Мільйони душ стоптав у прах.

 

Його раби і досі плачуть,

Бо нібито червоний кхмер

Не мав ні хати, ані дачі,

В юхтових чоботях помер.

 

Їм я по-доброму пораю:

Не нийте, то вже його хрест,

Бо пси і босими вмирають,

Та їм за це – собача честь!

 

Найбільше скиглять ті, хто в діток

Останню крихту видирав,

Хто у війну був замполітом,

Хто в спину воїнам стріляв...

 

Шалійте ж у тупій хворобі!

(Як носить вас свята земля?)

Та знайте – встане Сталін з гробу,

Він вас також перестріля!

 

 ПОКЛИК СВЯТОСЛАВА

 

  Щирому другові моєму

  Івану (Богданові) Сухарю

  на ювілей

 

Сива-сива імла, як ота ковила,

Що послухати гомін могильний лягла,

І шепоче-співає із предком твоїм,

Називає його Превеликим, Святим.

 

З Святославом його

                 стріла смертна пора -

Вічний шолом скотивсь

                      до Славути-Дніпра,

І, мов колос, лягла русокоса глава.

Сумно-сумно мовчить

                      над курганом трава.

 

Русич тут не один свої кості поклав…

- Мертві сором не ймуть! -

                        говорив Святослав.

Задзвеніли його у століттях слова.

З попелища встає Україна нова:

На аркані вона, на руках - сотні пут,

Жде, що діти її, безталанну, спасуть,

 

Що буятиме в них Святославова кров -

Затремтять вороги і тікатимуть знов.

Встане слава з могил, 

                      згине вража імла

І тоді зашумить, заспіва ковила...

 

 КРИЧАТЬ ВІКИ

  

  Гей-гей, воли!

  Чого ж ви стали?

             Степан РУДАНСЬКИЙ

 

Кричать віки

         із часу давніх оріїв,

Цар-рибою б'ючись об лід буття,

А із гілля праматері-історії

Упало яблуко -

             закону відкриття.

 

Криниці б'ють свічадами-джерелами

І зорі сиплять космосу труху,

Гуркоче Віз Малий, сіяє перлами,

Великий - на Чумацькому Шляху.

 

У Крим по сіль

           діди мої зібралися,

Запрігши клопіт в золоте ярмо.

Ми не такі?

        Що, браття, з нами

                        сталося?

Та гей, воли!

              Чого ж ми стоїмо?

 

 

Гумор і сатира

 

БОЖА ЗАПОВІДЬ

 

З народного гумору

 

Піп єпископа зустрінув:

- Слава Йсу!

         - Навіки!

А куди ти йдеш, мій сину?

- До вдовиці Віки.

Хай вона на картах кине

Та узнає точно,

Хто мою веломашину

Вкрав учора ноччю.

- Сину! Діло це негоже!

Гріх від Бога буде...

Краще заповіді Божі

Прочитаєш людям.

При словах "не украдіте"

Будеш придивляться,

Хто з них стане червоніти,

За других ховаться.

Так от зможеш упізнати

Справжнього злодюку.

- Ой, спасибі ж, ваша святість,

За оцю науку!..

 

 І знайшов того дня дійсно

Піп веломашину.

Мовив: "Не прелюбодійствуй!"

І згадав, де кинув.

 

ТОЧНА ВІДПОВІДЬ

 

 У попа спитали діти:

- Розкажіть-но, отче,

А чи добре на тім світі?

- Гарно, - каже, - адже звідти

Не вернувсь ніхто ще!

 

ДОПИТЛИВИЙ ОНУК

 

Ходить-бродить уночі

Смуток біля хати:

Дід старенький - на печі -

Думає вмирати.

Ось іде до нього піп,

Привітався басом.

І внучок сюди ж - диб-диб,

Та й поліз під рясу...

Піп спинився:

               - Що тобі?

- Хоцу подивиться:

Носять і стани попи,

Ци лисе спідниці? -

Хворий з печі нахиливсь:

- Вмовкни, святотатцю!

А ти, отче, не дивись -

Дай хрестом по спині! -

Внук до діда:

                   - Стламота!

Хоц тікай із хати!

Вам зе отого хлеста

Тлеба цілувати!

 

 ЩИРА ПРАВДА

 

У попа машину вкрав

Гриць Нетудихата,

Номери їй поміняв,

Вивіз продавати.

А тут піп, де не візьмись,

Та ще й свідків троє:

- Cучий сину, помолись!

Ич, що ти накоїв!

Хочу бачить, підлий хам,

Щире покаяння!

"Як ми нашим боржникам", -

Каже бо Писання -

Відпущу й твої грішки,

Тільки в церкві людям

Чисту правду розкажи.

Бог тебе хай судить! -

У церковоньці старій,

Мов на ринку, тісно.

Піп до Гриця:

                - Сину мій,

Ти готовий?

                - Звісно...

- Люди добрі! - піп сія,

Мов нове намисто, -

Все, що Гриць повідомля,

То є правда чиста! -

І промовив Гриць тоді:

- Пані і панове!

В кого дітлахи руді,

Знайте - всі попові!

