Різдво Світла Дажбожого

Незвідану тривожність переживали предки наші. І особливо взимку. День коротшає — мерзне мати-Земля. Умирає рослинний світ. Відлітають у вирій птахи, ховаються в нори звірі. Сумують голі дерева. Лід сковує ріки. Тужно виє сніговій. Ніби Сонце покидає Землю.

Вони (предки наші) дванадцять тисяч літ тому над берегами Дніпра підносили руки до Неба. Молитовно рекли: "Свар, а мріті! Свар, руд бгу!", що значить, перекладаючи із пра­мови, "Сонце, не вмирай! Сонце, роди буття!"

Вони (предки наші) добрі діти Світу, щоб допомогти Сварові перемогти Тьму, розкла­дали в просторій сухій печері, маючи "дарава" (санскрит, дрова), багаття. Печера вистелена теплими хутрами. На високих сухих стінах висять снопики сушених квітів пахучих, там, де у черепку палає вогник, стоїть сніп, у шкіряних мішках — зерно, у глеках — вар, а оподаль купа сіна, біля нього лежить щойно народжене теля.

Юнаки і юнки навколо вогню тво­рять "кала" (санскрит, коло). Вони "кала да" (коло дають, колядують). Вони руки моли­товно підносять то до Сонця, то до вогню. Вони вірять, що вогнем, який горить у  про­сторій, як двір, печері, вони помагають Сон­цеві перемогти Тьму. Вони — діти Сонця, Його вірні помічники.

Справді примітивна, тобто, початкова була в них віра. Марксисти твердять, що вона була "невмінням науково пояснити явища природи". Християни твердять, що вона була проявом поклоніння сонцеві, природі.

Я тверджу, що крім "наукового пояснення природи", яким марксисти при кожній нагоді хваляться, є ще любов людини до природи, туга за нею, свідоме, несвідоме і підсвідоме її відчування. Без любови до природи у людини була б мало розвинена радість. Життя тільки там має вартість, де є радість. Хоч і при­мітивний, але ж який він був вільний, чарів­ний і життєрадісний отой світ віри предків наших!

Християни не всі розуміють (і не всім дозволено розуміти), що оце і є Перше в світі Різдво, від якого й почнуть творитися у країнах Европи і Азії різдвяні містерії. І всі вони будуть поєднані із первісним староук­раїнським (оріянським) обрядовим святом Різдва Сонця ("Сол Інвіктус"). І тому всі їхні боги обов'язково родяться в печерах, яслах (сіно, телятко, вогник, глек з варом, варена пшениця у мисці; у всіх дорослих і дітей настрій врочистий), їх радує Різдво Сонця.

Наші предки звали Сонце Дажбогом. Їм здавалося, що Сонце — центр Всесвіту. Я маю право, як їхній гідний потомок, удоско­налити погляди їхні. Сонце — це одне із міль­ярду світил Дажбожих нам найближче і най­рідніше. Сонце — потужне джерело життя на плянеті Земній.

Дванадцять тисяч років тому наші предки не тільки знали, що Сонце — джерело життя, а й відчували його таїнами своєї свідомости і несвідомости. Християнин сьогодні зве їх "сонцепоклонниками", а себе він зве культур­ною людиною, яка, мовляв, не поклоняється Сонцеві, а пластиковій фігурці потомка з роду царя юдейського Давида.

Різдво Світла Дажбожого — оновлення віри Предків наших. Оновлення таке, щоб всі ми з предками нашими мали духовну єдність і сьогодні стояли на вершині найвеличнішого в світі богорозуміння.

Слава Дажбогові!