200 років з дня народження Пророка

Тараса Григоровича Шевченка

 

 

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ,

І НЕНАРОДЖЕНИМ

землякам моїм

в Украйні і не в Украйні

моє дружнєє

 

ПОСЛАНІЄ

 

 І смеркає, і світає,

 День божий минає,

 І знову люд потомлений

 І все спочиває.

 Тілько я, мов окаянний,

 І день і ніч плачу

 На розпуттях велелюдних,

 І ніхто не бачить,

 І не бачить, і не знає —

 Оглухли, не чують;

 Кайданами міняються,

 Правдою торгують.

 І господа зневажають,—

 Людей запрягають

 В тяжкі ярма. Орють лихо,

 Лихом засівають,

 А що вродить? побачите,

 Які будуть жнива!

 Схаменіться, недолюди,

 Діти юродиві!

 Подивіться на рай тихий,

 На свою країну,

 Полюбіте щирим серцем

 Велику руїну,

 Розкуйтеся, братайтеся!

 У чужому краю

 Не шукайте, не питайте

 Того, що немає

 І на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

 Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

 А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли 

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять 

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тоді оставсь би сиротою 

З святими горами Дніпро!

 

 Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чули б у бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

 

 Схаменіться! будьте люди,

 Бо лихо вам буде!

 Розкуються незабаром

 Заковані люде,

 Настане суд, заговорять

І Дніпро і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших... і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

 Своїми синами!

 Умийтеся! образ божий

 Багном не скверніте.

 Не дуріте дітей ваших,

 Що вони на світі

 На те тільки, щоб панувать...

 Бо невчене око

 Загляне їм в саму душу

 Глибоко! глибоко!

 Дознаються небожата,

 Чия на вас шкура,

 Та й засудять, і премудрих

 Немудрі одурять!

______

 

 Якби ви вчились так, як треба,

 То й мудрість би була своя.

 А то залізете на небо:

 «І ми не ми, і я не я,

 І все те бачив, і все знаю,

 Нема ні пекла, ані раю.

 Немає й бога, тільки я!

 Та куций німець узловатий,

 А більш нікого!..» — «Добре, брате,

 Що ж ти такеє?»

 

                            «Нехай скаже

 Німець. Ми не знаєм».

 Отак-то ви навчаєтесь

 У чужому краю!

 Німець скаже: «Ви моголи».

 «Моголи! моголи!»

 Золотого Тамерлана 

 Онучата голі.

 Німець скаже: «Ви слав'яне».

 «Слав'яне! слав'яне!»

 Славних прадідів великих

 Правнуки погані!

 І Коллара читаєте

 З усієї сили,

 І Шафарика, і Ганка,

 І в слов'янофіли 

 Так і претесь... І всі мови

 Слав'янського люду —

 Всі знаєте. А своєї

 Дастьбі... Колись будем

 І по-своєму глаголать,

 Як німець покаже

 Та до того й історію

 Нашу нам розкаже,—

 Отоді ми заходимось!..

 Добре заходились

 По німецькому показу

 І заговорили

 Так, що й німець не второпа,

 Учитель великий,

 А не те, щоб прості люде.

 А ґвалту! а крику!

 «І гармонія, і сила,

 Музика та й годі.

 А історія!.. поема

 Вольного народа!

 Що ті римляне убогі!

 Чорт зна що — не Брути!

 У нас Брути! і Коклеси! 

 Славні, незабуті!

 У нас воля виростала,

 Дніпром умивалась,

 У голови гори слала,

 Степом укривалась!»

 Кров'ю вона умивалась,

 А спала на купах,

 На козацьких вольних трупах,

 Окрадених трупах!

 Подивіться лишень добре,

 Прочитайте знову

 Тую славу. Та читайте

 Од слова до слова,

 Не минайте ані титли ,

 Ніже тії коми,

 Все розберіть... та й спитайте

 Тоді себе: що ми?..

 Чиї сини? яких батьків?

 Ким? за що закуті?..

 То й побачите, що ось що

 Ваші славні Брути:

 

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

 Сини сердешної Украйни!

 Що добре ходите в ярмі,

 Ще лучче, як батьки ходили.

 Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

 А з їх, бувало, й лій топили.

 

 Може, чванитесь, що братство

 Віру заступило,

 Що Сінопом, Трапезонтом 

 Галушки варило.

 Правда!.. правда, наїдались,

 А вам тепер вадить.

 І на Січі мудрий німець

 Картопельку садить,

 А ви її купуєте,

 Їсте на здоров'я

 Та славите Запорожжя.

 А чиєю кров'ю

 Ота земля напоєна,

 Що картопля родить,—

 Вам байдуже. Аби добра

 Була для городу!

 А чванитесь, що ми Польщу

 Колись завалили!..

 Правда ваша: Польща впала,

 Та й вас роздавила!

 

 Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

________ 

 

 Доборолась Україна

 До самого краю.

 Гірше ляха свої діти

 Її розпинають.

 Замість пива праведную

 Кров із ребер точать.

 Просвітити, кажуть, хочуть

 Материні очі

 Современними огнями.

