Мага Віра

ЗМІСТ

 

День                                                                                            Сторінки    Розділи

1.  Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов!                             11       1-17

2.  Діти і Родичі                                                                                          15       1-36

3.  Світ і Його Таїна                                                                                   24       1-27

4.  Людина і Безмежність                                                                       28       1-35

5.  Людина і її Свідомість                                                                        33       1-43

6.  Совість Історичної Науки, 1                                                               45       1-33

7.  Совість Історичної Науки, 2                                                               51       34-78

8.  Совість Історичної Науки, 3                                                               57       79-121

9.  Діяманти з Храму Світової Історії                                                    65       1-54

10.  «Пощо украв єси боги мої?» (1 кн. Мойсея, 31, 30)                  74       1-50

11. «Дай мені ще два місяці пожити» (Кн. Суддів, 11,37)               81       1-47

12.  Від Дніпра до Медиї. Заратустра, Бог і Біблія, 1                        89       1-49

13.  Заратустра, Бог і Біблія, 2                                                                97       50-118

14.  Заратустра, Бог і Біблія, 3                                                              109     119-180

15. Від Дніпра до Ґангесу. Будда, Бог і Євангелії, 1                        119     1-97

16.  Будда, Бог і Євангелії, 2                                                                 136     98-248

17.  Рим і Візантія — Вони хреститимуть Україну (Русь)?            163     1-154

18.  Перед хрещенням України (Руси), 1                                           188     1-95

19.  Перед хрещенням України (Руси), 2                                           205     96-170

20.  Перед хрещенням України (Руси), 3                                           220     171-242

21.  «Поруйнуйте жертовники їхні», 1 (5 кн. Мойсея, 12,3)           233     1-71

22.  «Поруйнуйте жертовники їхні», 2 (5 кн. Мойсея, 12,3)           247     72-168

23.  Після хрещення України (Руси), 1                                               269     1-105

24.  Після хрещення України (Руси), 2                                               298     106-276

25.  Україна (Русь), архиєреї грецької ортодоксії

       і Татаро-Монгольська орда, 1                                                        347     1-114

26.  Україна (Русь), архиєреї грецької ортодоксії

       і Татаро-Монгольська орда, 2                                            381     115-722

27.  Українська Духовна Революція, 1                                                555     1-44

28. Українська Духовна Революція, 2                                                 564     45-98

29. Українська Духовна Революція, 3                                                 573     99-152

30.  Ми РУНВірою озброєні                                                       584     1-26

31.  ОСІДУ — Сила Українська                                                590     1-29

32. Мудрість Оріянської Волі                                                     596     1-51

33. Чому потрібний культ провідника? Що вище розуму?            605     1-40

34.  Різдво Світла Дажбожого                                                              616     1-54

35. Як виникли рідні й чужі назви, імена, прізвища?, 1                 629     1-17

36. Як виникли рідні й чужі назви, імена, прізвища?, 2                 636     18-32

37. Як виникли рідні й чужі назви, імена, прізвища?, З                 644     33-51

38. Де ти, наша рідна знать?                                                                 651     1-30

39. Титули і їхня історія, 1                                                          658     1-33

40. Титули і їхня історія, 2                                                          665     34-74

41.  Про обряди поховання                                                                   673     1-47

42.  Питання і Відповіді, 1                                                                      682     1-15

43.  Великдень Світла Дажбожого                                                      687     1-64

44.  Питання і Відповіді, 2                                                                      699     1-20

45.  Рунвісти, самовдосконалюйте своє єство                                 708     І, 1-18

                                                                                                                      711     II, 1-15

46.  Питання і Відповіді, 3                                                                      715     1-17

47.  Питання і Відповіді, 4                                                                      723     1-14

48.  Сім Законів Правильного Життя:                                                730     1-21

1. Правильне Мислення має Волю, Мету, Відвагу.

2. Правильне Хотіння має Любов, Справедливість, Послідовність.

3. Правильне Виконання має Відповідальність, Точність, Дисципліну.

4. Правильне Ставлення до Себе й Оточення властиве повноцінному «Я»:

    повноцінне «Я» Незалежне, Небайдуже, Узгоджене.

5. Правильне Харчування має якісну Поживу,

    національне Вариво, Обрядність.

6. Правильна Любов має Ненависть і Ощадність,

    Співпереживання і Жертовність, Душевну Красу і Вірність.

7. Правильна Віра має Природне Народження, Блаженне Розуміння

    і Правильне Призначення

49.  Питання і Відповіді, 5                                                          772     1-63

50.  Як Двоєвір'я пригноблює духовні сили народу?        ...          787     1-62

51.  Питання і Відповіді, 6                                                                      805     1-90

52.  Молитви   

 

ДЕНЬ 1

 

1. — І я, і дружина моя просимо Вас — ска­жіть щось про свою родину, про своє ди­тинство? У якому оточенні про­хо­дили Ва­­­ші перші роки життя? Ми ма­ємо дві дитини і ждемо третьої, хо­чемо, щоб наші діти були духовно і тілесно здо­ровими, і жили, щоб жила Україна — славилася Ро­дина Рідної Ук­раїнської Національної Віри.

— Дорогі мої, істинно кажу Вам: здо­ров’я дитини починається у сер­ці чоло­ві­ка і жінки. Мати прикріплює зачатіє ди­тини своєї до серця свого, до душі своєї. І від того, з якою любов’ю вона це робить, також за­лежить здоров’я її дитини. Жін­ка, бачачи, що її чоловік не жаліє її, ди­тину виношує у смутках і гірких сльо­зах, і дитина її може на світ народитися кволою.

Побратиме, ждучи дитини, даруй сво­їй жінці ніжну любов. З любови родить­ся ду­ховне й тілесне здоров’я.

2. Що ж відповісти на ваші пи­тан­ня? Ма­ючи дванадцять років, я вже знав, що та­ке гірка чаша життя (голод, холод, прита­ювання переко­нань), та я ніколи на життя не нарі­кав. Я вірив, що і в голоді, і в холоді, і у в’язниці треба жити, бо жи­ти хо­четься: жити — зна­чить боротися за життя.

Родичі вчили мене: “Не нарікай на пого­ду, на сонце, на людей, на світ. Не нарікай на життя, що воно не таке, як ти собі бажаєш, зроби сам, щоб воно було кра­ще, вір у себе, і, пря­муючи до мети, пе­ре­магай усі труд­нощі. Не нарікай! Ті, що нарікають на долю свою, на людей, на жит­тя, на маму, на тата, звуться недолітками.

Не дозволяємо тобі плакати, бо хочемо гор­дитися тобою. Не дозво­ляємо тобі люби­ти тих, які є воро­гами наши­ми. Не ста­рай­ся, щоб тебе любили всі, бо будеш всіма зне­навидже­ний. Ти маєш ти­ху дитячу вда­чу — зна­чить будеш або вів­цею, або — ле­вом. Не бійся ко­лючої стерні; тим, що вмі­ють по ній ходити, вона м’яка, як подушка.

Не бійся ні води, ні вогню; ті, що вмі­ють цими силами володіти, тим вони не страш­ні. Ми тебе не б’ємо, і про це люди знають, і нас ти не бий клопотами свої­ми. Живи, сам ду­маю­чи про себе: як по­стелиш, так і спа­тимеш.

Знаєш, ми позбавлені “права голо­су”, ми викинуті на “смітник жит­тя” — ми на­звані “ворогами народу”, нас вигнали з хати, з села. З татом люди боялися го­ворити, бо він ска­зав: “Сталін є госпо­дарем у Кремлі, а я на рідній землі”.

3. Люблю радість, і тому розповім Вам про роки мого щасливішого ди­тин­ства, яке я мав до семи років. Пригадую, мати ка­за­ли: весь мій рід ждав мене. Ко­ли моя мати носила мене в лоні своєму, вона чулася най­щасливішою в світі жін­кою. Їй дуже хоті­лося бути матір’ю, її ди­тячі роки були за­по­лонені любов’ю до ді­тей. Стрінувши то там, то там маленьку дитину, вона бігла до неї і ласкала її. Усі знали, що вона любить дітей. Її сестри любили її. Її батьки лю­би­ли її. Її свек­ру­ха була відомою в селі пови­ту­хою, зна­ла, які поради давати невістці.

Мій батько любив пісню. Паруб­кую­чи, ка­зав “Хлопці, заспіваємо”. І в селі ті, які хо­тіли з нього легко покепкувати, казали “хлоп­­ці, заспіває­мо”. Він не гні­вав­ся. Він, стоячи ве­чо­ром з парубками між вербами біля річки Рать (річка Рать тече долиною села Бого­яв­лен­ське), співав свою улюблену пісню: “Я сьо­годні щось дуже сумую, про козацькую до­лю згадав. І про славу свою не забуду, що ко­лись я, мов сокіл літав. Вда­рять дзвони у слуш­ну годину і підемо в ос­тан­ній ми бій! Ти вос­креснеш, моя Україно, в пов­нім блиску і славі своїй!” З піснею він жив.

І з радости, що скоро буде бать­ком, він піснями розважав свою любу дружину Сві­танну (Оленку), яка була тихою спо­кійною жінкою, залюбленою у вишивки, які вміла са­ма виду­мувати: вся її хата була уквітчана вишитими рушниками. У звичайній селян­сь­кій хаті білій, критій со­ло­мою, в якій було ба­гато сонця, веселих кольорів, радости і лю­бови, усі були залюблені в життя.

4. Ранком село Богоявленське роз­бу­дили дзвони: піп Афанасій скликає лю­дей до цер­к­ви на велике свято хрис­тиянське, а біля ха­ти Терентія Полікар­повича Силенка пов­но лю­дей, ніхто до церк­ви не поспішає. І Те­рентій Полікар­пович не йде до церкви від­­значати Воз­движення Чес­ного Хреста. Сьо­­годні, 27 ве­ресня (ранком, в неділю на Воз­дви­жен­ня Чес­ного Хреста) він став бать­ком, воз­двиг­нувся на світ син-первісток. І прия­телі при­несли дари (квіти, виш­нівку, па­ляниці). І сміх — побратим Оксентій віз на ярмарок дині і каву­ни, та, почувши, що в побратима Терен­тія син народився, завернув з дороги і все, що на возі, передає, як дар, кажу­чи: “Та щоб ріс син здоровий, як ось ці свіжі, росою вмиті дині та кавуни!”

5. — Учителю, і в селі Богояв­ленське Ви були охрещені?

— Я був освячений за скитським (коза­ць­ким) обрядом. Оповідала мати, що вже було холодно. Вода в мідяному котлі за­мер­зла, лід мако­гоном потовкли і мене голого зану­рили з головою в крижану воду. Вихо­пив­ши з води, поклали на теп­лий кожух, весь я від такого освячен­ня ніби пробу­дився, зару­м’я­нився. Мати казала: “Ти тоді побадьорішав і став дуже рухливим”. І, щоб я міг зігрітися, мене закутали. Гості стояли біля кожуха, на якому я лежав у спо­виточку, і кидали гро­ші, “щоб був багатим”. А дід Трохим (батько моєї мами) стояв переді мною на колінах і, не звертаючи на людські поговори, молився до Дажбога. Усі знали, що він язичник. І всі терпіли його за його веселу добру вдачу, за його любов до людей і Матері-Землі.

6. І оповідали мати, дід Трохим брав мене на руки і йшов за село. На скитській могилі, де ростуть маки, волошки і чебрець, він учив мене міцно стояти на ногах. І гу­то­рили сусіди, що перед початком цієї науки, дід урочисто скидав шапку, клав її під колі­на, піднімав руки до неба, і сам (своєю ду­шею створену молитву) промовляв. Потім свят­ковим тоном обіцянку складав: “Пред­ки, до Ва­шої землиці святої, з якої Ви ви­йшли і до якої на вічний спочинок відій­шли, і яку Ви пристрасно любили і нам її, як скарб життя передали, сьо­годні торкають­ся п’яти мого нового внука! Озветься хай в його серці Ваш Добрий Дух. Воля хай Ваша і ясно­видюща обачність ста­нуть світлом у храмі його світорозуміння і світовід­чу­вання! Обіцяю зігріти його сер­це добром і любов’ю до Вас, о Пред­ки!”

7. Дід Трохим умів розвивати мою уяву. І я відчував: біля мене присутні ті, що по­ро­дили мене і сотворили образ народу мого. І в образі народу мого я ба­чив свій образ. І лю­ди села Богояв­лен­ське не знали таїни моєї любови до них: я в їхній усміш­ці бачив моє щастя. Мене тішило ото­чення — там хтось будує хату, сусід пасе корову, дівчина Віра сидить на вишні і співає, на високій гру­ші кує зо­зу­ля, огудиння вилізло на клуню. І на стрісі виріс великий гарбуз. Ве­чором у став­ку скидаються коропи, на вгороді кум­ка­ють жаби, на подвір’ї пахне сіном, тато біля повітки клепає косу, а мама готує вече­рю; і все мені подо­балося, і я завжди мав усміхне­не обличчя.

О незабутні дні дитинства! І хоч до крови колола стерня мої ноги, коли я ніс у глечику воду до матері, яка на рідній не своїй землі збирала колоски, до болю со­лод­кий був цей перший труд. І хоч задуш­ливий був дим у хаті тоді, коли не хотіли горіти в печі мокрі дрова, але тяж­ко його забути. Тяжко забути біль, після яко­го при­хо­дила радість і виси­хали сльо­зи. Тяжко забути та­та, якого че­кіс­ти на ріллі біля плу­га рево­ль­верами побили (він не хотів від­мовитися від рідної зем­лі) і закривавленого зв’я­зали на возі. І він, від’їз­джаючи, про­щаль­но дивився у мою сторону. І усміхався, щоб я не пла­кав, а я в його усмішці бачив біль, гли­боку ду­шевну гіркоту і любов до мене. І сьо­годні мені тяжко вирвати з ду­ші пер­ші дитячі вра­жіння, вболівання, ра­дощі. Зда­ється я ні­ко­ли не був дити­ною — рано в моїй душі наро­дилася любов до рід­ного і не­нависть до тих, які катували мого родителя.

8. Пам’ятаю, дід Трохим будив мене на світанку. Він над вухом (щоб ні мама, ні світ людський не почув) говорив: “Вже починає благосло­витися”. Він умивав моє обличчя кри­ничною водою. І краплями освіжав по­ти­лицю собі і мені. І ми, ніби на якусь вро­чис­тість, ішли попід жи­тами на могилу Пред­ків. Дід усмі­хався. Він був міцний, як дуб і доб­рий, як дитина. Ми інколи вдвох так сміялися, що сльо­зи появлялися на очах. І дід говорив: “Буде, буде вже, бо під серцем колотиме”. А сам він сміявся на весь світ, і всім було весело біля нього. Його біла, як сніг, борода ви­гля­дала кращою, як у святого Миколи Чудо­твор­ця на порепаному об­разі, що висів на покуті.

Я вірив усім іконам, що рядами висі­ли у дідовій хаті, обкутані виши­тими руш­никами від жертки до мисни­ка, але рідному дідові моя душа віри­ла більше. Ікони були мов­чазні. І люди на них намальовані суворі, чу­жі, не наші, і всі в убраннях інозем­них. Дід же був рідним для мене, і я відчував його теплі руки, і коли він гладив мене по голові, то вони пах­нули хлібом і корою сухого дуба.

Коли баба (моя баба Марія) го­дина­ми про­стоювала на колінах перед “чу­дотвор­ни­ми іконами” св. Варвари, св. Ґеор­ґа, св. Ми­колая, дід спокійно на свою неписьменну і добру подругу дивився. Вона тіши­лася бо­гами. Він терпів — шляхетне було в нього терпіння. З по­чуттям душевного огірчення, сідаючи за стіл обідати, він ложкою пока­зу­вав у сто­рону святого Ґеорґа і повторяв сло­ва відо­мого пись­менника: “Хто не пізнає са­мих таки гре­ків у цих гре­цьких богах?”

9. Я з дідом уже на скитській мо­гилі. Схо­дить вогненне сонце. Небо, ніби на по­мах ма­гічної палич­ки, починає спі­вати. Свят­кує храм світу, і я святкую в ньому. І бачу — волошки починають сонцем умива­ти­ся, го­рить мак. І дід притишено говорить, що у могилі вічним сном сплять предки — най­славніші бога­тирі світу. Вони вигоюють рани, біля ран лежать злотом куті мечі. І прийде час — пробудяться богатирі, і тоді на безмежних просторах України нова іс­торія людства почнеться.

І сонце горіло на дідовій бороді, він заду­мано дивився вдаль, він ніби старав­ся про­никнути в душу восходящого сон­ця, ні­би там щось бачив таке, що лише йо­му дано право ба­чити, він ніби роз­гля­дав якісь ве­лич­ні обрії тієї “нової істо­рії”. Я дивився то на діда, то вдаль — хотів вловити зв’язок, який єднав діда з таємницею майбутнього.

10. Дід сидів непорушно, як орел на скалі. І, не міняючи пози, починав на сопілці грати сумних пісень. Ме­лодії мабуть черпав із дав­нозабутих народних джерел, із відго­монілого світу Предків, із соку пшеничних стеблин, бо мені здава­лося, що і зеле­ні хвилі, і небо, і я тво­рили ритм одного дихання, од­ну пісню жит­тя. І я полюбив мову сопілки. Дід казав: “Слухай, це їдуть чумаки, а це думу думають козаки в неволі турецькій. А це: смуток вели­кий, як Дніпро і широкий, як світ — зайшлаки з пере­вертнями топ­лять у Дніпрі святого Дажбога, а Він виринає, і пливе-пли­ве по ріці рідній перевертнями огань­блений. Він тоне, ой, то не Він тоне, то тоне душа України, ой, то образ наш тоне, воля наша тоне, слава на­ша тоне, ой, видибай Боже, видибай Бо­же, без Тебе життя буде негоже! Ой, чужиною з чу­жини привезений бог чу­жий на престол Руси сідає і пере­вертнів благословляє. Нерід­ний бог, як не­рід­на мати, ой, сиротами будемо ми, сиро­тами світу, чужинцями бу­демо на рідній землі, і ум наш змаліє, і душі наші збідніють, і чужа воля запанує над нашою волею”.

11. І котилися сльози по глибоких дідо­вих зморшках, перлинами коти­лися по боро­ді і падали на могилу Предків, і го­рювала його добра душа. І я, будучи ще дитиною, не міг зро­­зуміти його душев­ного горя, та ба­чачи йо­го сльози, теж плакав. Дід цілував моє тім’я і говорив: “Сльози уми­вають душу, і вона ро­биться чи­ста, як небо святе. Ти ніколи не за­будь, що твій рідний Дажбог утоп­лений. Не забудеш?” “Ні”. “Отож. Нерозумні втопили рід­ного Бога. Бо­­га признали Небогом, і вто­пили. Це так, ніби признали людину, що вона нелюдина, і втопили. Я тобі зробив з дерева козака, ти його втопиш? Отож. Хочеш від діда па­м’ятку мати, бережеш. А вони втопили кра­су ду­ші своєї, образ свій споганили.

Мій покійний прадід був волх­вом — він жив більше, як сто літ, він мені казав, що було Дажбоже Явленіє біля Раті, в гаю, і тому й село наше назване БОГОЯВЛЕН­СЬКЕ. Я то­бі таїну цю кажу, а ти вмри з нею, понеси її до Предків своїх. І нікому не кажи, бо наш народ знетямів, осміє тебе. Мене попи не любили, ішли з кропилом, то хату мою обминали, а тепер нові попи при­йшли. І мають вони не хрести, а зірки на голо­вах, і також мене обми­нають. Вісімде­сят мені минуло і роки старі мене ря­тують від кайданів. Дай мені свою ніжку?” І дід поцілував мою п’яту, і сказав: “Твоя, вну­че, п’ята для мене рідніша за всі чужі свя­тощі, які воцарилися на вистражданій ду­ші на­роду нашого. Твоя п’ята від моєї п’я­ти по­ходить, значить і хода буде одна!”

12. Не було в селі людини, яка б про­йш­ла мимо мого діда, не скинув­ши шапки, і він, як Захар Беркут, відповідав: “З Даж­богом, іду­чи”. І люди хотіли від нього по­чу­ти це дивне, древ­нє, незвичне слово, від якого ніби дихало люд­ським довго­літтям і тайнами життя. І діди (йо­го ровесники) зва­ли його “віщуном древніх вре­­мен”. І це розвивало в душі моїй почуття гор­дости, пошани і довір’я до діда, який був моїм муд­рочолим учителем. І хоч дід усім лю­дям на землі бажав щастя і спо­кою, сам він не мав щастя умерти в оточенні своєї великої родини.

Весь його рід вивезли з Богоявлен­ського в Сибір. А діда... лишили. Кому він потріб­ний... Він, одягнувши білу по­лот­няну со­роч­ку, зібрався, як на свято, і пішов на кладовище, щоб біля могили ді­дів своїх по­чати уми­рати. Стривожилася місцева влада, його вночі ви­везли, як неба­жану в селі лю­дину, на станцію Олексан­дрія. Комуніст Сура сказав: “Діду, на кла­­довищі немає міс­ця для живих, іди геть!”

13. І мій дід поїхав на Кавказ. Дові­дав­шись, що його син Іван (Півняк) заму­чений опричниками Ста­ліна в станиці Ку­щівка (на Кубані), він попрощався з не­вісткою Марією і пішов, спираючись на ці­пок, у гори... туди, де орел карає Про­метея. Як тільки згадую діда, в думці моїй по­ста­ють такі слова: “Діду-Учите­лю мій, Ти на­віки лишився у горах Кав­казу.

Не можу покласти степових во­лошок на твою могилу, бо не знаю, де вона є, а може — може твоє серце там орел карає, п’є твою живучу кров?.. За добру твою душу і за світ­лу твою науку, я в день мого наро­дження (27 вересня) на чужій чужині вшановую ім’я Твоє, і сповіщаю, що Ти живий у моїй душі, зерна Твоєї та­єм­ної науки я довго хоронив у душі моїй, та більше таїти не можу! З Тво­єю духов­ною печаттю утверджую і голошу науку Рід­ної Української Націо­нальної Віри.

Ти, пам’ятаю, оповідав, що в моло­ді роки на коні об’їхав весь Кавказ, бував ти у Гре­ції, в Іраку, ти бачив чужі світи, чужі релігії, чужі обряди і звичаї. І коли ти з довгих мандр по­вернувся в рідне се­ло, ти перш за все відвідав могилу пра­дідів, ти по­цілував землю, яка при­криває серця їхні, і сказав: “Немає на світі, Пред­ки мої, нічого для мене дорожчого і свя­тішого, як ця святиня, в якій Ви спо­чиваєте. Ман­друючи, я носив біля гру­дей у шкіряній торбиночці на мо­тузочці крихти землі з мо­гили Вашої. І не чувся на чужинах самітнім. У крихтах землі рідної я чув дихання Ваше, Пред­ки мої, я бачив образ Ваш і відчував убо­лівання і опіку Ваші, і чув я шум степів, і ос­ві­жали мене хвилі Дніпра, і пахли ті крихти землі хлі­бом рідним, і бачив я, як моя ру­со­коса дів­чина по росі йде на город огір­ки по­лоти. І коли в Стамбулі при­мусили мене пока­за­ти, що таємне зашите у тор­бин­ці біля серця, я їм показав крихти землиці рідної, і поці­лу­вав її, і турки похилили го­лови, оторо­піли, і довго мов­ча­ли, по­тім дали мені сма­же­ної бара­нини, і старший між ними ска­зав: “Той, хто так вірно любить рідну зем­лю, не бу­де оскверняти нашу. Ти будь на­шим гостем, і ми тебе пока­жемо біля ме­четі”.

І сьогодні я думаю: чому в моєму народі занедбаний культ предків, культ дідів-пат­рі­яр­хів народних? Чо­му не має літопису родо­відного? Чо­му внук нічого не знає про свого прадіда? Чому він не цікавиться ти­ми, які його родили, виколи­хали у колисці своїх чарівних мрій? Чо­му праправнук со­ро­ми­ться свого поход­жен­­ня? Чому прапра­внук не бачить у тих, які його народили, нічого рід­ного, доро­гого, мудрого, священ­ного, славного? Тому, що в правнука шля­хи мислення неправильні, духовість спотво­ре­на, родові почуття збід­ніли.

14. Усі діти (і особливо хлоп­чики) люб­лять воювати, навики далеких пред­ків влас­тиві їм. І я пригадую: десять хлоп­чиків (і всі вони до­шкільнята) ста­ють вершни­ками: вони сідають верхи на сухі со­няшникові стебла, всі вони мають батоги, вони летять вулицею села, під­ні­маючи таку пилюгу, що й вікон не видно. Старі бабусі на них маха­ють кулаками, звуть їх “шибени­ками”, кажуть, що “пред­по­ложено війні бути, діти у війну бавля­ть­ся”. Армія влі­тає на подвір’я, біжить стежкою між кар­топ­линням, кукуру­дзою, і вибігає у степ, прямує до “скитської мо­гили”, яка видніється тут же (за селом). І, незважаючи на те, що я ростом між воїнами майже найменший, мені випадала роль бути командиром, і коли я тепер думаю, чому було так, приходжу до пере­конання: я був так пристрасно за­хоплений “війною”, що сліпо летів у найгустіший бур’ян, будяччя, ярки, я знаходив приємність тоді, коли пе­ремагав на дорозі багато перешкод.

Ми ховалися між кущами мас­лини, які росли на степовій межі (за городом садиби Михайла Карюка), причаюва­ли­ся у пше­ни­ці, густій лободі, обвішавши голови травою, щоб ворог не міг поміти­ти. Ми мали роз­бити ар­мію колючих бу­дя­ків, яка стояла над доро­гою прибита пилом. На мій крик “Впе­ред, ура!”, армія моя летіла, як ошаліла. Бійці, за­плутав­шись у бур’яні, падали, дехто сідав і пла­кав: колючка в ногу залізла. Ні­хто на “ра­нених” не звертав ува­ги. Летіли воро­жі голови будяків, дерев’яні шаблюки шу­міли, коні “іржали”, ламаючись під нога­ми.

15. Після бою всі стомлені, спокійно і з почуттям переможної солодкої втоми, ми йшли до ставка, скидали все, що на собі ма­ли і по­коряли “безодню”, яка нам сягала по пупа. Після освячення водою, я за­прошував всіх воїнів до мого садка, це частинно тому, що мої родичі до такого “вторгнення” ста­вилися не вороже. Нічо­го не кажучи мамі, я зі своїм ад’ютантом (Івасем Карпенком) виносив з хати півхлібини, всім вої­нам (ма­ючи на увазі ріст кожного) давав обід, відломлюючи хліб через коліно. На наказ “вперед”, всі ми лізли на вишні. Сидячи на вишнях, їли хліб з ягодами і вишневим клеєм. Пташки щедро оспівували нашу “хлі­бо-вишневу” трапезу. І коли з хати йшла моя мати, фартушиною щось прикрива­ю­чи, в сторону садка, мої воїни зніяковіло притихали, дехто думав, що там під фарту­шиною при­хована качалка. І мати (моя вирозуміла мати) говорила: “Спо­кійно злазь­те, щоб гілля не поламати. Тут сі­дайте коло “півників”, вареників вам принесла. Тата й досі немає, мабуть, їдучи з базару, до тітки Па­лажки заїхав, там і обідатиме. Доб­ре жуй­те, шлунок зубів не має. Не спішіть”.

16. Згадуючи картини дитинства, я роб­лю висновок — мої родичі зав­жди до мене ставилися як до до­рослого. І всі мої дитячі забави вва­жали справою серйоз­ною. Ми од­но­го разу рішили вдоскона­лити свою “стріль­бу”: поставили нову цеберку і по­ча­ли, вибігаючи на копицю сіна, ки­дати в дно долото: дно було про­дірявлене. Тато, помі­тивши це, нічого не сказав, взяв відро і всіх нас за­просив помогти напоїти коня. Він стояв біля коня, ми мали з криниці носити воду, набираємо повне відро, і поки при­несемо до коня, вода майже вся витече.

І тато спитав: “Молоді люди, чи ви лю­бите коня? Дивіться, якими вірними очима він на вас дивиться, готовий ниву орати, щоб ви хліб мали, і він такий, що всюди вас мо­же повезти, щоб у вас ноги не боліли. Хоче води напитися, а ви його відро подіряви­ли”. Всі воїни по­хнюпили голови — жаль коня, продірявлене відро, ущемлення совіс­ти. І один воїн всіх нас виручив словами: “Дядько, простіть, ми біль­ше не будемо. Ви не скажете моєму татові?” Тато від­повів: “Ні, я також був таким воїном, як всі ви, і знаю, що таке війна. Ідіть!” І всі ми пішли берегом над Раттю аж до греблі, вирішили між корінням верб ловити раки.

17. Оповів дещо з дитинства мого, і в душі чую зворушення: пригадав росяні стеж­ки, перші радощі і клопо­ти — пригадав себе і рід свій. І сьогодні, де б я не був, у серці моєму, як святеє святости, живе образ Мами і Тата. І в душі я горджуся, що вони навчили мене лю­бити працю, перемагати труднощі. Вони при­ви­ли в мені почуття са­модис­ципліни і само­відповідальности, по­чут­тя борні і замилу­вання до краси чистої, святої, і виро­стили в душі моїй непід­купну любов до Вітчизни, спасибі Вам, Мамо і Тату, спасибі за любов!

 

ДЕНЬ 2

Дорогі слова “Родичі” і “Батьки”. Котре з них первісніше, притаман­ніше, одухотворен­ніше? Я вважаю, що “родичі”. Воно має “кров­не” споріднен­ня із словами “родина”, “рід­ність”, “рід”, “народження”, “спороди­ла”, “ро­до­від”. Було якесь мовне зу­бо­жіння, пере­слі­дування тоді, коли слово “батьки” ви­тиснуло слово “ро­дичі”. У кля­сичному санск­риті слово “бата” чи “бату” означає “юнак”, “юний браг­ман”; в “Мага­бгараті” воно зна­чить “дорослий муж”. На­ші далекі предки (орі­яни) духов­них про­відників звали “БАТЯ”, “батіші вра­та” (зір­кий, бачачий спостерігач, провідник). У “Рик Ведах” “бат” означає “прав­дивість”; “б” перехо­дить в “т”, і тому “бата”, “пата” і “тата” (тато) тотожні значен­ням.

Дядьки, тітки і їхні діти — рідняки. Та­то і Мати — РОДИЧІ. Є мати і є тато (батя, батько) і вони “батьки”? І два чоловіки, які ма­ють дітей, звуться “батьками”? “До шко­ли по­вин­ні прийти батьки, а матері будуть вдома?” — питає учителя учень. Хто може сказати, що дитина не думає розумно? Не­має слів без­застережно подібних значенням, походжен­ням, мелодійною особливістю. Кожне сло­во обрамовує свій окремий світ емо­цій, краси, культури, світ народжен­ня і одухотворення.

1. Родичі, ваші діти розумніші, ніж про це Ви думаєте. “Клопіт” в тому, що вони ще не вміють докладно висловити свої ро­зу­мування і почуван­ня; їм не вистачає від­повідних слів, і тому вони часто вживають жести і міміку. Їхній розум швидше розви­вається як їхня мова. Вони жадібні нових слів. Не турбуйтеся, що діти не розуміють вашої дорослої словес­ної культури. Вони кож­не слово відкладають у пам’яті як не­обхідний скарб на день зав­трашній; вони обвикають з музикою, з духов­ними чарами слова, з його значеннями, і всі ці знання засвоюють підсвідомо. Подиву гідно збудо­ваний мозок лю­дини!

2. Учіть дітей мовної майстерности, і цю шляхетну науку перетво­рюйте в творчу при­ємність. Уміння правильно висловити думку — дос­тоїнство аристократів духа. Ди­ти­на каже: “Мамо! Іди. Дай. Не хочу”. Її запас слів багатший, але вона не вміє ним користу­ва­тися. Думка повинна мати свою архітекто­ні­ку, вабну кра­су, зрілу завер­шеність, емоційну силу переконливости. Учіть дітей буду­вати речення таке, яке має виразну цілеспря­мованість і емоційну вихо­ваність. Учіть дітей любуватися кра­сою мис­лення. “Мамо, іди до мене”, “Прошу дати мені хліба”, “Спасибі, не хочу пити чаю”. Призвичаюйте дитину (це дуже важливе), щоб вона вміла сама прислу­хатися до музи­ки свого слова, вміла радіти красиво збу­до­ва­ним реченням, вміла відчути і виправити його хиби. Родичі будують міл­ко­думні, не­врівноважені і згрубілі речення тоді, коли вони сваряться. Серця їхні збуджені, і тому діти насторожено прислухаються до свар­ки, дарма, що вдають, що нічого не чу­ють. Вони знати хочуть, хто має слушність — та­то чи мама; вони хочуть бути справед­ливими суддями. Умудряйтеся сваритися так, щоб діти вас не чули і не судили. Там, де свар­ка, розум скутий; там, де сварка, родичам тяжко виховувати дітей.

3. Мова рідна — одухотворені тайни ду­ші, тайни, які єднають інтуїцію дитини з її роди­чами, з її предками, з духом і природою її на­ро­ду. Дитина, рідна мова якої при­ни­жена, за­несена на список другорядних мов, калічиться комплек­сом меншої вартости, незважаючи на те, що в чужомовній школі її успіхи дуже добрі. Успіх в науці і почуття гідности — два протилежні поняття. Я роз­мов­ляв з одним хлоп­чиком, і довідався, що він старанно вчи­ть­ся тому, щоб в собі при­душити при­низливе усвідомлення, що інші діти кращі, як він, бо мова їхньої мами і мова школи одна. Хлопчик був при­гніче­ний, що цього щастя він не має.

Дитина, яка пригнічена чужим оточен­ням, хоче вирватися з при­ниження, і тому цура­єть­ся рідної мови, і разом з нею, рідної матері, рідного народу. Вона хоче підняти цінність свого “я”, зрікаючись рід­ного прі­зви­ща, зріка­ючись думок про Вітчизну родичів своїх. Кожна ди­тина (така вже при­рода дитини) має про себе високу думку, любить чути похвалу. Коли їй кажуть, що її рідна мова у школі не визнана, її рідною мовою не говорять визнач­ні люди світу, вона стає пригнічена, в її душі раниться те, що для дитини найпритаманніше: вона не може гордитися рідним словом. Їй хочеться, їй дуже хочеться чимсь похвалитися, їй хо­четься довершити подвиг гідний ува­ги; вона не може погодитися з дум­кою, що в неї відібране те, що мають інші діти.

Дитина, йдучи по вулиці Києва, чує мову чужу (мову чужої матері); вона перекону­ється, що чужою мо­вою говорять орденоносні герої, виз­начні астронавти, вимріяні її подвиж­ники. Дитина приходить до хати і говорить: “Мамо, Київ — столиця України. Я українець, мій тато, моя мама — українці, і ніде в Києві на вулицях я не чую мови української?”

Дитина плачем обороняє гідність свого ніж­ного дитячого “я”. Мати відповідає, що в Києві такі обставини існують тому, що в Ук­раїні здійснена “справедлива ленінська на­ціональна політика”. В дитини устійню­ється пе­реконання, що не зло, а справед­ливість не визнає в столиці України мови української. Дитина покоряє­ться справедли­вості тому, що в неї розвинене почуття любови до справед­ливости.

4. Я досліджував мову “Вед” і “Авест” — мову найстародавніших духовних тво­рінь людини. Маю об­грунтовані дані твер­ди­ти, що мова України — мова аристократів світу, які нині тяжко поневолені, які нині околгоспни­лися (охлопилися), і ста­ли “щасливими” рабами, їхня мова знецінилася тому, що нею не гово­рять ті, які розпоряд­жа­ються пан­цер­ними арміями, зброєю смерти і насильства, штабами релігійної чи атеїс­тичної пропаган­ди, їхня історія немилосер­дно спотворена; во­на написана так, щоб вони чулися щасливими, що над ними панують білі чи червоні оку­панти. Хто не знає минулого, той стає рабом сучасного.

Українця творять українцем не лише його антропологічні прита­манності, а й його ду­хов­на (і обо­в’язково самобутня) субстан­ція. Коли ми, українці, втратимо рідну мо­ву, ми самі себе загубимо в джунглях чужих мов. Знаю, що жиди, живучи десятки сто­літь у різ­них країнах світу, були загубили рідну мову. Їхні обачні вчите­лі (рабіни) швидко відчули, що жид чужається жида, духовна смерть під­крадається до “стада синів Ізраелевих”.

Жиди на чужині (який могутній гін до са­мо­збереження!?) штучно створили нову рідну мову (їдіш), щоб продовжити своє існування, щоб мати свій засіб самопізнання і само­спіл­кування. І я з тривогою думаю: ко­ли українці, які живуть в різномовних кра­їнах світу, утратять рідну мову, вони втра­тять здібність пізнавати самі себе. Украї­нець з Бразилії не розумітиме українця з Канади, українець з Франції не розумітиме українця з Сибіру. Там, де сини народу самі себе не ро­зуміють, між ними виникає роз’єд­нання, підозріння, взаєм­не недо­вір’я; вони духовно і тілесно, як окремішна сила, приречені на тиху за­гибель.

5. Родичі, які мозолисто працю­ють, щоб дітям передати фарму, хату, гроші, скарби, але не думають їм передати вільну само­бутню мудрість життя (бо й самі не знають, як все це зробити?) повинні пам’ятати, що їхні діти не їхні. Хата повалиться, сад поста­ріє, гроші розтратяться, і діти опиняться на світовому розпутті без рідного “я”. Вони, ставши до­свід­ченими людьми, збагнуть духовну обме­же­ність родичів своїх, і сороми­тимуться при­знатися до свого похо­дження.

Душа не любить порожнечі. Їм збри­диться прив’язаність до речей, їм схочеться чимсь угамувати голод душі, і вони підуть у прийми до чу­жих святинь правди і сили, і там про­фесійні душехвати заворожать їхні душі ди­вами і засолодять чарами своїх приманливих гіпнотизуючих понять.

6. Чужина (немає значення, яка чужина — гостинна чи ворожа) хоче за­брати у вас ваш найдорожчий скарб — вона хоче забрати у вас дітей ваших, щоб прискорити вашу духовну і ті­лесну кончину, вона за ва­ших улюб­лених дітей дає вам право в поті чола заробляти на хліб насущний і дає вам право скласти кості під небом своїм. Болю­ча дійсність! І болями цієї дійсности я говорю: кожну чужину ми шануємо лише тоді, коли вона не від­бирає у нас нашого завтра, тобто, дітей наших — душу душі нашої, сер­це серця нашого, надію надії на­шої. Для чужини ми готові віддати труд, здоров’я, силу, талант, але дітей ми, до болю тривожні сини народу тяжко поне­во­леного, нікому не дамо! Діти нами народжені для священної спра­ви визволення рідної Віт­чизни, воля нашої Вітчизни скріплює волю всіх чужин, на просторах яких ми чесно жи­вемо і чесно працюємо.

Достойні сини чужини повинні зрозу­мі­ти, що так, як їм, так і нам властива любов до народу рідного, любов ця роджена душами благо­родними. Ми, українці, порядні люди, а не інтернаціональні заробітчани, які “не ма­ють вітчизни” (К, Маркс — Ф. Енгельс) і тому ними можна по­повнювати різні мафії, пірат­ські зграї, чорні міжнародні комбінації. Ми не зрадники Вітчизни, ми її болі, її священні прагнення!

7. Родичі, учіть дітей не слухати чужин­ців сліпопокірно, а розуміти їхні мудрощі, тур­боти, красоти, завою­вання. Ви живіть так, щоб ваші діти були вашими не лише тілесно, а й духовно. Збагачуйте допитливий світ дітей наукою рідної духовости, зба­гачуйте своє­рідним багатством віль­ного ума і окриленої душі, і тоді діти будуть вашими. Вони будуть вами гордитися; не буде су­тич­ки між дітьми і родичами тому, що буде одне духовно­тво­рення, буде спільна на­пруга розумового і ті­лесного само­утвердження і цілеспрямування. Впливи ворожих духов­них сил на формування світогляду дитини вашої ви легко відчуєте по її ставленню до вашого рідного духовного “я”, і, відчувши це, не сваріть дитину, а ско­регуйте її так, щоб вона виліку­валася, лікаря не бачивши.

8. Надмірна розкіш шкідливо впли­ває на формування достойної вдачі.

Людина родиться не щоб брати все готове, ні, їй призначена пристрасна боротьба за життя, за творче змуж­ніння і духовне втвер­дження. Там, де розкіш розріджує бо­роть­бу, люди­на хляне. Ви ощасливите дітей, коли дасте їм нагоду вміло відчути, що таке розкіш, драна сорочка, холод, голод, біда, спека, втома, невдачі, перемога.

Кожна дитина хоче відчути невідчуте, щоб збагатитися новими емо­ціями, щоб при­дбати многогранність хвилювань. Дитина ні­що в світі так не любить, як подорожу­вання з роди­чами, з друзями. Вона жадібна на нові вра­ження. Все, що вона бачить під час подорожі, розвиває її уяву, збагачує її почування, по­ширює і ошляхетиює світ її натхнення, куль­туру її спостереження і мислення.

Вона, подорожуючи, радо перено­сить невигоди, їй смакує черствий хліб, і вона в цьому бачить прояви мужности; вона перед ровесниками хвалиться, що на дощі змокла так, що сухого рубця не було, що в полі ба­чила вовка, чула шум моря, казку таєм­ничого лісу.

9. Родичі, будьте відкривачами талантів. Відкрийте в дитині нахил до музики, ма­лярства, математики, поезії, різьбярства, кра­си, війська, спорту, мови. В кожній дитині є ті чи інші здібності, але тому, що вони у від­по­відний час не були відкриті, не були плекані, їхні паростки зів’я­ли. Творче мис­тецтво — радість ве­лика. Небезпека чатує там, де без­радісно зріє дитина з порожньою душею, їй світ стає немилий. Вихо­вуйте дітей, щоб вони були творцями своєї твор­чої радости. Радість, здо­бута під час мук твор­чої праці, най­бла­городніша і найпов­ніша. Вона не випрошена і не куплена. Вона не лише дає приємність, а й вважається найдостойнішим шляхом само­вдо­ско­нален­ня і самовтвердження власної гідности.

Учіть дітей, щоб вони самостійно тво­рили ту чи іншу справу. Самотворення дає дитині почуття само­пошани і самовід­пові­дальности. Жи­ти, не маючи творчої праці, зна­чить само­занедбуватися, іти позаду життя. Ви знаєте, як виглядає під тином у бур’яні занедбана квітка.

10. Здібності розумові притуплю­ються тоді, коли дитині все легко дається. При­гадуйте дитині, що все, що легко дається, має малу вартість. Сили множаться там, де вони пот­рібні, де їх уміло плекають, де необ­хідна напружена дія і вільна творча уява. Роз­виток розуму потребує на­пруги, потребує постійної боротьби з невдачами, помилками. Хто ро­бить помилку і має здібність її ви­правити, той має дані бути подвижником жит­тя. Хто ба­чить помилку і вперто не хоче її виправити, той іде на місці. Безумна впер­тість — поразка. Мудра впертість — пере­мо­га. Помилки там множаться, де немає пляновости, чіт­ко уявле­ної мети, де відсутня духовна і тілесна рівно­ва­га, де грубі емоції панують над розумом.

Кажіть дитині особливо дбайливо: “Дити­но, перед тим, як щось робити, думай. Створи у своїй кімнатці хви­лини думання. Думання розвиває розум. Думаю­чи, стаєш мудрішою. Коли щось робитимеш не думаючи, тобто, керуючись лише сліпим хо­тінням, станеш жертвою малих, а потім великих помилок. То мозок мститься за те, що ти не думаєш, не шануєш його бога­тир­ської творчої сили”.

Розвивайте в дитини почуття самос­тій­ного мислення. Самостійне мис­лення веде до вмін­ня самостійно діяти і за довершену дію само­стійно відповідати. Розвивайте в ди­тини іні­ціятивну єдність між словом і дією. Лише ті люди, які володіють єдністю між словом і дією, гідні створити самостійну дер­жаву.

11. Не сваріть дитину за те, що вона зробила помилку. Терпеливо і переконливо розкажіть їй, чому ста­лася помилка, що треба робити, щоб вона часто не повторю­валася, розка­жіть, що на світі немає непоми­ль­них людей. Щоб дитина не починала ро­бити, ви благословіть її питанням:

“Дитино, чи ти вмієш працювати ста­ран­но?” Призвичайте дитину до старанно­сти. Ста­ранність стане части­ною її вдачі; вона даватиметься легко тому, що непомітно за­панує у психіці свідомого і підсвідомого життя. Думаю­чи про своє дитинство, я при­ходжу до переконання, що моя мати була тонким знавцем дитячої душі.

12. Родичі, не хваліть дитину за те, що вона Вас слухає, бо дитина стане слухняною не тому, що це їй подобається, не тому, що вона вірить, що мудра слухняність їй ко­рисна, а тому, щоб отримати дарунок і похва­лу. В неї розвинеться почуття підла­буз­ництва і лицемі­р’я. Вона в хаті навчи­ться піддобрятися ро­дичам, а виросте, піде у світ, то буде піддоб­рятися навіть ворогам народу свого, щоб здо­бути похвалу, ордени, да­рунки, повагу. Хвала багатьом роз­слабила голови і багатьох поробила славними раба­ми.

Не хваліть дитину, коли вона ні­чого доб­рого не зробила, бо вона мо­же переконатися, що ви це робите тому, що не знаєте, що таке добре, а що таке зле. І не звіть дитину коти­ком, песиком, квіткою, думаючи, що це їй потрібно, що це їй мило слу­хати. Звіть її ім’ям її, розвивайте в неї почуття пошани до імени свого, до гідности свого “я”, до вміння від­стояти своє “я”.

Дитина, яка вами обдарована перебор­ще­ними пестощами, стає примхливою, химер­ною, вразливою, лінивою, і ці прикмети зне­щасливлюють її вдачу. Ліниві люди боять­ся труднощів, стають угодовцями, вони шу­ка­ють легких доріг, теплих посад, і пливуть за течією, і в багатьох випадках стають при­гні­ченою жертвою людей дії і слова. Па­м'ятаю, мати мені говорила: "Сину, приєм­ність не лише в радощах, а й у терпіннях. Твій тато названий "врагом народу". Ти не плач. Великі люди були тому великими, що перенесли ве­ликі терпіння. Твоє велике ду­шев­не горе ро­бить тебе між дітьми саміт­нім. Ніхто не хоче боронити дитину "врага народу". Ти надієшся сам на себе, ти не ждеш ні від кого співчуття, і в цьому, сину мій, твоя свята сила і віра. Я — твоя мати, довіряй мені мрії і сльози свої".

13. Інколи Родичі кажуть, що говорять-говорять до дитини, а вона поводиться, як глуха, на їхні слова не звертає уваги. Коли в цьому немає успадкованих рис вдачі, то таке байдужжя появляється тому, що родичі не виховали в дитини любови до слова, не при­щепили уваги до думки. Родичі розки­да­лися словами легковажно, і дитина пере­стала на порожні слова звертати увагу; во­ни в її уяві втратили вартість. "Чужу лю­дину слухає, а нас недочуває".

14. Не гнівайтеся, що Ваш син, маючи шістнадцять літ, забуває про візок, в якому тішився соскою, забуває про груди мамині, які його вигодували; він чується навіть збай­дужілим до опіки щирих родичів; він вважає, що все це для нього малозначне. І гніваються родичі: що то з сином діється? Не гнівайтеся. Ваш син хороший. Він муж­ніє, в нього появляється почуття особистої волі.

Він вже починає самостійно мислити, він шукає відповіді на ряд важливих питань: світова політика, розвиток електроніки, лю­бов, справедливість, релігія, відношення лю­ди­ни до людини. Він утверджується сином роду свого; він хотів би дещо почути про свій родовід, про подвижників-прадідів. Ко­ли він національно свідомий, в нього вини­кає хотін­ня (благородне хотіння) бачити своє щастя в щасті народу свого, відчувати історію життя свого в історії народу свого. Родичі обурю­ються, що син, мовляв, рано починає думати "по-дорослому". Їм ще хо­четь­ся ди­тину нянь­чити, їм хочеться, щоб синок ще був слух­ня­ним хлопчиком, який постійно придоб­рю­ється родичам за те, що вони його няньчать.

Така запопадлива "опіка" ображає буйну і вразливу уяву гордого і волелюбного юна­ка. Він стає тривожним, сварливим, або заку­порюється сам в собі, щоб уникнути сварки з родичами; він шукає місця поза рідною хатою тому, що там він вільно проявляє оборону свого "я". На мою думку, варто, щоб були створені молодіжні організації Віль­но­го Мис­лення, куди б юнак ішов не лише, щоб стояти по команді струнко (це також хороша мане­ра), а щоб сказати все, що він думає і почути такі ж думки від своїх гід­них ровесників.

15. Інколи дитина притаєно заощаджує гроші. Чому ховає? Вона ховає тому, що хоче мати свій особистий світ плянів, хоче вести розмову з мріями своїми. Найчастіше це трап­ляється тоді, коли минає дитячий вік і при­ходить юнацький. Не дуже добре, коли ро­дичі, не питаючись, зазирають у гаманець си­ночка чи донечки, шукають там чутливих листів. Вони цим виховують в дітей недо­вір'я до себе.

Молода людина, прощаючись з дитинст­вом, хоче мати щось своє інтимне, омріяне, неколективне. Не відбирайте в неї права ма­ти свою вільну індивідуальність, не втор­гай­теся обурливо у вік її ніжного "я"; дайте їй право мати свій, хоч і маленький, хоч і ще наївний, але свій берег захоплень, хвилю­вань, споді­вань. Мене одна шістнадця­ти­літня дівчина одного разу спитала, чи я осуд­жую її вчинок? Вона таємно від роди­чів, обмежуючи свій обід у школі, заоща­ди­ла чотири доляри, тепер чує­ться щасливою, бо в день народження свого хлопця Славка подарує йому краватку. Я відповів: "Добре серце має той, хто ним ділиться з другом добрим".

16. Родичі. Статевий потяг у дітей, які вже стають дорослими, явище закономірне, і ви їх не піднімайте на грум, не лякайте по­гро­зами. Не втручайтеся в ніжні тайни сві­ту їхніх ін­тимних почувань, у святиню їх мрій, споді­вань, не вторгайтеся бездушно в їхні зворуш­ливі серця. Не насміхайтеся з донечки, що вона "вже закохалася". Кохання постукало до її невинно­го серця так неспо­дівано, що вона й сама хо­дить розгублена, зніяковіла, а ви ще й горя їй додаєте. І сина не картайте, що він "залюб­лений", і бачить в ніжноокій все, що є на світі найкраще. Ніщо в ранній молодості не є бо­лючіше, як від рідних родичів чути глум­ливі слова про пер­ші проліски кохання. Про­явіть увагу до таїни дітей своїх, до їхньої само­гідности, і пригадайте свої юні роки, свої радощі і помилки.

Скажіть юним синам і дочкам, що любов — це щось найкраще у світі тих людей, які вмі­ють самі себе контролювати, які володі­ють сво­їми почуваннями. Любов — це не по­рож­ня хвилева забавка, не, як кажуть деякі аме­риканці, "µут тайм", ні, любов — це пі­знання людини лю­диною, людині хочеться відкрити людині свою душу, таїни серця свого, і все це можна зробити лише при допомозі тих по­чувань, які ми звемо світлим прекрасним коханням.

Там, де немає самоконтролю, там, де став­лення до любови легковажне, любов має ба­гато чорних хмар, з яких ллються такі сльози густі та солоні, що навіть у сонячний день не видно сонечка. Скажіть так, скажіть стримано і щиро, і ваші діти вас зрозуміють, і глибоко задумаються. Вони плекатимуть статеву гід­ність, щоб збагатити свої почу­ван­ня, зробити їх красивішими і мудрі­ши­ми. У мудрих людей навіть сліпа любов ви­дюща!

Треба виховувати дітей, щоб вони мали розвинені почуття відповідальности за свою поведінку. Не треба постійно надоїдати по­грозами, залякуванням, недовір'ям. Сумлін­ня і розум підказують людині, щоб вона пово­дилася розсудливо, сумлінно. Достойні родичі можуть нічого не випитувати у дітей своїх, і відчути, що в них на серці, яка в них туга, радість, і що треба робити, щоб діти в ро­дичах бачили щирих і бажаних друзів.

17. Родичі, Ви стараєтеся говорити до дитячого розуму і дивуєтеся, що не маєте ус­піху. Не дивуйтеся. Ваші мислі не мають сили тому, що вони не всоталися в серце ди­тини, не зачепили найпотаємніших струн її душі, не стали її вмотивованим переко­нанням. Я знаю, що деякі родичі не вчать дітей, а муштрують їх як котів, псів, і ду­мають, що вимуштрувана дитина розумніша, здібніша. Помилка. Ви­шко­лений звір не ро­зумніший за того звіря, який живе в дикому лісі. Дітей треба вихо­ву­вати, а не привчати їх до бездумного вико­нання наказу, мовляв, "роби і не думай". Коли ви стримаєте в ди­тини свобідний розвиток дум­ки, вона, виріс­ши, матиме нехіть до ду­ман­ня і буде забо­бонною; їй відхочеться думати, її задово­ль­нятиме її сліпа віра в будь-що.

18. В дитини є вроджений нахил до від­ваги. Відвагу треба цінити і клопітливо пле­кати в дитячі роки, а не тоді, коли вже "сіються вуса". Вмійте талант відваги уш­ляхетнювати, ціле­спря­­мовувати, стимулюва­ти, а не осуджувати його. Не лякайте ди­тину, що під час бігу вона може вивихнути ногу, під час плавання може вто­питися. Ногу можна вивихнути й під час ходу по рівній дорозі, у мілкій воді можна втопи­тися. Учіть дитину спритно і правильно біг­ти. Не відважний, а хибний біг може скалі­чити ногу.

19. Є матері, які вірять, що сина треба виховувати пестливою ніжністю. Хибне мір­ку­вання. Сини, які були ніжені мамами, ста­вали покірними рабами тих синів, яких мами не ніжили.

Мамина ніжність — це тепле джерело, з яко­го син п'є напій лінивства і угодовства. Ма­тері, глибоко в серці ховайте свій скарб (материнську ніжність), пробуйте його пере­плавити в суцвіття материнської мудрости.

20. Мудра мати привчає сина до муж­но­сти, бо він муж ("мужній"), його ждуть гура­µани, рівна і нерівна боротьба. Він повинен бути відважним, світ належить відважним. Він по­винен бути гідним сином Вітчизни. Гідність — шляхетна людяність. Він повинен бути врів­новаженим. Врівноваженість — во­ло­дарська духовість. Одні її отримують від родичів, інші повинні її самі плекати.

Синок, вискочивши з повиточка чи віз­ка, спорадично любить наслідувати не підла­буз­ництво, а відважні вчинки. Він хоче постійно перебувати в русі. Він прагне все робити, все знати, його душа завантажена морем хотінь, мрій, плянів, натхнень. Він бі­жить на вулицю, там є такі, як він. Він бере участь у "війні". Він падає "ранений" і при­хо­дить до хати з роз­би­тим носом. Він здійс­нив "подвиг". Він відчув перший біль — його во­рог нехотя кинув грушу в ніс. Інші "вої­ни", отримавши таку "рану", плачуть і бі­жать до мами. Він не плаче, він ніби хоче, щоб мама привітала, що він від­важно про­ходить через перший "перехресний вогонь" життєвих невдач. Мама незважаючи на свою доброту, бере пояс і виконує свій "материнський обов'язок". Вона не розуміє благородного світу дитини. Вона не знає, що син підсвідомо керується інстинктами дуже далеких предків, які були войовничими, відважними, і лише тому здобули право жи­ти, право продовжити існування роду свого на найбагатшій у світі землі.

21. Мати хоче, щоб її синок був покір­ним. Вона хоче, щоб він ріс у "інкубаторі" її материнської опіки, щоб він всі мамині на­ка­зи виконував слухняно. Мама хоче відчути си­лу свого материнського "я". Мати не ду­має, що відстоюючи своє "я", вона відбирає в сина його "я", відбирає в сина право бути собою, сама над цим не задумуючись. Прав­да завжди по стороні матері, одначе вона (материнська правда) повинна керуватися не лише чуттями, інстинктами, а й відчут­тя­ми. Сина треба не лише зберігати для жит­тя, а й виховувати.

22. Птах, який літає в різну погоду, має мужні крила. Він покоряє тих птахів, які лі­тають лише тоді, коли немає вітру. Сила мно­житься там, де є перешкоди, де сила вимірює силу. Матері, плекайте синів-орлів, будете матерями-орлицями, ваш рід стане народом орлиної породи. Очевидно, ніхто не осуджує материнської ніжности, коли вона мудра, корисна, красива, педагогічна.

Я хочу, щоб мати огорнула світлою ніж­ністю сина-богатиря (подвижника), а не сина-підлесливого раба (яничара — профе­сій­ного чре­воугодника). "Сину, хоч ти й зробив донос на тата в НКВД, і тата роз­стріляли "за наці­оналізм", і твої груди ор­де­ном Леніна при­кра­сили, але ти ж моя дитина, іди, я тебе по­цьомаю, дам тобі білу сорочину". Така ніж­ність (хоч вона й мате­рин­ська) плекає плем'я братовбивців, зрад­ників народу, які готові в ім'я своїх шлун­кових інтересів, в ім'я їм прищеплених пере­конань ленінських, продати брата, продати свою рідну матір, знаючи, що вона (мати), навіть продана в неволю, буде ніжити сина свого — ката свого.

Мати всежертвенна. Наприклад, у дея­ких тварин існують природні закони, що мати, народивши діток, відбирає в себе жит­тя, щоб своїм тілом годувати новонарод­же­них. Лебе­диха, бачачи, що дітям не має що їсти, сама роздовбує дзьобом собі груди і годує діток своєю теплою кров'ю. Існує вели­ка боротьба за продовження роду. Мати-людина повинна жити законом: коли її син убиває членів свого роду, він не заслуговує на материнську любов.

23. Є Родичі, які стараються учити дітей правдомовности. Діти (на їхню думку) по­вин­ні всюди говорити правду, і особливо тоді, коли розмовляють із старшими. На перший погляд в цій науці іскряться зерна благородства, але життя не зовсім цю "бла­городну науку" оправ­дує. Мені розповіда­ли, що в селі К. в 43 році партизани-ковпаківці забігали до хат і вби­вали тих чоловіків, які не виконували їхніх розпо­ряджень. "Де чоловік?", — вони питали жін­ку, яка лежала в ліжку з п'ятилітнім син­ком. "Не знаю. Десь вийшов". Синок, гля­нувши на маму: "Мамо, чому кажеш не­прав­ду? Гріх! Святий Миколай покарає. Татко тут, під матрацом". Партизани закололи татка, ска­завши: "Синок правду каже". Правда жор­стоко карає тих, які не вміють нею кори­стуватися; вона подібна на вогонь.

24. Дітей треба вчити, що правда прино­сить добро і правда приносить зло. Правду треба говорити рідним. Від чужинців її тре­ба ховати в серці, не всі чужинці прав­до­любці. Ство­рімо, щоб правда (наша самобут­ня правда) була Мудрою Українською Правдою. Мудра правда корисна і сильна тому, що вона знає, хто вартий її чути, а хто — ні. Мудра правда рідна, вона втілює в собі рідні духовні основи, стимули самооборони. Вона стоїть на варті народної чести, слави, волі. Дурна правда гола, як голопуцьок, і без­боронна, як курча; вона допомагає лю­дині стільки, як мотузка, на якій повис по­вішений. Оберігаймо себе і дітей своїх від правди такої.

25. Пташеня не благодарить мамі-пташ­ці за принесений черв'ячок. Телятко не бла­годарить мамі-коровці, що вона годує його мо­локом. Мама є мама. Її священний обов'я­зок — дати дитині поживу. Дитина не має здібности сама себе годувати, сама собою опі­ку­ватися. Рід, в якого матері мали недо­розвинений інстинкт самозбереження, згинув.

В День Матері не треба маму хвалити за те, що вона дітей годує, пере їм сорочки, няньчить. Маму треба хвалити за те, що во­на дитину не лише тілесно, а й духовно спо­ро­дила — дарувала їй нетлінні скарби вір­ності Вітчизні, дарила їй красиві емоції, роз­винула в дитини любов до науки, до праг­нень поко­рити вершини мудрости, мистецт­ва, до пра­гнень жити вільним життям і від­повідати за свої вчинки і зобов'язання. Ди­ти­на, яка от­римує такі скарби від мами, має справжню маму, маму не лише тілесну, а й духовну.

26. Родичі, я хочу сказати, що велику роль грає переконання. Наприклад, духов­ний ворог народу вашого, обережно і мудро вкладе в голову дитини вашої неправильне переко­нання, і вона з ним виросте, і піде в широкий світ. Я пробував на "Експо-67" го­во­рити з освіченим юнаком, що гетман Ма­зе­па не був зрадником чи, як Пушкін пише, "злодєєм". Він був царем і його ставлення до царя Петра не може керуватися при­ся­гою. Цар не присягає цареві, інтереси його царства стоять вище всіх присяг.

Юнак реагував обурено, сила логіки не мала на нього впливу. Він вперто боронив те переконання, яке йому вклала в голову со­вєтська школа, школа неправильного пере­конання йому дала освіту, професію, вигідні життєві умови. Йому "його" переконання здобуває довір'я у тих, яким він служить.

Вкладіть у голову дитини правильне Пе­реконання, яке ознаменовує вірність не ідеям красного царя-шовініста Леніна, а ідеям са­мобутньої народної правди, ідеям тих, які життя своє склали на жертовнику Вітчизни. І дитина з правильним Переко­нанням піде в світ. І попробуйте. тоді з такої молодої лю­дини зліпити чужопоклон­ника. Тяжко. Пере­конання стає духовним змістом життя, і мо­лода людина готова його боронити, не шкодуючи серця свого.

27. Діти утратять повагу до Родичів, ко­ли вони їм наказуватимуть учитися, про­мовля­ючи "Бачиш, виховуємо тебе, людиною ро­би­мо". Виховуйте дітей, щоб вони не відчували, що ви їх виховуєте, муштруєте, з них "людей робите". Вчіть їх так, щоб вони вашу науку самі клали в голову захоплено, натхненно, щоб вони ра­діли, що ви їй такі дорогі скарби даєте, такі привабні таєм­ниці життя відкри­ваєте. Діліться з ними думками, радьтеся, діліться радощами, хви­лю­ваннями, клопо­та­ми, знаннями, і діти вас щирою душею від­чують. Вони будуть вами виховуватися, самі цього не відчуваючи. Їхня свідомість буде втверджуватися і збагачу­ва­тися вільно, твор­чо.

Виховуючи дітей, не тримайте їх у світі дешевих почувань, мовляв, тіштеся, діти, у вас одяг кращий, як у сусіднього хлопчика, ваш тато має кращу автомашину. Така гордість робить дітей духовно нужденними, дрібнич­ко­вими, поверховими; прививає в них рабську прив'язаність до речей, не зао­хочує їх бути володарем над речами, ситуа­ціями, обстави­нами.

28. Відпочиваючи на гірці, я бачив, як двоє хлопчиків біля куща будували з хмизу хатину. Багато клопоту мали, прив'язуючи до гілки "антену". Їхні обличчя були нат­хненні. Вони старанно здійснювали свій задум. Я думав: варто, щоб балакуни, в яких розщеплені дія і слово, прийшли в науку до хлопчиків, по­диву­гідна в них ініціятива. Вони щасливі тому, що вільні. Ніхто не обмежує їхніх стремлінь, емоцій, їхньої твор­чої праці.

Відчинилося вікно, голос матері наказав, щоб вони все негайно лишили і почали чис­тити батькові чоботи. У хлопчиків поя­ви­лося огірчення. Вони без радости почали викону­ва­ти наказ мами. Щоб діти не само­зневірю­ва­лися, мати повинна спитати, що вони за ха­тою роблять. Дитячий труд, коли він не шкідливий, треба пошанувати, треба сказати, що та хатина буде всіх тішити, всі прийдуть, щоб на неї глянути, варто навіть знятку з неї зробити, та в цю хвилину є пильна справа — тато йде до праці, він пови­нен мати чисті чо­боти. Така розмова по­трібна, щоб дитину роз­вантажити від огір­чення, щоб в зародку не вбити розвиток творчої ініціятиви.

Я бачу, що українці мають чимало кволих організацій тому, що їхні члени не володіють розвиненою творчою ініціятивою. Вони охоче слідкують за ходом "світових подій", але в них немає великих здібностей творити події, які б також належали до світових і мали б вплив на формування свідомости людства.

29. Неправильне переконання мають ті матері, які вважають, що покора — основа людської гідности. Улюбленим типом між українцями є "тиха, скромна людина", він "був такий, як всі". “Тиха скромність" (та ще коли вона має рабську психіку) ставить людей в таку ситуацію, що вони самі себе тримають в неволі, або "самі себе завойо­вують" (Іван Мазепа). Наш народ живе в довгій і тяжкій неволі. Він збагатився риса­­ми "смиренности і скромности", він рідко бун­тується, його бунт стихійний, неорга­нізо­ваний, він має титаніч­них героїв, але "скромна смиренність" заважає йому своїх ге­роїв показати. Чи ця "скром­ність" не пле­кається в дитинстві?

30. Родичі, ви хочете, щоб ваші діти без­відмовно виконували ваші накази? Коли справді так, то значить ви хочете, щоб ваші діти були бездумними автоматами. Чи ва­ші хотіння волелюбні? Уявіть, що ви досяг­нули своєї мети: діти вам сліпо вірять і без най­мен­ших застережень виконують ваші на­ка­зи. В дітей сліпа віра і слухняність стають звичкою, і з цими звичками вони взяті до армії, яка поневолює їхній народ, вико­ристовує їхні звички їм на шкоду. В покорі виховані юнаки, будучи спостережливими, переконуються, що їхнє родинне виховання — їхнє нещастя. В них заморожена особиста творча ініціятива. Їм хочеться бути кращи­ми, як вони є; їм хочеться змінити свій спо­сіб життя; їм хочеться по­кинути свої раб­ські звички, бо вони корисні для окупанта, який їх поневолює, але їм не вистачає від­ваги, ініціятиви, в них немає вміння творити.

Єдність між словом і дією, їм їхні родичі привили сліпу смиренну слухняність, тер­пін­ня для терпіння.

Діти повинні коритися родичам розум­но, а не зі страху. Вони повинні коритися тому, що переконалися, що ви справедливі. Діти по­винні вам вірити не тому, що за невіру ви їх покараєте, а тому, що ви вміли їх переконати, що ваша віра їм корисна, вона справедлива, волелюбна, мудра, творча.

31. Родичі, діти ваші повинні мати вашу душу. Спитайте ви своєї душі, чи вона віль­на від чужопоклонства. від згрубілих емо­цій, підлабузних звичок. Коли ваша душа добра, але діти ваші її не потребують, вони прагнуть від вас отримати лише одяг, гріш, хліб, тоді ваші діти — ваше ганебне існу­вання; існування — це лише перші кроки до життя, життя — справжнє життя, це щось більше, як існування. Душі дітей ваших вже загіпнотизовані ва­шими недругами — про­фе­сійними душехвата­ми. Задумайтеся, що треба робити, щоб за­гіпнотизованих розгіп­но­ти­зувати.