 

ЩОБИ НЕ ТХНУЛО

 

Пiп Данило третю чарку

Бурячихи ковтонув:

- Ну й смердюче ж пiйло, Варко!..

А хлюпни iще одну! -

Господиня наливає

I пiдсовує сальце:

- Їжте, отче, все, що маю:

Он лупiть собi яйце,

Дiставайте i пампушку,

Запивайте молочком.

Щоби "вбити" дух сивушний -

Заїдайте часничком.

- Я люблю часник до смертi,

Дщерь моя, та, чорт вiзьми,

Сьоднi треба менi в церквi

Зустрiчатися з людьми...

 

 СОБАЧА ЗАЗДРІСТЬ

Байка

Пес Бровко з цепка зірвався

І побіг уздовж хатин.

Цвітом-садом чарувався,

Ногу задирав на тин...

По дворах – собачий лемент.

Валували всі підряд:

- Гав! На волі цей нікчема?! –

Розривавсь бульдог Пірат.

- Як посмів ланцюг порвати?! -

Шавка голос подала.

- В кліть його! Мерщій за ґрати! -

Завелась вівчарка зла.

- Гав! Ганьба! – гнівилась Лайка.

- Хам він! – рявкнув дог Фідель.

- Ловелас! Джиґун! Гуляйко! -

Підпрягався спанієль…

Досі гавкіт цей лунає.

  ________

Та не тільки псяча рать

Всіх, хто волю здобуває,

Ладна в шмаття розідрать.

 

ХВАЛЬКО

Байка

Крикнув Пiвень:

  - Кукурiку!

Нанесу яєць без лiку!

- I куди ото вiн гне?

Знiс би вже хоча б одне, -

Обiзвався Пес Бровко.

- Нанесу! Ко-ко-ко-ко!

Кури заздритимуть дуже! -

Сів на сідало, натуживсь -

Ледь не трiсне голова.

А яєчка - чорта з два.

Пiвник гребенем трясе:

- Кукурiку! -

  та й усе...

  _______

Так начхальство запевняє,

Влазячи у крісельця.

Що ж народ від цього має?

Часто-густо – ні яйця!

---

ЗОРЯНА МОВЧАН (Львів)

     

     У РІДНІМ ЛЬВОВІ

  

У ріднім Львові ми не свої діти – 

Для нас свята Марія, а не Лель.

Не Лада й тато Орь, а Амфітріта...

Яка ж тут може бути паралель?

Зимою й літом йдемо до Нептуна.

Його скульптур по Львову не злічить.

Чужі, заморські тут зображення на мурах,

А нашій Долі чи Русалоньці де жить?

Водяник наш чи Лісовик, Купала, –

Стоять в пилюці ще на стелажах...

О, Лесю Мудрочола, ти би знала,

Який з екранів продукують жах !

Які для нас придумали капкани,

Де возвеличено  лише чуже.

Щоб ми ганьбили рідне, – Богом дане,

Машина часу нас стриже, стриже…

Народе мій, змордований народе,

Коли тобі відкриється ця суть:

Чуже-воно чуже! І тільки шкодить,

У душі наші лиє каламуть.

А правда оживе! І Сонце буде!

Якщо пліч-о-пліч станем до борні,

Не затягнути у лещата нас облуди,

Чужому гордо скажемо ми – НІ!

  

               

                      * * *

Ви думали нас залякати можна,

 Що ми "нікчемні подлії раби" ?

 Та на Майданах українець кожен

Повстане до святої боротьби!

Наш непокірний рідний дух свободи

 Вам довго буде спати не давати.

 За нами-світ! За нами -всі народи!

 Ти нас не будеш ,Путін, грабувати!

 І потуги твої вже в небезпеці:

 Розсипемо на друзки план Москви.

 Нам тридцять третій в пам'яті не стреться,

- Не познущаєтесь над нами більше ви !

                                   * * *

 

            В своїх вишиванках-

      до храму чужого… 

  

 Михайла, Степана, Івана, Марії-

 Щотижня отак якесь свято у нас.

 В чужім Вифлеємі зашпортались мрії,

 Де в лоно Аврамове кличе нас Спас

 (Спаситель)

 Отак живемо присипляючи розум,

 Тавровані гої чи як там іще?

 Нам пхають свідомо жиди свою "дозу",

 Щоб тішились паскою- не калачем!...

 В своїх вишиванках до храму чужого

 Ведемо за руку малих діточок.

 І землю свою, що дана нам від Бога,

 Манкуртам даруємо за срібнячок.

 Допоки, допоки, допоки чекати?

 Коли ж те прозріння на вас упаде?!?

Як Янека й Путіна чобіт до хати

 З болотом смердючим в світлицю зайде ?!!

 

    Я - УКРАЇНКА!!!

Я - українка! І я цим горджуся,

Що виросла й живу на цій землі,-

Шевченка  та Франка, Чурай Марусі,

Там, де досвітні Лесині вогні.

Я горда тим, що я є українка,

Й моє коріння тут, в оцій землі.

Що я кохана. Мати. Просто жінка.

Хоч не Костенко та не Повалій.