 Повести за віком,

 За німцями, недоріку,

 Сліпую каліку.

 Добре, ведіть, показуйте,

 Нехай стара мати

 Навчається, як дітей тих

 Нових доглядати.

 Показуйте!.. За науку,

 Не турбуйтесь, буде

 Материна добра плата:

 Розпадеться луда

 На очах ваших неситих,

 Побачите славу,

 Живу славу дідів своїх

 І батьків лукавих.

 Не дуріте самі себе!

 Учітесь, читайте,

 І чужому научайтесь,

 Й свого не цурайтесь.

 Бо хто матір забуває,

 Того бог карає,

 Того діти цураються,

 В хату не пускають.

 Чужі люди проганяють,

 І немає злому

 На всій землі безконечній

 Веселого дому.

 Я ридаю, як згадаю

 Діла незабуті

 Дідів наших. Тяжкі діла!

 Якби їх забути,

 Я оддав би веселого

 Віку половину.

 Отака-то наша слава,

 Слава України.

 Отак і ви прочитайте,

 Щоб не сонним снились

 Всі неправди, щоб розкрились

 Високі могили

 Перед вашими очима,

 Щоб ви розпитали

 Мучеників: кого, коли,

 За що розпинали!

 Обніміте ж, брати мої,

 Найменшого брата,—

 Нехай мати усміхнеться,

 Заплакана мати.

 Благословить дітей своїх

 Твердими руками

 І діточок поцілує

 Вольними устами.

 І забудеться срамотна

 Давняя година,

 І оживе добра слава,

 Слава України,

 І світ ясний, невечірній

 Тихо засіяє...

 Обніміться ж, брати мої,

 Молю вас, благаю!

 

14 Декабря 1845

Вьюнища

 

---

Михайло Шевченко

 

ПЕРЕД ГОРОЮ ЧЕРНЕЧОЮ

І

Постаєш ти правдою великий.

Саме час — гуде по нас орда. 

Саме той,

хто батьком тебе кликав, 

Україну в наймички віддав. 

Одурив її. На власнім полі 

Ніби щось із нею поробив.

Під святими корогвами волі 

Розділив на здирців і рабів. 

Сторгував блакитну даль озірну. 

І, калиму начинивши міх, 

Розвозив красу її ясирну 

По усіх борделях світових. 

Розсадив каліками по бруку, 

Блазницею вивів на хортів.

І простяг її жебрацьку руку 

До чужих вокзалів і портів.

І вона,спрацьована й голодна,

В тернах ноги збивши до крові, 

Знов на тебе молиться сьогодні,

І одна молитва — "Заповіт".

То ж воскресни,

волі наш предтечо,

І почуй стражденні голоси.

І гукни Вкраїну —

на Чернечу,

І її останній раз спаси!

 

ІІ

 

Прости. Ми знову, ниці та убогі,

На тебе помолились, як на Бога,

І нишком вас запродали обох.

І знову ми не зрадили гетьманам — 

Новим заклали брата басурманам.

Не вір нам, Батьку! — .

вже ж не вірить Бог! 

Розкута, і... роздягнена, й роззута 

Вкраїна зажила свойого Брута,

Та от народолюбець в ньому здох!

Він вінценосних одарив дарами, 

Відкривши їм вночі потайні брами, 

Провівши їх у храми, як у льох.

Йому вже мало злата — дай Предтечу. 

Він риє, риє, риє під Чернечу —

Гребе до кореня.

Один за трьох.

А ми, мов приспані, у сні зітхаєм,

Та мучим одне одного, та лаєм,

Допоки серце заростає в мох.

І так потроху чахнемо... розкуто,

Та на хребті несем нового Брута — 

Попа й героя, двох нових забрьох.

За що ж ти мучився?

                Вмирав за віщо?

За дике це, несамовите грище

На перевалі золотих епох?

 

Та грюкни в гору —

завали в глибинах 

Продажну нашу дику половину, 

А другій просвіти-таки лоби. 

Скажи їм, що руїна — не Вкраїна.

Не можна виростати на колінах. 

Прозріють, то тоді уже й люби!

 

III

 

Не цитуйте поспіль.

                  Це вже злочин — 

Красти частками з його душі 

То собі накривачки на очі,

То собі на чрева кунтуші.

То собі свяченого на битву,

То собі на цінник на базар.

Він увесь — єдиний, як молитва. 

Він — Кобзар.

 

Він один — усім нам Богом даний. 

По рядку — рознесете ущент.

Як же — по рядку та на кайдани? 

Як же — по рядку на постамент?

 

По рядку — на жертву і на ката? 

По рядку — оплакать матерів?

По рядку, аби до рук прибрати, 

Викравши Дніпро з-під яворів?

Розтягти на нації і класи?

На вождів і маси розібрать?

...По рядку —

підводьтесь до Тараса! 

По строфі — до правди і добра!

 

Ми — народ великий!

              Нас не жменька. 

Воля виростає з наших крес.

По рядку —

зростаймо до Шевченка. 

По строфі —

          здіймаймось до небес!