Діти приходять із школи і кажуть: "Ми ро­дилися в Москві, значить ми москвини, мамо, дарма, що наше прізвище Євтушенко!" Інші діти кажуть: "Ми родилися в Бра­зилії, значить ми бразилійці. Нам рідної мови не треба, нам України не треба, у нас тепер культура бра­зилійська!" Я вже гово­рив, що правильне чи неправильне пере­ко­нання — велика сила; вона всотується в серце і розум дитини, панує в центрі її свідомости. Школа має на меті аси­мілювати новопри­булих, розчинити їхню душу і їхню кров у тому морі, в якому вони живуть. Школа, маючи вишукані засоби педа­гогічних втор­г­нень в душу дитини, пишається успіхом.

Скажіть дітям: "Діти, справа не в тому, де ви родилися, а в тому, хто вас родив. Коли вівця родиться між вовками, то це не зна­чить, що вона вовк. Коли орленя вивилося з орля­чого яйця в гнізді лебединому, то це не зна­чить, що воно лебеденя. Зозуля не виє гнізда. Вона кладе яйця у гніздах чужих. Зозуленята лишаються зозуленятами, незва­жаючи на те, що вони родяться на чужині. І скільки 6 вівця, живучи між вовками, не вила по-вовчому, і як би вона не мавпувала вовчі манери, і скільки б вона не казала, що вона вовчиця, вовки їй дадуть відчути, що вона вівця.

Англієць, народжений в Китаї, не каже, що він китаєць. Китаєць, народжений в Ні­ге­рії, не каже, що він негр. Жид, народжений в Україні, не каже, що він козак-гайдамака. Перед духом і мораллю правди повинні бу­ти всі рівні, дарма, що один народ, во­лодіючи розвиненим інстинктом самозбере­ження, при­значений для слави і розвитку, а інший, ма­ючи притуплений інстинкт само­збе­ре­ження, призначений для перетоплення в котлі аси­міляційної політики.

Легко асимілюються ті люди, в яких шлу­нок грає більшу роль, ніж їхня душа, їхній глузд, їхня духовність. Їхня життєва мета підпорядкована шлункові, і тому в них натура хамелеонська, незважаючи на те, що вони є звичайними робітниками чи про­фе­сорами університету. Вони живуть, щоб їсти; вони матеріяльно багаті, а живуть як жебраки тому, що їм все мало, вони все голодні.

32. Є дитина примхлива, ця риса в неї появилася тому, що вона неправильно вихо­ву­ється. Родичі, старайтеся бути другом дитини. Допоможіть їй в її клопотах, в її дитячих мріях і питаннях. Коли вам дитина щось розповідає захоплено, майте терпіння уважно її вислуха­ти. Вона вчиться від вас уважности. Вона буде вам особливо благо­дарна за увагу. Ви уваж­ністю переконаєте, що ви її щирий друг.

Деякі родичі мені кажуть: "Дитина ще розуму не має. Хіба можна з нею говорити по-розумному?" Дивуюся. Хіба дитина по­ро­зум­нішає від того, коли ви будете з нею говорити не по-розумному? Правда, що ди­тина "ще нічого не знає". Ви, родичі, по­кликані їй дати знання. Ви вчіться до дітей так говорити, щоб вони в серці відчули теплоту слова вашого. Невиразно вами висловлена думка стає порожнім звуком.

Ваші діти щиро прагнуть вас пізнати. Во­ни стають щасливими, коли, пізнаючи вас, бачать у вас мудрість, славу, талант, шляхетну і пристрасну відвагу, чесноту. На всі питання дітей давайте переконливі відповіді, щоб вони були задоволеними, щоб їх не мучив сумнів. Коли дитина не отримає відповіді тому, що ви "не маєте часу", вона стає нервовою, втрачає пошану до вас, іде з хати: на всі її прискіпливі і невинні питання дає відповідь вулиця, яка не завжди втілює в собі одухотворену чистоту.

Є переконання, що в дитини є нахил до зла. Вважаю, що "зло" дитини не страшніше за те "зло", яке їй хочуть передати дорослі люди під маркою "мудрого добра", частуючи її нар­котиком. Дитина довіряє дитині біль­ше, як дорослій людині тому, що дитина дитину краще відчуває. Бажаєте, щоб ваші діти не мали злих нахилів, збагачувалися благород­ністю, будьте з ними справед­ли­вими. Спра­вед­ливість чутлива, зворушлива; в її серці — райдужне відлуння краси люд­ської. Неспра­вед­ливість придирлива, безсер­дечна, підступ­на, примхлива, непробачлива.

33. Кожна дитяча душа, як ніжний па­рос­ток, народжений зерном, пнеться до сонця, всотує в себе сонячні сили життя. В'яне душа дитяча (в'яне, як підрізана стеб­лина), коли вона живе в обставинах бай­дужости до ото­чення і дихає щоденно по­вітрям грубої безсердечности. Родичі, ви­ховуйте в дітей спонуку до співпережи­вання, щоб горе одного члена родини, щоб подія, яка несе лихо на­родові, стала болем для всіх, щоб не було так, що в родині один плаче, а інший — скаче. На­род напружує всі сили, борючись за волю, а його сини роз­кошують на чужинах і кажуть, що то не їхній "бізнес".

Учіть дітей, що все, що діється в світі укра­їн­ському, особисто відноситься до них, є їх­ньою особистою справою, і тому вони не можуть бути байдужими спостерігачами ма­лих чи великих трепетних подій. Вони, ді­ти, повинні брати глибоко до серця події ук­ра­їнські, хвилюватися ними, брати в них участь, і цим вдосконалювати самобутність свого духовного "я".

Студенти демонструють, обороняючи честь України. Хіба в таку годину може бути спо­кій­ною молода українська людина, живучи пере­конанням, що ця справа до неї не відноситься?! Адже ця справа, незалежно від того, чи буде вона виграна, чи програна, має вплив на долю кожної людини української. Байдужість до громадських подій, хоч би як вміло збайду­жілими оправдувалася, найко­рот­ший шлях до ідіотизму.

34. Почуття дитини треба виховувати, щоб вони не були обмежені, згрубілі, не­врів­но­ва­жені. "Погрозливий крик" — це не­ви­багливі за­лишки з часів раннього "гомо­сапіенсу", коли сильніший крик і дебеліший кулак вирішував закони права. Старайтеся так виховувати дітей, щоб вони, будучи розгніваними, вміли говорити звичайним го­лосом, але при­страс­ним, переконливим.

Крик, яким ви при кожній нагоді об­діляєте дітей, робить їх нечулими, неспів­чутливими, неуважними.

Красива мелодія, в якій є грім, шум лісу, біль серця, щем душі, тремтіння ранкової ро­си, пристрасна любов, наполегливий хід до мети, шелест різнотрав'я, пах Вітчизни, пе­ремога краси, віра в життя, розвиває слух дитячий, ошляхетнює, поглиблює світовідчу­вання. Згрубілі мелодії ушкоджують слух, збіднюють сприймання естетики, збуджують найпримітивніші почування, очевидно, в та­ких умовах занедбується розвиток духов­ної (людської) краси.

35. Музика, образи, телевізія, журнали, реклями впливають на дитячу уяву і емо­цію. Дитина стає нещасною, коли все, що вона бачить, панує над її почуваннями, над її глуздом. Що робити? Що робити, щоб дити­ну врятувати від приголомшення? Прагніть виховати в дитини віру в себе. Поставте її в таку ситуацію, щоб вона самостійно вико­нала якусь хорошу справу і любувалася її успішним завершенням. І скажіть їй: "Дити­но, все, що ти бачиш, все, що тебе хвилює своєю красою, величністю, принадою, муд­рістю, створила та людина, яка вірила у сили свої, яка вчилася думати і сліпо не по­трапляла під вплив всього баченого і почу­того". І дитина переконається, що без віри в себе жити не можна.

36. Родичі прагнуть (і ці прагнення бла­городні), щоб їхні діти були свідомими українцями. І діти здобувають "атестат" сві­до­мости і розгублюються. Вони не знають, що їм робити з набутою "свідомістю". Си­туація зніяковілости між молоддю виникає тому, що їхні родичі їх не вчили, що найвища свідомість не має вартости, коли вона бездіяльна. Сві­домість треба втілювати у силу корисну для Вітчизни, а не хизува­тися нею лише на святах, пікніках, з'їздах. Молода людина достойно свідома та, яка має ініціятивну свідомість, яка вміє всюди і завжди бути корисною для Віт­чизни. Гасло "молодь — наше майбутнє" пе­рестаріле. На питання "діти для родичів, чи родичі для дітей?" треба відповісти життє­стверд­жую­чим гаслом "МОЛОДЬ — НАШЕ СУЧАС­НЕ".

 

ДЕНЬ 3

1. Слух, зір і думка. В кінотеатрі деякі глядачі закривали очі, щоб не бачити жах­ливих кадрів. Вони затуляли вуха, щоб не чути пронизливого виття. І "герої" звали їх боягузами. І тоді в мене народилася думка: людина не хоче в храм свого "я" впускати озвучені примари, які жорстоко бентежать її душу. Вона обороняється. Згрубілі майстри наживи та різні професійні душехвати добре знають психологію людини. Вони, маючи радіо, телевізію, продажні таланти, реклямні трести, атакують зір і слух людини. Чому?

Мозок, щоб збудувати думку, потребує "будівельного матеріялу", і зір та слух йому несвідомо доставляють такий матеріял. Дум­ка, яку людина збудувала з того матеріялу, що був для її зору і слуху майстерно припа­ро­ваний душехватами, працює на користь душехватів. Справа не в думці і не в тому, очевидно, з якою сліпою настирливістю лю­дина її обороняє, а в тому, з якого вона ма­теріялу збудована.

2. Людина і її "архітектори" мислі. Я го­ворю про культ інтенсивного, відважного й витонченого мислення не тому, що хочу, щоб всі українці були першорядними мисли­теля­ми, а тому, що свято вірю, що тільки той народ має майбутнє і тільки той народ здіб­ний оборонити своє місце на землі, який має динамічну духовність, відважне творче мис­лення. Думати — значить себе омолоджувати і вдосконалювати. В людині притаєні великі розумові сили, про які вона ще мало знає і які належать тільки їй. З 10-12 мільярдів нейронів ("архітекторів" мислі) людина тепер викорис­товує тільки чотири відсотки.

3. Новий стиль мислення. Людиною ство­рений (тепер існуючий) стиль мислення я умовно назву "зовнішнім". Бо вона мислить в основному категоріями порівняння, уяви, аналізу (дробіння цілости), синтезу (єднання роздробленого), дедукції (віднімання), індук­ції (введення, спричинення). "Зовнішній" стиль мислення людину відохочує від її внут­рішнього "я". Збагатімо людину спонуками подвійного мислення і назвімо доповнюючий стиль мислення "внутрішнім".

4. Мозок і його "будівельний матеріал". Світло, звук, тепло, холод, запах, смак, колір, біль та інші видимі й невидимі явища відчуває людина. І одна людина має більше розвинені органи чуття, інша — менше. Від розвитку орга­нів чуття залежить праця мозку. Мозок може творити добірні мислі тільки тоді, коли він чітко отримує добірний "будівельний ма­теріял", який йому доставляють органи чуття.

5. Властивості нового стилю мислення. Вчімося зір і слух використовувати не тільки для сприймання оточення (явищ зовнішніх), а й для новопроникнення у внутрішній світ "я" людського. Вчімося слухати симфонію душі і бачити її "еверест" і її "безодню". Уміймо від­чути всі процеси народження слова, пізнати з яких матеріялів воно збудоване, вслухо­вуй­мося в його чарівне опромінювання, огля­дай­мо всі складники душі своєї і не дозволяймо, не дозволяймо, щоб згрубілі люди вторглися в її храм і зчинили там вереск, і цим пара­лізу­вали струни душі, і перетворили її у склад духовних півфабрикатів.

Зір і слух душі плекаймо так, щоб ми могли дивитися на злі (але магнетизуючі) видовища і не бачити їх, щоб ми могли слуха­ти руйнуючі (але магнетизуючі) звуки і не чути їх, і коли ми досягнемо такої доско­на­лости, злотворці нам будуть не страшні, ми передаватимемо мозкові (при допомозі орга­нів чуття) тільки доброякісний матеріял для будови мислі, і тоді ми станемо новими людь­ми світу — богатирями духовного і матеріяль­ного буття!

6. Подивугідний шлях. Підемо в таїни світу, і хоч ми їх не розгадаємо, але наша благородна і відважна мандрівка окрилить нашу душу і відгострить наш розум. Мислимо ми, що мільярди років здійснює Земля свій подивугідний шлях навколо Сонця, яке від­далене від неї сто п'ятдесят мільйонів кіло­метрів. Коли б Земля наблизилася до Сонця на десяток мільйонів кілометрів, на Ній би задихнулося життя. Коли б Земля віддалилася від Сонця на десяток мільйонів кілометрів, вона б стала космічним льодовиком.

7. П'ять мільярдів років тому. Сонце (наше рідне Сонце!) народилося п'ять мільярдів років тому. Таке незбориме хотіння знати — де Воно було перед своїм народженням? Воно було несонцем у світі інших сонць? Був час, коли не було Землі. Вона вилонилася з Сонця? Справа не в тому, щоб дати правильну від­повідь на неправильно поставлене питан­ня, а справа в тому, щоб поставити правильне питання, і (коли тяжко?) тисячу літ готува­тися, щоб на нього правильно відповісти.

8. Світ ще не створений. "Бог Саваоф створив світ". Ні. Світ ще не створений, ра­діймо. Ми, мешканці Землі, живемо тому, що світ ще не створений. Світ твориться, роз­вивається, врожаїться новими і новими ду­шев­ними якостями. На неправильно постав­ле­не питання "хто створив світ?" (первісна лю­дина на основі тих речей, які вона вміла сама створити, створила питання "хто створив світ?") була дана неправильна відповідь, яка стала в основі творення юдохристиянської космології (світознавства). І нікого в цьому не сміймо обвинувачувати — не осуджуймо тих, що помилилися і щиро дві тисячі літ боронили свою помилку, вони карали самі себе.

9. Спрага пізнати непізнане. Оглядаємо пристані Сонця і Його супутників, не боючись ні пекла, ні "воїнства небесного". Ми, внуки Дажбожі, нам вільно. Дев'ять плянет, між якими наша прекрасна Земля, порівнюючи найменша, кружляють навколо Сонця зі сво­їми тридцять двома "дітьми". Творять вони у просторах клітину, яка має властивість зі стану несвідомого переходити у стан свідомий і — навпаки. Наша Сонячна система не першо­рядний, а звичайний сусід інших Сонячних сис­тем, які спільно складають Галактику (Мо­лочний шлях). Наш Молочний шлях має більше, як мільярд плянет. Мільярди плянет — рої піщинок, загублених у світових просторах, творять ланцюг Молочних шляхів (Метага­лак­тик).

10. Чому нас ваблять нові й нові таїни? І ось у цих, не звіданих душею і не збагнених уявою, просторах зоряних живемо Ми. І ра­діємо самі собою, воюємо самі з собою, ми­римося і сперечаємося, вмираємо і родимося, і гарячково прагнемо пізнати непізнане, відчу­ти невідчуте. Ми народжені таїнами, і може тому нас ваблять таїни, ми народжені силою, і може тому ми хочемо бути сильними, ми народжені боротьбою за наше утвердження на Землі, і може тому кожний народ прагне доказати, що його "право", його "віра", його "мудрості" і "пляни" найдосконаліші.

11. Як дихання стало диханням? Як зерно стало зерном — як життя стало життям? Ніхто і ніколи на це питання не дасть переконливої відповіді тому, що ніхто не знайшов (і не знайде?) ні живої, ні мертвої першоклітини, яка появилася на Землі три мільярди років тому, або яка була принесена (як і чому?) на Землю із зоряних світів. Яку вона мала форму — який вона мала склад внутрішній і зов­нішній, і які пройшла видозміни? Може вона знову появитися, щоб "розкрити" таїни буття? Ні. Її під час народження з'їдять ті, яких вона народила.

12. Щоб не жити без відповіді? Я вважаю, що говорити про науку походження життя на Землі як про обгрунтоване твердження — зна­чить поважно говорити про справи неповаж­ні. Ні філософія ідеалістів, ні філософія матеріялістів досі не дали (і вони не дадуть) всесторонньо обґрунтованої відповіді на питання "як виникло життя на Землі"? Ті, що дали відповідь, проявили безпорадність і зніяковіле припущення. Людина ніколи не задовольняється твердженням, що на питання немає відповіді: коли є питання, значить, на її думку, має бути відповідь, і обов'язково за­хоплююча.

І людина, щоб вгамувати свою духовну спрагу, давала часто відповіді такі, в яких гірко заплутувалася, але які фанатично боро­нила просто тому, щоб не жити без відповіді. Замінимо питання "Як створився світ?", "Як виникло життя?" на питання "Що таке світ?", "Що таке життя?".

13. Питання, яке жде відповіді. Атом — сплав "енергії". Енергія — явище не матеріяль­не. Атом мінливий і стійкий, і коли б він не мав таких властивостей, світ не був би світом, мертве не було б мертвим, живе не було б живим? Нараховано більше як двісті части­нок, з яких складається атом. "Частинки" ато­ма рухаються, але їх (при допомозі людської уяви і людських відчуттів) не можна ні уявити, ні відчути. Який у них шлях руху? Яка їхня швидкість? Рухаються вони, перебуваючи на місці? Рухаються вони так повільно чи так швидко, що людиною усталені норми швид­ко­сти непридатні для їх визначення?

14. Нові шляхи мислеспрямування? Чи про­стір, в якому перебувають "частинки" ато­ма, можна назвати простором, може цей про­стір має інші поняття простору? Може лю­дина, маючи новий стиль мислення, повинна придбати глибинніші джерела світовідчу­ван­ня і світорозуміння, нові шляхи мислеспряму­вання, щоб на ці питання дати відповідь.

15. Споріднення між життям і нежиттям. Я вважаю, що коли б атоми перестали рухатися, то погасло б сонце, зорі, весь світ (весь світ!) став би якоюсь такою гробницею, що уява людська не спроможна її окреслити, в мові немає слів, які б могли приблизно визначити те, що перебуває поза сферами людських по­чу­вань і уявлень. Коли матерія ніколи (ні­коли!) не має стану нерухомости, то мені хочеться вірити, що між живою і неживою клітинами є архітектонічна не тільки подіб­ність, а й властивість, а коли так, то тоді є життя в нежитті, є нежиття в житті.

І є спільні ниті тяготіння — кожна плянета відчуває присутність іншої плянети, кожна рослина відчуває присутність іншої рослини і кожна людина відчуває присутність іншої людини, не бачачи і не знаючи її.

16. Живе з неживим перегукується. Штуч­ний неврон (неживий) і природній неврон (жи­вий) перегукуються. Коли штучний неврон контактується з природнім (людським), зна­чить людина може (не вживаючи рук, ніг) "струменем" думки своєї включати електрику на фабриці і пускати машини в рух, керувати стерном кораблів, літаків. Вона може думкою підсилювати працю свого ослабленого серця. Я думаю, що ці мої припущення в майбут­ньому стануть дійсністю.

17. Клітина нашого серця і далекі зорі. На кожну живу клітину, що знаходиться на Землі, діють Сонце, Місяць і навіть ті зорі, яких ми не бачимо, вони не тільки діють на весь наш земний світ (свідомий і несвідомий), а й дають йому ритміку, подивугідну прецизність. У сфе­рі галактик напевно є живі істоти і вони діють на кожну живу клітину Землі, і життя Землі діє на них. Кожний вибух на зовні чи в середині Сонця відчуває кожна клітина на­шого тіла і відповідно на це явище реагує, лю­дина вкомпонована в код сонячної вібрації? Як багато постає нових і нових питань. Здібні ми на них дати відповідь?

18. Світ, людина і "чудо". Я вірю, що немає абсолютного життя і немає абсолютної смерти, їх єднає неабсолютна межа, а коли б таке "чудо" було, то ми ще не можемо знати, чи воно б не спричинило катастрофу космосу так, як хвороба рак спричиняє загибель тіла. Щосекунди у світі гинуть плянети, і щосекун­ди появляються нові, гаснуть зорі і знову загоряються. Чи появляється у світі стільки ж плянет, що й розпадається. Здається, що так, бо коли б було інакше, то світ повнішав би, або порожнішав би, вужчав, або ширшав.

19. В клітині крови рівновага життя. Чи є в людині "успадковані" ті самі закономірності, що й у космосі? Так. Щосекунди в тілі людини умирає десять мільйонів еритроцитів (черво­но­крівців) і щосекунди стільки ж родиться. Коли б їх родилося менше, як умирає, людина була б убита прискореною смертю, а коли б їх родилося більше, як умирає, то людина була б вбита прискореним буянням життя. Клітина крови має складну і витончену конструкцію і вона сама її строго оберігає. Найменше відхилення в будові клітини виводить людину зі строю буття, найменше відхилення плянети від місця її космічного призначення несе їй гибель.

20. Сонце, Вода, Земля. Я довго думав, щоб створити таку форму Священного Жер­товника Рідної Української Національної Віри, і щоб дати тій формі такий зміст, щоб не могли Його (Жертовник наш) спростувати ні віруючі, ні атеїсти, ні прості люди, ні вер­ши­телі духовних істин, і щоб творці інтер­на­ціональних чи національних релігій не могли до Жертовника РУНВіри мати явну чи при­хо­вану злобу. Я взяв субстанцію Життя (Сонце, Вода, Земля) і на основі форми святині суме­рійської (зигурат) створив Жертовник: в Сонці (енергія енергій) — таїна видозмінна світлового кванта — знак Дажбожий Трисуття (тризуб, блискавиця), направо — чаша з Дніп­ровою водою, наліво — чаша з землею Три­пілля, і сказав- побратимам: Сонце — Вода — Земля, це Святая Тройця Дателя Буття, і без Неї воістину не можуть існувати жодні тройці в жодних релігіях.

21. Вода — основа свідомого життя. В тро­пічних країнах Вода не має таких видозмін, як в Оріяні (Україні). Думаю, що коли б вода не випаровувалася і не була хмарою, не творила б блискавиці і не замерзала, не була цілющою росою і не була сніговою хуртовиною, не дже­релила солодкими струмками і не підіймалася вгору (до Сонця!) по жилах ростіння і не творила основу людського життя, то не було б Життя. В живій клітині 80 відсотків води.

22. Жива клітина — вода, сплав Сонця і Землі. Кожна окрема клітина тіла людського потребує дихання і живлення, і кожна, маючи цю поживу, творить енергію, немає енергії — немає клітини. Людина створена з вісімдесяти трильйонів клітин і кожна з них має свій світ, свою форму і свою проблему життя, і кожна вона оздоровлюється водою — найдобірнішим сплавом Сонця і Землі, немає в тілі людини таких речовин, яких би не мала наша Сонячна система.

23. Дажбог — датель буття. Вірю, що навіть ті, які будуть упереджено ставитися до науки "Мага Віри", почнуть звати Дажбога єдиним Дателем Буття. Уточнюю нову інтерпретацію слова "Дажбог": (Да) — Датель, (Бгу) — Буття, Да Бгу (Датель Буття) — Дажбог. Бгу — буття, литовці кажуть — "бути", німці — "Бін", англійці — "Бі", латини — "фуіт" (вони "б" перетворили у "ф"), греки — "пуо" (вони "б" перетворили у "п").

24. Понадматерія і Понаддух. Не можна квант променя, який то самозникає, то самопоявляється (новий феномен відкритий вченими), звати (таке моє переконання) явищем матеріяльним, або духовним. Квант променя, зникаючи, стає півматеріяльним, він "півщось" і "півніщо". Сьогодні за нього по­чалася точитися боротьба. Український розум не може стояти осторонь справ світоро­зуміння. Школа ідеалістів, мобілізувавши свій "трест мозку", аргументує, що квант променя, зникаючи, стає "півдухом" (перемагає дух!).

Школа матеріялістів, мобілізувавши свій "трест мозку", аргументує, що квант променя, зникаючи, стає "півматерією" (перемагає мате­рія!). Я вважаю, що це квантове явище не можна пояснити при допомозі шкіл ідеалізму й матеріялізму: вони мало досконалі своєю однобічністю і нетолерантністю.

Уявний відрізок часу, під час якого квант променя не є ні матеріяльним, ні духовним явищем, перебуває у сфері Волі. Воля — Наддух і Надматерія. Воля — Надбог, і ім'я Їй Дажбог. Бог — це Буття. Не кожне Буття дає Буття, але кожне Буття появилося тому, що мало Дателя (Дажбога).

25. Хто первинний — Дух чи Матерія? Тіль­ки там є Первинність, де є Вторинність. Без Вто­ринности немає Первинности. Первин­ність ви­никла тому, що Дажбог їй дав умови Первинні. Дажбог — Датель Первинности (Духа) і Вторин­ности (Матерії), Дух і Матерія близнята, і, щоб їхні визнавці їх краще ро­зу­міли і жили друж­ньо, їм треба самонавчитися толерантности, яка не можлива без визнання Волі (Дажбога).

26. Людина — свідомий промінь Дажбога. Дажбоже, Твоє першоім'я Воля. Воля — Без­межність і Вічність, Воля — безтілесне серце Дажбоже. Воля не Творець і не Руїнник, але без Неї ніщо не руйнується і ніщо не тво­риться. Людина — свідомий промінь Дажбо­жий, вона квіт серця Дажбожого, вона жила нежиттям у Зоряних Засвіттях перед постан­ням Сонця і Землі, вона жила в Сонці і ос­відомила своє буття на Землі. Психічна діяльність людини характерна тим, що вона має властивість переходити із свідомого світу в несвідомий і — навпаки, і жодна інша істота Землі таких притаманностей не має.

27. Ми віримо у Вічне Життя. Мільярди років на Землі утверджувалалася Свідомість, і вібрували тоді первотворіння свідомого в несвідомому, вони освідомилися трепетом серця Дажбожого, і спрагло ввібрали у себе симфонію Сонячної системи і ритміку світо­вого безмежжя, і стали людиною. І наро­ди­лася в людині туга за безмежжям і туга за вічністю тому, що між Дажбогом і Його внуком (людиною) царствує нерозгадана таїна тайн космічної надприроди; Ми, внуки Дажбожі, віримо у Вічне Життя!

 

ДЕНЬ 4

1. Ще молодий їхати в тайгу. Село Бого­явленське. Директор школи Сер­гій Олександ­рович гнівно сказав мені в канцелярії: «Бун­туєшся? Забув, що твій батько репресований, в Тайзі ліс пиляє. Зрозумій, що аксіома Юк­ліда не потребує доведень, їй беззас­те­режно вірив Ленін. Ти не віриш!?» Диткер Де­ся­ти­рик, який стояв поруч, додав: «Іди, скажи учи­телеві, що віриш у аксіому Юкліда! Ще мо­лодий їхати в Тайгу».

2. Земля не є безмежна. Вночі я лежав го­рілиць на скитській могилі в половіючому жи­ті. Самітній. І вбитий горем забув про землю: уява мене обезземлила й понесла на своїх крилах у зоряні простори. Я вів дві паралельні лінії Юкліда в засвіття, вів їх у безмежжя. Земля не є безмежною. Ідуть мої паралельні, минають нашу сонячну систему, минають ме­та­галактику. Космічні тіла тяжкі, і тому вони вижолоблюють простір, завихрюють безмеж­жя, щоб не розрідитися, не розпорошитися.

3. Дві паралельні лінії й безмежжя. Людина не може дві паралельні лінії провести в без­меж­жя навіть при допомозі найбуйнішої уяви тому, що її уява обмежена. Мозок — це клу­бок, уява — нитка. Нитка обмежена клубком. Не мо­же обмежене народити безмежне. Пара­лель­ні лінії створені недосконалою людською уявою не можуть бути досконало паралельні. Недоско­нале не може бути творцем Доскона­лости (Абсолюту).

4. «Абсолютна ідея». «Абсолютний дух». У філософії Ґеµеля є багато абсолютного, тобто безумовного. В нього існує «абсолютна ідея», «абсолютний дух». Він впевнено твердить, що «абсолютний дух» мешкає поза сферою люд­ського розуму. Я вважаю, що поза людиною немає людини: і тому твердження, що «ідея вища за розум», що «дух мешкає поза сферою розуму», це поняття, які встійнила людина і дала їм ті ознаки, які вона сама має, або яких вона не має, але хотіла б їх мати, або їх інтуїтивно чи уявно пізнати.

5. Органи чуття; хто їхній стимулятор? Зір, слух, нюх, смак, біль, почуття холоду, голоду, спеки, самітности, спраги, рівноваги та інші почуття, якими людина володіє вміло або не­вміло, невистачаючі. Є ще інші «органи» чуттів, є чуття чуттів. Вони стимулюють і ошляхетнюють дії зору, слуху, смаку, нюху, їх треба всесторонньо дослідити, вони є, дарма, що про їх людина не знає, або ще дуже мало знає, їх пізнати і вивчити значить пізнати таїни, які творять суть людського «я». Людина тільки починає пізнавати себе.

6. Нічого немає швидшого. Людина там, де мисль. Мисль Нютона, Анштайна та інших ствердила, що... світло має швидкість триста тисяч кілометрів на секунду, і воно не може бути ні повільнішим, ні швидшим, і швидше від світла (в порожнечі) при жодних умовах рухатися не можна. Коли так, то тоді світло — це Абсолют? Це Абсолют, що не усвідомлює своєї абсолютности. Є в людині щось вище як світло, є щось вище як несвідомий Абсолют?

7. Абсолют замкнутий. Людина хоче бути півлюдиною, надлюдиною, героєм (півбогом) чи просто людиною? Просто людиною бути найтяжче тому, що інші мають протилежні хо­тіння. Людині мало бути людиною? Вона хоче покоряти невідоме, вона хоче бути не тільки земною, а й зоряною — її манять зоряні про­стори? А коли так, то треба вже тепер про­го­лосити вчення Юкліда й Анштайна відста­ли­ми, стримуючими. Є щось швидше як світло? Видиме воно чи ні? Коли світло видимий чемпіон швидкости, то тоді Абсолют замкну­тий, а коли так, то тоді його немає? Чому він замкнутий? Тому, що він не може бути швид­шим як він є, він обмежений (поневолений) своєю обмеженістю, він не може вийти поза свої межі.

8. Не було вже тоді Січі Запорозької. Лю­дина зосереджує в собі сили більші за ті, яки­ми вона розпоряджається, переборюючи най­більші життєві перешкоди. І людина, вми­раючи, не віддає всіх сил для життя чи смерти, вона частину їх бере з собою в інший світ і там вона стає дією (енергією). В людині притаєне минуле, сучасне й майбутнє, їй належить світ, вона найсвідоміший і найдобірніший згусток світу. Я хочу перед тим, як пустити свої мислі в простори нових світорозумінь і світовід­чу­вань, згадати моїх одержимих земляків. В родині козака, який був славним запорозьким гармашем, Дмитра Засядька в 1778 році наро­дився син Олександр. Не було вже тоді Січі Запо­розької, і він був забраний до москвин­ської армії, де став офіцером.

9. «Замислив спалити губернію». Не злю­бив­ши бездушної муштри, Олександр Засядь­ко вернувся на свій хутір на рідну Полтав­щину. Появилася в нього думка створити таку ракету (італійське слово «ракета» означає «трубка»), яка б летіла в повітрі, штовхана газами, які з неї вилітають. І хоч ближні звали його «неуком, залюбленим у мрію», він мріяв, креслив і планував. І, сперечаючись з роди­ною, продав хутір і збудував кузню, накупив пороху, різних залізних матеріялів. За два роки, переборюючи глузування «всезнаю­чих», він створив дивовижні апарати, які літали над полтавськими луками, описуючи вогняні дуги і спалюючи купи бур'яну. Попи і жандарми, переслідуючи Олександра, рекли: «Засядько замислив спалити губернію».

10. Хто був першим творцем ракети? На хутір на Полтавщину в пишних берлинах приїхали генерали з Петербурга до Засядька. Оглянувши його «чудо-труби», вони дали на­каз, щоб винахід Засядька Олександра «прий­няти на озброєння армії». І так уперше в іс­торії полетіли Засядькові бойові ракети на турецьку фортецю Варна 16 вересня 1828 ро­ку. Турецькі історики твердять, що був жах: вогненні струмені повисли над неприступ­ни­ми вежами Варни, осліпили турків, заіскри­лися вогняними стовпами. Оборонці Варни затуляли вуха, не витримуючи жахаючого свисту нової зброї і страшних вибухів. І тоді турецька армія підняла білі полотнища.

Несподівано для політиків Західного Світу, Московитія здобула перемогу. Моско­ви­тія увінчала груди Засядькові хрестами, діямантними зірками, синіми стрічками, орде­нами, вона дала йому генеральські еполети, він став головнокомандуючим ракетними частинами армії Московитії, яка жорстоко по­не­волювала Україну, він — батько-першотво­рець ракетної зброї.

11. «Проект повітроплавного приладу». Ми­кола Кибальчич, українець, в 1853 році народжений у родині Івана Кибальчича в місті Короп. Він захоплений винаходами Олек­сандра Засядька. Він зазначує, що люди­на може на ракетах літати в далекі світи. Він ненавидить московського царя (Олександра Другого), особисто готує бомбу, щоб орга­ні­зувати замах на деспота, який поневолює його народ. Замах здійснений. Микола Кибальчич у Петербурзі в камері смертника пише ге­ніяльну працю «Проект повітроплавного при­ладу», (проект космічного корабля). Моск­­винські жандарми в 1881 році відібрали в нього життя.

12. «Завоювання міжплянетних просторів». Юрій В. Кондратюк (українець, 1900—1942) створює, маючи вісті про діяльність Олек­сан­дра Засядька і Миколи Кибальчича, першо­теорію реактивного руху. Він, як зазначує вір­на Москві «Українська радянська енцикло­педія», «один з перших творців і дослідників ракетної техніки», він «творець схем ракетних міжплянетних подорожей», він був «запро­понував створити станцію супутник місяця», він автор книги «Завоювання міжплянетних просторів».

13. Голос загубленого в пустині. Геніяльні сини Оріяни (України), рясно вспадкувавши велич родичів (предків — зачинателів історії культури і цивілізації Індо-Европейської раси) сумеріян-гіттітів-скитів-русів, перші повели сміло розум людства в космічні мандри. Жандарми царя москвинського арештували їхній труд, їхні мрії, їхні хвилювання. Їхні творіння в 1917 році були передані москвинові Константинові Ціолковському (1857—1935) і москвин став проголошений «основополож­ником теорій міжплянетних сполучень». В західному світі по-вченому занотовано, що геніяльний Микола Кибальчич «рашен» («Ен­циклопедія Британіка», 1973, том 19, стор. 406), щоб в молодому українському поколінні по-вченому творився комплекс приголом­шую­чої меншевартости, мовляв, між мудрими ук­раїнців немає. І так довго розум і душа ук­раїнські будуть працювати в користь вторж­ників-москвинів, як довго не буде Української Держави, наші протести на Заході, що він не «рашен», а «юкреініен», це безпорадний голос загубленого в пустині...

14. Конструктор першого космічного ко­рабля. 30 грудня в 1906 році в родині козака Павла Короліва народився син Сергій. Марія Миколаївна (мати Сергія) після поховання свого сина сказала: «Наші предки — українські козаки, і син мій успадкував від них, як видно, вміння, завзятість, волю, ту волю, яка допо­могла йому сягнути омріяної мети. Мій син завжди зберігав любов до України» («Украї­на», 18 квітня, 1971 рік, Київ). Відзначаючи день «совєтської космонавтики», «Україна» пи­ше, що «Сергій Королів — творець косміч­них кораблів». На будинку (в Житомирі), в якому він народився, прибита металева таб­лиця, на ній написано, що «Сергій Королів — конструктор в галузі ракетної техніки і кос­мічних досліджень», він конструктор першого космічного корабля.

15. «Політ ракети на місяць, або — смерть». Жахлива правда — не великий, але жорстокий розум, бачимо, володіє великим, але мирним розумом українця. Заводи «СССР» (імперії Москвинської) виготовляли деталі для ракет такі, які були накреслені Сергієм Королівим. У Києві (між науковцями) відкрито мовилося, що Микита Хрущов, перед тим, як плянувати свою подорож до Америки, дав наказ Сергію Короліву: «Політ ракети на місяць, або — смерть». Сергій Королів, працюючи у лябо­ра­торіях від шести годин ранку до першої ночі, наказ деспота виконав і помер на атак серця. Так, це він «Микола Кибальчич накреслив праобраз космічного корабля, що його впер­ше послав у космос земляк Кибальчича Сергій Королів» («Україна», 18 квітня, 1971 рік).

16. Чи земна людина залишиться земною? Я твій син, моя Оріяно (Україно), обурений, що плоди великого розуму твого несуть славу й могутність тому народові, який тебе так безоглядно, так жорстоко поневолює. Рвучи кайдани неволі, поведу я Тебе, Людино Ук­раїнська, моя Ти душе сторозтерзана, у світи нові і незказанні, звеличу Тебе. І в дорозі діли­тиму з Тобою сухар і шклянку води, Твої смутки і радощі, не кепкуй з крил мислення мого, хай вони летять! Я думаю: якщо небесне тіло залишиться небесним, прийнявши на своє подвір'я людину Землі, то чи людина зали­шить­ся земною? Уявляю: людина на косміч­них кораблях покинула орбіту Землі, і посе­лилася на іншій плянеті.

17. Неземне в земній людині. Інша плянета — інші обставини. Людині треба або пере­ста­ти бути людиною (очевидно в земному розу­мінні), або придбати нові чуття — стати більш, ніж земною людиною. Чи може людина ли­шитися людиною, маючи в собі щось більше як людське? їй стануть властиві чуття косміч­ности. І спочатку вони будуть мало розвинені, і вони: або знищать людину, або вдоско­на­лять її, спрямують її розвиток духовний і тілесний в іншому (в неземному, досі нам незнаному) напрямку.

18. Відбудеться перебудова неврона. В кос­мосі придбані інстинкти передаватимуться від покоління до покоління. Вони вплинуть на будову тіла людського, вони змінять архітек­тоніку мозку. І що ж тоді буде? Ставлячи таке питання, відповідаю: виникнуть тоді не тільки нові способи мислення, а й нові шляхи по­явлення мислі, мисль буде будуватися з якіс­нішого і многограннішого матеріялу. Склад­ніші шляхи появлення мислі створять людину розумово потужнішою, її «я» їй буде краще зрозуміле. І що ж тоді буде? Тоді може від­бутися (таке моє передчуття) не тільки зміна, а й досі не передбачена перебудова неврона. Схо­че неврон перебудуватися, стати доскона­лішим явищем космосу?

19. Енергія збудження і гальмування. Неврони, що не тільки розташовані в цент­раль­ній нервовій системі, а й творять її суть, мають різні призначення, різні властивості і поводження. І коли усталено, що від них зале­жить темперамент людини, сила її збудження, гальмування, витривалість, то значить треба вірити, що їхнє вдосконалення принесе вдо­ско­налення людини. Людина збагатиться до­вершенішою енергією збудження і гальму­ван­ня, її витривалість буде подвоєна, її відчуття світу буде віщуючіше.

20. Появиться відчуження до Землі. Ком­бінації нових вражень і нових хвилювань вимагатимуть від людини, яка лишила Землю і стала мешканцем іншої плянети, занедбання того чи іншого створеного на Землі органу чуття і придбання нового, необхідного для освоєння космосу. І тоді появиться в людині відчуження до Землі чи туга за Нею — мож­ливо, що й туга, бо людина, сама ще добре не знаючи цього, вкомпонована у всі коди Землі і Зоряного Світу.

Зміст життя матиме іншу форму, іншу гармонію, і мисль матиме інший ритм. І коли б така людина знову вернулася на Землю, вона б була не придатною для життя на ній, вона б була чужою в сфері її магнітного поля, вона б мала навколо серця неземний німб. Зазначую, що я цими твердженнями не про­го­лошую нової «аксіоми», я тільки, керуючись інтуїцією, шуканнями майбутніх шляхів люд­ст­ва, поширюю обрій людської уяви, люд­ських хотінь і світовідчувань, і одні можуть на мої твердження дивитися як на мандри Гулівера, інші — як на ґрунтовні передбачення.

21. Соняшник — квітка Дажбожа. На по­верхні сонця, у світі сусідніх і далеких галак­тик постійно відбуваються зміни. І їх (як я вже зазначував у «Світ і його таїни») відчуває кожна клітина тіла нашого, в кожній клітині тіла нашого, як у досконалій лабораторії, уком­понована суть світу, і все це ми від­чуваємо несвідомо так, як несвідомо соняш­ник стрічає схід сонця і потім повертає свою квітучу золоту голову за рухом сонця, щоб з ним вечором попрощатися.

22. Потрібно чотири світлових роки. Огля­немо інший хід обставин. Уявімо, що людина живе на іншій плянеті й підтримує постійний зв'язок зі своїм матірним світом — зі Землею. Підтримання зв'язку ускладнене. Щоб штуч­ний супутник Землі міг рухатися, йому по­трібна швидкість — вісім кілометрів на се­кунду. Ця велика швидкість замала, щоб господарювати в космосі, очевидно, маючи в космічних кораблях штучний ґрунт, на якому ростуть чудо-овочі.

Щоб увійти в орбіту зірки, яка від Землі найближче віддалена, потрібно чотири роки і то тільки при тій умові, що космічний кора­бель летітиме зі швидкістю триста тисяч кі­лометрів на секунду. Припущення це казкове, але погодьмося, що людина вміє казку пере­творювати в дійсність. Може появитися кора­бель понадсвітлової швидкости? Сьогодні вчені твердять, що навіть швидкости світлової досягнути не можна.

23. Чи буде війна за атмосферу в космосі? Людина знаходить плянету, яка кружляє нав­коло зорі і бачить, що нововідкрита плянета густо заселена людьми. Умови, в яких ново­плянетні люди родяться і живуть, не придатні для людини Землі. Що робити? На ново­відкритій плянеті можна змінити атмосферу, наблизивши її до Земної, але така зміна при­не­се гибель «автохтонам». Чи буде війна за ат­мосферу в космосі, чи новоплянетні люди не спричинять вибух Землі нашої, щоб жити спокійно? Образ людини Зоряної плянети не подібний на образ людини Земної плянети. А головне те, що склад і поводження клітин білка інший.

24. Нові властивості людини. Потрібно, щоб земна людина в неземних умовах наро­дила нові покоління. Нові покоління після довгої боротьби з оточенням, пристосуються до життя на новій плянеті. Вони, наприклад, набудуть (придбають) властивість у тілі скупчувати необхідну кількість теплоенергії, що приходить від сонця їхньої сонячної системи і потім користуватися цим теплом для обігрівання тіла при надзвичайно різких коливаннях температури.

25. Людина двох сонячних систем. Людина чарівна і безмежна невгамовністю своїх хо­тінь. Вона хоче долати межі. Коли б не було меж, не було б людських хотінь. Нові космічні покоління, народжені на нововідкритій пля­неті (за декілька тисячоліть), утратять мову лю­дей Землі тому, що вона стане непри­дат­ною в тих умовах. Вони створять нову мову, нову метрику звукосполучень і понять. Вони збагачені інстинктами двоплянетних людей, в їхньому тілі втілені властивості двох сонячних систем. Вони мають подвійну спрагу виру­ша­ти в нові мандри, щоб відкрити і за собою закріпити нові плянети. Нова (вже не земна, хоч її предки і мали суто земне походження) людина залишає нашу галактику і вторгається у світ інших галактик. І тоді вона потрапляє на непереможну перешкоду.

26. Людина житиме тисячу літ. Життя людини закоротке, щоб вона могла на косміч­них кораблях, які мають світлову швидкість, відвідати чужу галактику і повернутися в рідну. І тоді в космічної людини появиться бунт проти себе, бунт проти сутности, яка її творить людиною, бунт проти межі, яка відділяє Буття від Небуття. І людина знову вернеться сама до себе. Вона почне сама в собі шукати відповіді на питання нових основ життя. Вона, докладно пізнавши таїни спо­луки і розвитку живої клітини, продовжить своє життя на тисячу літ.

27. П'ять тисяч літ в дорозі. Людина заморозить сама себе в розквіті життя в кос­мічному кораблі і летітиме (летітиме замо­ро­жена свідомість) п'ять тисяч літ зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, щоб потім самовключилися машини, які б її розморо­зили і дали їй можливість осісти на плянеті нової сонячної системи. І розморожена лю­дина, приклавши до серця апарат величиною в копійку, пошле в рідну сонячну систему вість, що її серце має нормальний пульс, що катастрофу галактики вдалося пережити щас­ливо. І її почують. Галактика має мільярд, сто мільярдів плянет... І одна галактика творить­ся, інша вибухає. Вибухають мільярди плянет, і, очевидно, гинуть тоді там людства нам незнані. Як ти, земна людино, почувати­мешся, потрапивши в катастрофу галактики?

28. Людино, живи довго! Дажбоже мій, як хороше, що я Твій вільний внук, і Ти окри­люєш мою уяву, ведеш мої мислі в незвідані засвіття, як хороше, що я, линучи на кораблях мислі невгамовної, тримаю в руці синю во­лошку, яка виросла в житах Оріяни (України), а в очах моїх небо євшанове, а в серці любов — щира і полум'яна любов до людей хороших душевних якостей, вільного і правильного мис­лення, благородних навиків. Людино, живи довго! Коли окремі тварини живуть сотні літ, коли окремі дерева (індійська смо­ківниця) живуть десять тисяч літ, то чому не можеш жити ти, Людино?!

29. Чим можна покорити безмежність. В основі живої клітини лежить білок: всі істоти, що мають червону кров, властивостями живої клітини споріднені. Справді, є можливість, щоб людина жила довго. Продовження віку космічної людини ще не розв'яже перешкод під час її дальшого освоєння космосу — космос безмежний, він ніде не починається і ніде не кінчається. Тільки безмежністю можна поко­рити безмежність. Чи в основі безмежності панує щось вище як свідомість, щось менше як несвідомість?

30. Поза світом переконань і передбачень. Людина, живучи тисячу літ, перетворить свій мозок не тільки у джерело надпотужного космічного мислення, а й розвине неврони (маю на увазі розгалуження дентритів і ак­сонів) у тому напрямку, що вони виділятимуть щось складніше як хвилі, і цей поки що невло­вимий «потік» матиме надсвітлову швидкість. Чому? Бо в людині вкодована таїна безмежжя, таїна вічного світового «Я».

31. Чи постане понадсвітлова швидкість? Тому, що джерело, яке родить світлову швид­кість має сталі властивості і не осмислює сво­го діяння, воно себе не вдосконалює. А нев­рони? Неврони (осмислене джерело неврон­них по­надхвиль) збагачені властивостями безмеж­но­го розвитку, вони самі свій світ поглиблюють. Телепатія? Швидкість неврон­них понадхвиль людина може розвивати до безмежности. І ці хвилі будуть людиною «за­пряжені», вона навчиться акумулювати свої титанічні (яке ж це слово земне) можливості. Людина неврон­ними хвилями (підсиленими ще не винай­деними машинами) почне ке­рувати косміч­ни­ми кораблями і розвиватиме їхню понад­світ­лову швидкість. З дії постала дія.

32. Непорочна донька зоряних Світів. Я вважаю, що на тому місці, де тепер перебуває наша Земна плянета, десятки мільярдів літ тому був космічний клубок вібраційної Дії, ім'я їй хай буде Воля. Воля, ім'я їй хай буде Наддух і Надматерія (Грецьке слово «енер­гія» означає «дія»). З енергії (з квантів про­­міння космічного) постав атомний пил, із вібра­цій­но-вихруватого пилу, який, творячи спіраль конусну, сам у себе втягувався, згу­щувався, стискався, створилася могутня зоря. Після мільярдів літ горіння вона почала хо­ло­нути, і сьогодні в глибинах її «душі» киплять метали і діяманти, а на її корі, осяяній сонцем, цвітуть сади, пливуть ріки, хвилюються моря і живе горде Людство. Земна плянета — непо­роч­на донька зоряних Світів.

33. Сонце всюдисуще. Одну двохмільярдну частину тепла сонячного отримує наша Земна плянета, і вона, маючи це сонячне щастя, стала садом життя буйного, натхненного і розумного. Сонце, посилаючи на Землю про­міння свої, творить життя, сонце всюдисуще — воно у квітучому різнотрав'ї, воно в піснях солов'їних, воно в нашій крові, у клітинах нашого мозку, воно в усьому, що дихає, що має зерно життя.

34. О Дажбоже мій! У безмежних зоряних просторах, як непомітна піщинка на березі моря, загубилася наша прекрасна Земна плянета. В її чарівній колисці виколисується таїна майбутнього. А, може, Вона, знесилена непередбачливим умом дітей своїх, вибухне, знову стане палаючою зорею?

І тоді в космічне горіння перетвориться дихання сучасного Людства. О Дажбоже мій, падіння і вознесіння внуків Твоїх відбувається на Твоїх невидимих безтілесних долонях! Я за­чарований і натхненний таїнами Твоїми, ку­паний я диханням Твоїм, ласканий я волею Твоєю, проголошую нове розуміння світотво­рення і світовідчування. Я ніколи не побачу Тебе, ніколи не дійду до таїн Твого безмежжя, до вічности Твоєї вічности, але прагнення іти до Тебе, Дажбоже мій, моя священна одер­жимість, моя священна віра, і я з нею ділюся, і я з нею тішуся і могутнію з моїми побра­ти­мами і посестрами, зрідненими в Об'єднанні Синів і Дочок України.

35. Ми по-новому осмислюємо минуле. На світі немає непомильних людей тому, що ми­лостива мати-природа їх родить не у формі зерна, а квітів — і квітує Людство у садах Життя. Квітнуть мільярди квіток, і кожна з них має в собі щось своє, щось неповторне. І кожна вона свідомо чи несвідомо вдоско­на­лю­ється тільки тому, що має щастя у по­милках шукати нових і нових шляхів роз­витку. Ми, внуки Дажбожі, тисячу літ тому здійснили помилку, ми виступили проти милостивої матері-природи, проти природної суті «Я» людського, ми зреклися рідної ду­хо­вости, яка була довершеністю нашого буття, яка була найвластивішою для нашого тіла, для нашого підсоння, для нашого темпера­менту, для наших чуттів і нашого магнітного поля. Ми помилилися. І ми сьогодні не тільки помилку свою виправляємо, а й по-новому осмислюємо все минуле й сучасне, щоб відважніше, щоб кмітливіше відчинити двері Майбутнього!

 

ДЕНЬ 5

1. Предки, благо віщуйте мені! Предки, благо віщуйте мені! Без Вас — я сирота люд­ства, з Вами — я мудрість, з Вами — я чуття, з Вами—я минуле, сучасне і майбутнє.

Час прийшов, визріло мислення моє, по­мно­жилися чуття мої. І я благословенний Тобою, Дажбоже мій, вирушаю в далеку дорогу.

В дорозі не шукатиму пригод, золотих скарбів, не ректиму, що ловив мене світ і не спіймав — не тікатиму від світу зла — з ним треба боротися, не тікатиму від світу добра — його треба творити. Шукатиму ключі, загуб­лені на гураганних шляхах історії людства — шукатиму ключі вдень і вночі, щоб звільнити мій народ з духовнотілесної в'язниці.

2. Болісно заплаче душа моя. Коли знемо­же­ний дорогою і ощасливлений знахідкою, скажу натхненно: «Слава Тобі, Дажбоже мій!», і кину їм (моїм окраденим однопле­мен­никам-в'язням чужовір'я) ключ під ноги, вони його піднімуть і віддадуть тим, які їх три­мають у в'язниці. Чому?

Їх навчено, щоб вони самі себе путали в неволі, звучи неволю волею. І бачачи, що мої одноплеменники, народжені у в'язниці, звикли до неї так, як пташка до клітки, як рибка до акваріума, і тому не мають відваги її лишати, болісно заплаче душа моя — і затремтять на дні її серця рясні сльози великої віри моєї.

Трагічний той рятівник, що рятує тих, які попрощалися з білим світом і рятуватися не хочуть.

3. «Потопаючі, хто Ви?» «Ми калічені душі великого народу, ми не ми. Воїни-богатирі, подвижники легендарної Оріяни (України-Руси-Скитії-Кимерії (Сумерії), яртури і буйту­ри спочивають у степових могилах, у полум'ї маків, у пахощах чебреця, духм'яного євшан-зілля, у зоряних оселях предків, їм належить вічність. Біля них притаєна історія, воля і сла­ва Великого Народу — Народу Богатирів люд­ства. Між ними і нами — зірваний міст. Чому?»

4. Вони рекли: «Мук, більше мук!» «Хто не поляг у чесному бою і не хотів стати на коліна перед чужинцями-вторжниками, той був чет­вер­тований на перехресних дорогах. Малих і великих "христосів" України не три дні, а довгі тижні катували на хрестах...»

«І одні з них казали, що померти — щастя велике, рятунок від мук несусвітніх. Інші на хрестах розіп'яті рекли: "Мук, більше мук! Найстрашніші муки за Тебе, Вітчизно моя, не страшні!"

Весь наш народ (споконвічний володар раю Земного) був засуджений на смерть. У нього було відібране право на продовження роду свого, тепер він повинен би бути на списку погиблих племен, держав, цивілізацій, про існування яких ми сьогодні довідуємося тільки з археологічних розкопок».

5. «Ми їм віддали свою душу "на исправле­ние". Сталося диво, не передбачене души­телями нашими, ми (найплохіші сини і дочки України) уціліли... уціліли тому, що на рідній землі поклонилися чужинцям-вторжникам. Ми їм підставили праву щоку, коли вони нас били у ліву».

«Ми осолоджували душу катів наших своєю терпеливою покірністю. Ми їхнє на­сильство над нами визнали "Божою ласкою". Ми їм віддали душу "на исправление", ми їх (катів наших) визнали законними панами, а себе ми визнали законними рабами і ми погодилися: так, як панам призначено шукати щастя у панських навиках, так нам (рабам) призначено шукати щастя у рабських нави­ках, і ми були щасливі, що "їде, їде Зельман"».

6. «Ми не були покинуті матір'ю-природою. Ми покірні (духом і тілом спотворені) ще мали в собі інстинкт розмноження — ми пус­тили у світ покоління плохих (духом убогих, по-рабському бунтівливих) людей».

«Ми свідомі, що ми гірші люди, у нас низь­ка національна температура; все, що ми тепер звемо "нашим", справді, не наше (добрий Ісус — не наш, злий Ленін — не наш, наше добро не наше, наше зло не наше). Чужі істини хитро до нас присмокталися, щоб живитися соками нашими, ми порожніємо, але ми звикли до цих почувань, вони стали нашою традицією».

«Ти наш, але ми тебе ненавидимо, чужо­вір'я нас навчило ненавидіти тебе за те, що ти нас любиш великою любов'ю великих предків наших. Ми відвикли від духовости, яка є істинно наша, і тому ми ненавидимо тебе, ти її носій!»

«Ти кажеш, що ми живемо у в'язниці, що ми — раби? Ні, не ображай нас! У нас на стінах всюди написано: "Спасибі за вільне щасливе життя!" Ми раби, яким заборонено звати себе рабами — ми раби рабів, отже, ми більше як раби, ми хворі, але наша хвороба нашими панами визнана здоров'ям, і ми вмираємо задушені "здоров'ям"».

«Ми віримо написаному, і віра ця при­щеп­лена нам давно — нам рекли попи у церквах, щоб ми вірили їхнім словам, бо так... "на­писано"» (Іоан, гл. 24, 46).

«Десь на дні душі нашої клекоче сила великих предків наших, але ми її придушуємо. Ми її соромливо приховуємо. Ми утратили здібність її розуміти. Ми від неї відвикли, нам заборонено про неї говорити. Ми мовчимо, щоб жити аби жити».

Я думаю: значить треба не тільки дати в'язням ключ від в'язниці, не тільки будити їх словами «воля народам, воля людині», треба їх (велику батьківську терпеливість проявляю­чи) навчити любити волю, навчити творити волю, треба навчити їх не вміти жити без волі — треба творити нове «Я»!

7. Коли почалася історія людства? Вважаю, що історія людства почалася тоді, коли появилася людина: де і коли вона появилася — коли «людина стала людиною»? Земна пля­нета — колиска людини, чи може вона (лю­дина) примандрувала з інших світів? Чи земна людина земна, чи вона зріднена (кровноду­хов­но) з людиною інших галактик (сонячних систем)?

Геологія, геоботаніка, зоологія, па­леонто­логія, антропологія та інші науки, що пра­гнуть читати книгу Земної плянети, дають мені право твердити, що найсприятливішим місцем для народження, оформлення розвитку людини була та частина Землі, яка знахо­диться на північ від Чорного моря.

8. На території, ім'я якій нині Україна. Перед виникненням гір Земна плянета пере­бувала в рідкому стані. У часи припинення її формування (тобто, далеко перед появленням червонокровних організмів), територія, яка сьогодні зветься Україною, була покрита не­гли­бокою водою і численними островами.

Ніби сама мати-Природа готувала для ро­зумних дітей своїх квітучо-пишну колиску? Час (мільйон років) звільнив її (пратериторію України) від мілководдя. І тоді на її преро­дючій землі (на землі безподібних на Земній плянеті перетворень і видозмін біофізичних) по­явилася багатюща субтропічна рослин­ність.

9. І був клімат такий, як тепер у Африці. Щойно народжений Дніпро (Дніпро криш­та­ль­ний і повноводний) і його притоки уста­лю­вали свої русла, їхні води були загачені ри­бою, яка пливла з морів на нерест. На гіллях дерев-велетнів гніздилися дивовижні птахи, у травах густих і соковитих, у печерах над­річ­кових плодилися звірі. Ніде (на жодній час­тині плянети Земної) так спонтанно, так буйно не торжествувало життя, як на берегах Дніпра! В часи праісторії людства на тери­торії, ім'я якій УКРАЇНА, був клімат такий, як тепер у Центральній Африці.

10. Ворогуючі поняття про походження лю­ди­ни. Маркс-Енгєльс твердять (і їхній теорії свя­то вірять їхні віруючі), що «праця створила лю­ди­ну». Ні, мавпа мільйони літ тяжко пра­цює, щоб здобути собі й дітям своїм харч що­ден­ний, в неї розвинені кінцівки, м'язи, зір, слух, нюх, але вона не придбала ознаків сві­домої істоти: най­мудріша мавпа не створила найпримітивнішого знаряддя, при допомозі якого вона б викону­вала працю і яке б свідомо носила з собою.

Коли б людина була за один день ство­рена, як про це пише християнська Біблія, (і створена у віці дорослому), її життя було б нещасне. Перший бунт, який вона б створила, це був би оправданий виступ проти свого творця: «Чому ти мене позбавив дитинства?»

Дитинство і юність — весна людини. Що варте літо без весни!? Хіба б доросла людина чулася щасливою, не знаючи безжурних і допитливих днів дитинства, не знаючи чуттів юности?

Кажуть, що їй (людині, створеній Єговою) було дароване щастя, тобто рай, але вона його не вміла оцінити. О, благородна! Хто ні­коли не пробував гіркого, не знає, що солодке. Тільки той вміє любити, хто вміє ненавидіти.

11. Початкові прояви мислі. В багатьох міс­­цях на території України знайдені стійби­ща предків людини. Предки людини (мільйо­ни літ тому) були найрозумнішими істотами свого часу. Вони володіли початковими про­я­ва­ми мислі. «Найрозумніші» — поняття віднос­не.

Початкові прояви мислі мають сьогодні коні, собаки, коти, мавпи (мавпи між ними найбільш розвинені). Іде лісом собака, з дерева впала суха гілка і вдарила його. Він відчув удар (у нього розвинені органи чуття), оглянувся. Він побачив гілку, яка впала на нього (він запам'ятав її форму), але він не може пояснити, чому ця подія сталася.

12. Потрібна переоцінка наукових тверд­жень. Археологи повідомили евіт (і їхнє по­відомлення скорочено оголосили майже всі українські часописи), що біля міста Стеблів (Наддніпрянщина) під час розкопок знайдене стародавнє селище.

В житлах лежали кам'яні знаряддя праці, речі щоденного вжитку, мистецькі вироби, на кістках зображена блискавиця, символи вог­ню (перехрещені паліччя). Археологічна комі­сія звітує, що наші далекі предки «на кістках мамонтів робили своєрідні знаки, які служили їм для обрахування часу».

Після всебічних досліджень виявилося, що «знаки представляють свого роду місячний календар, на деяких кістках такий календар цілком відповідає періодові одного року».

Знахідки ці не мали б жодного значення, коли б не було встановлено на основі аналізу (С — 14), що цей календар створений тридцять чотири тисячі літ тому.

Календар, знайдений в Україні, треба вва­жати найстародавнішим на плянеті Земля. Він репрезентує твердження, що розвиток мислі людей, які жили на території України, мав най­інтенсивніші прояви. Всі дотеперішні «ка­нони» науковців Західної Европи, що «гомо­сапіенс» появився тридцять тисяч літ тому (на мою думку) треба вважати перестарілими.

13. Коли людина стає людиною? Станиці (стоянки, селища, городища) «гомосапіенса», тобто, «людини думаючої» знайдені в бага­тьох областях України. Будьмо послідовними, біля Дніпра тепер розкопані стійбища люд­ини, яка жила двісті тисяч літ тому — чи ця людина була людиною?

Вважаю, що людина тоді стає людиною, ко­ли вона стає творцем. Творіння її хай бу­дуть найпримітивніші, але вони появилися, як наслідок (як завершення) вищої форми мис­лення.

Двісті тисяч літ тому вже наш далекий предок умів з кісток, з каменя (переважно з кременя) виготовляти знаряддя праці. Огля­даючи знаряддя, ми маємо підставу твердити, що він (наш далекий предок) мав свідомість — він знав для якої мети творить кам'яний ніж. Свідомість — завершення вищої форми мислення, без пам'яти немає мислення.

14. Що таке пам'ять і які її частини? Уявімо таку просту подію: тато спіймав козу, приніс її до житла і пішов до сусідів позичити вогню. З лісу вибіг медвідь і забрав козу. Вернувся та­то. Діти тривожно пояснюють йому, що тра­пилося під час його відсутности.

Чому дитина має здібність розповісти про подію? Що сталося у світі її емоцій, мислення? Дитина побачила подію — медвідь забрав козу. Побачити подію здібні найпримітивніші істо­ти, які мають очі.

Дитина не тільки побачила подію, а й за­тримала її образ у пам'яті своїй, це вже другий (умовно назвемо, «вищий») щабель пам'яти і ним володіють мавпи, коні, коти, собаки. Але цієї «вищости» замало, щоб бути людиною. Дитина подію побачила, затримала її зна­чен­ня в пам'яті і головне – при допомозі звуків (одночленних слів) передала татові. І оцей третій (найвищий) щабель пам'яти властивий тільки людині.

Ми любимо вишневі сади. Спостережли­вий садовод знає, що у шпаків є вождь. Вождь володіє найрозвиненішими інстинктами само­збереження. Природа призначила його бути вождем, не радячись із зграєю шпачиною. Шпа­чина зграя сідає на вишню. Вождь, поба­чивши небезпеку, дає окриком сигнал своєму племенові і воно тікає: тут також була подія побачена, затримана і передана, але її зна­чення відчуто тільки інстинктивно, шпак не знає, чому «хижак» забороняє його доброму племенові їсти смачні ягоди.

15. Шляхи само­вдосконалення понять і по­чувань. Людина має здатність не тільки орі­єнтуватися у часові і просторі, а й осмислю­вати їх. Вона сама ви­значає своє місце в світі і своє відношення до нього. Вона сама на­вчилася відділяти хибні думки від правиль­них.

Наприклад, камінь котиться з гори — думка правильна. Чому саме цей камінь котиться, а не інший? Є, мабуть, невидима сила (бо коли б вона була видимою, її можна б побачити?), яка своєю увагою штовхнула камінь? І цією невидимою силою є «Бог Ваю» (санскрит — віяння, вітер).

Камінь котиться на гору — думка не­правильна. Мати любить чужу дитину більше, як свою — почування хибне, і воно насторо­жує матерів. Мати любить рідну дитину більше, як чужу — почування правильне. Бать­ко любить чужу дитину більше, як свою — по­чу­вання підозріле. Юнак потрапив у полон, де його примушують, щоб він чуже плем'я любив вірніше, як рідне — тут відбувається насиль­ство над чуттями людини, ні, тут відбувається щось більше, як насильство: злі люди висту­пають проти матері-природи, яка пов'язала сина з його родом таїнами родинної своєрід­ности, без яких життя не є повноцінним.

16. Перед освоєнням вогню. Стійбища, які тепер знайдені над берегами Дніпра, дають нам можливість довідатися, що наші предки жили родинами. Вони спільно ходили на полювання і спільно споживали здобич.

Їм не було легко жити. Щоб жити, треба вчитися, щоб жити, треба боротися. Вони були постійно оточені хижою звіриною. В пе­черах (на яких тепер стоїть Київ) жили печерні медведі, леви, гієни, шаблезубі тигри, над берегами бродили слони, у калюжах лежали гіпопотами.

Кості давно померлих звірів знайдені, і тепер вони лежать у музеях Києва. Явище всім знане (і воно було й на нашій землі): коли блискавиця підпалювала ліс, від вогню тікали «пліч-о-пліч» кози, вовки, зайці, тигри, змії, мавпи і люди (огонь людьми тоді ще не був освоєний).

17. Їм блискавиця принесла дар сонця. На­ші предки, освоївши вогонь, стали волода­рями світу. Вони, мандруючи з вогненними «жезлами», помітили, що їх бояться найне­безпечніші хижаки. Звірі, побачивши «ходя­чий вогонь», тікали з долин, з печер.

Наші предки (біля берегів Дніпра) вибира­ли печери сухі, такі, що мали вигідний вхід, рівну долівку, високу стелю. У просторих пе­че­рах було зручно біля вогню здійснювати обря­дові танці. Долівки, викладені медвежи­ми шкірами, «в'язанки» сухих духм’яних кві­тів, знаряддя праці і полювання, мистецькі вироби творили родову своєрідність житла.

Тепер знайдені печери, у яких наші предки (без перерви) жили багато тисячоліть. Інколи траплялося — обвалювалася в печері стеля, кості, раптово привалені глиною, кам'яніли — до них не доходило повітря. Вони десятки тисячоліть пролежавши, збереглися до сього­дні і ми їх оглядаємо, щоб краще пізнати себе.

18. Смійтеся та не дуже. Ті, що сміються зі своїх далеких предків, звучи їх «вогнепоклон­ни­ками», «дикунами», «ідолопоклонниками», мають низький духовно-тілесний рівень, убо­ге світорозуміння. Наші предки у свій час бу­ли найпередовішими людьми на плянеті Земля.

Їхні інстинкти (переважно благородні інстинкти) досі живуть у нас, і без них ми не могли б розвиватися. Між іншим, наші влюблені діти, коли ми їм даруємо ляльки, з радости підстрибують, сплескують руками і ми спільно з ними приємно хвилюємося. Бачимо — це наші діти здійснюють підсвідомо обряд радости, дарований їм їхніми дуже далекими предками?

Потомки, які житимуть тридцять тисяч літ після нас, мабуть, матимуть право сказати, що ми були дикунами: їздили автами, які руха­лися смердючою рідиною, літали літаками примітивно збудованими, будучи не здібними володарями природи, затруїли її лоно, спо­творили її квітуче обличчя.

19. Сучасне людство може втратити себе. Людство (сучасне людство) може втратити себе і жити так, як жили його предки мільйон років тому, ні, навіть примітивніше. З лиця Землі можуть зникнути ознаки цивілізації, мо­же зникнути мова – найвеличніший скарб Світу.