Я з того роду, де Осип Турянський,

Письменник із Оглядова-села;

Роман Шухевич-Генерал Повстанський,

Із цих джерел я воду тут пила.

Вмивалася ранковою росою,

З любов’ю зустрічаю кожен день.

Щаслива, Україно , я з тобою,

Країно  найчарівніших пісень!

Я - українка! Просто - українка.

Закохана у квіти, у свій край.

Я книги непрочитана сторінка,

Бурхливої я річки водограй.

Я волелюбна пісня свого краю,

Що над полями житніми бринить.

Я та, що на своїй землі вмирає,

Але так довго хоче на ній  жить!!!

                      * * *

 

    НЕСКОРЕНИМ СИНАМ УКРАЇНИ- БАНДЕРІВЦЯМ         

 присвячую...  

Кінець війни. Зима бурхлива. Ідуть в Лопатині бої.                

Нескорених повстанців сила ще чинить опір на землі.

В лісах тріскочуть скоростріли,- для когось це останній бій…

Так,- зберегти себе не вміли учасники підпільних дій.

Везли їх штампами в в’язницю, де мордували їх кати,

В Юрищах кидали в криницю, щоб встати не змогли й прийти.

Закули волю у кайдани. Вставай, якщо ти є не раб !

Життя лиш раз нам Богом дане,- щоб не стоптав його сатрап!

Кишать урочища боями-сліди кроваві на землі.

Та «чорний воронок» за вами ночами рискає в селі…

Лютують пси-енкаведисти,- шукають криївки УПА.

Та рідний ліс, навіть безлистий, сліди звитяжності сховав.

Мороз і голод дошкуляли,- спали на попелі нераз.

Свій край повстанці захищають. Волю виборюють для нас.

Довго палатимуть заграви, схрони ростимуть у лісах.

Нескорені сини держави,- єдиний виберуть лиш шлях:

Будуть невинні жертви за ідею, що за народ на смерть пішли.

Шухевич та Бандера – Прометеї - сини вкраїнські, славні ватажки.

Горді нащадки Святослава смертю хоробрих полягли.

Героям – слава! Слава! Слава! Щоб вільно жити ми змогли.

                                    * * *      

 

   МЕНІ НАСНИЛОСЯ СВЯТИЛИЩЕ БОГИТ 

 Мені наснилося святилище Богит,

І над ним місяць красень – стиглий сонях.

А по долині –  серед маків, зелен-жит –

Ти диво-квітку ніс мені в долонях.

Там, під вербою, юній Мавці коси

Зухвалий вітер з радістю чесав.

Сварливі цвіркуни в сріблястих росах

Будили до світанку старий став.

Купальська ніч нам зорі вишивала,

Ще плив віночок одиноко по воді.

Ми святом зачаровані Купала, –  

Цвіт папороті несли, –  молоді.,.

Палала ватра поміж трав медових,

Вабила всіх на папороті цвіт.

Бадьорий ранок зняв нічні окови,

І замаївся Сонцем знову світ.

 

                   «БЕРКУТУ»

 

Що, лячно вам? Щити не помагають?

А де ж свідомість? Ваш патріотизм?

На кожнім кроці вас ганьблять та лають.

Так, «Беркут» нині – це ідіотизм !

 

 А ви по трупах. Далі. Руки в крові.

Й щоразу сняться вам Вербицький, Нігоян.

Тремтіть, кати! Прокляття в кожнім слові

Виносить вам розбуджений Майдан!

 

Живіть в ярмі, якщо немає духу

Майбутнього побачити вікно.

А хлопці гинуть-справжні відчайдухи,

Що не продали совість за «бабло».

 

І вже в шеренгах другі Нігояни,

Встають на захист рідної землі.

Ще прийде час! І край нам Богом даний,

І велетень-народ у боротьбі,

 

Здобуде волю. Вірю я – так буде!

Ми всі під жовто-блакитним знаменом

Збратаємось навіки, яко люди,

Бо іншого, повірте, - не дано!

 

ПОГЛЯНЬ, ТАРАСЕ

Поглянь,Тарасе, з-за гори крутої,

Як навісніють «подлії раби»:

В розпаленому мовному двобої,

Як котимось до прірви, до ганьби...

Дають нам волю все тепер робити –

Кривить душею, брати хабарі,

Чужим богам поклони щодня бити,

Такі ми українські трударі?!?

Допоки будуть кров нашу смоктати,

І дбати про свої лиш гаманці?

Їм соромно вже, бачите, назвати

По-українськи вже не тільки вулиці,-

Крутіше -«папа», «дед» проверещати

Із маскою чужою на лиці...

Мабуть, їм не співали колискову, -

Для них англійська ближче з дитсадка.

До них донести хочу Твоє слово,

Вічне та чисте, як гірська ріка.

 

МЕНІ БОЛИТЬ!

 

Мені болить, коли дівча

Цигарку палить безтурботно.

Як риються в чужих речах,

Так неприємно та гидотно,

Коли з вікон автомашин,

Летять кульки із папірцями,

На маму руку підняв син,

Копнув малечу хтось ногами...

Мені болить коли своє,

ЯК непотрібне,- відкидають.