Півлюди, які постали з високо-продухов­лених людей-титанів, що були покорителями космосу, будуть між собою спілкуватися при допомозі вигуків, рухів голови, ніг. Їхній по­гляд здичавіє, шкіра їхня покриється густим волоссям. І статися загублення людини може тоді, коли під впливом досі непередбачених космічних гураґанів (дій новоявленої радіяції) в людини на руках появляться такі короткі пальці, як на ногах. Вона живитиметься ко­рою, дикими ягодами, зерном здичавілої пшениці.

Виживатимуть тільки ті, які спритніше ла­зитимуть по деревах, рятуючись від хижаків. В такої півлюдини не буде розвинена мисль (змаліє і зникне «кора» мозку), тому що вона не матиме можливости свої найпростіші за­думи здійснювати. В неї не може постати думка виломити лозину і створити лука: в неї немає рук, які могли б цей задум реалізувати. Мисль розвивається там, де існують можли­вості її втілювати в життя. Там, де мисль не можна застосувати, вона непотрібна; немає мислі — немає людини.

20. «Революція» в природі України. Сто п'ятдесят тисяч років тому на території Укра­їни холоднішає. Чому? Досі відповіді немає. Є припущення, що зменшення сонячної радіяції спричинило «революцію» в природі. Сумніва­ю­ся.

Коли щосекунди Сонце втрачає мільйони тонн своєї маси, викидаючи її в космічні простори, і коли воно впродовж мільярдів років не поменшало і не охолонуло, значить воно само себе наснажує? А може ні? Може не можна пізнати сутности Сонця тими нормами пізнання, які створила людина Землі, може в «серці» Сонця вкодовані речовини, про атом­ні властивості яких досі людина Землі нічого не знає?

Сонце не зрадить Землі. Думаю — не в Сонці, а на Землі сто п'ятдесят тисяч літ тому від­булися досі нам незнані «катаклізми». Вони згустили її атмосферу, забруднили її, стри­ма­ли доступ сонячного тепла і тому стало похолодніння.

Коли б (це моє припущення, і його треба доказами обґрунтувати) загорілися могутні субтропічні ліси України (через малу кількість опадів), коли б поверхню Чорного моря покрив шар нафти, яка заджерелила з надр земних і загорілася від блискавиці, чорні хмари не допустили б до Землі сонячного проміння в потрібній кількості і вона б покрилася ожеледдю. Вважаю, що зледеніння території України не було.

21. Їх я умовно назву «сварагами». Хочу вірити (дарма, що ці мої міркування можуть насторожити науковців), що в космічних просторах існують «цвинтарища» погиблих га­лактик (сонячних систем), людств, цивілі­за­цій і ми, земляни, ніколи нічого про їхнє буття не знатимемо. «Скелети» погиблих галактик складаються з речовин, які треба вважати кос­мічними згустками: декілька кубічних санти­метрів такої «речовини» може важити стільки, як наша прекрасна Земна плянета. Згустки ці створені з атомів, які мають надгустинні ядра, і їхня архітектоніка «іншосвітня»: в ній втілене витончене завершення енергії енергій, в ній зустрічаються кінець і початок Буття. Вва­жаю, що з декількох кубічних сантиметрів та­кої «речовини» може постати зоря більша як Місяць.

Чи в «серці» Сонця часом не «діє» енергія цих «речовин»? Їх умовно назву «сварагами» (санскрит, «самоопромінювачами»)? Чи наше Сонце не є воскреслим «серцем» померлих галактик? Чи не прийшов час, щоб науковці почали на Світ дивитися очима надземними і пізнавали Його суть поняттями, віддаленими від обмежених земних понять. У світі є творці досі нам незнаних цивілізацій, які, мабуть, мають зовсім інші поняття про час, простір, швидкість, зникання і виникання енергії — може при співпраці землян і неземлян в май­бутньому почнеться успішніше пізнання Світу.

22. Мозок — архітектонічне завершення людського «Я». Все, що живе, реагує на світло, холод, тепло, тиск; подразливість властива навіть одноклітинним організмам. Чутливість — вища форма подразливости. Була ніч — став день, була буря — стала тиша, первісна людина, маючи розвинену чутливість, на всі ці явища несвідомо реагувала протилежними від­чуттями. В неї творився «бунт» (тарасо­вість) чуттєвих протиріч.

Я вірю, що розвиток почування і мислення в наших предків відбувався інтенсивніше, як у їхніх сучасників, які жили на просторах Аравії, на узгір'ях Синаю, в джунглях Африки, на берегах Персіянської затоки.

Ці міркування я вмотивовую такими твердженнями: там, де пори року (літо, осінь, зима, весна) мають різко окреслені тем­пе­ра­тури, кольори, протилежні гармонії природи, людина поставлена перед іспитом життя: вона має або згинути, не витримавши надмірного тиску нових («післяльодовикових») вражінь, або, вдосконалившись (увібравши в себе нову суть оточення), емоційно збагатитися, зро­би­ти великий крок вперед у напрямку духовно­тілесного самовдосконалення.

23. Жорстокість і ніжність матері-Приро­ди. Помиляються ті, які вважають, що епоха «льодовиків» вмертвила життя на території України. Похолодніння не злякало предків на­ших — воно появлялося поступово. Тепло­любні тварини і рослини, які були на нашій території, як тепер довідуємося, погибли. І очевидно загинула та частина предків наших, яка не була спроможна скласти нового іспиту життя.

Вижили вибранці, їх можна назвати над­людьми того часу, вони були духовно-тілесно найспритніші. Вони започаткували нові поко­ління (покоління вибранців людства), їхні потомки швидко пішли вперед по дорозі са­мовдосконалення. Бачимо, що сама мати-При­рода нездібних умертвила, здібних про­голосила людьми, о, Вона жорстока і ніжна!

24. Віра в народження світла Дажбожого. Уміння влітку свідомо думати про холодні місяці зими — уміння свідомо сьогодні думати про завтра збагатило і поширило уяву предків наших.

Восени — прощання з літом, весною — зустріч з літом пожвавлювали і розвивали емо­ції, вдосконалювали нейронну діяльність. Вони (предки наші) мали виняткові умови збагачуватися новими враженнями, нави­ка­ми, почуваннями.

Віра в Умирання і Воскресіння «Бога» чи «сина Божого» була утверджена п'ятнадцять тисяч років тому над берегами Дніпра і по­ширилася вона в різні часи (десять, сім, п'ять тисяч років тому) з Оріяни (Праукраїни) в Єгипет, Азтекію, Месопотамію, Індію, Хана­ан. Дванадцять тисяч років тому білої людини на територіях сучасних Марокко, Алжиру, Ту­нісу, Єгипту, Палестини, Синаю ще не було.

25. Руки і мозок — мозок і руки. Життя — це боротьба, такий був природою утверджений закон на світанку людства. Він існує й нині, і завжди існуватиме. Хто мріє про життя без боротьби, той мріє про свою солодку гибель — солодкої гибелі не буває.

Потреба (боротьба за життя) примушу­вала предків наших виготовляти з кременю ніж, сокиру, з кістки — голку, шити з шкіри одяг, будувати житло з мамонтових кісток.

Руки — благословенні руки, які людина (наш далекий кмітливий предок) не вико­ристовувала для ходіння (вона чулася міцно на ногах) далеко відділили її від тваринного світу.

Руки і мозок — цей «механізм» так взаємно вгармонований, як вода і млинове колесо: вода й млинове колесо перетворюють зерно в борошно, руки і мозок перетворюють камінь в сокиру, лозину — в лук. Очевидно, що тут спрощення небажане — у творенні мислі і її реалізації беруть участь не тільки мозок і руки, а всі органи чуття людського, без них руки і мозок не мали б емоційного, від­чуттєвого «харчу», вони між собою не могли б знайти спільної «мови».

26. Шляхи ошляхетнення душі й тіла. Наші предки п'ятнадцять тисяч років тому вже виходили за межі примітивних життєвих по­треб. Вони свідомо (осмислено) вміли перед­бачати, яка погода буде завтра, що їм несе південний вітер, а що — північний.

Сокира, ніж, які вони виготовляли (в ці часи на Земній плянеті ще не були відомі лук і стріла), допомагали їм боронитися від звірів. Вони помітили, що той, хто має гострішу і замашнішу зброю, здобуває перемогу. Вони кращі зразки зброї вдосконалювали.

Вони (предки наші), творячи знаряддя праці і мистецькі вироби, які тепер археоло­гами зараховані до найвибагливіших у світі, ошляхетнювали свій зір. Ошляхетнюючи зір, вони ошляхетнювали руки свої, гармонійність тіла свого.

Вони, бачачи свій твір гарним (вони вміли шляхом порівняння відрізняти довершені зразки від грубих), самі душею гарнішали, їхні почування не тільки красивішали, витончува­лися, а й наповнювалися жагою їх передати в слові — у перших зародках пісні.

Творячи пісню (найчарівнішу пісню в світі, в якій відображені мелодії чотирьох пір року), вони не тільки ошляхетнювали свій слух, а й вдосконалювали творення добірних звукоспо­лу­чень (слів), які стали в основі санскриту (в основі всіх мов Білої раси).

27. Походження слова «свідомість». Вва­жаю, що кожне слово (і особливо те слово, що своїм корінням сягає у ґрунт многотися­чо­літньої історії нашої) має свій «життєпис» -своє «дитинство», свої «юність» і «доро­слість», і подібне воно на плодоносне дерево.

Щоб слово «СВІДОМІСТЬ» не було по-різному пояснене, я тут на основі санскриту виясню його первородну сутність.

Первісноукраїнське (санскритське) слово «СВА» означає «сам», «самі», «своє», «моє», «ми самі», «вони самі», «наше багатство». «Сва» в сполуці з іншими словами творить по­няття, утверджені в санскриті: «сваяна» (сво­як), «сватас» (сват, людина, що пору­чається своїм «я» за ближчого свого».

І далі — «сва-т» (людина, володіюча гід­ніс­тю), «свадара» (своя дружина, дружина), «сва-пада» (своє місце, своя місцевість), «сва-ша» (самовибір), «сва самвід» (самоусві­дом­лення).

«Сва бгута» (самобуття, самобутність), «сва самведана» (бути у своєму розпоряд­жен­ні, воля, незалежність), «сва дамая» (само­опанування, у значенні — самому керувати своїми почуваннями, мислями, тілом: від слова «свадамая» постало наше сьогоднішнє слово «свідомість».

28. Українські філологи, будьте відважні­ші. Українські філологи, раджу Вам створити переоцінку дотеперішніх поглядів на історію розвитку української мови — раджу почати всестороннє вивчення клясичного санскриту. Без знання клясичного санскриту українці не можуть правильно оцінити рідної мови і створити обґрунтований її семантичний слов­ник. Благаю Вас — зверніть увагу на мої про­хання! Сумно, що санскрит досі вважається «чужим світом» в Українському світі!

«СВА» шість тисяч років тому виман­дру­вало з Оріяни (Праукраїни). Греки перетво­рили «сва» в «ос», «офос», латини — у «совос», «суус», німці — в «сих», «зельбст», англійці — в «селф», французи — в «соі» (соі меме), італійці — в «стессо» .

Перші (вічно райдужні і чарівні!) перлини мов народів Індо-Европейської раси почали творитися в Праукраїні двадцять п'ять тисяч років тому. Куди і як вони розкотилися по материках Землі, де вони досі живуть, душу людську звеличуючи, де вони присипані пилом тисячоліть, ми довідаємося, ведучи розмову про творення і розвиток первісного санскриту — чарівної матері мов Білої раси.

29. Живий світ і його насіння. Все, що живе і думаюче, народжене насінням: є насіння рослинне, тваринне, людське. Насіння втілює в собі початок і кінець родичів своїх, влас­тивості їхнього «я» внутрішні і зовнішні. Ні­хто і ніколи (в найдосконаліших ляборато­рі­ях) не створить, наприклад, штучної макової насінини, яка, посаджена в землю, проросла б і розквітнула б полум'яними пелюстками.

Макова насінина мала предків, які були тільки трохи подібні на неї. Хто хоче знати її історію, повинен знати її предків, які жили сто мільйонів років тому. Шляхів, на яких були б кладовища її далеких предків, ні знайти, ні відтворити, ні уявити не можна. Макова насінина вічно триматиме в собі таїну своєї біографії.

Жолудь. В ньому покладені (в особливому порядку і в особливій пропорції) всі влас­ти­вості дубового царства, всі архітектонічні притаманності дуба і його близьких і далеких родичів. Щоб жолудь проріс і забуяв дубовою тисячолітньою живучістю, забуяв силою і кра­сою, потрібно, щоб він мав відповідні умови.

30. Людина не родиться з готовою свідоміс­тю. Немовля — насінина Людства. В ньому волею Дажбожою (волею всевічного і всюди­сущого Дателя Буття) закодований світ -вся історія Людства, весь розвиток буття Земної плянети, всі внутрішні і зовнішні дії Сонця, дії видимих і невидимих випромінювань далеких і близьких галактик, о Дажбоже наш, незбаг­ненна сила Твоєї вічносущої і всюдисущої сили!

Немовля — людина несвідома. Але вона могутня своїми можливостями; її можливості ждуть проявлення. Вона, маючи повітря, харч і сонячне тепло, як на дріжджах, могутніє тілесно.

В немовляти від перших тижнів життя прокидається спрага (несвідомі потягнення) пізнати себе й оточення. Спрага пізнання, спонтанно появившись, підкошеною стебли­ною зів'яне, коли її не будуть розвивати немовлятині родичі.

31. Перші прояви самоусвідомлення. Не­мов­ля, маючи зір, починає себе оглядати і одно­часно відчувати рух своїх ніг, рук, шиї, пальців. Нога випадково вдарилася об візок — появився біль: площа, яка «потерпіла», сигна­лізує центральній нервовій системі про свій стан, тіло мобілізовує свої охоронні можли­во­сті і спішить на допомогу потерпілій «території».

Щоб відчути біль, треба мати почуття болю. Почуття болю корисне — воно діє, як обо­ронна сигналізація. Тіло немовляти успад­кувало від родичів почуття голоду, тепла, холоду, спраги, рівноваги.

Десятки різних звуків (крик птаха, шум вітру, свист потяга) летять до вух немовляти. І тривожать його «я». Немовля, несвідомо від­різняючи звук від звуку і несвідомо порівню­ючи звук зі звуком, розвиває свій слух, свою слухову пам'ять.

В нього появляється уважність. Що таке «уважність», де і як вона родиться в людині, це питання жде правильної відповіді. Вважаю, що людині властиве почуття уважности. Без почуття уважности немовля не було б здібне розвивати свою пам'ять. Щоб почуте або побачене запам'ятати, треба його зручно помістити в мозкові і боронити від забуття. Я хочу, щоб в моєму народі постала нова наука — Культура Особистої і Національної Па­м'яти (КОІНП).

Перші слова матері сприймає немовля всім своїм єством і відкладає їх у пам'яті своїй, дарма, що ще не знає значення почутих слів — рідна мова (мова матері) засвоюється несві­домо. Пам'ять — основа, на якій твориться і розвивається пізнання «я» і оточення, і фор­мується самобутня сутність племенної свідо­мости.

32. Коли людина визнала сама себе? Лю­дина ні від кого не отримала право визнати себе людиною. Вона визнала сама себе тоді, коли усвідомила свої вчинки, своє місце в світі, коли почала порівнювати своє «я» з «я» одноплеменника свого.

На основі порівняння в людини постало почуття особистости. Свідоме почуття окрес­лимо такими термінами: «ти і я» (чому ти є ти, чому я є я?), «ми і вони» (чому вони — вони, а ми — ми?), «моє і твоє», чому моє — моє, а твоє — твоє?, «світ і я» (світ — мій друг чи ворог, світ може бути без мене, я можу бути без світу?), мені болить і тобі болить — у нас спільне почуття болю: тобі весело й мені весело — у нас спільне почуття радости.

Ти не йди від мене, без тебе я — половина. Я тужу за тобою — частина мого «я» в тобі; ти знайди мене в собі, я знайду тебе в собі. Є в нас щось — воно нас єднає, воно вийшло з світу «я» нашого і дивиться пильно на нас, то воно нашими очима дивиться на нас, щоб ми в ньому краще пізнали себе, «ти» і «я» — «ми», і в нашому «ми» — значить ми «сва».

Дажбог і я, Дажбог в мені, я в Дажбогові, Дажбог і ми. Мудрість нашої тілеснодуховної цілісности -РУНВіра, без нас немає РУНВіри, нас немає без РУНВіри, РУНВіра -духовність, ОСІДУ — тілесне оформлення РУНВіри; ОСІДУ тіло, організоване монолітне тіло, РУНВіра -духовна сила тіла. Тіло і Духовність — цілісна Єдність. Ми Єдністю утверджуємо силу Життя, Роз'єднання — смерть, Єдність — життя. Ми, ставши рунвістами, пізнали самі себе, визнали самі себе, обезсмертнили самі себе — ми, внуки Дажбожі.

33. Щаслива властивість мозку. Основна властивість мозку — об'єднання. Він працює тому, що має єдність (єдність досі мало вивчену, і я раджу науковцям її досліджувати) між собою і світом. Мозок працює, гармо­ні­зуючи тіло людини. Рух ніг, рук, легенів, ді­яльність шлунку, праця очей, вух, носа пе­ре­бувають у постійному зв'язку з ним (з моз­ком). В людини немає рухів, не контрольо­ва­них мозком. Є мудрі (тільки людям властиві) вчинки, які несвідомо здійснюються. Несві­до­мі вчинки — наслідки свідомости предків наших.

В мозкові записана ритміка космосу. Мо­зок вартісний не як мозок, а як розум. Він могутній своїми щасливими особливостями. Він — завжди голодний. Він голодує, коли не думає. Голодуючи, він худне, маліє, щупліє.

Ми щасливі — в нас є хотіння думати. Ми, рунвісти, думаємо по-рідному, бо про рідне ду­ма­ємо по-рідному, жодний чужинець не має права вчити нас, як ми маємо розуміти самі себе!

Ми думаємо потужньо і повсякчасно, щоб не худнув наш мозок. Ми думаємо вільно і відважно, щоб наш мозок багатів власти­вос­тями вольовости. Ми, вільно думаючи, мис­лями могутніємо, душею красивішаємо. Потвори, які осміляться у нас відбирати право вільно мислити, право по-рідному жити, бу­дуть нами знищені. Ми їх знищимо могутнім інстинктом самооборони. Інстинкт самообо­рони — дар, яким ощасливила мати-природа всі недумаючі й думаючі істоти. Інстинкт самооборони — сила вища за мудрість і за всі, людьми усталені, закони моралі.

34. Ми хочемо своєю мудрістю мудріти. Мозок наш охоронений нашим тілом. Він у ньому живе. Уміймо тримати тіло в доброму стані, щоб мозок продукував доброякісні мис­лі; там, де могутня мисль — могутня людина. Не дозволяймо, щоб хтось (якийсь чужинець вторгся на наші землі) і «в ім'я правдивої ре­лігії», «в ім'я соціяльної справедливости») думав за нас, опікувався на нашій землі нами, «воз'єднувався» з нами, і вимагав від нас за це вдячности.

Хто думає за нас, той ослаблює діяльність мозку нашого. Хто дбає за нас, той умертвляє в нас почуття гідности, вольовости. Ми не хочемо в нашій хаті мати чужі духовні чи тілесні сили і їм свідомо чи несвідомо підпо­рядковуватися!

Ми культивуємо святість Самобутнього Мислення — тільки наше мислення наше. Ми любимо мудрість, і тому ми хочемо своєю муд­рістю мудріти. Мудрість привезена з чу­жих країн і на нашу мову на нашій землі перекладена, тільки тоді буде нам корисна, коли ми будемо нею володіти так, як нам вигідно, а не так, як їй вигідно; її вигідність нам невигідна тому, що вона хоче нас собі підпорядкувати, хоче на нашій землі нами володіти, геть її!

Тільки та справедливість, яка створена нами для утвердження життя нашого, наша. Ми самі на себе, і на приятелів наших, і на ворогів наших хочемо дивитися очима мудрости нашої, і я прошу вас, рунвісти, цієї священної правди триматися, бо тільки вона дасть нам силу між сильними бути сильними, між праведними бути праведними!

Без нашого думання немає нас у світі — всі великі події предків наших занотовані в мозкові нашому і тому ми — ми. В нашому вільному і потужному «я» в ім'я Дажбога хай здраствує, хай звеличується, хай увіковічню­ється непереривність нашого духовнотілес­ного «я».

35. Несвідомість і її могутня сила. Брат брата любить несвідомо — є між ними таїна, яка їх ріднить. У всіх релігіях світу неви­пад­ково осуджений братовбивець. Мати любить дитину несвідомо, її любов могутня. Вона любить дитину любов'ю всіх матерів минулих і майбутніх поколінь, її любов помножена на любов материнської вічности і діє вона в її материнському «я», як утвердження роду людського на землі.

Вівця не знає, що вона мати, що овеченя, нею народжене, продовжує її рід. Вівця ке­рується силою несвідомого самозбереження. Ті істоти, в яких ця сила зруйнована, виходять зі строю життя.

Орел несвідомий, що він орел — цар пта­ши­ного світу, то люди його проголосили царем. Він несвідомо плекає в собі орлиність свою, могутність крил своїх, гостроту очей своїх, стрімкість лету, смак до теплої заячої крови. Все, що він має (його сутність і його явище) він здобув несвідомо. Він живе здоровими навиками, отриманими від предків своїх; їх він не може занедбати — занедбання навиків, даних йому предками, відбере в нього орлиність. Орел не вміє висміяти предків сво­їх, він не вміє відцуратися від них — о, свя­щенне невміння! В ньому записана мудрість орлиної особливости.

Тато, який довгі роки керує автом, передав кермо синові і сам сів поруч. Син, їдучи, спізнюється перед червоним світлом потис­нути на гальма. Тато, дивлячись на світло, несвідомо тисне своєю ногою, хоч під його ногою немає гальм — людина має властивість свідомо набутий навик записувати у книзі своєї несвідомости. У несвідомому, як у скарбниці людського буття, лежать великі (життям вивірені) досвіди предків.

В несвідомому світі сучасних людей живе свідомість минулих поколінь. Без неї (без свідомости поколінь, які жили десятки тися­чоліть тому) сучасна людина не здібна була б творити поступу. Все, що сучасне людство тво­рить свідомо, непомітно перейде в несві­домість майбутніх поколінь, і в цьому (і тільки в цьому) схована таїна розвитку тілесного і духовного «я» людства. Я так тверджу, не­зважаючи на те, що багато сучасних філософ­ських течій, психологічних напрямків можуть з моїми поглядами не погоджуватися.

36. Єдність між свідомістю і несвідомістю. Покоління родить покоління не тільки ті­лес­но, а й духовно. Воно дітям своїм передає несвідомо свої кращі досвіди, мовні скарби, морально-етичні поняття, свою самобутню віру і її життєстверджуючі обряди. Воно дітям своїм передає все, що отримало від предків своїх і все, що само придбало, і з цими скар­бами виряджає їх у далеку дорогу.

Діти, отримавши від родичів скарби, не стоять на місці — хто стоїть, той іде назад — життя там, де хід вперед. Діти отримане вдо­сконалюють, збагачують і переважно несві­домо передають дітям своїм.

Впродовж сотень поколінь (великого і безперервного ланцюга життєвих самоутверд­жень) формувалася духовнотілесна окреміш­ність племени. Плем'я, наприклад, яке має мільйон душ, живе як одна душа, як одне тіло — єдність утверджена тисячоліттями. Вона ос­вя­чена молоком матері, спільним запахом поту, смертю померлих і життям народжених. Вона освячена спільною радістю, спільними смутками, спільним струмком крови, яка ли­лася з сердець його синів у сутичці з воро­жими племенами. Вона освячена красою і лю­бов'ю його дочок, обрядами його віри. Там, де в племени торжествує племенна духовно­ті­лесна цілісність, існує гармонійна єдність дії між свідомістю і несвідомістю, існує ритміка духа й тіла, існує взаємостверджуюча одно­знач­ність минулого, сучасного і майбутнього.

37. Яка національна свідомість корисна? Племенна свідомість, або, як кажуть «націо­на­ль­на свідомість», осукупнює в собі світо­гляд, створений поколіннями минулими і сучасними. Вона осукупнює в собі звички, почування, духовні принципи, закони етики і естетики, темперамент, тілесні прикмети, обряд віри, богорозуміння, світорозуміння.

Національна свідомість тільки тоді прино­сить користь для нації (і тільки тоді вона будуюча, цілісна, рідна і квітуча), коли вона творилася і розвивалася самостійно. В ній за­кодовані свідомі і несвідомі навики минулих поколінь. Людина, яка осяяна такою націо­наль­ною свідомістю, є національно свідома, сама цього не знаючи. Вона вважає, що її осо­бисте щастя залежить від щастя його племени, від щастя кожного зокрема одноплеменника. Очевидно, що виродки всюди і завжди були, вони (зрадники) племени рідного, вважалися душевно хворими людьми — людьми, які своє «я» ставили вище «я» племени свого, їм не було пощади, у них відбиралося право звати себе людиною, від них всі відверталися і вони тікали в ліси, і там ставали недолюдками.

Достойний одноплеменник не має в собі (у своїй світлій душі) властивостей, які б його стимулювали до зради рідного племени і пе­ребігу до ворожого табору в ім'я особистого порятунку. Ні, в нього є почуття (почуття на­ша­ровані безперервною боротьбою за життя), що воля рідного племени дорожча за кров, і що він отримав життя від племени, щоб його віддати життю племени: без цих почувань він не може бути так, як не може жити тіло без серця.

38. Яка національна свідомість шкідлива? Національна свідомість, оформлена і устійне­на в неволі, просякнена духом чужого (зай­шло­го) племени і цим духом пригнічена і спо­творена. Вона має в собі руїнницькі для нації особливості.

Плем'я вторжників нав'язало покореному племені свою систему релігійних понять, свою систему соціяльних порядків, свої світоглядо­ві поняття, які не відповідають душі покоре­ного племени, не відповідають ні його тем­пераментові, ні його життєвим інтересам, і, незважаючи на те, що плем'я вторжників ос­віченіше, його освіта має шкідливі впливи на життя покореного племени.

Син нації, керуючись руїнницькою (набу­тою в неволі) національною свідомістю при­миряється з ворогами нації своєї. Він при­миряється з ворогами нації своєї і стає їхнім слугою «достойним» тому, що їхнє духовне «я» загнізджене, як паразит, в «я» його нації.

Він, маючи скалічене і виснажене «я», особисте щастя своє не втотожнює зі щастям нації своєї. Між ним і його предками зірваний міст біофізичного і духовного єднання, між ним і його братом по крові перервані ниті племенного співпереживання — племенного співболю і племенного співщастя.

39. Співпереживання і його таїни. У великій родині горе. Один з її синів під час полювання поламав ногу, він тяжко хворий. Біля сина си­дить сумна мати. Двохлітній братчик, спів­чу­ва­ючи, каже: «Болить». Двохлітній знає, що біль — мука. Він біг бур'яном, упав — дуже бо­лів палець, він тепер співчуває всім, хто має біль.

Родина (здорова національна родина) — одне тіло й одна душа: її сини, її дочки, тато і мати — це пальці на одній руці — вони з'єднані єдиним нервом родинного самоутвердження, єдиним світом духовного «я».

Співпереживання — чуття людської благо­род­ної несвідомости, чуття старі, як усміх і сму­ток. Між родичами і їхніми дітьми по­стійно діють невидимі сили (їх я умовно назву «вістами» (санскрит — вістунами), вони таєм­ними хвилями замикають родинне коло.

Є занотовані випадки, що мати у сні прокидалася, болісно скрикнувши «ой»: у цю секунду десь далеко на полі ратного бою упав смертельно ранений її син. Певний я, що ці мало досліджені явища насторожать науков­ців. Я інтуїтивно відчуваю, що вони проявлені духовнотілесною цілісністю, яка існує між матір'ю і її дитиною.

Співпереживання — інстинкт, без якого на­ція не здібна бути нацією. Спотворити чуття співпереживання (тобто, навчити сина глузувати з мук батька, бо він «буржуазний націоналіст», навчити батька вбивати дітей своїх, бо «вони католики», навчити матір ті­шитися, бачучи горе дочки, бо «вона право­славна»), значить так майстерно духом чужо­вір'я скалічити народ, що він й каліцтва свого не здібний бачити, о страждання страждань! Люди, глузд у яких затруєний, вивихнутий, не знають, що вони без глузду...

Станиця ОСІДУ, в якій немає родинного співпереживання, покарана жорстоким виро­ком душевної руїни. Вона осуджена перебу­вати у в'язниці бездіяльности, її ослабили хворі інстинкти самолюбної меншевартости.

Самолюби — люди з комплексом менше­вар­тости. Вони не бачать себе і побратимів своїх у правильному вигляді, і тому вони не здібні себе і ближніх своїх правильно оцінити -вони себе і ближніх своїх бачать викривлено, самі цього неусвідомлюючи. Лікуватися від самолюбства, чужовір'ям прищепленого, треба чуттями співпереживання.

Співпереживання — чуття людей, у яких сприятливий розум, здорова й чутлива душа. Співпереживання — основа, на якій будується життєздатна Станиця ОСІДУ. Нездібних співпереживати ніколи не звіть побратимами.

Співпереживання як сад квітне там, де єд­наються люди світлої задушевности, де є спіль­ність поглядів, де є (і це головне) почуття такту — тільки той вартий співчуття, хто на співчуття відповідає співчуттям, хто своєму ближньому говорить про його вади таємно, бо знає, що маленька вада, винесена на яр­марок людських поговорів, стає великим злочином.

40. Людина і її відношення до дійсности. Людина не може жити, утікши від дійсности. Їй життям призначено бути творцем дійсно­сти. Вона і її дійсність — цілісність буття. Во­на вміє свою дійсність творити, оновлювати, переосмислювати, нею вона дорожить тому, що вона спільно з племенем своїм її оформила і дала їй свої почування, свої вміння. Вона свою дійсність обожнює тому, що в ній занотована багатовікова творчість племени, його святощі, його племенні особливості.

Щоб могло існувати плем'я і творити свою дійсність, потрібний земельний простір, який живив би тіло й душу, і від цього земельного простору залежить формування племенної особливости. Плем'я обороняє свій земельний простір — джерело буття.

Завойоване плем'я (покорене духовно, мілітарно, економічно) не має права на своїй рідній землі творити свою дійсність, в нього відібране право бути творцем — воно постав­лене в становище споживача чужих творінь; споживаючи чуже духовне твориво, воно себе від себе відзвичаює і себе очужинює, значить умертвляє, або перетворює в покірну тяглову силу, в гарматне м'ясо, в народ лакиз, ден­щиків, бездумних співаків і танцюристів, віруючих у долю, у можливість «добре жити» під опікою вторжників.

Покорителі на покореній землі творять дій­сність їм корисну. Вони у селищах поко­рених ставлять статуї своїх воєначальників, патріярхів, вождів, мислителів, героїв, їх вони шанують і покореним прививають цю по­ша­ну. Покорителі і покорені спільно на врочис­тостях речуть: «Слава святощам нашим!»

Постає філософія рабовласника і раба. Фі­лософія пануючої сили каже: «Святощі наші, створені нами, живуть у наших серцях, щоб ми були вільні». Філософія поневоленої сили каже: «Святощі наші, не створені нами, жи­вуть у наших серцях, бо вони правдиві, ми їх любимо, вони творять основу нашого духов­ного і культурного життя». Є воля вільних і є воля невільників.

Між покореними час від часу появляються геніяльні самородки, які кидають кличі «Геть чуже! Тільки рідне — рідне!» Їхні кличі па­дають, як зерно на камінь — між ними і їхнім народом прірва. Покорителі таких самород­ків обезголовлюють і проголошують на май­данах: «Він кликав вас ненавидіти те, що ви любите, те, що стало в основі вашої культури, що стало вашою святістю».

41. Страх — оборона і страх — роззброєння. Ніколи не змішуймо страх з переляком. Лю­дина бачить небезпеку і не може мобілізувати своїх тілеснодуховних зусиль, щоб її пере­могти, її опанував переляк. Вона не здібна ні говорити, ні рухатися.

В основі військової стратегії стоїть гасло «Перелякай ворога». Покорителі, покоривши плем'я, перш за все вмертвляли нездібних лякатися. Переляканих лишали, вони їм не страшні. У переляканих немає природних здіб­ностей розвивати свої духовно-тілесні особливості, вони у неволі родитимуть поко­ління, обділяючи їх чуттями переляку. Люди, які підвладні постійному перелякові, вважа­ються (особливо коли вони перебувають у ря­дах армії) шкідливими для здоров'я вільного племени і їх, наприклад, старі германи, як пише Таціт у своєму творі про германів, «то­пили в болоті». Почуття переляку заразливе — переляканий передає свій переляк своїм ближ­нім і тоді їх опановує спільна втрата само­опанування.

Почуття, яке перемагає страх, заразливе — подвижник своїм подвигом викликає у ближ­ніх своїх хотіння здійснювати подвиг. Хотіння — це не тільки одна з властивостей людських, це талант, великий талант! Люди, які воло­діють талантом великого хотіння, творять подвиги не тому, що вони безстрашні, а тому, що їм приємно здійснювати подвиг. Вони переживають в собі таке піднесення велике, таке осіяння душевне, що воно їм стає до­рож­че за їхнє життя. Люди великих і благородних хотінь звеличили історію людства своїми подвигами, поглибили емоційність його душі.

Немає людини, якій би не було властиве почуття страху. Є люди, які несвідомо в собі ці почуття поглиблюють — є релігії, які людині (починаючи з колиски) прививають почуття страху — показують картини жахливі, на яких майстерно зображені пекельні муки («кари Божі»). Почуття страху, коли його культи­ву­вати, переходить у переляк. Людина, яка жи­ве, опанована постійними чуттями переляку, нездібна для достойного життя.

Плекаймо в собі (плекаймо в дітях наших, починаючи від колиски) вміння перемагати в собі почуття страху. Ті, які вміють в собі перемагати почуття страху, здібні розумно і врівноважено збагнути небезпеку, швидко відчути її властивості, її сили і її слабості, і спритно її перемогти.

42. Рівновага дії і мислі, і їхня краса. На багатьох сторінках історії людства записано, що великі люди були проголошені богами, були щедро уквітчані казковими легендами. Вони були великими тому, що володіли ве­ликими почуваннями, мислями, уявою, перед­баченнями. Вони вміли глибоко страждати і глибоко радіти.

Люди, які не мають розвинених почувань, поверхово переживають сум і радість. Забо­ронити людині радіти і страждати — значить ослабити пульс її почувань. Наймогутніший розум утрачає свою принаду, коли він бідний на чуття. Чуття краси, чуття радости і смутку розвиваймо, керуючись свідомими і несвідо­мими силами співпереживання.

Живімо так, щоб наші мислі й дії були врівноважені — уміймо красиво вимовляти слово, красиво будувати і висловлювати дум­ку. Уміймо красиво працювати і відпочивати, красиво ходити, сидіти, їсти, сміятися, суму­ва­ти, одягатися — уміймо красиво жити. Красиве життя завжди багате чуттями, мислями, діями, подвигами. Хліб без краси несмачний. Уміймо розвивати ті обряди, які мали великі предки наші — у них був самобутній обряд запро­шен­ня гостя на хліб-сіль. Уміймо хліб оздобити задушевним словом, квітами красивих гостин­них почувань, без краси душа (добра душа) нидіє так, як квітка в темниці. Уміймо красиво спостерігати красу, витончено її відчувати, хто вміє вшляхетнювати свій зір, слух, нюх, смак, той володіє красивим умінням. Є люди, які вважають, що краса не йде в парі з ро­зумом. Норми краси — справа умовна, від­носна, не всі, дивлячись на красу, бачать її, не всі її однаково відчувають, не всі розуміють, що тільки красивою душею можна відчути красиву душу.

Уміймо свідомо плекати прикмети нашої національної краси, яка тільки нам притаман­на і тільки нам люба й дорога, і не виносьмо її на інтернаціональний ярмарок — не для всіх наша дитина мила, не для всіх наша краса красива. Є такі, які прагнуть, щоб їхня націо­нальна краса була тією нормою, на яку взо­ру­валися б красоти всіх народів. Осуджую кра­су, яка має імперіялістичні тенденції, вона хво­ра — вона самолюбна: самолюбна краса не­здібна об'єктивно оцінити себе і сусідів своїх.

43. Що стоїть в основі людської поведінки? Самооборона, хотіння мати своє місце на сві­ті, несвідоме тяготіння до розмноження, нави­ки, придбані в несвідомій і свідомій боротьбі за життя, творять основу людської поведінки.

Світовий мандрівник, побувавши у Мехі­ко, Австралії, Китаї, Індії, Ірані, Еспанії та інших країнах, завітав в Україну. Він оглянув її ріки, ліси, степи і сказав: «Хочу жити тут. Все, що тут мене оточує, радує мій смак, мій нюх, врівноважує серце моє, дихання моє, не страхають мене тут ні хижі птахи, ні отруйні комахи, ні небезпечні звірі. Під цим много­віковим дубом я чуюся так, ніби весь світ — моя господа, в мене тут твориться довір'я до Землі і Неба».

Світовий мандрівник думає: «Двісті тисяч років тому почалася свідома боротьба люди­ни з людиною — почалася боротьба за харч і міс­це мешкання. Багата земля, лагідне під­соння — це простір, де прагнула жити первісна людина від тих часів, коли вона визнала сама себе. Люди, які закріпили за собою найча­рівніший і найбагатший на Земній плянеті простір, ім'я якому тепер Україна, мабуть, титани. Що стоїть в основі їхньої поведінки, хто вони сьогодні?»

«Сьогодні вони змаліли душею і мислями, їхня мова на їхній землі умирає, їхнє "я" в них не розвинене, у їхньому мозкові занедбаний імпульс вольовости, пошкоджені основи са­мо­оборони, племенної єдности; їхня духовно­тілесна цілісність розполовинена, їхнє мис­лен­ня роздвоєне. Вольовість людська — це влас­тивість кори великих півкуль мозку: як, хто і коли виснажив вольовість цих титанів?»

 

ДЕНЬ 6

1. Де родилися і якими шляхами ходили перші цивілізовані люди плянети Земля. І якою мовою вони говорили? Чи є можливість сьогодні взяти у руки словник Їхньої мови, мови, яка є матір'ю мов народів Европи, Індії, і яка стоїть в основі релігійної термінології зороастріянізму, буддизму, юдаїзму, христи­я­нізму, могаметанізму?

2. Що тепер говорить археологія про перших цивілізованих людей? Історик Волф Шнайдер у книзі «Вавилон є всюди», виданій в 1960 році пише, що «сумеріяни — перші ци­ві­лізовані люди на землі, вони створили куль­туру міського життя, письмо, торговельні відносини, і цим завоювали світ». Завойов­ники світу (вірніше — будителі розуму й душі світу людського), світ завоювавши, перестали жити земним життям? На пам'ять вони лишили людству таємничі руїни міст своїх на долинах Тигру і Евфрату. Лишили вони свої чарівні бібліотеки, святині. Лишили вони свої могили, які я сьогодні під пекучим сонцем Ев­фрату оглядаю з священним трепетом у душі.

3. Славний сумеролог Самуел Нояг Кра­мер — талановитий жид, народжений в Україні. Він юнаком виїхав на Захід, маючи прізвище Крамар. Його книги перекладені майже на всі відомі мови світу. Самуел Крамер у перед­мо­вах своїх славних книг зазначує, що головна мета його праці як сумеролога — зарепрезенту­вати перед світом «найграційнішу і найве­лич­нішу цивілізацію людства, яка зветься сумері­янською».

4. У книзі «Із таблиць Сумерії» Самуел Кра­мер звеличує свою копітку працю такими розділами — Виховання — Перші школи. Шкільні дні. Міжнародні справи — Перша вій­на нервів.

Уряд – Перший двопалатний конгрес. Гро­мадська війна в Сумерії — Перший історик. Со­ціяльна реформа – Перша справа подат­ко­вого зменшення. Збірник законів – «Перший Мой­сей». Правосуддя – Перша законна перед­умова. Медицина – Перше лікознавство. Аграрна культура – Перші проби трипільської сівозміни. Філософія – Перше світознавство. Етика – Перші ідеали моралі. Страждання і Підкорення – Перша «праця». Мудрість – Пер­ші прислів'я і притчі. Логіка – Перші літературні дебати.

Рай — Перша біблійна паралельність. Потоп — Перший «Ной». Перше оповідання про «воскресіння». Вбивство дракона — Пер­ший «святий Ґеорµій». Повість Гельґамеша — Перша справа літературного «запозичення». Епічна література — Перша людська героїчна епоха. Королівське весілля — Перша «любовна пісня». Перший бібліотекарський каталог. Світовий мир і гармонійність — Перша людська золота епоха.

5. Історики однозгідно стверджують, що сумеріяни — перші люди організованого життя, першонатхненники, перші архітектори синте­тично-аналітичного мислення, перші творці краси душі людської. Сьогодні немає на світі такої культурної людини, яка б з почуттям захоплення не говорила про чарівних людей (сумеріян).

6. «Сумеріяни — перші цивілізовані люди на землі» прийшли на родючі долини Тигру і Евфрату 5300 років тому. Вони були орга­ні­зованими і працьовитими людьми. Вони пе­ретворили Межиріччя (Месопотамію) в Еден (в рай на землі, про який пишуть автори «П'я­тикнижжя Мойсея» — натхненні рабіни Езикіел і Ездра). «Ріка виходить з Едену на поливання саду... А четверта ріка, це Евфрат» (1 кн. Мой­сея, гл. 2, 8—14). Сумеріяни для поливання садів на побережжі Евфрату і Тигру мали іриµаційні канали.

7. Слово «Еден» (назва юдейського і хри­стиянського раю) бібліологи вважали аккадсь­ким. Доктор Ведель у «Сумеро-Арійському словнику» довів, що слово «едін» (еден) в санскриті і в сумеріян означає «діл» (долина). Вважаю, що семіти (аккади) слово «едін» по­зичили в сумеріян. Від аккадів «едін» пере­йшло до юдеїв — «і посадив Бог сад в Едені, на сході, та й посадив там чоловіка, що створив» (1 кн. Мойсея, гл. 2, 8).

8. Справді, сумеріянське слово «едін», яке сумерологи тепер прочитали і встійнили, що воно означає «діл» (долина), в «Біблії» ре­презентує те місце, де юдейський творець світу Єгова створив Адама і Єву. Ненауковцям до­зволено слово «едін» (еден) пояснювати, ке­ру­ючись «релігійними переконаннями». У «Святій Біблії», виданій у Клівленді (США) Великим Світлом Масонерії, слово «еден» значить «приємність». В українців, які при­йня­ли віру від греків, слово «еден» означає «рай», створений Єговою.

9. Історик Константин Ірвін у книзі «Спра­ведливі Боги і Кам'яні Лиця» пише: «Тим ча­сом ідемо назад до днів стародавньої Сумерії в нижню Евфратську долину, де жили не семіти, а сумеріяни, цивілізація яких у ті часи була позаконкуренційна, сумеріяни в цьому можуть домінувати із найбільш старинним Єгиптом. Сумеріянська культура можливо найстаріша на землі, вона дивно чудова! Вона багата, рясна культура, вона викликала силу досі неперевершену в історії людства, та семіти прийшли і заволоділи цією країною і цією культурою».

Сумеріяни — мирні хлібороби, творці му­зи­ки і пісень, людської лагідности і правдо­мов­ности. Семіти (аккади — Північна Месопо­тамія, халдеї — Південна Месопотамія, Ґутті -узгір'я Заµрос) — кочовики, мисливці, пастухи кіз і овець.

10. У школах Азії, Европи, Америки та ін­ших частинах Землі молоді покоління навча­ються, що сумеріяни були першими у світі астрономами, математиками, філософами, законодавцями, інженерами, агрономами, лікарями, мистцями, ювелірами, творцями доцільних культових обрядів, законів моралі і натхненних понять про Бога.

Сумеріяни перші поділили рік на 12 мі­сяців, добу — на 24 години, коло — на 360 градусів. Вони перші відкрили закономірність сонячного і місячного затемнення. Вони за­початкували основу рахунків і ваги. Вони поділили рік на 354 дні.

11. Аккади, халдеї, µутті і негри, які жили над берегами Тигру і Евфрату спостерегли, що прибулі з півночі люди (сумеріяни) світ­лоокі, білошкірі, незрозумілі мовою, їхнє військо їде на конях і возах, їхні коні (жителі степів Північного Чорномор'я) не можуть витримати евфратської спеки і гинуть.

Доктор Роберт Ґельман Боне у книзі «Ста­родавня Історія», виданій в 1961 році, в роз­ділі «Месопотамські міста і держави» твер­дить, що «Сумеріяни в Месопотамію прибули з півночі». Сумеріяни не могли в Месопо­тамію прибути з якогось острова, з боліт, з лісів Фінляндії, з Альп, з гарячих долин Ґанґесу. Чому? Тому, що вони були дітьми родючого чорнозему, на якому жили табуни диких коней і де міг котитися віз, де росли дикі коноплі, різні зернові трави, які вони (сумеріяни і їхні предки) вміли вирощувати.

12. Сер Персі Сікес у четвертому виданні «Історії Персії» (виданому в Лондоні) за­значує, що сумеріяни прибули на межиріччя Тигру і Евфрату «з побережжя Каспію». Вони сюди прибули на конях і возах.

Підтримуючи Р. В. Гатчісона («Праісто­ричний Крит», Кембриджський університет, 1962 рік), пише археолог О. Р. Гюрні у книзі «Гіттіти», виданій в 1964 році в Оксфорді, що «Сумеріяни володіли двома типами возів, один з двома, а другий — з чотирма колесами. Колеса були міцні, вози були тяжкі».

Археологи Ґ. Кларк і С. Піґґот у книзі «Праісторичні Суспільства», виданій в Лон­доні 1965 р., пишуть, що «Вози та колесниці відомі в протолітературі і в ранніх селищах Сумеріян, та відомі були вози вже в третьому тисячолітті до нашої ери в Україні».

13. Вози двоколісні і чотириколісні вперше були побудовані там, де вперше були при­сво­єні коні. Десять літ я голосив вість, що вперше були присвоєні коні в степах Оріяни (Укра­їни). Я голосив це в ім'я совісти історичної науки, а не расових, національних чи релі­гійних (часами засліплених) почувань гор­дости чи винятковости.

Сьогодні в мене на столі лежать часописи «Ню Йорк Таймс» (за 19 січня 73 року) і «Монтреаль Стар» (за 6 лютого 73 року). На сторінках цих часописів поміщена мапа Ев­разії і стаття Вальтера Суллівана.

Вальтер Сулліван повідомляє, що «коні вперше були присвоєні в степах України понад 4350 років перед Христом». Таке нау­кове відкриття здійснили на основі найно­віших археологічних даних доктор Райнер Берґер і Райнер Проч (Каліфорнійський уні­вер­ситет, Лос Анжелес). На мапі згадані ча­сописи подали села України: Усатово, Дере­ївка, Євмінка. Археологічні експедиції в роз­копках біля цих сіл знайшли кості коней, упряж, знайшли колеса.

14. Сумеріяни і їхні одноплемінники (гіт­тіти, гиксоси), прибувши з півночі на південь (на Близький схід), дотримувалися своїх предківських обрядів життя, їхні могили тепер знайдені в Сумерії, Сирії, Турції, Палестині, їхні могили, як книги, розповідають істо­рикам — хто були ті, що в тих могилах лежать.

Наприклад, археолог Ізраеля Еммануел Анаті у книзі «Палестина перед жидами» пи­ше, що «Поховання мертвих з кіньми і возами, почитання і поминання їх, і репре­зентація їх — типічно Індо-Европейський зви­чай і гиксоси також цей звичай мали на території Па­лестини, Сирії та інших землях Малої Азії».

В могилах сумеріян і їхніх одноплемен­ників (гіттітів — гиксосів) знайдені керамічні вироби із спіральним декоруванням — де воно, те спіральне декорування почалося? «В Південній Росії, в основному, між Дніпром і Дунаєм, спіральне декорування почалося в третьому тисячолітті до нашої ери», — пише Еммануел Анаті в книзі «Палестина перед жидами». Керамічні вироби із спіральним декоруванням, знайдені Еммануелем Анаті в Ізраелі (в могилах гиксосів), сьогодні пере­бувають в історичному музеї Тел Авів.

15. Професор археології (Кембриджський університет, Англія) Ґрегем Кларк і професор праісторичної археології (Едінбурзький уні­вер­ситет, Англія) Стюарт Піґґот у книзі «Пра­історичні Суспільства», виданій в 1965 році в Лондоні, повідомляють, що 5500 років тому Середній і Близький Схід (Індія, Іран, Пакіс­тан, Месопотамія, Палестина та їхні сусідні землі) був колонізований племенами, які, як автохтони, жили у багатих степах між Кар­патами і Кавказом.

В цій книзі Кларк і Піґґот утверджують таку нову наукову істину: «Коли ми верта­ємося тепер до важливіших областей почат­кового раннього хліборобського поселення, ми знаходимо існування більших зв'язків з Трипіллям (Україною), ніж із Стародавнім Сходом», тобто, з Месопотамією. Вони вва­жають, що жителі Оріяни (Праукраїни) запо­чаткували історію аграрної культури ще перед приходом сумеріян до Месопотамії.

16. Сумеріяни в Месопотамії побудували великі міста. Але перші століття, тобто, «пе­ред будовою міст сумеріяни жили в хатинах-ліплянках із глини і гною, вони плели з пруття стіни і обмазували їх глиною», — пише Л. Спраґвей у книзі «Стародавні інженери», ви­даній в Лондоні в 1963 р. Сумеріяни будували в Месопотамії «хатини-ліплянки з глини і гною», отримавши досвід будування від родичів своїх (трипільців).

Сумеріяни, вивчивши «примхи» Тигру і Евфрату, творили штучні земляні насипи і на них будували міста. Назви їхніх міст тепер широко зарепрезентовані на мапах Стародав­нього світу, наприклад, міста -Ур, Кіш, Ума, Кута. Кожне місто жило, як окрема держава, мало своїх ковалів, золотарів, архітектів, гон­чарів, ткачів, зброярів, мельників, учителів, духовних провідників.

17. У санскриті слово «кіш» («кшая») оз­начає «постій», «таборування», «груповий перехід», а «кшаведа» — «кошові відомості», розпорядження. Людина, яка очолювала «кіш», звалася «кші», тобто «кошовий», «ко­мандир». Зі слова «кіш» постало слово «кшат­рия», кшатрия — військовий провідник. В Індії військова каста зветься «кшатрия». Запо­розь­кі козаки біля Дніпра мали «коші». На чолі коша стояв кошовий отаман. В Сумерії місто Кіш, в Україні — Запорозький кіш, в долині Панджабе (Півн. Індія), куди п'ять тисяч років тому прибули оріяни, було створене славне місто Кіш.

Очевидно, що слово «кіш» можна знайти у старовинних мовах семітських, але воно має в них інше значення, наприклад, у старогеб­рейському словнику слово «кіш» значить «поклін», між іншим, отець царя Саула мав ім'я Кіш, що означає «Поклоняючий».

18. Слово «кута», «кут» в сьогоднішній українській мові і в санскриті має одне зна­чення. Наприклад, санскритське слово «кут» («кута») відповідає англійському «пік» (пеак), тобто, пік-гостряк. Оріяни слово «кут» також вживали в значенні «куток» (житлова міс­це­вість, житло, відгострена частина плуга, вершина гори).

Старі русичі (українці) не казали «риба», а «урба», або «урга». Санскритське слово «вар» означає «вода» (вар, напій, узвар, сік, ріка), «вар» також вимовляється, як «уар», «ур» у значенні «вода», «океан».

Самуел Н. Крамер у творі «Історія почи­нається в Сумерії», виданій в 1959 році, зазначує, що сумеріянське слово «га» означає «риба». В «Санскритсько-Англійському слов­ни­ку» (нове видання Сір Моньєра Моньєра-Вільямса) зазначено, що крім слів «вар» і «сік» також слово «га» в санскриті означає «вода». В Сіва Пурана (Індія) словом Ур (Урі) названа ріка. В «Рик Ведах» слово «уру» значить -урочистість, урожайність, широчінь.

19. Сумерологи (і в тому числі найвизнач­ніший між ними Самуел Крамер) у книзі «З Таблиць Сумерії») вважають, що сумеріянське слово «умм» відповідає англійському слову «смарт». В «Рик Ведах» слово «ума» означає «друг», «приятель», «мудрець», «умник». В лексикографії (Амарасінга, Гемацандра) сло­во «ума» вживається в значенні — «місто», «се­лище». Рабінтранат Таґор пише, що «Ве­ликий Бог Вішну говорив до мене також як Ума».

Коли сумерологи устійнили, що сумеріян­ське слово «умм» відповідає англійському — «смарт», я додам — і українському —«ум».

У «Ведах» читаємо, що оріяни, прийшов­ши до Індії (в долину Панджабе), побудували місто Ума. Справа, очевидно, не у слові, а в тому, який воно має зміст. Слово «ума», на­приклад, у японців означає «кінь», в сумеріян-оріянів-українців воно має тотожний зміст.

20. Сумеролог Нояг Крамер у книзі «З таб­лиць Сумерії», виданій Пенсильванським уні­вер­ситетом (США) пише, що «Голова сумері­янської школи звався Ума, що значить — експерт, професор».

Ума був у школі також званий «татесом» (татом). Учні звалися «синами школи».

Учні в школі перебували так довго, поки вони ставали тілесно і духовно зрілими людь­ми. Закінчивши школу, вони вміли ковалюва­ти, шити одяг, робити вози, упряж, доглядати худобу, обробляти поле, передбачати погоду, молоти зерно, виховувати дітей, розуміти дружину свою, обороняти рідне городище від чужинців (аккадів, халдеїв, ґуттів).

21. У «Біблії» написано, що правнук Нояга Нимрод був царем і «царювання його роз­простерлось на Бабилон і Ерех, і Аккад, і Кальне у Синеар землі» (1 кн. Мойсея, гл. 10, 10). Старі юдеї Сумерію звали «Синеар».

Джан Л. Мек Кензі у «Словникові Біблії», виданому в 1965 році в Мілвокі (США) пише, що в «Біблії» згадане місто «Ерех» (або, як гебрейці кажуть «ерек») «має назву, значення якої невідоме». В «Біблії» чимало слів сумері­янських, але тому що вони вимовлені по-юдейському, їх тяжко пізнати і їхнє значення правильно визначити. Сумеріянське городи­ще Урук, руїни якого лежать триста кіло­метрів на південь від Багдада, в «Біблії» назване Ерех (Ерек).

Я був в Іраку в місті Варка, яке розташо­ване на березі Гілли (бурхливій притоці Евфрату). Історик М. Е. Л. Маллован у книзі «Рання Месопотамія і Іран», виданій в Ню Йорку в 1965 році пише, що сучасне місто Вар­ка — це сумеріянське городище Урук. Слово «урук» особливо цікаве. На чолі міста Кіш стояв могутній володар Уру — каґін (Уру-кадин).

22. Вважаю, що слово Урукадин (ім'я во­лодаря) складається з трьох сумеріянських слів — «уру» (ору); в санскриті слово «уру» означає «орана земля», «широка земля». Сло­во «ка» сумеріянське (санскритське і укра­їнське) означає «яка», «який». Слово «дине» у санскриті означає «ділити», «розділювач». Отже — Уру-ка-дин — розділювач ораної землі, або — той, хто орану землю розділює.

На чолі кожного сумеріянського селища сто­яв старшина, якого сумеріяни звали «та­тес», або «патес» в значенні — тато, опікун, кормилець. В епоху творення раннього сан­скриту (десь 20, 15 тисяч років тому) наші далекі предки слова «я», «тя» і «жя» вживали в значенні «їжа» (їда). А також вони звали ту людину, яка приносила «я», «яя», або «тятя». З «тятя» постало слово «тато». Слово «па» во­ни вживали в значенні «пиття» (вода, напи­ток). А також людину, яка знаходила джерело пиття чи приносила пиття, звали «пата», або -«папа».

Від санскритського слова «тата», яке рів­но­значне українському «тато», постало німе­цьке «фатер», англійське — «фадер», датське — «вадер», французьке — «пере», еспанське — «падро», перське — «підер», тохарійське — «па­кар», вельське — «тед», латинське -«патер».

Народи, мова яких не походить із санс­крит­ського кореня, мають свої самобутні означення «тата». Наприклад, по-японському «тата» — «чічі», по-китайському — «чіар»

23. У бібліотеці сумеріянської святині і Бога Ен Лиля (Ін Ліля) археологи знайшли 23 тисячі таблиць (сумеріянських клинописів). В бібліотеках інших святинь Сумерії -дві тисячі, вісім тисяч, двадцять тисяч. Оглядаючи ці бібліотеки, я був зачарований вольовістю (терпеливою наполегливістю) і священнодій­ством їхніх творців.

Ґеорґ Бертін видав у Лондоні «Скорочену граматику мови клинописних текстів» (су­меро-акадську граматику), в якій прийшов до висновку, що сумеріянське слово «лю», яке особливо часто стрічається на клинописах, в англійській мові означає «мен».

Самуел Крамер в книзі «Історія Почи­на­ється в Сумерії», оповідаючи про оригіналь­ність і розвиток клинописного письма, твер­дить, що «сумеріянське слово «лю» репре­зентує англійське «мен».

Сумеріяни у своїх святинях мали напис «ЛЮ ЛЮ РА». Сумерологи устійнили, що ці слова означають «Людина з Людиною Ра­зом». Сумеріянське «ра» значить «разом».

Ґюстон Сміт у книзі «Релігії Людини» вважає, що слово «лел» — це в сумеріян «бо­гиня вірности», «приємности». В санскриті слово «лел» (лю) означає «вірність», «при­ємність», «любов», «чарівність». Воно просто означає характер доброї людини.

24. Санскритське слово «дана» означає те, що й в українській мові — «дана» (давати). «Лю­дина» (особа, що проявляє вірність, лю­бов дає) — так постало слово «людина». В нашому народі є поширений вислів «будь лю­диною» (тобто, будь доброю особою). «Будь­те люди, бо лихо вам буде», — пише Тарас Шевченко.

Самуел Н. Крамер у книзі «Сумеріяни», ви­даній в 1964 році Чикагським університе­том, пише, що «Лелі — так звали сумеріяни музичний інструмент». Музичний інструмент «Лелі» був знайдений археологами в руїнах міста Ур. В музеї Ірак в Багдаді я з особливою цікавістю оглядав його тому, що він оздоблений геометричною орнаментикою, яка сьогодні поширена в Україні (особливо в Гуцулії) і представлена в Київському істо­ричному музеї культуру Мізині.

Наслідуючи сумеріянський музичний ін­стру­мент «Лелі», єгиптяни і греки створили арфу. В оріян єднання танцю, пісні і музики зветься «лі» (ля). В санскриті «ліла» — гра, чарівність, розвага, а «ліла дева» -кохана діва, принцеса. В гіндуїзмі «сад богів» (рай Бога Індри) зветься «ліла». В «Магабгараті» «лал» значить «лялька», «любов», в німців — лібе, в англійців — лав. «Лала» — ім'я принцеси в Індії, «лаліта» — особливо чарівна дівчина.

25. Східні семіти вимовили сумеріянські сло­ва «Ін Лил», як «Бе Ел»: така вимова їм була для їхньої мови зручніша. Згодом вони з «Бе Ела» створили «Ба Ала» чи «Баала» (Ва­ала) в значенні «володар», «пан», (по-гре­ць­кому – «киріус», по-латинському – «домінус»).

Вільям Сміт у «Лекціях про Семітську ре­лігію», виданих Кембриджським універси­те­том в 1927 році, зазначує, що «Характер по­читання Ваала хліборобськими семітами запо­зичений з ранньої віри від хліборобських оріян». Очевидно, він тут має на увазі су­ме­ріян і їхніх кровних братів трипільців (оріян) і їхнього Бога Ін — Лил, та семітів (ста­родавніх фінікійців), які від сумеріян запози­чили не тільки ім'я для свого Бога «Ел», а й хлібо­робські релігійні обряди, про що я ши­ро­ко оповідаю в праці «Великдень Світла Дажбо­жого».

26. Семіти слово «Ба Ал» (Бе Ел) також вживали в значенні «господар», «майстер», «господь». В староюдеїв слово «Ел» поширене в значенні «Ветхий днями», «Я є», «Той, що є». В них Ел став Богом неба, землі, дателем дощу.

У словнику «Марґунім Талмуд Беб-Ел, Єру­шалмі та Мідраші», виданому в 1903 році, зазначено, що «Ел Ул» в юдеїв означений шос­тий місяць. Місяць Ел Ул має 29 днів (він знаходиться між 7 серпнем і 2 жовтнем).

Від «Ел» постали слова «Ілі» і «Елої». «Ілі, Ілі, лама савахтані» (Маттей, 27 46), «Елої, Елої, лама савахтані» (Марко, гл. 15, 34). Си­ро-Халдеї вимовили «лел» (ліл), «елой». Сирійсь­кий Бог із Рас Шамра звався Ел. Сиріяни зображали цього Ела на пишному кріслі у вигляді людини з баранячими рогами на голові — роги мали б символізувати силу провідника стада.

27. В «Новій католицькій енциклопедії», ви­даній в 1967 році Католицьким університе­том Америки, в п'ятому томі пояснюється, що «Ел (Бог), сингулярний (єдиний) іменник, Ел є найстаріше відоме ім'я для Бога, воно вжите в різних формах найбільше майже всіма семітськими народами, як власне ім'я для Бога. В англійському тлумаченні Ел прийнято пояснювати в значенні «Бог».

Пояснюється, що слово «Елогим, божест­венне ім'я найбільш часто вживане в Старому Заповіті, це форма множини Елога». «Елогим не був особливим гебрейським ім'ям Бога», «є докази, що ім'я Елогим було у Фінікії далеко перед тим, як його почали вживати ізраельтя­ни».

28. Отже, слово «Ел» означає «Бог», а сло­во «Елогим» означає «Боги». Відомий люте­ранський письменник — пастор Г. Б. Віттер, тво­рячи словник — пояснення біблійних тер­мінів, помітив, що у старих гебрейських ори­гіналах «Старого Заповіту» гебреї звуть Бога двома іменами — Елогим, а в інших розділах -Ягве. Чому? Тому, що, як устійнює францу­зький бібліолог Жан Астрюк, «П'ятикнижжя Мойсея» були писані двома рабінами. Якщо українець читає в «Біблії» такі слова: «І Гос­подь Бог Елогим сказав», то він повинен зна­ти, що все це в точному перекладі на мову ук­раїнську означає «І Господь Бог Боги сказав».

29. У західніх семітів, наприклад, в ханаан­сь­ких писаннях, зазначено, що «Ела чути з неба». В «Біблії» (1 кн. Мойсея, гл. 32) чита­ємо: «І каже той: Пусти мене, бо вже день зо­ріє. Яков же каже: Не пущу, мусиш благо­словити мене. Рече ж йому: Як на ім'я тебе? Він же каже: Яків. І рече йому: Відтепер буде тобі ім'я не Яків, а ІзраЕл», далі в цій главі зазначено: «Бачив бо я Бога лицем до лиця».

Професор семітських мов Дж. Еді у слов­никові «Святої Біблії» пояснює, що слово «Ізра Ел» в сумлінному перекладі означає «Узр Ела» (Узрив Ела), тобто, як пише Біблія, «узрив Бога лицем до лиця».

30. Професор Дж. Еді має на увазі сан­ск­ритське слово «зра» («зраті»), що в українській мові означає «зрити» (зір). Дієслово «зра» в санскриті також вживається в значенні «варити їжу» (жарити). Є в нашій мові слово «зріти» (в червні ягоди починають зріти) і в значенні «бачити» — «я зрів слабість там, де другі підлість зрять», — пише Іван Франко.

Знаємо ми, що наш Володар Святослав Перший вживав слово «зри» в значенні «зір», у військовій тактиці гіттітів звучали слова «зрі, іті» (з обачністю, вперед).

31. Велична (жодним стародавнім народом неперевершена) самобутня історія сумеріян була більше, як дві тисячі років викреслена з пам'яти і розуму людини. Несправедливість таїться в тому, що на клинописах Ассирії, Вавилону, на сторінках Біблії, Корану, в мітах Халдеї і Греції живуть мислі, почування, закони, обряди, звичаї і богорозуміння суме­ріян, але вони (немеркнучі сумеріянські тво­ріння) приписані не сумеріянам.

Щоб відчути зміст цієї «світової кривди», треба звернутися до такого прикладу: двоє людей все своє життя будували дім поди­ву­гідний, прикрасивши його чудовими оздоба­ми, біля дому створили фонтани, квітучий сад. Старіючи, вони написали книгу про таїни будування; в книзі висловили свої погляди на світ, занотували свої задушевні молитви, клопоти і світлі хвилювання, і ось однієї ночі в їхній дім вторглися мисливці півдикі, жорстокі. Вони вбили власників дому, дім зруйнували і прикидали піском, а все, що було в тому домі, вони присвоїли собі.

32. Сьогодні історики в ім'я совісти історич­ної науки стараються «перепросити» сумеріян, віддати сумеріянам — сумеріянське. У дослідах археологів можна відчути голос сумління: «Вибачте, Перші Мудреці Людства, стався великий злочин не з нашої вини.

Східні семітські кочові племена оточили ваші квітучі поля і мирні міста, грабували вас. Вас було небагато і ви не могли стримати многочисленні навали племен. Одні з вас полягли під оборонними мурами міст, інші пішли на північ і об'єдналися з своїми ро­дичами гіттітами, інші вернулися в роздольні степи предків своїх (в Оріяну (Україну — Кіме­рію). Вторжники, заволодівши вашими гра­дами, присвоїли собі ваші духовні і мате­ріяльні скарби, а ваше ім'я викреслили з списку живих і мертвих людей».

33. Між нашими предками (сумеріянами) і східними кочовими семітами (аккадами, ґу­тіями, халдеями) не було мирного життя. Але не війни вирішили кінець буття сумеріян у Месопотамії.

З родючою землею Сумерії п'ять тисяч літ тому сталося те, що й з Сахарою. Знаємо, що Сахара колись була квітучою країною і люди, які в ній жили, мали, як на той час, розвинену цивілізацію. Але в кліматі сталася «катастро­фа»: вітри занесли поля Сахари пісками, її жителі пішли до берегів Нілу, в країну, яку ми тепер звемо Ітіопією.

 

ДЕНЬ 7

34. Стою біля руїн міста Ур. Ур — одне з найвизначніших міст Сумерії. Воно було роз­ташоване біля «уру» (вару, води) на березі Персіянського заливу, біля гирла ріки Евфрат. Евфрат тепер тече іншим руслом, він майже на п'ятдесят кілометрів відійшов від руїн Уру, круто повернув на схід і з'єднався з Тигром. Тепер лежить більше як сто кілометрів сухо­долу між Персіянським заливом і руїнами Ур. Суходіл — мертві піщані простори.

Сумеріяни, мабуть, були свідками зміни клімату.

Одні з них, рятуючись, ішли на північ, ін­ші, споріднившись з семітами, втратили свою духовно-тілесну субстанцію.

35. Сто років тому дослідники, вивчаючи ассирійське письмо, прийшли до висновку, що клинописну систему не можна вважати най­ста­рішою системою письма; вона мала якесь праписьмо, з якого розвинувся клинопис.

Дослідник Жюль Опперт висловив думку, що творцями праписьма були сумеріяни (стародавні жителі Південної Месопотамії), але тому що ніхто про такий народ нічого не чув, вчені не віднеслися до теорії Жюль Опперта поважно.

36. В 1877 році французький консул Ернест де Сарзек на горбі Телло (біля Басри, на Пів­дні Месопотамії) викопав базальтову статую. Статуя зображала круглолицю людину, яка сиділа на стільці, тримаючи грамоту. Антро­пологи устійнили, що на статуї виразно від­чуваються риси не семітської людини.

Дослідники, розшифрувавши грамоту, по­ві­домили, що вона написана письмом ста­рішим, як ассиро-вавилонські клинописи. Гра­моту, написану праписьмом, тримає цар Су­мерії Ґудея; він був володарем 4500 років тому. На грамоті цій написано: «Так, як корова, яка звертає свій погляд на телятко, так Ґудея вклав усю свою любов у будову храмів».

37. Археологічні експедиції поїхали до Бас­ри. Археолог Леонард Вуллей в піску знайшов сліди «загубленої великої культури і циві­лі­зації»: сумеріяни були знайдені, були знайдені їхні 1500 знаків, з яких вони розвинули своє оригінальне клинописне письмо і яке було по­тім у них позичене вавилонцями, ассирійцями.

38. Сумеріянські клинописи (переважно гли­няні таблички світлорудого кольору 10 на 20 сантиметрів) тепер хороняться, як духовна гордість Людства, в музеях Лондона, Чикаго, Фі­лядельфії, Риму, Парижа, Багдада, Стам­була, Варшави.

«Воскресла Сумерія» створила революцію в історичній науці, її письмена, як без­за­сте­режні документи, ствердили, наприклад, що основа біблійної космології (світознавства і світотворення) написана рабінами (авторами Першої книги Мойсея) за зразком тверджень Сумеріянської релігії.

Сумеріяни вірили, що «Боги створили Не­бо і Землю», «Боги Землю відділили від Не­ба». І в перших скриптах Біблії написано, що «Елогим створили Небо і Землю», я вже за­значував, що слово «Елогим» означає «Боги».

Сумеріяни вірили, що все, що на Землі, «народила Адма», тобто, Мама. В українців досі живе поняття, що «мати-земля родить». Слово «врожай» постало від слова «рід» (вродай — врожай). Слова «рід», «рода» особливо поширені в санскриті, вони мають в санскриті ті значення, що й сьогодні в українській мові.

39. Ґеорґ Сміт (1840-1876 роки) — охорони­тель ассирійської колекції Бритійського музею в 1872 році прочитав на клинописній таблиці (привезеній до Лондона Остеном Ген­рі Лейярдом з бібліотеки царя Ассурба­ніпала) оповідання про «світовий потоп».

У «Світовій Історії Жидівського Народу», виданій в Ізраелі в 1967 році, на сторінці 257 (в розділі «Месопотамія і світ Біблії») пишеться, що 3-го грудня 1872 року Ґеорґ Сміт у своїй праці «Халдейський запис потопу» довів, що «Біблійне писання про потоп було базоване на клинописних джерелах».

40. На таблиці, прочитаній Ґеорґом Смі­том, написано, що «дощ ішов шість днів і шість ночей», всі грішні люди потопилися, тільки праведник Утнапиштим (улюбленець Богів), який збудував декількаповерховий ковчег, урятувався.

Коли повінь почала спадати, Утнапиштим послав зі свого ковчега голубку, але вона вер­нулася, бо не знайшла сухого місця. Утна­пиштим потім випустив ворона. Ворон, побачивши, що вода спадає, полетів шукати собі домівку і назад не вернувся.

41. В 1914 році дослідник Арно Пебель в Історичному музеї у Філядельфії (США) про­читав на сумеріянському клинописі опові­дання про «світовий потоп». В оповіданні зазначено, що «дощ ішов шість днів і шість ночей». Обґрунтовані беззастережні доку­мен­ти втвердили в науковому світі переконання, що «П'ятикнижжя Мойсея» скомпоноване на основі сумеріянських релігійних понять про «світовий потоп».

Сумеріянське оповідання про «світовий потоп» передавалося впродовж тисячоліть від покоління до покоління, воно хвилювало і лякало людські уми, тривожило уяву й душу, ставало невід'ємною частиною їхніх релігій­них понять. Воно було в трохи зміненій формі переказане ассиріянами (Утнапиштим), гре­ками (Девкаліон), юдеями (Ной).

Археолог Леонард Вуллей вважає (і його твердження сьогодні прийняті всіма архео­ло­гами), що сумеріяни в долині Тигру і Евфрату пережили велику повінь («вода з'єдналася з небом і ніде не було видно землі»).

Леонард Коттрел в книзі «Розшуки в Су­мерії», виданій в 1965 році, цитує речення з сумеріянського оповідання про «світовий потоп» і потім на сторінці 128 пише, що «да­ле­ко пізніше жидівський поет запозичив суме­ріянські традиції і в Біблії написав, що «Ной випустив крука і літав той сюди і сюди, закіль посякла вода на землі» (1 кн. Мойсея, гл. 8, 7).

42. Л. Спраґвей де Кемп у книзі «Стародав­ні Інженери» пише, що сумеріянський «Пра­ведник Зюдзудра побудував ковчег, він сам урятувався і його родина від великого потопу, посланого Богами. І це оповідання розви­нулося від народу до народу і так Зюдзудра став ассирійським Утнапиштимом, юдейсь­ким Ноем, грецьким Девкаліоном».

Після потопу, як пише Л. Спраґвей де Кемп, «Впоперек напрямку течії (безодні, прірви) п'ять тисяч років тому ми бачимо сонцем обпалених сумеріян, що починають безконечні виснажливі дробіння рік і різні плянування для людського вжитку». Вони хочуть забезпечити себе від нового потопу.

43. В грецьких оповіданнях (мітах) Девка­лі­он – син Бога Прометея. Бог Зевс, розгні­вав­шись на людський рід, вирішив його знищити і тому послав на землю «світовий потоп».

Бог Прометей, довідавшись про задуми Зевса, порадив своєму синові Девкаліонові по­будувати ковчег. На дев'ятий день ковчег «сина Божого Девкаліона» і його дружини Пирри зупинився на горі Олімп. Від Девка­ліона і Пирри після потопу постав новий рід людський.

44. Автори біблії, взоруючись на оповідан­ня про Зюдзудру і Утнапиштима, впровадили в Першу книгу Мойсея думку, що «дощ ішов сорок днів і сорок ночей». Праведник Зюд­зудра після потопу «приніс в жертву богам вола і вівцю».

Праведник Ной «взяв з усякої чистої животини і з усякої чистої птиці та й приніс у всепалення на жертовник. І нюхав Господь любих пахощів» (1 кн. Мойсея, гл. 8, 20— 21).

Біля «любих похощів» Ной «пив вино та й упився і лежав обнажившись у своєму наметі». Чому в наметі? Сумеріянин Зюдзудра був хліборобом, жив він у глиняній хаті (ліплян­ці). Юдеєць Ной був пастухом і тому він жив у наметі.

Самуел Н. Крамер (співавтор «Світової Історії Жидівського Народу») в книзі «Із Таблиць Сумерії», виданій в Нью Йорку в 1959 році, пише, що не Мойсей, а Ур Намму — Перший у світі законодавець.

45. Першим законодавцем на плянеті Земля був володар Сумерії (лукал) Ур Намму. Ур Намму — Предтеча законів усіх законів. Кодекс Ур Намму на 3000 років старіший за кодекс римського права Юстініана. Кодекс Юстініана був створений 1500 років тому.

Всі сучасні кодекси державні створені на основі Кодексу Ур Намму, в якому зазначено, що злочинця не може карати потерпілий, або родина потерпілого, а тільки цар, або його суд.

Павло Бернштейн і Роберт Ґрін (Пенсиль­ван­ський стейт університет) у книзі «Історія Цивілізації», виданій в Ню Джерсі в 1961 році, пишуть, що «Перші цивільні закони були створені сумеріянами і вони стали в основі пізніших законів Гаммурабі». Ні закони Су­мерії, ні закони Гаммурабі в часи їх постання не вважалися «цивільними», їхні творці вважали їх божественними.

46. В музеї Іраку бачимо: сидить на свя­щенному троні Справедливості Бог Сумерії Ін Лил. Ін Лил врочисто передає своєму синові — володареві Ур Намму «Святі Божі Запо­віді». Кодекс Ур Намму, викарбуваний на ба­зальтовій стіні, сьогодні акуратно прочита­ний. Ур Намму, свої закони передаючи суме­ріянам, проголосив, що він їх отримав осо­бисто від Бога Ін Лила. (Кодекс Ур Намму археологами знайдений в руїнах міста Ур).

47. В кодексі Ур Намму написано: «Не можна кривдити вдови», «Багатий не повинен кривдити бідного», «Облегшуй життя рабів», «В того, хто забрав око, має бути забране око».

Кодекс Ур Намму започаткував у Сумерії впорядковане родинне життя. В ці часи семіти (аккади, ґуттіяни, халдеї) ще не мали упоряд­кованих родинних відносин, і про це є щирий відгомін у Біблії. Авраам (виходець з Халдеї) був одружений з рідною сестрою Сарою, внук Іаков був одночасно одружений з двома сестрами Лією і Рахелею (доньками Лабана), і їхніми служницями Зелфою і Баллою.

48. Сумеріяни любили свої рідні закони. Вони вірили, що краще жорстокий закон, ніж свавільне беззаконня. Вони були людьми лю­бови. На їхніх клинописах найбільше говори­ться про любов між жінкою і чоловіком, діть­ми і родичами, їхня любов основувалася на правдомовності, взаємодопомозі і співчутті.

«Сумеріяни любили дітей своїх і опікува­лися ними, діти любили і пильнували родичів своїх, відношення між братами і сестрами були теплі, рідні і ніжні» («Світова Історія Жидівського Народу», 1967, стор. 149).

49. 3760 років тому у Вавилоні (і на всіх землях зруйнованої Сумерії) вже господарями були семіти. Вони вживали сумеріянські тер­мі­ни (особливо терміни релігійні, сумеріян­ська мова клинописів в них була священною).

Сумеріянські слова семітам були тяжкі для вимови і вони їх переозвучували. Наприклад, сумеріянське слово «сур» (сонце, сонячний) вони вимовили, як «шамаш». Старі юдеї ка­зали «шемаші», ім'я їхнього казкового біб­лійного героя «Семас» (Самсон) означає «со­нечко». Араби тепер кажуть «шамс», асси­рійці і аморіти — «самсу».

Вавилоняни вірили, що Шамаш (Сонце) — Бог Вавилону.

В музеї Ірак стоїть статуя семітського володаря (аморитянина) Гаммурабі, слово «аморитянин» означає «західняк», (той, хто належить до племени західніх семітів). Бог Шамаш передає своєму синові Гаммурабі «Закони Божі». І разом із законами Шамаш передає також і палицю (символ володарської (владичої) влади і дії).

50. В Кодексі Гаммурабі є такі заповіді: «Коли людина вкраде річ з храму, або в царя, її треба вбити і треба вбити того, хто ховає вкрадене», «Коли людина вдарить по щоці рівного собі, має вона заплатити штраф», «Ко­ли людина виб'є око, виколи їй око», «Ко­ли людина виб'є зуб рівній собі людині, ви­бити їй зуб». (Кодекс Гаммурабі був архео­ло­гами знайдений в 1902 році). Кодекс Гам­му­рабі був написаний 1160 років перед напи­санням Кодексу Мойсеєвого.

51. Археолог Леонард Вуллей у книзі «Сумеріяни», виданій в Ню Йорку в 1965 році на сторінці 192 зазначує, що «Закони Мойсея в основному збудовані на законах Сумерії» і тут же він додає, що «від сумеріян жиди отри­мали ідеали соціяльного життя і справед­ли­вости».

Юдеї на основі біографії історичних осіб Ур Намму, Гаммурабі, Сарґона Першого ство­рили надзвичайно цікаву (вигадану) постать Мойсея. Справа, очевидно, не в тому, що Мойсей — вигадана особа, а в тому, що в ній втілене стремління жидів до величної духовної незалежности, і на цих стремліннях вони достойно виховують свої покоління. І ми на вигаданій особі Тараса Бульби виховуємо свою молодь.

Коли сьогодні жидам історики доводять, що основні писання Біблії позичені в сумеріян (отже, не можна вважати, що Мойсей осо­бисто отримав на горі Синай від Єгови «Божі заповіді»), жидівські історики відважно відпо­відають: «Ми тепер знаємо, як багато нав­чився Ізраел від Єгипту і Месопотамії» («Світова Історія Жидівського Народу», 1967, стор. 347).

52. Володар Сумерії володів могутньою си­лою. В його особі втілювався великий авто­ритет. Наприклад, Ґудея — він був духовним, політичним і військовим провідником. Всі могутні держави світу взорувалися на сумеріянський спосіб державного життя і тому вони доходили до вершин сили і слави: Рим, Єгипет, Англія, Франція.

В сумеріян не було розходжень між релі­гією і політикою (між світським і духовним життям). І таке поняття духовного життя народу природне і творче. Тільки народ духовно поневолений не має цілісности в житті; в нього історія народу — справа на­ціо­нальна, а релігія — справа приватна, або біб­лійна. Там, де живе вільний народ, справа національна, історична, духовна — одна моно­літна справа.

53. Ур Намму (законодавець і основопо­лож­ник 3-ої Урської династії, яка була 4200 років тому) обновив Зиґурат (Першу на плянеті Земля Святиню, побудовану його дідами). В жовтні 72 року, оглядаючи Зиґурат, я бачив туристів з різних країн світу (з Японії, Індії, Німеччини, США, Англії). Дехто з них брав з руїн Зиґурату камінчики в сумочку (хо­тів мати сувенір).

В чому ж притаєна магнетична сила Пер­шої в світі Святині? Справа в тому, що «Пля­нування (із незначними змінами) увійшло за традицією сумеріянської святині в оформ­лення пляну церкви і мечеті, і прийняте воно в християнському і мусульманському світі», (Ґрегем Кларк і Стюарт Піґґот, «Стародавні Суспільства», Англія).

Не тільки оформлення пляну церкви і ме­четі — найвища в Америці будівля (стодвопо­верховий «Емпаєр стейт билдінґ») побудована на гранітній скалі за двадцять вісім мільйонів долярів за формою сумеріянського Зиґурату.

54. Археолог Леонард Вуллей реконструю­вав Зиґурат і стало тепер всім ясно, що вави­лонські святині (святиня для Бога Мардука, святиня для Богині Іштарти), а також святиня, збудована царем Соломоном для Бога Єгови, мають тільки трохи змінену форму Зиґурату. Зиґурат був побудований сумеріянами сотні літ перед побудовою найстародавнішої єги­петської піраміди.

55. Зиґурат мав форму вежі зі сходами. На найвищому поверсі Зиґурату було святилище і обсерваційна станція астрономічна. Вчені Су­мерії (перші вчені світу) ретельно спостерігали за подіями, які відбувалися на небі, їх цікавив рух Сонця, Місяця, метеорів, зірок, хмар, вітрів.

Вони свої спостереження занотовували на глиняних таблицях: так були створені альма­нахи «Літо і Зима», «Птахи і Риба», «Худоба і Зерно». В Біблії названий Зиґурат «вавилон­ською вежею». Справа в тому, що сумеріяни, будуючи в місті Ур Зиґурат, мали під час бу­дови робітників також семітського походжен­ня і не розуміли їхньої мови. В Біблії ця перша стріча народів (семітів і оріянів (сумеріян) названа «помішанням язиків». Єгова, поба­чив­ши «башту, що споруджують сини чо­ло­вічі» таку, що «її верх був до небес», роз­гнівався і «помішав їх мову, щоб не розуміли один одного» (1 кн. Мойсея, гл. 11, 4—7).

56. Історик Індії А. Калянараман у книзі «Аріятаранджіні», виданій в Мадрасі (Індія) в 1970 році, на сторінці 110 зазначує, що слово «зиґурат» вимовлене тими, які читали клино­писи, не зовсім правильне. Воно, на його думку, сумеріянами вимовлялося як «сікара»; (в санскриті слово «сікара» відповідає англій­ському «телл», українському — «сказання», (Зиґурат — дім, в якому відбувалося «ска­зання»-молитва).

57. У святині (Зиґураті), або, як зазначує історик Індії Калянараман, в «Домі мови», предки наші (сумеріяни) славили богиню «ін Нанну». Слова «нан», «нин», «ама» вони вживали в значенні сьогоднішнього укра­їнського слова «неня» (мама).

Не можу погодитися з тими сумерологами, які зі слів (взятих з клинопису) «ін нанна», створили одне слово «Інанна», написавши його з великої літери. Немає даних (коли углибитися у суть сумеріянського письма) на те, щоб зі слів «ін нанна» творити ім'я.

58. Ясно бачимо, що на таблиці число 17 (в поемі присвяченій Нанні) написано «нан ґу така». Сумеролог Вільям В. Галло доводить, що ці слова означають «пані надзвичайна», в дослівному (спрощеному) перекладі «нена така».

Самуел Нояг Крамер у книзі «Із Таблиць Сумерії» зазначує, що Нанна це «наймогут­ніша сумеріянська богиня любови і війни». Сумеріяни жертвували Нанні золото, срібло, зерно, печене м'ясо, овочі, вино, пиво. Оче­видно, що принесені до святині Нанни скарби в основному були розділені між воїнами (лукалами, носіями зброї — лук і стріла).

Нанна любила воїнів — хоронителів миру, скарбів, волі. Семіти, запозичивши від су­ме­ріян обряди Нанни, створили обряд богині Іш­тарти (богині любови і війни), я пишу у праці «Великдень Світла Дажбожого», що від слова «Іштарта» постали слова «істер» (істер еґґс).

59. Щовесни несли сумеріянки до Зиґурату дари для Нанни, увіковічнюючи пам'ять про предків і славлячи звитягу воїнів, полеглих у боях за честь і волю роду свого.

Благородна та людина, яка задушевним словом і щирим поклоном звеличує своїх родоначальників, їхні імена, їхні мислі, їхнє життя.

60. Археолог Леонард Вуллей в руїнах міста Ур викопав гробницю сумеріянської цариці Шубад. Є міркування, що не Шубад, а Субад. Історики вважають, що Шубад — най­стародавніша цариця Світу Людського. Вона жила 4700 років тому. Антропологи, про­буючи «відродити» її образ, дали їй світлі очі, русі коси, адже сумеріяни прийшли в долини Тигру і Евфрату із степів Гіпербореї (Півночі).

61. Коли померла цариця Шубад, разом з нею були поховані й її служниці. Служниці (за оріянським звичаєм, який був в Оріяні шість тисяч років тому, і який був оріянами зане­сений і до Індії) випили напій. Напій прико­лихав їх до «вічного сну». Вони вірили, що зі своєю влюбленою царицею відходять «у ви­рай» (у рай — безмежну небесну блакить). Вони не хотіли помиритися з думкою, що «є смерть».

62. Щойно археологи України біля села Ста­росілля (Олександрівського району) вия­ви­ли під час розкопки кургану кам'яні гробниці. Гробниці прикрашені різьбленими геометричними орнаментами і розписані чорною і червоною фарбами.

Біля гробниць — два дерев'яні вози, їхній вік — як визначили археологи при допомозі радіоактивного аналізу — більше як п'ять тисяч років.

Орнаментика гробниць із Старосілля і ор­наментика гробниць, знайдених в Сумерії — всіх дивує своєю тотожністю.

63. Геродот у «Четвертій книзі», описуючи поховальні обряди, які були в Україні більше, як дві з половиною тисячі років тому, за­значує, що скити свого померлого володаря ховають разом з його слугами («слуги пили напій сну»).

Скити біля покійного володаря ставили віз, коней, клали зброю, збрую, їжу. Вони вірили, що володар відходить у далеку до­рогу. Тепер знайдені в скитських могилах знаки обряду поховання підтверджують пи­сан­ня Геродота.

64. Тлінні останки першої цариці Світу Людського перенесені до музею Ірак (в Баг­дад). І я бачу: Її чоло ввінчане вінком (ніжні золоті листки вінка нагадують листки верби). Верба — символ живучости, самозбереження. В одрізаній вербній галузці затаєна сила продовження роду — вткніть її у вологу землю і вона забуяє життям

65. Вінок з квітів, колосків, ягід, якими сумеріянки (і сьогодні їхні нащадки — укра­їнки) уквітчували чоло, не був тільки живою жіночою прикрасою. Українки у чаді чужо­вір'я живучи, забули значення вінка.

Сумеріянки вірили (і вірили внучки Даж­божі — українки тисячу років тому), що Земля — всеплодючая Мати, сумеріяни (гіттіти) ка­зали «маза», що в них означало «мати-земля».

66. В дохристиянській Україні (Русі) дів­чині під час весілля (чи в час Купальських свят) врочисто клали на голову вінок з живих степових квітів і промовляли до неї: «Та будь же, дівонько, квітучою та будь же, дівонько, родючою і багатою, як святая мати-Земля!»

Вінок у обрядах віри предків наших сим­волізував таїну продовження роду, його кві­тучість і багатство; слово «жена» постало з слова «життя», «муж» (мужній, мужність, могутній), жена (життєвість, життєутвердже­ність).

67. Цариця Шубад любила пісню і музику. В її палаці знайдена золота «лил», «лелі» (ар­фа). Лил мала сім струн (сім озвучених твор­чих днів), сім живих кольорів. Лил оздоблена, як я вже зазначував, такими геометричними взорами, які знайдені археологами в Україні (біля села Мізинь).

Мізинські взори найстародавніші взори, зро­блені людиною. Вони досі добре зберег­лися тому, що були карбовані на мамонтових бивнях, кістках і тому, що українці (безпо­середні нащадки мізинців) досі (тобто, більше як десять тисячоліть!) плекають їх. І сьогодні їх бачимо на сорочках, рушниках.

68. На основі сучасних досконалих аналізів установлено, що мізинські взори були ство­рені в різні тисячоліття — чотирнадцять, особливо одинадцять, сім тисяч років тому. В них буйно проявлені перші тяготіння людини до краси, вибагливости, які започаткували напрямок і розвиток мистецтва на плянеті Земля.

Стародавньоукраїнські (мізинські) взори сьогодні поширені на всіх материках. Вони (через помилку й відсталість археологічної науки) були сто років тому названі грецькими тому, що в святинях Греції ними (цими взо­рами, греки їх звуть «меандрами») прикра­шені мармурові долівки, стіни, статуї Зевса, Атени, одяг Плятона, Аристотеля і керамічні вироби, створені греками дві тисячі сімсот років тому.

69. Та тепер стало відомо, що взори (ме­андри) були на території теперішньої Греції ще перед прибуттям до Греції грецьких (до­рійсько-ахейських) племен: — греки прибули до Греції 3200 років тому.

Взори (меандри) були принесені до Пело­понесу, на побережжя Егейського моря, на Крит трипільцями (пелазгами) п'ять тисяч ро­ків тому. Пелазги — ранні оріяни, греки у них запозичили спосіб будування храмів, творіння статуй, меандрів. Геродот пише, що пелазги жили в Греції ще перед приходом греків до Греції і мова пелазгіянська була для греків не зрозумілою.

70. Оповідання про «найстародавнішу ца­рицю Світу Людського» я закінчу словом про стиль життя сумеріянок. Сумеріянки — перші в світі жінки, які одягнули вовняні і лляні сукні. Крій їхнього одягу був прийнятий грекинями, юдейками, римлянками, їхня одежа (одежа сумеріянок) була прикрашена дорогими ка­мін­нями, золотими оздобами. Вони носили перстені, браслети, кульчики, намисто (золоті оздоби і синє намисто — їхні влюблені кольори).

71. Взори, викарбувані на браслетах суме­рія­нок, і взори, викарбувані на браслетах оріянок, такі подібні, як дві краплі води. І це стверджує археолог Ґрегем Кларк. Він у книзі «Аспекти Праісторії», виданій в 1970 році Кембриджським університетом, на сторінці 116 ілюструє зразки Староукраїнської (Мізин­сь­кої) культури — браслети, створені з мамон­тових кісток, оздоблені меандрами.

72. Любов до краси, туга за красою — чуття красивої душі. Сумеріянки любили красу душі й тіла. В них був релігійний звичай щовечора купатися. Вони тіло охороняли від вітрів, сонця, холоду пахучими оліями. З рослин вони вміли робити рожевий крем, яким малювали уста. Духовні провідники вважали, що прагнення жінки бути красивою — прикмета, дарована природою.

73. У святинях збереглися на стінах викар­бувані образи сумеріянок. Бачимо, що вони во­лосся збирали у вузол, вузол зав'язували стріч­ками і скріплювали золотими, мідяними, кос­тяними шпильками. Вони любили квіти вдум­ливо — їх вабила гармонія кольорів. Таїни ви­робу квіткових пахощів вони передавали з роду в рід. Зерна, з яких вони вирощували дух­мяні квіти, тримали у глиняних і мідяних дзбанках. Гарячі й сухі піски Месопотамії уря­тували для Людства пам'ятки творів сумеріян­ських.

74. І сьогодні ми знаємо, що сумеріянки причепурювали свої глиняні хати квітами, долівки освіжували пахучими травами, стіни уквітчували зеленню. У святому кутку стояла статуя Нанни (Родоначальниці Лель). Біля неї лежали квіти, овочі, стояв у дзбанку навар (вар). Горів вогник. Хліб, створений із святої води і благородного зерна, лежав на найпо­чеснішому місці (на покуті) біля Матері-Родоначальниці.

75. Сумеріянки свої звичаї передавали дітям, як святий дар предків, як правильні почування душі своєї, як красу обрядового життя. Вони ніжно любили дітей своїх, учили їх відстоювати честь роду свого.

Вони співали дітям пісень, граючи на «лил». Слово «лил» (ліль, лілі) в них мало багато значень. Під словом «лил» вони ро­зуміли «віяння», «пестощі», «вітер», «коли­ван­ня», «леління», у «Слові про Похід Ігоря» читаємо: «леліючи корабли на сині морі». І, як я вже зазначував, у них був Бог Лил; зі слова «лил» семіти створили ім'я для свого Бога (Ел, Ілі, Елої, Елогим). Сумеріяни вірили, що не­ви­димий, але всюдисущий Лил запліднює квіти життя (ниви, сади), і котить хвилі по морю.

76. Всі ми знаємо, що досі в Україні живе обряд «купування молодої». Пригадую, що під час весілля (в селі Богоявленське) я був «весільним хлопчиком», який брав у моло­дого «дар за молоду» (жменю цукерків), мав я тоді шість років.

І в сумеріян був звичай «купування мо­лодої». Молодий перед весіллям давав дар для батька молодої. На сумеріянських письменах зазначено, що коли молода перед весіллям відмовлялася одружуватися, «молодому гос­тинно дар повертався».

Обряд дару («купування молодої») існував для перевірки почувань молодого і для піднімання вартости молодої.

77. Східні семіти сумеріянський весільний звичай прийнявши, перетворили його у зви­чайну торгівлю молодими дівчатами і вдо­вами». І в Біблії ця принизлива торгівля трактована як мораль упорядкованого життя.

Наприклад, Ісаак (Усміхнений) наказав своєму синові Іакові (Хитро-підлесливому), щоб він одружився тільки з жидівською дів­чиною, але близько такої не було.

Ісаак порадив синові Іакові йти у мандри, щоб розшукати жида Лабана (Білого), Лабан — власник багатої овечої отари. Він має дві доч­ки -Леаг (Корова) і Рахел (Вівця). Чотир­надцять років (сім років за кожну) пас Іаков (Ізраел — Богоборець) худобу Лабанові. І за такий дов­голітній труд він дістав право від Ла­бана од­ружитися з Коровою (Леагою) і Вів­цею (Ра­хелею). (Щоб не було упереджень до мого поя­с­нення значень біблійних імен, я рад­жу чита­чеві познайомитися з старогебрей­сь­кими слов­ни­ками, або заглянути, наприклад, до «Слов­ника Біблії» Джана Л. Мек Кензі, виданого в 1965 році під наглядом Гене­раль­ного Вікарія – Архиєпископа Чикаго Глетуса Ф.О.Доннелла).

78. Сумеріянська дівчина була зобов'язана мати придане (вона готувала з вовни і льону одяг, хатні прикраси, постіль), її придане, як зазначено на клинописах, врочисто перево­зи­лося до родини молодого. Та коли виявля­лося, що молодий не ставиться поважно до родинного життя, молода мала право забрати своє придане і повернутися до своїх родичів.

Мужчина, який спокусив дівчину, був зобов'язаний звернутися до її родичів у справі одруження і забрати її до своєї родини. Особливо докладно (на основі сумеріянських клинописів) описав сумеріянські звичаї, весі­льні обряди і закони славний археолог Лео­нард Вуллей у книзі «Сумеріяни» (в розділі «Сумеріянське Суспільство»), виданій в 1965 році Оксфордським університетом.

 

ДЕНЬ 8

79. Сумеріяни — перші в світі люди, які для своїх дітей створили школу. Вони на основі спостережень і життєвих досвідів знали, що людина йде туди, куди її веде думка.

Вони старалися, щоб їхні діти вміли пра­виль­но думати, вміли творити правильні ро­дини і мали правильний погляд на життя, віру, рід. І вміли свій життєвий досвід, збагачений досвідом предків, втілювати успішно в що­денне життя. І передавати його дітям своїм.

У них був усталений закон — діти перебу­вають під беззастережною опікою родичів. Порада родичів, наука родичів — закон для дітей. Родичі мали право, якщо вважали, що їхні діти не шанують родинних звичаїв, не да­ти їм ні свого імени, ні свого маєтку. Маєток ставав власністю Зиґурату, Зиґурат увіковіч­нював імена достойних родин і готував дітей бути достойними синами роду свого.

80. Сумеріяни мали переконання, що до­стойне ім'я родичів не може бути передане недостойним дітям. Недостойні діти, які мали нахил до злих навиків, потрапляли під вплив чужоплеменних обрядів, лишалися без імени. Вони, як безіменні люди, ставали наймитами на господарствах чужих людей, їм їхні родичі давали можливість покаятися, усвідомити свої помилки і вернутися до рідного вогнища.

Мати була особливо пошанована, вона все своє майно, що мала перед одруженням, і все майно, яке вона придбала в родинному житті, розділяла між дітьми своїми так, як хотіла; ніхто не мав права її волю осуджувати.

81. Сумеріяни мали переконання, що дітей треба вирощувати так, як із зернини виро­щу­ється колосок, їхні діти перебували в школі від сходу до заходу сонця. Дітям було заборонено без мети блукати вулицями тоді, коли їхні родичі зайняті працею на полі.

Науку, розвагу, відпочинок, харчування їм давала школа, яку втримували родичі. Голова школи в них звався «УММІЯ». Сумерологи одностайно вважають (і про це я вже гово­рив), що сумеріяни широко вживали слово «ум­мія» в значенні англійського слова «смарт», або в значенні слів «професор», «док­тор». Знаємо, що латинські слова «про­фесор», «доктор» в точному перекладі на українську мову означають «учитель».

82. Уммії (тобто, учителі, умільці, умники, умні) розвивали в учнів ум. Відомо, що в молодої людини і старшої, коли вона не розвиває мислення, мозок маліє — гинуть в мозкові мільйони «клітин» тільки тому, що вони бездіяльні.

Уммії розвивали в учнів розумову вольо­вість (наполегливість): прагнення аналізувати, синтезувати, порівнювати, узагальнювати. Учні вчилися речі зіставляти по їхніх формах і властивостях.

Учні вивчали (уміймо відчути, що ці шко­ли були п'ять тисяч років тому!) математику, географію, астрономію, зоологію, мінерало­гію, граматику. Уміймо відчути, що українці (християни), які виховані на юдейській (біб­лій­ній) космології вірять (і деякі вірять сліпо, хоробливо), що десь п'ять тисяч років тому «Бог Ізраеля Єгова створив сонце, землю, місяць, Адама, Єву».

83. Сьогоднішня система шкільного нав­чан­ня, яка існує у школах нашої прекрасної плянети Земля, започаткована сумеріянами. Справа, очевидно, не в системі шкільного навчання, а в тому, який вона має зміст.

Українські діти у школах чужих релігій і чужих (політичних і соціяльних) ідеологій калічаться, їхні учителі не вчать їх рідної духовости, тобто не вчать їх бути собою. Вони їх не вчать рідної історії, а коли і вчать, то так, щоб в них (українських дітях) був погляд на історію рідну такий, який є вигідний для їхніх ворогів.

84. Діти, душі яких школою чужовір'я покалічені, ставши дорослими, не проявляють вміння логічно мислити, самостійно мислити, самостійно утверджувати свою духовно-на­ціо­нальну сутність. Їхні мислі — безкриле і без­ладне нанизування слів в основному такого напрямку: «Та Україну я люблю, а хто ж її не любить? Земля багата, може її хтось зробить вільною, але українськими справами я не цікавлюся, бо знаю, що й так з того нічого не вийде. Бо католики воюють з православними, а православні з католиками і все за віру Христову».

Ні, Україна не є повністю паралізована духом чужовір'я! Вона багата на алмази (са­мо­родки) і алмази її такі дорогоцінні, що жод­ні чужовірні школи не спроможні їх обшлі­фувати. Вони могутні, як клекіт народної душі!

Правдиві алмази – духовні аристократи, об'єднані в Об'єднанні Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри. При­ро­да їх обдарувала спрагою до знань рідної іс­торії, спрагою бути людьми духовної незалеж­но­­сти.

85. Уммії впроваджували учнів у такі обставини, щоб вони самі призвичаювалися керувати своєю поведінкою, щоб вони самі плекали між собою добровільну дисципліну, вміли врівноважувати свої почування, вміли в ім'я досягнення мети терпіти голод, холод, болі, насмішки. І знали, що той, хто нарікає на свою долю і просить співчуття — негідник.

86. Щоб свавільні діти (діти бездіяльного, неорганізованого мислення і руїнницьких емо­цій) не мали злого впливу на кращих дітей, Уммії тримали їх окремо (вважали їх бездар­ними).

Відсталих дітей вони лікували кращими хар­чами, тілесними вправами, строгими зако­нами дисципліни. На основі прикладів, взятих з життя, уммії показували бездарним учням хибність їхньої поведінки і хибність їхніх поглядів. І показували їм, що є корисне, а що є шкідливе, що є активне, а що є пасивне, що є достойне, і що є принизливе. І що таке воля, та як треба її боронити. І що таке неволя, та як треба з неї визволитися.

Уммії вчили учнів, що дія (дія маломовна, цілеспрямована і відважна) — єдиноправиль­ний шлях, який веде людину у святиню жит­тєвого успіху. Дітей вилікуваних впроваджу­вали в коло дітей здорових тілом і душею.

87. Не без підстав історики всіх рас і релігій вважають сумеріян «людьми красивої душі, практичних обрядів, світлої людяности, во­льо­вої цілеспрямованости».

Для прикладу я згадаю деякі сумеріянські прислів'я — прислів'я, як знаємо, найкраще віддзеркалюють мораль і характер народу. «Хто будує, як пан, живе, як раб». «Хто будує, як раб, живе, як пан». Вони, як бачимо, щастя знаходили в праці тяжкій і достойній.

«Бідній людині краще вмерти, як жити: якщо вона має хліб, то не має соли. Коли має сіль, то не має хліба. Коли має м'ясо, то не має вівці. Коли має вівцю, то не має м'яса».

«Хто посідає багато срібла — щасливий. Хто посідає багато ячменю — щасливий. Хто нічого не має — може спати».

88. Кочовики — пастухи (східні семіти, які зі всіх сторін оточували сумеріянські поля і міста) ходили, як Іоан Хреститель, перекинув­ши через плече шкіру, здерту зі звіря. Щоб шкіра не падала, підтримували її поясом і носили її доти, поки вона на плечах незітліла.

Сумеріяни вважали, що «Всім приємно гля­нути на людину добре одягнену». Їхні при­слів'я досі не втратили свіжости, наприклад, «Рука з рукою і дім для людини буде збудо­ва­ний». «Живіт до живота і дім буде розва­лений». «Радісне серце — наречена, скорбне серце — наречений».

89. Сьогоднішня історична наука вважає, що сумеріяни дали для Людства першооснови «соціяльного, економічного і релігійного жит­тя» («Світова історія Жидівського народу», Ізраель, 1961, стор. 147).

Отже, жиди вважали потрібним ствердити, що не «Біблія» (книга старих юдеїв) і не біблійні патріярхи, а сумеріяни дали Людству першооснову релігійного життя.

Між іншим, у цій же «Світовій історії Жи­дівського народу» на сторінці 199 пишеться, що «Сарµон був першим володарем в історії Месопотамії», який був семітом і мав він «не сумеріянське ім'я». І тут же є пояснення, що слово «сарґон» («сар-рум-кен») означає «ко­роль законний». Таке пояснення слова «сар­ґон» мілке, поетичне і я дивуюся, що автори монументальної книги «Світової історії Жидівського народу» не проявили глибших знань і всестороннішої вдумливости.

90. Правда, що Сарґон був семітом (акка­дом), але ім'я в нього сумеріянське. Ім'я «Сарґон» означає «Сонячний король», або «Сон­цекороль». Семіти (аккади — найкмітли­віше в ті часи семітське плем'я) із суме­ріян­ського слова «сар» («сар» значить «сонце») створили ім'я «Сарґон». Сьогодні сумеріянсь­ке (староукраїнське) слово «сар» українці вимовляють, як «цар».

І один із визначних володарів Сумерії мав ім'я Сар (Сарупак). Читаючи «Рик Веди», я по­мі­тив, що деякі оріянські володарі мали ім’я Сурь, брагмани словом «сурь» звали «сонце». В «Рик Ведах» ім'я дівчини «Сурка» означає «Со­нячна», «принцеса», «опромінена». Ім'я юдей­ської родоначальниці Сарри позичене в суме­ріян.

91. Яка в такому випадку історія слова «Авраам»? Історія ім'я «Авраам» подібна на історію ім'я «Сарра». Сьогодні українці ви­мов­ляють сумеріянське слово «абба» (в суме­рі­ян воно означало «батько»), як «батя», «батько». У санскриті слово «бап» значить «батько».

Джан М. Аллегро (широко відомий зна­­вець біблійних скриптів, знайдених біля Мерт­вого моря) — викладач історії «Біблії» і геб­реїзму в Манчестерському університеті (Ан­глія) у книзі «Секрет Машрум і Крос» пише, оперуючи староарамейськими документами, що арамейці позичили у сумеріян слово «абба», вживаючи його в значенні «фадер». Від арамейців юдейці позичили слово «абба» і вимовили його, як «Абрагам» (Ебрагім).

92. Доктор Л. А. Ведделл, визначний асси­ріолог, вважає, що «сумеріяни ранні арійці». Слово «арійці» особливо поширене в істо­ричній науці; я замість слова «арійці» пишу «оріяни», є такі науковці, які обвинувачують мене, що я словами «оріяни», «Оріяна», «орі­янська», створюю дезорієнтацію. Ні. Санск­ритські літери «а» і «о» подібні не випадково; в ранньому санскриті не було чіткого зву­ко­вого межування між «а» і «о». Адольф Гітлер своєю антиарійською «арійською доктри­ною» так спотворив слово «арієць», що мені просто не зручно його вимовляти. Слово «оріяни» впроваджую в українську мову також тому, що воно в українській мові звучить рідніше, як «арійці».

93. Доктор Л. А. Ведделл у своєму порівня­ль­ному «Сумеро-Арійському словникові» до­водить спорідненість між мовою сумеріян і раннім санскритом (ранній санскрит — мова трипільців, тобто, стародавніх українців).

Він спростовує міркування тих науковців, які припускають, що сумеріянська мова «була сама в собі» і не мала вона жодного від­ношення до мов Індо-Европейської раси. Він обґрунтовано доводить, що сумеріяни були ранніми оріянами своєю мовою, будовою слова і самобутньою системою письма.

94. Беру декілька слів з «Сумеріяно-Арій­ського словника», і, для порівняння значення сумеріяно-оріянських слів, пояснюю їх сучас­ними українськими і англійськими словами:

95. Мова — живе древо мислі, воно постійно розкорінюється, удосконалюється і, залежно від історичної долі народу, хворіє, або пи­шається своєю самобутньою квітучістю. Візь­мімо хоч би такий звичайний приклад. У часи Київської Руси (України) русичі (українці), а також ті, що були підвладні русичам (укра­їнцям) і власне тому вони і звалися «русь­ки­ми», тобто, приналежними до русичів (укра­їнців), казали «птак», «шостак». Тепер не­лег­ко кожному догадатися, що ці слова значен­ням відповідають словам «птах», «субота». Чому з «шостака» постала «субота»?

96. (Бог Ізраеля (Іакова) Єгова, як про це на­пи­сали рабіни Езикіел-Ездра у «Торі» («П'я­ти­книжжі Мойсея»), за шість днів «сотворив» світ — рослини, тварини і двох людей (Адама і Єву), і сьомого дня пішов на «саббатс» (спочинок).

Спочинок потрібний там, де є втома. Втома є там, де є слабість, недосконалість.

Єгова мовою гебрейською сказав до геб­реїв: «Суботу ж мою мусите держати, бо се знам'я між мною і вами в роди ваші,... і допильнуйте суботи, вона бо вам свята, хто опоганить її, того скарати смертю» (2 кн. Мойсея, гл. 31, 13—14).

Неділя — значить не ділати, відпочивати. Ті, які впроваджували латино-грецький хрис­тиянізм в Русі (Україні), щоб хоч частинно ожидовити українські назви днів, викинули слово «шостак» і впровадили «саббатс» (суботу).

97. І ще один приклад словотворення: слово «завтра» складається з слів «за» і «утро»; сло­во «уміти» постало з слова «ум»; «обереж­ність» — від «берег».

Слова, які мають закінчення «ти», «яти» чи «ати» в основному постали із старих санск­ритських слів, і коли я кажу, що українська мова — сучасний санскрит, то я маю на увазі такі основи. У санскриті, наприклад, є такі слова «ліп», «лат», «ум», «жв», «бу», «спа», «да», «пас», «пак», «па», «лад», «вар», «рик», «рад», «теп», «вид», «пла», «пис», «маг», «суш», «лел»; слова ці старі, як світ мислі на плянеті Земля. Вони були створені в Оріяні (Україні), тобто, в Правітчизні народів Індо-Европейської раси, п'ятнадцять, десять тисяч літ тому чи й раніше. І живуть вони й сьогодні в мові українській, прийнявши таку форму: ліп-ити, лат-ати, ум-іти, жв-акати, бу-ти, спа-ти, да-ти, пас-ти, пек-ти, пи-ти, пад-ати, вар-ити, рик-ти, рад-іти, теп-літи, вид-іти, пла­ва­ти, пис-ати, мог-ти, суш-ити, лел-іяти. Укра­їнці філологи, які необізнані з санскритом, будуть, очевидно, апелювати до парафіяльної маси і особливо до «духовних панотців», щоб вони ставилися до моєї наукової єресі упе­реджено, бо вона «не визнана». І так вони вже й роблять, та я живу вірою, що прийде час — на чолі української філології стануть високо­освічені і вдумливі науковці і вони оцінять вартість моєї праці.

98. Ідемо далі. Сьогодні тяжко догадатися, що назва міста «Дрогобич» перекручена, в ори­гіналі (в архівах) стоїть правдива назва «Дро­гобит»; закінчення «бич» звучить глум­ли­во.

Є переконання, що в Русі (Україні) був славний піснетворець Баян. «Слово про Похід Ігоря» пише: «Боян бо віщий, аще кому хотя­ще піснь творити, то розтікашеть ся мисію по древу, сірим вовком по землі, шизим орлом под облаки», «Бояне, соловію старого вре­мени: аби ти сіа полки ущекотал,... летая умом под облаки».

(Слово «облаки» сьогодні не можна зна­йти в українському словникові; відважуся зазначити, що коли слово «облако» означає «хмара», то значить від нього постало слово «блакить»).

99. Прізвища Баян, Троян, Стоян, Мовчан, Полян, Подолян старі й зрозумілі сьогодні нам. Наприклад, прізвище Баян постало від слова «бай». Слово «бай» в Дохристиянській Русі (Україні) означало «знахар», «волхв», «віщун», тобто, «той, що замовляє», «забаю­кує»; з слова «бай» постали слова «байка», «байкар»; «бає» значить «рече», «каже».

Святослав Хоробрий жив тисячу років то­му. Він рідний нам тілом, вірою, почуван­ням, мовою, дарма, що слова, якими він корис­ту­вався, як рідними, сьогодні для нас звучать не зовсім зрозуміло. Він казав «мись», а ми ка­жемо – білка, він казав «насада», а ми каже­мо – човен, він казав «ркоша», а ми – ска­зали; він казав «смага», а ми — спрага; він казав «успе», а ми – заснув, він казав «ар­кучи», а ми – кажучи.

100. Сумеріяни (п'ять тисяч років тому) казали «зразу», в санскриті -«арзи», в «Слові про Похід Ігоря» -«аркучи». Сумеріянські сло­ва, як слова наших безпосередніх предків, рід­ні нам мелодією, архітектонікою, значенням.

Час (довгі тисячоліття) лежить на «мертвій мові сумеріян» загадковою печаттю, та ми її (приманливу загадковість) сьогодні вміємо відчути і прочитати.

101. У сумеріян «ду», в нас -«іду», в суме­ріян «ара», в нас — оре , в сумеріян ас, в нас — «все», в сумеріян «гарі», в нас — «гарний», у сумеріян «дім», у нас — «дім», у сумеріян «маг», у нас — «могутній», у сумеріян «уму», в нас — «умний», у сумеріян «муду», в нас — «муд­рий», у сумеріян «кашу», в нас — «кажу».

102. Коли б воскрес сумеріянин-оріянин, який жив декілька тисяч літ тому, і сказав нам слово «вів», ми б відповіли йому, що він чужи­нець. Справді не він, а ми — ми очужинилися (стали чужими самі для себе), ми забули рідне (прадідівське) слово «вів», вживаючи чуже (монгольське) слово «баран».

Слово рідне «вів» нам треба в сучасну мо­ву впровадити, щоб відбудувати правильність нашої мовної архітектоніки: лис — лисиця, вовк — вовчиця, вів — вівця.

Зі всіх слов'янських мов найбільш змонго­ль­щеною мовою є мова москвинська («ра­шен»); в ній монгольські слова творять що­ден­ний слов­ник, наприклад, «ґлаз», «кремль», «мос­ква» означають «око», «загорода», «гни­ла ріка».

Монгольська Орда казала, що всі покорені нею народи повинні їй платити «товар» (мон­гольське слово «товар» означає «скот» (коро­ви, коні, вівці). Юнаки, які ханові в Орду гнали «товар» звалися «товаришами».

103. Словник доктора А. Ведделля я хочу доповнити такими сумеріяно-українсько-ан­глій­ськими словами, сумеріянські слова тут перечислені можна знайти в солідній біб­ліотеці сумерології; сумерологи тепер мають дані тішитися, що українець допоміг їм знайти ключ до «мертвої мови» легендарної Сумерії.

 

105. Сумеріяни святиню звали «зиґурат» і «е-гал»; старі гебреї сумеріянське слово «е-гал» вимовили, як «бекгал», і Соломон по­будував «бекгал»; слово «е-гал» й сьогодні живе в значенні «гал» (заля).

Сумеріяни казали «небо», вавілоняни (семіти) слово «небо» позичили від сумеріян; старі халдеї словом «небо» назвали свого Бога, халдейський «Небо» своїм характером тотожний з латинським Меркурієм. Пророк Ісая (гл. 46, 1) написав, що «Упав Бел, по­валився Небо», у всіх англомовних виданнях «Біблії» написано «Небо».

106. Сумеріянське слово «бал» має два зна­чення — «валити» і «балакати». Суме­ро­логи вважають, що сумеріянське слово «бал-бал» відповідає англійському «спік», «сонґ». В ук­раїнців є слова «балагура», «балакати», «ба­ламут», у санскриті є слово «бал», від якого походять широко відомі санскритські слова «балака», «баладева», «балала», «балакая», «балакіка», «балакин», «балда», «балакара», «баламота».

Головне (корінне) значення санскритсь­кого слова «бал» (пояснюю, покликаючись на «Санскритсько-Англійський Словник» Сір Моньєра Моньєра-Вільямса, видання — Окс­форд), таке — «щось робити», «щось давати», «щось думати», «проявляти силу»; слово «ба­лака» означає «приємна балакуча жінка», «мисливець»; слово «балака» широко вживане в «Магабгарата».

107. Сумеріянське слово «мана» належить до тих декількох слів, які були сумерологами найскоріше прочитані, вони визначили, що слово «мана» рівнозначне англійському слову «скейл», «бартер», «межур». І, очевидно, українському «міна» (міньба, обмін).

Аккади слово «мана» почали вживати, як «ману», а гебреї, як «манег», а греки, як «мі­на». У гебреїв навіть грошова одиниця почала зватися «манег» — сто манегсів має десять тисяч шекелсів. Сумеріяни не тільки були першотворцями «ваги», а й винахідниками мистецтва «міняння» (важення); винайшовши ваги, вони на них важили золото, дорогі каміння.

108. Бібліотеки Европи постійно збагачую­ться книгами про історію Сумерії; в Істамбулі (Константинополі) у книгарнях лежать роз­кіш­но видані книги мовами англійською, французькою, німецькою про першотворців культури і цивілізації, сумеріян.

Будучи в Істамбулі, мені було приємно взяти у руки книгу Самуела Н. Крамера «Іс­торія починається в Сумерії» і на сторінці 240 прочитати, що широко вживане на суме­рі­янських клинописах слово «ду» відповідає англійському слову «ту ґов», і подумав я тоді — і українському «іду». Фрідрік Аґастес Ван­ден­бурґ у книзі «Сумеріянські пісні на клино­пис­них текстах у Бритійському музеї» повідомляє науковий світ, що сумеріянське слово «кашу» відповідає англійському слову «спік», і поду­мав я тоді — і українському слову «кажу».

109. У «Санскритсько-Англійському Слов­ни­ко­ві» Сір Моньєра Моньєра-Вільямса (сто­рінка 954) пояснюється, що санскритські сло­ва «виказ», «виказана», «виказіта» вживали оріяни п'ять тисяч років тому в значенні «по­яснення» (ілюстрація), «освітлення» (ілюміна­ція), «роз'яснення» (експльонація). Вільямс зазначує, що ці слова постали від корінних санскритських слів «каза», «кашу».

110. Якщо сумеріянське слово «лю» озна­чає «мен», тобто «людина» (і про це я вже говорив), якщо речення сумеріянське «лю лю ра» сумерологи прочитали в значенні «мен ту мен туґедер», тобто, «лю(дина) (з) лю(диною) ра(зом), то вважаю, що «нам лю лю» (ці су­меріянські слова сумерологи прочитали в зна­ченні «гу­манність») перегукуються з україн­ським словом «людяність».

«Хто у Вас викликав хотіння зацікавитися сумеріянами? Адже сумеріяни досі не впро­ваджені в історію України», — запитав мене слухач під час моєї доповіді в Клівленді.

І тоді я відповів: «Слово. Одне загадкове слово викликало в мене зацікавлення сумерія­нами. І сталося це так: в Мюнхені в німецькій книзі я прочитав, що таємничі сумеріяни вживали слово «руда» в значенні німецького слова «блюд».

І пригадав я, що мій дід Трохим не казав «кров людська», а «руда людська». І пригадав я, що в оповіданні «Маруся» Квітки-Осно­в'я­ненка, яке я читав у дитинстві, слово «руда» вживається в значенні «кров». «Кинувся ци­лю­рик, і якомога поспіша, та й кинув їй руду з руки, далі розв'язав пляшку, а ж там усе п'яв­ки, та й поприпускав їх до боку» («Маруся»).

Справді, слово «руда» торкнулося до найпотаємніших (я б сказав, інтуїтивних) глибин душі моєї, і постало в мене натхнення довідатися хто були сумеріяни. І я довідався.

Тепер ще хочу зробити таке доповнення: слово «руда» тотожне з санскритським словом «руд», яке означає «ридає», «плаче». І також з санскритським словом «род», яке означає «рід», «рідність», «родина». Санскритське сло­во «родга» означає «родити», «рости» а слово «рудра», яке постало з «руд» означає «рида­ю­чий». Вважаю, що так, як від слова «кров» по­стали слова «кревний», «кревняк», зі слова «руда» постали теперішні наші слова «рід», «родина», «рідня» (очевидно, в значенні «спіль­на кров», «спільне народження, походження»).

111. Самуел Н. Крамер вважає, що сумерія­ни звали свою країну «Сумера»: у сумеріян­ських молитвах, закарбованих на клинописах, є слова «О, Сумер, велика країно!»

Слово «сумер» (гумир), яке належить до корінних слів раннього санскриту (читай «Рик Веди»), означає «блаженство», «спокій», воно рівнозначне сучасному українському слову «сумир».

112. У санскриті є слова «сумара» і «сама­ра». Слово «су» (наприклад у «Рик Ведах») означає «дуже», «над». «Сутапта» — дуже тепло, «судая» — приємна дань. І сьогодні ми вживаємо «су» в значенні «сузір'я», «су-в'яз», «су-мирний», «су-купний», «сутяга», «су-пер­ник», «су-путник», «сучасник». У санскриті слово «сумара» означає «сумирний» («тиха людина», «приємна смерть»). В буддизмі є священна гора Сумир (гора Сумир заселена небесними геніями, геніями миру, досконало­сти, творцями «нірвани»).

113. Ми вже знаємо, що автори «Біблії» слово «Сумер» написали як «Сінар» (Сінеар). Є припущення, що слова «гомер» і «кімер» постали з слова «сумер» на тих основах, що й слово «кераміка — сераміка».

В «Біблійному Словнику» Вільяма Смітта, виданому в 1948 році у Філадельфії—Торонті, на сторінці 221 пояснюється, що слово «ґо­мер» означає «досконалі люди», і тут же за­значується, що «ґомери — родителі ранніх кімеріян» (кімерійців).

На останніх сторінках цього «Біблійного Словника» подані мапи; на першій мапі, яка показує, як виглядали Близький Схід, Північ­ний Єгипет і Европа у трактуванні «Ґенезісу» (першої книги Мойсея), Західна Европа показана як край незнаний, а на території Східної Европи (там, де Україна) написано «Ґомер» і «Маґоґ». Знаємо, що слово «моґоґ» означає «могутні» (мужні).

114. Гог — володар країни Магогів. Езикіел пише, що прийшло до нього «слово Господнє, таке: «Сину чоловічий! наверни твій вид проти Гога в Магог-землі, проти кня­зя Рошського...», «пророкуй, сину чоловічий, і промов до Гога: «Так говорить Господь Бог: чи так воно? того часу, як люд мій Ізраїль розживеться безжурно, ти про це дізнаєшся, і вирушиш ти й прийдеш із своєї осади, з найдальшої півночі, — ти й многі народи з тобою, сама кіннота, величезна ватага й безліч війська», «І двинеш проти мого люду Ізраїля, мов хуртовинна хмара, щоб окрити землю»... (Езикіел, гл. 38).

115. «Рош» — правдоподібно власне ім'я, яке стосується до першого з трьох Скитських племен, між якими Магог було головним пле­м'ям» (Вільям Сміт, «Словник Біблії», стор. 572). Геродот пише, що Сирія і Палестина були окуповані кінними арміями Скитів.

Народ Магогів (Могутніх) своєю швид­кою, як буря, кінною армією створив на ста­рих гебреїв таке незабутнє враження, що навіть в Євангелії зазначено: «...вийде зводити народи на чотирьох краях світу, Гога і Ма­го­га, і збирати їх на війну, котрих число, як пі­сок морський». Читаючи ці слова Іоана Бо­гослова, створюється враження, що він писав своє «благовістя», нажувавшись лаврового листя — забув блаженний, що Гог це не народ, а володар бистроконних Магогів.

116. Стюарт Піґґот (професор Едінбурзь­кого університету) в книзі «Стародавня Европа», виданій в 1965 році в Англії, у розділі «Раннє хліборобство» зазначує, що вже сорок тисяч років тому в Україні були людьми збу­довані житла. На сторінці двадцять дев'ятій він ілюструє, як виглядало одне з таких будов, знайдених археологами в Україні біля села Молодова. Житла в Україні переважно були споруджені з мамонтових бивнів, з шкіри зві­рів, довжина одного житла — десять метрів.

117. Стюарт Піґґот на сторінці сорок третій помішує мапу Східної Европи і зазначує, що сім тисяч років тому вже була поширена хліборобська культура в степах між Доном і Дунаєм. Між роками 62—72 в Україні відкри­­ті сотні поселень (городища) семитисячоліт­ньої давности, у глиняних стінах хат знайдені полова, зерно.

Стюарт Піґґот, пишучи, що територія, яка тягнеться між Карпатами і Кавказом «є Віт­чизною Індо-Европейців», спростовує пере­ста­рілі твердження чеського вченого Грозного.

Грозний у книзі «Стародавня Історія» на сторінці 237 пише, що сумеріяни «перед при­ходом до Месопотамії жили, мабуть, десь у степах Киргизії». У степах Киргизії досі вчені не знайшли жодних таких даних, які б об­ґрунтовували припущення Грозного — велико­го гіттіолога.

Киргизи — раса неевропейська; Вілл Ду­рант у книзі «Історія Цивілізації» у восьмому розділі пише, що сумеріяни не були ні азіятами, ні семітами, вони були людьми «з високим прямим не семітським носом».

118. І нарешті вісті українських археологів, дії яких суворо контрольовані поліційними органами Московитії. Українські археологи обережно, мовою, сухої статистики пишуть: «Племена, які жили у степових районах України у четвертому столітті до нашої ери, приручили коня і стали першими вершниками в Европі».

«Недавно на правому березі Дніпра, в гир­лі річки Омельник, виявлено одне з поселень. Встановлено, що група людей, які жили тут, збудувала кілька жител. Це були просторі чотирикутні споруди трохи заглиблені в зем­лю. Стіни їхні обпліталися лозою і зама­зувалися глиною».

119. «На місце відкритого поселення в село Дереївку, Кремгесівського району (біля Кре­мен­чука) виїхала Дніпровська експедиція Інституту Археології Академії Наук (Київ), очо­лена кандидатом історичних наук Д. Я. Те­лі­гиним. Близько два місяці археологи про­водили дослідження важливого для науки поселення.

«Тут було розкрито руїни двох жител, знай­дені господарські споруди, численні вог­ни­ща. Зібрано понад 10000 різноманітних пред­метів, серед них — знаряддя праці з ка­меня, з кісток та рогів, фрагменти глиняного посуду, зброю тощо.

Цікавими знахідками є предмети первісної пластики. Це виліплені з глини статуї жінок, що свідчать про вірування людей у культ матері-прародительки. Основним знаряддям людей Дереївського поселення було скотарст­во. Вони розводили головним чином коней. Тому і серед знайдених предметів, виготов­лених з кісток, вісімдесят відсотків належали домашньому коневі».

120. «Є ще одна характерна особливість, цікавий поховальний обряд. Своїх покійників вони ховали у скороченому стані, на спині, із відігнутими на бік ногами. В могили клали мідяні та костяні прикраси, крем'яні ножі, та­кож глиняний посуд. Дослідження Дереївсь­кого поселення триває...»

«Але вже зібрані відомості свідчать, що це найповніше до цього часу розкопаний об'єкт. Тепер в науці ще більше зміцнюється думка, що саме вони (відомі високорозвинені трипільські племена) відіграли важливу роль у формуванні наших безпосередніх предків — ранніх слов'ян («Літературна Україна», Київ).

121. Не випадково на обкладинці книги Стю­арта Піґґота «Стародавня Европа» нама­льо­вана людина, яка тримає в руках колесо: колесо — основа цивілізації людства. Все, що сьогодні створило людство, це тільки додаток до колеса.

Стюарт Піґґот на 83 сторінці поміщує два малюнки, на яких ми бачимо чотири колеса. Колеса лежать разом із залишками воза, по­руч — кості людей і коней. Знайдені такі мо­гили біля села Трибрати, Усатово, Дереївка дають підставу твердити, що сумеріяни, ви­йшовши з Оріяни (України), вже мали добрих майстрів-колесників. Колеса, знайдені в Оріяні (Україні), були збудовані раніше, як ті колеса, що знайдені в Месопотамії, коло­нізованій сумеріянами (оріянами).

 

ДЕНЬ 9

1. Історія — книга життя, і чим старіші її сторінки, тим тяжче їх читати. Сьогодні рідна Земля наша про нас оповідає нам, щоб ми пі­знали самі себе, щоб ми були самі собою, щоб між достойними людьми були ми до­стойними людьми.

Часопис «Ню Йорк Таймс» в п'ятницю, 19 січня 1973 року помістив мапу, на якій зо­бражені простори Месопотамії, Єгипту, Сирії, Ізраеля, Греції, Італії, Туреччини. І України. І повідомляє народ Америки, що сьогодні істо­рики (на основі сучасних дослідів — карбон 14) устійнили, що на території України впер­ше на плянеті Земля люди присвоїли коней, корів та інші свійські тварини.

2. Є достовірні докази: археологами в Україні розкопані первісні городища біля сіл Дереївка, Лука-Врублівська, Усатово, Маяки, Євміївка. Знайдені кості людей, коней, корів. Знайдені вози були зроблені 5500 років тому. (Я вже говорив, що колесо — символ і основа цивілізації Людства).

У стінах глиняних (трипільських) хат знай­дені зерно, полова, шкаралупи писанок. Знай­дені первісні (старіші за сумеріянські) зна­ряддя хліборобської праці.

І постало нове розуміння історії. Професор археології Ґрегем Кларк (Кембриджський уні­верситет) і професор праісторичної археології Стюарт Піґґот (Едінбурзький університет) у книзі «Праісторичні Суспільства», виданій в 1965 році в Лондоні (Англія), пишуть: «Коли ми вертаємося тепер до важливіших областей початкового раннього хліборобського посе­лен­­ня, ми знаходимо існування більших зв'яз­ків із Трипіллям (Україною) ніж із Старо­давнім Сходом».

3. Стародавній Схід (Сумерія, Халдея, Ак­ка­дія, Вавилон), який до сьогодні вважався Пер­шим Вогнищем хліборобської культури і циві­лізації, передає своє Першенство Оріяні (Украї­ні). Єгипет став (після Сумерії) на тре­тьо­му міс­ці. За ним ідуть Індія, Китай, Крит, побережжя Середземного моря, Гіттія (тери­то­рія сучасної Туреччини), Греція (Ахея), Із­раель, Азтеки, Пе­руани, Латини та інші країни Західної Европи.

4. Дійсний член Академії Наук (Київ) про­фесор І. Підоплічко у праці «Ампір Кам'яного віку» пише: «Для багатьох вислів «первісна людина» синонім поняття «примітивної люди­ни». Одначе, відкриття останніх років пока­зали, що в усіх місцях Земної кулі, і, особливо на території України, ще в дуже далекі епохи існували, якщо так можна висловитися, вогнища високої цивілізації кам'яного віку».

«Відкриття біля українського села Межи­річчя в цьому відношенні особливо цікаві. До недавніх часів вважалося, що в ту далеку епо­ху люди були настільки дикими, що вико­рис­товували для життя лише природні притулки, печери, віттям прикриті ями, лише пізніше будували примітивні землянки».

«При розкопках Межиріччя і других стоя­нок в Україні ми знайшли сліди незрівняно складних і комфортних мешкань, які мають право вже зватися домами. Для будови такого дому в Межиріччі, який мав площу двадцять три квадратових метри і який розрахований був на 10—15 осіб, були використані кості 25 мамонтів».

5. «Досліди при допомозі сучасних засобів аналізу (радіокарбонного, колагенового і дру­гих методів), дозволили визначити час будови цих домів. Вони побудовані 10—12 тисяч років тому». Щоб було краще орієнтуватися в історичних датах, треба згадати, що перші при­мітивні з глини і хмизу ліплені півземлян­ки на території сучасного Риму появилися 2750 років тому. Вперше грецькі племена (дикі кочовики Ахеї і Доріяни) появилися на тери­торії Пелопонесу (Греції) 3100 років тому. Впер­ше жиди появилися на арені історії, як кочовики Синайських пустинь, 3100 років тому. «П'ятикнижжя Мойсея», як я вже зга­дував, були в Ассиро-Вавилонії написані рабі­нами Езикіелом-Ездрою 2500 років тому. Царі Давид, Соломон нічого не чули про Ноя, Ав­раама, Сару, Мойсея.

6. Щоб довідатися, як почалася історія куль­тури і цивілізації Індо-Европейської раси, треба знайти її Батьківщину. «Вчені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною Батьківщиною Індо-Европейців», — пише Гер­берт Дж. Мюллер у книзі «Воля у Стародав­ньому Світі», виданій в 1961 році в Ню-Йорку. Він (так як і інші історики) зве простори, які розташовані на північ від Чорного моря, «південною Россією».

«Південні степи Русі — це простори аріїв», — пише «Євангелія Заратустри», іранські «Веди» (Бгай Манілал С. Парех, Бгават-Дар­ма, Райкот, Індія).

Професор Р. Ґіршмен (Сорбонський уні­вер­ситет, Париж), голова археологічних екс­пе­дицій, які в 1935— 36—41—49 роках робили успішні розкопки, у книзі «Іран», виданій в 1965 році в США, пише, що Материнською землею Індо-Европейських народів є «рівнини Південної Росії», тобто Україна.

7. Історик Джан Бовле в книзі «Людина у Віках» пише, що «Арії вийшли з території України».

У монументальному збірнику «Історія і Куль­тура Індійського Народу» (у кн. «Оріяни в Індії»), виданому Кембриджським універси­тетом, пишеться, що «Трипільські керамічні вироби (Україна) старіші чим німецькі, на основі яких німці будують свою негативну теорію про те, що оригінальною Вітчизною аріїв є Німеччина».

8. Р. С. Маюмдар (віце-президент Декка уні­верситету — (Індія) і один з найвизначні­ших істориків Стародавнього Світу) і А. Д. Пузалкер (асистент директора Бгаратия Ви­дия Бгаван) у книзі «Історія і Культура Індійського Народу» (у розділі «Ведійська епоха») пишуть: «Україна більше, як всі інші країни (країни Европи і Азії, — примітка моя) може претендувати бути землею аріїв (орія­нів). Германська домашня теорія дуже попу­ля­ризована в багатьох европейських школах для расового виправдання». (На основі «ні­мецької домашньої теорії» (ірраціональної) Адольф Гітлер переконував німців, що вони є «вища раса», бо, мовляв, Німеччина є Віт­чиз­ною Індо-Европейської раси.

9. «Листи з печери Чаклуна» зачарували науковий світ. Начальник археологічної екс­пе­диції Валентин Миколайович Даниленко із зачудування (як пише «Молодь України» за 2 червня 1974 року) «аж здригнувся». Що ста­лося?

«Молодь України» пише, що в Україні «знай­дені малюнки епохи верхнього палео­літу (приблизно 20—15 тисяч років до нашої ери)», «на робочому столі археолога — стос фотографічних репродукцій, на яких зафіксо­вані твори прадавніх митців України».

«Переглядаємо кілька фотографій. Ось ви­йшли на полювання люди. Вони обережно скрадаються, стиснувши в руках зброю. На кого вони полюють? На лань чи мамонта? Потім ми не раз зустрінемо композицію — зображення мамонта, а поруч — над головою чи тулубом — зображення каменя. Можемо уявити одразу сцену з "натури" — полювання наших Предків: мамонт ніяк не може видря­патися з пастки, а на нього сиплеться град каміння».

10. «У печері Чаклуна відкрито близько 300 гравійованих малюнків, іноді наведених вохря­ною фарбою. Переважають зооморфні моти­ви, в яких відтворено мамонтів, бізонів, ланей, оленів, печерних левів.

Трапляються й зображення людей, зокре­ма Великої Матері матріярхальної доби. Між силуетами мамонтів та оленів бачимо постать Великої Матері. Її струнке, дивовижно краси­ве тіло ніби пливе над Землею. Виконує Вона ритуальний танок, зачакловує звірів, щоб мис­ливці повернулися додому з багатою здо­биччю».