Коли брат брата не взнає,

Коли «поют», а не співають.

Болить мені, ой, як болить,-

Як не співають колискових,

Як чужа музика гримить,

Казок не чути загадкових.

Болить мені, болить мені,

Як рідну мову зневажають.

Коли пісні свої в тіні,

А чужу попсу всюди пхають.

В ефірі-секс, бойовики,

Чужа мораль панує всюди .

Вчитайтесь у мої рядки,-

 Чи не болить душа в вас, люди?!?

Коли на вас усіх-хрести,-

На шиї, тілі, в хаті, храмі.

Допоки ж будемо нести,

Свою любов чужій ми мамі?

Пурім, песах, – які іще

Будете свята святкувати?

Чи вам приємний морок цей,

Й себе даєте зомбувати?

Мені болить, болить, болить:

Двійна мораль, – з якою йдемо...

Не забуваю ні на мить –

Я з України! Не з Едему!

 

 

І ЗНОВУ ВКОТРЕ МАНІВЦЯМИ... 

І знову вкотре манівцями.

Чужі, сліпі поводирі.

Народе мій! Прийди до тями,-

Поглянь на сонце угорі.

Воно єдине та правдиве

Для нас шле світлі промінці.

Шлях в Рідну Віру?! То не диво!

То ж станьмо зрячими, сліпці!

 

 

НА ОСТРОВІ МИХАЙЛА

 

У кожного літом багато є справ:

На море хтось хоче, хтось в гори.

Та острів Михайла усіх нас зібрав

В найкращу липневу цю пору.

Тут трави цілющі у чай та узвар,

Тут пісня Смотрителя лине,

І тут заправляє усім Світлодар

Та Влада не має спочину.

А там де Кошуба – там вся дітвора

Розумна, дотепна й кмітлива.

Ось тільки додому вже завтра пора,

– Хіба ж це, скажіть, справедливо?

У кожного тут свій намет, свій куток,

Хтось з Джуриком плавати вчився.

На руханку ранком, немов на урок,

Повірте,- ніхто не спізнився.

Тут хлопці приносили справжній улов,-

Гуртом усі рибу ловили.

З вугрів, красноперки, смачних карасів

Ми юшку поживну варили.

Тут істини справжні щодня пізнаєм,

Черпаєм знання з «Мага Віри».

Дажбожими внуками тут ми стаєм

Під прапором рідним РУНВіри.

 

НА ВОДООСВЯЧЕННЯ

На скутій кригою ріці -
Льодове сонце в ополонці.
Дівча з дзбаночком у руці,
Ллє вар калиновий, мов сонце.

 

Осіннє листя гойдалось на сонці,
Кружляло в вальсі в скверику малім.
Тримала Леся лист в малій долоньці,
І не могла читати, що ж там в нім?
Сльоза гаряча по щоці скотилась,
Мамуcю, мамочко, як мені жить?
Сьогодні знову в школу я спізнилась,
А татко п'яний на дивані спить...
А, пам'ятаєш, як раніше жили:
На риболовлі завше були втрьох...
Ой, приїжджай, немає більше сили,
Не стало бабці, навіть Барсик здох...
Повір, що я не хочу вже долярів,
Не мрію вже про університет,
В квартирі дим від татових "дзигарів",-
З сусідкою палив він тет-а -тет...
З-за океану мама шле вітання,-
Про свою пані, що дуже нудна,
Що ще немає грошей на навчання,
Що вже її не радує й весна.

Що сняться їй садки наші вишневі,
І на подвір'ї наш старий горіх.
Колодязь із відром на "журавлеві",
Та незабутній батьківський поріг.
Молюсь за вас ночами, знай, я, доню,
Приїду, певно, я аж восени.
В кінці листа – змальована долоня.
І наші – українські – ясени... 

 

ЙДУ НА РОЗМОВУ З КОБЗАРЕМ

Йду на розмову з Кобзарем - 

Дивослова Його цілющі,
Стою, як перед вівтарем-
Вбираю їх, як хліб насущий.
 
Кобзаре! Твій стражденний шлях
Повторює моя Вкраїна –
Десятки років – добрий мах
Народ чекає переміни!

І зболений зорить Пророк
На нас із Канівської кручі,-
Від цін всі дістаємо шок,
А влада й далі мучить, мучить!!!

Несила вже терпіть ярмо,
Та бити їй низькі поклони.
Як довго ще терпіть дано
Хапуг увінчаних закони???
 
Наш дух,Тарасе, воскреси!
Не залишай нас у тривозі!
Від зайд, лакуз різних спаси,
Правдою стань нам на порозі!

Пильно вдивляється Тарас,
Що робим з волею своєю;
Й застерігає щораз нас:
"Чому торгуєте землею?

 Чому рветесь за океан,
На кого кидаєте діти,
Чому над нами чужий пан?",-
І тисяча "ЧОМУ?" О, світе!

Перевернулось все верх дном,
Що крок – то шокотерапія.
А злидням й досі б'єм чолом,
Хоча і працювати вмієм.
 
Будь, доле, щедра на добро:
Дай гідно сад життя зростити!
Стань зброєю, моє перо,
Щоб стало людям краще жити! 