Що це значить? Це значить, що на терито­рії України 20—15 тисяч років тому вже був культ Великої Матері-Родоначальниці. Ми, українці, її потомки.

Ми Її пізнаємо, дивлячись самі на себе, на свій національний стрій. Її льоля (первісний жіночий одяг) оздоблений меандрами (геомет­рич­ними взорами), якими сьогодні пишають­ся гуцули і які ознаменовують стародавню Українську (Мізинську) культуру.

11. У світі існувало між вченими переконан­ня, що на півночі Африки знайдені відомі “Тассілійські зображення” — найстародавні­ші тво­ри рук людських. Вони були створені 12000 років тому. 12000 тисяч років тому впер­ше на півночі Африки появилася біла людина, прикочувавши з Східної Европи. Триста палеолітичних малюнків, знайдених в Україні (20—15 тисяч років тому створених), стали доказом того, що Україна — Первоколиска пер­ших духовних вогнищ історії Людства. В Україні знайдені найстародавніші пам'ятки культури і цивілізації плянети Земля.

12. Щоб поневолити націю і навчити її покірно жити в неволі, треба відібрати в неї її правдиву самобутню історію і написати їй фальшиву, приголомшуючу, впокорюючу.

Вона (поневолена нація), виховуючи себе під наглядом окупанта-вторжника в школі фальшивої історії, не знатиме, хто вона є, ким вона закута і чому? Провідник поневоленої нації, вихований у школі фальшивої історії, буде фальшивим провідником народу, сам цього не знаючи. Народ, поневолений і при­мушений свою історію читати не по-своєму, буде сотні років боротися за волю і не могтиме її здобути.

13. Німецький історик Авґуст Шлецер пи­ше, що малороси (українці) не здібні самостій­но думати і жити. Чому? Вони не здібні само­стійно думати і жити тому, що в них немає стародавньої історії, стародавньої культури. Вони... «моголи, моголи, золотого Тамерляна онучата голі». Вони надоїдливо хвастаються перед чужинцями, що в 988 р. греки (візан­тійці) їм історію започаткували, цивілізували їх, поробили їх культурними людьми.

Український інтелігент (митрополит Іларі­он (Огієнко)) в кн. «Візантія і Україна», вида­ній в 1954 році у Вінніпезі, на сторінці десятій пише: «Увесь наш український дух, як народу, усю нашу духовну культуру прищепила нам Візантія. Заберіть від українців православний візантіїзм і вони стануть нагими, як мати народила», вони... «онучата голі».

14. Митрополит Іларіон (Огієнко) — одуре­ний провідник одурених. Він з дитячих років виховувався у школі фальшивої історії. Пи­шучи, що «Увесь наш український дух, як на­ро­ду, усю нашу духовну культуру прищепила нам Візантія», він повторює те, що греки (візантійці) сотні років писали, звеличуючи Візантію і принижуючи Україну (Русь). Укра­їнець, читаючи писання митрополита Іларіо­на (Огієнка), кормиться, сам цього не знаючи, меншевартісною духовною їжею — кормиться вірою православною, що греки і латини — кращі люди, а українці — гірші люди.

Греки і латини, як «кращі люди», прище­пили українцям, як «гіршим людям», духов­ність, культуру, цивілізацію, релігію, поняття краси і етики. Якщо так — українець менше­вартісна людина. Меншевартісна людина цу­ра­ється самобутніх духовних вартостей і обож­нює чужину. Грецько-православний ук­раї­нець чи грецько-католицький українець обож­нює Грецію (бо ж у Греції греки приду­мали грецьке православіє) і обожнює Рим (бо ж у Римі римляни придумали католицизм). Українці, будучи духовними рабами, тіштеся, що «Увесь наш український дух... прищепила нам Візантія» чи Московитія. О, нічого в світі немає огиднішого, жорстокішого, як каноні­зована освячена фальш!

15. Візантія і Московія не могли нам, укра­їнцям, прищепити того, чого вони не мали! Вони не могли нам прищепити наше. У Захід­ній Европі (ні, в усьому світі!) устійнене «табу», що народ, який не має своєї культури, своєї духовости, своєї історії, не може звати себе вартісним народом.

Я об'їхав країни Европи, Азії, Америки, і ніде (навіть між жителями мініятюрних країн — Коста Ріко і Бгутану) не знаходив людей, які б казали «наше нам прищепили чужинці і ми прищепою гордимося. У нас нема здібностей творити свої рідні культурні й духовні вар­тості, бо в нас нерозвинена уява, у нас немає винахідливости. Ми прищепу звемо «вже нашою культурою і чужу релігію звемо нашою, ми, як гірші люди, здібні тільки на акультурацію».

16. Хто є сам собою, перед тим відчинені двері світлого майбутнього. Щасливі ті, що мають свою рідну віру, рідну правду, рідну мудрість, і на світ дивляться по-своєму і розу­міють Бога по-своєму, і мають свій самобут­ній стиль життя. Коли ми, українці, хочемо знати самі себе, пізнаймо історію далеких Предків наших.

Є! Є свята таїна цілісности між нами і на­шими далекими Предками. Ні, ми не золотого Тамерляна (монгольського хана) «онучата голі»! Ні, ні, ми не «станемо нагими, як мати народила», звільнившись з кайдан духовного грецько-юдейсько-латинського рабства!

«Триста палеолітичних малюнків. Це є рідні листи од наших далеких Предків. Скалка з їхнього життя, яку зберегла і перенесла у на­ше двадцяте століття "машина часу" — "Кам'я­на могила"».

17. «Що ми можемо прочитати у тих лис­тах? Дуже й дуже багато. Нові дані про первісне мислення, перші кроки мистецтва, зародок релігійних уявлень, суспільну органі­зацію, тогочасну фауну. Зображення прадав­ніх митців і сьогодні хвилюють нас, дають естетичну насолоду».

18. Є оригінальний індо-европейський дім. Історики Дж. Гавкс і Л. Вуллі у книзі «Історія Творення Культури і Проявлення Науки» (Праісторія і Початок Цивілізації), виданій в Лондоні (Англія), помістили «Мапу Мандр Народів в епоху бронзи». На мапі зазначені назви народів, які, вийшовши з Оріяни (Укра­їни), через Кавказ прямують на Південь. Ідуть племена Сумеріян (Кімеріян), Мітаннів, Кас­ситів, Персів, Гітітів. Всі вони діти Оріяни (України), їхня мова — первісний санскрит.

Історик Ґеорґ Біббі у книзі «Чотири Тисячі Років Тому», виданій у Ню Йорку (США), помістив «Мапу Правітчизни Народів» — зображена територія сучасної України. І з те­ри­торії сучасної України вимандровують Мі­тан­ни, Кассити, Гіттіти, Ахеї (Греки), Англо-Сакси, Тевтони, Латини.

19. «Південна Росія в Европі — це оригіналь­ний індо-европейський дім», — пише О. Шредер у книзі «Праісторична Стародавність Арійсь­кого Народу». Арії (оріяни) вважали себе во­ло­дарями «народженими диханням Бога», — пишуть «Веди». Л. Спраґ де Кемп у книзі «Ста­родавні Руїни і Археологія», виданій в 1962 році, пише: «Оріяни, підкоряючи на своєму шляху племена за племенами, вважали себе пануючим народом». Вони покорили в Індії монгольські племена, на Середньому Сході — семітські.

20. Де виникла «Аристократична мова культури?»

Мова – Душа Людства. І «Напочатку було Слово, а Слово те в Бога було, і Бог було Слово», – так думає євангелист Іван, 1, 1. Є обґрунтоване питання: «Де почалося слово, там і почалися творитися перші розуміння Бо­га, перші релігійні поняття. Скажіть ім'я на­ро­ду, на землі якого "напочатку було Слово?"»

Знаємо, що Слово — це Мисль, Слово — початок і досконалість Мудрости. Слово — перші шукання Бога.

Слово «Бог» наші Родоначальники (Мама Лель і Тато Орь) вимовили як «Бгу» (Буття, Існування). Вони вірили, що вони є тому, що є Буття (Бгу). Слово «Бог» стародавнє україн­сь­ке. І воно старіше як слова «Саваот», «Єго­ва», «Мойсей», «Адам», «Ісус Христос», «Алах». Слово «Бог» не жидівське, не латин­ське, не грецьке, не християнське, не мусуль­манське.

21. Славний вчений А. С. Діямонт у книзі «Історія і Оригінальність Мови», виданій в 1960 році в Лондоні (Англія), пише: «У степах Східної Европи започаткувалася більше як 5000 років тому Індо-Европейська мова, її діялекти роз'єдналися на мови, які поширили багато народів світу».

У Східній Европі, на просторах багатої землі України, започаткувалася основа Індо-Европейської мови — санскрит. Санскрит— священна мати Індо-Европейських мов. Укра­їн­ська мова (і про це я говорив 28 січня 1975 року на Всеіндійському Санскритському сим­по­зіумі в Делі університеті (Індія) — перво­родна дочка санскриту.

22. Санскрит — початкова мова білої лю­ди­­ни. Санскрит — священна мова Індії. Санс­к­рит — священна мова Гіндуїзму, Буддизму, Джа­нізму, Сикізму, священна мова, якою ви­значені терміни шістьох систем Гіндуської філософії.

«Санскрит означає аристократична мова культури», — пише славний европейський філософ Алберт Швайцер у книзі «Індуська Мисль», виданій в 1957 році.

23. «Широкі степи, розташовані на північ від Чорного моря, були Першою Вітчизною людей, які розмовляли Індо-Европейською мо­вою», — пише Ґюг Генкен у книзі «Індо-Ев­ропейські Мови і Археологія», виданій в 1955 році.

Р. Дж. Латгем у книзі «Етнологія Европи» пише, що «Санскритська мова є европейсь­кого походження, в Азії вона поширилася тому, що до Індії, далеко перед народженням Христа, прибули орії з України».

Іраніолог Річард Н. Фрий (професор Гар­вардського університету, США) у книзі «Спад­­щина Персії» (у розділі «Іранська традиція») пише, що «Індо-Европейське слово «ар» рівнозначне англійському слову «плав». Українці кажуть «плуг».

24. Санскритське слово «Ар» чи «Ор» значить «Орати», «Орач», «Орь». Уміти орати (знати таїну вирощування зерна) значить бути «кращою людиною», «нобелменом», «аристо­кра­том», — такі поняття про хлібороба були на початках історії ведійської (хліборобської) культури і цивілізації.

Наші предки (орії, оріяни чи арії), при­своївши коня, вола, винайшовши плуг, створивши колесо і віз, і навчивши дітей своїх орати поле і вирощувати зерно, створили віру, що вони орії світу (аристократи світу). З їхніх широких і щирих долонь хліб пішов у світ — в Індію, Месопотамію, Фінікію, до кочових монгольських і семітських племен. З їхніх уст пішла у світ «аристократична мова культури».

25. 27 січня 10.975 року Дажбожого (1975 року християнського) в Департаменті Санск­риту (Делі університет, Індія) розмовляю з професором доктором Сатия Врат Шастрі. Кажу Йому: «Славний Джавагарлал Неру, пре­м'єр-міністер Індії, в книзі "Відкриття Ін­дії", як знаєте, пише, що "Оріянська група по­ходить з широких просторів Дунаю, Дніпра, Дону", "Народні танці патанів (оріїв) дивотно нагадують танці українців"». «Президент Індії С. Радгакрішнан — найвизначніший мисли­тель сучасної Індії в книзі "Індійська Філо­софія", пише, що "Оріяни принесли з собою ви­значені поняття і вірування, які вони продовжували розвивати в Індії"».

26. «Докторе Сатия Врат Шастрі, передаю Вам я, син "широких просторів Дунаю, Дніп­ра, Дону", мій скромний "Порівняльний Сан­скритсько-Англійсько-Український словник". Наші предки (мої і Ваші) 5000 років тому го­во­рили однією мовою (санскритом). Сьогодні санскрит єднає нас, чарує нас своєю загад­ковістю, своєю первородною самобутністю і глибиною духовної енергії».

«І ще скажу. Авґуст Карл Райшавер (про­фесор університету Токіо, Японія) у книзі "На­у­кова праця про японський буддизм" пише, що "Оріянські завойовники, які втор­гну­лися до Індії з Північного Заходу, окре­мими періодами 5000 років тому, мали з собою вже готові релігійні пісні "Веди"».

27. А. Л. Башам у книзі «Індія», виданій в Лондоні в 1961 році, пише, що «Оріяни були широким і непокірним народом, народом, який мав багато святощів і понять, які вспад­кувала від них Індія. Оріяни любили музику, грали на сопілках, бубонах, цимбалах. Вони вже тоді вживали ваги (терези), які також мали в оригіналі сумеріяни. Оріяни були технічно добре збагачені. Вони були добрим народом, більшість їхніх богів мали добрий характер».

Присутній брамін Патак сказав: «Ви, Київські оріяни, в 988 році відстали від віри батьків своїх (від Ведійської духовости) і під­порядкували себе юдейському християнізмові візантійської інтерпретації».

Я відповів: «Силою вогню й меча в нас була відібрана віра батьків наших. Покло­нившись жидам і грекам, ми стали їхніми духовними рабами. Та і в рабстві ми зберегли характер хлібороба (характер людини великої Ведійської культури)».

28. «Українець звертається до вітру: «По­вій, Вітре, в Україну, де покинув я дівчину». Він звертається до Землі: «Земле-Рідна, Кор­милице наша, вмираю за славу Твою». Він славить рідні поля, ріки, гаї, і в піснях веде розмову з ними — духовність ця Ведійська і християнізм, оснований на номадському юдаїз­­мі, зве це «паґанізмом».

Навіть той українець, який вважає себе ор­то­доксальним християнином, має склад душі не християнський. Він так, як і його Предки, лишається замріяним сином Природи.

Я, обороняючи рідну духовність України (Руси), устійнюю нові основи українського монотеїзму. Бог нікого не дискримінує, ук­раїнці так, як і інші народи, мають право мати рідне розуміння єдиного Бога».

29. Народ, який людству подарував «Най­ста­родавніший пам'ятник людського ума» — священні «Веди», сьогодні живе над берегами Дніпра. І має цей народ нове ім'я — Україна тому, що північні вторжники, брутально вторгнувшись на Його степи, украли в Нього Його ім'я — Русь.

Старі імена українські — орії, кімери (су­мери), гіттіти (скити-сармати), анти, приза­булися. «Країна, з якої оріяни (арійці) вийшли перед їхніми мандрами у Південний світ (до Індії і Месопотамії, — примітка моя), очевид­но стверджує присутність народу однорідного Індо-Европейського типу, сьогодні прожива­ю­чого на побережжі Дніпра», — пише слав­ний історик Л. Паретті у книзі «Стародавній Світ».

30. Наші Предки — жителі побережжя Дніпра, подарували Людству першооснови ре­лігійних понять, першооснови культури і ци­вілізації. Стародавні народи (творці великих культур і цивілізацій) — сумеріяни, критяни, мікени (пелазги), не витримавши поєдинку з півдикими і жорстокими племенами (ахеями, доріями, аккадами), загинули. Українці — по­томки творців Ведійської культури, досі живуть — живуть, бо є на світі чудо: там, де багата земля, в гілочці верби живе цілісність вербного царства.

«Веди є найстародавнішим пам'ятником людського ума, яким розпоряджається людст­во», — пише президент Індії, філософ, історик С. Радгакрішнан — у книзі «Індійська Філо­софія». 5 лютого 75 року я біля Ґанґесу в свя­щенному Бенаресі, оглядаючи нову величну святиню Індуської віри, яку збудував С. Рад­гакрішнан, думав про Дніпро. Береги Дніпра багатші й чарівніші, як береги сонливотихого Ґанґесу.

31. «Веди» народилися на побережжі Дніп­ра. Джавагарлал Неру в книзі «Відкриття Індії» пояснює, що санскритське слово «Веди» постало від кореня «відь». «Відь» в англій­сь­кій мові значить «ноледж» (знання). В українській мові слово «відь» значить «віда­ти», «знати».

У «Ведах» (1, 140.3) я (в архіві санскриту Бенареського університету з професором Ба­ля­рам Шастрі Бгарадва) прочитав: «Мати бога Огні — це дві дерев'яні палички. Вони, роблячись чорними, творять спільну дію -родять дитя Огні», тобто, вогонь. Огні (агні) — казали сімнадцять тисяч років тому наші Предки, розводячи вогонь (вогонь людського мислення і світорозуміння) там, де сьогодні пливе Дніпро-Славута і стоїть таємничий і чарівний град Кия.

32. У «Ведах» слово «Тата», як пояснює славетний санскритолог Сір Моньєр Моньєр-Вільямс у «Санскритсько-Англійському слов­ни­кові» (виданому в 1964 році Оксфордським університетом) на сторінці 441-й, значить в англійській мові «фадер». Я доповнюю: санс­критське слово «тата» (одне з визначних слів «Вед») означає в українській мові «тато». З слова «тата» латини створили слово «патер» (патріот, патріотизм); патріярх (батько стар­ший), французи кажуть «пере», іспанці — «пад­ро», італійці -«падре», литовці — «тевас», нім­ці -«фатер». Очевидно, ті народи, мова яких не має санскритського кореня, мають самобутні слова, які означають зміст слова «тата». Я вже згадував, що японці кажуть — «чічі», китайці -«чіар», армяни — «геир».

33. Тата — патріярх роду пракиївського, розвівши вогонь на березі Дніпра, натхненно молиться. З душі благородної, з сонця і життя родиться непорочна молитва його. «О, Огні! Прийми щиро це дерево, жертву мою. Загори ясно! І розпусти свій священний дим, дотор­к­нися крильми до небесної Високості і з'єднай­ся з промінням сонця! О, Владико, віджени від нас ворогів, пошли нам з Неба Дощ, подай нам звар, хліб і пашу», («Веди»). «Професоре Балярам Шастрі Бгарадва, зверніть увагу на тотожність слів санскриту і української мови, беручи до уваги цю Ведійську молитву».

Наприклад, ідуть слова санскритсько-українські: огні — вогонь, дарава — дерево, яса — ясно, сва — свій, света — святий, світ­лий, дама — дим, наба — небо, пада — подай, вар — звар, рота — хліб, паша — паша. Вглиб­люючись в суть молитви Тата до Світла (Вог­ню, Тепла, Добра), відчуваємо непорочну си­лу емоції, окрилений розмах мислення, духов­ну безпосередність і самобутність життєвих розумінь.

34. Ознайомимося з деякими словами «Вед». У «Ведах» слово «сата» значить «сот­ня», звідси походить латинське «сентум», фран­­цузьке — «сет», італійське — «сенто», іспанське — «сієнто».

У світі широко відоме слово «зенд» (філо­софсько-релігійний термін) походить від санс­критського кореня «зан» чи «зна», що значить «знання». Є священні книги «Зенд Авести», корені «зна» і «відь» — синоніми.

Чарлс Генрі Тавн у книзі «Океан Історії» пише, що від санскритського слова «Див», яке дуже поширене у «Ведах», греки створили слово «Зевс» (Девус, Део, Тео, теологія). «О Див ладо, о Див ладо», — пишуть «Веди» в значенні «Дивотно ладний», «Бог любий», «Диво ладне». З слова «див» (дивотний) по­стали слова «диво», «діва», «дівчина», «день». У «Ведах» слова «Віті Да Бгу» значить «Вітаємо Дажбога».

35. «Рик Веди» — назва священної книги гіндуїзму. Слово «рик» (риґ) у санскриті зна­чить «пісня». З слова «рик» постали слова «ре­че», «рцить», «ркоша», «рекоша», «речник», «речення», «ректи», «рок». Слово «пророк» має два кореня — «пра» (перед) і «рок» (речник).

36. «Магатришула» — могутній тризуб, священний символ Ведійської духовости, культури і цивілізації. Магатама — могутня темнота, маганас — могутній (великий) ніс, ма­гадунду — могутнє дудіння, магатапа — могутнє (велике) тепло, магапаса — могутнє (велике) пасовище, палана — пелена, пеленати, полон.

Пава – повітря, амріта – невмирущість, ви­свата – висватана, свагия – сваха, света кута – святий кут, у філософії Йоґа слово «тама» (свя­щенний термін) значить «темно» (пасивно).

Н. Р. Бенарже у книзі «Залізний Вік Індії» пише, що «Найранішою датою, як це існує твердження, Ведійська культура почалася двадцять вісім тисяч років тому. Та Тілак установив цю дату на 12—10 тисяч років тому. Історик Джакобі вірить в акуратність дати Тілака».

Історик Балганґадгар Тілак (1856— 1920) — син брагманської касти. Індуси кажуть, що Тілак — це локамания (гордість народу), бо­рець за волю Індії, славний інтерпретатор «Бга­ґаватгіта». Він вважає, що на території України 12—10 тисяч років тому започатку­валися основи Ведійської культури (основи культури Людства).

37. Сьогодні українці звуть її (Ведійську культуру) Мізинською. Щоб науково обґрун­ту­вати, де були створені «Веди» (ведійські обряди, пісні, розуміння Бога, поняття світу і суспільних законів), учені використали такий спосіб дослідження. Вони вивчили світ (рос­линний і тваринний), оспіваний у «Ведах», і потім на основі достовірних археологічних даних визначили, що цим світом (світом «Вед») є степи України (простір від Дону до Карпат).

38. Ґрегем Кларк і Стюарт Піґґот, які сьогодні вважаються найвизначнішими авто­ритетами у світі археології, у книзі «Пра­істо­ричні Суспільства» пишуть, що «Світ озна­чених дерев: береза, дуб, верба, бук; і звірів: вовк, ведмідь, руси, оси, лососи і їм подібні великорічкові риби і бджоли, належать про­сторові, що розташований на захід від Уралу. Полоса земель на північ від Чорного моря відповідає всім цим означеним факторам». І в «Ведах» всі ці «означені фактори» широко зарепрезентовані. У «Ведах» немає згадок про пальми, оази, банани, цитрини, оливки, пус­тині. У «Ведах» немає згадок про крокодила, жирафу, верблюда.

У «Ведах» оспівана буйна, чарівна, багата на мед, молоко, трави, зерно, м'ясо, природа Оріяни (України). Між іншим, у Бенаресі (біля готелю Кларк, я на деревах побачив висячі бджоляні гнізда і сказав індусам: «Мед». Вони відповіли, що і по-індуському «мед» (меду). У «Ведах» згадані соловій, лелека, жайворонок. Оспівані живі соковиті кольори і властивості чотирьох пір року (Весна, Літо, Осінь, Зима). У «Ведах» слово «Васанта» значить «Весна», слово «Гима» значить «Зима».

39. Усі ті, що досліджували Рідну Віру України (Руси), пишуть, що «все покрите мрякою таємничости. Не можна визначити, яка була та віра паганської України (Руси). Є думка, що була віра в одного Бога, і є думка, що була віра в багатьох богів — яка думка правильна, дослідники ще не устійнили».

Українські дослідники (кращі люди Ук­раїни), маючи в душі тугу за вірою батьків своїх, ішли у світ, «покритий мрякою таємни­чости». І там вони знаходили немеркнучі діяманти — рідні шляхи творення свого «Я», знаходили цілющий бальзам для душі своєї (священне євшан-зілля).

40. М. Миханько у праці «Ягілки», виданій в І922 році в Львові, пише, ніби сповідаючись перед престолом Духа Предків: «Ягілки (га­гілки, гаївки, веснянки) — це обрядові пісні українського народу. Вони сягають своєю дав­ниною незапам'ятних часів. Є вони голов­ною основою найбільшого свята Весни».

«Природа, її зміни й сили викликали в народі божественні почитання. Перемога Світ­ла над Темрявою, Тепла над Зимою, вес­няного оживання над зимовим завмиранням — була предметом найбільшого почитання, дальше — предметом радости і втіхи». «Народ тішився побідою Світла, Життя й Добра над Тьмою, Мертвотою, Злом. З обсервацій набрав він переконання, певности і віри в те, що Добро-Світло мусить побідити Зло-Тьму».

41. Невідомо, чи знав М. Миханько, що він, пояснюючи значення обрядів і свят рідної віри України (Руси), переповів дещо з духов­них основ, утверджених у «Ведах». У «Ведах» «Света» (Світло) перемагає «Тама» (Тьму), «Тапа» (Тепло) перемагає «Гіма» (Зиму), «Бу» (Буття) перемагає «Мріту» (Смерть, Мару).

«Веди» пишуть, що на світі є Добро (Світ­ло) і є Зло (Тьма) — на світанні духовности це були великі відкриття. Веснянки, гагілки — обрядове вітання Добра (Світла). Виконавці веснянок (священнодійці) виводили свої хоро­води за рухом сонця (за ходом Добра (Світла). Веснянки — духовна медитація і практичне здій­снення «йоги» (шлях духовного і тілес­ного самопізнання і самовдосконалення).

42. Професор С. Килимник у книзі «Укра­їн­­ський рік у народних звичаях» (літній час) на сторінці 35-й пише, що «Дівчата беруться за руки, в перемішку з юнаками, у два кола, поволі ходять за сонцем і співають». Не могло постати обожнення сонця (тепла) у Єгипті, Юдеї, Месопотамії. У південних країнах сонце втомлює людей.

«Оріяни обожнювали природу, оспівували її явища», — пише Дейл Райєп у книзі «При­родницькі традиції в Індуському мисленні», виданій в Сіяттл (США) в 1961 році. «Оріяни були дітьми природи», — пише Чарлс А. Мур у книзі «Індуське Мислення», виданій в Гоно­люлю в 1967 році.

43. У «Ведах» і в «Слові про похід Ігоря» обожнена природа творить одну живу й не­зриму цілісність з людиною. Сьогодні найвиз­начніші вчені світу доводять, що між рит­мі­кою космосу і ритмікою життя людини є по­дивугідна гармонійність. Є єднання між діяль­ністю людського мозку і діяльністю сонця.

Рідна віра України (Руси) творилася тисячоліттями, опромінена вона інтуїцією народу — інтуїція народу вписана у вібраціях космічного буття. Ні, ні, рідна віра України (Руси) не була придумана чужими архиєреями на чужих землях на «нікейських вселенських соборах», диригованих кривавими візантійсь­кими імператорами.

44. Вона (рідна віра України (Руси) твори­лася в чарівнім світі природи. Вона, як про­міння сонячне, була вгармонована з косміч­ним тлом України (Руси). Вона дихала в такт з диханням народу. Вона і народ — один ритм, поєднаний з ритмом гравітаційного і магне­тного поля України (Руси).

45. Тільки діти природи є здоровими людь­ми. Ніхто в світі не вмів і сьогодні не вміє так розмовляти з матір'ю-Природою, як ми, орія­ни (українці). Ми лишилися, самі цього не знаючи, людьми Ведійської духовости. Душа наша і духовність грецько-юдейсько-латинсь­кого християнізму — два духовно протилежні світи. І щоб в цьому переконатися, звернімо увагу на склад нашого мислення (живучи у неволі, ми ніколи над цим не задумувалися).

46. «Зареготався дід наш дужий, аж піна з вуса потекла», — пише Тарас Шевченко. Він говорить про Дніпро, як про «діда нашого ду­жого», який регочеться, має вуса. Дніпро — дід, дід — Дніпро. У народніх піснях українських (народня творчість українська найбагатша й наймогутніша в світі, — і з цим погоджуються наші приятелі і наші неприятелі) співається, що «дівчина — тополя», «юнак — дубок», «зем­ля — мати», «мороз — дід». «Іде до нас в гості дід Мороз», «прийшла до нас Весна красна в гості», «не світи, Місяченько, не світи нікому, тільки світи миленькому, як іде додому». «О, красне Сонечко, заглянь в моє віконечко», «іди, іди, Дощику, зварю тобі борщику».

Я уважно читав Гомера, «Біблію», «Ко­ран» — у них немає обожнення природи, немає в них довір'я до природи. У «Ведах» пишеться, що в природі присутній Бог і тому «природа дихає». Чарівні славні в честь природи читаю у «Рик Ведах» (Мандала, І, пісня 71, версія 6), у «Рикведах» — Самгіта (Мандала, 3, пісня 1, версія 3—5).

47. Ярославна — гордість українського жі­ночо­го світу, королева наша — світла постать «Сло­ва про Похід Ігоря», будучи христи­янкою, відкидає християнську молитву «іже єси на небеси».

Ярославна у молитві самовиявляє благо­родну красу своїх почувань, своє єднання з вірою батьків своїх.

Вона священодійствує, промовляючи: «О Вітре-Вітрило, чому Господине, Ти напроти вієш? Чому мечеш Ти хинівськії стріли на своїх легких крилах на воїв мого любого лада? Чому, Господине, Ти розвіваєш по ковилі мою веселість?»

48. «О Дніпре-Славутичу, Ти люляв єси на собі Святославові човни до Кобякового пол­ку. Полюляй, Господине, мого любого лада до мене, щоб до нього сліз не слала на море рано!

О Світле й пресвітле Сонце, для всіх Ти тепле та красне єси! Чому, Господине, простер Ти свої гарячі проміння на воїв мого любого лада, в полі безводному їм луки постягував?»

49. Чарівна Ярославна — квітуча внучка Дажбожа, світле серце українське, душа вірна в години несказанного горя, не мовить: «святий Сіоне, небесний Єрусалиме, візантій­сь­кий Саваоте, мощі римського папи Кли­мен­тія, патріярхи константинопольські, пророки юдейські, спасіть мого лада».

Ні. Вона (наша Ярославна) бачить святість на рідній землі. Вона, сповідуючи оріянську (рідну віру України (Руси), випромінює з душі своєї слова молитовні. Вона звертається до Вітру. Вона зве його «Господинем» (богом). Дніпро і Сонце в її священнодійстві — це рідні боги України (Руси), вони нерукотворні. Вони живі й вічні, їх Вона бачить, їх Вона чує і з ними Вона розмовляє.

50. Різдвяні свята, свята вечеря, колядки, щедрівки, Стрітення, Веснянки, Великдень, Вербна Неділя, Зелені Свята, Купала, Обжин­ки — свята рідної віри України (Руси), у них обрядність душі української проявлена. У них краса емоцій, помислів, любови, хвилювання, смутку, радости. У них притаєні скарби нашої української самобутности, не має права ні москвинський комунізм, ні грецько-юдейсько-латинський християнізм давати народним святам України (Руси) шкідливий зміст двоє­вір'я!

51. «Та допоможи, Боже, весну закликати, на тихе літо, на яре жито, жито і пшеницю, усяку пашницю». «А вже весна воскресла! Що ж Вона нам принесла: на жіночки робочки, на дівочок віночки, а парубкам шабельки, щоб ішли до війни». «Зароди, Боже, гори й долини, гори й долини, наші царини: наша царина преч поорана, сріблом-золотом преч засіяна». Обожнення природи є там, де народ тілом і душею здоровий і залюблений у життя, у красу й велич Білого світу. І тому, що Ук­раїнський народ у найтяжчих умовах життя, прагне бути собою і не хоче наслідувати чужі норми духовного життя, «Християнство не змогло й досі викорінити зовсім цього до­християнського вірування, цебто обожнення природи, і народ ще й досі в більшості має більше розуміння й прив'язання до предків­сь­ких переконань, як до християнських незро­зумілих і неприступних критерій», — пише М. Миханько у книзі «Ягілки», виданій в 1922 році у Львові.

52. Дохристиянська віра України (Руси) була вірою ведичною. У «Ведах» проявлена вселюдська многогранність релігійних по­нять, які сьогодні існують у всіх релігіях пля­нети Земля (в гіндуїзмі, джанізмі, буддизмі, заратустріянізмі, шінтоїзмі, юдаїзмі, христи­яніз­мі, сикізмі, мусульманізмі). Якими я ке­ру­юся доказами, висловлюючи такі міркування?

53. У «Ведах» існує архаїчний політеїзм: віра, що богів багато. У «Ведах» існує мо­нотеїзм: віра, що є один Бог. У «Ведах» існує генотеїзм: віра, що богів багато, але в один час діє тільки один Бог.

Ведична духовна всесвітність рідної віри України (Руси) була неправильно трактована тими дослідниками, які проявили однобіч­ність, бачачи в Ній тільки політеїзм, або тільки монотеїзм чи тільки генотеїзм.

54. Добре підсоння, плодюча земля, солод­ководі ріки, розспівані гаї і духмяні степи — свята Дажбожа благодать. Вона впливала на формування життєрадісного і благородного характеру Предків наших. Життєві досвіди їх переконували, що діють на світі Дві сили. Добро (Білобог) і Зло (Чорнобог). Весна, Світло, Тепло, Любов — це Добро. Зима, Тьма, Холод, Ненависть — це Зло. Коли в душі людини діють добрі сили, вона добра. Коли в душі людини діють злі сили, вона зла. У «Ведах» ці поняття теософсько оформлені. І були вони чітко визначені Спітамою (Зара­тустрою), від якого і старі юдеї, і християни, і мусульмани запозичили поняття про існуван­ня Бога (Добра) і диявола (зла).

 

ДЕНЬ 10

1. — Учителю Лев Силенко, я маю брата. І хочу, щоб він покинув чужу релігію. Бачу — чужа релігія робить його національно кволою людиною, загубленою. Я хочу, щоб він по­вернувся до віри батьків своїх — до Рідної Української Національної Віри. Та коли я йому почав говорити про ЗАПОВІДІ Лева Силенка, він обурився.

І каже: «Традицію руйнуєш! Грецька ре­лігія православна вже стала для нас рідною, національною. Ми вже звикли до неї, в ній наша культура, історія. Звичка — сила велика. Не віриш? Ось маю листа з колхозу від двоюрідного брата. Він пише: "Колхоз вже для нас, українців, став рідною, дорогою національною справою, культурою, історією. І мій батько був колхозником. І я буду кол­хозником, і діти мої. Ми правдивого кол­хозного життя не зрадимо!"

Тепер бачиш, чому я кажу, що не про­мі­няю Мойсея за Лева Силенка. І мій брат дво­ю­рідний не проміняє Леніна за Лева Силенка. Мойсей-пророк, посланник Божий. Мойсей все так робив, як йому правдивий Бог гово­рив. Мойсей дав заповідь "Не вбий", Мойсей бачив Бога.

Що братові відповісти?»

2. — Побратиме, не гнівайся. Твій брат прав­ду каже, що «звичка — сила велика». Тіль­ки він не знає, що є звичка добра і є звичка зла. Є звичка пити горілку і є звичка — не пити. Є звичка, яка скріплює вільне життя і є звичка, яка скріплює рабське життя. Пере­могти злу звичку здібні тільки люди вдумливі, відважні, благородні, кращі.

Тепер про Мойсея. Мойсей — національний жидівський пророк, воєначальник, суддя і ду­ховний провідник. «Біблія» пише, що «роз­мовляв Господь з Мойсеєм лицем до лиця так, як говорить чоловік з чоловіком» (2 кн. Мойсея, гл. 33, 11).

І «Господь Бог Саваот» казав до Мойсея: «Як відтулю долоню мою, так побачиш мене ззаду, лиця ж мого не побачиш» (2 кн. Мойсея, гл. 33, 23). Отже, Мойсей удостоївся бачити свого племенного «Господа Бога Са­ваота» тільки «ззаду». І то тільки тоді, як Са­ваот «відтулював долоню».

3. «Помстись... за синів Ізраелевих».

- Побратиме, Мойсей у Єгипті, оборо­ня­ючи жида, убив єгиптянина. І що ж тоді варта його заповідь «не вбий»?

«Біблія» пише: «Промовляв Господь до Мой­сея, кажучи: "Помстись на Мидіянах за синів Ізраелевих: тоді прилучишся до предків своїх"» (4 кн. Мойсея, гл. 31, 1-2).

Отже, щоб прилучитися до рідних предків, треба помститися. І Мойсей, почувши таке офіційне розпорядження Саваота, промовив до люду словами: «Оружіть людей з-поміж вас на війну, щоб іти на Мидіянів, сповнити пом­сту Господню на Мидіянах» (4 кн. Мойсея, гл. 31, 3).

4. І почалася війна, інспірована «Господом Богом Саваотом». Після бою «сини Ізраїля позаймали в полон все жіноцтво Мидіянське і дітвору їх і забрали здобичу, скотину їх і всі отари їх і всі достатки їх. І взяли всю здобич і все награбоване, людей і скотину. Та й при­ве­ли бранців і награбоване і здобич до Мойсея» (4 кн. Мойсея, гл. 31, 9—12).

Мойсей, побачивши, що його воєначаль­ни­ки з війни вернулися і велику кількість по­лонених привели, обурився. І каже до них Мой­сей: «Пощо ви зоставили живими все жі­ноцтво?» (4 кн. Мойсея, гл. 31, 15).

5. З писань «Біблії» відомо, що жінки і дівчата Мидіянські були «принадою синам Із­раелевим». Сини Ізраелеві, люблячись з чу­жин­ками (мидіянками, моавитянками, гіттіт­ками), «чинили зраду проти Господа». Ізра­ель­тянин не має права ласкати чужинецьких дівчат і не має права від них ласки приймати: той ізраельтянин, який ці закони порушує, «чинить зраду проти Господа Бога». І тому він буде вбитий як боговідступник.

«Біблія» пише, що «один з-між синів Ізра­їлевих привів до братії своєї мидіянку, перед очима Мойсея і перед очима всієї громади Ізраїлевої» і це «побачив Пінегас, син Еле­­зара, сина Арона священика, і встав із між громади, та взяв списа в руку. І пішов він слідом за чоловіком Ізраїльським у середину шатра, та й пробив їх обох, чоловіка Ізра­їльського і молодицю крізь животи їх» (4 кн. Мойсея, гл. 25, 6—8).

6. Живіт дівчини чи молодиці Мидіянської Кобзії і живіт солдата Ізраїльського Зимрія закривавилися — Пінегасів спис «пробив їх обох» у шатрі під час їхніх любощів. Після цього вбивства рече Господь Мойсееві: «Во­рогуйте з Мидіянами та й повбивайте їх» (4 кн. Мойсея, гл. 25, 16—17). Чуєш: «Рече Господь: Повбивайте їх»? «Господе Саваоте», а де ж твоя заповідь «не вбий»?

Щоб мидіянки (жінки і дівчата Мидіян­ського народу) не спокушували синів Ізраель­ських, і, щоб хлопчики мидіянські, повиро­ставши, не чинили помсти, пророк Мойсей іменем «Господа Бога Саваота» дає наказ: «Повбивайте всіх дітей мужеського пола і все жіноцтво, що знало мужчину злігшись, також повбивайте. Всіх же дітей жіночої статі, дів­чат, що не пізнали ложа з чоловіком, позо­ставляйте живими для себе» (4 кн. Мойсея, гл. 31, 17— 18).

7. Дівчат, до яких ще не торкалися чо­ловіки, «позоставляйте живими для себе». Очевидно, не для того, щоб їх, маючи у сол­датських шатрах, поробити жінками. Чужи­нець­кі дівчата (мидіянки), пізнавши ложо з солдатами Мойсеевими, також будуть повби­вані: дівчина з чужого племени не може бути дружиною. Чужа кров, влившись у жили із­раельські, розслабить інстинкт самозбере­ження племени Ізраелевого.

8. Є питання: чи був Мойсей?

- Учителю, але ж у наказах «повбивайте всіх дітей» немає людяности, справедливости, істини божественної. Переді мною постають винницькі могили — сатрапи Московитії зв'язували дротом дітей і матерів українських і стріляли у підвалах. Та це була жорстокість атеїстична. Чому Мойсеева жорстокість вважається біблійною святістю?

- І я так думаю. Та історія знає, що в деяких стародавніх народів був закон: чим ти більше жорстокий, тим ти більше людяний. Ти жорстокий — значить ти своєю жорстокістю навіваєш жах на ворогів і рятуєш життя племени свого, дітей своїх.

9. Коли ти лагідний з ворогами племени свого, то ти їм (ворогам племени свого) по­магаєш, і тому твоя лагідність нелюдяна. Ти лагідністю своєю несеш гибель племенові сво­єму і перемогу ворогам своїм. І, можливо, що всі ті люди, які вважають «П'ятикнижжя» Мой­сея «святим откровенієм Господа Бога Саваота», знаходять людяність у жорстокості людській?

- Учителю, з цього (тобто, із законів мо­ралі Людства) виходить, що українці — не­людяні люди тому, що вони не боронять дітей своїх, яких у них їхні вороги відбирають і вивозять на рабські роботи у Сибір, у дикі степи Казахстану, в болота Ладоги, на Со­ловки, в Колиму, Мордовію.

10. Ми, українці, лагідні з ворогами своїми і завжди охочі з ними співпрацювати? І ми байдужі до синів наших, які гинуть за ґратами за волю нашу — значить ми «вівці», а наші вороги — «леви»? Лев справедливий, живучи законами левиного племени, і вівця спра­вед­лива, живучи законами овечого племени. Зна­чить, мати-Природа утвердила два справед­ливі закони?

Є питання: чи був Мойсей? Християни, які беззастережно вірять у «Біблію», твердять, що Мойсей був, і його накази божественні. Коли був Мойсей історичною особою і все, що «Біблія» пише про Мойсея — свята правда, то чи був він кращим за хана Батия, Адольфа Гітлера чи Йосипа Сталіна?

11. Коли Мойсей є вигаданою (мітичною) особистістю, то чому пророки — рабіни Ези­кіел і Ездра, які скомпонували, як твердять історики, 2500 років тому «П'ятикнижжя Мойсея» на основі вавилоно-ассирійських ле­генд, обдарували Мойсея такою жорстокістю?

Є багато людей, які оправдують жорсто­кість Мойсея.

- Учителю, бачу, що ви ні осуджуєте Мойсея, ні оправдуєте. І ставитеся байдуже до тих, які обожнюють Мойсея, і до тих, які осуджують його?

- Мойсей — патріярх, суддя, духовний провідник Жидівського народу. І тільки жиди мають право робити або не робити реформу Мойсеєвого світогляду.

Смішно було б, коли б я жида на жидів­ській землі чи в жидівській хаті осуджував; не моя це справа. Побратиме, згадав я тут про Мойсея тільки тому, що твій брат — чужовір присвоює собі чужого пророка. Нечесну спра­ву чинить.

12. «А дівчаток... позоставляйте живими для себе».

- Учителю, дівчаток, що ще не пізнали ложа з чоловіком, Мойсей дозволив солдатам «позоставляти живими для себе». І думаю я: мій брат — чужовір має дружину, має семиліт­нього сина Тарасика, якого він дуже любить. І має дві донечки — дванадцятилітню Віру і десятилітню Любу. І каже він, що Мойсей для нього рідніший, як Лев Силенко.

І думаю я: коли б Мойсей зі своїми солда­та­ми вторгнувся в Україну і завоював укра­їнців і дав від імени «Господа Бога Саваота» наказ: «Повбивайте всіх українських дітей мужеського пола і все українське жіноцтво, що знало мужчину злігшись, також повби­вайте, всіх же дітей українських жіночої статі, дівчат, що ще не пізнали ложа з чоловіком, позоставляйте живими для себе», щоб Ви, Учителю, робили?

13. —Я б боронив семилітнього Тарасика, дванадцятилітню Віру і десятилітню Любу. Я б боронив від Мойсея дітей твого брата, який казав, що мене, Лева Силенка, не любить, а Мойсея любить. Я б боронив його дітей тому, що вони українські і я українець.

Оборона рідної крови — справа священна, справа найбожественнішого закону — закону Матері-Природи. У Заповіді Сімнадцятій я кажу в ім'я Дажбога (Бога батьків моїх): «Лю­би дітей свого і чужого народу». Діти в усьому світі є дітьми. І коли б єгипетський воєна­ча­льник Садат дав наказ вирізати в Ізраелі всіх дітей чоловічого роду, а всіх дітей жіночого роду, які ще не пізнали ложа з чоловіком, залишити для себе, я б боронив ізраельських дітей не тому, що вони ізраельські, а тому, що вони діти. Моя Заповідь, дана мені Дажбогом, справедливіша, як Заповідь Мойсеева, дана йому Саваотом.

14. — Учителю, «Біблія» пише, що тільки «Господь Бог Саваот» живий, єдиноправди­вий. І українці-чужовіри в Саваота свято вірять, і вони кажуть, що Лев Силенко -лжепророк, а Дажбог — неправдивий Бог.

І в Псальмі 72, 18 читаємо: «Благословен Господь, Бог Ізраїля, Єдиний що чуда він чинить».

- Побратиме, християнин зобов'язаний мати про Мойсея і про «Старий Заповіт» таку думку, яку мали євангелисти і Христос. Зна­ємо, що євангелисти учать християн, що «За­кон через Мойсея даний був» (Іоан, гл. 1, 17).

Ісус Христос звеличував Мойсея, кажучи: «Коли б ви вірували Мойсеєві, вірували б мені. Коли ж його писанням не віруєте, то як моїм словам віруватимете» (Іоан, гл. 5, 46—47).

15. Апостол Павло до коринтян говорить, що, «всі в Мойсея хрестилися в хмарі і в морі» (глава 10, 2). Євангелист Маттей (17:1—8), євангелист Марко (9:2—8), євангелист Лука (9:28—36) вважають, що «Біблія» свята Трьо­ма посланиками: Ісус — Мойсей — Ілія.

- Учителю, не визнати святі закони і накази Мойсея — значить не визнати Христа, і про це сам Христос каже. Як можна погодитися з думкою, що Саваот — Бог Ізраеля — Отець Ісуса Христа — єдиноправдивий Бог?

16. — Бог Ізраеля — батько дітей Ізраеля, і Він для них живий і єдиноправдивий. У жидів є жидівське рідне національне розуміння Бога. І вони мають право розуміти Бога по-рід­ному, і вони мають право свого Бога звати живим, єдиноправдивим.

- Дажбог — Бог Руси (України), і Він для нас, дітей України, є Рідним Батьком, Він є живим і єдиноправдивим. Ми мудрі люди і душею світлі, маємо право мати українське рідне розуміння Бога. Бог Один, а релігій багато на світі тому, що є різні розуміння і відчування Єдиного Бога.

Обороняючи українських дітей чоловічого роду від смерти, а українських дітей жіночого роду від обезчещення, я готовий підняти меч над головою кожного дітовбивця. І не буду дивитися на те, чи він є Мойсеєм чи Могаметом, Сталіном чи Гітлером. Усе, що живе, має право боронити своє життя! Усе, що живе, має право противитися злові!

17. «А я глаголю вам: не протився злому».

- Учителю, «Господь Бог Христос», маючи на увазі накази і закони Мойсея, каже: «Не думайте, що я прийшов знівечити Закон чи пророків, не прийшов я знівечити, а спов­нити» (Маттей, 5, 17).

18. «Біблія» пише, що після помордування дітей — хлопчиків і матерів, лишилося «дів­чат, що не знали ложа чоловічого всіх трид­цять і дві тисячі» (4 кн. Мойсея, гл. 31, 35).

Можна вважати, що кожному Мойсеевому солдатові припала в шатро одна дівчина-полонянка. І то на основі закону «Господа Бога Саваота». І Ісус Христос не прийшов такий закон «знівечити, а сповнити»?

Я довго шукав «сповнення». І «доповнен­ня» Христового до законів Мойсеевих. І знайшов. Ісус під час «нагірної проповіді» сказав: «не протився злому». «Не протився злому — основа науки Ісуса Христа. «Ви чули, що сказано: око за око і зуб за зуб. Я вам глаголю: не протився злому: хто вдарить тебе у праву щоку твою, повернися до него й другою» (Маттей, 5:38-39).

19. Отже, коли б Мойсей зі своєю армією втор­гнувся на землі Руси (України), яка при­йняла науку його земляка Ісуса, він би легко здобув перемогу. Бо русичі (українці) навчені «не противитися злому»: наука Христова їх роззброїла.

Коли вторжник Меншіков з своїми сол­датами увірвався на землі Русі (України), він українських немовлят брав з колиски за ноги і з розмахом розбивав їхні голівки об мури палацу гетмана Мазепи.

Меншіков — найвірніший друг Петра Пер­шого. Москвинські большевики вважа­ють, що Меншіков і Петро Перший — великі і прогресивні сини Московитії.

20. Коли солдати государя московського вторгнулися на землі Кавказу, вони вривалися до мешкань кавказьких і вирізували жінок і дітей. Архиєреї Москвинської грецько-право­славної церкви, знаючи про це душогубство, возносили ікону Христа і рекли: «Помоли­мося за боголюбне військо імператора — государя нашого».

- Побратиме, Мойсей сказав, що він при­­йшов спасти стадо синів Ізраелевих. Ісус ска­зав: «Послано мене тільки до загублених ове­чок дому Ізраелевого» (Маттей, 15, 24). Ісус сказав: «спасіння походить з юдеїв» (Іоан, 4, 22). Ісус сказав: «ідіть же навчайте всі народи» (Маттей, 28, 18—19). Щоб вони, народи, «не противилися злому».

21. Велика Українка (мудрочола Леся Ук­раїнка) у вірші «Якби я знав, що їм нема рятунку» дає благородну відповідь архиєреям латино-грецького християнізму: «І довіку лев не втомиться ягнят покірних жерти: котре не з'їв учора, з'їсть сьогодні, помилує сьогодні, завтра з'їсть, аби його пустити до кошари. А ваша віра: не протився злому».

Коли ти не противишся злому — значить ти помагаєш, щоб ширилося зло. Коли ти не противишся злому, яке тобі на шию ярмо накладає, не зви себе людиною.

Народ, маючи віру, основану на Христовій науці «не противлення злому», ніколи не буде здібний звільнитися з рабства. Він віру Хри­стову матиме, а волі — ні. Москвини, поляки, римляни, греки, французи, німці, англійці, маючи віру християнську, ніколи не брали до уваги науки Христової.

22. «Пощо украв єси Боги мої?»

- Учителю, був я біля парафії. Два пара­фіяни ті, яких Тарас Шевченко назвав «німи­ми рабами», почувши від мене слова «Рідна Українська Національна Віра», сказали — «у Силенка віруєш? Щось то не все гаразд було з нашими предками, що вони мали багато бо­гів? От жиди завжди вірили в одного Бога. І тому з Жидівського роду Ісус Христос ви­й­шов». Чи справді у жидів ніколи не було богів?

- Побратиме, «Біблія» пише, що Іаков (Із­раел) і Рахеля — родоначальники народу Жидівського, поклонялися багатьом богам-ідолам. Жиди, будучи кочовиками, возили з собою на верблюдах богів своїх. І всі жи­дівські боги (навіть ті боги, які покрала Ра­хеля у свого батька), пошановані у «Біблії». Ніде не написано, що вони потворні, бісов­ські, нечистиві, бридкі.

23. Тому жиди мудрі, що вони люблять своїх богів (ідолів), їм поклоняються і не хочуть «служити іншим богам» (5 кн. Мойсея, гл. 13, 6). Всі «інші боги», тобто «боги чужих народів» для жидів є неправдивими богами, у них виявлена чужа культура, чужі закони і їх треба нищити, палити. Чому? Щоб чуже не панувало над рідним.

У всі часи всі племена вірили, що рідний Бог — рідна мати, і тому рідний Бог — прав­дивий. Чужий Бог — чужа мати, і тому чужий Бог — неправдивий. Рідна мати — правдива мати, чужа мати — неправдива мати.

24. У жида пастуха Лабана було дві доньки (старша Лея і молодша Рахеля). Іаков (Ізра­ель) одружився з цими сестрами. Щоб рід швидко множився, він (Іаков) також жив із служницями Зелфою і Баллою. І вони також йому родили дітей. Іаков, розбагатівши, забрав своїх чотирьох жінок і юрбу дітей, і отару свою, і втік від тестя Лабана.

Лабан догнав зятя Ізраеля і сказав: «Чого втікав потай від мене?», «Пощо украв єси боги мої?» (1 кн. Мойсея, гл. 31, 25—30). Діти і внуки Авраамові мали паµанську (многобож­ну ідолопоклонну віру). Били вони поклони багатьом богам, отже жидівсько-християн­ський отець Авраам був ідолопоклонником і цю віру й дітям своїм передав.

У жидів був закон: смертю карати того, хто краде ідоли (боги). Наприклад, Іаков від­повів тестеві Лабанові: «У кого ж знайдеш боги твої, той не житиме на світі», «Не знав же Іаков, що Рахеля покрала боги» (1 кн. Мой­сея, гл. 31, 30-32).

25. «Не плач, Рахеля», — співає темний раб-українець. Не плач, Рахеля, ти вміла богів своїх добре сховати. Лабан ретельно шукав богів своїх, та Рахеля виявилася хитрою. Вона ідолів-богів Ізраельських поховала. Просто «узяла ідоли та й положила під верблюже сідло та й сіла на них. І каже батькові своєму: «Не гнівайся, панотченько, що не можу встати перед тобою, бо звичайне женське в мене. Шукав він та й не знайшов ідолів» (1 кн. Мойсея, гл. 31, 34-35).

26. — Учителю, чому Рахеля в свого батька покрала боги?

- Боги ознаменовували право на продов­ження роду. І вони (боги), як святість запо­вітна, передавалися в Русі (Україні) з роду в рід. Вони ознаменовували маєстат родової незалежности, таїну родової слави і мудрости. І так було і в старому Ізраелі.

І не треба Ізраеля і його дружину Рахелю, і їхніх земляків осуджувати, що вони були ідолопоклонниками (благоговіли перед ста­туя­ми своїх племенних богів).

27. І не треба рідних Предків наших, доб­ро­душних і мудрих русичів (українців), об­кидати болотом, звучи їх ідолопоклонниками. І треба простити українцям — архиєреям релігії грецько-латинської, які брудом обмазують рідну віру Руси (України). Треба їм (архи­єреям чужовір'я) простити тому, що вони духовні каліки нещасні. Утратили вони здіб­ність по-рідному думати, утратили почуття на­ціональної гідности; чужовір'я їх демора­лізувало.

28. Найчеснішими у світі ідолопоклонни­ками є брагмани — великі мудреці, творці високих моральних, духовних і тілесних чес­нот, творці глибоких філософських істин і богорозумінь.

Брагман не їсть м'яса і не п'є жодних хмільних напитків, жодні в світі чужі релігії він не зневажає. Розмовляючи з брагманами в Бенаресі, Чандиґарі, Делі, Бомбеї, я чув від них такі слова: «Так, ми, індуси, покло­ня­є­мося своїм рід­ним ідолам, тобто, образам. Усі індуські ідоли мають індуські риси обличчя, нашу чарівну індуську одежу. Індуські ідоли, тобто образи — то наші праотці, праматері, во­ни є нашими богами, ми — їхні діти. І всі ми знаємо, що образ (ідол) це тільки наша уява про Бога єдиного. Бог дає нам право уявляти Його так, як нам це дозволяє наш розум, культура наших почувань».

«Ідол — це не Бог, це тільки наша уява про Бога, ідол не творить чуд, і ми не віримо, що християнські ідоли (ікони) творять чуда».

29. Християнські ідоли. Християнські «Святі — це боги».

- Учителю, поясніть, що на Вашу думку означають слова «ідол», «бовван», «кумир», «ікона» і якого вони походження?

- Від грецького слова «еідос», що значить «вигляд», «форма», «образ», «картина», «ста­туя», «ікона», «портрет», виникло слово «ідол». У англійській мові слово «ідолізує» часто вживається в значенні «обожнює». Ан­глійці свого короля «ідолізують». В Америці молодь ідолізує великих героїв спорту, ви­значних співаків, артистів. Християни «ідолі­зують» своїх святих.

30. Турецьке слово «балван» значить «ста­туя», «стовп, на якому є прапам'ятний напис». У литовців слово «балвонас» значить «образ», «пам'ятник».

Дехто вважає, що слово «кумир» походить від фінського слова «кумартаа», що значить «кланятися». У осетинській мові «кумир» значить «титан», «велетень». У деяких семітів «кумра» значить «священик».

Старі греки звали старих українців «кіме­рами» (кімерійцями чи сумерійцями). Знаємо, що «к» часто переходить у «с» чи «ц»: ми кажемо «циклоп», а греки — «киклоп».

31. Ізраельтяни звали русичів (українців) «маґоґами» і «ґомерами». «Ґомер» значить «Кі­мер». З слова «кімер» постало слово «ку­мир». Знаменитий Вільям Сміт у «Біблійному Словникові», виданому у Філядельфії в 1948 році, на сторінці 221 пише, що слово «ґомер» означає «достойний». І тут же зазначує, що «ґомер» споріднене з словом «кімер», кіме­рієць.

А на сторінці 375 він (Вільям Сміт) твер­дить, що слово «маґоґ» значить «країна Бо­жа». І тут же пояснює, що «Маґоґ» репре­зен­тує в «Біблії» знамениту расу Скитів. Козаки — потомки Скитів (Саків). У кінці «Біблійного Словника» подані мапи: і там, де сьогодні є Україна, зазначено «Ґомер», тобто Кімерія (країна кімерійців — українців).

32. Архиєреї грецької ортодоксії, втор­гнув­шись в Кімерію (Русь-Україну), кожну статую, яка зображала образ того чи іншого володаря русичівського (українського), звали «куми­ром».

У Священних гаях (особливо у Священних гаях над Дніпром біля Києва) стояли кумири (постаті визначних українців-внуків Дажбо­жих). І біля них на підвищеннях лежали про­славлені у боях списи, мечі, щити. «Поваляйте кумири на Русі», — рекли грецькі попи.

Чому пам'ятники великих синів Руси (Ук­раїни) треба поваляти, спопелити, болотом об­кидати? Бо вони ідольські, бісовські, не­честиві, біля них весною молодь збирається, квіти їм несе, і писанки біля них кладе, вес­нянки біля них співає, тобто нечестиве ідоло­поклонство практикує. І таким чином свою ува­гу відвертає від честивої грецької ортодок­сії.

33. — Учителю, що ж тоді «ікона» означає?

- Грецьке слово «ікона» значить «ідол», тобто — уява, образ, портрет. Греки брали дошку і фарбу, і робили ідола (тобто, образ святого Миколая, Юрія, святої Варвари). І такі ідоли (ікони) потім вони експортували туди, де утверджувалася грецька ортодоксія (в Болгарію і Русь).

Питаєш, як ікони робилися? Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі «Іконоборство», виданій у Вінніпезі в 1954 році, на сторінці 21 пояснює християнам, що «Ікони робилися зви­чайно чи зараз, чи по смерті. І Греція (Візантія) дала й свою назву цим портретам: еікон (читається ікон), наше ікона (чи образ), перше значення якого — всякий портрет».

34. Слово «іконостас» значить «група пор­третів». Наприклад, перед іконостасом, на якому зображені стародавні жиди, стоять у церкві грецької ортодоксії українці і б'ють їм поклони. Вони (українці) ідолізують (обож­ню­ють) жидів. Слово «іконодул» значить іконо­поклонник, «іконограф» — іконописець, «іко­но­лятрія» значить те саме, що й «ідолятрія».

Перші християни уявляли Христа у вигля­ді вівці і вони малювали на дошці вівцю, і ставали перед таким ідолом (образом) на коліна і били поклони, також вони уявляли Хри­ста в образі рибини. І Шостий (Труль­ський) Вселенський Собор в 692 році у 82 законі наказав, щоб християни малювали «Гос­пода Бога Христа не у вигляді вівці, а — людини». У законі 82 пишеться: «Христа Бога нашого на іконах малювати за людською при­родою, замість давнього образу у вигляді вівці».

35. Бідні чужовіри українські, у них богами греки, жиди, латини, москвини.

- Учителю, чому кажете, що українці, які сповідують чужі релігії, є чужопоклонниками?

- Побратиме, з особливою увагою слухай. Жиди любили Ісуса тому, що він потомок з роду славного царя Давида. І одночасно жиди не любили Ісуса тому, що він «чоловіком бувши, робив себе Богом» (Іоан, 10, 33). Вони Ісусові в очі щиро говорили: «чоловіком бувши, робиш себе Богом». Зазначую, що Ісус не робив нічого надзвичайного, уважаючи «себе Богом»: Олександер Македонський, який жив триста років перед Ісусом, «уважав себе Богом», римські імператори вірили що вони боги.

36. — Учителю, чому Ісус «Чоловіком бувши, робив себе Богом?»

- Читаємо: «Брали тоді знов каміння жиди, щоб каменувати Його», «говорячи: За добре діло не каменуємо Тебе, а за хулу, і що ти, чоловіком бувши, робиш себе Богом» (Іоан, 10, 31-33).

Митрополит Іларіон (Огієнко) у богослов­сь­кій студії «Обожнення людини», виданій у Вінніпезі в 1954 році, на сторінці 38 пише: «Дуже важливе свідчення про людину знахо­димо в Книзі Псальмів, 82, 6. Тут говорить Гос­подь: «Я сказав був: ви Боги й сини ви Най­вищого всі». Отже, «Господь Бог Саваот» жи­дів проголосив Богами і синами Найвищого.

37. У «Каноні Великого Четверга» в пісні Третій, в тропарі Третьому співається про Хри­ста: «Ти прорік єси, друзям Христе: як Бог, буду з Вами, Боги».

У «Псальмі» 82 (вірш 6) «Господь Бог Са­ваот», звертаючись до жидів, сказав: «Ви є боги і всі ви сини Найвищого». Очевидно, Ісус на основі «Псальм» мав право, будучи жидом, вважати себе Богом чи сином Найвищого. І Він (Ісус), на «Псальми» покликаючись, дав своїм землякам оправдуючу відповідь, кажу­чи: «Хіба не написано в законі: Я сказав ви боги?»

38. Отже, уже ми знаємо, що Саваот — Господь Бог Ізраеля проголосив, що жиди — боги і сини Його. І з цих жидів — богів походить «Господь Бог Христос». Як же цих жидів-богів упровадити, наприклад, в доми українські, щоб вони законно над україн­ськими душами божествували?

«Кожний православний повинен прикра­шати свій дім іконами, а без цього він не є православний» — категорично заявляє митро­по­лит Іларіон (Огієнко) у книзі «Іконобор­ст­во», виданій у Вінніпезі в 1954 році Укра­їнсь­кою Греко-Православною церквою. Діянія 610—612 в догмі патріярха Константино­поль­ського Тарасія строго наказує: «Той, хто не цілує ікон, як зроблених в ім'я Господа і свя­тих Його, тому анатема», тобто — прокляття.

39. Християнські святі — це боги, так «святі стають богами», — пише митрополит Іларіон (Огієнко) на сторінці 66 у бого­слов­ській студії «Обожнення людини», виданій у Вінніпезі в 1954 році.

Значить, жиди, греки, латини, москвини у мо­їй святій Україні «стають богами?» І в українських хатах на іконах зображені боги — грек Миколай, грек Юрій, грекиня Варвара, жид Ілія, жид Іосиф, жид Михаїл, жид Іоан, жид Ісус, жидівка Марія. Слово «жид» я тут вжи­ваю щиро, знаючи, що великий Ісус Хрис­тос щиро любив свій жидівський нарід і гор­дився своїм дворянським жидівським поход­женням.

40. І всі грецькі святі гордилися, що вони греки. І я гордий, що я українець і мило мені чути, коли мої приятелі і мої вороги кажуть мені, що я українець.

- Учителю, українці-чужопоклонники ма­люють на іконах жидів, греків, латинів, оздоб­люють їх золотими прикрасами, квітами. І перед ними со страхом і трепетом ставлять свічки, цілують їх і б'ють перед ними поклони. Бо, як пише митрополит Іларіон (Огієнко), церковні «святі — це боги». Греки, жиди, ла­тини — це українські «святі — боги». О, яке приголомшуюче приниження!

41. — Ні, побратиме, тут є щось більше, ніж приголомшуюче приниження. Є обман і є самообман. Папа римський нещодавно прого­лосив, що в світі ніколи не було ні святого Юрія, ні святого Миколая, ні сотні інших їм подібних християнських святих чудотворців. Вони були просто придумані грецькими по­па­ми і зроблені на дошках грецькими малярами.

Отже, грецькі чи латинські святі — це боги фальшиві: «Хто не цілує ікон... зроблених... тому анатема!», — строго наказує патріярх Кон­стантинопольський Тарасій.

42. Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі «Іконоборство» (на сторінці 161) намовляє пра­вославних українців, щоб вони до ікон ставилися з «почитальним поклонінням, ка­дін­ням, ставленням свічок перед ними», і на сторінці 154 зазначує, що цим «іконам треба кланятися, а не тільки побожно їх цілувати».

Коли Миколая, Юрія, Варвари та інших святих чудотворців, ікони яких стоять у церк­вах, ніколи не було, значить ті ікони (ідоли) фальшиві. Значить він (митрополит Іларіон (Огієнко)) учить, щоб українці поклонялися фальшивим богам. Там, де фальшиві боги — релігія фальшива, дарма, що вона зве себе правдивою, святою. Анатема тим, які на добрих людей накладають анатему за те, що вони не хочуть поклонятися фальшивим грецько-православним богам (іконам-ідолам).

43. — Учителю, звідки ці ікони-ідоли були принесені до грецької ортодоксії?

- Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що па­гани-греки мали ікони, ну й перетранспор­тували їх до грецької православної віри. Та «для па­га­нина, — пише він на 23 сторінці в «Іко­ноборстві», — ікона була правдивим богом і він вклонявся їй, як своєму богові», «а тому їх поклоніння образові було ідолопоклон­ством. І зовсім інше для християнина: ікона — це йому тільки символ первообразу, намальо­ваному на ній, і христия­нин вклоняється не дереву, не ма­люнкові, а тільки тому, хто на іконі намальований».

44. Це прочитавши, хочеться сказати: мит­рополите — архиєреє чужовір'я, не обра­жай розум людський! Кожна мати (мати ін­дуська, буддистська, жидівська, мусульман­сь­ка, хрис­ти­янська, японська, українська), яка цілує фотографію сина свого, убитого на фронті, то вона не цілує папір фотографічний, а тільки того, хто на фотографії сфото­гра­фований.

Цілуючи, вона ніби чує його серце у своїм серці, ніби чує трепет його душі у своїй душі, фотографія — святий образ її сина.

Святослав Хоробрий (Патріярх Дажбожої Руси (України) вклонявся не дереву, не малюнкові, не статуї, а тільки Тому, Хто на тій статуї був зображений. На статуї був зображений Дажбог з гордим і вольовим обличчям українця (русича).

Українці (русичі) вірили, що вони внуки Дажбожі створені на образ і подобу Дажбожу, і образ Дажбожий вони уявляли на основі сво­го образу, і вірили вони, що Дажбог — Творець життя.

45. — Учителю, а може б створити таку сис­тему життя, в якій би людина не поклоня­лася ні рідним, ні чужим святощам, і взагалі — жодним святощам?

- Побратиме, в душі благородної людини є хотіння благоговіти перед людиною, яку вона любить. Людині хочеться обожнювати рідну землю, рідну матір, рідну вітчизну, рідних провідників, і чим у людині ця потреба біль­ша, тим більше вона є людиною. І в цьому краса людяности.

Створити таку систему життя, в якій би людина ні в що і нікому не вірила, ніщо і нікого не обожнювала, можна, але в такій системі життя в людини погасли б людські спонуки і стала б людина потворною. Адже навіть тварина обожнює тварину — голубка з журби за голубом умирає.

46. — Учителю, коли греки самі є ідолопо­клон­никами, то чому вони, прийшовши в Русь (Україну), оголосили брутальну війну укра­їнському (русичівському) ідолопоклонству?

- Уважно слухай мене: справа не в ідоло­поклонстві, а в ідеології ідолопоклонства. Ідо­лопоклонство, принесене греками в Русь (Ук­раїну), репрезентує грецьку релігійну ідео­логію. Ідолопоклонство рідної віри Руси (Ук­раїни) репрезентує многотисячолітню україн­ську культурну і релігійну ідеологію, віру батьків, історію батьків.

Грецькі попи знали, що вони зможуть сво­їх грецьких християнських ідолів поставити на непокірній землі Руси (України) тільки тоді, коли поваляють на непокірній землі Руси (України), гордих і свободолюбних україн­ських ідолів.

47. Не можуть над берегом Дніпра у свя­щенному гаї внуків Дажбожих стояти два ідоли — ідол Христа і ідол Дажбога тому, що українці, знаючи, що Дажбог Бог батьків рід­них, будуть весною класти квіти біля Його статуї. Статуя чи ікона Христа, яка має образ чужинця (жида), заросте бур'яном. Щоб цього не сталося, статуя Дажбога в Києві була повалена, осміяна, сплямлена і на її місці була поставлена статуя чи ікона Христа, яку греки звеличили і святим кадилом прославили.

Коли б у Києві стояла статуя українського гетмана Мазепи і поруч стояла статуя моск­вин­сь­кого лідера Леніна, то, очевидно, укра­їн­ці, ма­ю­чи волю, клали б квіти біля статуї Ма­зе­пи. Статуя Леніна, яка втілює ідеологію моск­вин­ського шовінізму, заросла б бур'яном. Щоб цьо­го не трапилося, статуя Мазепи була пова­лена, осміяна, Мазепа був названий зрадником і на місці статуї Мазепи поставлена статуя Леніна.

48. Поет Павло Тичина в «Літературній Ук­раїні» (за 16 жовтня, 1970 року) пише: «Чер­воний боєць, знайшовши слушний момент, ті­кає із полону, довго блукає в лісах, аж поки не зустрічається з окресленням статуї Леніна. Він, упавши перед Леніном, обнімає його ноги й про­хає звидити й пробачити йому смертний гріх його великий — а саме те, що він військове звання своє зганьбив».

Тут бачимо широко проявлену ідеологію червоного москвинського ідолопоклонства. Перед ідолом (кам'яним образом Леніна) ук­раїнець стоїть на колінах, обнімає ноги його кам'яної статуї і просить у статуї (ідола) Леніна «звидити й пробачити смертний гріх».

49. — Учителю Лев Силенко, значить справа не в ідолопоклонстві, а в тому — чи ідеологія ідолопоклонства рідна, чи чужа? Чи в РУНВірі будуть зображення Дажбога?

- Побратиме, у РУНВірі ми не малюємо образу Дажбога і статуй з Дажбога не роби­мо. Та ми маємо образи наших світлих родо­начальників — Мами Лель і Тата Оря. І ми їх почитаємо у наших Святинях.

І статуї їхні можуть стояти у Священних гаях над Дніпром, і поруч можуть стояти статуї великих і славних синів і дочок Руси (України). І ми біля них будемо квіти класти, писанки, пісні будемо біля них співати, звеличуючи велике життя їхнє.

50. Ми обожнюємо Дніпро, степи, гори, ріки, небо і сонце, і святі могили предків на­ших. Ми внуки Дажбожі; ми вільно і натх­ненно у Святинях молимося:

«Дажбоже наш, ми вірнії внуки Твої, в ім'я Твоє живемо і хліб Твій споживаємо, і з вірою в Тебе утверджуємо працею і борнею волю життя нашого Тобі, Єдиний і Всюдисущий Господи наш, на славу, собі на здоров'я і дітям нашим на життя достойне!

Дажбоже наш, Ти могутній, бо наша віра в Тебе могутня тому, що вона Твоїми таїнами в нашій душі народжена і освячена, і Тобою вона благословенна в ім'я волі і сили, слави і безсмертя народу нашого у Царстві Вічности Твоєї, Дажбоже наш!»

 

ДЕНЬ 11

1. Учителю Лев Силенко, Консисторія Української Грецько-Православної церкви видає у Банд Бруці журнал «Українське пра­вославне слово». У цьому журналі (за травень, 1971 року) Консисторія ставить обвинува­чуюче питання: «Чи РУНВіра узнає людські жертви та чи практикує їх у наші дні?»

І під церквами парафіяни питають: чи то таке питання ставлять архиєреї з переляку, чи, може, щоб залякати українців, мовляв, «раби Божія», не йдіть до Рідної Української Наці­ональної Віри, бо там практикуються людські жертвоприношення. Отож, «убогі духом, со страхом і трепетом» тримайтеся грецького православія і поклоняйтеся «Господу Саваоту — Богові Ізраїля». І, померши, відправляйтеся на лоно Авраама — родоначальника жидівсь­кого.

Учителю, хто, коли і чому приносив люд­ські жертви? І що про це говорить історія людства?

2. — Побратиме, є декілька видань «Біблії» англійською мовою. Їх солідність в тому, що в них дотримана тотожність перекладу. Немає прагнень фальшувати біблійний текст з метою викликати у християнина божественніше ставлення до «Біблії».

Працюючи в жовтні в 72 році в Лондоні у Бритійському Історичному музеї, я переконав­ся: англійці совісно ставляться до рукописів. І немилосердні вони до тих, які пробують з тією чи іншою метою їх фальшувати.

3. Українці мають три основні переклади «Біблії». «Біблія», видана в перекладі митро­по­лита Іларіона (Огієнка), має малу вартість для науковців, істориків, дослідників. Але для сек­тантів (баптистів, адвентистів, єговистів) вона найкраща тому, що її переклад неточний: по­рушена стилістика «Біблії», неправильно пере­кладені тексти. І в цьому можна переко­на­тися, читаючи, наприклад, «Пісню Пісень». Митро­полит Іларіон признається, що він свій пе­реклад опоетизував (прикрасив, обкучерявив).

«Біблія», видана Українською католиць­кою церквою, має розкішне оформлення, чу­дові кольорові ілюстрації жидівських пра­отців і пророків, і гостру католицьку цензуру. Українець-католик, беручи в руки «Біблію» католицьку (йому дозволено читати тільки католицьку «Біблію», бо всі інші непра­вильні), не знає, що «святі отці» зі «Святої Біблії» багато повикидали «святих писань».

«Біблія», видана в 1957 році Світовим Біблійним товариством в Лондоні в перекладі П. О. Куліша, Полюя і Левицького, має застарілий український правопис. Але її перекладачі віднеслися до біблійних текстів найсовісніше. І коли їхній переклад порівняти з текстами «Біблії», виданої в англійській і німецькій мовах, то немає розбіжностей. І тому я беру цитати з цього видання.

4. «І був Абель вівчар, Каїн же хлібороб». «...Каїн приносив Господеві жертву з польо­вого врожаю. Абель же приносив принос од перваків овечих ситеньких. І споглянув Гос­подь на Абеля і на дар його. На Каїна ж і на його жертву не споглянув. І взлився Каїн» (1 кн. Мойсея, гл. 4, 3—5). Каїнова хліборобська жертва (зерно і овочі) не сподобалися «Гос­подеві Саваотові». І тому «Він» на Каїна «не споглянув».

5. Старі юдеї вважали, що кров — життя. І було в них переконання, що для Саваота-Єгови треба дарити життя, живе рідне життя, а не зерно «з польового врожаю». І вони (жорстокість це, ніжність чи дикість?) жертву­вали своїх улюблених дітей-первенців (синів і доньок) для свого «Господа Бога Саваота». Вони жертвували все, що було в них най­дорожче. І вірили вони, що їхній «Бог Саваот» їм за таку велику любов і вірність дасть свої божественні дари. І дасть їм силу панувати над іншими народами.

6. «Галаадій Ефтай був чоловік хоробрий». Ефтай мобілізував юдеїв, щоб завоювати зем­лю Аммоніївську. Перед походом він пообі­цяв «Господеві Саваотові», що коли переможе аммоніїв і щасливо вернеться додому, то ко­гось зі своєї рідні (жінку свою чи доньку свою) принесе в жертву: здійснить «всепалення».

«І двинув Ефтай проти Аммоніїв воювати з ними». «І побив він їх страшенно». «Як же прийшов Ефтай з Масифу додому, аж вихо­дить на зустріч йому дочка його з музиками і танцями. Була вона в нього дитина єдина. Опріч неї не було ні сина, ні дочки. Поба­чивши він її, розірвав одежу на собі й про­мовив: Ой доненько моя»... (Кн. Суддів, гл. 11, 32-35).

7. Донька Ефтаєва відповіла: «Батеньку мій. Коли ти відкрив уста свої перед Богом, так чини зі мною, так як промовив єси». Вона (слухняна дочка Ефтаєва) «Просила тільки панотця свого: Дай мені ще два місяці пожити: піду я в гори та оплачу моє дівоцтво з подругами моїми».

Ефтай відказав: «Іди»! І пустив її на два місяці. І пішла вона з подругами своїми та й оплакувала в горах дівоцтво своє. Як уплило ж два місяці, вернулась вона до панотця свого, й він спровадив на ній обіт свій, що ним обрік себе, і вона не знала мужа. І ввійшло в звичай в Ізраїлі, що з року в рік ходили ізраїльські дівчата голосити по дочці Ефтая Галаа­дянина, через чотири дні в році (Кн. Суддів, гл. 11, 35-40).

Ефтай (воєначальник Ізраельського війсь­ка і суддя, народний герой) заколов свою єди­ну донечку і спік її на жертовнику «Господа Саваота, Бога Ізраелевого». Баптист каже, що «дрож проходить по тілі, коли читаєш у "Біблії" про надлюдську віру ізраїльтян в сво­го Бога ізраїльського, і думаєш — надлюдську віру може мати тільки надлюдський народ "Богом вибраний"».

8. — Учителю, а що можна сказати про Авраама, якого жиди і християни вважають праотцем своїм?

- Побратиме, вівтар — символ Божества. І тому в усіх релігіях, примітивних чи доско­налих, і в усі часи жертву клали на вівтар (жер­товник). І Авраам — праотець жидівський і християнський, взявши оберемок дров і но­жа, вів за руку свого синка Ісаака, щоб його принести в жертву для «Господа Бога Саваота».

Щоб синок Ісаак не пручався, Авраам вирішив його обманути. Він сказав Ісаакові, щоб він не боявся — у жертву буде принесена вівця.

9. Авраам прийшов на врочище, «...роз­ло­жив дрова, і, зв'язавши Ісаака, сина свого, положив його на жертовнику зверху на дро­вах. І простягнув Авраам руку свою, щоб узяти ножа заколоти сина свого» (1 кн. Мойсея, гл. 22, 9-10).

Не думаймо, що Авраамові хотілося коло­ти сина свого. Він не хотів бути убивцем сина, та «Бог спокушав Авраама», кажучи: «Візьми сина твого, єдиного твого, що його возлюбив єси, Ісаака, та йди в Морія землю, та й при­неси його там у всепалення — жертву на одній горі, що тобі речу» (1 кн. Мойсея, гл. 22, 1, 2).

10. Слово «спокусник» є синонімом слова «гріховодник», «грішник». Коли «Біблія» пи­ше, що «Бог спокушав Авраама», то значить підохочував чинити гріх? Та в Авраама є прагнення зробити реформу у ритуалі жертво­приношення.

«Простяг Авраам руку свою, щоб узяти ножа заколоти сина свого», та прийшла в ньо­го думка (або, як пише «Біблія» — прийшов — ангел Господній) і «Авраам взяв барана і приніс його на всепалення замість Ісаака сина свого» (1 кн. Мойсея, гл. 10, 13). Ісаак хоч і лишився живим, та пережив він не малий страх тоді, як лежав на дровах і бачив, що батько вже простягає руку свою, щоб «зако­ло­ти сина свого».

11. — Учителю, чи тільки у старих ізраель­тян був ритуал приношення людей в жертву?

- Ні, Моаби — народ семітський, сусіди Ізраельські. Під час війни «побачив цар Моабійський, що мусить полягти в бою, і взяв зі собою сімсот чоловіків, озброєних мечами, щоб пробратися до царя Едомського, та й не вдалося їм це. І взяв він свого первенця, що мав царювати після нього, та й приніс його у всепалення на мурі. Це так роздратувало Ізраїля, що вони відступили від нього та й повернулися у свою землю» (2 кн. Царів, гл. З, 26-27).

12. Ізраельтяни, які мали намір завоювати землю Моабійську, відступилися і «вернулися у свою землю», побачивши, що цар Моабії приносить на вівтар Моабії сина свого (престолонаслідника). Значить, моабитяни демонструють, що вони готові полягти на полі бою.

Ґеорґ Бюкенен Ґрей (професор гебреїзму, Оксфордський університет, Англія), дослід­ник «Біблії», у книзі «Жертвоприношення в Старому Заповіті», виданій в Ню Йорку в 1971 році, на сторінці тридцять шостій пише, що стародавні жиди практикували людське жертвоприношення і «Ефтаєва дочка є клясичним прикладом.

...Ефтаєва дочка була вбита, (людське жертвоприношення)». У пролозі до цієї книги Барух А. Левіне (відомий жидівський діяч і професор Гебрейського Ню-Йоркського уні­вер­ситету) на сторінці двадцять сьомій по­яснює, що «Єгова приймає кров».

13. — Учителю, чи є обгрунтовані доводи істориків, що народи Европи і Азії мали ритуали людського жертвоприношення?

- Так. Славний вчений — гордий син Бри­танії — професор Лондонського університету Л. А. Ваделл у книзі «Фінікійська оригіна­ль­ність Бритонів, Шотляндців і Англо-Саксів», виданій у Каліфорнії в 1973 році, на сторінці 183-й пише, що в старі часи на території Британії «вимагалися людські та інші криваві жертвоприношення».

14. У Британії в травні (десь на початку травня) було свято Белтей. Під час уро­чис­тос­тей Белтея (зазначує професор Л. А. Ваделл на сторінці 271) існував «церемоніял жертвуван­ня хлопця». І, очевидно, це практикувалося щороку. На сторінці 331 він пояснює, що у старі часи суворі ритуали «вимагали криваві і також людські жертвоприношення».

У «Початковому літописі» монах (наш земляк, який зрадив рідну віру України (Руси) і став сповідником грецької віри), пише, що був принесений у жертву чужинець (варяг-християнин Тур). Та є міркування, що варяг-християнин не був принесений у жертву, а про­сто забитий кілками за те, що він ви­смі­ював у Києві київські обряди (писанки, кутю і навар, які ставилися весною на могилках предків).

15. Відомо, що вдруге (в 1591 році) патріярх Царгородський Єремія Другий у Посланії наказав русичам (українцям), щоб вони викинули з віри Христової обряди Дажбожої Руси (України), у яких на Великий День (Великдень) печеться хліб у вигляді сонця, лежать у кошиках писанки, ковбаси, хрін, печене порося — адже все це нехристиянське.

Відомий ворог Руси мусульманин Ібн-Даста писав для арабів, як зазначує Гаркавий у книзі «Сказанія мусульманськіх пісатєлєй», що в Україні (Русі) «узявши людину чи ско­тину, волхв накладає йому мотузку на шию, вішає жертву на колоду і чекає, поки вона за­душиться, і каже, що це жертва Богові». Легко бачити, що мусульманин Ібн-Даста тут пере­кручено переповів оповідання Геродота про скитів.

16. Скити або Саки (наші далекі предки) під час поховання вождя ховали біля нього і його вірних слуг (але не душили, накладаючи їм мотузку на шию, а давали їм напій, який їх приколихував до вічного сну).

Беззастережна віра у «потойбічне життя», віра у безсмертя душі людської була така реальна і така сильна, що дружина померлого вождя сама зголошувалася йти зі своїм мужем «у країну вічного раю». Вона пила напій і її хоронили поруч з її мужем, слугами, кіньми і казковими золотими скарбами.

17. Ми сьогодні співаємо «Смерть одна роз­лучить нас». Предки наші вірили, що смерть не є всесильною, вони співали «навіть смерть не розлучить нас». І в стародавній Персії, з якої черпала варварська Греція для себе основи філософії, культури і цивілізації, смерть не розлучала чоловіка з жінкою — вони йшли разом «на той світ». І такі ж поховальні звичаї були і в стародавній Індії.

Професор Михайло Грушевський, якому ми віримо більше, як монахам і мусульманам, в «Історії України — Руси» в Другому виданні в Першій книзі на сторінці 289-й пише, що ста­родавні русичі (українці) не приносили люд­ські жертви.

Грецький письменник десятого століття Константин Порфиророджений пише, що «Росси приносили в жертву живих пташок під дуже високим дубом. Окреслювали круга стрілами, а інші клали туди хліб чи що мали. Потім кидали жеребка й гадали, чи колоти їм пташок і їсти, чи випускати на волю». І ці твердження занотовані на сторінці 39 у Тре­тьому томі — у «Вістях візантійських істориків» Штриттера.

18. У Бомбеї (Тачж Магал) 7-го лютого 75 року я розмовляв з рабіном. Ми так розмов­ляли, що він не знав мого прізвища, а я — його. Обмінюючись думками про парсів (визнавців науки Зороастра), я згадав, що стародавні ук­раїнці не практикували кривавих жертвопри­ношень, (вони приносили для Бога зерно, мак, гриби і навар з овочів).

Рабін відповів: «З цим можна погодитися. Є народи-вівці і є народи-льви. Знаєте, що слово "юда" означає "лев". Лев — цар, вівця — його рабиня, яку він з'їдає на сніданок — здій­снює криваве жертвоприношення. Сьогодні зі всіх релігій виключене криваве жертвопри­ношення, та незважаючи на це: леви лишилися левами, а вівці — вівцями».

19. «Москвини — північні агресивні мислив­ці, які свій характер оформили, полюючи на ведмедів та іншу звірину. Українці-хлібороби — ­мирні гречкосії. Ніхто не дивується, що моск­вини-мисливці завоювали українців-хлі­боро­бів». Рабін, поправивши «ярмулку», взяв валізу і пішов: йому на стрічу поспішали його одновірці.

20. Побратиме, я продовжую. Джей. Джі. Фрейзер (професор Кембриджського універ­си­тету, Англія) у книзі «Золота Гілка», ви­даній в Лондоні в 1961 році, на 576-й сторінці пише, що шотляндці кров людини, яку вони приносили в жертву, мішали з зерном і по цьому дізнавалися чи буде врожайний рік чи ні.

На 517-й сторінці Фрейзер зазначує, що в Римі римляни жертвували козу, вважаючи, що це приноситься людське жертвоприношення: такі римські міркування свідчать, що вони (войовничі римляни), лагідніючи, людське жертвоприношення замінили тваринним.

21. Дравиди — монгольське плем'я в Індії. У дравидів були ґодси, тобто архиєреї (старші жерці), які у брагманів (оріянських богомо­ль­ців) викрадали синів і приносили їх у жертву під час різних свят — пише Фрейзер на 570 сторінці. На сторінці 385-й він доводить, що «між семітами Західної Азії король під час національної небезпеки інколи давав свого сина в жертву для свого народу». А на сто­рінці 381-й він докладно оповідає, що Аун — король Швеції пожертвував для Одина біля городища Упсала дев'ять своїх синів.

22. У Німеччині обожнювалося дерево, ялинка — символ вічного життя. Коли німець здирав з живого дерева кору і коли він був спійманий на цьому злочині, то, як пише Фрей­зер на сторінці 145, німці спійманому відрізували пупа. І приколювали пупа до тієї частини дерева, де була здерта кора. І водили спійманого довкола дерева, аж поки були всі кишки з живота вимотані. Живим людським тілом забинтовувалася жива рана на дереві.

Джей. Джі. Фрейзер зазначує, що метою цього німецького ритуалу було намагання за­мінити здерту з живого дерева кору живою час­тиною тіла людського. І це було обумов­лене твердженням — життя за життя: життя людини за життя дерева.

Вільям Робертсон Сміт (професор Кемб­рид­жського університету, Англія) у книзі «Лек­ції про Семітську релігію», виданій в США в 1969 році, пише на сторінці 366-й, поклика­ю­чись на славного філософа Платона («Рес­пуб­ліка», 8, 15), що «Людське жертво­при­­ношення практикувалося в Аркадії для Зевса».

23. Вірили Аркадці (греки), що той, хто їсть тіло людське, принесене в жертву, то, як пише філософ Платон, сам «може перетворитися у вовка», який є «божеством», тобто, може здійснитися «свята євхаристія».

Вільям Робертсон Сміт (також на сторінці 366-й) зазначує, що «Людське жертвоприно­шення в Римській імперії відбувалося до часу Гадріяна».

24. У Европі широко відомий письменник Еврипід у творі «Іфіґінія» докладно описує, як грецький цар Аґамемнон здійснює людське жертвоприношення — ритуально заколює свою доньку Іфіґінію на жертовнику богині Артеміди.

Грецькі попи-християни, з якими я в жовтні в 72 році розмовляв у Атенах, гор­дяться грецькою дохристиянською релігією і в церквах її звеличують. І тішаться вони, що й сьогодні на грецьких грошах (драхмах) кра­сується статуя Зевса. І тішаться, що й сьогодні біля будинку Грецької Академії Наук стоять могутні статуї бога Аполлона і богині Атени.

25. «Релігійна енциклопедія» Е.Ройстона Пай­ка, видана в 1958 році у видавництві «Ме­ридіяна» (17 Юніон сквер Вест, Ню Йорк) пише, що в Англії «Хлопець, як зазначено в публікації в 1255 році, був викрадений жи­да­ми в Лінкольні, катований і накінець ро­зі­п'ятий. Частини його тіла були дивним спо­собом виявлені, злочин цей вийшов на по­верхню, і 18 жидів було повішено за їхню участь у цьому».

«Релігійна Енциклопедія», подаючи ці твердження, зазначує, що вони висвітлені у книзі англійського письменника Часера «Кен­тербері Тейлс». І тут додає, що «ця історія раннього антисемітизму є сумнівна».

26. — Учителю, а що про людські жертво­приношення пише «Енциклопедія Британіка»?

- Побратиме, дивися сам. «Енциклопедія Британіка» (15 видання) в п'ятій книзі на сторінці 201-й пише: «Палення дітей, здається, траплялося в Ассирійських і Ханаанських релігіях і в різні часи між Ізраельтянами».

«Різні обряди старих греків і римлян, які включали вбивання звірят, можливо почат­ково включали людське жертвоприношення». «Від часу середньовіччя до недавніх часів загально жиди були обвинувачені в тому, що вони приносять у жертву християнських дітей на паску».

27. У 16-й книзі (15-те видання) «Енцик­лопедія Британіка» на сторінці 131-й в розділі «Жертвоприношення» пише, що «Кельтський ритуал включав жертвоприношення жінки, умертвляючи її зануренням у воді, і серед народу Маїв існував ритуал: молодих дівчат топили у святих водоймищах. В Перу жінок приносили в жертву, задушуючи їх». І на цій же сторінці пишеться, що в Тібеті зникло криваве жертвоприношення «під впливом Буддизму, який забороняє всяке криваве жертвоприношення».

У Данії (у Копенµаµені) в Національному музеї можна оглянути старинний мистецький твір, який зображає ритуал: кельти приносять у жертву «богові» жінок.

28. — Учителю, що можна сказати про Япо­нію? Японці мали і тепер мають Шінто (Рідну Японську Національну Віру). Вони також практикували людське жертвоприношення?

- «Енциклопедія Британіка» на сторінці 201-й в цій же п'ятій книзі пише, що «В Японії людське жертвоприношення було залишене на початку середньовіччя».

Японці, залишивши людське жертвопри­но­шення, самі встійнили, що в Шінто (в рідній японській національній вірі) «немає ніяких кривавих жертвоприношень, навіть пташок не можна вбивати в жертву для японського Бога». Усім відомо, що японці, маючи рідну японську національну віру, здобули у світі славу найбільш цивілізованої країни у Азії. І вони достойно демонструють у світі мо­гутність свого вільного Японського духа.

29. Побратиме, людське жертвоприношен­ня практикувалося в епоху примітивного розуміння релігії у Єгипті, Ізраелі, Греції, Римі, Японії, Азтекії, Вавилоні, Ассирії, Бен­галії, на островах Тихого океану, в Німеччині, Швеції, Англії і, можливо, в Русі (Україні).

У стародавні часи люди всіх релігій вірили в чудодійну силу жертвоприношення. Та, вдо­сконалюючи духовну і матеріяльну культуру і свої розуміння і відчування Бога, вони зали­шили людське жертвоприношення. І сьогодні немає кривавих жервоприношень ні в націо­нальних, ні в інтернаціональних релігіях — таке існує загальне переконання.

30. — Учителю, але є й сьогодні, як писав Іван Франко, «Попівські тортури».

У неділю, 15 вересня 1974 року отець-мит­рат Василь Федак у Соборі святого Володи­мира (у Гемільтоні, Онтаріо), після читання Євангелії про дві заповіді Ісуса, не витримав — і вийшов з рівноваги. Почав злісно гово­рити, що і він має «Самобутню Україну». І він знає всі ті українські родини, які залишили пра­вославіє і почали визнавати рідну віру України (Руси). Отець-митрат, щоб підняти вар­тість грецького православія, почав україн­цям каза­ти, що українці не мали культури, куль­тура прийшла в Україну з Греції. Укра­їнці, мовляв, були дикунами – «розпорювали себе широ­ченними ножами і вмирали, таку паґанську віру мали українці. Отож, не слу­хайте запро­данців — проповідників паґанства».

31. На підтримку отцеві Митратові не забарився прибути з Торонта сам первоієрарх Михайло Хороший. І він також у Соборі парафіянам почав ректи, що в рідній вірі Ук­раїни (Руси) були криваві жертвоприношення, пробував лякати українців.

Що ж це є? Тисячу років архиєреї чужо­вір'я ведуть жорстоку боротьбу з рідною вірою України (Руси) і досі не в силі задушити її в душі рідного народу?! Така вона живуча тому, що в ній животвориться вільний дух Українського Народу, у ній пробуджується божественна сила і воля України (Руси).

32. Учителю, а тепер скажіть, які були ритуали кривавого жертвоприношення у християнській релігії, яка так немилосердно зневажає віру Руси (України) — віру батьків наших?

- «І взяв Мойсей кров та й побризкав на людей, і рече: це кров заповіту» (2 кн. Мойсея, гл. 24, 8). Ісус рече «їжте, се єсть тіло моє», «пийте, се бо єсть кров моя нового заповіту» (Єв. Маттея, гл. 26, 26— 28). Отже, у Старому і Новому Заповітах іде мова про кров... Ісус сам себе приніс у жертву «Господеві Сава­отові».

33. І тут постає питання: християнин не має права в той чи інший спосіб сам себе при­но­сити у жертву, тобто відбирати в себе життя. Ісус же свідомо помер, щоб своєю мучени­цькою смертю спасти грішників. Бог Саваот, як Всемогутній, мав силу врятувати свого сина Ісуса від смерти. Та тут «Бог Саваот» сам свого сина приніс у жертву — відбулося «Авра­амове» криваве людське жертвоприношення.

Дивно — ніби, щоб оправдати біблійний ри­туал кривавого жертвоприношення, Річард Морґан у книзі «Біблійна теологія жертвопри­ношення», виданій методистами в 1969 році на сторінці 16-й пише, що «Напочатку Бог включив чоловіка в теологію жертво­при­но­шення і зробив його центральною ідеєю теології».

34. А. Р. Джі. Томпсон у книзі «Каяття і Жертвоприношення в ранньому Ізраелі», виданій в 1963 році на 16-ій сторінці пише: «Людське жертвоприношення було спочатку наміром давати для Бога життєздатність життя жертвуючого».

У Західній Европі (особливо у країнах Скан­динавії) у 12—14 століттях появляються християни-флаґелланти. Слово «флаґеллант» значить «самобичуюючий». Монахи в угоду Ісусові Христові почали самі себе до крови бичувати, І цей кривавий ритуал звався «прий­мання хрещення кров'ю». Люди, прий­маючи «хрещення кров'ю», юрбами ходили по вулицях закривавлені, і в екстазі виголо­шували молитви до Христа.

35. — Учителю, сьогоднішній християнин не відповідає за поводження давніх християн.

- Так. Я говорив з християнськими пасто­рами англійськими, німецькими, мексикан­сь­кими. І знали вони, що я ні християнин, ні мусульманин. Чуючи, що я вірю в Єдиного Бога, ім'я якому Дажбог, ніхто з них не назвав мене паґанином.

Коли ми, рідновіри, звемо дикими шама­на­ми тих «наших» попів-архиєреїв, які нас звуть визнавцями паґанської віри, то ми маємо святу слушність. Ми не паґани, ми не поклоняємося багатьом богам. Ми віруємо в Єдиного і Всюдисущого Бога. Ми не любимо тих, які нам завдають біль, і ми не любимо іншим завдавати біль.

36. Ми люди чесної релігійної толерантнос­ти — ми шануємо кожну в світі релігію, яка толерантно ставиться до Рідної Української Національної Віри. Говорячи про криваві людські жертвоприношення у вірі християн­ській, ми зазначуємо, що сучасні християни не відповідають за злочини давніх християн.

6-го липня 1415 року на жертовнику хрис­ти­янському був живцем спалений 46-літній чех (професор Іван Гус). Мудра і красива дівчина Гіпатія в Олександрії (Єгипет) була професором академії. Студенти любили її за її оповідання про астрономію. Астрономія — наука заборонена церквою Христовою.

37. Єпископ Кирило наказав монахам, щоб вони підстерегли Гіпатію, як вона вертатиме­ться з академії. Монахи схопили Гіпатію, оголили її і в церкві Господа Бога Христа за­душили її. І спокійно (адже це ритуал люд­ського жертвоприношення) «Тіло її посікли на кусники, м'ясо відшкребували від костей мушлями та й кидали останки в огонь» — пише професор Ню-Йоркського університету — (славетний історик) Джон Вільям Дрепер.

У Парижі (Франція) 24 серпня 1572 року християни здійснили масову «священну різню людей». Під час людського жертвоприно­шення (у день святого Варфоломея) було заколено дві тисячі дітей, жінок, мужчин. У Франції це людське жертвоприношення від­бу­валося з гарячої любови до Ісуса Христа. Озна­меновуючи «святе варфоломеївське жерт­во­приношення», «Всесвятіший папа Гри­горій 13 наказав видати прапам'ятну медаль».

38. У березні в 62 році я перебував у Ме­хіканському університеті. І тут довідався, що ще й досі живе між азтеками любов до вождя Гуавтемока. Азтекський вождь, побачивши, що вторжники християни-конкістадори при­йшли, щоб поневолити і вмертвити азтеків, закликав свій народ стати до самооборони. Аз­теки мали примітивну зброю. Вождь Гуав­темок під час бою попав у полон. І християни-конкістадори принесли вождя Гуавтемока в жертву Ісусові Христові.

- Які були вжиті ритуали?

39. — Християни-конкістадори зв'язали вождя Гуавтемока, а потім облили його «ми­ром» (оли­в­ковим маслом). Розвели вогонь. І коли дрова згоріли, вождь Гуавтемок був покла­дений на залізну сітку, під якою па­лахкотів жар.

Християни-конкістадори, обвішавшись хре­с­­тами, молилися і на повільному вогні пекли вождя Гуавтемока. І біля нього лежав також його вірний побратим, – який, не ви­тримавши несусвітніх мук, почав страдницьки стогнати. Вождь Гуавтемок сказав: «По­бра­тиме, бери при­клад з мене, я ж також не лежу на квітах». І ці його слова були останніми. І було це в 1600-му році.

40. 17 лютого 1600 року архиєреї християн­ські живцем спалили 52-літнього мислителя Джордано Бруно. 19 лютого 1619 року архи­єреї християнські живцем спалили 34-літнього мислителя Лючіліо Ваніні. 14 квітня 1682 року архиєреї Москвинської православної церкви здійснили людське жертвоприношення — жив­цем спалили Аввакума Петровича.

41. — Учителю, чому думаєте, що Іван Гус та сотні йому подібних, які були живцем спалені на вогнищах, принесені в жертву для «Господа Бога Ісуса Христа»? Можливо справа Івана Гуса є справою кримінального злочину, а не священодійства?

- Іван Гус (і всі ті, які так, як і він, були живцем спалені), спалений тому, що папа рим­ський (наступник Ісуса Христа) благословив людське жертвоприношення. Коли б він (папа римський) сказав тільки одне слово «ні», Іван Гус не був би спалений.

Маючи на увазі сучасний кримінальний кодекс, можна сказати: папа римський, благо­словляючи спалення професора Гуса, брав участь у кримінальному злочині. Та він (папа римський) не був покараний тому, що це було «священнодійство» (християнське людське жертвоприношення).

Католицький єпископ Фультон Шін (відо­ма в США телевізійна зірка) за ті астро­но­мічні твердження, які він голосить по телевізії, був би в епоху Івана Гуса живцем спалений на вогнищі.

42. — Учителю, постає питання — чому все ж таки жиди приносили в жертву своєму «Господу Богові Саваотові» дітей своїх — не самою ж тільки дикістю вони керувалися? І не тільки вони, а й моавитяни, греки, римляни, японці, англійці та інші народи?

Ті народи, які приносили в жертву дітей своїх, вірили, що коли вони жертвують дітей своїх Богові, то їхні діти, прийшовши до Бога, будуть їх перед Богом достойно репрезенту­вати.

43. Ті, які приносили в жертву богові сви­ню, вірили, що свиня, пішовши до Бога, буде їх перед Богом репрезентувати. Ніколи не жерт­вувалася свиня сліпа, крива, хвора, а завжди — найкраща. У «Біблії» зазначено, що тільки найкращі овечки (ситі первісточки) тре­ба приносити в жертву «для Господа Бога Саваота».

44. — Учителю, глибоко вдумавшись, бачи­мо, що й сьогодні існують жертвоприно­шення, тільки вони мають інші форми, інші поняття і проявлення.

- Побратиме, духовний провідник Індії Ма­гаматга Ґанді, який довгі роки пропо­ві­дував філософію непротивлення злу насиль­ством, у небезпечні часи Індії сказав, що він готовий свого сина Девадася пожертвувати для добра свого народу.

І він посилав сина Девадася в найне­безпечніші місця борні за єдність Індії. Він казав: «Я буду щасливий, пожертвувавши сво­го сина для справ єдности Індії. Іди, Девадась, то нічого, що вони вб'ють тебе» («Ґанді», Нараян Мурті, Карнатака Бгарат, Індія, 1974 р. стор. 36).

45. Москвинські інквізитори для тирана Сталіна принесли в жертву мільйони україн­ських дітей, жінок, чоловіків. Тиран Сталін виконував заповіти тирана Леніна. Ленін, як зазначено на сторінках 248-ій і 762-ій у двох книгах («Твори Леніна», видані у Києві в 1947 році), дав ленінцям заповіт «Той, хто чинить опір — розстрілювати!», «Ми маємо в руках всі командні висоти, ми маємо у своїх руках землю — вона належить державі».

Зі всіх інквізицій світу Москвинська ін­кві­зиція має найбільш кривавий жертовник. На фінській землі на кістках українських майстри німецькі за хліб, вирваний з рук фінських і українських дітей, споруджували Пітєрбурґ. Усі жертовники усіх релігій і сатрапій блід­нуть, коли їх порівняти із кривавими жер­тов­никами обер-інквізиторів Романових-Сталі­них. І москвини-шовіністи жорстокі не тільки зі своїми ворогами, а й самі з собою. І ця жорстокість є їхньою тиранською молитвою і вірою.

46. Ми, рідновіри, бачимо, що українці при­мушені жертвувати дітей як м'ясо для гармат Москвинської сатрапії. І діти україн­ські падають, заливаючись кров'ю, у болотах Фінляндії, під мурами Берліну, на сопках Манджурських. З їхніх сердець кров точать у концтаборах Соловецьких, Колимських, Морд­винських. Їхні мозки покалічені — їх навчено бути сторожами сатрапських границь у горах Тянь-Шаню, на берегах Амуру, у горах Паміру, біля мурів Берліну. Як павук, напившись крови, лопне монстер — сатрапія Москвинська. І на її руїнах розквітнуть, як сади весною, вільні держави вільних народів!

Без жертв немає віри. Ми, РІДНОВІРИ, ро­димо дітей і даруємо їх, як наші скарби найдорожчі, як нашу любов найсвятішу, на жертовник святої Матері України, щоб вони, любі діти наші, були священними воїнами на­родної волі – безсмертними внуками Дажбо­жими.

47. Розуміння бога в Рідній Українській На­ціональній Вірі найдосконаліше і найсвяті­ше. Дажбог — Світло, Самоутверджуюча Незнищима Енергія — Починання духовної і тілесної субстанції народу Українського. Дажбог Єдиносущий і Всюдисущий. Дажбог сам себе проявляє у необмеженій кількості форм і дій, і тому Він не має однієї форми і однієї дії, якими Він був би обмежений. Дажбоже, Ти в народі і народ в Тобі. Ми, внуки Твої, Тебе правильно розуміємо і Тобі достойно поклоняємося.

Дажбоже мій, Ти Святість Духа народу мого, і чуття мої, і мислі мої, керовані енер­гією божественного світла Твого, Дажбоже мій!

- Учителю Лев Силенко, Консисторія Ук­ра­їнсько-Грецької Віри запитала: «Чи РУН­Віра узнає людські жертви і чи практикує їх у наші дні?» Я вірю, що Консисторія отримала задовольняючу відповідь.

 

ДЕНЬ 12

1. Слово «синай» значить «колючий». «Ко­лючий» півострів, або по-жидівському «Си­най». На схилах кам'яних гір, на сонцем спа­лених глиняно-піщаних пустинях ростуть мир­шаві колючі кущі. Безводдя. Хижі звірі. І тут живуть жидівські кочові племена козопа­сів і вівцепасів. Вони примандрували з захід­них берегів Персіянської затоки. Сарана, ко­рінці, висушені на сонці кусники баранини не вли­вають в їхні жили войовничости. Опинив­шись на Синайському півострові, вони попа­ли в єгипетський полон. Фараоновий військо­вий відділ примусив їх працювати у копальнях.

2. Між 1200 і 800 роках до «нашої ери» не було на світі такої могутньої імперії, яка б могла контролювати життя племен і народів на просторах між Нілом і Ґанґесом.

Історики А. Г. Гордінер і Т. Е. Піт у книзі «Синайські написи» пишуть, що фараон Рамзес Шостий (1116— 1090 роки до «нашої єри») був останнім фараоном, який користу­вався Синайськими копальнями. Що сталося в історії Єгипту?

У Єгипті — громадянські війни. Військові частини фараона Рамзеса, не слухаючи своїх зверхників, покидають колонії і повертаються додому. І покинули вони й Синай. Так жиди звільнилися з єгипетської неволі і опинилися вони без праці і харчів, їм в очі дивиться го­лодна смерть. Рятуючи себе, вони вторга­ють­ся «у землю текучу молоком і медом» (1 кн. Мойсея, гл. З, 17).

Земля мирних ханаанців справді не є така багата, щоб її можна назвати «текучою молоком і медом». Але коли порівняти її зелені долини з пісками Синаю, вона виглядає спокусливою.

3. Вони (кочові жидівські племена) 3100 ро­ків тому, вторгнувшись з Синаю на хлібо­роб­ські селища країни Ханаан, вперше появилися на арені історії Людства. До цього часу, як зазначують всі історики, не знайдено в історії жодних згадок про них.

Ханаанці назвали чужих людей, що при­йшли і покорили їх, «ебер». Слово «ебер» зна­чить «не наш», «прибулий», «потойбічний», «зайшлий», «посторонній». Від слова «ебер» виникли слова «гебер», «гебреї», «євреї». Саул став першим царем гебреїв. (Ім'я «Саул» значить «Бажан»). Та «найшов злий дух від Бога на Саула. І був він не при собі в палаті» (1 кн. Самуїлова, гл. 18, 10).

Коли в палаті юний Давид «пригравав на струнах» для Саула, «метнув Саул списа, ду­ма­ю­чи: приб'ю Давида». Та, незважаючи на те, що походив «злий дух від Бога», Саул про­мах­нувся. Давид відхилився і спис загруз у стіні.

4. І — потім розмилосердився Саул і сказав Давидові, що він зробить його своїм зятем, коли він принесе йому «сотню филистійських передніх шкірок, щоб помститися» (1 кн. Самуїлова, гл. 18, 25).

«Давид... пішов з людьми своїми в дорогу та й убив між филистиянами (тобто, між па­лестинцями, — пояснення моє) двісті чоловіка і приніс Давид їх передні шкірочки та й поклав їх повну лічбу перед царем» (1 кн. Самуїлова, гл. 18, 27).

Цар Саул, побачивши, як доказ Давидової хоробрости і порядности, двісті палестинсь­ких шкірочок — відрізаних сенситивних кін­ці­вок, «оддав йому... свою дочку Мелхелу за жінку».

5. Войовничий цар Давид — жидівська гор­дість і слава. (Ім'я «Давид» значить «Добро­люб»). Він царював успішно. «Як же Давид постарів і вбився у високі літа, то ніяк не міг зігрітися, хоч його і в ковдри загортають. І ка­жуть йому слуги його: "Нехай би пошукати добродієві нашому цареві молоду дівчину. Не­хай би вона... услуговувала йому й лежала на його лоні, й буде тепло нашому добродієві ца­ре­ві". Шукали по всьому займищу Ізраеле­во­му найкращої дівчини, та й знайшли Аби-сагу з Синаму, та й привели її до царя... та цар не пригортався до неї» (1 кн. Царів, гл. 1, 1-2).

Старість не минає ні багатих, ні бідних. Жиди великі своєю великою любов'ю до царів своїх і живучі вони правильними інстинктами природи: так, як рій не може жити без матки, так правильний народ не може жити без вождя. Чим рій краще піклується маткою своєю, тим він здоровіший і сильніший.

6. Давид тяжко хворий. «І зв'язав священик Садок олійного рога з намету та й помазав Соломона. Тоді затрублено в трубу і весь люд викликнув: нехай живе цар Соломон!» (1 кн. Царів, гл. 1, 39). (Жиди кажуть «Задок», що значить «Справедливий». Греки це слово ви­мовили як «Садок». Найближчі приятелі Са­до­ка звалися садукеями).

Під час царювання Соломона (Мирного), який був сином царя Давида, жиди бурхливо посварилися і роз'єдналися. Одна партія під­тримувала вождя Геробоама, який відкрито виступав проти Соломона і його гаремів.

(Ім'я Геробоам, Еробоам чи Джеробоам значить «Багатолюдний»; жидівські імена, так як і імена інших народів, різні народи ви­мовляють по різному і дають їм значення не завжди однакові).

І хотів Соломон стратити Геробоама, але «Геробоам зібрався і втік до Єгипту..., та й пробував у Єгипті до смерти Соломонової» (1 кн. Царів, гл. 11, 40).

Після смерти Соломона у Шехемі син Со­ло­монів Регобоам (чи Ровоам, або Робоам) був проголошений царем. (Ім'я «Регобоам» значить «Багатолюдний»). З Єгипту швидко повернувся вождь Геробоам і з своїми однодумцями закріпився «в Ефраїм горах».

7. У 931 році до «нашої ери» виникли дві, одна до другої вороже наставлені невеличкі жи­дівські держави. Держава Ізраель з сто­ли­цею Самарією, очолена вождем (царем) Геро­боамом, і держава Юдея з столицею Єруса­лим, очолена царем Робоамом.

Місто Єрусалим заснували Гіттіти, або, кон­кретніше кажучи, одне з гіттітських войов­ничих племен, назване Єгиптянами «Гиксо­сами». (Єгипетське слово «гиксоси» значить «володарі чужих земель»).

Гиксоси більше як століття володіли Єгиптом. Вони показали Єгиптянам та іншим семітським племенам як виглядає колесниця, кінь, військова тактика. Джан А. Вільсон у книзі «Культура Стародавнього Єгипту», ви­даній в 1965 році Чикаґським університетом, пише на сторінці 159, покликаючись на археологічні джерела, що «Гиксоси, мирно вийшовши з Єгипту, побудували місто Єруса­лим» десь 500 років перед вторгненням жидів до Ханаану. Ханаанці звали Гиксосів «Руса­ми», а ними збудоване селище «Руса салем», що значить «Русів постій, мир». З слова «Ру­сасалем» постало слово «Єрусалим». На Тел ел Амарна таблицях, як зазначують архео­ло­ги, первісна назва селища була не Єрусалим, а Руса салем.

8. Археолог Еммануел Анаті (визначний вчений сьогоднішнього Ізраеля) у книзі «Па­лестина перед Жидами», виданій в 1962 році в Ню-Йорку, пише, що археологічні експедиції знайшли в Палестині гиксоські могили і в них — керамічні вироби, тотожні до виробів, зна­йдених у Трипіллі (Україні). Він звернув ува­гу, що «гиксоські фортефікаційні й оборонні методи, а також оздоблення кераміки, мають походження північно-східної оригінально­сти». Він має на увазі простори, розташовані на північ від Чорного моря.

9. Самарія — невелике селище, віддалене тридцять миль на північ від Єрусалиму. (Сло­во «Самарія» значить «Вартова гора»). Сама­ритяни мали свій самаритянський говір. Вони не любили єрусалимців, між ними постійно то­чилася боротьба. «І побили юдеїв ізраель­тяни, так що вони повтікали додому» (2 кн. Царів, гл. 14, 12).

Геробоам, будучи ефраїмцем (плем'я Еф­раї­ма не любило племени Юди), бачив, що коли ефраїмці ходитимуть молитися в Юдею до Єрусалиму, то вони можуть приєднатися до царя Юдеї Робоама. (Слово «Ефраїм» зна­чить — «Подвійно плодючий»; ще раз зазна­чую, що різні словники по-різному тлумачать значення тих чи інших біблійних імен і назв).

10. Жиди так, як і всі інші тодішні племена, поклоняються багатьом богам: Зуріел (мій ка­мінь Бог), Белзебул — Злобог, Даґиел (Рибо­бог), Рахіел (Вівцебог). Геробоам «виготовив два золоті бички і промовив до народу: Не треба вам ходити в Єрусалим. Ось тобі власні боги Ізраелю» (1 кн. Царів, гл. 12, 17—31). І поставив Геробоам одну статую «Ізраелевого Господа Бога» в Бетелі, а другу в Дані.

І на своїй царській печатці він (цар Ізра­ельський Геробоам) зобразив свого «Бога» у вигляді льва речащого. Археологи знайшли цю Геробоамову «божественну печать». Вона тепер хорониться в Лондоні в Бритійському музеї. І про неї пише докладно В. Ф. Албрайт у книзі «Археологія Палестини», виданій в США в 1961 році.

11. Геробоам, зробивши для ізраельтян «бо­га» у формі золотого бичка, мав добрі наміри і не був він злим царем. «Про хоробрі його дії, як воював та як вернув Ізраелеві Дамаск... про­писано в книзі літописній царів Ізраель­сь­ких» (2 кн. Царів, гл. 14, 28). Бог у формі золотого бичка (особливо між жидами) ніко­ли не втра­чав своєї вартости — власники золо­тих скарбів завжди мали не малий вплив на творення духовної і матеріяльної історії Люд­ства.

12. Щоб краще уявити славну біблійну дер­жаву Юдею, треба згадати, що вона мала сімсот двадцять тисяч населення. У ній жило плем'я Юди і плем'я Веняміново. Є міркуван­ня, що слово «Юда» виникло з слова «єд», що значить «лев». Слово «Веняміново» значить «Удатний». Принаймні такі дає пояснення Вільям Сміт у «Біблійному словникові».

Є племена, що носять ім'я свого священ­ного «тотема», слово «тотем» значить «його рід». Плем'я, що обожнювало лева, звалося «Єд». Ізраель розташований на північ від Юдеї, має територію в три рази більшу і об'єд­нує всі інші племена Ізраельські.

13. У 722 році до «нашої ери» цар Ассирії Саргон Другий стирає з лиця землі державу Ізраель. І забирає він до ассирійського полону тридцять тисяч ізраельтян і їхнього царя Осию (Гошею).

(Варто тут звернути увагу на принадні зна­чення імен: Сарґон значить Сонячний король, або – король Сонця, Гошея значить – Спасін­ня. Слово «сар» було семітами, як я вже писав у «Со­вісті Історичної Науки», позичене від сумеріян).

Сарґон Другий поселив полонених ізра­ель­тян у містах Медиї. Країна Медия роз­ташована на південь від Каспійського моря. На спустошеній ізраельській землі він (Сарґон Другий) наказав поселити людей, привезених з Сирії і Вавилону.

14. На перелякану юдею Сарґон Другий не звернув уваги. Він знав, що нещодавно в Юдеї побував єгипетський фараон Шишак. І Ши­шак «позабирав скарби з храму Господнього і скарби з царської палати. Забрав і золоті щити, що поробив був Соломон» (1 кн. Царів, гл. 14, 26). Історики вважають, що то цар Ізраеля Геробоам намовив фараона Шишака, щоб він заатакував царя Юдеї Робоама.

15. Цар ассирійський полонених ізраельтян «поселив при ріці Газан та по медійських городах», — (2 кн. Царів, гл. 17, 6). 38 років томляться жиди в жахливій ассирійській не­волі. Вони приречені на поступове вимирання. Не помагають їм визволитися з неволі боги Зуріел, Рахіел, Даґиел та їхній «Бог Єгова».

Армія могутньої Ассирійської імперії оз­броєна мідяними і бронзовими мечами. Вона не має кінноти. Вона многочисленна, горда, жадна і оситіла. Раби годують її. Вона не зна­ла, що в степах Оріяни (України) вже куються залізні мечі. І шикується над берегами Дніпра многочисленна армія вершників. Вершники русяві, безстрашні, жилаві. Коні їхні швидкі, як буревій.

16. І Вібга (Самоволодар) підняв вадар (булаву) і говорить до вершників: «Дая дада ма зам! Віті Да Бгу ана ведя сваґатура! Света карна, сваґ іті тура, синула Оря!» Чужинці, чуючи цю чудову скитську мову, пишуть, що скити були іранцями, і дехто з українців їм відповідає: «Так воно й є». Ні, не так воно є. Скити говорили стародавньою українською мовою. Вище згадані слова скитського воло­даря оживляю, щоб ми відчули в них красу первородну нашої рідної мови.

«Дайте дання матері землі! Вітайте Даж­бога, знайте самонароджену силу свою. Світ­лом керуйтеся! Самобутньо ідіть, тури, сини Оря!»

17. «Іті, свата тура!» дав команду володар могутньої Скитії (Оріяни-України), піднявши священний символ (Триєдиність Бут­тя – Трисуття). Трисуття (тризуб) – символ Скитії. І Кімерійці, і Скити — агресивні вершники лилися, як розбурхана течія з пів­денних схил Кавказу», -пише Р. Ґіршмен на сторінці 97 у книзі «Іран», виданій в 1965 році в США.

І отетеріла від страху могутня семітська Ассирійська імперія. Возрадувалися раби — ізраельтяни у неволі ассирійській, почувши, що скитський (староукраїнський) володар Са­кандра летить, як всезмітаючий бурун — не­зчисленна армія вершників. І мають вони залізну зброю, якою торощать мідяні і брон­зо­ві мечі ассирійські. Сакандра іде до Асси­рійської столиці Неневиї.

18. Герман Шнайдер (професор філософії Ляйпціµського університету) у книзі «Історія Світової Цивілізації», виданій в Лондоні в 1931 році, пише (на сторінці 318), що «В 680 році пе­ред Христом Скити з Кімерійцями (з північних берегів Чорного моря), вторгнув­шись з гір, за­во­ювали Ассирію». Скити мали залізну зброю і найкращу в світі кінноту. Вони були богами світу — від них ніхто не міг втекти і їх ніхто не міг догнати. Від Нілу до Ґанґесу не було такої армії, яка б відважилася з ними почати бій.

19. Історик Р. Л. Отллі (Кембриджський університет, Англія) у книзі «Коротка Історія Гебреїв», виданій в 1904 році, пише, що «Ски­ти вторгнулися в Медию, швидко забрали всю Західню Азію, спустошили Евфратську доли­ну (Вавилон), потім зливою влетіли у Палес­тину. Лишили Юдею недоторканою. Ограбу­вавши палестинські міста, вони проникли до границь Єгипту». Їх на границі Єгипту стрі­нув фараон Псеметих і відкупився, давши їм каз­ково великі дари, щоб вони не вторгалися в його царство.

Столиця Ассирії перебуває в руках україн­ських (скитсько-кимерійських) кінних армій. На руїнах Ассирії постають дві нові держави: Медия і Ново-Вавилонська. Українці (скити-кімери), будучи господарями у Середній Азії, визволили народи з Ассирійської неволі. Вони зробили великий поштовх у розвитку цивілі­зації, військової техніки і оформлення духов­ного життя.

20. Ассирійці звали скитів ім'ям саки. Вони мали на увазі назву скитської зброї, яка зва­лася «сакіра». Геродот пише (читай у книзі «Ге­­родот», виданій в 1965 році в Балтимор (США) на сторінці 439, що «Скити були озброєні луками, кинджалами і була в них зброя «сакіра» (бойовий топір)».

«Сак» — корінь слова «сакіра». Звідси й по­ходять слова «сікти», «січ», «січовик». І слово «сак» наші предки вживали у значенні «воїн», «січовик». Геродот і всі сучасні скитологи пишуть, що Скити самі себе звали Саками. Греки їх звали Скитами.

21. Слово «італієць», коли на нього ди­ви­тися з лінгвістичної сторони, значить «ско­тар», «той, що пасе скот». Не дивуймося, що старі греки, бачачи казково багаті пасовища і незчисленні отари скоту, які ходили над бере­гами Дніпра, звали нашу землю Скитією.

Є думка, що наше слово «скотар» (скот, скотарство) походить з санскритського слова «скут» чи «скит», з якого створені у «Рик Ве­дах» слова «скутіта», «скотана», що значить щось таке, що «скочується» (злуплюється). Є в нас сьогодні слово «скотити», створене з сло­ва «котити». Слово «котитися» також значить «народжувати овець».

Дозволяю собі зробити здогад, що й гре­ць­ке слово «скитос», що значить «шкіра», сво­їм походженням сягає санскритського «скут». Не­випадково англійське слово «скін» спорід­ню­ється з українським словом «скіра» чи «шкіра».

22. Один загін скитської кінноти, промчав­ши дорогами Медиї, розташувався на півдні Персії (Ірану), в родючій долині між рікою Галманк і притоками Шелак. Сьогодні над берегами Галманку стоять міста Сеїстан, Тапа Мир, Надалі.

У Персії слово «Саки» почало вимовля­ти­ся, як «сасси», «сеїси» чи «сакізи». Саки мали в Персії свою область Сакастан, що значить «земля Саків». Жак Дишесне Ґюллемін у книзі «Символи і Цінності Зороастріянізму», вида­ній в 1966 році в Ню Йорку, пише (на сторінці 9), що «Сакістан сьогодні зветься Сеїстан, час­тина якого є в Афганістані, а частина в Балу­хістані».

23. Саки були добрими господарями. Вони перетворили Іран (Персію) в імперію.

«Сассанська імперія була найкращим пе­ріо­дом в історії Ірану», — пише на сторінці 357 Ґіршмен у книзі «Іран». Сассанською вона зва­лася тому, що її королями були представ­ники з Скитського роду.

24. «Так говорить Заратустра!» — сказав німець Фрідріх Ніцше, вклавши в уста вели­кого Просвітителя малі ніцшеянські слова. «Енциклопедія Британіка» (книга 23, рік 1973) на сторінці 1011 пише: «В 19 столітті Ніцше в своїй книзі «Так говорить Заратустра!» сва­вільно перекрутив Заратустрову науку на свій власний смак, намалювавши його не як од­но­го з перших великих моралістів, а як першого немораліста».

Ніцше не був людиною душевного здоро­в'я. Він безрозсудно вклав в уста Заратустрі світогляд заносливого німецького «суперме­на». Гітлер — учень Ніцше.

Совісні шукачі правди вважають, що коли б не було «Вед», створених в Оріяні (Україні), то не було б Заратустри, Будди. Коли б не було Заратустри і Будди, то юдаїзм, христи­янізм і мусульманізм не мали б духовного зразка для творення монотеїзму, демонології, анґелогії і есхатології.

25. Слово «Заратустра» створене з слів «Зара» і «Устра». Загально в науці встійнено, що слово «зара» значить «жовта», а «уштра» чи «устра» значить «верблюд». Заратустра — сторож жовтих верблюдів, або Жовтовер­блюд­­ний.

Є також пояснення (і про це пише «Ен­циклопедія Британіка» на сторінці 820, в книзі 23), що слово «зар» значить «олд», тобто «стар», або «яр». В українській мові і в сан­скриті слово «яр» значить «ярий», «зрілий», «старий», «сильний». Монголи, вторгнувшись в Русь (Україну), залишили нам слово «яр» в значенні «обрив», «западина», «пропасть», і тепер в нас слово «яр» має два значення.

Слова «Заратустра», «Будда», «Конфу­цій», «Христос» означають не прізвища, а титули. Знаємо, що слово «Христос» значить «Помазаний».

26. Медия — країна, в якій народився За­ратустра. Старинні анали Персії (Ірану) пи­шуть: «Заратустра був першою мудрою лю­диною. Він родився в Медиї тоді, коли воло­дарями цих земель були Скити — завойовники».

Історики, археологи Ірану не вважають Ски­тів Іранцями. Скити мають свою Вітчиз­ну, розташовану на північ від Чорного моря. І Нестор-літописець пише, що землі Русі «нази­вали Греки "великая Скитія"».

Не треба забувати, що «іранці-перси були тією самою расою, що й медіяни, вони були частиною оріянської родини. Так, як і всі інші оріяни, перси поклонялися одному Богові», -пише славний англійський авторитет Вільям Сміт на сторінці 501 у «Біблійному словнику», виданому в 1948 році в Філядельфії. Вільям Сміт, тут згадуючи про віру в одного Бога, має на увазі науку Заратустри.

27. Спітама — рідне прізвище Заратустри. Сло­во «Спітама» значить «Світлан», «світ­лий», «русявий». У санскриті «світ», в укра­їнців — «світло», «світлий». У Персії (Ірані) слово «спіт» вживається в значенні «світлий».

А. В. Вільямс Джаксон (професор індо-іранських мов, Колумбійський університет) у книзі «Зороастер», виданій в Ню Йорку (в 1901 році), пише (на сторінці 34), що «Пророк Заратустра — священик оріянської віри». На сторінках 35-36 він доводить обґрунтовано, що «Спітама — племенне ім'я Заратустри зна­чить «Світлий».

Спітама – ім'я скитське. Відомий історик В. В. Вокс у книзі «Неневия і Персополіс» пише, що «Заратустра був скитом». Греки слово Зара­тустра вимовили як Зороастер. Г. Ґ. Веллс у книзі «Нариси Історії», виданій в Ню Йорку в 1961 році, пише на сторінці 456, що «Зара­туст­ра, так як і Будда, був оріянином», на сторінці 243 він уточнює, «Оріянські пле­мена — це Скити».

28. Якщо історики майже однозгідно вва­жають, що Заратустра був Скитом (і дехто доводить, що Він прибув з берегів Дніпра зі Скитською кіннотою в 680 році (до «нашої ери») до Медиї, то в нас є велике хотіння почути Його мову.

Для прикладу тут подаю слова українсько-авестійські (заратустріянські): бій – рена (рана). Бог – Баґа, грабити (брати) – граб, булава – вадар, (той, що веде), ваакати (го­ворити) – вак, вдова – відава, вітер — вата, го­ра – гарі, дати – да, дерево – дауру, дощ – вар, думати – ман (манити), жінка – жані, жовта – зар, жить – жив, знати – зна, земля – зам, краяти – керет, мо­гут­ній – маган, м'ясо – гав (гав'ядина), небо – на­баг, новий – нава, пекти – пач, приємно – фрия, путь – паф, рана – хвара, ридати – руд, село – віс (поселення), сонце – вар, стояти – ста, скот – пасу, суша – гушка, темно – темаг, тепло – тап­та, тесати – таш, умирати – мар, устати – усста.

Я оживив нашу рідну мову, якою наші до­рогі предки говорили ще перед заснуванням Ри­му і перед написанням «Біблії» (П'яти­книж­жя Мойсея), і ті, які не розуміють цієї зна­чи­мости, будуть з мене сміятися, а ті, що здібні думати, глибоко задумаються; на основі дже­рел самі переконаються, що мої висновки правильні.

29. Ми докладніше ознайомимося з скит­сь­кою мовою, довідуючись про науку Зара­туст­ри та Його священні терміни. «Авести» — свя­щенні книги заратустріянізму. Слово «Авес­ти» зворушило душу мою, коли я довідався, що воно тотожне з санскритським словом «віста».

«Віста» значить «новини», «вісті», греки кажуть «євангелії» (благі вісті). Срі Бгаґват-Дгорма в книзі «Благовіщення Заратустри», виданій в Райкот (Індія), пояснює, що слово «Авести» рівнозначне англійському слову «нюс» (вісті).

Н. Р. Бенарджі у книзі «Залізний Вік Індії» пише, що «Авести» — священні зороас­тріян­ські тексти споріднені з Ведичним санскритом і вони виглядають як наріччя». Чому? Лавренс Міллс у книзі — «Роз'яснення вчення "Авест"», виданій в Бомбеї (Індія), пише, що «Мова «Авест» близька до Ведичного санскриту, який є його старшою сестрою».

30. Досліджуючи «Веди» і «Авести», я по­мітив, що слово «Перун» у «Ведах» вимов­ляється як «Варуна», а в «Авестах» як «Аву­ра». Чому є такі мовні споріднення?

Джек Фінеґен у книзі «Археологія Релігій Світу» пише, що «десь на початку чи зразу піс­ля середини другого тисячоліття перед Хрис­том оріяни прийшли на територію Ірану». Від оріянів ця територія й почала спочатку зватися «Ар'яна», що значить «земля оріянів». З слова «Ар'яна» постало слово «Іран».

31. Заратустра, маючи двадцять років, іде від роду свого в люди — у світ широкий. Іде, щоб пізнати мудрість життя. Він вірить, що найкраще розуміє життя той, хто вільною і тяж­кою працею здобуває сам собі хліб щоден­ний.

Він, мандруючи, помагає немічним здобу­вати хліб, він лікує хворих, повертає зір слі­пим. Маючи 30 років життя, Він на березі ріки Дайтя (тепер священної ріки заратустріянізму) духовно осяявся і почав відважно проповіду­вати основи своєї науки.

32. Медияни вірили так, як і всі інші народи того часу, в багатьох богів, їхнє духовне життя було очолене маґами. Слово «маµ» (і про це я вже говорив) значить «мужній», «величний». Маµи були людьми мудрими, утаємниченими в життя. Знали вони властивості характеру люд­ського, вміли хворих лікувати травами і доб­ре розумілися на погоді. З слова «маµ» по­стали слова «маµічний», «маµія». Маґи покло­нялися Богові, якого вони звали Див (Дева).

Заратустра виступив проти ритуалів маµів і осудив їхнього Дива, назвавши його «злим духом». Він говорив, що на світі діють Дві Си­ли. Є дуалізм. Перша Сила Світу — Сила Доб­ра, Правди, Любови, Світла, Мудрости. Пер­шу Силу Світу Він назвав ім'ям Агура Мазда.

33. У «Ведах» є слово «асура», в «авестах» — «агура». Корінь цих слів «сур» (сар, сур'я) санскритсько-сумеріянський, значить «соняч­ний», «ясний», «опромінюючий».

Сумеріяни казали «ашіра» чи «асара» в значенні «сонце». Семіти слова «ашіра» вимо­вили як «сар», створивши ім'я «Сарґон» і жіноче ім'я Сара, я вже згадував, що ім'я «Сара» взяте семітами від оріянів.

Слово «Мазда» дослідники визначили у зна­ченні «мудрість». Я вважаю, що таке по­яснення поверхове. «Мазда» створене з слів «маз» і «да». «Маз» значить «мозок», «муд­рість», «ум». Слово «да» значить «даний», «дати», «дан». «Мазда» — Мудродатель (Муд­рістю Даний). Агура Мазда — Сонячний Муд­родатель.

34. Заратустра, ідучи землею Медиї, пропо­ві­дував, що не Див, а Агура Мазда — Творець існування. Він — Єдиний. Він — Абсолютний Володар Світу. Він — Незмінність. Він одна­ковий тепер і завжди. І все достойне походить від Нього. Він — Світлий Дух Мудрости, Доб­ра, Правди, Любови. Він — Суддя і Зако­но­давець. У Ньому немає зла, тьми, заз­дро­сти. Він створив людину, землю, сонце, повіт­ря, розумних домашніх тварин, корисні рослини.

На світі крім Агура Мазди діє злий дух. Він зветься Анґра Маню (злий ум) — це сила тьми, руїни, пекла, ненависти, хвороб, заздро­сти, обмов. І вона творить зло між людьми і веде непримиренну борню з Агура Маздою.

35. Щоб зрозуміти походження науки зара­туст­ро­вої, треба знати, звідки Він походить, і в якій вірі Він родився і був вихований. Роз­важно пише «Енциклопедія Британіка» в кни­зі 23 (на 1011 сторінці), зазначуючи: «Зара­тус­трової реформи не можна збагнути без знання традиційної релігії, в якій Він був народжений і вихований».

У праці «Діяманти з Храму Світової Істо­рії» я пишу, що многотисячолітні життєві досвіди і спостереження переконували наших Предків, що на світі діють дві непримиренні сили: Добро (Білобог) і Зло (Чорнобог).

Весна, Світло, Тепло — це Біле Буття (Бі­ло­бог), Зима, Тьма, Холод — це Чорне Буття (Чорнобог).

У городищах Трипільських (над берегами найжиттєтворчішої ріки Дніпро) весною наші Предки влаштовували врочисті ритуальні танки, в яких відображалася боротьба двох сил (змагання Весни і Зими) за своє утвер­дження на землі.

36. У південних країнах не дуже помітна межа між весною і зимою, і тому в них не могло виникнути поняття про існування двох вічно ворожих сил. В Оріяні (Україні) — Вес­на йде в образі юної чарівної дівчини (богині). Вона йде осяяна Сонцем і уквітчана квітами і вітана пташиними піснями. І вона, як Світла Сила Світу, перемагає холодні сутінки Зими.

Весна, ставши переможцем, не знущається над Зимою. Весна — Дух Добра і Милосердя, Любови і Справедливости. У «Ведах» чита­ємо, що «Бог милостивий навіть до тієї людини, яка зробила гріх».

І Заратустра, натхнений вірою батьків своїх, проповідує, що Добро є тому Добром, що Воно завжди і всюди є Добром, і якостей своїх не міняє.

37. Чому Оріяна (Україна) — колиска наро­дів білої раси? Тому, що на її степах вперше люди почали їсти хліб? Споживаючи багато зернових харчів, вони стали плодовитішими і бадьорішими. Роди, об'єднуючись, творили племена і починали шукати нових земельних просторів.

«Перше Індо-Европейське розселення в різ­них формах, в різні країни і в різні часи відбувалося і проходило поступово на протязі десятиліть і століть. Воно почалося десь в кінці третього тисячоліття перед Христом і йшло в різних напрямках з України (з Віт­чизни своєї)», — пише на 204 сторінці Жорж Ру в книзі «Стародавній Ірак», виданій в Англії в 1966 році.

38. Малим хлопцем прибув з Оріяни (Укра­­їни) в 680 році до «нашої ери» Спітама Зара­тустра до Медиї, чи родився Він у Медиї у скит­ській родині кшатрия (воєначальника) Спі­тами — немає значення. Головне те, що Він прагнув медиянів і всіх жителів Ірану (Пер­сії) намовити, щоб вони залишили кочове життя і ставали хліборобами.