МОЛЮСЬ ДО СОНЦЯ!

 Молюсь до Сонця - не до Саваота.
 Приймаю друзів, а не ворогів.
 І знахабнілу викрию підлоту,
 Я силою своїх правдивих слів.

 Хто хоче знань, той, впевнена, здобуде,
 Й чужий кивот не заманить його!
 Ми – України діти! Справжні люди!
 В наших серцях горить вічний вогонь!

 До Світла шлях наш крізь хижі оскали
 «Старших братів», що сунуть, мов орда, –
 Кацапів путь кінських – жорстоких коновалів;
 Рішуча та тверда наша хода,

 І в ній народ! А разом ми є сила!
 В борні пекельній волю куємо.
 Ніхто й ніщо нам не зламає крила!
 Своє – Вкраїнське, ми захистимо!!!

 

 МОЯ УКРАЇНО

   

 Багато Вір, та Бог один на світі.
 І як би хто його не називав,
 Та Українцям – нам, а не семітам
 Дажбог найкращу в світі землю дав.

 Живи моя могутня Україно
 Від Сяну аж до Дону процвітай!
 Хай мова твоя й пісня солов’їна
 Над світом лине аж за небокрай!

 Нехай москаль не шкірить свої зуби,
 Скуштує він не сала, а землі.
 А Україна завше вільна буде,-
 Не пощербились в косаків шаблі.

 Перед чужинцями не станем на коліна,
 Ми рідну землю в найми не дамо.
 Тому за тебе, моя рідна Україно,
 Життя, якщо потрібно, віддамо! 

 

   *** 

Гортаю пожовклі сторінки альбому.
Це все ще і досі хвилює мене.
До болю все рідне, до болю знайоме,  
Та тільки частіше для мене – сумне...

 

 Нам час непідвладний. У Всесвіті цьому
Піщинка ми в морі, скажіть, чи не так?
Та, як метеор, летимо ми додому,
В надіях своїх, сподіваннях та снах.

Так, тут – на землі, нас ще міцно тримає
 Батьківська криниця – добра джерело.
І хата старенька, що завжди чекає,
І що би не сталось – візьме під крило.

 

НА ОСТРОВІ МИХАЙЛА ЗНОВ НАМЕТИ

На острові Михайла знов намети
Ростуть, мов піраміди день за днем.
І Муза – кошеня, нам піруети
Такі показує, що й ми не втнем!

 Вона, мов пава, чаплю зустрічала,
І відганяла з острова корів.
На задніх лапках свічкою стояла,
Ну, львівська тобі пані із панів!
 
Коли їй надокучили «царівни»
(Із жабами у неї є контракт),
Втекла на вербу. Звідти, безсумнівно,
Зробила, капосна, «тер.акт».
 
Шукали довго ми її даремно-
Вона, мов пташка, звила кубельце.
Ще й високо на вербі вляглась чемно,
І бавилась порожнім там яйцем. 

липень 11014 р. Д. 

*** 

Остропіль зустрічає нас медово,-
Так пахнуть трави лиш перед дощем.
Повсюди дивина густо квіткова,
Зазвичай, ми у чай її кладем.
З села назустріч гуси-лебедята
Шнурочком-табуном до нас пливуть.
І чаплі передбачливі завзято
У дзьобах подаруночки несуть.
Коло місточка риби-відчайдухи
Так близько підпливають, хоч лови!
А Муза-кошенятко, ловить мухи,
І не бере собі до голови,
Що зараз буде дощ, а може й злива,
І в нас роботи непочатий край.
Вмостилася на вербі гордівливо,
І зиркає очима – не чіпай!
Їй, бачите, цікаво, що у плавнях:
Бобер, ондатра, качка? Що за звір?
Бог з вами, каже, казка мені давня,
І я їх не боюся, ти повір!
В катамаран усілася квапливо,
А потім, ще й з Богданом попливла.
Так, Муза наша – справжнє тобі диво,
По воду з нами йшла до джерела,
Мишей лякати їй не надоїло,
Вона їх носить, мовби кенгуру.
Киця знайшла для себе справжнє діло:
Вона тут профі, тут вона гуру!

 

РІЗДВ`ЯНИЙ МОТИВ
 
На своїй українській землі
Зустрічаю Різдво я Дажбоже,-
Колядую вкраїнські пісні,
Славлю рідне й ціную все гоже.
 
П`ю узвар із калини й грушок,
Їм кутю, як і Предки, з пшениці.
І не слухаю жодних чуток
Про заморську йорданську водицю…
 
Тут Острівка, І Буг, і Дніпро
За всі ріки мені найдорожчі.
І у Мирне* я їзджу село-
До Святилища Предків на прощу.
 
У моїй оселі є Дідух,
За столом збирається родина.
Тут царює український дух,-
Не раби, а Божої дитини!

*с.Мирне під Мелітополем, де Кам`яна Могила. 

 

НАДІЇ  САВЧЕНКО

О, як давно не бачиш, пташко, сонця!
Заперли в клітку, стримали політ.
За гратами тюремного віконця
Спостерігає за тобою увесь світ.

А москалів лякають твої кроки:
З-за гратів споглядають крадькома.
А ти їм – непокірності уроки,
Хоч голодом знесилена сама.
 
Не по зубах їм спів тої пташини,
Що волю ніжним серцем обійма.
Голубко миру,- гордість України,
Ти не сама, Надійко, не сама!
 
Народ обдурений обурено піднявся-
Змітає нечисть на своїм шляху.
І кожен з нас тобою перейнявся,
Про твою долю, Надю, нелегку.
 
Вони гадали, що сховали кінці,
Що, зломить тебе, вірили, тюрма.
Ні, не такі ми, знайте, українці!
Ні страху, ні зневіри в нас нема !
 
Нас не для того мати породила,
Щоб ми стелились під чужий батіг.
В любові Батьківщини наша сила,
І ти, Надіє, України оберіг! 

 

*** 

Народе мій! Прокинься! Час іде!
Поглянь, куди розбіглись твої діти?
По Україні чужа гниль бреде...
Чи хочемо в смороді цім чманіти?
 
Якщо не скинемо з рамен своїх ярмо,
Під чоботом чужим будем рабами.
То ж вибір за тобою вже – добро чи зло,
Допоки Божа благодать над нами! 

 

НОВОЛІТТЯ

Такі погідні березневі дні,
Лютнева заметіль уже не свище.
І Сонячні яскраві промінці
Здіймаються над обрієм все вище.

Берізки щедро нам дарують сік,
І ластівка в садку нас вже вітає.
Годує день весняний цілий рік,-
Віщує Благовіщення врожаї.

Збираються  у поле орачі,
Як наші Предки з давніх-давен.
І господині, на Великдень, калачі
Пектимуть, щоби Рід був Славен.

Вітаю з Новоліттям, земляки!
Нехай Вас обминають всі тривоги!
За Вільну Україну навіки -
Дажбог благословляє нам дороги!

 

РОЗДУМИ БІЛЯ ШЕВЧЕНКОВОЇ ГРУШІ

День на добро благословляє душу,
Серце моє збентежено щемить:
Я над Дніпром, Шевченкова де груша,
Довірливо із нами гомонить.
 
Вона повісти нам сьогодні хоче,
Про біль, що серце молоде стискав,
І про сльозу Його гірку, пророчу,
Коли на Україну споглядав...

***

Розкажи і сину, і доньці,
Із якого ми походим Роду,
Що наш меч тоді тільки в руці,
Якщо ворог топче честь народу. 

Розкажи про Вкраїнську колиску,
Повідай про Трипільські знання,
Що і колесо, плуг, як і миска,-
З нами були віками щодня.

Наша Предківська Віра – св.ященна -
Відродім якнайшвидше її,-
Під Трисуттям своїм та Знаменом,
Будьмо вірні своїй ми землі!!!

Розкажи ти і доньці, і сину
Про Вкраїнську духовну красу,
Серцем щирим люби Україну,
Стри із неї сльозину-росу!

Хай народяться воїни нові,
Україно моя золота,
І тоді ти засяєш в обнові-
ВІЛЬНА Й ГОРДА – НАВІКИ СВЯТА!!!! 

***

Святкова мить буденного життя,-
Не відвертай своє лице від мене!
Твоє спізніле нині каяття
Шепочуть над ставочком наші клени..
Я все прощала й берегла сім'ю,-
Хоч дітям батько, думалося, буде...
Ну, а тобі, як тому солов'ю,-
Гулялося й співалося на людях.
Як багато тоді я прощала,-
Моя доля, мов книга сумна.
Що до тебе тоді відчувала,
Моя стомлена й горда душа?
...Паленіли долоні стиснуті,
У міцному двобої рук.
У полоні любові й вічності,-
 Розривали ми коло мук. 

 

*** 

Святослава рать кличе до бою!-
Вже Вкраїна моя повстає.
Піду я. А ти підеш зі мною,-
Боронити все рідне своє?!?
Мага Віра – наріжний наш камінь,
Затрясуться ще жид та москаль,
Ми всім вторжникам зробимо "амінь"
То ж на нас свої зуби не скаль!!!
Так не спіть, прокидайтеся, люди!-
Україну рятуйте з ярма!
Не врятуємо – лихо нам буде,-
Хіба ж Предки боролись дарма?
Ще покажемо світу, як треба
Боронити й любити свій край.
Під блакитним українським небом,-
Ми для себе збудуємо рай!
Де народи, як добрі сусіди,
Будуть вільний із рівним на "ти".
Не зупинять нас війни та біди,
На шляху до святої мети!!!

*** 

Цю грішну землю називаю раєм,
Свою снагу для неї бережу.
Тут я живу – страждаю чи кохаю,
Тут вишиту сорочку мережу.

Тут бавлюсь з внуком, хліб печу духм'яний,
Працюю чи провідую батьків,
То є мій край, що Богом мені даний,
Один із найпрекрасніших дарів.

Тут я живу для себе та народу,
Душа моя так повна сподівань,
Нащадки Оріянського ми Роду,
За рідну землю встанем без вагань! 