На питання учнів «Учителю, в чому є зер­но віри в Агура Мазду?» Він (Заратустра) від­по­відав: «Коли добре родиться хліб» («Аве­сти»). Він учив, що найсвітлішою людською гідністю є «орати землю і сіяти зерно» («Аве­сти»). Він всіх пастухів заохочував до осілого життя. Він вважав, що хлібороби — люди мирні справедливі сонцелюби, достойні діти приро­ди.

Заратустра говорив: «Людина Правди ве­личніша як сонце. Людина брехні прямує до сатани. Нічого в світі немає огиднішого, як брех­ня. Вірте Агура Мазді, Він — Датель зако­нів борні, дії і реформи!»

39. 8 лютого 75 року в Бомбеї (біля Тачмагалу, який стоїть на березі Арабського моря) до мене підійшов приємний чоловік. І: «Ви ґуру Лев Силенко? Ви щойно були в на­шій колонії. Говорили з молоддю і питали про мене, я Далла».

«Достойний Далла, запрошую Вас на чай до Тачмагалу», — сказав я. Сівши о 12 годині дня за стіл, ми чаювали до шести вечора, ведучи розмову про Заратустру, Його науку, мову і про Україну. Далла сказав: «Я спів­чуваю Вам, Ваша доля подібна на нашу».

«У 641 році араби вторгнулися у наш Іран. І принесли з собою віру Могамета. Коли іра­нець не хотів зрікатися рідної віри, він був за­мордований. І багато іранців вибирали смерть, не бажаючи бути духовними рабами чужої релігії. Вони, вмираючи, казали: «Слава Тобі Заратустре!» Та були й такі, які, ряту­ю­чись від смерти, приймали віру могаметан­ську.

«Усе, що було наше рідне (заратустрі­ян­сь­ке), араби називали ідолопоклонством, бісов­ством, нечестивістю. Араби палили наші рідні святині на наших очах, кидали в болото наші священні книги, наші символи. І казали: «Ми вас просвіщаємо, тепер матимете правдиву віру в правдивого Аллаха».

40. Далла говорив тихо й задумано: «І ця правдива віра нас на нашій землі поробила правдивими рабами. Знали ми, що наша іранська культура вища і старша як арабська, але ми не мали права про це говорити дітям нашим».

«У школах могаметанських наших дітей було навчено, що рідна віра Ірану (наука За­ра­тустри) — справа диявольська, і тому її треба зневажати. Наші діти робилися нашими ворогами. Вони славили все арабське і со­ромилися признатися до рідного. Вони не знали, що ми, іранці, мали свою азбуку та му­сіли її забути і прийняти арабську».

41. Далла говорив тихо й задумано: «У нас, персів, є така стара поговірка. Дитина пла­кала на руках негра-слуги, який заспо­ко­ював її, кажучи: "Не бійся, я ж з тобою". Дитина відповіла негрові: "Тому я й боюся".

Могаметани, принісши нам правдиву віру в правдивого Аллаха, казали: "Не бійтеся, Ал­лах з вами". Ми тому й боялися, що Аллах з нами. Ми довгі століття терпіли жорстокі зну­щання. Тому що Аллах був з нами, нам, персам у Персії, заборонено мати рідну віру. І дозволено нам нашу рідну віру звати нечис­тивою, неправдивою. Ми (декілька родів) таємно залишили Персію (Іран) і прибули до Індії з наукою нашого Учителя Заратустри. Ми гіркими сльозами плакали, відчалюючи від берегів рідної Вітчизни».

42. «У Індії ми чуємося щасливими. Ми чуємося щасливими тому, що ми є самі собою — це ж щастя найблагородніше! У нас є рідні авторитети, які ми шануємо. Адже шануючи їх, ми самі себе шануємо. У нас є рідне ро­зу­міння Бога єдиного і всюдисущого. У нас рід­ні святині, у святинях обожнений наш Зара­тустра, наші почування. Вірою в Агура Мазду ми єднаємо самі себе».

«Ви оглядали наші святині на Ганді марґ, Янµар марґ і Шанкар. Наша молодь є нашою тому, що вона вчиться по-нашому в наших свя­тинях, у наших школах. Учитель Заратус­тра учив нас, щоб ми дітям давали науку. І ми заповіт Учителя виконуємо. Наші діти мають добре виховання, рідний стиль життя. І всі ми тут в Індії живемо заможньо. Ми не гні­ваємося, що індуси нас звуть «жидами Індії»

43. Я сказав: «Люблю тих людей, які жи­вуть в ім'я рідного. І при потребі готові життя віддати, щоб жило рідне. Я вчора в Делі уні­вер­ситеті розмовляв з японцем. Він шінтоїст, отже, з погляду християн він ідолопоклонник, паганин, нечестивець. Ні, ні, так не є. Він ве­ли­кий науковець, астрофізик. Визначає вік і температуру космічних тіл. Має розум гли­бокий, має душу врівноважену. Він сповідник рідної японської національної віри.

В моїх очах він – достойна японська лю­дина.

44. Я не люблю релігійних вторжників-місіонерів, які тиняються по світах, кажучи, що тільки їхня віра правдива, а всі інші віри — справа диявольська, яку треба зневажати і руй­нувати.

Далла сказав: «Мені студенти казали, що Ви український Заратустра. Ви звіщуєте нову концепцію у тій вірі, яку мали ваші батьки перед приходом грецьких жерців (єреїв) на Вашу любу Україну».

«Думаєте, що чужа віра, яка силою втор­глася в душу народу вашого, не задушила любови до рідного богорозуміння?»

45. Я відповів: «Вірю, що в душі мого на­роду жевріє благородна іскра прагнень мати рідну віру (рідну духовність), мати своє неза­лежне духовне "Я", мати своє почесне місце в історії людства. Я прийшов, бо така воля Даж­божа, щоб її (цю благородну іскру) пере­творити у велике вогнище духовного відрод­ження народу. І наміри ці здійснюватиму, не думаючи про те, чи я буду рідним народом люблений, чи забутий. У душі моїй є сила, яка володіє мною, і я підвладний їй».

46. «Достойний Далла, сьогодні я хочу з Вами говорити про Заратустру. Він же був скитом з роду Спітама. І мої предки були скитами.

У науці Спітами я знайшов багато такого, що було в рідній вірі Руси (України)».

Далла відповів: «Іран був заселений людь­ми, які прибули з України чотири, три тисячі років тому. У всіх нас колись була одна Віт­чизна, одна мова, одна віра. Так, Заратустра був скитом. Індія, як знаєте, скитів зве саками. І Будда був скитом. Скити – великі люди світу».

47. У Бомбеї я уважно оглядав святині За­ратустри. Знайомився зі священними книгами заратустріянськими. Вів розмови з персами (заратустріянами). Я був захоплений їхнім єди­номислієм, їхньою родовою гордістю, їхніми почуттями окремішности. Створю­ва­ло­ся в мене враження, що вони народжені однією ма­тір'ю. Зрідненість у них подиву­гідна. Не може чужинець говорити щось зле парсові про пар­са, бо напевно отримає таку відповідь: «Ви ж чу­жинець. Чому Ви прони­каєте в наші зара­тустріянські справи? Ду­ма­єте, що ми такі духовно бідні люди, що Вам вдасться між нами створити розбрат? Помиляєтеся».

48. Заратустріяни живуть як одна родина. Вони на мої слова: «Ви дуже подібні один на одного», відповіли: «Ми всі брати і сестри — у нас одна кров і одна віра. Ми всі боронимо одного і один боронить всіх». Вони вірять, що їхня віра найкраща в світі. Вони вірять, що їхній Учитель Заратустра — найвеличніша в світі Людина.

Вони мають модерні школи, у яких вив­чають життєпис і науку Заратустри. Вони з чужинцями радо говорять про Заратустру, але ніколи нікого не намовляють визнавати Зара­тустру. Вони ніколи нікого не запрошують до своїх святинь. Туристам вхід до їхніх святинь заборонений.

49. Шануючи рідне й чуже, вони кажуть: «Ми люди благородні, наше — нам, ваше — вам». Є і в них люди (у родині не без виродка), які чинять зраду. Наприклад, коли їхня дів­чи­на одружується з чужинцем, всі вони одно­згід­но від неї відрікаються. І кажуть їй: «Полю­била чужинця, то йди від нас до чужин­ців». Вони вважають, що краще родина мала, але вірна й дружня, ніж родина велика, але зрад­лива, невпорядкована і розсварена ворогу­ючими думками і характерами чужої крови.

Ідучи вулицею (в Бомбеї), я думав: не хотів би, щоб в часи формування українського дер­жавного життя десять тисяч заратустріян пере­їхало жити з Бомбею до Києва. Заратуст­ріяни заволоділи б київськими банками, часо­писами, телевізійними станціями, торговель­ними установами. Вони організовані і зріднені краще, як жиди.

 

ДЕНЬ 13

 

50. У заратустріянських книгах (у «Гатах», «Авестах», «Паглави»), які, як святеє святих, хо­роняться в Бомбеї, пишеться, що Заратуст­ра був непорочно народжений. Він — Син Божий (Син Агура Мазди). Агура Мазда по­слав свого Сина з Неба на Землю, щоб Він людям показав справедливу дорогу життя.

Заратустра був одружений з чарівною дів­чиною Гавова. Він їй сказав: «Гавова, я піду геть. Житиму сам. І на самоті думатиму про Добро і Зло. Є в житті якісь помилки, вони ме­не непокоять. Можливо я, думаючи про жит­тя, знайду первопричину людського страж­дання на світі цьому».

Гавова вважала, що нерозумно тратити час на роздуми про життя. Треба доглядати і вирощувати скотину та збагачувати госпо­дар­ство. Заратустра, ніжно попрощавшись з Гавовою, пішов. Він оселився в печері в горах Сабалан.

51. Минали місяці. Заратустра жив у світі глибокого роздумування. Він в думці сам собі ставив хвилюючі питання і на них давав від­повіді. Він сам себе пізнавав, удосконалюючи свої погляди і почування.

На світанку в горах появилося, як ніколи раніше, особливо величне Сонце, розкинувши могутні вогнисті проміння. Темнота, не ма­ючи сил перемогти Сонце, тікала у безвість. У Заратустри цього ранку народилася думка: на світі є Світло і на світі є Тьма. Між ними немає миру. Між ними точиться вічна боротьба, яка ніколи не закінчиться миром.

52. Світло — це Добро, бо воно дає життя землі. Тьма — це Зло. Тьма стримує розвиток життя на землі і множить зло.

Я кажу у Днях «Різдво Світла Дажбожого» і «Великдень Світла Дажбожого», що такі по­няття світу Добра і світу Зла були у старо­дав­ній вірі Руси (України). І вони всесторонньо проявлені у «Ведах». Заратустра поліпшує їх, ду­ховно вдосконалює. Він каже, що Добро є зав­жди добром, а Зло є завжди злом. Добро ні­коли не робить зла. Зло ніколи не робить добра.

53. У печері (у спокійному світі самітности), устійнивши основи своєї духовної науки, Заратустра глянув на земні простори і сказав: «А тепер, Заратустра, виходь з гір і йди в народ. Виводь народ зі шляху Тьми на шлях Світла!»

Заратустра, йдучи від селища до селища, десять років людям проповідував свою ду­хов­ну науку. І приєднав (за десять років!) тільки одного сповідника, який був його двоюрідним братом. Люди слухали Заратустру уважно. Згідливо похитували головами і відповідали: «Правду кажеш. Та лишити старе й прийняти нове не є нашою справою. Ми ж звичайні смертні люди. Коли всі підуть за тобою, то й ми підемо».

54. Двоюрідний брат заратустровий сказав: «Заратустра, Твоя наука велика й свята. Я ві­рю Тобі. Та кажу, що звичайним людям тяжко твою мудрість збагнути. Ти спочатку виховай людей так, щоб вони могли Твою науку зрозуміти. Зрозумівши, вони визнають її».

Є в словах першого визнавця науки Зара­тустри ділова обачність. Справді, хіба можна людині, яка ніколи в руках не тримала кобзи, казати: «Бери і грай?» І я бачу, що моя наука про Духовний Світ рідної Віри Руси (України) не всіма сприймається однаково. Ті, що її збагнули поверхово, принижують її неправи­ль­ними оповіданнями про неї, самі цього не помічаючи. І потім зневірюються, бачачи, що люди до них ставляться недовірливо.

55. Заратустра сказав своєму двоюрідному братові: «Порада твоя правильна». І пішов Заратустра до королівського палацу. Біля во­ріт Він сказав королівському вартовому: «Іди і скажи королеві Виштаспі, що я, Заратустра Спітама, Пророк Єдиносвітлого Мудродате­ля (Агура Мазди), прийшов побачити його і вчити його про шляхи Добра й Зла».

Вартовий, побачивши мандрівника в убо­го­му одязі, який сам себе зве Пророком, за­ре­го­тався. І почав глузувати з Заратустри. Зара­тустра дав команду: «Іди і роби те, що я тобі сказав». Вартовий збентежився від несподі­ваного наказу. Вій почув в голосі Заратустри щось таке, чого він досі не чув від людей звичайних. І побачив він в очах Заратустри іскри вельможної вольовости. Але стояв непорушно. Заратустра взяв у руку горючу кулю, яка вогнем окутала Його пальці. І сказав: «Цей знак ознаменовує, що я прийшов на світ в ім'я Єдиносвітлого Мудродателя».

56. Вартовий пішов до короля Виштаспи і сказав: «Справді, дивовижний чоловік при­йшов бачити тебе, Величносте! Він сам себе зве пророком Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди). У руці тримає вогненну кулю. І рука його не спалюється». «Пришліть його до мене», — дав наказ король Виштаспа.

Заратустра, ставши перед королівським пре­столом, сказав: «Я, Заратустра Спітама, Пророк Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди), прийшов до Тебе, Великий Воло­дарю, щоб повернути Твоє серце від марних і злих зображень на шлях, який веде до Світла, Правди, Мудрости».

«Чим Ти можеш доказати, що Твої щойно сказані слова правдиві?» спитав король Виш­таспа. Заратустра відповів: «Я вчу, що світ Правди не любить світу Неправди. Якщо Ти або Твої мудреці бажають дати мені питання, я радо відповідатиму, щоб Ти сам пере­ко­нав­ся, що Твій шлях ідолопоклонний, покритий темрявою. Я показую шлях новий — правдивий шлях Єдиносвітлого Мудродателя. Він світ­лий, як світло дня!»

57. Чуючи ці слова Заратустри, може ви­ник­нути питання: які мав основи Заратустра звати сам себе Пророком? Які Він мав основи говорити, що Його шлях світлий, а шлях короля Виштаспи покритий темрявою?

Чи міг би кожний іранець, сам себе на­звав­ши Пророком, казати, що його шлях світлий? Чи мав підставу Могамет сам себе звати «пророком Аллаха»? Чи були вони такими, якими самі себе звали? Вони були великими людьми. Вони були великими тому, що, йдучи на жорстокий іспит життя, не торгували своїми поглядами і не пристосовувалися до тих чи інших поглядів, щоб здобути любов і славу. Не було на світі таких сил, які б їх зневірили, залякали і ослабили. Вони не ро­би­ли самі себе пророками — у їхніх душах була втілена така могутня духовна енергія, яка їх робила такими, якими вони були. Вони самі не знали, чому ця сила саме проявилася в них, а не в інших. Сучасні життєзнавці вважають, що такі люди роджені «унікальним жестом матері Природи».

58. Король Виштаспа сказав: «Мудреці мої, архиєреї, єреї й маґи! Давайте питання цьому чужинцеві! Відповідаючи, Він розпо­вість нам, хто Він є. Я сяду тут і буду судити, хто правий, а хто ні». Заратустра Спітама в королівському палаці був названий «чужин­цем» тому, що Він не був корінним іранцем. З роду скитського (староукраїнського) походив Він.

Заратустра сказав: «Величносте, якщо Ти знайдеш, що моє слово правдиве, то пообі­ця­єш мені, що Ти залишиш темний шлях покло­ніння зображенням (ідолам) і підеш на шлях Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди)?

59. «Я обіцяю», — відповів король Виштас­па. Мудреці, архиєреї і маґи з прихованим глумом дивляться на мандрівника Заратустру, який звернув на себе увагу, сам себе нази­ва­ючи Пророком Агура Мазди. І дивно — звідки Він мав відвагу так безстрашно висловлювати свою науку?

Головний королівський архиєрей само­впев­нено питає: «Заратустра, значить Ти, чо­ловіче, прийшов учити нас нової релігії? Чим же вона різниться від релігії батьків твоїх?»

Заратустра відповів: «Ні, я не прийшов вас вчити нової релігії. Я прийшов поліпшити стару релігію. Питаєте, що я вчу? Я вчу людей Добра, проповідуючи віру в Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазду)! Ваш шлях ідоло­поклонний — шлях темний».

60. Головний королівський архиєрей ска­зав: «Ти думаєш, що наші боги Сонце, Гори, Небо, Зорі фальшиві?» Заратустра відповів: «Ні, вони не є фальшивими богами, вони взагалі не є богами. Коли людина збудує дім, то хіба можна казати, що той дім є людиною? Сонце, гори, небо, зорі не є богами, а тво­рінням Творця (Єдиносвітлого Мудродателя) Агура Мазди».

«А хто ж Творець?» — спитав один з єреїв.

Заратустра відповів: «Агура Мазда (Єди­носвітлий Мудродатель), — Творець і Воло­дар Світу». Мудрець спитав: «І Ти говориш, що Творець створив все на світі цьому?»

61. Заратустра відповів: «Він — Світло. Він створив усе, що світле й добре на світі цьому. З Добра й походить добро». Один з єреїв спи­тав: «А хто ж тоді створив зло на світі цьому?». Заратустра відповів: «Зло на світі цьому створив Анґра Маню — темний дух, дух зла, ненависти. З ненависти й походить ненависть». Головний королівський архиєрєй сказав: «Ага! Тоді виходить, що на світі цьому є більше, як один Творець?» Заратустра відповів: «Так. На світі є Два Творці. І на початку світу було два духи: Добрий Дух — Світло, і Злий Дух — Тьма. І з цього й вічна Правда походить: твої дороги — не мої дороги, твоя смерть — не моя смерть, твій світ — не мій світ — роз'єднаємося: і світ роз'єднався на Світло і Тьму. І Добрий Дух створив усе, що добре на світі цьому. А Злий Дух створив усе, що зле на світі цьому».

62. На хвилину пере­стану оповідати про науку Заратустри. При­гадав: мандруючи в Мексіці і країнах Цент­ральної і Південної Америки, я оглядав під­земне озеро, в якому плаває сліпа риба. Там, де колись були очі, тепер — горбики.

Якось видющі предки цієї риби потрапили в озеро вічної тьми. Ішли тисячоліття за ти­сячоліттями. У темряві очі стали непотріб­ними, і вони поступово зникли. Тепер плаває сліпа риба. Я стояв і думав: світло дає очі живим створінням, а тьма — відбирає? Коли б цю сліпу рибу знову переселити у світле озеро, її далекі потомки стали б видющими. Там, де є очі, почали родитися перші проблиски мислі. Значить світло — колиска мислення! О, як це добре, що я вникнув у суть цієї простої прав­ди! Світло — Творець Мислення, Світло — про­міння Дії. Дія вічна, незнищима, самоут­верджуюча і самонаснажуюча — Вона дає Буття, я її ознаменовую ім'ям Дажбог.

Щоб слово «дія» було ясніше відчуте, зазначу, що воно тотожне зі словом «енергія».

63. Мудрець спитав Заратустру: «Чому ми повинні йти за Добрим Духом? Чому ми не повинні йти за Злим Духом, адже він такий сильний, як і Добрий Дух?»

Заратустра відповів: «Добрий Дух накі­нець переможе Злого Духа. Злий Дух назав­жди щезне! Людина повинна бути там, де світла перемога».

І спитав маґ: «Як ти знаєш, що Добрий Дух переможе?» Заратустра відповів: «Знаю тому, що Злий Дух не має передбачення. Злий Дух грубий. Він живе обмеженими стимулами. Він живе сліпими потребами, темними чут­тями. Злий Дух не цікавиться минулим. Злий Дух тому й є Злий, що він дбає тільки про су­часні вигоди, прибутки, і живе прив'язаністю до речей сумнівної вартости. І тому він в кінці свою борню програє».

64. І спитав мудрець: «А хто ж тоді створив людину?» Заратустра відповів: «Єдиносвітлий Мудродатель (Агура Мазда) створив люди­ну». Мудреці, маµи, архиєреї і єреї злорадно пере­глянулися, їм здалося, що Заратустра супере­чить сам собі. Архиєрей, глянувши на короля Виштаспу, сказав Заратустрі: «Ти щойно сказав, що Єдиносвітлий Мудродатель (Агура Мазда) творить тільки добрі творіння і тільки добрі справи. Якщо так — то Ти сам собі суперечиш. Люди (хоч би такі, як ми) створені Єдиносвітлим Мудродателем, а вибрали шлях Злого Духа. Стали, як кажеш, синами Зла».

65. Заратустра відповів: «А це тому, що Єдиносвітлий Мудродатель (Агура Мазда), створивши людину і поселивши її в країні Світла й Добра, дав їй волю вибирати шлях Добра, або шлях Зла. Справедливо вчу вас: все, що людина думає, робить і говорить, записується у книзі життя. Добрі думки, добрі дії, добрі слова записуються на одній стороні книги життя.

Злі думки, злі дії, злі слова — по другій сто­роні книги життя. Коли переважає добра сторона — людина йде до Неба, а коли зла — до Пекла».

66. «І йде назавжди?» — спитав король Виштаспа. Заратустра відповів: «Ні, Ваша Величносте! Судний день близько. І День днів Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди) святкуватиме свою перемогу над Злим Духом. І в Судний день всі мертві воскреснуть. І добрі душі, і злі душі будуть поставлені перед Судом. І добрі душі будуть навіки обдаровані добром. А злі душі щезнуть у тьмі безпо­во­ротно, бо вони сини Зла. І тоді заторжествує на світі Єдиносвітлий Мудродатель (Агура Мазда). І на світі цьому не буде Злого Духа, і так буде вічно!»

Духовні істини тут висловлені Заратуст­рою були проявлені в стародавній рідній вірі Руси (України). Оріянин прагнув на цьому сві­ті бути добрим, щоб і на тому світі жити у Цар­стві Добра. Оріянин (скит-русич) не зда­вався у полон, бо вірив, що коли він на цьому світі буде рабом, то й на тому світі житиме в рабстві — в темряві Злого Духа. Я докладніше про це оповідаю в праці «Перед хрещенням Руси (України)».

67. У палаті короля Виштаспи запанувала тиша. Люди сиділи непорушно. Вони ніколи не чули таких чужих мудрих слів. Король Виштаспа порушив мовчанку, сказавши: «Чи маєте ще якісь питання до цього чоловіка?» Один з мудреців спитав: «Що треба почати робити, щоб іти шляхом Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди)?»

Питання мудреця важливе тому, що в ньому порушується справа практичного втілення в життя науки Заратустрової. Тільки там є віруючі, де є практичне визнання віри. Хто каже, що віру визнає, але практично не втілює її в життя щоденне, нагадує сад, який цвіте, а плоду не дає. Заратустра відповів муд­рецеві: «Добре мислення, добре слово і добре діяння — це і є шлях Єдиносвітлого Мудрода­теля».

68. Маµ спитав: «Як же людина може знати, де є добре мислення, де є добре слово, де є добра дія?» Заратустра відповів: «Це лег­ко знати — Правда — Добро, а Неправда — Зло». Не спитали мудреці й маґи Заратустру, «що є правда — добро і що є неправда — зло»? На світі, як знаємо, є багато правд. І кожна з них прагне бути першою. Є широко пропагована кремлівська правда — немораль­на, брутальна. І вона зве всі інші правди немо­ральними, брутальними. І жорстоко їх побо­рює, голосячи, що тільки вона є правдивою правдою. Отже, справа не в правді, а в мо­ральній ідеології правди.

69. Мудрець спитав Заратустру: «Чи прав­да є єдиним шляхом Єдиносвітлого Мудро­дателя?» Заратустра відповів: «Правда йде перша! Ті, які йдуть шляхом правди, повинні бути чисті в мисленнях. Повинні мати на ус­тах достойні слова. Повинні допомагати усім потребуючим. Повинні працювати на полі, вирощуючи зерно. Повинні плекати дерева, вирощувати скот. І бути милосердними не тільки до людини, а й до тварини».

Король Виштаспа сказав: «Очевидно, цей чоловік говорить мудро. Ваші прагнення зне­силити його потерпіли поразку. Він є та­ким, яким він сам себе вважає. Він — Пророк Агу­ра Мазди». І король визнав Спітаму За­рату­стру своїм Учителем, Учителем королів­ського двору.

По містах і селищах Ірану рознеслися вісті (авести), що постала нова віра, утверджена в науці Спітами Заратустри. І люди міркували: «Коли король визнав Заратустру, то й ми визнаємо».

Рідна родина Заратустрова і його ближчі сусіди, які десять років до нього ставилися з на­смішками і звали його самохвалом, само­лю­бом, фальшивим пророком та всіляко його переслідували, тепер прибули до королів­ського двору, щоб поклонитися Пророкові Заратустрі, і сказати: «Та ми ж його рідня, він з наших сторін, ми його добре знаємо».

70. Відбувається таємна нарада (синедріон архиєреїв, єреїв і маґів). Синедріон міркує: «Ко­ли Заратустра здобув прихильність коро­ля Виштаспа під час відповіді на питання, значить наші дні в королівському палаці пораховані». Синедріон вирішує придумати якісь свідчення, щоб убити Заратустру. Або — так його знеславити, щоб всі люди його залишили. І щоб він загинув у забутті.

«Що робити?» — спитав маґ, член синедрі­о­ну. «Я маю плян, — відповів архиєрей, під­триманий єреями, — ми знаємо, що наш король не любить ворожбитів і заклинателів. Чи ж не заворожив людей Заратустра своїми словами?» Головний архиєрей сказав таєм­ниче: «Треба мудро і всюди поширити слухи, що Заратустра ворожбит». «Думка ця пра­вильна, але як зробити, щоб король повірив?» — сказав єрей.

Маґи, архиєреї і єреї після синедріону по­чали улесливо кланяючись доносити королеві Виштаспі, що «той чоловік Заратустра, що сам себе зве Пророком, не є жадним про­роком, а таким собі звичайним ворожбитом і заклинателем. І коли ти, Величносте, прові­риш його кімнату, де він тепер живе, то сам переконаєшся, що правду тобі кажемо».

71. Король Виштаспа визначив довірених людей, щоб вони зробили ретельне дослід­жен­ня в кімнаті Заратустри. Маґи і єреї тоді, як Заратустра перебував у саду, таємно побували в його кімнаті, і в ній поприховували одрізані голови котів і собак, нігті з пальців померлих людей, волосся з кінських грив та інші речі, які вживають чужинці (скити) для ворожіння і заклинання.

...На королівському дворі зійшлися маґи, мудреці, пишно одягнені архиєреї і єреї, щоб спільно обміркувати лікування улюбленого ко­ро­лівського коня. Кінь храмає. І ніби просить рятунку в свого пана — короля. Усі старання всіх не принесли успіху. Деякі слуги кажуть, що Заратустра -мудра людина. Він би допоміг коневі, та шкода, що Він — ворож­бит. Заратустра довідався у в'язниці темній і жорстокій, що король Виштаспа занепоко­єний хворобою свого коня — вірного бойового друга.

72. Заратустра подає вість з в'язниці, що Він хотів би оздоровити коня. Стояли коро­лів­ська родина, лікарі, мудреці, маґи, архиєреї і єреї. Усі насторожені, заклопотані. Іде За­ратустра. Він уважно оглянув коня і сказав: «Величносте, я поверну здоров'я твоєму улюб­леному коневі, коли ти пообіцяєш, що при­ймеш мою науку і вже не покинеш її?»

«Я обіцяю!» — відповів король. Заратустра ще ретельніше оглянув ногу коня. І знову сказав: «Якщо я поверну здоров'я твоєму влюбленому коневі, Ти, Величносте, пообіця­єш, що твій син, принц Ірану, і твоя дружина — королева також визнають науку мою?» Ко­роль дав обіцянку.

І Заратустра почав лікувати коня. Кінь стрепенувся і добре став на ноги, побадьо­рішав. Заратустра походив з скитського роду Спітамів, що був відомий не тільки добрими вершниками, а й добрими лікарями. Король сів на жвавого коня — всі зраділи.

73. Учні Заратустри вивчають напам'ять вислови свого Учителя. Вони, ідучи від села до села, повідомляють людей: «Учитель Зарату­стра учить, що "є такі головні ангели на світі — ангел Доброго Мислення. Люди, учіться доб­ре, ясно, мудро думати. Перебувайте під опі­кою ангела Доброго Мислення".

"Є ангел Доброго Наказу. Наказодавці, учіться давати добрі, ясні, мудрі накази. Пе­ребувайте під опікою ангела Доброго Наказу. Є ангел Доброго Розуму. Є ангел Благочестя. Є ангел Благополуччя. Є ангел Безсмертя. Вони, добрі духи — посланики Єдиносвітлого Мудродателя. Вони — приятелі й охоронці людей"».

74. Що ми бачимо в ангелології Заратуст­ри? Ангели Заратустрової науки — це мудрі духовні поняття доброчинства.

У християн ангел «взяв кадильницю і напов­нив її огнем із жертівні, і кинув на землю» (Іоан, 8, 5). Християнський ангел на землю кинув кадильницю. Дивні ангельські обов'язки. У юдаїзмі ангели мають різне оформ­лення і призначення. Особливо широко прославлені «святі серафими і херувими». Сотні літ талановитими басами, солов'їними сопранами з'юдаїзовані українці співають: «Світ на просвіту і славу народу Твого Із­ра­їла... Многоокі Херувими та шестикрилі Сера­фими, круг Тебе стоячи та літаючи, перейма­ються страхом перед неприступною славою Твоєю» («Требник», виданий Українською Пра­вославною Церквою в США, в Ню Йор­ку, в 1954 р., стор. 12, 29).

75. Слово «Серафим» значить «розжарен­ня», «горіння». Ісая пише, що «коли цар Озія помер, бачив я Господа на високому й під­не­сеному престолі, а краї ризи його наповнили храм. Кругом його стояли серафими і кожний мав шість крил: двома закривав собі кожний лице, двома закривав собі ноги, а двома лі­тав» (Ісая, 6, 1—2). Бачимо, що в уяві біблійного Ісая, серафими не є духовними по­няттями доброчинства, а якимись потвор­ни­ми птахами, які крилами самі собі прикри­вають обличчя і ноги, літаючи біля «Господа Бога Саваота».

Слово «херувим» (херуб, херубим) значить «крилата звірина» казкова (мітична). Пере­важ­но херувима робили у формі «рогатокри­латого бугая». І такі дерев'яні крилато-рогаті херувими стояли у храмі царя Соломона, охороняючи «святеє святих» Господа Бога Саваота. Цар Соломон «зробив у Пресвятому два херувими з дерева оливного по десять локоть заввишки. П'ять локоть було одне крило херувима, а п'ять локоть друге крило херувима, то є десять локоть від кінця одного крила до кінця другого крила» (1 кн. Царів, гл. 6, 23-24).

76. Заратустра добрих оріянських богів про­­голосив ангелами (посланиками Єдино­світ­лого Мудродателя). І так бог Вата (слово «вата» значить «вітер») став ангелом Ватою. Оріяни (скити) поклонялися до матері-землі. Обожню­ючи землю, вони казали «мата зам». Мата Зам — добрий бог. І Заратустра про­голосив, що є добрий ангел Зам (покровитель хліборобів).

Слово «маню» чи «ман» значить «мани­ти», «проявляти розум», «ман».

Заратустра проголосив, що є «спента Маню», що значить «святий Розум» чи «свя­тий Дух». У санскриті слово «света» значить «святий», а в «Авестах» — «спента» — святий.

Наші предки не казали «земля», а «зам» чи «зем». Закінчення «ля» виникло пізніше. І тоді постали слова — греб-ля, вір-ля, тес-ля, зем-ля. Заратустра, проголошуючи добрих богів ангелами, визначив, що Агура Мазда їхній Небесний Отець.

77. «Учителю, навіщо жити на світі?» — пи­та­ли учні Заратустру. Він відповідав: «Треба жити, щоб боротися за Правду. Правда, Краса, Мудрість і Воля там, де хлібороби».

Маючи Оріяну (Україну) на увазі, як ко­лис­ку зачаття аристократичної хліборобської культури і цивілізації, історик Г. Пік у книзі «Степ і Сівба» пише, що Україна — Вітчизна Індо-Европейських народів. І тут же додає, що Вона є «колискою краси, сили, таланту й волі білої людини».

Спітама Заратустра — реформатор віри ведійської. І творець нових пояснень великої ведійської духовости. Він — основоположник монотеїзму (однобожжя).

78. Лоренс Миллс у книзі «Зороастер, Филон, Ахамениди і Ізраель», виданій в 1906 році в Бомбеї, пише: «Правдивість мислення, опіки, смерти — це головна глибина Зароа­ст­ри, яка стала провідною істиною всіх релігій». Провідною істиною юдаїзму, християнізму, могаметанізму? Що це значить?

Хіба юдейський монотеїзм в епоху життя Заратустри ще не був завершеним? Ні.

Не є моєю справою говорити, що юдейське розуміння Бога, висловлене в «Біблії», має малу моральну вартість. Якщо ж я говорю про біблійного «Господа Бога Саваота», то тільки тому, щоб своїх братів-чужовірів ви­зво­лити з тьми блукань. І показати їм світлий шлях рідного українського розуміння Бога.

79. На основі біблійних писань устійнено, що юдеї 2600 років тому ще не мали утверд­женої думки, що Бог — безкомпромісна Спра­ведливість. У юдеїв ще не було виразних меж, які б відділяли моральне (Боже) від немора­ль­ного (сатанинського). Що я хочу цим сказати?

Розуміння Бога не падає з неба. Розуміння Бога творять люди. Кожний народ розумом і душею свого пророка обділяє свого Бога тими моральними поняттями, які він (народ) сам має. У справедливих людей Бог багатий за­конами справедливости.

80. Якщо великий науковий авторитет (слов­ник «Вебстера», 1966 рік видання) на сторінці 789 пише, що слово «Івел» значить «не­моральність», «злочинність», і якщо вели­кий науковий авторитет «Енциклопедія Бри­та­ніка» (на сторінці 1013, в книзі 23, рік — 1973) пише, що в «Біблії» «івел спіріт оф Єгова», стає ясно — Єгова (Саваот) — носій неморальної духовости.

Виникає питання: чому «Енциклопедія Бри­таніка», вважаючи себе історично-науко­вим авторитетом і вартовим релігійної толе­ранції, бачить у біблійному Господові Богові Саваотові «неморальність»? Тому, що сам «Господь Бог Саваот» свою неморальність демонструє, розмовляючи з Сатаною так, як розмовляють два товариші.

81. Наприклад, у «Біблії», у книзі пророка Йови читаю:

«Сталося ж одного дня, що сини Божі при­йшли стати перед Господом і Сатана між ни­ми. І поспитав Господь Сатану: "Звідкіля прийшов єси?" Відказав Господеві Сатана: "Я ходив по землі й обійшов її навкруги".

І сказав Господь Сатані: "А звернув ти увагу на слугу мого Йова? Бо немає такого на землі, такого щирого, справедливого, бого­бояз­ливого та щоб цурався так усього ли­хого". І відказав Сатана Господеві та й про­мо­вив: "Чи ж то Йов даремно такий богобояз­ливий? Чи не ти сам обгородив навкруги його й дом його, й усе майно його? Працю рук його благословив єси й стада його ширяться все більше по країні. Простягни тільки руку твою й торкнись до всього, що він має — чи буде він благословити Тебе?"

82. І сказав Господь Сатані: "Ну, так нехай все що його, буде в руці твоїй, тільки на його самого не простягай руки своєї". І пішов Сатана з перед лиця Господнього» (Кн. Йова, гл. 1, 6-12).

На основі писань «Біблії» видно, що «Гос­подь Бог Саваот» наділяє злодія Сатану лас­ками Божими — чому, за які такі сатанинські доброти? Там, де сам «Господь Бог Саваот» кооперує зі злом (з Сатаною), розуміння Бога відстале.

І «Попустив Бог злому духові ввійти між Абимелеха і городян Сихемських, так що городяни Сихемські перестали Абимелехові коритися» (кн. Суддів, гл. 9, 23). Тут «Господь Бог Саваот» наділений обов'язками провока­тора, який, щоб зруйнувати країну, підбурив до бунту «городян Сихемських», щоб вони перестали своєму рідному королеві коритися, творячи руїни й роздори.

83. «І показав мені первосвященника Ісуса, що стояв перед ангелом Господнім та й Са­тану, що стояв праворуч його, щоб його ви­нуватити.

І сказав Господь через ангела до Сатани: "Не­хай загрозить тебе, Сатано, Господь, не­хай загрозить Господь, вибравший собі Єру­салим!"» (Кн. Захарія, гл. З, 1-2).

У пророцтві пророка Захарія бачу, що він (пророк) вважає, що нечиста сила, тобто Сатана має почесне становище прокурора в царстві «Господа Бога Саваота».

84. Я вчу: поняття — що таке Добро і що таке Зло — ясно кристалізуються тільки тоді, коли в народі устійнені правила моральної поведінки, упорядковане відношення між чоловіком і жінкою, є домовлення, як повинна людина ставитися до людини.

Там, де таких понять не устійнено (бо пле­м'я ще перебуває на низькому моральному й духовному рівні), не можна шукати виразних меж між Добром (Богом) і Злом (Сатаною). Не треба обурюватися, що в «Біблії» немо­раль­ність зветься святістю — Авраам одру­же­ний з рідною сестрою Сарою: і сестра родить своєму братові Ісаака. І Авраам і Сара — висо­ко­моральні улюбленці «Господа Бога Сава­ота». Юдеї не могли своєму «Господеві Богові Саваотові» дати поняття вищої моральности тому, що таке поняття тоді було для них ще невідоме.

85. У 589 році до «нашої ери» Небахаднез­зар (цар Вавилону) завойовує вбогу Юдею. Спалює (вже перед ним єгиптянами ограбо­вану Єрусалимську синаµоµу (храм збудова­ний Соломоном). Грецьке слово «синаґоґа», що значить «збори», «об'єднання», в ті часи ще юдеям було невідоме.

Мирні юдеї (ті, що займалися хлібороб­ством) отримали від Небахаднеззара дозвіл лишитися в Юдеї. У 589 році до «нашої ери» (на десятки століть) жиди перестали бути дер­жавним народом. Очевидно, коли не мати на увазі Маккабеїв (Молотників). Від 165 року до 63 року до «нашої ери» жиди мали дер­жавне життя відроджене Маккабеями.

(Щоб не було неясности, зазначу, що пів­нічна країна (друга жидівська держава), яка названа Ізраелем, справді 700 років до «нашої ери» звалася Самарією).

86. З Юдеї до вавилонської неволі йде з своїм чадом (народом Юдейським) і рабін Ези­­кіел — духовний лідер (ім'я «Езикіел» зна­чить «сила Ела»). Езикіел був спостереж­ли­вою людиною, енергічною. Жив він почут­тями й інтересами свого народу.

Прибувши до Вавилону, Езикієл побачив «чудо світу» — «висячі вавилонські сади». Він вперше побачив храми, споруджені на славу Бога Таммуза. У храмах — пишні обряди, релігійні весняні й осінні врочистості. У храмах — казкові золоті багатства. У вавилонян устійнені закони поведінки людини, відношення чоловіка до жінки, жінки — до чоловіка. Проповідується милосердне ставлення багатого до бідного.

87. Вавилоняни-семіти (аккади і халдеї) за­позичили могутню сумеріянську культуру, цивілізацію, законодавчі основи, богознавчі концепції, оповідання про світовий потоп і праведника Зюдзюду чи Зюдзудру.

Праведник Зюдзудра урятувався від світо­вого потопу тому, що «Боги порадили йому збудувати ковчег». Поширені між вавило­нянами оповідання про «праведного володаря Сарµона Першого». «Немовля Сарґон був мамою пущений в кошику на ріку Евфрат. І врятувався». Вирісши, він підняв семітські племена (аккадів) на борню проти завойов­ників сумеріян. Він став (дві тисячі років до «нашої ери») легендарним засновником Вави­лону.

88. Езикіел на основі сумеріяно-вавилоно-ассирійських релігійних оповідань пише геб­рейською мовою книги. Він сумеріяно-вави­лоно-ассирійські події, поняття, закони і терміни пристосовує інтересам розсіяного по світі стада Юдейського.

Наприклад, на вавилонських клинописах написано, що мати аккадка зробила скриньку, обмазала її, поклала у скриньку немовля (Сар­ґона). І поставила на ріку Евфрат. Езикіел пише: «зробила скриньку... з рогожини та обмазала її... та й поставила між сет уз берега ріки» (Ніл) (2 Кн. Мойсея, гл. 2, 3).

89. Є сьогодні у Вавилоні (у музеї «Вави­лон») чорна кам'яна стіна. На ній викарбувані «Божі заповіді Гаммурабі». «Володар Гамму­рабі від Бога Шамаша отримує святі запові­ді».

Аморитянський (Східний) володар Гамму­рабі (1728—1686 роки до «нашої ери») на ос­нові сумеріянських законів Ур Намму ого­лосив закони родинних справ, охорони влас­ности, безпеки особи. Устійнив систему по­дат­ків та військового обов'язку. Я докладніше про Гаммурабі говорю у праці «Совість Історичної Науки».

Езикіел на заповіді Гаммурабі взоруючись, скомпонував «Божі заповіді Мойсея», пере­нісши подію на гору Синай. Езикіел на опо­ві­дання про Зюдзудру взоруючись, створив принадне оповідання про Ноя.

Не має потреби тут перечислювати десят­ки сумеріянських релігійних понять і опові­дань, що в перелицьованій формі ввійшли до «Біблії». Точніше кажучи, до «Тораг» (П'яти­книжжя Мойсея). Слово «Тораг» значить «По­казання шляху», «Спрямування», «Умова».

90. Езикіел, живучи у Вавилоні, підтримує зв'язок з жидами, що перебувають у Персії (Ірані) ще з часів жахливої Ассирійської не­во­лі. Тепер (після падіння Ассирії) жиди живуть у Персії заможньо. Вони об'єднані в громади. І мають своїх духовних майстрів (рабінів).

Цар Персії дозволив жидам мати торгове­ль­ні підприємства. Езикіел, бачачи, що Персія має велику кінну армію, пророкує вавилон­сь­ким жидам, що Вавилон упаде. І вони (жиди) повернуться до Юдеї. Він радить жидам жити об'єднано. І не захоплюватися вавилонським розкішним життям. Є згадки, що Езикіел, не дочекавшись падіння Вавилону, помер на березі Евфрату. І є згадки, що він вернувся до Юдеї.

91. У 538 році до «нашої ери» цар Персії (Ірану) розгромлює Вавилон. Біля вавилон­сь­ких тріюмфальних воріт він славить Зара­тустру. Він (Кир, Цар) бачить, що вавилонські жиди йому відкрили «брами Вавилону». Вони вітають іранських воїнів як своїх визво­ли­телів.

Духовним лідером юдеїв (після смерти Ези­кіела) став пророк-рабін Ездра. Або, як греки пишуть — Ездрас. Ім'я Ездра значить «Допомога». Ездра походив з касти рабінів садукеїв (членів рабінського ордену рабіна Садока).

Сорок тисяч юдеїв (під проводом вождя За­рубабела) виявили бажання вернутися з Ва­вилону до Юдеї, отримавши дозвіл від царя Персії. Ім'я Зарубабел значить «Народжений у Вавилоні».

Третя частина жидів не виявила бажання вертатися до «обітованої землі». Їм у Вавилоні стало жити добре. Живучи добре, вони на ріках вавилонських асимілювалися. І щезли. Та в основному в Вавилоні лишилися ті жиди, які вже були кровно змішані з вавилонянами. (Жиди перебували у вавилонській неволі п'ятдесят років).

92. Цар Персії, захопившись тим, що юдеї визнають Заратустрове поняття про існування єдиного і всюдисущого Бога (Агура Мазди), дає їм гроші, щоб вони в Юдеї побудували «гекал». І в «гекалі» щоб славили Агура Маз­ду і володаря Персії. Не знає Кир (Цар) Пер­сії, що не так воно станеться, як він міркує.

Кир Персії умирає. За дозволом царя Персії Артаксеркса пророк-рабін Ездра в 456 році прибуває до Юдеї. Ім'я «Негемия» зна­чить «утіха Ягве». Коли в Єрусалимі під на­глядом Негемиї (виночерпая царя Персії) була закінчена будова гекала, сталася в історії юдеїв велика подія. Перед тим, як про неї оповісти, я хочу сказати, що слово «гекал» має також свою цікаву історію.

У сумеріян слово «лукал» (від слова «лук», зброя) означало «авторитетність», «святість», «провідник», «світла сила». Семіти вавило­няни слово «лукал» вимовили як «гекал» в значенні «святинність», «храм». Юдеї від вавилонян, позичивши слово «гекал», впрова­дили його до мови гебрейської. Сьогодні в Тель-Авіві рабін зве синагогу «гебрейським» словом «гекал».

93. Зарубабел і Негемия скликали юдеїв до новозбудованого Єрусалимського гекала. І Ездра в 444 році перед входом до гекалу про­го­лосив найзнаменнішу в історії юдеїв вість.

Він до зібраних юдеїв сказав: «Ви прови­нилися, побравши собі жінок чужоплеменних, і через те збільшили провину Ізраіла» (Ездра, гл. 10, 10— 11). Юдеї, які жили в Юдеї в часи вавилонської неволі, провинилися. Вони од­ру­жувалися з ґоями (чужинцями), творячи юдейсько-ґойські родини.

Там, де «мішана кров», немає єдности. Не­має міцних почуттів зріднености. З таких людей не можна створити духовно-тілесного моно­літу, здібного проявити енергію і витри­валість в борні за утвердження свого «я». І цю мудрість на основі життєвого досвіду знав Ездра.

Він говорив: «Так, покайтеся перед Госпо­дом, Богом батьків ваших і вволіть його волю, і відлучітесь від народів краєвих і від чужо­зем­них жінок». І юдеї, каючись, говорили Ездрі: «Ми відпустимо всіх жінок і дітей, народ­же­них із них, щоб було по закону» (Ездра, глава 10, 3).

Юдеєць, що був одружений з ґойкою, від­рі­кався від такої жінки і від дітей нею народ­жених. Юдейка, що була одружена з ґоєм, від­рікалася від такого мужа і від дітей, що були від нього народжені. Адольф Гітлер, знаючи мудрість Ездри, забороняв німкеням одружу­ватися з чужинцями.

94. «Енциклопедія Британіка» (у книзі 9, ви­дання 1973 року) на сторінці 18 зазначує, що «Ездра — основоположник модерного юдаїзму», «він відбудував Жидівський закон». Він тільки тим юдейцям, які мали чисту жидівську кров, повідомив у Єрусалимі біля воріт гекалу, що в юдеїв був Авраам, були Ісаак, Іаков (Ізраель). І був Мойсей, який водив племена гибрейські по Синаю. І дав їм «Закони Господа Бога Єгови».

Не сказав Ездра юдеям, що «Тораг» почав писати у Вавилоні Езикіел. А він (Ездра) закінчив писати. І ось тепер ці важливі святі писання, привізши з собою з Вавилону, читає. Юдеї думали, що писання Мойсея «ось зна­й­дені в руїнах Соломонового храму. І тепер їх читає Ездра».

Мудрий той, хто вміє не тільки мудро думати, а й вміє мудро мудрість народові пе­ре­дати. Не про все мудре й правдиве говорить мати дитині своїй, щоб її (дитину свою) щасливою зробити. Мати знає — дитині по­трібна чарівна казка, яка б її почування обла­городнювала, розвивала її уяву і вчила її відваги і розсудливости.

95. Щасливий жидівський народ, що має таких великих синів як Езикіел-Ездра. Вони свій народ поставили у центрі світу. Вони звеличили національного Жидівського Бога Єгову-Саваота, проголосивши його світовим Богом. І головне те, що вони для підсилення авторитетности своїх писань, усюди вживали магічний спосіб впливу на людей, мовляв, не я говорю, то «Так говорить Господь Бог Са­ваот».

Гекал збудований в епоху життя Ездри був більший, як Єрусалимський гекал — храм збу­дований Соломоном. Архиєреї і єреї чужовір'я співають, виспівують і промовляють з'юдаїзо­ваним українцям про чудо на світі цьому. Про синагогу-храм Соломоновий. Архиєрейська солодка оповідь — справа одна, а дійсність — справа друга.

96. У часи царя Соломона юдеї ще не мали ґрунтовних житлових будинків. Жили вони у шкіряних наметах так, як і пастухи сусідніх народів. І тому не дивно, що для них Соло­монів храм виглядав як велетенська світова будова.

Справді ж «храм, що його спорудив цар Соломон Господеві, шістдесят локтів зав­дов­ш­ки, двадцять локтів завширшки і тридцять локтів заввишки» (1 кн. Царів, гл. 6, 2).

На основі писань «Біблії» бачимо, що слав­ний Соломонів храм був такий великий, як велика крита соломою глиняна сільська ук­раїнська хата. Та справа не в величині храму, а у великій священній вірності, яку мали юдеї до храму своєї рідної віри. І в цьому сила їхня. І в цьому слава їхня. Ездра бачив, що тільки той народ, в якого є почуття вибраности, ви­нят­ковости, здібний здійснювати справи ви­брані, виняткові. По-релігійному ось це по­чуття вибраности він прагнув привити чадові своєму.

97. «Світова Біблія», видана в Ню Йорку в 1973 році, на 165 сторінці пише, що «Є мірку­вання, що Ягве був одним з багатьох богів». І тільки пізніше «Ягве став Єговою, якого назвали єдиним Богом-Творцем неба й землі». Щоб ці слова були зрозуміліші, я розповім про історію переходу Ягве з позиції бога-гро­мовика на позицію універсального Господа Бога Єгови.

Шадай — ориµінальна аккадсько-халдей­ська назва Бога. Гибреї (потомки Халдеїв), перебуваючи на просторах Синаю, поклоня­лися багатьом богам. Та Шадай був головним їхнім божеством. (Слово «Шадай» значить «Бог-гора»). Гибрейський Шадай жив на горі Синай так, як грецький Зевс на горі Олімп.

98. Рабіни знають, що «Є підстава тверди­­ти, що між стародавніми Гибрейськими пле­менами практикувалося поклоніння місяцеві. Перший день нового місяця (Годеш) відзна­чав­ся як свято», пише на сторінці 238 в Пер­шій книзі Жидівська енциклопедія «Жидів­ський Народ», видана в Ню Йорку в 1955 році. І тут же (на 237 сторінці) пояснює, що є «Факт, що ім'я Ягве (Єгова) було абсолютно незнане ізраельтянам».

Виникає питання: якщо Гибрейським пле­менам «Господь Бог Ягве (Єгова), який 7000 разів згадується в «Біблії», був абсолютно незнаним Божеством для ізраельтян, то коли і при яких обставинах вони (гибреї-ізраель­тя­ни) з ним познайомилися? Тобто, як сталося, що бог-громовик Ягве став «Господом Богом Ізраеля». Досліджуючи ім'я біблійного «Гос­пода Бога Ягве» (Єгови), я глибоко відчув (відчув інтуїтивно і на основі довгих дослідів), що в українському слові «ява» зачаровані таїни історії Людства.

99. У музеї «Вавилон» (біля Багдаду, Ірак) я оглядав печать царя Сумерії Ґудеї. Цар Ґудея жив 4350 років тому. В музейному по­яс­ненні читаю, що на печатці зображена подія: сумеріянський Бог Я (Бог Громовик) передає для царя Ґудеї «глек з небесною водою».

Санскритське слово «явана» значить «яв­лення», слово «айя» значить «поклоніння», «обожнення», «палка любов», а слово «я» має значення «іти», «хто», «явлення», «рух».

Санскритське слово «ва» значить «вода». Сучасне українське слово «вода» створене з двох санскритських слів «ва» і «да»; у санскриті слово «да» чи «дар», як ми вже зна­ємо, означає «дати», «дарити». «Ва да» (пиття дається) — вода. І гіттітське слово — «вадар» значить «вода».

100. Первооріянський бог Варуна, якого необачно переіменували на Перуна, має (у «Ве­дах») ім'я Ва. У «Ведах» слово «ва» зна­чить «вода», «океан», «дощ». Варуна — не­бесний Володар.

Гіттіти (оріянське плем'я) говорили санск­ритом, або — санскритським діялектом. Вони вживали слова «я ва» в значенні «являється вада», їхній релігійний термін «я ва» пояс­нюючи, кажу — «Той, хто ва дає» (Ява).

Професор Б. Грозний (мудрий син Чехії) найвизначніший у світі дослідник гіттітських гієрогліфів, символів і клинописів. Не зі всіма його твердженнями хочеться погодитися. Та я звернув увагу, що й він пояснює, що гіттіт­ський гієрогліф, зображений у формі стріли, гіттіти називали словом «я» в значенні «дія», «рух», «явище».

101. Недалеко на Захід від Анкари розко­пане гіттітське місто, яке 4200 років тому було гомінким і могутнім. Оглядаючи руїни цього міста, я довго задумано стояв біля статуї гіт­тітського Бога. Гіттітський Бог зображений з тризубом в руці (лінії тризуба енергічні, нагадують блискавицю). Цьому Богові гіттіти поклонялися, прибувши 5000 років тому з Оріяни (Праукраїни) на територію сучасної Туреччини і Палестини. У Палестині місто Геброн було заселене гіттітами.

Професор Б. Грозний на гіттітській пе­чат­ці в 1915 році прочитав слова «Чотири кам'яні глеки для Бога Яї» (Ява) чи Яяш. Обряд цей ознаменовує символічне звернення до Яви, щоб Він (Ява) послав дощ, напоїв людей (дітей своїх) і напоїв «маза»; гіттітське слово «ма за» значить «мати земля».

102. У Індії є спокійні й неупереджені істо­рики. У бібліотеці Делі університету, шукаючи довідок потрібних для «Мага Віри», я звернув увагу на книги Аясвамі Калянараман. У «Ар'я­таранджіні» (Сага Індо-Оріянів) у Пер­шому томі (репрезентованому вступним сло­вом президента Індії Радгакрішнана), вида­ному в Індії в 1968 році, Калянараман на 288 сторінці пише, що «Біблійний Ягве спорід­нений з Ява (Яяш) в дослідженні Грозного».

Калянараман пояснює, що оріянський (гіт­тітський) Бог Яяш (Ява) чи Яї був не тільки дателем дощу, а й охоронителем людей від диких звірів, про що й свідчать знайдені 300 невеликих амулетів.

Уточнюю: між південною Палестиною і Си­наєм жило невелике семітське плем'я Ке­ні­тів. На північ від Кенітів і на захід від Мерт­вого моря в городищі Геброн жили Гіттіти. Кеніти запозичили від Гіттітів поклоніння Яві.

Славнозвісний історик Річард фон дер Алм в 1862 році (і про це пише «Енциклопедія Британіка» на сторінці 106, в книзі 13, видання 1973 року) визначив, що «Ягве був Кенітським божеством, богом-громовиком».

В ім'я історичної правди Жидівська енцик­лопедія «Жидівський Народ» ( у книзі Пер­шій, на 250 сторінці) пояснює, що громовик «Ягве (Єгова) посилав дощ в передлітній час, благословив землю, щоб вона родила плоди і брав під опіку все, що хліборобові потрібне». Тобто, Ягве (Ягова) був Гіттітським Богом Перуном (Варуном).

103. Твердження, що ім'я біблійного Ягве (Єгова) походить з староукраїнського (сумері­яно-санскритського) слова «ява» (явність, буття, існування, присутність), доповнюю повідомленням «Енциклопедії Британіка».

«Енциклопедія Британіка» (у книзі 23, виданій 1973 р.) на сторінці 867 пише, що «Не треба відкидати походження Ягве з дієслова "явитися", "бути"». Що це є так — існує ви­прав­дання, підкріплене даними з Вавилон­ського тексту, мовного кореня «яву», «еву», що значить «явитися», «бути».

Відомо, що Сумеріяни — основоположники сумеріянської культури і цивілізації — гово­рили мовою спорідненою з санскритом. У санскриті (у «Ведах») слово «ява» значить «їжа», «ячмінь», «бути», «явитися».

104. У Шінто (в Рідній Японській Націона­ль­ній Вірі) є Богиня Аматерасу. Імператор Японії — Син Богині Аматерасу. Він (на­приклад, імператор Гірогіто) — японське живе божество. Він живий божественний символ віль­ної японської духовости, єдности, зрідне­ности.

Та немає в Шінто понять, що Богиня Ама­терасу з-поміж всіх народів вибрала Япон­сь­кий народ, щоб Японці були народом, Богом вибраним. Аматерасу — Мати Японська. Хіба мати вибирає дітей? Хіба діти вибирають матір?

В жодній історії релігій світу я не знайшов поняття, що є «вибраний Богом народ» і є «невибраний Богом народ». Виникає питання: чому в жидів появилося переконання, що вони «вибраний Богом народ?»

105. Гибрейські племена, вторгнувшись в Ха­наан (Палестину), покорили Ханаанців, Кенітів. Між Гебреями виникло переконання, що Ел (головний Бог Ханаану) і Ява (голов­ний Бог Кенітії) відвернулися від Ханаанців і Кенітів. Ел-Ява сподобав Гибреїв. Гибреї тому отримали військову перемогу, що на їхню сторону перейшов Ел-Ява, тобто вибрав їх «своїм народом».

Є в «Біблії» речення, що Ел-Ява (Ягве) не тільки вибрав Гебреїв поміж всіх народів, які були сусідами Гебреїв, а й полюбив їх (Гебреїв). І поклявся, що буде їхнім Богом (5 кн. Мойсея, 7, 7—8).

Читаючи про те, що «Ягве клявся», я по­думав: рідна мати ніколи не клянеться рідним дітям, що вона їх вибирає своїми дітьми. І не клянеться вона бути їхньою матір'ю.

106. Чужа мати, адаптовуючи чужих дітей, може клястися їм, що буде їхньою доброю матір'ю, бо їх вибрала поміж всіх сиріток, як найкращих діток.

Так (через успішне вторгнення гебреїв у Ханаан) Яве (Ягве) в буйній уяві гебрейських левітів (священнослужителів) став національ­ним Богом Ізраеля. І левітами було встійнене поняття, що «Ягве— Бог Ізраеля, Ізраель — народ Ягве».

Уявімо таку подію: 1200 років тому плем'я мордвинів завоювало Русь. І мордвини, зачудовані перемогою, сказали русичам: «Дажбог нам, мордвинам, дав перемогу над вами тому, що вас залишив, а нас Він вибрав своїм народом. Тепер немає на Русі Русі, а є Мордвинія. І Дажбог — Господь Мордвинії, і мордвини — народ Дажбожий».

Жидівська енциклопедія «Жидівський Народ» (у книзі Першій на сторінці 239) ставить горде й правильне питання: «Діти Ізраеля не були єдиним народом в стародавні часи, що мав національного Бога. В чому ж є різниця між Ягвою (Єговою) і Шемошем, який є Богом Моабії? Чому Бог інших народів не досягнув позиції універсального Бога?»

107. Питання жидівські аристократи став­лять правильне: «Чому Бог інших народів не досягнув позиції універсального Бога, а Бог юдейський такої позиції досягнув?»

На це питання є така відповідь: ґої зве­ли­чили і спопуляризували жидівського націона­льного Бога, давши йому універсальне ста­новище заслужено чи не заслужено. Десятки мільйонів примірників «Біблії» видали ґої (секти християнські), славлячи Єгову і душу свою настроюючи неприхильно до жидів, мовляв, «убили Бога Ісуса».

Між тими народами, які не є християнами, національний жидівський Бог Ягве не під­нятий на становище універсального Бога. Буддистів, конфуціоністів, мусульман, шінто­їстів, індусів на світі більше як християн.

108. Левіти у своїх натхненних біблійних писаннях свого жидівського національного Бо­га Ягве проголосили світовим Богом. Вони Мойсея проголосили христосом (помазани­ком) Бога. Вони призначили для свого на­ціонального Бога (Ягве) ангелів. І вони ви­значили, що є такі істоти, як демони. Звідки вони почерпнули ці ангельські і демонські поняття?

«Стандарт Жидівська Енциклопедія» (ви­дана в Ґарден Ситі в Ню Йорку в 1959 році) на сторінці 1476 пояснює, що «Парсизм (також відомий, як Маздизм) — це Зороастріянська релігія. Є впливи Зороастріянізму на Юдаїзм, особливо в концепції ангелів і демонів».

109. Джан А. Аллеґро (професор Манчес­терського університету) у книзі «Священний Гриб і Хрест», виданій в Канаді в 1970 році, на 24 сторінці пише, що сумеріянське слово «Сіпа» значить «розтягнений ріг», «пеніс». І тут же він зазначує: «В Старому Заповіті ім'я, яке нам відоме як Йосип, значить «Єгововий пеніс», «ім'я Саваот створене з сумеріянського слова «Сіпаад», що значить «пеніс приступу», «зливи».

Гебрейська мова була невистачаючою для оформлення нових, гебреям незнаних духов­них і ритуальних понять. І тому Езикіел і Езд­ра радо впроваджували в життя гебреїв ши­роко відомі в Вавилоні сумеріянські слова. Особ­ливо імена Абба (Батько) — Абраам, Сар (Сур'я, Сар'я) — Сара (Сонячна), Ліл (Лель) — Ел (Елогим), Зрі (Зір, зорити), Зрі Ел (Ізраел).

Вчені, високо оцінюючи книги Джана А. Аллеґро «Сувії Мертвого моря», «Люди сувіїв Мертвого моря», «Скарби мідяних сувіїв», «Досліди в пустині», вважають, що етимоло­гічні висновки Аллеґра правильні.

110. Люди, які щонеділі в церкві співають «Свят, свят, свят Господь Бог Саваот», довідавшись про історію значення слова «Са­ваот», можуть оправдано огірчитися.

Джан А. Аллеґро, довівши, що слово «Са­ваот» означає «пеніс», нікого не огірчує. Усі частини тіла людського гарні. Людина — най­гарніше в світі створіння. Все на світі, що жи­ве, має свою красу, свою притаманну непов­тор­ність.

Є в «Біблії» вислови, що «Авраам народив Ісаака, Ісаак народив Іакова (Ізраеля). Ці вислови не випадкові. Вони обумовлені тим, що у стародавні часи вважалося, що «насіння дароване людині Богом».

Єгова тяжко карає ту людину, яка насіння («дар Божий») не шанує. Наприклад, «Онан, як увіходив до братової жінки, проливав насіння на землю, щоб не дати насіння братові своєму», і це «Ледарство, погань була в очах Бога, що він (Онан) коїв», тому вбив і цього» (1 кн. Мойсея, гл. 38, 9).

111. Іван Франко — богатир українського народу. Він хоч ніде й не висловив думки про потребу мати українську монотеїстичну ре­лі­гію, та дав народові науку, як Він (Україн­ський Народ) повинен ставитися до «Біблії».

Іван Франко у книзі «Сотворення світу», виданій в 1918 році, пише: «Наші поборники правовірности, а властиво темноти та безмис­ности серед народа, дуже сердяться на нас, що ми силкуємося не лише осьвіченим верствам, але й простому народови подавати здобутки новочасної науки.

Про сотвореннє сьвіта і початки людсь­кого роду оповідає перша книга Мойсея, і для того поки говорити про саме те оповіданнє, треба нам хоч коротко сказати про Мойсея та його писання».

112. «Наша церков учить, що Мойсей був великий пророк і чудотворець жидівський, що він з наказу божого вивів Жидів із єгипетської неволі, що в Синайській пустині Бог покликав його на гору і там дав йому закон для Жидів, що Мойсей потім сорок літ водив Жидів по пустині, простуючи до обіцяної землі Палес­тини, але сам умер не дійшовши до неї. Все се вчить наша церков на підставі жидівських книг, званих Мойсеєвими, в яких оповідаєть ся про діла і промови Мойсея і подаєть ся за­кони, дані ним із божого наказу жидівському наро­дови. Та не досить того: наша церков, іду­чи за оповіданнями жидівських рабінів, сто­їть на тім, що ті книги написав сам Мой­сей, значить, найперший і наочний сьвідок усьо­го того, що робило ся; те, чого він не ба­чив (отже про сотвореннє та потопу сьвіта, про патріярхів і т. и.), він написав із опо­відання самого Бога, що являв ся йому лицем до лиця».

113. «Перечитуючи пильно ті Мойсеєві книги, вчені люди швидко переконали ся, що признавати їх написаннє Мойсеєви нема ніякої підстави. Раз те, що в самих книгах ніде не кажеть ся, буцім то їх написав Мойсей; навпаки, скрізь у них говорить ся про Мойсея в третій особі, як про чоловіка посторон­нього, а в останній книзі оповідаєть ся навіть про смерть і похорон Мойсея; значить, сього вже певно не міг написати сам Мойсей».

114. «Поперед усього законодавство. В книгах говорить ся, що Бог через Мойсея дав Жидам закон у пустині; в тих частях книг, де оповідається про ріжні пригоди, все видно так, що Жиди жиють у пустині як народ ко­чо­вий, який мандрує з місця на місце. Тимчасом законодавство відносить ся зовсім не до кочового, а до осілого народа, такого, що жиє по селах і містах, займаєть ся рільництвом, садівництвом та плеканнєм худоби; що більше, майже скрізь у тих законах проводить ся думка, що всі Жиди повинні сповняти свої релігійні потреби в однім місці, давати данини одному храмови, яким був єрусалимський храм не в початках державного житя Жидів, але аж по їх повороті з вавилонської неволі!

Виходить так, що Мойсей, пробуваючи в пустині, давав Жидам закони не такі, які були відповідні для їх тодішного житя, але такі, що мали війти в житє за 100 чи навіть 500 літ, і Жиди буцїм то тутже заприсягли сьвято вико­нувати те, чого в їх положенню не то не могли виконувати, але навіть не могли гаразд розу­міти!

115. «Ось чому вчені люди догадувалися, що ті закони не могли бути писані в пустині для кочовників, а мусіли бути зложені тоді, коли Жиди вже осілися в Палестині, і що невідомі нам законодавці тілько підсунули їх під імя Мойсея, щоб надати їм більше поваги. Та нині наука ствердила вже зовсім певно, що законодавство жидівського народа розвинуло ся під впливом законодавства вавилонського. Ба що більше: недавно віднайдений (1902 р.) звід законів вавилонського царя Гаммурабі, що панував 2000 літ до Христового різдва, сьвідчить проречисто, що так звані Мойсеєві закони взяті нераз живцем з того ж вави­лон­ського зводу! І якжеж супроти сього вірити в жидівські казки про боже обявленнє їхньому "пророкови" Мойсеєви»...

«І ще одно: в тих гебрейських книгах, бо­дай у значній їх части, Бог виступає як Бог самих тільки Жидів; він велить їм без пощади вбивати людий иншої національности і дуже остро остерігає їх, щоб не піддавали ся богам тих инших народів. Виходить так, що той жидівський Бог, хоч раз у раз говорить про себе, що він сотворив небо і землю, все таки бачить обік себе якихось инших богів і дуже не любить, аби хто з того вибраного народа кланяв ся їм. Усе те були річи, які собі хочете, але певно не вияви найвисшої мудрости і найвисшої правди».

116. «Вчитуючися пильно в ті "Сьвяті" жидівські книги, люди побачили далі між ними численні суперечности. В одній книзі про якусь річ говорить ся так, а в другій про ту саму річ інакше. Де ж властиво та Богом обявлена правда? Що більше, показало ся, що дуже часто в одній і тій самій книзі про одну й ту саму річ на одній стороні говорить ся так, а на другій інакше. Побільшували лихо ще жидівські і христіянські богослови, які вже з давен-давна бачили ті суперечности і силкува­ли ся позамазувати та повирівнювати їх».