*** 

Вставай ,Україно!!! Скажи своє слово
За правду, народе, свій голос віддай,
За те, щоб в країні була рідна мова,
Щоб не обкрадали родючий наш край.
 
За те, щоб піднявся добробут народу,
Щоби не втікали усі за кордон,
Щоби не цурались косацького роду,
Щоб більше не було Чорнобильських зон!
 
Щоби не лякав нас ніколи Ожидів,
Родила б пшениця,де зараз пустир,
За скоєний злочин, щоб кожен відсидів,
То був би в країні і спокій, і мир!

За тебе, розіп'яту, знов йдуть дебати,
Як людям збагнути в цім хаосі суть?
Та знайте,допоки при владі "ринати",-
То про незалежність, народе, - ЗАБУДЬ!

 Вставай, Україно, вже годі терпіти,
Нам ситих магнатів та їхніх лакуз
За тебе, рідненька, найкращу у світі,
Відали життя і Шухевич і Стус. 

*** 

В світі омани я не хочу жить,
І від чужих кадил чманіти!
За Україну серденько болить,
За те, що у неволі її діти.
 
Рубають ліс, замулюють річки,
Паплюжать мову рідну, солов'їну.
Нам з неба обіцяють лиш зірки,-
За наше поневолення взаміну.
 
Забули ми Шевченкові слова,
Окутались кайданами нівроку!
А Україна стогне,ще жива,
Обдерта яничарами із боку…
 
В нас немає іншої дороги:
Лиш боротись за свої права.
Пліч-о-пліч іти до перемоги,
До людей щоб правда йшла жива!

 

БЕРЕЗЕНЬ

Небом кошлатим хмаринок ордище,
Прудкий вітер квапливо жене.
Сонце яскраве над гаєм все вище
Тішить промінням ласкавим мене. 

Збадьорені струмки радіють волі,
Похапцем ріжуть зачерствілий сніг.
І ластів'ята перші із тополі,
Злітають щебетливо нам до ніг.

Рілля кульбабами парує нам здалека
Чекає свята – першу борозну.
Крильми лопоче радісно лелека,
Що повернувся в рідну сторону.

 

Все оживає життєдайним соком,
Брунькує, землю співом звеселя.
Весна-красуня вже широким кроком
Все повертає на круги своя! 

 

*** 

Що ж ти, березню, бешкетнику такий,
Перевершив зиму цими днями?
Замів снігом і дороги, і стежки…
Чи ти закохався до нестями?

 

Та у квітня переваги, бачиш сам,-
Його квіти всім є до вподоби.
Вже підсніжник несміливий по лісам,
Не лякається твоєї, навіть, злоби! 

 

*** 

Я йшла до тебе п'ять десятиліть!
Життям я гартувалась та міцніла.
Серед зими небачених суцвіть,
Тебе, моя любове, я зустріла.

 

І вдячна долі за дарунок цей-
З тобою хоч в незвідану дорогу:
Ти ангел мій, мій лицар, Прометей,
Що нас веде до рідного Дажбога! 

 

ЛЕВ СИЛЕНКО – ПОСЛАННИК ДАЖБОГА!

Ми не самі! Між нами нині,-
Вільним духом Силенко ожив.
В Рідний Дім, до своєї Святині,
Кличе нас Його щирий порив!

Нам Силенко – посланник Дажбога,
На вівтар своє серце поклав.
Він до волі вказав нам дорогу,
Та правдиву минувшину дав.

Мага Віри Творець, наш Син Сонця
Будить розум, оспалі серця.
Щоб у наших вкраїнських віконцях,
Засвітилася воля борця.

Мага Віра хай покликом стане
Тим, що жити не хочуть в ярмі;
В чужих храмах співають "осанна",
Ще блукають у рабській пітьмі.

Вона вчить не цуратися Роду,
Сіє істинну Правду просту:
ЖИТИ ТІЛЬКИ ДЛЯ СВОГО НАРОДУ,
ТА ТРИМАТИ ДУШІ ЧИСТОТУ.

Мага Віра – жага то творіння,
Наших предків Святий Заповіт.
Від Дажбога нам благословіння,
Щоб у вільний іти новий світ.

 

З Мага Вірою ми незборимі!
Світ побачить ще нашу зорю!
Ще прославлять в Москві та у Римі
Україну найкращу мою!!! 

 

                     ВЕЛИКОДНЄ

Вербиченька над ставом розпустилась –
Весна несе надію по Землі.
Вже зірка Великодня засвітилась,
Як писанка яскрава на столі!
                 …
Квітує день. Весняне сонце
Прийдешньому радіє дню.
Серце своє, немов віконце,
Відкрий для вічного вогню!!!
Любов там чиста хай палає,
Розраду хай молитва подає.
З Великоднем!!! Над обрієм лунає,
І тішиться серце моє
Високою тією благодаттю,
Що нас об'єднує усіх.
Не дай погаснути багаттю
У суєті життєвих втіх!
Дажбоже наш! Ми твої діти, –
Які би ми вже не були,
Сьогодні будемо радіти,
Калач поставим на столи!!! 

---

 

Володимир Блажко (м. Хмельницький)

 

МОНОЛОГ ПРАВОСЛАВНОГО РЕЛІГІЄЗНАВЦЯ

 

«Бо коли незнищимий жаден атом порошини,

То мусить бути безсмертний і дух людини».

                     Осип Назарук «Роксоляна»

 

Славімо тих, що сумнівів не мають

І вірять Біблії, Ісусовим словам.

Покаявшись, на небо потрапляють,

А не сектантів відправляють у бедлам.

 

Безсмертну душу мають мусульмани,

Що після смерті йде в «барзах»,

На суд чекають там душмани,

Щоб в райських тішитись садах.

 

Душа жидів літає в потойбіччі.

Тим часом тіло у шеолі спить.

Вони з’єднаються не на узбіччі,

Коли Єгова всіх померлих воскресить.

 

Для атеїстів раю не існує.

Вмирає тіло – це кінець життя,

Яке із атомів природа компонує.

Вічна матерія сотворює буття.

 

Знайшовся вихід – вірити в Дажбога.

Для українців – це Аллах чи Саваот.

Господь один, різна лиш дорога,

До істини яку шукав народ.

 

Із вірою в душу безсмертну згідний?

Дивись, на обрії – жаданий рай:

Це Царство Духа Предків Рідних .

Докладніше в Силенка прочитай!

 

 БАТЬКОВІ-РУНВІСТУ

 

Свій Будда завжди кращий.

Будда теж спочатку був звичайною людиною.

Була б віра, боги знайдуться.

                Японська народна мудрість

 

Ти йшов манівцями до Бога,

Щоб світлий знайти ідеал.

Не потрібні – хресна дорога

І Аллах, Єгова, Ваал.

 

Ти прийняв посвяту рунвіста,

Щонеділі йдеш на СВЯГОС

В монотеатр у центрі міста,

Бо не за тебе вмер Христос.

 

Ти віриш лише у Дажбога,

Лев Силенко – рідний пророк.

Духовна його допомога

Наблизить тебе до зірок.

 

Взяв собі ти ім’я слов’янське –

Був Петро, а зараз – Полян.

І Святиня буде Оріянська

Для рідновірів-подолян.

 

---

Мирослав Юшкевич (Житомир)

                     Першоцвіт

 Весною, коли скресне лід,

А сонце твердь зігріє,

Люблю шукати перший цвіт

У лісі на Ярила.

 

Він може трапиться в місцях

Де затишно і сухо,

Краса живого пагінця

Що не злякався лиха.

 

Думки приходять все частіш

Що пошук нещасливий,

Як проліски -  десяток й більш

Враз вигулькнуть на диво.

 

Вони прокинулись від сну

І стали на сторожі,

Перші провісники весни,

Святі дари Дажбожі.

        21 березня 11012 р.Д.

 

---

Вірослав Кабацюра (м. Самар (Новомосковськ) Дніпропетровської обл.)

                     МОЯ ДУША

Муз. Олександра Білаша

(на мотив пісні "Дзвенить у зорях небо чисте")

 

Письмо Святая Мага Віра –

Свята Дажбожа таїна.

Моя душа живе в РУНВірі,

Дажбога славимо ім’я.

 

Сіяють зорі в небі чистім,

Різдвом Дажбожим грає край.

Моя душа в колядці-пісні

Над Україною літа.

 

Як надійшла Дажбожа воля –

Великдень розбуяв весну.

Моя душа тоді вербою

Зазеленіла на снігу.

 

Любов – Дажбожа благодать –

Хлюпнулась повінню Дніпра.

Моя душа весняним цвітом

Понад землею розцвіла.

 

Дажбожа ласка на Купала

Заколосилася в полях.

Моя душа запломеніла,

Над світом стала у піснях.

 

Учителю в День Мага Віри

Даємо слово і обіт:

В Дажбога віру Тата Ора

Ми понесемо з віку в вік.

***

МАТЕРІ  ЛЕЛЬ

 Муз. Платона Майбороди

(на мотив «Пісні про рушник»)

 

Роду Праматір Лель

В Бога землю вмолила.

Народила дітей,

До Дажбога вела.

 (Куплет повторювати 2 рази):

І дорогу далеку навіки

Внукам Божим святила,

Мов рушник вишиваний     

На щастя дала.

На щастя, на долю дала. – за другим разом замість попереднього рядка.

 

І на ньому цвітуть

Росянисті доріжки

І зелені луги,

Солов’їні гаї.

  (Куплет повторювати 2 рази):

І твої материнські

Для необхідні науки,

І твій образ святий,           

Добрі очі твої.

Добрі очі блакитні твої. 

 

Твій завіт, Мамо Лель, –  

Наша щира молитва

В тихім шелесті трав,

В щебетанні дібров.

  (Куплет повторювати 2 рази):

Наша воля і віра

В Дажбога – велика святиня,

Як твоя материнська                  

Святая любов.

Святая правічна любов. 

 

Рідна Матінко Лель,

Ти нам землю лишила

І Дажбожу любов,

Нас у віру ввела.

  (Куплет повторювати 2 рази):

І дорогу далеку навіки

Роду Ора святила,

Мов рушник вишиваний      

На щастя дала.

На щастя, на долю дала.