117. «Енциклопедія Британіка» (книга 12, видання 1973 року) на сторінці 1056 пише, що «В Мойсеєві було бачено основоположника Ізраельської релігії і законности».

Так. «Було бачено» в часи чорного серед­ньовіччя, «священної папської інквізиції» в Мой­сеєві справжнього (реального) чудотвор­ця, якому на горі Колючій (Синай) особисто сам Ягве продиктував заповіді.

«Енциклопедія Британіка» пише, що «Су­часне наукознавство дає належне пізнання особистости Мойсея», «Його вже не вва­жа­ють затемненою і нереальною фіµурою, що історично було сумнівним».

Жидівська енциклопедія «Жидівський На­род» в ім'я справедливости пише на сторінці 240, що «Едвард Меєр, широко відомий істо­рик стародавности, не бачить в Мойсеєві жод­ної історичної особи. Мойсей — це, звичайно, ідеал, змайстрований (зображений) левітами».

І тут же (на сторінці 279) жидівські авто­ритети юдаїзму пишуть, що «В кінці 4 століття перед Христом заснований жидівський моно­теїзм (віра в одного Бога) був твердо устій­нений». Хіба можна не шанувати таких жидівських тверджень?

118. І в цей час, коли я пояснюю ці, усім передовим умам Евразії відомі істини, мої рідні люди обдурені й окрадені стоять на колінах перед образами старих біблійних (уявою рабінів придуманих) героїв-юдеїв. І моляться до них. Вони (чужовіри-українці) просять спасіння в юдеїв. Благають в юдеїв, щоб вони їм (українцям) єдність подали і Україну хранили.

Жид, ідучи мимо моїх рідних обдурених і окрадених людей, думає «мешіґене ґой». Тяж­ко доказати жидові, що українці мудрі люди тому, що поклоняються зображенням біб­лій­них жидів.

Соромно стає на душі, коли я бачу моїх рід­них людей під час обряду православного жидо­поклонства. І кажу я: «Люди, мої рідні люди, ідіте до мене, я посланий душею Пред­ків вели­ких, я виведу вас з дому неволі. Зве­личу вас. Тер­плячи від вас приниження, обмови й нарі­кан­ня, поведу вас на шлях священного духов­ного відродження, щоб на землі батьків своїх ви були господарями. Щоб були ви кращими людь­ми між кращими людьми. Щоб у вас було рідне розуміння Бо­га, рідне розуміння свого "Я"».

 

ДЕНЬ 14

 

119. Час від часу появляються спритні май­ст­ри сенсацій, які, маючи науковий сту­пінь, про­дають за гроші своє ім'я. Вони пишуть: «На бе­ре­зі Мертвого моря знайдений череп людини. Є до­кази твердити, що це череп Мойсея знай­де­ний. Бо, згідно з писанням «Біблії», в цій місце­во­­­сті мав би бути по­хований великий законо­давець».

Біблійники, різні сектантські пропаган­дис­ти, почувши про це «нове відкриття», счи­ня­ють ве­ли­кий шум, ширять листівки. Мовляв, «Череп Мой­сея знайдений!» Вірити, що «че­реп Мой­сея» знайдений, це те саме, що вірити, що на березі Дніпра знайдена могила Тараса Бульби, в якій навіть люлька ще тепла, бо з неї йде пахучий дим.

120. Виникає питання: коли Мойсей — осо­ба вигадана рабінами (левітами), то тоді стає сумнівною віра милосердного Ісуса Христа? Ісус вірив у Мойсея, як у реальну (історичну) особу, з якою на горі Синай розмовляв «Гос­подь Бог лицем до лиця». Коли Мойсей — осо­ба вигадана рабінами — значить Ісус вірив у рабінську вигадку, і в цей же час нарікав на рабінів? Хто може бути впевненим, що коли б Ісус жив сьогодні, то не зробив би перегляду своєї духовної науки?

121. Мойсей — принц Єгипту, володар жит­тя Єгипетського народу, син Бога Ра. Та коли він довідався, що він є жидом, вигодованим в палаці фараона, він своє жидівське поход­ження поставив вище всіх земних розкошів і титулів. Він повернувся до свого народу при­ниженого, поневоленого, бездомного, щоб з ним ділити його долю.

Діти жидівські, виховуючись у школах юдаїзму на прикладах Мойсеєвого життя, самі в собі створюють почуття вищої гідно­сти, на­ціо­нальної свідомости, яка в них вважається справою божественною. Юдаїзм формує національну свідомість юдейця.

Славний (особливо в Америці) Зіґмунд Фрейд у книзі «Мойсей і монотеїзм», виданій в Ню Йорку в 1939 році, доводить (на сторінці 13), що «Мойсей був єгиптянином», який устійнив між жидами віру в одного Бога. Я вважаю, що Мойсей був таким єгиптянином, як японський імператор Гірогіто запорож­ським козаком.

122. І немає сьогодні для архиєреїв жодного значення, що Христос — мітичне божество. Головне основи духовної науки, які пов'язані з іменем Ісуса Христа. І ось цими аргументами архиєреї (старші жерці християнізму) роззбро­ю­­ють майстрів християнського атеїзму. Май­стри християнського атеїзму: внук рабіна Карл Маркс і учень греко-православної семі­нарії Йосип Джугашвілі (Сталін) в уяві своїх сповідників також вже напівмітичні боввани.

123. Не без підстав Ездра вважається основоположником юдаїзму. Він також (крім «Торагу») є автором книг «Паралепоменон» (Хроніка). Він є автором Книг Негемиї, Дани­їла, Естер. Він оформив книги Езикіела. (Піс­ля смерти Езикіела писання Езикіела були передані Ездрі).

Історики Павло Бернштейн і Роберт Ґрін у книзі «Історія Цивілізації», виданій в Ню Йорку в 1961 році, на сторінці 23 пишуть, що «Ездрі належить похвала за те, що він дав «Торагу» (П'ятикнижжю Мойсея») важливе становище».

124. І так — знову продовжую розмову про Заратустру. Є три найбільш відомі дати життя Спітами Заратустри: 630-553, 628-551, 618-541. Іранці вважають, що їхній рідний Учитель Заратустра помер в 583 році до «нашої ери».

У «Гатах» — священних піснях Заратустри, Заратустра — історична особа. Його поведін­ка й мислення обумовлені обставинами земного життя. Він — великий мудрець, релі­гійний реформатор, сила й краса глибоких почувань.

Він має вірних приятелів, які вивчають напам'ять його промови і передають людям. Він має хитропідступних ворогів, які його принижують, переслідують і ширять про нього глумливі оповідання.

125. У «Авестах» — священних книгах Заратустріянізму, Він (Заратустра) осяяний божественним ореолом. Діє Він, як Надлю­дина, божество. Між Ним і Богом (Агура Маздою) ведуться розмови про світ і людей.

Є загальне переконання, що Заратустра не був збагнений Його сучасниками тому, що Його розум і Його почування були ознамено­вані зовсім новими (незвичними) розуміннями Бога і моральних вартостей життя.

Усе нове (навіть тоді, коли воно має най­благородніші основи) сприймається зви­чай­ними людьми з недовір'ям. Або — з ненавис­тю чи заздрістю. Мовляв, така проста й зро­зуміла справа, чому не міг її хтось інший по­чати, більш поважний, чому почав Заратуст­ра! Усі великі справи тому й є великими, що вони прості й викликають подив.

126. У «Паглавах» (священних писаннях учнів Заратустри) Учитель Заратустра прого­лошений Богом. Він — син Божий (син Агура Мазди). Він веде розмову з Небесним Отцем. Чому учні Заратустри проголосили свого Учи­теля божеством? Вони, звеличуючи Зара­тустру, звеличили самі себе. Святий Павло, зве­личуючи Ісуса, звеличив сам себе, ставши вож­дем християнських громад. Католик, звели­чуючи папу римського, звеличує сам себе.

Істина вічна й мудра: діти, звеличуючи сво­го батька, звеличують самі себе, і в очах лю­дей вважаються порядними дітьми. «Та тяжко звеличувати непривітного батька». Краще звеличувати непривітного батька, ніж принижувати доброго.

127. Впродовж століть навколо історичної особи Спітами Заратустри постав чарівний божественний міт. Міт — зворушлива легенда хвилювала, єднала одновірів і вела їх на священні подвиги.

Іранці вірили, що Заратустра божество, а вони — діти божества. Вони вірили, що коли Заратустра народився, то Він усміхнувся. Всі добрі сили світу раділи, що Він народився. Усі злі сили світу, які вільно мандрували по землі у формі людини, тікали у підземелля, почув­ши, що народився Заратустра.

Є міркування, що Заратустра був чужими воїнами вбитий у святині. Є міркування, що Він, маючи 77 років, помер. Він був за оріян­ським обрядом осяяний священним вогнем Вічности. Є міркування, що Заратустра вос­крес і вознісся на Небо.

128. Могутній цар Персії Дарій Перший (522—486) — син царя Гиштаспи. Він — пра­вовірний сповідник Заратустри. Він визначив зміст свого духовного «я», проголосивши такі відомі в історії слова: «Я — Дарій. Агура Мазда дав мені допомогу тому, що я не був злим, не був неправдивим, не був тираном. Я володію згідно з справедливістю». Ім'я Дарій значить «Даруючий», санскритський корінь цього імени «да» значить «дати», «дарити».

129. Менандер Давсон у книзі «Моральна релігія Заратустри», виданій в 1969 р. в Ню Йорку, (на сторінці 139) пише, що «Перші по­слідовники Заратустри великовпливові в сві­товій історії. Вони спричинилися до того, що визволили жидів з полону і помогли їм побу­дувати храм» у Єрусалимі. Що це значить?

Українська (або, як у стародавній історії зазначено, Кімерійсько-Скитська) кіннота, спаливши Ниневию (столицю Ассирії), дала можливість, як я вже згадував, поневоленим народам відновити свої держави на руїнах Ассирійської імперії.

Медия, у містах і селах якої перебували не­вільники-ізраельтяни, стала вільною. Персія виросла в могутню державу, маючи віру Зара­тустри. Ізраельтяни не виявили бажання ма­сово вертатися з Персії до Ізраелю. Вони (Із­раельтяни) почали в Персії творити своє окремішне життя. Вони проявили практичну мудрість. Що це значить?

130. Відомо, що поневолене плем'я, опи­нив­шись на чужій землі, швидко потрапляє під вплив чужої мови, чужої культури, чужої духовости, чужих способів життя. І гине безслідно в чужому житейському морі.

Поневолені Ізраельтяни, перебуваючи в Пер­сії (Ірані), уважно вивчають чужу мо­гут­ню культуру. Вони уважно вивчають науку Заратустри. І заратустріяни, бачачи це заці­кав­лення, вважали, що Ізраельтяни стають сповідниками Заратустри.

131. Ізраельтяни все чуже вивчаючи, жи­вуть законом: чужа мудрість повинна служити інтересам ізраельської мудрости, а не ізра­ель­ська мудрість — чужій мудрості. Справа ізра­ельська стане світовою справою тільки тоді, коли вона викликатиме в світі подив вірністю самій собі.

Плем'я, яке вивчаючи чужу мудрість, під­по­рядковує само себе чужій мудрості, щезає, як окремішна племенна спільнота. Тобто, пле­м'я, відійшовши від своєї племенної духовної самостійности (від оригінальної притаман­ности свого духовного «я») і підпорядкувавши себе чужій духовній силі (чужій релігії, ідеології), щезає як самостійна спільнота.

К. Ф. Кент (визначний знавець жидівської історії) у книзі «Жидівський народ» на сто­рін­ці 257 пише, що «Зародки, які сховані в юда­їз­мі, були запліднені (під час перебування юдеїв у Персії, Медиї, примітка моя) в контакті з релігією Персії». Тобто, з наукою Заратустри.

В історичній науці існує загальне переко­нан­ня, що коли б жиди не перебували в Ас­сиро-Вавилонській неволі, то вони б не мали «П'ятикнижжя Мойсея». І християни не мали б «Євангелій».

132. Шонфіл (професор-теолог Лідського університету) в книзі «Історичне тло Біблії» пише, що «Юдейські символи і обряди, їхні оповідання-міти і легенди, а також їхні тради­ції були взяті від інших народів. І таким сприт­ним способом перероблені, що навіть не легко пізнати джерело, звідки прийшло запо­зи­чення і коли. І в цьому виявлявся колись і тепер геній юдаїзму, а не в творенні нового».

Очевидно, Шонфіл тут має на увазі «При­по­відки Соломонові». У 1923 році єгиптологи розшифрували стародавню єгипетську книгу «Поучення Аменхотепа». У «Поученні Амен­хо­тепа» пишеться: «Прихили твоє вухо, слу­хай слова мої, поверни своє серце до розу­міння їх».

У книзі «Приповісток Соломонових» пи­ше­ть­ся: «Прихили ухо твоє до слів пре­муд­рого й оберни серце твоє до знання мого» («Приповістки Соломонові», гл. 22, 17).

У «Поученні Аменхотепа» пишеться: «Ос­терігайся грабувати бідного і не проявляй своєї сили проти слабого». У «Приповістках Соломонових» пишеться: «Не граб убогого за те, що він убогий і не тісни злиденного».

133. Гіттіти (наші предки-трипільці, які ма­ли свої колонії на території сучасної Туреч­чини) були хліборобами. У Анкарі в музеї сьогодні хороняться Гіттітські клинописи, які я з зачудуванням восени в 1972 році оглядав.

Гіттітологи прочитали в клинописному Гіттітському кодексі: «Коли хто на своєму полі розкладе вогонь і пустить вогонь на поле сусіда і підпалить сусіднє поле, то повинен спалене поле взяти собі, а сусідові віддати добре поле».

У Другій Книзі Мойсея читаємо: «Коли хто чуже поле випасуватиме..., так мусить він віддати за се найлучче з поля свого. Коли загориться багаття і обійме тернину, а при тому погорять копи, чи на пні стояче колосся, чи усе поле вигорить, так мусить той, що через нього сталася пожежа, за попалене заплатити» (2 кн. Мойсея, гл. 22, 5—6).

Теолог Шонфіл, пишучи, що «геній юда­їзму виявлявся не в творенні нового, а в запозиченні чужого», повинен був знати, що юдеї тисячоліттями жили на чужих землях, і були вони тяжко переслідувані. У таких умо­вах бути творцем нових великих самобутніх істин тяжко.

134. Рабіни, чуючи, що сповідники Зара­тус­т­ри кажуть: «Агура Мазда — Господь Бог Іра­ну і Творець і Володар Світу», увели й у «П'я­тикнижжя Мойсея» поняття, що «Ягве -Гос­подь Бог Ізраеля, Творець і Володар Світу».

Немає значення — правдиві розуміння Бога в Авраама чи ні, головне те, що жид вірний Богові свого предка Авраама. У праці «Дай мені пожити ще два місяці» я кажу, що в Авраама жорстокі поняття релігії, Бога, моралі. Він вважав, що сина Ісаака треба зв'я­зати і заколоти на жертовнику.

Він не винуватий, що ще не знав чіткої ме­жі між поняттями добра і зла. Та він — батько, і жиди (його діти) не цураються його, не глузують з його півдикого кочового життя, і не зраджують його безпорадних релігійних шукань. Ні, вони звеличують його. І в цьому їхнє синівське духовне благородство.

Князь Володимир (жорстокий хреститель України (Руси) зрадив віру рідного батька Святослава Завойовника (Великого Лицаря). І за зраду рідної батьківської духовости чужинці (архиєреї християнізму) проголосили його святим. Там, де зрада віри батьківської зветься святістю, немає ні правдивої віри, ні правдивої моралі, а що є — є ритуальна християнська торгівля душами.

135. Сірас Н. Ґордон (відомий дослідник біблійних скриптів) у книзі «Перед Біблією» пише (на сторінці 190), що поняття справед­ливости в значенні «Бог» і поняття зла в значенні «Сатана» були жидам незнані. Коли жиди почали про ці духовні поняття писати, то їх «Звичайно позичили від заратустрія­нізму».

Професор Ґанс Ґутнер у книзі «Релігія і Постава Індо-Европейців», виданій в 1966 році в Лондоні на сторінці 71 пише, що «На основі Індо-іранської віри у старих богів Спітама Заратустра в історії релігій створив десь в 9 столітті перед Христом першу науку і віру в єдиного Бога».

Тут бачимо, що славний Ґанс Ґутнер дату життя Заратустри (орієнтуючись на застарілі джерела) подає ще ранішу: ця дата тепер дослідниками не береться до уваги.

136. Він (Ґутнер) доводить, що ідея віри в одного Бога позичена семітами в оріян. Тим, які б хотіли спростувати твердження Ґутнера, згадуючи фараона Аменхотепа Четвертого, який хотів у Єгипті встійнити віру в одного Бога, хочу сказати: проголосити віру в одного Бога — справа одна, а теософічно її обґрунту­вати — справа друга. Релігійна реформа Амен­хотепа Четвертого потерпіла невдачу, не отри­мавши підтримки від жерців Єгипту.

137. Юдейський цар Йошия (ім'я «Йошия» значить «гоєний Єговою»), сучасник пророка Еремиї. Йошия прагнув строгим царським указом проголосити між жидами монотеїзм (віру в одного Бога).

Цар Йошия «повідставляв ідольські жерці, що понаставляли були царі юдейські, щоб кадили по висотах у городах Юдиних» (2 кн. Царів, 23, 5).

Цар Йошия прагнув, щоб жиди перестали бути ідолопоклонниками, перестали вірити багатьом богам. Та сам він ще необізнаний був з моральними основами однобожжя.

Георг Віллям Картер у книзі «Зороастрія­нізм і Юдаїзм» (на сторінках 53, 54, 106) пише, що «Жидівський дуалізм не був довершеним», «Єгова був творцем усіх явищ — усіх добрих і всіх диявольських явищ», «Та після екзилю (у часи перебування юдеїв у Персії), юдеї про­будилися і усвідомили вони, що існують духовні ворожі сили Диявола, про які вони перед тим не знали».

138. «Енциклопедія Британіка» (у книзі 23, видання 1973 року) на 1013 сторінці пише, що «Зороастріянізм, спеціяльно в демонології, ангеології і есхатології, вплинув на юдаїзм від часу перебування жидів на вигнанні».

Георг Віллям Картер на сторінці 65 (у книзі «Зороастріянізм і Юдаїзм», виданій в 1970 році в Ню Йорку) пише, що «Для жидів була приманливою концепція Агура Мазди, концепція ангелознавства, імена біблійних ангелів — жидівські (Михаел, Гавриел та інші). Та жиди, взявши головну концепцію ангелознавства від зороастріян, оформили її згідно з поняттями своїх звичок і обрядів. У проявленні ідей ангелознавства юдаїзм був глибоко зобов'язаний Персії. Ми знаходимо, між іншим, ім'я перського дева (злого духа) Асмодева, описаного в "Біблії"».

Щоб ці твердження Картера були чіткіши­ми, я скажу, що диявол Асмодев увійшов у свідомість юдеїв тоді, коли вони перебували в Медиї, Персії. Асмодев описаний у біблійній «Книзі Тобі», яка визнана католицизмом канонічною, а протестантизмом — відкинена.

139. Ездра залишає Єрусалим. Він на вер­блюді їде до Ірану (Персії), до столичного міста Сузи. (Слово «сузи» значить «лілії»). Він тішиться, що Юдея (колонія Персії) дізналася, що юдейка Гадасса стала королевою Персії. Як це сталося?

Юдеї почули, що для царя Артаксеркса (Великого воїна) шукають гарних дівчат, щоб жили вони «в столиці Сузи». Мудрий юдеєць Мардохей мав красиву двоюрідну сестру Га­дассу (дочку Абиґайла). Він їй порадив, щоб вона приховала своє юдейське походження.

140. Він (Мардохей) учив Гадассу, як і що вона має робити, щоб цареві Персії догодити.

Коли Гадасса потрапила «до Артаксеркса в царський дім», то вона вже там так догоджала цареві, що цар її «вподобав більше за всіх дівчат і надів він царський вінець їй на голову і поставив її царицею замість Астини» (Кн. Естер, гл. 2, 17).

(Ім'я «Гадасса» створене з назви пахучого дерева «мирт»). Є українське ім'я дівчини Ка­ли­на і є назва дерева калина. Гадасса, ставши королевою, отримала персіянське ім'я Естер (Зоря).

У відповідний час Гадасса признається ца­реві Артаксерксові, що вона юдейка. І хоче помогти своєму народові. І тоді «вийшов Мардохей від царя в царських ризах жовтої і білої барви й в великому золотому вінці і в висоновій та пурпуровій мантії» (Кн. Естер, гл. 8, 15).

І так тепло любив цар Артаксеркс свою Га­дассу (Естер), що дозволив юдеям, щоб во­ни як хотіли, так і мстилися над тими людьми, які їх не люблять. І, маючи таке право, у Персії (Ірані) «вбивали юдеї всіх ворогів своїх, витинаючи мечем, вигублюючи й викоріню­ю­чи й чинили з ворогами своїми, що хотіли. У Сузах, престольнім місті, вбили юдеї й вигу­били п'ятсот душ», і «десятьох синів Гама­нових повішено», «юдеї... повбивали споміж ворогів своїх сімдесят п'ять тисяч» (Кн. Естер, гл. 9, 5, 14, 16).

141. Погромивши у Персії немилих персів, юдеї влаштували радісне свято, яке особливо докладно описане в «Біблії» (у Книзі Естер), маю на увазі «свято Пурім».

Ненависник юдеїв Гаман (прем'єр-міністр, права рука царя Артаксеркса) «кидав пур, то є жеребок, щоб їх (юдеїв у Персії) занапастити і вигубити» (Кн. Естер, гл. 9, 24). Гаман (Пишновеличний) не знав, що королева Естер (Гадасса) — юдейка, і тому втратив голову. І так утратив, що «його і синів його повісили на дереві» (Кн. Естер, гл. 9, 25).

З слова «пур» юдеї створили назву свята Пурім, яке вони весело і врочисто святкують, як день Перемоги. Дбають юдеї, «щоб сі дні Пурім не були визаконені в Юдеїв і спомин про них не зник у дітей їх» (Кн. Естер, гл. 9, 28).

142. Щороку взимку (в кінці лютого і на початку березня) вже більше як дві тисячі років жиди відзначають свято Пурім. У юдеїв справи юдейські вважаються справами їхньої рідної правдивої релігії.

Вечором і ранком (під час свята Пурім) рабіни у синагогах читають «Книгу Естер». І читають натхненно, зворушливо. І під час читання у синагозі зобов'язані бути жінки, особливо молоді дівчата.

143. Вдома вірна жидівська родина у свята Пурім їсть печиво, п'є вино. Там, де є жидів­ське об'єднання, вибирається молода красива дівчина. Вона символічно виконує роль коро­леви Гадасси (Естер). Жиди її вітають. П'ючи вино, благословляють Мардохея, Естер, і проклинають Гамана.

144. «Енциклопедія Британіка» (у книзі 9, видання 1973 року) на сторінці 18 пише, що біблійну «Книгу Естер» написав пророк-рабін Ездра.

Він, прибувши з Єрусалиму до Персії, «був офіційним секретарем юдейських справ при Персіянському суді чи дворі», і був він «рабіном-письменником».

Юдейка Гадасса (Естер) тільки трохи нага­дує українку Роксоляну (дружину султана Су­леймана Другого, володаря Турецької імпе­рії).

145. Згадав про Гадассу (Естер) тому, що жінка не тільки в історії народу, а й в історії релігій світу стоїть поруч з чоловіком, її місце в духовному житті людства священне.

Продовжую розповідь про Заратустру. Заратустра сказав, що Бог (Агура Мазда) — Дух. І це поняття високо оцінили рабіни, написавши в «Біблії», що Бог (Ягве) — Дух.

У заратустріянізмі визначено, що Бог сам себе освітлив для Заратустри. Езикіел-Ездра знаючи про це, написали в «Біблії», що Бог сам себе освітлив для Мойсея.

146. У вірі Заратустри визначено, що Бог (Агура Мазда) за шість днів створив світ, чоловік і жінка були вигнані з раю за гріхи. І згодом ці поняття були впроваджені до «Біб­лії»: Ягве створив світ за шість днів, чоловік і жінка були вигнані з раю за непослушність.

У заратустріянізмі втілене слово — Зара­ту­стра. У заратустріянізмі є пекло, є воскресіння мертвих, є останній суд, є безсмертність душі, є поняття, що накінець злий дух (Анґра Ма­ню) буде знищений.

І юдеї (архітектори християнізму), що жва­во на ослах і верблюдах подорожували між Юдеєю і Персією (Іраном), впровадили понят­тя заратустріянські в християнізм. Вони проголосили, що втілене слово — це Ісус, і в християнізмі є пекло, є воскресіння мертвих, є останній суд, є безсмертність душі і є поняття, що злий дух (Сатана) буде знищений в ос­танній день.

147. У священних писаннях «Ясна» (45,11) Заратустра каже, що Він, Спаситель, буде дру­гом, братом і батьком для того, хто не любить зла і для того, хто принижує Його (Зара­тустру).

І Христос, шануючи слова Заратустри, ка­же: «Мати моя та брати мої ті, хто слово Боже слухає й чинить його» (Лука, 8, 21).

Джералд Л. Беррі у книзі «Релігії Світу» (виданій в Ню Йорку в 1961 році) на сторінках 70—71 пише, що «Ісус завжди лишався жи­дом. Де Ісус був пророком і мрійником, там Павло був державним діячем, будівником і організатором. Павло був справжнім осново­по­ложником християнської релігії».

«Він (Павло) проявив — устійнив ідею Христа як боголюдини (божества і людини) і накреслив паралельність між Христом і ста­рим культом спасіння, внісши нову мораль у стару форму». Митрадисти (заратустріяни) свят­кували Різдво Митри, святкували Велик­день і Епіфанію (Богоявлення), і Павло й це впровадив до християнізму, — пише Джералд Л. Беррі.

148. Євангелисти мудрість Заратустри впро­вадили до Євангелії. На юдейський спосіб її перелицювали. Вірили, що про це ніхто ніколи не довідається.

Людський розум не всебічно передбач­ли­вий. Не передбачали євангелисти 1850 років тому, що Земля кругла, що постануть нові цивілізації і будуть відкопані старі цивілізації, що загинули п'ять чи чотири тисячі років тому.

ВИНИКАЄ ПИТАННЯ: ЧОМУ ПРИ­НАЙ­МНІ ТИСЯЧУ чи п'ятсот років тому ніхто в Европі не виявив впливу Заратустри на «Старий і Новий Заповіти»?

Тому, що триста років тому ніхто в світі не чув про Сумеріян, Гіттітів і їхню релігію. Ніхто не знав, що собою являє «Біблія». Ніхто не знав справжнього походження христи­яні­зму — все було покрите темрявою таїн і охо­ронене догмами, і папською інквізицією.

І щойно в 18 столітті вперше европейці до­ві­далися, що у персів (сповідників науки Заратустри) у Бомбеї (в Індії) збереглися, про­лежавши тисячоліття, священні заратустріян­ські письмена.

149. І з Індії в 1723 році були вперше при­везені до Англії (до Оксфорду) «Євангелії» Заратустри. Та ніхто в Европі не міг їх читати. І француз Анкетиль Дюперрон в 1754 році прибув до Індії, щоб навчитися читати таємні книги заратустріянізму.

У 1771 році вперше в Европі появилися «Аве­сти» французькою мовою — і так пере­дові мислителі Европи довідалися, звідки творці юдаїзму і християнізму черпали бого­знавчі істини. Це й витворило в Европі пра­гнення зробити переоцінку євангельської ан­ге­ології, сатанології, есхатології.

«Гати» вперше на англійську мову були перекладені професором Мультоном і видані в 1913 році. Дослідник історії релігій світу Ґестінґс після видання «Авест» і «Гат», на­писав, що нарешті розум Европи довідався, що «Заратустріянська релігія була релігією жит­тя в аристократичному значенні цього слова» («Енциклопедія Релігії і Етика»).

150. І стало відомо, що християнська ре­лігія не створена з оригінальних чуд Ісусових і з оригінальної науки Ісусової. «Ввійшовши в жидівські доктрини і через цей фільтр про­йшовши, заратустріянізм вплинув на христи­янську теологію», — пише на 205 сторінці Р. Ґіршмен у книзі «Іран», виданій в США в 1965 році. Заратустріянізм, пройшовши через фільтр юдаїзму, втілився у християнізмі в той спосіб, що легенди, створені персами про За­ра­тустру, були приписані Ісусові, очевидно при­стосовуючи їх до юдейських обставин і на­даючи їм юдейське біографічне оформлення.

151. Якщо безупереджені дослідники історії релігій світу устійнили, що християнізм збу­до­ваний на духовних основах Заратустри, Кріш­ни, Будди, то виникає питання: був Ісус істо­ричною особою чи ні? На це питання я даю відповідь у праці «Будда, Бог і християнізм».

Заратустра перший визначив, що перед престолом Бога (Агура Мазди) є сім добрих духів. Іоанові Богословові це поняття Заратустри сподобалося. І він нічого про Заратустру не згадуючи, написав: «благодать вам і спокій від того, що є, що був і що прийде, і від семи духів, що перед престолом його» (Откритіє Івана Богослова, 1, 4).

152. Заратустра на основі староукраїнської (Оріянської) віри учив, що «Праведне Сонце — син Отця Небесного».

Русич-ратай під час сходу сонця молився на полі: «Святе праведне Сонце, милий Боже, любе світло наше».

Маттей, позичивши від Заратустри мірку­вання про Сонце — сина Бога Отця, написав: «Тоді праведні сіятимуть, як сонце в царстві Отця свого» (Маттей, 13, 43). У Євангеліях Маттей написав, що перебуває «Сонце в царстві Отця свого». У Євангеліях Сонце є Божеством? Євангельське обожнене сонце не є євангельським.

153. Заратустра на основі Оріянської віри учив, що на світі є сини Світла і є сини Тьми, сини Тьми підуть у тьму. Ці поняття у дохристиянській Русі (Україні) визначені словами «Білобог» і «Чорнобог».

Маттей, позичивши від Заратустри при­ваб­ливе поняття про діяння двох сил проти­лежних (ворожих), переосмислив їх майже до непізнання. Він написав: «сядуть з Авраамом, Ісааком, Яковом у царстві небесному, а сини царства будуть повикидані в темряву над­вірню: там буде плач і скреготіння зубів» (Мат­тей 8, 11—12).

154. Наші предки (Святослав і його прав­доносні воїни — достойні сповідники віри батьків своїх) вірили, що є рай (вирай, порай) у значенні «світ вічної квітучої приємности».

В часи Заратустри в Ірані слово «порай» чи «вирай» вимовлялося як «пайридася». Сьогодні вчені визначили, що іранське (пер­сіянське) слово «пайридася» вживається евро­пейцями як «парадайс».

«Християнське слово «парадайс» було взяте від персіянського слова «пайридася», — пояснює на 172 сторінці «Світова Біблія», видана в 1973 році в США.

155. Заратустра на основі Оріянської віри учив, що та людина, яка тримає зв'язок з злим духом (і про це визначено у «Авестах»), піде до злого духа (до сатани Анґра Маню) на загибель, щоб дух її врятувався від покарання в часи приходу Священнослужителя.

Апостол Павло (архітект християнізму), сподобавши міркування Заратустри, написав, що людину злу треба «видати ... сатані на погибель тіла, щоб дух спасся в день Господа Христа» (1 до Коринтян, 5, 5).

У слові «До Коринтян» апостол Павло мислення Заратустри спрощує: «Заратустра ка­зав, що зла людина сама піде до зла і там її тіло загине. Апостол Павло вважав, що не треба ждати поки вона «сама піде», її треба «видати ... сатані».

Людину «видати... сатані» (репатріювати її, не питавши в неї згоди). «Видати... сатані на погибель тіла». Жах огортає людину укра­їнську, коли вона пригадує часи «видачі сатані на погибель тіла» в обійми інквізиторів Москвинської тиранії.

Апостол Павло вважає, що людину треба видати, тобто вбити, щоб врятувати її духа. Ма­ючи поради апостола Павла на увазі, папські інквізитори живцем спалили чеха Івана Гуса, тобто «видали сатані... на по­ги­бель тіла». Щоб дух Івана Гуса «спасся в день Ісуса Христа».

156. З Могаметом я «познайомився» біля Ляґору (на границі Пакистану й Індії), ведучи біля мечеті розмову з мусульманським діячем Алі Абу. Алі Абу, довідавшись, що я укра­їн­ець, який не вважає себе християнином, пода­рував мені «Коран».

Запросивши на каву до своєї господи, Алі Абу сказав: «Було б добре, щоб ви стали мусульманином. У ваших очах є вогонь віри, я бачу. Я допоможу вам ширити науку Мога­мета між вашими людьми. За грішми жодної затримки не буде, я нафтовий промисловець». Я сказав: «Алі Абу, ви араб і віра ваша арабська. Я живу, щоб відродити і поліпшити віру батьків моїх, щоб в українця була віра українська».

157. У літаку, прямуючи з Бомбею до Цюріху, я читав «Коран». І пригадував мою розмову з студентами парсами (персами, спо­відниками науки Заратустри). Вони (люди Заратустри) живуть окремою «державою», що знаходиться біля славного Тачмагалу.

І думав я: в чому сила віри? Справді, коли б справу християнізму взяли б в свої руки шістнадцять століть тому не римляни, а якийсь інший народ (народ недисциплі­но­ваний і без організаційних навиків), лежали б писання євангелистів припалі пилом. І щезла б християнська релігія так, як і всі інші тогочасні релігійні рухи Римської імперії.

158. Римляни — творці могутньої імперії, їх можна любити і їх можна ненавидіти. Та вони люди стальної дисципліни, витривалости, под­виг вони вважали ознакою людської гідности.

Вони — люди великих організаційних нави­ків і священного культу понтифіків (верхов­них жерців Риму). Вони з тих чи інших імпер­ських міркувань проголосили християнізм імперською релігією.

Вони створили могутню високодисцип­лі­но­вану християнську організацію на непо­руш­­них основах — латинська мова — мова свя­щенна, архиєпископ Риму (папа римський-пон­тифік) — намісник Бога на землі.

Там, де дисципліна добровільна чи виму­шена, і там, де священний авторитет, тріюм­фує успіх і перемога. Усі буремні сили про­тес­тантизму вміла витримати імперська (като­лицька, тобто універсальна) церква Риму.

159. Стало чудо — католицизм посвіжішав і поліберальнішав у борні з протестантизмом. Протестантизм став мужнішим і відважнішим. Католицизм не міг заволодіти душею людства і протестантизм не міг заволодіти душею людства тому, що вони, самі себе прив'язуючи до стовпа ганьби, розбудили розум Европи і створили самі до себе насторожене ставлення.

Протестантизм, знеславлюючи авторитет папи, не створив свого єдиного протестант­ського авторитету. І тому подробився на де­сятки ворожих сект, які самі себе знесилюють і знеславлюють. У них багато авторитетів, які в ім'я Христа самі між собою не здібні знайти спільної мови.

160. Слово «протест» не належить до слов­ника людей будуючих, творчих. Протест ли­шається протестом. Архиєпископ Риму (папа римський) лишився найбільшим у світі ліде­ром християнізму: католицизм сильний своїм беззастережним авторитетом, хоч майбутнє нічого доброго для християнізму не пророкує. Іде духовне відродження народів Европи, Азії, Африки, творячи нову Духовну Весну Людства.

161. Так, є в трагічній долі людства щось комічне. Пророк Могамет щиро вірив, що «Тораг» (П'ятикнижжя Мойсея) — святість дана Богом особисто Мойсею на горі Синай. Він щиро вірив, що «Євангелії» — святість юдеїв — творців реформованого юдаїзму.

Могамет — чарівна дитина колоритного Арабського світу. У 570 році у селищі Мекка в заможній родині народився хлопчик. Маючи шість років, Він став круглим сиротою. І жив без опіки, за Меккою на вбогих долинах пас вівці. І вчився. Він до школи ніколи не ходив. Вдень — сонце, в погідні ночі — місяць і зорі були Його учителями. Підрісши, почав на хліб заробляти, прислуговуючись купцям-мандрівникам, які на верблюдах возили крам на ярмарки Єгипту, Персії, Сирії.

162. Могамет, мандруючи, бачив, що араби поділені на численні роди і племена. І мають вони 360 богів, хоч і є міркування, що є один Аллах (Бог) — найголовніше їхнє божество.

У Могамета (є думка, що під впливом християн-несторіян) виникло натхненне переконання, що є тільки один Аллах. Немає значення чи вірять араби, що Аллах головний Бог чи один з числа головних Богів.

Могамет почав свою науку проповідувати, кажучи «Ла ілага ілла Аллаг, Могаммед расул Алл». Що значить «То не бог, Аллах — Бог, а Могамет — пророк Аллаха!» Нестерпні глузу­вання, приниження і переслідування терпів Могамет.

163. Рідні люди при різних нагодах підні­мали Могамета на глум, мовляв, «самозваний пророк Аллаха появився!» Він рятував своє життя втечею у селища, віддалені від Мекки. Він в душі своїй відчував покликання. Він знав, що Він тій силі, яка хвилює душу Його, готовий життя віддати, Він вірив, що Він — пророк.

Тепер у США проповідує свою науку індус Магаріші. Він має волосся довге як у жінки, тримає в руках квітку, завжди спокійний і ус­міхнений. І люди, захоплюючись його нау­кою, кажуть: «Який скромний наш Учитель Магаріші, не величає себе ні пророком, ні Великим Майстром». Вони не знають, що слово «Магаріші» це не ім'я, не прізвище, а духовний титул. Санскритське слово «Мага­ріші» значить «Великий Пророк».

164. У Бейруті (на аеродромі), ведучи роз­мову з могаметанами, які прямували на про­щу до Мекки, я був зачудований їхньою від­даністю Могаметові. Між християнами такої відданости Христові тепер вже рідко де можна побачити.

Вони (могаметанські прочани) сиділи у бі­ло­сніжних одіннях. Настрій у них врочистий. Вечером вони тут же (на аеродромі) прослали свої похідні килими і, ставши на коліна, мо­ляться. Віра їхня їх єднає. Ніщо в світі (ні наука, ні техніка, ні чуда цивілізації) не спроможні так хвилювати і єднати людські душі, як рідна віра.

165. Коли в сьомому столітті араби, під­нявши криву шаблю Могамета, вторгнулися в Персію (Іран) і почали персіянів, які ви­знавали науку Заратустри, навертати на прав­диву віру в правдивого Аллаха, вони (араби) натхненно рекли: «Мусульманізм — найправ­дивіша віра! У нас, мусульман, є ал — Сірат!» (Душа померлої людини йде до Неба і коли вона праведна, то залишається на небі, а коли ні — її скидають у пекло). Заратустріяни від­повіли релігійним вторжникам: «Заратустра тисячу років перед народженням Могамета ішов по Іранській землі від селища до селища. І проповідував Він, що "душа померлої лю­дини йде до Неба, і коли вона праведна, то залишається на Небі, а коли ні — скидають її в пекло". І що це справді так є — ми маємо священні книги "Авести", читайте, не ганьте нас, ми і животину любимо».

166. Сповідники науки Заратустри (прав­диві сповідники) чотири рази на місяць (2, 12, 14, 21) влаштовують Свято Животини. Вони для кожної скотини (корови, коня, вівці, собаки та іншої свійської животини) готують святкові обіди. Очевидно, обряд цей старо­давній оріянський.

Він бере свої початки з епохи раннього Трипілля.

Наші предки хлібороби взимку (під час перемоги Світла над Тьмою — маю на увазі ско­рочення Ночі і продовження Дня) особ­ливо були доброзичливі до животини, їй також надокучили холодні довгі зимові ночі і вона також відчуває прихід Різдва Світла Дажбо­жого. І люди (її вірні приятелі) несли їй вечерю — щирішу мірку зерна, сіна, хліба.

167. Могаметани, вогнем і мечем утвер­джу­ючи науку Могамета в Ірані, рекли іранцям, що є Добрий Дух (Аллах) і є злий дух (Ебліс). (Є міркування, що Могамет, оформлюючи бу­дову своєї науки, з арабського слова «ба­лас», що значить «зло», створив слово «Іблас»).

Заратустріяни відповіли релігійним вторж­никам: «І Заратустра, пророк наш рідний, учив нас, що є Добрий Дух (Агура Мазда) і є злий дух (Ангра Маню).

Могаметани відповіли: «Коли Могамет сказав все те, що й Заратустра, значить Заратустри не треба!» Іранці покорені арабською військовою силою, не мали права відповісти: «Коли в Заратустри є все те, що й в Могамета, нам Могамета не треба!»

Віра переможців (незалежно від того прав­дива вона чи неправдива) панує над вірою переможених.

168. Історик Клавд Філд у книзі «Персіян­ська література» (на сторінці 33), виданій в Англії, пише: «Коли персіянин — сповідник За­ратустри вперше почав студіювати «Коран», то він в «Корані» знайшов багато своїх (зара­тустріянських) вірувань, які були в «Корані» (Читанні) тонко замасковані — Агура Мазда і Анґра Маню названі Аллахом і Іблісом».

Так, є в трагічній долі людства щось ко­мічне. «Коли в «Корані» ви знайшли багато іранських вірувань, значить вірте Могаметові, а не Заратустрі. Вірте переможцеві — Мо­га­мет переміг Заратустру!» Хіба це не трагедія!?

Заратустріянин, ідучи на смерть (він не хоче бути мусульманином), відповідає: «Наше від нас чужинцями взяте і на чужий спосіб перелицьоване, і тепер принесене до нас, і ми повинні за такі святощі, до нас принесені чу­жинцями, стояти перед чужинцями на колінах і їх обожнювати, а себе проклинати, звати паґанами, нечистивими. О краще достойна смерть, ніж недостойне життя!»

169. «Проповідуєте, що і Заратустра і Будда були скитами? Проповідуєте, що скити — то предки русичів, бо скити мали головний наці­ональний символ — тризуб? Не проповідуйте цього, скити — то перси (іранці), тобто, ди­ку­ни, кочовики!» — так каже український інте­лі­гент, вихований у школі грецько-латинського християнізму, опанованого апостолами евро­поцентризму.

Апостоли европоцентризму речуть: «Гре­ки — учителі людства, греки — перші мислячі люди, греки — майстри грецької ортодоксії, греки — батьки культури і цивілізації. Схід Европи — місце диких варварів (кимерів та скитів)».

«І єдине, що греки зробили зле для ук­раїнців (старих русичів), це те, що пона­пи­сували у своїх архівах, нібито українці (ру­сичі) — це скити і нібито сучасна Україна в старі часи звалася Скитією».

170. Український інтелігент грецької орто­доксії обурливо каже: «Ми ж сповідники грець­кої ортодоксії, відхрещуємося від всього скитського! Нестор-літописець написав, що греки Русь звали "Велика Скитія", ми спро­стовуємо це!» Не спішіть самі себе спросто­вувати, «підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття!»

171. Коли історики устійнили, що Спітама Заратустра був скитом, треба почути, що стародавні греки говорять про нього. І що пишуть сьогодні про скитів історики Скитії.

Доктор Р. Ґіршмен (археолог, учасник ар­хеологічних експедицій в Ірані, Іраку, Афга­ністані, почесний доктор Тегеранського уні­вер­ситету), як працю свого життя, подарував науці книгу «Іран», видану у Великій Британії в 1961 році.

І в цій книзі (у розділі «Кімеріяни і Скити») на 97 сторінці Він (Ґіршмен) пише, що «Кі­меріяни і скити принесли лихо для Малої Азії, Сирії, Палестини. Їхні вторгнення відріз­ня­ли­ся від малих проникнень персів (іранців) і ме­диянів, роблених три чи чотири століття ра­ніше. Агресивні вершники (скити і кімери) во­йовничими ордами, як розбурхана течія, ли­лися з південних схилів Кавказу». «Геродот зберіг у пам'яті цей епізод і ассирійські аннали також дають деталі про це велике історичне значення. Кімери і Скити відомі в анналах, як Кімераї і Ішкузаї, і це ім'я також стрічається в «Біблії». Твердження Геродота, що Кімери ішли впереді, гнані Скитами, цілком не від­по­відає дійсності. Ці два народи (Кімери і Ски­ти) були міцно споріднені, вони говорили од­нією мовою і жили вони воєнними звичаями».

172. Доктор Р. Ґіршмен передав для Теге­ран­ського музею Кімерійсько-Скитські скар­би, знайдені археологічними експедиціями. Він свої твердження всесторонньо умотиву­вав. Іранці знають, що скити — це чужинці, які в древні часи вторгалися до Ірану.

Скити — це гіттіти, які колонізували про­стори сучасної Туреччини і 2900 років тому (під час розбишацьких мандр ахейсько-до­рій­сько-семітських племен) вернулися в Оріяну (Праукраїну), на простори предків своїх, де жили їхні одноплемінники кімери (кімерійці).

173. Філософ-історик Мілес Менандер Дав­сон — у книзі «Моральна Релігія Заратустри», виданій в Ню Йорку в 1969 році (на сторінці 16), пише: «Заратустра був високо оцінений грецькими і римськими письменниками. І доказом цього є те, що велике число справок про нього і життя його знайдено у стародавніх книгах. Пітаґор відвідував Заратустру. І про час цього відвідування стало відомо пізніше. Платон задумував їхати на Схід студіювати з маґами. Та війна з Персією йому перешкодила здійснити цю подорож».

174. Ні, не грек Пітаґор (основоположник грецької філософської мислі) учив скита, а скит учив грека. Учні Продікуса, сучасника Сократового, повідомляють, що в Греції є копії рукописів Заратустри, «Гати», Греки ці рукописи довго приховували: у Греції все, що не грецьке, повинне без розголосу служити інтересам Греції.

Славний А. В. Віллямс Джаксон у книзі «Зо­ро­астер» (на сторінці 142) пише, що «Неоплатонівська школа не була без впливу зороастріянізму». «Платінус, великий неопла­тонівський філософ, був у Персії під час раннього періоду Сассанії», — пише М. Н. Далла на 358 сторінці у книзі «Зороаст­ріянська теологія».

175. «Енциклопедія Британіка» (на сто­рінці 1011, у книзі 23, видання 1973 року) пише: «На Заході престиж Зороастра завжди був високо проникливий. Зороастер був учи­телем грецького філософа і математика Піта­ґора. Незчисленна кількість книжок в грець­кій мові була розповсюджена під ім'ям Зо­роастри, в яких порушувалися теми природи, астрології, маґії. Жиди і християни ототож­нили Зороастру з своїми пророками, вклю­чаючи і таких, як Езикіел і Барух».

176. Греки формували своє філософське мислення, орієнтуючись на скита Заратустру. Освіченим людям відомо, що «Поліґістер (десь в першому столітті перед Христом), Плутарх (46—120 роки до «нашої ери»), Апуліус з Мадари (124—170 роки «нашої ери»), Климент Александрійський (150—211 роки до «нашої ери»), Діодорус з Еритреї (60 років до «нашої ери») і Арістоксенус (учень Аристотеля) пишуть, що Пітаґор був учнем Заратустри», — пише на 143 сторінці М. Н. Далла в книзі «Історія Зороастріянізму», ви­даній в Бомбеї в 1963 році. Знаємо, що Платон в 390 році до «нашої ери» широко писав про Заратустру. Гордий Ціцерон звеличував Зара­тустру.

177. Олександр Македонський (336—323), учень Аристотеля, зненацька, розбивши іран­ську (перську) армію біля Арбели в 330 році, довершив справді дикий варварський подвиг: «вкинув заратустріянські рукописи у вогонь», — пише на сторінці 293 М. Н. Далла в книзі «Історія Зороастріянізму».

Вони (греки Олександра Македонського) були не кращими, як дикі варвари, очолені ханом Батиєм. Вони нищили в Персії перське скульптурне мистецтво, клинописні письмена. Підпалюючи будинки, вони грабили золото, срібло. І що справді це так було, пише сам грек Діодорус (17, 72).

178. Палення в Персії рукописів, здійснене греками, це «факт Олександрового розпусно­го вандалізму», — пише на 184 сторінці М. Н. Далла у книзі «Зороастріянська Теологія».

Олександр Македонський, вторгнувшись у Персію (Іран), почав персів силою вогню і меча навертати на грецьку православну віру в Зевса, Атену, Деонисія, Артеміду та інших гре­ць­ких богів і боженят. Греки в Персії руй­нували святині Заратустри. І в цей час були греками спалені першорукописи «Авест». І такий (ні, ще потворніший!) «факт Олександ­рового розпус­ного вандалізму» довершують грецькі єреї і архиєреї в Русі (Україні) в 988 році.

179. Коли греки були з Персії вигнані, пер­си (заратустріяни) радісно зітхнули, ожили. Персіяни вигнали з Персії до Греції чорно­ризних грецьких жерців (єреїв). І відновили в Персії рідну національну персіянську віру, втверджену в науці Заратустри.

Та тільки чотириста років персіяни вті­шалися духовною волею, розбудовуючи своє державне життя. На їхні землі вторгнулися орди арабські, навертаючи силою вогню і меча персіянів на віру мусульманську.

Незважаючи на многовікові пересліду­вання, є й сьогодні в Персії невелике число сповідників Заратустри. Але вони поставлені поза законом. Вони таємно сходяться, щоб чи­тати «Авести». Мусульмани звуть їх «геб­ри», що значить «невіри», «неправдиво­віру­ючі». Невелика частина безстрашних і войов­ничих курдів сьогодні сповідує науку Зара­тустри.

180. Роберт О. Балу, Фрідріх Спіґельберг і Горес Л. Фріс (видатні історики розвитку релігій світу, професори Колумбійського уні­вер­ситету) у книзі «Світова Біблія», виданій в Ню Йорку в 1973 році, на сторінці 163 пи­шуть, що «Зороастріянізм більше ніж юдо-християнізм безперечно-безсумнівно міг би бути привілейованою релігією Европи і Аме­рики», їхня книга є важливим підручником для студентів Канадських і Американських університетів.

Рідну Українську Національну Віру про­по­відуючи, я вчу: в світі не треба ділити релігії на привілейовані і непривілейовані. Кожний народ (підполюсний Ескімоський народ чи екваторіяльний Уґандський народ) має право по-своєму відчувати і любити сонце!

 

ДЕНЬ 15

 

1. Оріяна — вибрана земля Дателя Буття. Чому вона вибрана? На це питання я даю від­повідь в об'явленнях «Різдво Світла Дажбо­жого» і «Великдень Світла Дажбожого».

Оріяна — земля першолюдини оріянської, або, як пишуть археологи, арійської. Над Дніпром самонародилася і самоутвердилася першооснова Ведійської (Мізинської) духово­сти, яка зачарувала світ і яка сьогодні панує у навиках, стимулах, почуваннях і помислах білої людини.

Оріяна — це, як казали старі перси (іран­ці), Мага Сакия, або, як казали старі юдеї епохи Езикіела-Ездри, Ґомерія, тобто — Кіме­рія (Сумерія). Чи — Скитія.

2. З Оріяни (Праукраїни) — з Мага Сакиї «В п'ятому столітті перед Христом оріянські за­войовники знову вторгнулися до Індії і ство­рили державу на узбережжі Ґанґесу. І одне з цих оріянських племен Саки осілося в Капі­лавасту, десь сто миль на північ від Бенаресу і тридцять чи сорок миль від Гімалаїв. Вони були людьми хліборобськими, але також плекали стада скоту. На чолі нової держави Сакиї став володар Суддгодан, який був одружений з двома доньками магараджі сусіднього племени Калинів», — пише Неве­діта-Рамаркрішна-Вівекенанда у книзі «Міто­льо­гія Індуїзму і Буддизму», виданій в 1913 році в Лондоні (Англія).

3. Володар Суддгодан з своїм войовничим плем'ям на конях і возах прибув з Оріяни (Пра­україни) в Індію і заснував біля Ґанґесу нове царство Сакия. Українець, який прибув з Галичини до Канади і поселився у степу (в Ма­нітобі біля Давфину), назвав своє нове міс­це побуту рідним словом «Україна». Тепер ми розуміємо, чому оріянський вождь Суддго­дан, прибувши з Оріяни (Мага Сакиї), назвав царство, яке він в Індії заснував, ім'ям Сакия.

Суддгодан — тато Ґаутами Будди. Суддго­дан говорив мовою тата Оря і мами Лель, і хоч це було 2500 років тому, ми розумом душі нашої відчуємо дух мови предків наших. Санскритське прізвище Суддгодан склада­ється з слова «судд», що значить «правдивий», «розсудливий», «судливий», «ясний» і слова «дан» чи «дана», що значить «даний». Є в нас ім'я Богдан (Богом даний), Суддгодан -Судженням даний.

4. Суддгодан — цар Сакиї. «Саки — це Ски­ти», — так говорять всі без винятку історики Індії, Европи. «Скити відомі як Саки», — пише історик Б. Лендштром у книзі «Розшуки для Індії», виданій в 1964 році; немає потреби тут згадувати число сторінки — іде ж бо мова про істини загально всім знані і всіма осві­че­ними людьми визнані. І коли я, пишучи про скитське походження Будди, згадую імена істориків і назви їхніх книг, то роблю це тіль­ки тому, щоб українська спільнота, яка пере­буває під впливом чужовірної інтелігенції, бачила, що Лев Силенко не творить казки. Він оповідає про істини широко відомі та спритно відгороджені від життя українця-чужовіра.

5. Історик-дослідник Д. Гаттапададгая у книзі «Історія індуської філософії» пише, що «Будда належав до племени скитів. Він ніколи не переставав гордитися своїм походженням». У скитів (оріянів) — тризуб — священний символ. Тризуб — святий символ Будди.

Ми, українці, сьогодні в хатах на почес­но­му місці тримаємо Трисуття (Тризуб) — свя­тий символ Мага Скитії (Праукраїни-Руси). І ми, українці-рідновіри, внуки Дажбожі, сумуємо, що наші рідні брати-чужовіри (спо­від­ники християнізму грецько-латинської інтер­претації) не мають права рідний символ — святий Тризуб поставити вище хреста. Хрест — символ інтернаціонального християнізму, очоленого запеклими ворогами українського самостійного життя.

6. Сьогодні в Індії (на святинях індуської національної релігії) сяє золотий тризуб так, як на святинях грецької ортодоксії — хрест, або на святинях мусульманської релігії — півмісяць. Сьогодні індус в Індії каже «трисула» в значенні «тризуб», трисула — свята небесна зброя Бога Шіви, як про це пише індуська біблія «Магабгарата» (222, 5009).

7. «Будда був скитом», — пише Кшиті Ма­ган Ген у книзі «Індуїзм». Щоб не було неяс­ностей, зазначую: слово «гінду» персіянське, і значить «інду» (індус). Суфікс (від латин­сь­кого «суфіксус», прикріплений, частина слова між коренем і закінченням) «ізм» призначений для оформлення ім'я народу, наприклад «юдаїзм», що значить «Юдейська дорога життя», «суспільство юдейського закону».

Доктор Сарвепалі Радгакрішнан (прези­дент Індії) у книзі «Гіндуська Дорога Життя» пише, що гіндуїзм не означає тільки гіндуську релігію, а шлях життя, характерний для всього народу Індії.

8. Так, як у «Євангеліях» виразно від­зна­чено, що Христос був жидом, так у «Трипі­таках» виразно відзначено, що Будда був скитом (оріянином).

Німецькі, французькі, англійські, індуські, китайські, японські, італійські історики й всі освічені люди знають, що «Будда був скитом». У Чикаго 4 квітня 1970 року в залі «Леви» (2352 Чикаго авеню) під час промови я сказав, що Будда був скитом, скити — наші предки, скити — наше стародавнє ім'я; не всі німці знають, що слово «тевтон» стародавнє ім'я нім­ця, не всі українці знають, що слово «скит» стародавнє ім'я українця. І ці мої твердження огречені й юдаїзовані українці підняли на глум. Присутній добродій Іван Дейчак тоді сказав: «Чого глузуєте? Глузуйте не з про­мовця, а з своїх обмежених знань. Справді, Будда був скитом, справді, ми, українці, ко­лись звалися скитами».

9. Виникає питання: коли історики і сповідники буддизму вважають, що Будда був скитом, і коли скити є нашими безпосередніми предками, то якою мовою говорив Будда? І які Він мав звичаї, і чи був Він козаком — так, так — чи був Він козаком (косаком)?

Сьогодні я перебуваю у Бенаресі — святому місті буддизму. Говорю з буддистами на березі Ґанµесу. Буддист Ананда каже мені, що у «Вишіста і Вісмамітра» (у славних легендах Ін­дії) оповідається, що саки (скити), прибув­ши до Індії, «були білошкірими людьми». «Вони були білошкірим хоробрим плем'ям кіннотників».

10. Сьогодні Капілавасту (столиця Сакиї) зветься Падарія. «Кажеш, що ти українець, родився біля Дніпра? Будда був таким біло­шкірим, як ти сьогодні. Він був русявим, світ­лооким, струнким. Він не був таким, як Він тепер зображений на скульптурах. Китайці зображають Будду з китайським обличчям; на Цейлоні Будда має обличчя смуглявого цейлонця»,— сказав Ананда.

Я відповів: «Історик Б. Лендштром ось в цій книзі "Розшуки для Індії" пише, що "Скити відомі як саки". Поділяючи твердження істо­ри­ка Магастенаса, історик Б. Лендштром зазначує тут, що "Скитія — це Україна"».

11. Буддист Ананда, побачивши на моєму вбранні трисуття, сказав: «О трисула — свята емблема великої Скитії, знак оріянський. Ми, буддисти, шануємо тризуб так, як християни хрест. Трисула в оріянських духовних понят­тях значить триєдиність — три першооснови світу (творіння світу, світ і нірвана)».

«Хто ви є?» — спитав мене буддист (палом­ник з Японії) доктор Кіічі Уєда — професор Токіо університету. Він обідає зі мною в ресторані Кларк в Бенаресі. Ми обмінялися візитками.

Я відповів: «Я сакия, або, як тепер кажуть, українець, турист з Канади. Ці книжки я купив у Індії. Ось Крисмас Гумпрейс у книзі "Мудрість Буддизму" виданій в 1960 році пише, Будда "Суддгартга Гаутама народився в родині короля Скитського племени, що належала до касти кшатриїв".

Слово санскритське «кша», з якого похо­дить слово «кшатрия», ми, українці, вимов­ляємо, як «кіш»; у нас той, хто очолює кіш, зветься кошовим».

12. Чарівний життєпис Будди. І людство вічно буде душею красивішати, вивчаючи життя Будди. Володар Суддгодан, маючи 50 років, став татом. І утішився.

У багатій і квітучій Сакиї, чарівній піс­ня­ми і танцями, над побережжям тихого-тихого Ґанґесу народився принц. Аніл де Сілва-Від­жіл у книзі «Життя Будди», виданій в 1955 році, пише, що «Королева Мая, дружина ко­роля Суддгодана, який був скитської націо­нальности, спородила сина».

Мая, відчуваючи, що має родити дитину, сказала своєму чоловікові, що піде до палацу свого тата в Калинів. І там родитиме. Чоловік Суддгодан погодився. Та в дорозі (у кві­тучому селянському гаю біля Лумбини), що є на території сьогоднішнього Непалю, Мая спородила сина.

13. Буддисти уквітчують свого великого Учителя Будду в чарівні священні оповідання. Вони вірять, що Будда народився непорочно. «Священне дитя вийшло з лона Маї через бік». «Будда народив сам себе в Оленячому гаю біля Бенаресу», — сказав буддист (палом­ник з Китаю), місце народження Будди огля­даючи, — Маїн тато (володар держави Кали­нів) привіз її до Кашлавасту з святим дитям».

14. Священні оповідання про Будду гово­рять, що Він (Будда) перед своїм народженням жив на Небі. Щоб звільнити людей від страждань, смерти, клопотів, заздростей, вад, Він втілився, придбавши тіло людини.

Він (Будда), з Неба оглянувши вселенну, вибрав непорочну діву Маю. Він з Неба спу­стився на Землю у вигляді веселки (сонячного спектру).

Читаючи священні оповідання про Будду, знаємо, що «Євангелії» пишуть, що «Ягве-Господь Бог Ізраеля», «Отець небесний» вибрав ніжну милу доню Марію, щоб вона Йому народила Сина (Боголюдину). Греки спотворили правдиве ім'я Міріям (Гірка), вимовивши його як Марія.

15. Буддисти, обожнюючи Буддину маму, звуть її ім'ям Магамая, що значить (з мовного погляду) «Могутнє маїння», «Велика Мрія», та з погляду буддистської віри — Велика Мати.

Рис-Дейвидс у книзі «Буддизм» пише, що «Будда не родився так, як родяться звичайні люди. У Будди не було земного отця. Будда з власного бажання сам зійшов зі свого Не­бесного Престолу в лоно матері».

«Зразу після народження Він проявив знак свого високого духа і своєї могутньої святої величности. Земля і Небо з'єдналися під час Його народження, щоб віддати Йому хвалу».

«Квітучі дерева добровільно схилилися над Його матір'ю, ангели і архангели були присутні й принесли Йому свою допомогу. Його мати була найкращою і найнепо­роч­ні­шою з жінок. І опікун-отець Його був з цар­сь­кого роду, він був багатим і могутнім царем».

16. Почувши про народження принца Са­киї, прибув з Гімалайських гір славний муд­рець — святий чоловік Асіта. Він побачив на тілі новонародженого риси величности. І ска­зав «Я сміюся з радости, що Спаситель світу наро­дився, явився на Землю. І плачу, що вже не маю часу жити довго, щоб побачити здійснені ним подвиги».

І прибули духовники (браміни), які помі­тили, що новонароджений принц Сакиї має 32 знаки величности на тілі своєму, має гарну досконалу будову всіх частин тіла свого».

Святий чоловік Асіта сказав: «Така пре­красна дитина ще ніколи в світі не була народжена».

17. Під час народження Будди на Небі поя­вилася зоря. І цю зорю перші побачили Боги. Три Боги, ідучи за рухом зорі, прийшли з дарами до новонародженого Спасителя.

Сім святих, що також прибули, сказали: «На­родилася Велика Людина». Цар Суддго­дан, звеличуючи народження сина, роздавав бід­ним людям щедрі дари. Історик Бравн у книзі «Пишний Похід Індії» пише, що «Тоді, ко­ли народився Гаутама Будда (в 563 році до «нашої ери»), оріяни в Індії жили у глиняних ліплених хатах. Хати були з плетеного хворосту».

18. Новонародженому принцеві дали ім'я Суддгартга чи Сиддгарга. Слово «судд», як вже знаємо, означає «суджений», «судьбо­вий». Слово «гатга» (гатха) значить «натхнен­ний», «успішний», «переможний». Долею (судь­бою) натхненний.

Ґаутама (Гаутама), (так, як у Заратустри — Спітама), родинне прізвище Будди. Вдумливі дослідники Буддиного життєпису вважають, що далекі предки Будди мали стада темних корів. Тато Буддин і дід Буддин були воєна­чальниками (кшатриями), і такими вони при­були з Оріяни (Праукраїни).

Санскритське слово «тама», як я вже го­ворив, значить «темно», «темний». І спочатку рід Буддин мав прізвище Кутама, що значить «Ті, котрі мають темних корів».

19. Буддин тато Суддгодан мріяв, що його син виросте і стане могутнім володарем бага­тої Сакиї. Щоб син призвичаювався до во­лодарського життя, Він оточив його свободо­любною молоддю, чарівними дівчатами. Збу­ду­вав для нього три палаци — Зимовий палац, Літній і Осінній. Все, що могло зажурити молодого принца і створити на його душі неприємний настрій, було забрано з палаців.

Будду оточували талановиті вчителі. Він студіював санскритську граматику, астроно­мію, літературу, математику і особливо священні книги «Веди».

20. Будда знав обов'язки ведійських (оріян­ських) Богів Сварга, Дабгу (Дажбога), Дива, Варуна (Перуна), Ваю (Віяння, Вітер), Мо­ре­ни (Бога тьми, смерти), Мокші (Богині заспо­коєння, плачу), тобто Макоші, Агні (Огню). Усі ці Боги Ведійські були Богами дохрис­тиянської України (Руси), і Вони знані нам не тільки своїми іменами, а й обов'язками. Орія­на (Праукраїна) — свята Вітчизна Ведійських (оріянських) Богів.

Юний Будда дивував свого учителя Виш­мамитру великим знанням «Вед» і вмінням ясно висловлювати думку. В оріян було устій­нене переконання (і воно, переживши тися­чоліття, залишилося сучасним), що тільки та людина, яка вміє ясно висловлювати думку усно або писемно, може здійснювати ясні пра­вильні справи. В оповіді «Закони Правиль­но­го Життя» я визначив десять основ Правиль­ного Думання, Правильного Хотіння і Прави­льного Виконання, без втілення в життя цих основ людина не може бути творцем життєвих успіхів.

21. Будда, як син царя — воєначальника (Кшатриї), любив військові звичаї. Він улаш­товував військові забави. І легко в бою пере­магав своїх суперників. Коли Йому випов­нилось п'ятнадцять років, Він поруч з іншою аристократичною молоддю Сакиї був обря­дово переведений у стан косаків.

Що це значить? У скитів (саків), так як і в гіттітів, був звичай, що цар і всі воєна­чаль­ники та їхні діти (юнаки) переважно носять косу (чуб). Голова поголена, а на тім'ї — коса, або, як українці кажуть, чуб, а дехто глумливо — оселедець.

Юний Будда, отримуючи бойову зброю, став носити військове звання «косак», що зна­чить — той, хто удостоєний правом носити косу. Звичайні хлібороби Сакиї не були коса­ками.

Коса — символ приналежности до касти воєначальників (кшатриїв). Святослав Заво­йов­ник мав на голові косу, і таким правом користувалися також воєводи. З скитського (санскритського) слова «коса» чи «косака» постало (через мовну невпорядкованість) слово «козака», а потім — козак.

Літера «з», яка замінила літеру «с» ство­рила слово «козак» загадковим: це дало привід етимологам доводити, що слово «ко­зак» неукраїнське.

22. Звичай носити косу виник в Оріяні (Ук­раїні) більше, як чотири тисячі років тому. Гіт­тіти (оріянське плем'я) (і про це я вже го­во­рив), перейшовши Босфор (коров'ячу стеж­ку), заснували на території сучасної Туреч­чини Гіттію.

На єгипетських монументах можна й сьо­годні бачити зображення гіттітів, яких єгип­тяни взяли в полон. Стоять два воїни гіттіти, а один з них гіттітський воєначальник з чубом (косою) на голові. Варто взяти в руки книгу професора Оксфордського університету О. Р. Ґюрні «Гіттіти», видану в США в 1964 році, і в ній (між сторінками 28—29) оглянути щойно мною згаданий монумент.

Є загальне твердження істориків, що в орі­ян (трипільців-українців) 3700 років тому єги­петські фараони запозичили коня і колесницю (перед цим єгиптяни ні коня, ні колесниці не бачили. І вони (фараони) запозичили в оріян звичай носити косу.

23. Косака (або, як ми тепер кажемо, козак) Будда, маючи шістнадцять років, одружився з принцесою Ясодгарою. Українці, ставши жеб­раками грецької ортодоксії, принизили самі се­бе, називаючи своїх чарівних дочок грець­ки­ми іменами Параска, Палажка, Горпина, Феська. Ім'я жіноче Ясодгара скитське (старо­україн­сь­ке), ім'я миле, рідне. Слово «Яса» значить «яс­на&raq